Ім’я академіка Дмитра Івановича Яворницького сьогодні є одним з найвідоміших і найпопулярніших в Україні. Широкій громадськості він відомий передусім як видатний дослідник історії запорозького козацтва і фундатор Дніпропетровського історичного музею. Вченого по праву вважають “енциклопедистом козаччини”, “Нестором” Запорозької Січі, неперевершеним збирачем пам’яток старовини. Широчінь наукових зацікавлень Д. Яворницького яскраво демонструє його творча спадщина, що нараховує понад 200 опублікованих праць з історії, археології, етнографії, фольклору, лексикографії, джерелознавства, археографії, архівної та музейної справи, спеціальних історичних дисциплін, а також художні твори (прозові й поетичні). Великий масив його доробку ще чекає на публікацію.

Д. Яворницькому належить пріоритет у створенні комплексного фундаментального дослідження з історії запорозького козацтва. Зібрані й збережені вченим різноманітні колекції є цінним джерелом у царині гуманітарних наук. Своєю викладацькою, лекційною та екскурсійною діяльністю вчений вельми прислужився справі популяризації історичних знань, пробудженню патріотичних почуттів, національної самосвідомості українського народу. Учений-патріот завжди перебував у гущині громадського життя України, брав активну участь в просвітянському русу, в діяльності різних культурно-освітніх, наукових, благодійницьких товариств, підтримував широкі творчі й дружні стосунки з багатьма вітчизняними та іноземними діячами.

За своє тривале життя Д. Яворницький зазнав зльотів і падінь, радість творчого натхнення і наукових здобутків, обвинувачень та переслідувань з боку царату і більшовицької тоталітарної системи, матеріальної скрути, моральних та фізичних страждань. В науці, в дослідницькій роботі бачив він сенс свого життя. Академік Д. Яворницький до останнього зостався вірним девізові: “Працюй доти, доки б’ється серце!”

Дослідження творчості Д. Яворницького розпочалося ще за його життя. Це були рецензії на його твори в науковій періодиці, ювілейні статті з нагоди 30-річчя науково-педагогічної діяльності (1913 р.) і 70-річчя від дня народження (1925 р.). Проте з моменту обвинувачення Д. Яворницького в “українському буржуазному націоналізмі” і “контрреволюційній діяльності” й вигнання вченого у серпні 1933 р. з музею, його ім’я було в опалі, книги не перевидавалися, нові твори не публікувалися (за мізерним винятком), життєвий і творчий шлях не досліджувалися. Лише у період короткочасної “відлиги” 1960-х рр. побачили світло декілька видань, присвячених Д. Яворницькому. Відзначимо ґрунтовні дослідження І. М. Гапусенка[1], І. М. Шаповала[2] й особливо М. М. Олійник-Шубравської – автора багатьох статей і першої фундаментальної монографії, присвяченої дослідженню життя та творчої спадщини видатного історика[3]. Із закінченням “відлиги” Д. Яворницький знову “опинився” під забороною. Лише із здобуттям Україною незалежності (1991 р.) ім’я і книги літописця козаччини повернулися до широкого читача, почалося активне дослідження його життя і творчої спадщини. Значно активізувалися ці дослідження внаслідок проведення (на базі Дніпропетровського історичного музею) наукових конференцій, присвячених ювілеям Д. Яворницького[4]. Останнім часом здобули висвітлення різні аспекти наукової творчості вченого (історіографія, археологія, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, археографія, джерелознавство, музеєзнавство, архівознавство, літературознавство тощо)[5]. Введення до наукового обігу джерел особового походження (спогадів, щоденників, приватного листування) сприяли дослідженню безпосередньо й біографії вченого[6]. Найменшого висвітлення поки що здобуло особисте життя Д. Яворницького. Цей аспект став предметом спеціально дослідження наукових співробітниць Дніпропетровського історичного музею І. М. Тимофеєвої[7] та К. О. Тележняк[8]. Илл. 001

В розвідках І. О. Кочергіна, А. Ф. Парамонова, К. О. Тележняк, І. М. Тимофеєвої висвітлюється генеалогія родини Яворницьких[9]. До останнього часу було відомо лише про молодше покоління Яворницьких, старша генерація залишалася невідомою. На особливу увагу заслуговують дослідження А. Ф. Парамонова, в наслідок кропіткої евристичної праці котрого в Державному архіві Харківської області були виявлені унікальні документи, що дозволили певною мірою реконструювати генеалогічне древо родини Яворницьких. В цьому виданні А. Ф. Парамонов репрезентує результати свого дослідження. У такий спосіб, вчені отримали неоціненні джерела для створення фундаментальної наукової біографії видатного українського історика. Це набуває актуальності у світлі “нової біографічної історії”, що передбачає особливу увагу дослідників в тому числі й до таких фактів життя особистості, як-от походження (родовід), родина, родинні та дружні стосунки.

Нижче репрезентуємо стислий біографічний нарис, в якому основні моменти життєвого і творчого шляху Д. Яворницького висвітлюються через мікро-контексти, тобто через його стосунки з рідними та друзями. На наш погляд, це дозволить “олюднити” образ Д. Яворницького, уявити його у “статусі” сина, брата, дядька, чоловіка тощо.

Майбутній академік Дмитро Іванович Яворницький народився 7 листопада (26 жовтня за ст. ст.)[10] 1855 р. в селі Сонцівка Харківського повіту Харківської губернії (нині с. Борисівка Харківського району Харківської області).

Село, що дістало назву від прізвища поміщика Сонцева, було розташоване на межі Курщини та Харківщини. Через село протікала невеличка річка Липчик. Поблизу села був чудовий сад. Селяни відзначалися працьовитістю, огрядністю, займалися землеробством, садівництвом і вівчарством. Любов до мальовничої співучої Сонцівки Дмитро Іванович проніс через усе життя. У шкільному творі «Моя родина» Д. Яворницький так описує рідне село: «Моя родина, носящая название Солнцевки, есть небольшое село, отстоящее от г. Харькова на 35 вёрст. Расположение этого села, как и большая часть сёл, не представляет ничего особенного. Не доезжая на полверсты до самого села, вам прежде всего бросается в глаза сад, один из тех прекраснейших садов, какие очень редко встречаются в имениях даже самых богатых помещиков. Внизу этого сада протекает небольшая река, придающая саду прелесть и величие; по левую сторону сада находится широкий и не слишком глубокий овраг, на дне которого расстилается обширная долина с озёрами и прекрасными источниками, вытекающими из боков оврага.

За садом нам представляется в полном величии и блеске небольшая деревянная церков… Местность, где расположено село, представляющее длинную вереницу крестьянских изб, по большей части возвышена, только северная сторона её представляет постепенное понижение и, наконец, переходит в небольшую долину, поросшую тенистыми деревьями и густою травою; в конце долины возвышается небольшая гора, которая служит границею между губерниями Харьковской и Курской…»[11].

Батько Д. Яворницького – Іван Якимович Яворницький (1827 – 1885) походив із збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини[12]. За свідченням Д. Яворницького, з діда і прадіда він був панського коліна. Свій родовід вчений виводив від панів з Галичини, які з часом оселилися в Зміївському повіті на Харківщині. У книзі «По следам запорожцев» Дмитро Іванович пояснював, що за гербовником дворянських родів царства Польського, виданому в 1853 р., у Варшаві, відомо вісім панів Яворницьких. З Галичини одна гілка цієї фамілії перейшла, мабуть, вже після гетьмана Богдана Хмельницького, у теперішню Харківську губернію і там осіла гніздом поблизу річки Сіверського Дінця, Зміївського повіту. В новій батьківщині частина цієї фамілії залишилася у дворянському стані, частина перейшла в духівництво, а частина у міщанство[13]. Дід Дмитра Івановича – Яким Федорович Яворницький – належав до духівництва і володів невеличким хутором «Яворницький» в Зміївському повіті Харківської губернії[14]. Згодом вчений успадкував цей хутір.

До духівництва належав і батько Д. Яворницького Іван Якимович, останнім місцем служби якого було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Д. Яворницького, його батько був «грамотій-самоучка», добра і розумна людина, не вчивсь ні в якій школі, а сам із себе вивчивсь писати і читати. Мати вченого – Ганна Матвіївна Терновська (1830 – 1916) була простою селянкою. Сім’я жила бідно, в простій селянській хаті.

Певні «пригоди» сталися з прізвищем Д. Яворницького, походження котрого він пояснював від «явора» або «яворника». «Дід і батько мій, – читаємо в його листі до письменника і видавця В. Л. Левицького (Василя Лукича), – писались Яворницький, а міні у школі якийсь дурінь причіпив букву «Е» і вийшов я «Еварницький», а воно на ділі «Явор», дерево таке, що здаєтця на клена, тілько листи зеленійш, з зубцями на кінцях, і більше від листа клена»[15].

На переважній більшості друкованих праць вченого стоїть прізвище «Еварницький». Вперше «Яворницький» зустрічається в статтях 1890 р., що були надруковані в «Екатеринославских губернских ведомостях» з подвійним підписом: «Еварницький – Яворницький». Але ще у 1886 р. в листі до редактора першого українського історичного журналу «Киевская старина» Ф. Г. Лебединцева Д. Яворницький прохав, щоб його статті підписували саме подвійним прізвищем «Д. І. Еварницький (Д. І. Яворницький)». І пояснював: «Я хочу сказати цим, що я не лях, а українець»[16]. Проте на всіх наступних працях знову стоїть «Еварницький». І лише після 1905 р. вчений вживає або подвійний підпис, або просто «Яворницький» і зовсім рідко «Еварницький». За радянських часів Дмитро Іванович іменує себе тільки «Яворницьким». В листуванні з рідними та друзями прізвище «Яворницький» вчений почав вживати набагато раніше, ніж у друкованих працях, ще у 1884 р. Блискучий аналіз феномена “мутації” прізвища Д. Яворницького з перспектив психобіографічної та соціологічної парадигми здійснив дніпропетровський дослідник В. В. Ващенко[17].

Дитинство Д. Яворницького пройшло у скрутних умовах матеріальних нестатків. Проте батько – Іван Якимович, хоча й був малоосвіченою людиною, намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Тривалими зимовими вечорами, коли сім’я збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження справив на маленького Дмитра безсмертний твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Образ козака Тараса глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди закохався Дмитро в історію легендарної Запорозької Січі та її славетних лицарів.

Батьківське читання змінювалося піснями, що їх чудово співала мати. Чудовий голос мав і батько майбутнього історика. Музично обдарованим виявився і Дмитро. Згодом він почав записувати пісні в рідній Сонцівці. Саме з цих записів й розпочалася дослідницька діяльність вченого. Але для цього треба було багато вчитися.

