В Государственном архиве Харьковской области хранится личный фонд литератора Константина Михайловича Бич-Лубенского. Всего одно дело, а в нем произведения на украинском языке: «Два попи», «Заговорило», «Таємна телеграмма», «Міць логики», перевод новеллы Анатоля Франса «Люцифер» и биографично-музыкальный очерк о Николае Витальевиче Лысенко, который мы и публикуем в нашем альманахе. 

Константин Михайлович Бич-Лубенской родился в 1860 году в семье потомственных дворян Харьковской губернии. Отец подпоручик в отставке умер рано, Константина и его братьев Ивана и Григория воспитывала мать – Марфа Георгиевна. Известно, что он окончил вторую Харьковскую гимназию и служил канцелярским служителем в Харьковской дворянской опеке. В Харькове у Бич-Лубенских было хорошее дворовое место на площади Скобелева № 18 и 19, с несколькими старинными домами и флигелями, огромным садом. Часть этого сада и до сих пор осталась и объединилась с садом бывшего купца Синякова (пер. Никитский 22-24) в парк «Строитель» рядом с ДК Червонозаводского района.. Сад Бич-Лубенских насчитывал 201 яблоню, 52 груши, 24 сливы, 60 вишен, 7 декоративных деревьев. Некоторые из них и сегодня украшают наш город, а вот дома все были разрушены.

Губернский секретарь Константин Михайлович Бич-Лубенской от жены Анны Даниловны имел шесть дочерей и большей частью проживал в имении Приволье Изюмского уезда. Его родной брат коллежский советник, председатель съезда мировых судей Иван Михайлович Бич-Лубенской вместе с женой Александрой Александровной и дочерьми Раисой и Евгенией жил только в Харькове. В 1905 году братья разделили все общее достояние в таком порядке: Константину отошло в единственное владение имение Приволье, Ивану дворовое место в Харькове. В судьбе Бич-Лубенских есть немало интересных фактов и историй с рассказом о них мы подробно остановимся в наших следующих выпусках, безусловно опубликуем и другие произведения Константина Михайловича. А пока мы осмеливаемся предложить вам очерк написанный почти сто лет назад и нигде ранее не публиковавшийся. Обращаем Ваше внимание на то, что текст публикуется по документу архива и в нем сохраняется орфография оригинала, просим не принимать ошибки на счет издательства. (Примечание составителей).                                                                     

                                                                                                                      К.М. Бич-Лубенской

                                               Микола Віталієвіч Лисенко

                                               (Біографічно-музичний нарис)

            1912 году 24 ноября наша Україна понесла велику втрату. Несподівано вмер у Київі її найкращий син, композітор і піаніст Микола Віталієвіч Лисенко.

            Раніш ніж говорити про те велике значіння, яке це ім’я має у музиці, та про його заслуги у мистецтві, ми звернемось до його біографіі, користуючись споминами його двоюрідного брата і славнозвісного діяча української сцени М. Старицького, що були надруковані у журналі “Киівська старина” за 1903 рік. Спомини ці тим цікаві, що вони малюють нам не не тільки духовне обличчя славетного композітора, але дають деякі звістки про життя Миколи Віталієвича у Харкові. Правда, на жаль ціх звісток дуже мало, бо цікаво було б все таки простежити про складання та формування музичного таланту у молодих дитячих роках Миколи Віталієвича. Можливо, що після його смерті де-хто з старих харків’ян  пригадає молоденького хлопчика Миколу, поділиться своїми споминами і збільшить біографічний матеріал нашого славетного нибіжчика. 

            Призвісько Лисенків належить до старинного українського козачого роду, дуже завзятого; діди Миколи Віталієвича були вже старшинами за часів Богдана Хмельницького. Батько Миколи Віталієвича, Віталій Романович, полтавський дворянин; і як, того вимагала традиція, служив у Орденському Кірасірскому полку. Мати ж його – з роду Луценків була вихованкою Смольного Монастиря і через це майже погубила всі зв’зки з українством. Оскільки батько його почував себе українцем, остільки мати Миколи Віталієвича через виховання почувала себе росіянкою і її тягло на північ, до Петербургу, до москалів, бо вона на Україні почувала себе чужою.

            Микола Віталієвич родився 10 марта 1842 року у Гриньках Кременчуцького повіту, на Полтавщині, у будинку М.П. Болюбаша, що доводився дядьком його матері. Як перша дитина і як единий онук бездітного М.П. Болюбаша, який виховав матір Миколи Віталієвича і лічив її единою своею спадкоємицею, Микола Віталієвич з перших же хвилин свого життя був оточений нігою, любовью та роскішью. Але майбутньому компоністові довилось жити не довго у Гриньках: його перевезли у Крилов – сучасний Новогеоргієвск – де стояв Орденський Кірасірский полк у якому служив його батько. Двоюрідний дід Миколи Віталієвича – М.П. Болюбаш був тоді маршалком, себ то предводителем дворянства і взагалі був досить значною та впливовою особою у повіті. М.П. Болюбаш був справжнім українським дідичем, інакше не балакав як по українському і палко кохав свого маленького онука Миколу, і напевне передав би йому свої симпатії до всього рідного, як би тому не пошкодила його несподівана смерть. Взагалі повинно сказати, що М.П. Болюбаш і його дружина М.В. Болюбаш належали до того чарівного тіпу справжніх старосвітських дідичів, який у той час почав вже вимирати, абож переводитися у другі форми, які на протязі невеликого часу, додаемо од себе, станули не тільки чужими, але і ворожими українському народові. Думаю, що шановний біограф нібижчика М. Старицький трошечки помиляється, коли каже, що М.П. Болюбаш, з його старосвітским складом життя міг би зробити, але за смертю не зробив впливу на онука Миколу; навпаки вражиння дитинства роблють далеко більший і глибший, хоча і не помітний на перпший погляд, на дитину вплив; і часто-густо вони відогравають фатальну ролю у дальшому існуванню людини, намічаючи їй той шлях, про який вона і не гадає.

            Перші роки дитинства були оточені як розкішю, отак саме і гарячою любовью не тільки батька і неньки, але і полкових товарищів батька. Це пестування дитини гуртом спочатку подало негарні наслідки: дитина почала робитись вередливою, упертою і деспотичною. Справа дійшла до того, що коли мати пригрозила одного разу Миколі різкою, то він ображений щоб досадити матері уперто кричав і намагався щоб покликали кухаря Карпа дерти його, бо добре знав, що цього ніколи не буде. Ця нехороша упертість дитячих років у дальшому, при інших обставинах, перетворилась у тверду вдачу і міцну волю, які зробили добрі послуги Миколі Віталієвичу; вони дали ту необхідну моральну силу, яка одна тільки дає змогу ідейному борцеві пройти прямим шляхом і досягнути наміченної мети. Миколу почали вчити грамоті; грамота почалась з студіювання французської мови, позаяк французська мова, чванливість та вихованість поводження були перші над усього у аристократичних домах. Всім відомий поет Фет не раз докаряв родині Миколи Віталієвича за такий початок і сам взявся вчити дитину російської грамоті. Родина Миколи дуже любила музику: мати чудово грала на фортепіано, а батько, хоч і не знав нот, але любив імпровізувати на цьму інструментові. Микола дуже рано виявив свою музичну здібність і йому зараз же наняли учительку, яка й почала його вчити з п’яти років. В 1858 році вмер М.П. