© Андрій Парамонов (Харків)

  Понад 50 років двоповерховий з підвалом будинок у класичному стилі на вулиці Гоголя 2 вважається будинком професора архітектури Імператорського Харківського університету Євгена Олексійовича Васильєва. Історики архітектури припускали, що він був збудований у 1818 році. І спочатку справді лише припускали. Саме припущенням це звучало у путівнику «Харків. Архітектура, пам’ятники, новобудови», який було видано 1987 року: «…Далі починається коротка вулиця Гоголя. На ній зберігся двоповерховий житловий будинок №2, збудований у 1818 році. Архівні дані дозволяють припустити, що цей будинок належав професору Харківського університету архітектору Є. А. Васильєву…».

  Авторитет одного з авторів видання – академіка Олександра Юрійовича Лейбфрейда був настільки великий, що наступне припущення переросло у твердження. Разом з усіма помилявся і я, писав про цей будинок нотатки, використовував відомості про цей будинок у своїх книгах, путівниках та відеосюжетах. Під час підготовки нової книги з історії лютеранського приходу в Харкові з версією академіка Лейбфрейда виникала низка протиріч.

Довелося вивчити історію цього дворового місця детальніше і ось які невтішні висновки для версії академіка Лейбфрейда були:

1) На вказаному місці будинок архітектором Васильєвим не міг бути побудований в 1818, оскільки ще на 1822 на цьому місці стояв старий острог (в’язниця), який тільки припускали до розбирання.

2) На плані, який склав сам архітектор Євген Васильєв у 1830 році, коли вже було освячено лютеранську кірху, ми бачимо, що весь квартал, обмежений вулицею Гоголя, Театральною площею та провулком Мар’яненка, показаний за лютеранською церквою. Жодної іншої будівлі, яка тим більше належить приватній особі, там немає.

3) Архівний документ, на який посилається путівник 1987 показує нам дворове місце, куплене Євгеном Васильєвим в зовсім іншому місці, а не по вулиці Гоголя № 2.

Таким чином історію будинку архітектора Євгена Васильєва ми перенесемо в зовсім іншу публікацію, а в даному випадку розглянемо дату побудови будинку пастора лютеранського приходу. З документів з історії лютеранського приходу, бачимо, що рішення про будівництво будинку пастора було ухвалено відразу після освячення кірхи. Однак коштів у лютеран спочатку бракувало, після побудови кірхи вони мали вільними лише 637 рублів 10 копійок.

Лютеранська громада обрала склад будівельної комісії (Гейнц, Блюменталь, Цокеблатт, Бетгер, Гельм), яка мала отримати дозвіл на будівництво пасторату, де передбачалося влаштувати і лютеранську школу. Є підстави припускати, що проект будівлі пастора було складено Євгеном Васильєвим, який раніше спостерігав за будівництвом кірхи. Для побудови самої будівлі було вирішено зайняти грошей у скарбниці в загальній сумі 20000 рублів.

30 травня 1832 року поруч із кірхою було закладено будинок пастора. На закладній дошці був наступний текст: «1832 года, 30 мая, на второй день Троицы, в славное царствование Его Величества всемилостивейшаго Государя Императора Николая I, во время управления Харьковской губернией действительным статским советником и кавалером М. И. Кохановским, когда его преподобие пастор Г. Амвросий Розенштраух состоял проповедником Харьковского Евангелического прихода и Церковный совет названного прихода составляли Гг: Гейнц, Блюменталь, Кирсте, Цокеблатт, Готфрид Гильдебрандт, Фридрих Редер, Франц Шперк, Иоанн Ген, Фридрих Ленц, был с Божьей помощью положен основной камень этой постройки, назначенной для пастората и церковной школы».

Будинок пастора і лютеранська школа закінчили будівництвом у вересні 1836 року, в ньому ще деякий час велися внутрішні роботи і тільки в січні 1837 року в ньому почалися заняття для дітей лютеранського приходу. Тоді ж у ньому оселився і новий пастор Леопольд Ліндезен.

До 1850 року лютеранська школа була цілком у побудованому будинку, хоча вже давно відчувалася нестача приміщень. На Різдво 1848 полковник Шретер пожертвував для будівництва нової будівлі для школи 5000 рублів, а його брат статський радник Шретер зі свого боку додав ще 2000 рублів. До кінця 1849 року сума зросла до 20000 рублів завдяки пожертв Сартисона, Фрейндлінга, Карпова та Августа фон Майєра. 12 червня 1849 року було закладено нову будівлю, де передбачалося розмістити класи для дівчаток. У серпні 1849 року кам’яну двоповерхову будівлю було закінчено будівництвом, а до січня 1850 року вкрите залізом. Оздоблювальні роботи було закінчено до серпня 1850 року.