Початкову освіту Д. Яворницький здобув у рідному селі, а у 1867 р. почав навчатися в Харківському повітовому училищі, куди він потрапив випадково, завдяки дружбі із сином власника економії в Сонцівці. Барчук не хотів їхати вчитися сам, і тоді поміщик разом із сином послав на свої гроші вчитися й Дмитра. Цю версію наводить в своїй монографії відома дослідниця життя і творчості Д. Яворницького М. Олійник-Шубравська[18]. В училищі Д. Яворницький вивчав російську і латинську мови, географію, історію, закон божий та інші предмети. Учнів знайомили з літописними творами, давнім епосом, філософськими трактатами. Найбільші успіхи Дмитро мав у царині словесності. Викладачі відзначали його письменність, «легкість і свіжість у викладанні думок». По закінченні училища він повернувся додому і через деякий час, у 1874 р., за сімейною традицією, поступив до Харківської духовної семінарії. Це сталося за наполяганням батька. Однак священицький сан, косність та схоластика, що панували в семінарії, не приваблювали романтичного допитливого юнака, закоханого в історію рідного краю, в народні звичаї та фольклор. Провчившись три роки, Д. Яворницький залишив семінарію й у 1877 р. вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету, що свого часу вважався «Слобожанськими Афінами», вславився ідеями слов’янського відродження, розквітом романтизму, піднесенням зацікавленості до етнографії, фольклору.

Час навчання Д. Яворницького в Харківському університеті (1877 – 1881) припадає на вельми сумний період в історії української культури. Емський указ 1876 р. значно посилив тиск на українське друковане слово (заборонялися будь-які видання українською мовою). У цей час було небезпечно виявляти симпатії до української мови, літератури, історії, популяризувати її. З іншого боку, це був період складання в Російській імперії кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, однією з провідних сил якого було студентство. Студентські заворушення призводили до тимчасового закриття університетів і припинення навчання. Такі події відбувалися й у Харківському університеті.

Вимушені канікули Д. Яворницький намагався проводити вдома, щоб допомогти батькам і відпочити, бо слабкий здоров’ям з дитинства він часто хворів. У рідній Сонцівці він не гаяв часу, а збирав фольклорний матеріал, записував пісні, що їх співали мати та односельці. Декілька записаних ним в студентські роки пісень пізніше були опубліковані[19] його студентським приятелем, майбутнім професором Харківського університету Михайлом Халанським (1857 – 1910), з яким Дмитро Іванович під час навчання мешкав в одній кімнаті і ділив бідну студентську трапезу.

У студентські роки знов сполохнуло «полум'я пристрасті» до запорозького козацтва», що ще у дитинстві кинуло у серце Д. Яворницького батьківське читання гоголівського «Тараса Бульби». Вже на 2-му курсі Дмитро Іванович визначився з темою дослідження: «Виникнення та устрій Запорозького коша», почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва.

Становлення Д. Яворницького як вченого відбувалося під впливом прогресивних професорів Харківського університету, справжніх українських патріотів О. О. Потебні та М. Ф. Сумцова. Геніальний український філолог, творець лінгвістичної поетики Олександр Опанасович Потебня (1835 – 1891) залучив Д. Яворницького до участі в студентському гуртку з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем та учнем встановилися теплі стосунки. Д. Яворницький був частим гостем в родині О. Потебні, котрий допоміг йому влаштуватися на роботу в одну з харківських гімназій. Илл. 013

Видатний український етнограф, фольклорист, прогресивний громадський діяч Микола Федорович Сумцов (1854 – 1922) згодом став його колегою і другом. Вони радилися, підтримували, допомагали один одному в житті й творчості. Їх пов’язували спільні наукові інтереси, співпадали й їхні дослідницькі методи. Від своїх вчителів перейняв Д. Яворницький захоплення фольклором, нахил до збирання, записування та публікації пам’яток усної народної творчості. З великою вдячністю та повагою ставився Дмитро Іванович до своїх університетських вчителів. Їхні образи він втілив в автобіографічному романі «За чужий гріх» (1907 р.), а М. Ф. Сумцову присвятив вірш «Працівнику за Україну», який ввійшов до збірки поезій «Вечірні зорі» (1910 р.).

На момент закінчення університету Д. Яворницький остаточно вирішив присвятити своє життя науці, а саме дослідженню історії запорозького козацтва. По закінченні університету (1881 р.) він, як винятково обдарований студент, був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. І вже з перших кроків наукової кар’єри на молодого вченого чекали випробування. Замість вже обраної ним теми, йому запропонували досліджувати історію Фінляндії. Дмитро Іванович згадував, як попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович у категоричній формі заявив початківцю: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Проте молодий вчений виявив принциповість, не відмовився від обраної ще в студентські роки теми з історії запорозького козацтва, що належала до крамольних і за яку пізніше його було позбавлено стипендії. До цього додалася ще й розлука з друзями – Михайлом Халанським та Миколою Липенським, які по закінченні університету поїхали викладати – один  у Білгород, другий у Суми.

Залишившись без засобів для існування, Д. Яворницький, за допомогою О. Потебні та інших харківських знайомих, влаштувався викладачем історії у 3-ю чоловічу гімназію і в жіночу гімназію Н. Григорцевич.

Проте вже ніхто й ніщо не мали змоги відвернути Д. Яворницького від дослідження козацької теми. За порадою О. Потебні й М. Сумцова, він вирушив у Південну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу існувала Запорозька Січ. Починаючи з 1882 р., протягом 50 років майже кожного літа Д. Яворницький мандрував землями колишніх Запорозьких вольностей, проводив археологічні розкопки, записував пісні, перекази, розповіді нащадків запорозьких козаків, знайомився з місцевими старожилами та власниками приватних колекцій, досліджував ландшафт і природні умови Запорозького краю, перепливав на дубах Дніпрові пороги, неодноразово ламав руку, тонув у Дніпрі, був засипаний землею в кургані. Проте дослідницька захопленість й спрямованість долали усі перепони. З ентузіазмом він писав Ф. Г. Лебединцеву у квітні 1884 р., що він проїхав усі Дніпрові пороги, «от первого до последнего, в лодке, причём едва не поплатился и жизнию … Не забудьте, что я лажу в Запорожье уже три года подряд, что я производил там раскопки, вскрыл 24 могилы, нашёл в них много разных вещей, видел много разных запорожских портретов, выкопал запорожца с усами, трубкой и пр.»[20]

Супутником і приятелем Д. Яворницького в його мандруванні запорозькими землями був історик , фольклорист, археолог і викладач з Олександрівська (тепер Запоріжжя) Яків Павлович Новицький (1847 – 1925). В особі Я. Новицького Дмитро Іванович здобув найвідданішого й найщирішого у своєму житті друга, однодумця, колегу. Багато спільного об’єднувало цих подвижників рідної культури. Сенсом життя для обох була наука, в якій, за висловом Д. Яворницького, були його життя, його серце, його пристрасть, увесь запал його юності. Визначальним для обох була відданість рідній землі, наполеглива праця на її користь, невичерпна любов до пам’яток сивої давнини. Д. Яворницький з натхненням писав Я. Новицькому: «Запорожье, запорожцы, Днепр, пороги, степь! Сколько в этих простых, мало сложных словах заключается для меня обаятельного, живого увлекательного смысла! Если бы мог я вместить в своей груди широкую и далёкую степь, если бы мог я сладким поцелуем слиться со своим Днепром, никакого другого наслаждения не хотел бы  на земле. Выше, глубже этого счастья для меня не существовало бы».[21]

Понад 40 років тривала дружба і творча співпраця між Д. Яворницьким і Я. Новицьким. Вони постійно радилися, ділилися творчими планами, допомагали один одному у дослідженнях, збиранні колекцій, складанні топографічних карт Запорожжя, записуванні фольклору тощо. Надавали один одному матеріальну і моральну підтримку. З нетерпінням чекали вони зустрічі. Яків Павлович звав друга до Дніпра, до реліктових порогів, у степ, «де пісні та сопілка, куди рветься душа, де підіймається дух й забувається уся мерзота життя». Й Дмитро Іванович відгукувався на заклик приятеля. «Радуйся, мій друже коханий, – писав він Я. Новицькому, буду у тебе, обніму тебе і наговорюсь з тобою, надивлюсь в твої ясні, добрі очі, може, вмісті і чкурнем куди в степ»[22].

З перших кроків наукової діяльності Д. Яворницький залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал, передусім вчителів, лікарів, священиків, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів та ін. Усі вони «постачали» йому необхідну інформацію, сповіщали про археологічні знахідки, розшукували пам’ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази тощо. Влітку 1884 р. Д. Яворницький через газету «Днепр» звернувся до населення Катеринославщини з проханням надсилати йому усі матеріали, що стосуються історії запорозького козацтва. Ареал наукових подорожей вченого охоплював значну територію – Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії.

У 1883 р. відбулася важлива подія в особистому житті Д. Яворницького. 18 лютого він одружився з учителькою музики Варварою Петрівною Кокіною. За свідченням небоги Дмитра Івановича Т. І. Коломієць, в родині Яворницьких існувала легенда, за якою цю наречену майбутньому вченому знайшла мати – Ганна Матвіївна. За словами Т. І. Коломієць, в юності Дмитро закохався у сільську дівчину, хотів одружитися з нею, але його мати була проти, і сама знайшла синові наречену – вчительку музики харківського єпархіального жіночого училища В. П. Кокіну. Але цей шлюб виявився невдалим й незабаром у 1885 р. стався розрив, як казав Дмитро Іванович, не з його вини. Варвара Петрівна не змогла зрозуміти творчу захоплену наукою натуру Д. Яворницького і стати йому другом і помічницею. Дмитро Іванович вельми кохав її й досить болісно переживав розлучення, яке офіційно було оформлене лише через 30 років – у 1915 р. Але головним для Д. Яворницького була наука, заняття якою допомагало пережити важкі, навіть трагічні події в житті й здобути насолоду від творчого пошуку.

Енергійні дослідження Д. Яворницького вже у 1883 – 1884 рр. знайшли втілення в серії статей історико-топографічного та фольклорного характеру, що були надруковані в періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, в тому числі в першому українському історичному журналі «Киевская старина»[23]. Наукові здобутки молодого дослідника не залишилися поза увагою колег. У січні 1883 р. його обрали членом наукового Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, яке очолював (1878 – 1890) професор О. О. Потебня. Це надало Д. Яворницькому новий імпульс до наукової праці. На підставі виявлених джерел вчений підготував серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків». Перша лекція відбулася у Харкові 21 квітня 1884 р. Біржовий зал, де Дмитро Іванович читав лекції, кожного разу був переповнений. Протягом двох годин публіка насолоджувалася імпровізацією молодого вченого, який із захопленням, без конспекту читав лекції про любих його серцю степових лицарів. З цього моменту розпочалася активна популяризація Д. Яворницьким історії запорозького козацтва серед широкого громадського загалу. Незабаром його лекції відбулися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві, Петербурзі та багатьох інших містах України і Росії. Лекції мали величезний успіх і зробили Д. Яворницького досить популярним. Илл. 002

Восени 1884 р. відбулося знайомство історика з корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марією Заньковецькою та ін. Д. Яворницький підтримував міцні стосунки з діячами харківської «Громади», як-от відомі вчені О. Потебня, М. Сумцов, педагог Д. Пильчиков, письменник і видавець М. Лободовський та ін.

