© Андрій Парамонов (Харків)

Історія Лисої Гори – одна з ганебних сторінок харківського краєзнавства! Просто неймовірні вигадки, які зустрічаються на різнокаліберних інтернет-ресурсах. Свого часу при підготовці книги про вулиці Харкова я не став приділяти увагу цьому передмістю, оскільки не мав часу розбиратись і відшуковувати історичні документи про цю місцевість. Однак дедалі ми бачимо шлейф вигадок, який тягнеться від того, що немає жодної достовірної інформації. Спробую доповнити історію передмістя Лиса Гора.

Спочатку зосереджусь на дурницях які наші місцеві краєзнавці і журналісти «нагородили» про Лису Гору. Дурниця перша – колись Лиса Гора була суцільними лісами. Чому це дурниця? Тому, що в описах земельних володінь Харківського повіту 1782 року, в тій місцевості показані степові сіножаті та орна земля, і лише частина сади і ліс. Дурниця друга – ліс належав невідомій поміщиці, яка віддала його на будівництво дзвіниці Успенського собору. Чому це дурниця? Тому, що ліс на будівництво Олександрівської дзвіниці Успенського собору було куплено у Івана Шевіча, який володів землями вздовж річки Немишля. Дурниця третя – цегельний завод у Савкіному яру, де виготовляли цеглу для будівництва Олександрівської дзвіниці. Чому це дурниця? Тому, що цеглу на будівництво Олександрівської дзвіниці виготовляли на власному цегельному заводі, для чого орендували землю при хуторі Немишлянському, у того ж таки Івана Шевіча. Ці дурниці з’явились не просто так, щось десь хтось читав, але не запам’ятав мабуть про що йдеться і про які часи.

Спеціально я не шукав першу згадку топоніму «Лиса Гора», тому вказую той, що лежав на поверхні в опублікованих раніше джерелах. У 1770 році було розібрано старий Успенський собор і розпочалось будівництво нового. Парафіяни собору 18 жовтня 1770 року викупили частку лісу в урочищі Лиса Гора, який належав військовому обивателю Конону Олексійовичу Гарбарю «на сруб на три года, ради будущих при строении церкви надобностей, за сорок рублев». Сусіди Гарбаря, а саме поміщик Дунін, та селяни Іван Гарбаренко та Григорій Скриніченко свої лісові ділянки зберегли. Мабуть звідси і пішли історії про вирублені ліси Лисої Гори для дзвіниці Успенського собору. Однак ми бачимо, що Лиса Гора вже згадується, так, що будівництво ані собору, ані дзвіниці не могло ані вирубати всі ліси, ані дати назву місцевості.

По генеральному межуванню 1776 року землі Лисої Гори входили до складу земельної дачі міста Харкова, з володінням ними військовими обивателями приміської слободи Іванівка. Серед іншого згадується «Хрещатов овраг», це той що Савкін яр, коли ж сталась ця переміна мені невідомо. По Хрещатовому яру протікав струмок, який теж звався Хрещатий. Деякі харківські краєзнавці вважають, що назва Савкін яр існує з часів проживання в нашому місті Григорія Савича Сковороди і саме він причетний до цього топоніму. Однак і в першій половині XIX ст. яр називався Хрещатим, і тільки пізніше змінив назву на Ночлєжний.

На початку XIX століття губернська влада з’ясовувала про природу джерел і стариць в Залопанській частині міста. У 1805 році губернатору Івану  Бахтіну доставили рапорт про те, що стариці на Катеринославській вулиці та в інших місцевостях Залопані підпитуються з великого озера-стариці у підніжжя Лисої Гори. Вже тоді члени комісії були впевнені, що цей комплекс стариць колишнє русло річки Лопані.  

Далі урочище Лиса Гора згадується у 1810 році, коли було прийнято рішення про переніс Дмитрівського кладовища саме на Лису Гору. Вже на середину XIX ст. ми бачимо, що воно займає 10 десятин землі. Існувало воно і далі, навіть на початку XX століття.

На початку 1850-х років урочище Лиса Гора почало населятись державними селянами м. Харкова. Першою вулицею стала Гвоздиківська, другою Андріївська, третьою Курилівська і ще три провулки Дудниківській, Михайлівський та Чернишовський. Наприкінці 1860-х років по Хрещатовому яру почала заселятись Ново-Московська вулиця.

Вже на 1855 рік колишнє урочище Лиса Гора іменується як передмістя, в якому проживало 140 душ чоловічої статі державних селян, які входили до парафії Благовіщенської церкви. У 1847 році 56 домогосподарів Лисої Гори (Сірий, Холодний, Гринич, Журавльов, Євтушенко, Буймістрів, Харченко, Коханов, Панченко, Псалієнко, Сицевий, Правицький, Шевченко, Філоненко, Головченко, Нікіфоров, Авдєєнко, Рубенко, Дніп, Рипченко, Данильченко, Краснопільський, Божко, Стріляний, Семенихін, Бондаренко, Покозієв, Гужвинський, Волошенко, Качан, Сергієнко, Мурмиленко) перейшли до парафії Іоанно-Богословської церкви в Іванівці через далеке сполучення з Благовіщенським храмом Харкова. Ще низка домогосподарів залишилась у парафії Благовіщенського храму (Власенко, Єрмоленко, Коврига, Лубенський, Карнаух, Бондаренко, Веткалов, Барабаш, Липка, Чередниченко, Правицький, Зубенко, Пшениченко, Кушніренко, Крайник, Лелюк).