Підвальний поверх нової будівлі лютеранської школи займали: льох, комора, кімнати для дров, кухня, їдальня, квартира церковного двірника та прислуги, одна спальня та вітальня гімназії. На першому поверсі розташовувалися: роздягальня, учительська, кабінет початкового класу, бібліотека та фізичний кабінет. На другому поверсі було два великі класи, актова зала, жіноча вбиральня, а пізніше тут же відкрили буфет.

Навесні 1850 року пастор Ландезен звернувся до генерал-губернатора Сергія Олександровича Кокошкіна з проханням передати їм землю, розташовану між будинками лютеранської громади та провіантським магазином. Лютерани просили ділянку для влаштування саду, де могли б гуляти діти, які навчалися у лютеранській школі. Хоча Кокошкін ще травні 1850 року дав розпорядження харківському цивільному губернатору Траскіну, а той, своєю чергою, губернському землеміру Карповичу розглянути це питання, справа затягувалося. У липні того ж року розгніваний Кокошкін вимагав прискорити розгляд цього питання. Землемір Карпович доповів, що за найвищим затвердженим планом Харкова 1822 року ця земля має залишатися під вулицею, а отже, не може бути використана під сад навчального закладу.

Вихід все ж таки знайшли: місто передало свою землю безоплатно, але з умовою, що лютерани повернуть її на першу вимогу. У жовтні 1850 архітектор Під’яков зняв ділянку на окремий план, а 20 лютого 1851 харківський поліцмейстер доповів про те, що лютеранське суспільство прийняло землю в тимчасове користування. Церковна рада лютеранської громади дала підписку, що на першу вимогу цю землю буде повернуто міській владі. Весною 1851 року лютерани зайнялися висадкою саду. Випросивши дозволи від губернського начальства, вони закрили територію з боку нинішнього провулка Мар’яненка дощатим парканом, а з боку Театральної площі ґратчастим, включивши в територію саду поліцейську будку, де розміщувався постійний пост поліції, який охороняв харчові крамниці.

До 1872 року лютеранська громада розширила дворове місце за рахунок частини саду з боку провулка Мар’яненка, а на колишньому дворовому місці Васильєва замість дерев’яних служб збудувала кам’яну двоповерхову службову будівлю. У його підвалі розташовувалися квартири прислуги (швейцарів, куховарки, двірника), льодовики та погреби; на першому поверсі ― канцелярія та прийомна училища, а також сарай; на другому поверсі ― один із класів училища та кабінет доктора.

Тим часом 1870 року лютеранську школу перетворили на училище 2-го розряду. З 1876 в ньому було два класи для хлопчиків і чотири класи для дівчаток, а з 1878 у хлопчиків залишився тільки один клас, після чого його перетворили в підготовче училище. Жіноче відділення розвивалося, і 18 грудня 1884 року його перейменували на Вознесенську жіночу семикласну гімназію.

З початком 1889 року член церковної ради лютеранської громади доктор медицини Фердинанд Васильович Ган був обраний для організації будівництва прибудови до будівлі гімназії. Прибудова розташовувалася всередині колишнього двору Васильєва, розділяючи його майже навпіл. Вона розширювала гімназію вузьким лівим крилом та ширшою частиною з окремим входом. Проект двоповерхової прибудови на підвальному поверсі склав архітектор Іван Петрович Гінш.

На підвальному поверсі нової будівлі розміщувалися: комори, льох, квартири прислуги та куховарки, кухня, а також приміщення для палива. Поруч із будинком зробили вигрібні ями. На першому поверсі прибудови розташовувалась квартира начальниці гімназії Кароліни Іванівни Мецнер, а над вигрібними ямами вбиральні. На другому поверсі було два класи гімназії.

Незважаючи на те, що Вознесенська жіноча гімназія вважалася лютеранською, на 1900 тут навчалися 362 учениці, з яких лютеранок було лише 69 дівчаток. Від інших жіночих гімназій вона відрізнялася лише обов’язковим викладанням німецької мови.

1904 року за проектом архітектора Юлія Семеновича Цауне з боку провулка Мар’яненка було розширено двоповерхову кам’яну службову будівлю. Воно захоплювало частину міської землі, де вже понад 20 років перебував двір гімназії. У розширеній триповерховій будівлі у підвалі було влаштовано нові квартири для покоївок та приміщення з обладнанням для центрального опалення всього комплексу будівель гімназії. На першому поверсі розмістили два великі класи та кімнату для відпочинку учнів, на другому – ще три класи та кімнату для відпочинку, а на третьому поверсі влаштували новий актовий зал та рисувальний клас. Цього ж року прибудовою з’єднали старі будинки гімназії та пасторський будинок, остаточно розділивши чорний двір гімназії на дві частини.

1920 року радянська влада відібрала будівлі Вознесенської жіночої гімназії у лютеранської громади. Для невеликої німецької школи вдалося відстояти частину приміщень, обладнання та навчальних посібників. Основний корпус гімназії передали до командного складу Харківського військового округу.

До наших днів дійшов весь комплекс будівель колишньої Вознесенської жіночої гімназії, а от лютеранський сад був знищений разом із кірхою.