На харківський період припадає дружба Д. Яворницького з відомим поетом Яковом Щоголєвим (1824 – 1898), який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу». Проте дружба Д. Яворницького з Я. Щоголєвим закінчилась досить трагічно. У Я. Щоголєва була дочка Єлизавета – особа високоталановита, музично обдарована, котра чудово грала на арфі. Саме гра Єлизавети на арфі «прикувала до неї і ум, і серце, і волю» Д. Яворницького. Вони покохали одне одного. Проте Я. Щоголів віддав Єлизавету, проти її волі, заради титулу та багатства, за князя Шаховського. Однак Єлизавета не вжилася з князем Шаховським і «покинула його все ж таки заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Д. Яворницький. Є відомості про те, що Єлизавета Яківна поїхала за Д. Яворницьким навіть у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, Я. Щоголів прокляв і дочку, і тричі прокляв Д. Яворницького. Однак через короткий час між Д. Яворницьким і Є. Шаховською стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що у Єлизавета «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лівою, біжи без огляду…»[24]. Не зважаючи на розрив з Я. Щоголєвим, Д. Яворницький не перестав почитати його як високоталановитого поета.     

Окрім наукової діяльності, Д. Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був досить сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Д. Яворницький. Матеріальну підтримку обіцяв харківський аристократ Б. Філонов. Однак цей проект не здійснився.

Важливою подією в житті Д. Яворницького став VI Археологічний з’їзд, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Вперше молодий вчений постав перед високим науковим форумом, на якому зібрався весь цвіт історичної науки Російської імперії. Тут Д. Яворницький прочитав два реферати, котрі здобули високої оцінки з боку фахівців. На з’їзді відбулося його знайомство з провідними вченими, зокрема з В. Б. Антоновичем[25]. Саме починаючи з цього з’їзду Д. Яворницький вважав себе археологом. 30 квітня 1885 р. він був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства.

Повернувшись до Харкова вчений з натхненням продовжив дослідження. Проти над ним почали збиратися «хмари». Реакція 1880-х років позначилася на житті й Харківського університету, зазнали тиску усі демократичні елементи. Природно, що енергійне дослідження і популяризація Д. Яворницьким крамольної історії запорозького козацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже ставлення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був обвинувачений в «українофільстві» і «сепаратизмі» й незабаром позбавлений стипендії і звільнений з університету. «И не думал и не думаю быть сепаратистом, – пояснював Д. Яворницький. – Люблю клочок земли! Люблю потому, что не нахожу нигде другого утешения, люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натуры, люблю потому, что в чистых речных водах своей Украйны вижу печальный образ своей особы. Эх, знали бы люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение – броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени… Так разве это сепаратизм?»[26].

Проте не зважаючи на моральні та матеріальні страждання, Д. Яворницький не припинив наукових студій. У грудні 1884 р. поїхав до Москви, з метою розшуку в московських архівах документів з історії козацтва. Тут він встановив творчі контакти з відомими істориками Д. Анучиним, І. Забєліним, Д. Іловайським, В. Ключевським, М. Ковалевським, С. Усовим та ін. А у січні наступного 1885 р. здійснив подорож до Петербурга, де познайомився з діячами досить великої і впливової української колонії. Доленосне значення для нього мала зустріч з видатним істориком Миколою Івановичем Костомаровим (1817 – 1885), який справив надзвичайне враження на Д. Яворницького. «На меня он произвёл необыкновенно чарующее впечатление, – ділився своїм враженням Дмитро Іванович з Я. П. Новицьким. – Правда, он уже представляет из себя развалину: правая рука совсем отнялась, ходит согнувшись, шамкает, но всё же это сила и на закате дней, всё же это лев, хотя и умирающий. Видимо, я ему очень полюбился: по целым вечерам не выпускал от себя, приглашал хлеба-соли откушать и на прощание дал свою карточку»[27]. Маститий вчений дав слушні поради молодому історикові у царині дослідницьких підходів і методів, передусім до розробки комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва, залучення у дослідницький ареал не тільки писемних, але усіх типів історичних пам’яток, в тому числі речових, усних (фольклорних), зображувальних тощо. Цей своєрідний заповіт М. І. Костомарова став дослідницьким «кредо» Д. Яворницького.

На знаменитих костомаровських вівторках Д. Яворницький познайомився з петербурзькими українцями: Кесарем Білиловським, Данилом Мордовцевим (Мордовцем), Григорієм Вашкевичем, Петром Саладиловим, які стали його друзями. Саме тут народився план переїзду Дмитра Івановича до Петербурга, що й відбулося на початку серпня 1885 р.

Спочатку на новому місці було вельми важко. Тут він опинився без всього того, що милувало його серце, що плекало його слух, радувало очі. Тут не було ані Січі, ані степу, ані Дніпра, ані студентських друзів. До цього додалися трагічні події в особистому житті: смерть батька, розлучення з першою дружиною В. П. Кокіною. Окрім того, оточували хвороби. А під час розкопок влітку 1885 р. він ледве не загинув, притиснутий землею. Над ним вже почали читати молитву. Всі ці події так вплинули на Д. Яворницького, що він майже не збожеволів, проте передчасно посивів. У 28 років він був увесь сивий.

Проте вчений знайшов сили подолати труднощі. Вихід він бачив у наполегливій напруженій праці в архівах і бібліотеках, викладацькій роботі в Миколаївському інституті шляхетних панянок, другому кадетському корпусі, приватній гімназії М. М. Стоюніної, царській капелі. Влітку він знову виїжджав на Україну для топографічних, археологічних і фольклорно-етнографічних досліджень. Особливо плідним в цьому плані виявився 1886 р.  У березні цього року Д. Яворницького обрали дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства (м. Санкт-Петербург). Илл. 003

Про плідну наукову працю Д. Яворницького в петербурзький період (1885 – 1892) яскраво свідчить його творчий доробок, що складається з 56 статей і 7 монографій, великого масиву знайдених ним історичних пам’яток, безлічі записаних пісень та іншого фольклорного матеріалу. Він досліджував такий шедевр української культової архітектури, як-от Троїцький собор в Ново московську, а також святиню запорозького козацтва, його «новий Єрусалим» –   Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. У полі зору дослідника були приватні колекції запорозької старовини, найкрупнішими з яких, за оцінкою Д. Яворницького, були збірки Г. П. Алексєєва та О. М. Поля на Катеринославщині й В. В. Тарновського на Чернігівщині. У 1887 р. вчений здійснив подорож до Соловецького монастиря у пошуках документальних свідчень про останнього кошового отамана Запорозького війська Петра Калнишевського, який по скасуванню Запорозької Січі (177 р.) був ув’язнений в Соловецькому монастирі, де просидів 25 років, там помер і там був похований.

У Петербурзі побачили світ: перша монографія Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888), «Сборник документов для истории запорожских козаков» (1888), історико-популярне видання «Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края» (1889), історико-топографічний нарис «Вольности запорожских козаков» (СПб, 1890), в якій вчений показав роль географічного фактору у формуванні запорозького козацтва.

Книга «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» була видана завдяки матеріальній підтримці відомого українського мецената і колекціонера Василя Тарновського, який пожертвував на цю справу 1000 руб. Ця книга являє собою своєрідний щоденник вченого-мандрівника, шанувальника козаччини, що подорожує місцями колишнього Запорожжя, і насичена оповіданнями запорозьких старожилів про козацькі часи, описом запорозького одягу, зброї, побутових та культових пам’яток. Книга яскраво віддзеркалює велику любов Д. Яворницького до запорозького козацтва та його витвору – Запорозької Січі, ностальгію за часами козацької вольниці.

Невдовзі Д. Яворницький підготував цю книгу до перевидання, але за його життя цей намір не здобув реалізації. Лише у 2005 р. до 150-річчя вченого побачило світло виправлене і доповнене Д. Яворницьким видання “Запорожжя в залишках старовини і переказах народу”[28]. Це сталося завдяки подвижництву дніпропетровського краєзнавця професора А. К. Фоменка і днепропетровських меценатів А. І. Ялового та О. М. Зинов'єва.

До найвизначніших наукових надбань Д. Яворницького в цей період його діяльності належить 1-й том трьохтомної монографії «История запорожских козаков» (1892), у виданні якого науковцю допомагали його друзі П. Саладилов, П. Пелехін, І. Рєпін, В. Васютинський та ін. Приятелі М. Комстадіус та Л. Попов позичили йому 1500 руб. Завдяки високому чиновнику, діячу української громади в Петербурзі В. Котельникову (чоловік пасербиці М. Костомарова) Дмитро Іванович отримав гроші з Літературного фонду.

«История запорожских козаков» вважається «літописом» запорозького козацтва[29]. В 1-му томі міститься інформація про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ запорозького краю, історію виникнення козацтва, устрій Запорозького війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту, зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими сусідами тощо.

В Петербурзі Д. Яворницький поринув у культурно-громадське життя української громади, приятелював з активними її діячами, в першу чергу з К. Білиловським, С. Васильківським, Г. Вашкевичем, П. Катериничем, Д. Мордовцевим, П. Саладиловим, О. Сластьоном, П. Стебницьким, П. Пелехіним та. ін. Він заприятелював з художниками І. Рєпіним, М. Мікешиним, І. Шишкіним, К. Маковським, мистецтвознавцем і критиком В. Стасовим. Згодом Дмитро Іванович почав влаштовувати в своєму помешканні так звані “суботки”, на які збиралися земляки-українці й представники російської інтелігенції, іноді до 40 людей. На цих вечорах співали пісень, танцювали, слухали гру на кобзі Опанаса Сластьона. Так восени 1886 р. ці “суботки” відвідали живописець Ілля Рєпін і артисти трупи Марка Кропивницького. Як згадував Д. Яворницький, Ілля Юхимович пішов “викозулювати” гопака з М. Заньковецькою та М. Садовським.

Без перебільшення важливою подією в житті Д. Яворницького було знайомство з видатним російським живописцем Іллею Рєпіним (1844 – 1930), яка відбулася у лютому 1886 р. під час панахиди по Т. Шевченкові, що її правила українська громада у Казанському соборі в Петербурзі. За словами Д. Яворницького, з І. Рєпіним його познайомили і здружили запорожці. Їхня дружба мала чудовий наслідок – славнозвісну картину І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Дмитро Іванович щиро запропонував І. Рєпіну свої знання про Запорожжя і власну колекцію козацьких старожитностей, “постачав” натурщиків для створення багатьох образів цієї картини й, нарешті, сам позував І. Рєпіну в образі козака-писаря. Під впливом Д. Яворницького у творчому доробку І. Рєпіна з’явилися й інші картини із запорозької тематики. Окрім того, художник виконав кілька ілюстрацій до книги Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», а також до 1-го тому «Истории запорожских козаков». Д. Яворницький залишив спогади про видатного живописця, талант і творчість якого він високо цінував і дружбою з яким вельми дорожив.