У 1890 році передмістя Лиса Гора увійшла до міста Харкова і на початок XX століття тут було понад 800 дворів з кількістю населення понад 3000 осіб. До 1900 року вони входили до приходу Іоанно-Богословської церкви в Іванівці та колишньої цвинтарної Всесвятської церкви. Перша більшість мешканців Лисої Гори була незручна, оскільки їх відокремлювала лінія залізниці, а навесні заливало водою Нічлежний яр. Значними зручними землями на Лисій Горі володів Харківський купець і почесний почесний громадянин Костянтин Петрович Уткін, який пожертвував у 1901 році для влаштування нового храму землю і 3000 руб. грошима. Він також і очолив Комітет з будівництва на Лисій Горі храму в ім'я Казанської ікони Божої Матері. До Комітету увійшли також: цеховий Георгій Головченко, міщани Петро Максимов та Іван Балан, селянин Григорій Каплун. Проект склав єпархіальний архітектор Володимир Нємкін, а вартість будівництва храму без внутрішнього оздоблення склала 115 377 руб.

У травні 1903 року почали копати котлован, у червні закладати фундамент (800 тисяч цегли), а 27 липня 1903 року Преосвященний Арсеній освятив закладку храму за проєктом єпархіального архітектора Володимира Нємкіна. Практично відразу стало зрозуміло, що у парафіян недостатньо грошей на будівництво такого солідного храму, який і сьогодні прикрашає наше місто. Уткин і його дочка Євдокія доклали максимум зусиль, щоб зібрати потрібну суму для невеликих грошей. Ліс із казенних дач, кілька людей ходили з «просильными книгами». До закінчення будівництва храму Костянтин Петрович Уткін не дожив, він помер 12 вересня 1911 року о 9.30 ранку після тяжкої хвороби і був похований 15 вересня на Іоанно-Усікновенському цвинтарі. Храм же було освячено 3 чеврня 1912 року.

У прихід Казанської церкви на Лисій Горі в 1902 році увійшли наступні вулиці: Кузинська (до 1894 року вулиця називалася Гвоздиківська від прізвища чиновника титулярного радника Тимофія Гроздикова, що проживав тут, перейменована на честь купців Кузіних, що зробили значний внесок у побудову Всесвятської церкви і мали на старій частині вулиці садибу з ландшафтним парком, у 1936 році вулиця перейменована у Революції 1905 року), Курилівська, Дудниківська з Дудниківським провулком (ім’я вулиці походить від прізвища місцевих селян Дудникових, з 1954 року вулиця перейменована на Виноградну, провулок отримав назву Виноградного, Чернігівська, Сковородинівська з провулком (до 1894 року вулиця називалася Гвоздиківська Нова, при перейменуванні до складу вулиці увійшла і Мало-Андріївська), Чистоклітівська вулиця з провулком (від прізвища відставного військового Філіпа Михайловича Чистоклєтова).

У 1894 році Ново-Московську вулицю перейменували у Ночліжну, власне тому, що і сам Хрещатий яр отримав назву Ночліжного (у 1938 році вона була перейменована на Молдавську, а в 1954 році на Верхньоудинську (до 1934 року так називалася столиця Бурятії місто Улан-Уде, сьогодні носить ім'я Олега Овсієнка). Нічлежний яр і струмок, служили природною кордоном між Холодною Горою і Лисою Горою. Мало того, що по самій вулиці проживали кримінальні авторитети, кілька людей перебували під наглядом поліції, ця вулиця служила частим місцем зіткнень молодих хлопців.

Покража скотини, товарів, сіна – звичайні історії для Лисої Гори того часу. У 1891 році о 22 годині чотири селянина підкараулили на Ново-Московській вулиці 70-річну Мар’ю Калюжну і зґвалтували. Вона опізнала всіх чотирьох і дала показання в поліції. Один з жителів цієї ж вулиці вкрав на хуторі Рикова декілька пар волів і коли був затриманий поліцією мав револьвер. З власником волів поздоровкався як ні в чому не бувало: «Здравствуйте Николай Александрович, це я ваш сосид, волив покрав!». На питання навіщо йому револьвер відповів: «От лихих людей». «Да ты же сам вор?» «Так щл?.. Хиба у мене не может вор вороване покристы?». Волами крадій спокусився коли побачив їх на пахоті в саду біля двору: «а учора перед вечером, помолившись Богу с дитками в Куряжском монастыре, пишов на хутир, да й украв волив», відігнавши їх від Харкова на 70 верст.

З приємних відомостей ми бачимо, що власник хутору Микола Олександрович Риков, наприкінці Гиївської вулиці заснував у 1895 році потужний і сучасний цегельний завод.. А другий завод заснував у 1897 році на Гвоздиківській вулиці Степан Федорович Зеленський.

До міської території Лисої Гори з кінця XIX ст. примикали приватні землеволодіння: хутори Рикова, Нежмакової, Попова, Гудіми… На початку XX століття вони почали на своїх землях прокладати вулиці та продавати дворові місця під забудову. Однак в міську смугу нові вулиці увійдуть лише  з 1 січня 1924 року.