Активна участь Д. Яворницького в науковому і культурно-громадському житті української колонії в Петербурзі, захоплююче пропагування історії козацтва, визначення його прогресивної ролі й взагалі погляди історика на роль народу у боротьбі проти панства, що яскраво виявилося у передмові до поеми Т. Шевченка “Гайдамаки” – все це не залишилося поза увагою влади. Обвинувачення Д. Яворницького у “неблагонадійності” надходили до міністерства освіти. Навіть йшлося про якийсь донос з Харкова. Внаслідок цього міністр народної освіти І. Делянов таємним листом від 16 червня 1887 р. запропонував попечителеві Петербурзького учбового округу І. Новікову позбавити Д. Яворницького викладацької діяльності як неблагонадійного. У свою чергу, І. Новіков розіслав по учбових округах наказ про звільнення Д. Яворницького з педагогічної роботи.

З причини політичної неблагонадійності вченому не вдалося того року скласти магістерські іспити в Петербурзькому університеті. Д. Яворницький був морально пригнічений, нудьгував, хворів, неодноразово його “відвідували” думки про смерть. «Что делать? Пока ничего и не приберу, – скаржився він другові Я. Новицькому. – И что это за бедствия такие валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как-то от этого горя; даже не возмущаюсь, а так махнул рукой, да и шабаш. Будь, что будет, а хуже того, что есть, не будет»[30].

Проте, за допомогою впливових знайомих, вдалося поновити викладацьку діяльність й влаштуватися в одній з кращих петербурзьких гімназій – жіночій гімназії М. Стоюніної. А влітку він знову поринув в археологічні дослідження, за традицією відвідав Катеринославщину, Херсонщину, Полтавщину, де копав кургани, збирав фольклорно-етнографічний матеріал, а також відпочивав у маєтках своїх друзів: Г. Алексєєва в Котовці, Ф. Міхєєва в Богодарі (Катеринославщина), М. Комстадіуса у Фаліївці (Херсонщина) П. Малинки в Будаківці (Полтавщина) та ін.

У 1889 р. Д. Яворницький спільно з видатним катеринославським меценатом, колекціонером, краєзнавцем і громадським діячем Олександром Миколайовичем  Полем (1832 – 1890) розшукував місце битви Б. Хмельницького з поляками під Жовтими Водами.

Влітку 1891 р. Д. Яворницький здійснив плідні археологічні дослідження в селі Фаліївка на Херсонщині – маєтку свого приятеля Миколи Миколайовича Комстадіуса (1864 – 1917) – згодом генерала, воєнного юриста, що походив зі шведського роду, був нащадком гетьмана Д. Апостола й належав до відомих на півдні України фамілій Синельникових, Селецьких, Малама та ін. Допомагали Д. Яворницькому у розкопках в Фаліївці М. Комстадіус, приятель з Херсона Л. Попов та археолог-аматор з Катеринославщини вчитель І. Чайкін. Результатом цих досліджень стала книга Д. Яворницького «История села Фалеевки-Садовой» (СПб., 1892).

Й надалі теплі дружні стосунки об’єднували Д. Яворницького з М. Комстадіусом. Вони часто зустрічалися в Петербурзі та Царському Селі, де М. Комстадіус командував гусарським ескадроном. Неодноразово Дмитро Іванович гостював у маєтках М. Комстадіуса Фаліївці (тут була чудова бібліотека) та Жуклі, де працював над своїми творами. М. Комстадіус надавав другові матеріальну допомогу, підтримував його видання, археологічні дослідження.

Дружні стосунки мав Д. Яворницький і з матір’ю М. Комстадіуса – Софією Миколаївною, уродженою Синельниковою [правнукою правителя Катеринославського намісництва І. М. Синельникова (1741 – 1788)], у другому шлюбі фон-Таль. Окрім того, вчений заприятелював також з рідним братом Софії фон-Таль – генералом Олексієм Синельниковим, в маєтку котрого у селі Михайлове-Апостолове (Херсонщина) у 1897 р. Д. Яворницький здійснив археологічні дослідження й зробив сенсаційні знахідки, які демонструвалися  в Ермітажі російському імператорові Миколі ІІ.

Д. Яворницький був не тільки захопленим дослідником, але й натхненним популяризатором української історії та культури. Окрім численних наукових та науково-популярних публікацій в періодиці, важливу роль відігравали його лекції, передусім з історії запорозького козацтва, археології, кобзарського мистецтва.

Активна культурно-громадська діяльність Д. Яворницького, яку вчений не припиняв, не залишалася поза увагою влади. Нагляд поліції за ним тривав, навіть одного разу в його помешканні було зроблено обшук. Й нарешті, у 1891 р. наказом міністра народної освіти І. Делянова, Д. Яворницькому, вже у категоричній формі, заборонялося викладати в учбових закладах Російської імперії «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии». 

Проте знову на допомогу прийшли друзі, які намагалися здобути для Д. Яворницького такого місця, щоб він мав і гарне утримання, і вільний час для наукових занять, й щоб сама посада була фаховою і приносила задоволення. Спільними зусиллями Г. Алексєєва, В. Васютинського, П. Пелехіна, П. Сабадилова та ін. Д. Яворницького було призначено на посаду чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові з метою вивчення місцевого краю і створення музею, з утриманням 2000 руб. на рік. Це відрядження, яке дослідники творчості Д. Яворницького вважають засланням, виявилося вельми корисним для його наукової роботи. Період перебування Д. Яворницького в Середній Азії (Ташкент, Самарканд) співпав з часом активної колонізації цього краю, жвавим культурним життям тут. Сюди приїздило багато вчених з різних країн, досліджувалася місцева історія, проводилися археологічні розкопки, зокрема французькими та англійськими вченими. Приїздили театральні трупи, музиканти, влаштовувалися бали, концерти, пікніки. Илл. 004

Давня історія та пам’ятки культури цього краю захопили Д. Яворницького. Він поринув у дослідження і збирання старожитностей. Український історик вельми прислужився створенню музею в Самарканді, що відкрився у липні 1896 р. Значним внеском Д. Яворницького у дослідження історії Середньої Азії треба вважати серію його статей в місцевій (газети «Окраина», «Туркестанские ведомости») та центральній («Новости и биржевая газета») періодиці. Але головним досягненням став «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (Ташкент, 1893), за який вчений одержав орден Станіслава ІІІ ступеня (1893 р.) та орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) і чин колезького асесора (гражданський чин VIII класу).

В Середній Азії Д. Яворницький продовжував напружено працювати над історією козаччини, зокрема над другим томом «Истории запорожских козаков» (СПб., 1895), а також над книгою про кошового Івана Сірка, що вийшла друком у 1894 р. в Петербурзі[31]. Іван Сірко був найулюбленішим героєм Д. Яворницького, якого вчений вважав славою і гордістю запорожців, великим полководцем, справжнім українським патріотом, колосальною й разом з тим типовою особистістю славетного запорозького козацтва. 

Перебуваючи на чужині Дмитро Іванович не забував рідних, що найшло відображення в його середньо-азійських публікаціях. Так, в газеті «Окраина» привертає увагу стаття під назвою «Лірник», автор якої підписався прізвищем «А. Кобзарев». Тематика, стиль статті, згадка про діда Якима (а саме так звали рідного діда Д. Яворницького) дають підставу вважати її автором саме Дмитра Івановича. Відзначимо, що ця стаття поки що не зафіксована ані в жодній бібліографії вченого.

У Середній Азії Дмитро Іванович не відчував себе зовсім самотнім. Можна припустити, що деякий час з ним в Туркестані перебувала Єлизавета Яківна Шаховська (уроджена Щоголєва). В Ташкенті й особливо у Самарканді Д. Яворницький заприятелював з представниками місцевої інтелігенції, серед якої  було багато земляків з України. Особливо міцні стосунки він підтримував з Юрієм Якубовським, родом з Житомира, службовцем самаркандського банку, толстовцем, шевченкознавцем-аматором, який друкувався в місцевих газетах. Не забували історика і його друзі в Україні та Петербурзі, які розшукували і надсилали йому необхідну для наукового студіювання літературу, організовували копіювання документів в архівах, клопоталися про подальше працевлаштування вченого і здобуття ним ученого ступеня.   

Середньо-азійське відрядження Д. Яворницького було розраховане на три роки, але фактично вчений перебував там 2 роки. У квітні 1894 р. він виїхав до Москви для роботи в архівах, з метою закінчення 2-го тому «Истории запорожских козаков», який був надрукований у 1895 р. і в якому спостерігаються «наслідки» перебування вченого в Середній Азії. Це, зокрема, дотримання ним теорії азійського походження козацтва як історичного явища, порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і народів Середньо Азії.

3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зустріла цей твір Д. Яворницького, якого обвинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва. Для нього Запорожжя – це республіка, де панував «повний ідеал рівності». Запорозький козак, в уявленні Д. Яворницького, це перш за все – воїн і лицар, який інтереси товариства ставить вище за особисті. В своїх працях Д. Яворницький обґрунтував прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу і міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов’янському світові.

Після повернення із Самарканда друзі (П. Бабкін, П. Пелехін, М. Халанський) радили Д. Яворницькому «орієнтуватися» на Москву, там шукати роботу і захищати дисертацію. Новий 1895 р. Дмитро Іванович зустрічав в Москві, у колі друзів, потім поїхав до міста Владимира (на Клязьмі), де віце-губернатором був зять давнього його друга Георгія Петровича Алексєєва – князь Микола Петрович Урусов. З того часу й на довгі роки заприятелював Дмитро Іванович з впливовим князем. А у липні 1895 р. за допомогою Івана Яковича Рудченка (письменника, рідного брата Панаса Мирного) Д. Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих доручень при Варшавській казенній палаті, що її очолював І. Рудченко. Окрім того, І. Рудченко і Г. Алексєєв сприяли встановленню стосунків Д. Яворницького з Варшавським університетом, зокрема зверталися до ректора цього університету П. Ковалевського (1850 – 1923) – вченого-психіатра, який свого часу навчався у катеринославській духовній семінарії й закінчив Харківський університет.

Протягом вересня 1895 – січня 1896 рр. Д. Яворницький склав 4 магістерських іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету. А наприкінці 1896 р., за сприянням видатного російського історика професора Василя Йосиповича Ключевського (1841 – 1911), Д. Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. Дозволяючи Д. Яворницькому викладати в університеті, попечитель Московського навчального округу попередив історика: «Читати дозволяю, але ходи суворо по Апостолу». Однак, приват-доцентство не передбачало жалування й тому Д. Яворницький взявся викладати історію в Строгановському училищі живопису, де отримував 46 руб. на місяць, а влітку здійснював розкопки в поміщицьких маєтках, а також писав статті в газети і журнали, давав приватні уроки.

Д. Яворницький мав великий авторитет серед студентської громадськості, особливо студентів-українців. Цікаві образні лекції талановитого вченого-оповідача приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів. Між викладачем і студентами встановилися довірливі стосунки. Д. Яворницький всіляко підтримував творчі ініціативи студентів, а також матеріально допомагав їм, дарував книги до бібліотеки, зокрема до Українського студентського науково-просвітнього товариства при Петербурзькому університеті.

У 1898 р. Д. Яворницький видав нову книгу «По следам запорожцев», яка посідає особливе місце у творчому доробку Д. Яворницького. Дослідники вважають її перехідним етапом до освоєння Д. Яворницьким літературно-художніх форм зображення дійсності[32]. Ця книга була заборонена цензурою, тому що значна частина тексту була написана українською мовою, а духівництво виведено у негативних типах. Лише після того як з тексту були вилучені дві народні казки цензуру було знято і книгу передруковано. Того ж 1898 р. розпочалося друкування монументальної двохтомної збірки документів «Источники для истории запорожских козаков», що остаточно була видана, за сприяння князя М. П. Урусова, лише 1903 р. у Владимирі (на Клязьмі).

Складною залишалася справа із захистом магістерської дисертації. Офіціозна професура вороже ставилася до вченого-вільнодумця, що був затаврований як “українофіл” і “сепаратист”. Ускладнювали ситуацію й негативні відгуки наукової критики на твори Д. Яворницького, зокрема О. М. Лазаревського на «Историю запорожских козаков». І тоді вчений звернув увагу на Казанський університет, в якому ще на початку 1895 р. він намагався “влаштувати” свої дисертаційні справи. У грудні 1896 р. Дмитро Іванович знову звернувся до земляка-українця професора цього університету Федора Міщенка, який доклав значних зусиль до вирішення справи Д. Яворницького. Хоча й у Казані виявилося багато перешкод, але, в решті решт, 29 квітня 1901 р. на історико-філологічному факультеті Казанського університету відбувся захист магістерської дисертації Д. Яворницького. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії вчений репрезентував 2-е видання 1-го тому «Истории запорозьких козаків».     

Того ж, 1901 року був опублікований в журналі «Киевская старина» і перший великий художній твір Д. Яворницького – повість «Наша доля – Божа воля».

В Москві активізувалася і літературно-громадська діяльність Д. Яворницького, співпраця в журналі «Детское чтение», який видавав відомий російський педагогічний діяч Дмитро Іванович Тихомиров (1844 – 1915). В цьому журналі Д. Яворницький опублікував низку статей: «Святки в Малороссии», «Забытый украинский філософ Сковорода», «Князь Дмитрий Іванович Вишневецкий», «Свирговский, Ружинский и Подкова», «Гетман Кшиштоф Косинский» та ін.

На вечорах у Д. Тихомирова, а також в Московському літературно-художньому гуртку він познайомився з письменниками, видавцями, діячами культури, як-от: І. Білоусов, В. Вересаєв, В. Гольцев, В. Лавров, Д. Мамін-Сибіряк, В. Немирович-Данченко, М. Соловйов-Несмєлов, К. Станюкович, М. Телєшов та ін. Як зазначила М. М. Олійник-Шубравська, у своїх творчих і дружніх стосунках Д. Яворницький був позбавлений національної обмеженості, щиро співпрацював з багатьма діячами науки і культури Росії, підтримував дружні стосунки з відомими російськими вченими, серед яких були О. Ключевський, М. Любавський, О. Шахматов, М. Карєєв, О. Бобринський, О. Лаппо-Данилевський, І. Толстой, П. Уварова, Р. Брандт, В. Трутовський, О. Веселовський, М. Кондаков, В. Стасов, І. Грабар та ін. Д. Яворницький напрочуд легко й органічно входив в нове громадське коло, був чудовим співрозмовником, душею компанії. Згадуючи про суботні вечори у Д. Тихомирова, письменник М. Телешов відзначив, що в пам’яті залишився лише один професор Яворницький, «правовірний українець з веселими запорозькими оповіданнями, який завжди цікаво й весело розповідав про Запорожжя і запорожців».

В Москві Дмитро Іванович особливо заприятелював з письменником і репортером Володимиром Олексійовичем Гіляровським (1853 – 1939) – «дядьком Гіляєм», разом з яким вони їздили шукати наслідки перебування під Москвою кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Разом відвідали в Ясній Поляні геніально письменника Льва Толстого, про що розповів В. Гіляровський у своїх мемуарах «Друзья и встречи» (М., 1934). Для Д. Яворницького це була друга зустріч з Л. Толстим. Перша відбулася випадково 1899 р. у потязі[33].

Д. Яворницький плідно співпрацював з Московським Археологічним товариством, Імператорською Археологічною комісією, Російським Воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Державним літературним музеєм. Він був обраний до складу Вітебської, Владимирської, Полтавської, Рязанської, Псковської і Таврійської архівних комісій.

Перебуваючи в Москві, Д. Яворницький не стояв осторонь українського культурно-громадського життя, підтримував дружні стосунки з провідними діячами українського національно-визвольного руху і української культури, як-от: Б. Грінченко, К. Білиловський, О. Кониський, М. Коцюбинський, М. Старицький, М. Лисенко, О. Сластьон, С. Васильківський, М. Кропивницький, П. Саксаганський, В. Леонтович, М. Комаров, А. Кримський, В. Науменко, Я. Новицький, М. Сумцов, Є. Чикаленко, С. Ваганов, Ф. Сваричевський, І. Шраг та ін. 1900 р. спільними зусиллями Д. Яворницького та живописців С. Васильківського і М. Самокиша побачив світло художній альбом «Из украинской старины», що стало значною подією в культурному житті України того часу. Илл. 005

Д. Яворницький був одним з найактивніших діячів Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, що навчалися у вищих закладах Петербурга. 1903 р. він зробив значний внесок у розмірі 100 руб. На той час це була досить значна сума. Вчений підтримував творчі стосунки з українцями Галичини (з Л. Ільницьким, А. Крушельницьким, М. Цегельським, К. Студинським, А. Чайковським, К. Паньківським та ін.), друкувався у львівській «Зорі» (1889. №3; 1897. № 2) і літературному збірнику «Левада» (Львів, 1892). У 1914 р. Д. Яворницький був обраний дійсним членом історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка (м. Львів).

Мешкаючи в Москві, Д. Яворницький, як і раніше, читав багато лекцій по різних містах, особливо часто намагався приїжджати в Україну, постійно мріяв про «курінь» на березі Дніпра-Славути. Улюбленішим місцем його відпочинку був невеличкий хутір Богодар в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме у цьому благословенному куточку, де вилась річка Ганчул, стиха несучи свої води до Вовчої, насолоджувався Дмитро Іванович чудовою «козацькою мовою», «німів» від чарівної гри на сопілці сліпого кобзаря Хоми Провори. Саме тут «лікував» Д. Яворницький свою наболілу душу. Кінець кінцем, мрія вченого здійснилася. 1902 р. він був запрошений на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. 28 грудня 1902 р. Катеринославське наукове товариство обрало історика членом Ради музею.

На момент переїзду до Катеринослава Д. Яворницький переживав життєву й творчу кризу, хотів покинути науку й зайнятися лише літературною працею. Саме цього часу енергія вченого спрямовується на музейну справу. Музей став єдиною відрадою і сенсом життя натхненного подвижника, що нарешті, після багаторічного блукання на чужині, повернувся в рідну Україну, та ще й у саме серце улюбленого ним Запорозького краю.

Музей, очолити який був запрошений Д. Яворницький, веде свою історію від створеного у 1849 р. «Музеуму старожитностей». До 1902 р. музей переживав, сказати б, «інкунабульний» період «блукання» музейних колекцій різними приміщеннями. З директорством Д. Яворницького починається відродження, а фактично – становлення цього музею, який, завдяки Д. Яворницькому, перетворився на один з провідних музеїв України, справжню скарбницю пам’яток української історії та культури. Музей став найбільшим у світі сховищем запорозької старовини. 

Запрошення Д. Яворницького на посаду директора музею ім. О. Поля сталося невипадково. Його добре знали на Катеринославщині як історика запорозького козацтва, археолога, збирача пам’яток старовини. Він прочитав в краї багато лекцій, публікував статті в місцевій періодиці, приятелював з місцевими дослідниками О. Полем, В. Куриловим, А. Синявським, Я. Новицьким та можновладцями Г. Алексєєвим, Я. Гололобовим, М. Миклашевським, М. Родзянком, А. Струковим, М. Урусовим та ін. Вражає та колосальна енергія, з якою Дмитро Іванович приступив до формування музейної збірки. Його власна колекція старожитностей також була покладена у фундамент музейного зібрання. Комплектування музейних фондів значно активізувалося в зв’язку з підготовкою ХІІІ Археологічного з’їзду, який мав відбутися влітку 1905 р. у Катеринославі. До цього форуму було збудоване спеціальне приміщення для музею, що став окрасою міста. Того ж року був збудований і власний будинок Д. Яворницького й вчений остаточно оселився у Катеринославі. Д. Яворницький створив і понад 30 років керував музеєм, являв собою провідний культурний центр Придніпров’я. «Безсмертною славою» Д. Яворницького назвав Я. Новицький створений його другом музей ім. О. Поля.

Чудові пам’ятки і натхненна розповідь Д. Яворницького зачаровували відвідувачів музею, сприяли пробудженню інтересу до історії України, до минулого рідного краю. Про популярність Катеринославського музею свідчать вірші приятеля Д. Яворницького В. Гіляровського, який писав:

 

Музей – Украйне всей краса,

 

Живьём в нём запорожцы встали,

 

И даже сами небеса

 

Ему пожертвование дали…

 

Должно быть, сверху им видней,

 

Что жертвуют довольно мало…

 

Украйна! Всё неси в музей,

 

Что б снова Запорожье встало

 

В могучей прелести своей!

 

Д. Яворницький посідав одне з провідних місць в музейному співтоваристві України. До нього зверталися за допомогою й порадами співробітники з багатьох музеїв, приїздили на консультації тощо.

Багато сил і енергії доклав Дмитро Іванович до справи організації ХІІІ Археологічного з’їзду (Катеринослав, серпень 1905). Протягом трьох сезонів вчений здійснював широкомасштабні археологічні дослідження, керував організацією виставки, до участі в якої залучив багатьох колекціонерів. Того часу здійснилася мрія вченого «накопатися досить могил» (тобто курганів). Незабаром, у 1906 р. він був обраний дійсним членом Московського археологічного товариства. Археологічні розкопки вчений завжди поєднував з фольклорно-етнографічними та лексикографічними дослідженнями. У бесідах з копачами курганів він записував різні слова, пісні, легенди, перекази тощо. За допомогою місцевої людності розшукував старожитності. Оцінюючи діяльність Д. Яворницького у царині археології, професор І. Ковальова відзначила, що вчений не тільки стояв біля витоків археологічної науки в Україні, але й започаткував такий її напрям як археологія козацького періоду.  

У 1910 р. здійснилася давня мрія Д. Яворницького – подорож на Близький Схід, де він відвідав Єгипет, побував у Єрусалимі, а в Гелуані зустрічався з геніальною українською письменницею Лесею Українкою. Повернувшись, вчений взяв участь у підготовці Південноросійської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки, що відбулася у Катеринославі 1 липня – 10 жовтня 1910.

У катеринославський період життя Д. Яворницький зосередив основну увагу на написанні літературних творів, на упорядкуванні словника української мови, збиранні та публікації документальних і фольклорних джерел. 1906 р. вийшла друком фольклорна збірка вченого, над якою він працював майже 30 років – «Малороссийские народные песни, собранные в 1878 – 1905 гг.». В місцевій періодиці дослідник опублікував низку статей з історії запорозького козацтва. У дожовтневий період, після цензурного послаблення, в зв’язку з проголошенням Маніфесту 17 жовтня 1905 р., побачили світло україномовні художні твори Д. Яворницького: автобіографічний роман «За чужий гріх» (1907), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Русалчине озеро» (1909, 1911), збірка поезій «Вечірні зорі» (1910), повість «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами. Малюнки з життя» (1911) та ін.

Важливою сторінкою в творчому житті Д. Яворницького у Катеринославі була його участь в роботі місцевої вченої архівної комісії (1903 – 1916), співпраця з її провідними членами: А. Синявським, В. Бідновим, В. Машуковим, Я. Новицьким, В. Даниловим, Д. Дорошенком. У 1909 р. Дмитро Іванович був обраний почесним членом цієї Комісії. Він друкувався на сторінках її «Летописей» і на її засіданнях. На особливу увагу заслуговує стаття «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка», в якій Д. Яворницький висвітлив запорозьку тематику в творчості Кобзаря. У 1909 р. вчений видав на кошти катеринославського українського діяча і мецената Володимира Миколайовича  Хрінникова (1876 – 1936) збірку «Матеріали до біографії Т. Шевченка».

Досить активною у катеринославський період була й лекційна діяльність Д. Яворницького, в тому числі на загальноосвітніх курсах учителів у Катеринославі  (1911) та Полтаві (1912). Присутня на курсах в Полтаві вчителька Ольга Заборська присвятила Д. Яворницькому такий вірш:

 

Спасибі, голубе наш сивий,

 

За те, чому тут обучав,

 

За те, що край наш рідний, милий,

 

Ти ясним світом освіщав…

 

Лекції Д. Яворницького були для слухачів, особливо невеликих провінційних міст, справжньою подією, надовго западали у душу, пробуджували творчий імпульс. Поетична натура Д. Яворницького, його знання, музична обдарованість, хист оповідача, умне, добре обличчя, привітність, щирість, емоційність – все це приваблювало до нього, передусім жінок. Знаходилися серед останніх й такі, що мріяли бути його «рабинями», освідчувалися йому. Була в житті Дмитра Івановича жінка, яку він ніжно називав «Вечірньою зіркою». Мешкала вона на Катеринославщині. В листі до Дмитра Івановича вона писала, що він, як ясний місяць, освітлює її життя, й що вона є найщасливішою, бо має такого душевного друга, який її так добре розуміє. На жаль, поки що це інкогніто встановити не вдалося. За деякими опосередкованими даними можемо припустити, що її прізвище було Жило.

Найбільшою популярністю користувалися лекції Д. Яворницького про українських кобзарів, бандуристів та лірників, які супроводжувалися їх співами. Вчений опікувався долею кобзарів, допомагав влаштовувати їх концерти, давав гроші, притулок в музеї і власному будинку. Історик був не тільки популяризатором кобзарського мистецтва, але й носієм українського фольклору, знав багато пісень і чудово їх співав, особливо улюблену ним «Ой у полі могила з вітром говорила».

Активна громадська позиція Д. Яворницького, його енергія борця за рідну мову, культуру яскраво виявилася в його діяльності у просвітянському русі, передусім у катеринославському товаристві «Просвіта», біля витоків якого у 1905 р. він стояв і в якій співпрацював разом із своїми однодумцями Є. Вировим, Д. Дорошенком, К. Котовим, Т. Сулимою-Бичихіною, С. Липківським, І. Трубою, В. Хрінниковим, Ю. Павловським, П. Щукіним та ін. Цей аспект в діяльності вченого здобув досить глибоке висвітлення в дослідженнях Н. Василенко, О. Журби, М. Чабана та ін.[34] Д. Яворницький друкувався в органі «Просвіти» - часопису «Дніпрові хвилі» (1910 – 1913). Він підтримував стосунки з просвітянами Полтави, Чернігова, Одеси, Житомира, Кубані та ін., виступав з читанням лекцій в «Просвітах» цих міст.  Багато зусиль доклав Д. Яворницький щодо святкування у Катеринославі 100-ої річниці від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), що його організувала “Просвіта”. 

За ініціативою і під редакцією Д. Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославі побачило світло перше і, на жаль, єдине число газети-тижневика «Запорожжє», яка мала яскраво визначену національно-визвольну спрямованість й тому була заборонена на першому числі. Илл. 006

Про визначну роль Д. Яворницького у науковому та культурно-громадському русі України кінця ХІХ – початку ХХ ст. яскраво свідчить святкування 30-ліття літературно-наукової діяльності вченого. Урочисте святкування ювілею Д. Яворницького відбулося 24 листопада 1913 р. у Катеринославській вченій архівній комісії. На адресу ювілянта надійшли сотні телеграм, в яких виокремлено два основних напрями діяльності вченого, в яких він досяг найвищих здобутків. Це – історія запорозького козацтва і створення музею ім. О. Поля. Сучасники вважали Д. Яворницького «вартовим» рідної історії, діяльність якого мали велике національне значення.  

Скасування царату у лютому 1917 р. дало новий імпульс до піднесення наукової та культурно-громадської діяльності  Д. Яворницького. 21 – 22 травня 1917 р. він був почесним головою катеринославського українського губернського з’їзду Центральної Ради[35]. У травні 1917 р. вчений очолив Катеринославський комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва України і розробив пропозиції щодо збереження запорозької старовини. Під час громадянської війни, вдень і вночі охороняв Дмитро Іванович музей і його неоціненні скарби від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна[36]. Илл. 007

У бурхливому 1917 р. Д. Яворницький брав участь у діяльності відродженої катеринославської «Просвіти». Не припиняв учений і лекційної діяльності. Як дослідив В. Я. Яценко, у червні 1917 р. Д. Яворницький читав лекції на губернських земських курсах для вчителів губернії; у червні – липні 1917 р. – на українських курсах для вчителів земських та церковно-приходських шкіл і представників від волостей Павлоградського повіту; 6 – 27 липня того ж року – на курсах українознавства для вчителів земських і церковних шкіл Олександрівського повіту.

З ім’ям Д. Яворницького пов’язане становлення вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним з перших професорів щойно створеного Катеринославського університету. 29 липня 1918 р. його було обрано професором кафедри історії України цього учбового закладу, в якому 20 вересня того ж року він прочитав лекцію «Україно-руське козацтво перед судом історії». Ним був розроблений курс історії місцевого краю.

У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Буряковою (1879 – 1943). Окрім гражданської реєстрації шлюбу, відбулося вінчання, 30 жовтня 1918 р. у церкві Знамення Пресвятої Богородиці в місті Катеринославі. С. Д. Бурякова стала другою дружиною Д. Яворницького. З першою – В. П. Кокіною, як вже зазначалося, розрив стався ще у 1885 р. Илл. 008

С. Д. Бурякова закінчила Києво-подільську жіночу гімназію, педагогічні курси при Фундукліївській жіночій гімназії (1898), курси для підготування учителів початкових училищ при Катеринославському педагогічному інституті (1917), до 1924 р. працювала у різних школах Катеринослава, завідувала 3-м жіночим училищем, 22-ю трудшколою та ін. З Д. Яворницьким вона познайомилася ще задовго до одруження. Вона часто приводила своїх учнів до музею, сама розповідала їм про пам’ятки, що експонувалися в ньому. Саме в музеї вони й познайомилися. Д. Яворницький став частим гостем в родині Бурякових – Серафими Дмитрівни та її сестер Зінаїди і Варвари. Серафима Дмитрівна стала Д. Яворницькому справжнім відданим другом, сподвижником, помічницею, виконувала трудомістку секретарську роботу.

У 1920-ті рр. Д. Яворницький виступив із серією історичних та фольклорно-етнографічних статей. Визначною подією в творчому житті вченого було видання 1-го тому «Словника української мови» (Катеринослав, 1920). Це видання – результат майже 40-річної невтомної праці дослідника. Брак паперу у ті скрутні часи не дозволив надрукувати наступні 2 томи. На жаль, ще й досі не вдалося цього зробити. Роботу над Словником вчений продовжував до кінця життя. У 1928 р. було видруковано й розповсюджено звернення Д. Яворницького до колег з прохання надсилати йому все, що стосується до «людської словотворчості». Цей Словник і музей ім. О. Поля Дмитро Іванович вважав «найкоштовнішим своїм скарбом».

До значних творчих досягнень Д. Яворницького того часу належать географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (Харків, 1928) та збірка документів «До історії Степової України» (Дніпропетровськ, 1929).

З ім’ям Д. Яворницького пов’язане й становлення архівної справи на Катеринославщині в пореволюційні роки. У 1922 – 1924 рр. він очолював губернське архівне управління, доклав багато зусиль і власних коштів до розшуку, збирання та зберігання архівів. У 1921 – 1930 рр. Д. Яворницький керував науково-дослідною кафедрою українознавства, на якій працювали професори М. Злотников, П. Єфремов, М. Бречкевич, В. Пархоменко. Серед аспірантів кафедри, що близько стояли до Д. Яворницького, були К. Гуслистий, П. Матвієвський, П. Козар, В. Грінченко та ін.

У 1920-ті рр. Дніпропетровський історично-археологічний музей (колишній музей ім. О. Поля), керований Д. Яворницьким, перетворився на центр історико-краєзнавчих досліджень, охорони пам’яток. Його колекції використовувалися як джерело у дослідженнях гуманітарного циклу. До Д. Яворницького, як директора музею і фахівця, зверталися за консультаціями і порадами науковці, письменники, діячі мистецтва з України, Росії, Німеччини, Чехії, Польщі, Великої Британії, Франції, а також земляки, що опинилися в еміграції, зокрема В. Біднов, Є. Вировий, О. Галаган, І. Рудичів, І. Труба, Т. Котенко. У 1925 р. святкувався 70-річний ювілей Д. Яворницького. Цю подію урочисто відзначила й українська еміграція в Празі.

Знаковою подією в житті Д. Яворницького у цей час було керівництво комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді, яку він очолював протягом 1927 – 1932 рр. Певною мірою результати наукових досліджень експедиції здобули висвітлення в «Збірнику» Дніпропетровського кураєвого історично-археологічного музею, 1-й і єдиний том якого за редакцією Д. Яворницького побачив світло у 1929 р.

Коли стало відомо про те, що внаслідок спорудження греблі Дніпрові пороги будуть затоплені, посилився потік відвідувачів сюди, щоб подивитися на цю окрасу Дніпра, на ці реліктові валуни. А кращого гіда, ніж Дмитро Іванович, неможливо було уявити. Свого часу Євген Чикаленко, переповнений враженнями від подорожі з Д. Яворницьким, відзначив, що «пройтись з Яворницьким дніпровими порогами – се ж пережити всю минувшину, уявити у всіх дрібницях запорозьке життя»[37]. Д. Яворницькому належить ґрунтовне видання «Дніпрові пороги», яке вперше було надруковане в Харкові у 1928 р., мало величезний успіх й зразу перетворилося на бібліографічну рідкість. Илл. 009

У 1920-ті рр. відбулося офіційне визнання наукових досягнень Д. Яворницького.  1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, а у 1929 р. став її дійсним членом. Така висока оцінка надала вченому енергії. Як й завжди, він багато працював. За спогадами З. Д. Бурякової (сестри С. Д. Яворницької), Дмитро Іванович дуже мало спав, влітку прокидався о 5 годині ранку, ходив на прогулянку у парк ім. Т. Шевченка, де до нього підходили люди (історика добре знали у місті) й він спілкувався з ними, особливо з молоддю. Потім він йшов до музею, де працював до вечора. Повернувшись додому, працював у кабінеті й засинав о півночі. Пам'ять у нього була надзвичайна, особливо що стосувалося імен та дат.

1928 р. Дмитро Іванович відвідав рідну Сонцівку, подарував місцевій школі свої книжки і дав гроші на ремонт і придбання літератури для шкільної бібліотеки. Директор місцевої школи Г. П. Якубович писав славетному землякові, що після його (Яворницького) від’їзду дня не проходило в селі без спогадів про Дмитра Івановича[38].

Наприкінці 1929 р. Державне видавництво України запропонувало Д. Яворницькому підготувати (переробити) до видання його «Историю запорожских козаков». Однак, вже насувалися страшні часи сталінських репресій, проводилися масові чистки від «неблагонадійної» інтелігенції, тотальне стеження, викриття «шкідників», доноси, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси.

Й хоча Д. Яворницький не брав активної участі у політичному житті, він перебував на обліку в ДПУ як соціально небезпечний елемент. Вже у середині 1920-х рр. на нього був донос і встановлено таємний нагляд. Сам знаходячись під «прискіпливим оком системи», Д. Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків. У 1933 р. Д. Яворницький був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Після такого нищівного обвинувачення за наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р. Д. Яворницького було звільнено з посади директора музею. В листі до приятеля Олекси Коваленка Дмитро Іванович писав: «Так, друже мій Олекса Васильовичу, мене зовсім вичистили з музею… Настрій у мене надзвичайно тяжкий. Боюсь сам за себе»[39]. Від такої несправедливості вчений захворів й цілих півроку лежав хворий, на волосину від смерті. І тільки дякуючи лікарям та дружині Дмитро Іванович встав з ліжка. Чотири місяці йому не виплачували академічної пенсії. Щоб не вмерти з голоду, приходилося нести на ринок різні речі та з того й жити. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносили продукти. Илл. 010

У 1937 р. в Україні було сфабриковане чергову справу так званого “Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля” на чолі з головою РНК УРСР П. Любченком. Д. Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали “натхненником” дніпропетровського “контрреволюційного підпілля”. Заарештовані по цій справі свідчили проти Д. Яворницького. Однак, самого вченого не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Д. Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців тощо. На думку Ю. А. Мицика, влада прагнула використати Д. Яворницького як своєрідну “приманку”, на котру мали б “клювати” “вороги народу”, передусім “українські буржуазні націоналісти”.

Під час обвинувачень й утисків Дмитро Іванович намагався домогтися  справедливості. Він звертався до друзів, знайомих, впливових осіб (В. Затонського, Г. Петровського, В. Чубаря, В. Шапірова та ін.). Але час був страшний, люди були залякані, боялися підтримувати стосунки з тими, хто попав в опалу. Багато з тих, хто потенційно міг допомогти вченому, самі опинилися під прискіпливим оком системи, а інші взагалі за ґратами.

У ці трагічні для Д. Яворницького та його родини часи на допомогу прийшли справжні друзі. Велику підтримку вченому надала історик Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884 – 1973), яку Дмитро Іванович називав “запорозькою матір’ю (а себе “запорозьким батьком”). Н. Полонська-Василенко разом з чоловіком – академіком М. П. Василенком – мешкала у Києві, була добре обізнана в усіх академічних справах, про які інформувала Д. Яворницького. Коли вченому припинили виплачувати пенсію, він з гіркотою запитував: “То може я вже і не академік? Коли так, то буду шукати торбу на плечі і тоді гайда по світу. П’ятдесят три роки послужив рідному краю, а шматка хліба не вислужив”.

На початку 1935 р. своє життя вчений оцінював на “три з мінусом”. До музею він вже не повернувся, але творчу діяльність не припинив, в якій, як й завжди, знаходив душевне заспокоєння і моральне задоволення. Із захопленням працював Дмитро Іванович над улюбленим “Словником української мови”; підготував до друку збірку фольклорних матеріалів (2302 пісні); у 1936 р. написав “Историю города Екатеринослава”; кожного року звітував перед Академією Наук і складав плани творчих досліджень; працював над темою: “Послідовна зміна народів у південній частині України”; написав спогади про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого, В. Тарновського. Але все це не побачило світла за життя автора.

У 1939 р., з нагоди святкування 125-річчя від дня народження Т. Шевченка, Д. Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР. До цього свята вчений підготував статті: “Шевченко і Рєпін” та “І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка”[40]. Илл. 011

Й в останні роки життя Д. Яворницький вів жваве листування з друзями та колегами. Як раніше, шанувальники та однодумці відвідували затишну й гостинну оселю “запорозького батька”, насолоджувалися розповідями енциклопедиста козаччини у “святая святих” – кабінеті історика, де висів портрет Т. Шевченка, а на робочому столі Дмитра Івановича стояли світлини його університетського вчителя – академіка О. Потебні та наукового кумира – видатного історика М. Костомарова.

Напружене й насичене подіями життя академіка Д. Яворницького перервалося о п’ятій годині ранку 5 серпня 1940 р. Як розповідала дружина вченого Серафима Дмитрівна, Дмитро Іванович “випив чашу страждань до останньої краплі. Мучився, кричав, стогнав. […] Перестав їсти, температура упала (а доходила до 40) і почалися нестерпні муки. Кричав, ламав руки”[41].

Ховали Д. Яворницького 6 серпня 1940 р. о 8-й годині вечора на новому кладовищі у степу. Був оркестр тієї музики, яку завжди слухав історик у парку ім. Т. Шевченка. Говорили промови. Особливо Серафима Дмитрівна запам’ятала останню промову, яку українською мовою чудово виголосив артист А. Хорошун.

Указом Президії Верховної Ради УРСР  “Про увічнення пам’яті академіка Д. І. Яворницького” від 11 жовтня 1940 р. його ім’я було надане Дніпропетровському історичному музею. 18 липня 1946 р. Дніпропетровський виконком обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення про відкриття філіалу історичного музею в будинку академіка Д. Яворницького (м. Дніпропетровськ, майдан Т. Шевченка, 5). Проте лише під час “відлиги”, 18 липня 1964 р. було відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. Але, коли на початку 1970-х рр. тоталітарна система знову набрала обертів, цей меморіальний музей був закритий і знову відкрився лише 3 листопада 1988 р. В ньому є три меморіальні кімнати і експозиційна зала, в яких репрезентовано особисті речі Д. Яворницького, його рукописи, книги, світлини, картини М. Струннікова, С. Васильківського, Ф. Красицького та ін. Вестибуль прикрашають унікальні настінні розписи: “Тарас Бульба із синами” (автор М. Струнніков) і “Сцени з козацького життя” (автор Т. Ткаченко). Біля будинку розташований сад, дерева в якому посаджені Д. Яворницьким.

Заповіт вченого поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепоховання. У 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка Д. Яворницького, у Дніпропетровську, біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам’ятника видатному українському діячеві (скульптор – В. Наконечний, архітектор – В. Мірошниченко). Пам’ятник споруджений на народні кошти.

Так склалося, що власних дітей у Д. Яворницького не було, але все своє життя він допомагав племінникам та іншим родичам. У студентські роки він досить часто приїжджав додому в Сонцівку. Кожний його приїзд був справжнім святом для всієї родини. Особливо раділи батьки, котрі вельми пишалися ученим сином. Вони з нетерпінням чекали листів від «дорогого Митички». Коли від нього надходили листи, збиралася уся родина і батько уголос читав листа, а мати слухала зі сльозами. Коли син приїздив додому Ганна Матвіївна демонструвала усю свою кулінарію, а у вечорі мати пряла і співала пісень, серед яких її улюбленими були пісні “Лучинушка”, “Верба моя кучерява”, “При долинушке стояла” та ін. Дмитро із захопленням, як у дитинстві, слухав співи матері й сам співав разом з нею. До їхньої хати збиралися сусіди, й тоді Д. Яворницький читав «лекцію», а удень ходив у поле дивитися кургани. У 1885 р. помер батько Д. Яворницького Іван Якимович, якого він дуже кохав і поважав, й смерть якого він трагічно переживав. Після смерті батька мати Д. Яворницького жила у доньки Горпини у селі Сороковка на Харківщині, а з 1910 р. й до кінця життя мешкала в онуки Тетяни Іванівни Коломієць. Коли у 1916 р. померла мати Д. Яворницького, телеграма своєчасно не попала до Дмитра Івановича і він не зміг проводити мати в останню путь.  

Єдина рідна сестра Дмитра Івановича – Горпина Іванівна (1853 – 1906) була одружена із священиком с. Сороківка Харківської губернії Іваном Тимофійовичем Пономарьовим (? – 1898). Д. Яворницький вельми переживав, що його сестра не здобула освіти, але коли вона одружилася, то чоловік навчив її писати і читати. Сім’я сестри жила досить скрутно і Д. Яворницький весь час допомагав їй матеріально. Сестра мала чотирьох дітей: Ганну (? – 1965), Олександру (? – 1947), Тетяну (? – після 1979) і Бориса (? – 1916)[42]. Небіж Борис Іванович Пономарьов працював роз'їзним лікарем, постійного місця праці не мав; був неодружений; загинув у 1916 р. під час 1-ої світової війни.   Илл. 012

Безумовно, Д. Яворницький мав неабиякий вплив на своїх племінників. Не без його впливу вони обрали свої майбутні професії – викладачів. Ганна Іванівна Пономарьова стала учителькою, працювала у церковно-парафіяльній школі в селі Сороковці, потім – у с. Влезьки Лебединського повіту Харківської губернії. Одружилася вона із Іваном Миколайовичем Любицьким. Друга небога – Олександра Іванівна Пономарьова одружилася зі священиком Андрієм Петровичем Поповим. Подружжя мало 2-х синів і 2-х дочок. Третя небога – Тетяна Іванівна Пономарьова у 1907 р. закінчила Харківське жіноче єпархіальне училище, з 1910 р. працювала учителькою у с. Межиріч на Харківщині, за радянських часів – у 5-й трудшколі в с. Кисілівці  Сумської округи Ворожб’янського району Харківської області; у 1948 р. переїхала разом з донькою до Литви, у місто Клайпеду, де викладала в російській середній школі. Мала педагогічний стаж 50 років. У 1957 р. вийшла на пенсію. У 1910 р. вона одружилася із Степаном Федоровичем Коломійцем і мала чотирьох дітей: 2-х синів і 2-х дочок; один син помер у дитинстві, другий загинув на війні. Старша дочка – Лідія Степанівна, за фахом вчителька, мала дочку. Друга дочка – Надія Степанівна, працювала у військовій частині у місті Клайпеда (Литва), мала теж дочку – Віру Михайлівну.  

Саме з Тетяною Іванівною Коломієць у Д. Яворницького встановилися особливо теплі стосунки. Останні роки Тетяна Іванівна Коломієць мешкала з донькою Надією Степанівною у Клайпеді (Литва).

До кінця життя Д. Яворницький допомагав своїй родині: постійно надсилав гроші, книжки, купував речі, влаштовував на роботу та навчання, залучав до наукової праці. На все життя запам’ятала восьмирічна небога Тетяна, як дядько Дмитро привіз їй ляльку та сукню. В листах до Д. Яворницького його родичі постійно дякували за надіслані гроші (від 15 до 100 руб. кожного місяця, а іноді й двічі на місяць) і книжки, запрошували до себе у гості. Усі родичі, особливо племінниці та їхні родини із захопленням читали книжки й статті Д. Яворницького, а також читали твори історика його матері Ганні Матвіївні. Рідні вельми пишалися своїм знаменитим родичем, обожнювали його, щиро раділи його науковим здобуткам.

Допомагав Д. Яворницький також своїм дядькам, тіткам, братам і сестрам у других. З боку матері вчений мав тітку Тетяну Матвіївну Терновську і дядька Миколу Матвійовича Терновського. В останнього був син – Микола Миколайович Терновський – студент Київського університету, історик за фахом. Завдяки дядькові – Д. Яворницькому, він мав змогу досліджувати катеринославські архіви, стати членом Катеринославської вченої архівної комісії, друкувати документи у «Вестнике Екатеринославского земства».

Досить довірливі стосунки встановилися у Д. Яворницького з його дядьком з боку батька – Григорієм Якимовичем Яворницьким (1861 – 1897). Йому Дмитро Іванович довіряв заповітні думки, наприклад такі, що стосувалися його дружини В. П. Кокіної.

Д. Яворницький щиро допомагав не тільки рідним, але й багатьом знайомим. Більше того, по допомогу до нього зверталися і малознайомі, й майже зовсім незнайомі люди, що від інших прочули про щедрість та добродійність вченого.

Щоб краще уявили стосунки Д. Яворницького з родичами, пропонуємо у додатку публікацію листів з епістолярної спадщини вченого, що зберігаються в Дніпропетровському історичному музеї. Публікація листів здійснюється мовою оригіналу за хронологічним принципом.

 

 

 

 

[1] Гапусенко І. М. Дмитро Іванович Яворницький. К.: Наукова думка, 1969.

[2] Шаповал І. В пошуках скарбів. К.: Радянський письменник, 1963.

[3] Шубравська М. М. Д. І. Яворницький: Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. К.: Наукова думка, 1972.

[4] Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д. І. Яворницького: (Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого). 26 – 27 жовтня 1990 р. Д., 1991; Регіональне і загальне в історії: Тези міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д. І. Яворницького та 90-літтю ХІІІ Археологічного з'їзду (листопад 1995 р.). Д., 1995.

[5] Абросимова С. В. Енциклопедист козаччини // Укр. історичний журн. 2005. № 4. С. 4 – 46; Вона само. Дмитро Яворницький: Образ ученого в контексті минулого і сучасного // Грані. 2005. № 5 (43). С. 3 – 10.

[6] Чабан М. Сучасники про Д. І. Яворницького. Д.: Дніпро, 1995; Вид. 2-е, доп. К.: Ярославів Вал, 2006; Шаповал І. М. Козацький батько: Образ Дмитра Івановича Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки Кривий Ріг, 1998; Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Вип. 1 – 4. Д., 1997 – 2005; Костюк М. Поруч з Яворницьким: Спогади писаря козацького батька /Упоряд., передмова та примітки Миколи Чабана. Д.: ІМА-прес, 2008.

[7] Тимофеєва І. М. Деякі відомості про родину Д. Яворницького з його епістолярної спадщини // З минулого Подніпров’я. Д.: Дніпро, 1995. С. 41 – 45.

[8] Тележняк К. О. «Милий дядечко» (З історії приватного життя академіка Д. І. Яворницького) // Гуманітарний журнал. 2004. № 1 – 2. С. 185 – 187; Вона само. Д. І. Яворницький у стосунках з батьками // Грані. Д., 2005. № 5 (43). С. 29 – 31; Вона само. З особистого життя академіка Д. І. Яворницького // Скарби музеїв: Матеріали обласної наукової конф. до Міжнародного дня музеїв. 2003 р. Д.: АРТ-ПРЕС, 2005. С. 102 – 106.

[9] Тимофеєва І. М. Вк. пр.; Тележняк К. О. Вк. пр.; Парамонов А. Ф. К истории рода Яворницких // Харьковский исторический альманах. 2004. Весна – лето. С. 110 – 113; Кочергін І. О. Рід та родина Дмитра Івановича Яворницького // Січеславський альманах: Зб. наук. пр. з історії українського козацтва / Гол. ред. Г. К. Швидько. Д.: НГУ, 2006. Вип. 2. С. 59 – 64; Він само. Д. И. Яворницкий: Жизнь без грима // Экспедиция ХХI. 2007. № 1 (63). С. 6 – 7.

[10] В усіх автобіографіях та офіційних документах Д. Яворницького вказана саме ця дата: “26 жовтня”.

[11] Дніпропетровський історичний музей. Ф. 10. Арх.-32179.

[12] Про “витоки” роду Яворницьких див. статтю А. Ф. Парамонова в цій книзі.

[13] Эварницкий Д. И. По следам запорожцев. СПб.,1898. С. 199.

[14] Лист Д. І. Яворницького до В. Л. Левицького // Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького (далі – ЕСЯ). Д.: АРТ-ПРЕС, 2005.  Вип. 4. С. 76.

[15] ЕСЯ. Вип. 4. С. 109.

[16] ЕСЯ. Вип. 4. С. 104.

[17] Ващенко В. В. «Мутація імені»: деякі аспекти життя Д. І. Яворницького з переспектив психобіографічної та соціологічної парадигм // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. пр. Д.: ДНУ, 2007. Вип. 5. С. 32 – 44.

[18] Ця версія ґрунтується на спогадах жительки села Сон цівки (нині Борисівни) Є. Д. Бережної, батько якої  Д. Я. Бережний близько знав Д. Яворницького. Див.: Шубравська М. М. Д. І. Яворницький. Життя, Фольклористично-етнографічна діяльність. К.: Наукова думка, 1972. С. 14.

[19] [Эварницкий Д. И. Песни из Харьковской губернии]. Халанский М. Образцы народного говора южной части Курской и северной – Харьковской губернии. Песни сообщены из Курской губ. г. Зиборовским, учителем народного училища, из Харьковской – студентом университета г. Эварницким // Русский филологический вестник. Варшава, 1882. Т. 7. С. 78 – 85.

[20] ЕСЯ. Вип. 4. С. 94.

[21] ЕСЯ. Вип. 4. С. 159.

[22] ЕСЯ. Вип. 4. С. 170.

[23] Эварницкий Д. И. Жизнь запорожских Козаков по рассказу современника-очевидца // Киевская старина. 1883. Т. 7. № 11. С. 497 – 510; Число и порядок запорожских Сечей // Там же. 1884. № 4. С. 589 – 608; Топографический очерк Запорожья // Там же. 1884. № 5. С. 33 – 54; № 6. С. 177 – 200; № 7. С. 392 – 422. 

[24] ЕСЯ. Вип. 4. С. 20.

[25] Абросимова С. В., Ченцова Н. В. Володимир Антонович і Дмитро Яворницький: до історії наукових і особистих взаємин // Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник. Д.: НГУ, 2008. Вип. 5. С. 35 – 41.

[26] ЕСЯ. Вип. 4. С. 112 – 113.

[27] ЕСЯ. Вип. 4. С. 160 – 161.

[28] Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / За заг. ред. Н. І. Капустіної. 3-тє вид., випр. і доп. Д.: АРТ-ПРЕС, 2005.. Ч. 1 – 2.

[29] Смолій В. А. Літопис українського козацтва // Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. К.: Наук. думка, 1990. С. 9.

[30] Олійник-Шубравська М. 50 листів Д. І. Яворницького до Я. П. Новицького // Наука і суспільство. 1988. № 11. С. 51.

[31] Див.: Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман Войска запорожских низовых Козаков. СПб.: тип. И. Н. Скороходова, 1894. 163 с.

[32] Скупейко Л. Художня проза Д. І. Яворницького // Київська старовина. 1996. № 1. С. 22 – 23.

[33] Яворницький Д. І. Моя перша зустріч з Л. Толстим // Життя й революція. 1928. Кн. Х. С. 74 – 82.

[34] Журба О. І. Діяльність Д. І. Яворницького в катеринославській «Просвіті» // Питання історії України: історико-культурні аспекти. Д., 1993. С. 80 – 88.

[35] Приднепровский край. 1917. 24 мая.

[36] ДІМ. Ф. 10. Арх.-778/14.

[37] ЕСЯ. Вип. 1. С. 606.

[38] ДІМ. Ф. 10. Арх.-23061.

[39] ДІМ. Ф. 10. Арх.-47462.

[40] Яворницький Д. І. Шевченко і Рєпін // Пам’яті Шевченка. Дн., 1939. С. 130 – 133; Він само. І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка // Образотворче мистецтво. 1939. № 2 – 3. С. 70.

[41] Цит. за вид.: Абросимова С. В. Дмитро Яворницький. Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. С. 41. 

[42] ДІМ. Ф. 10. Арх-30298, 30299.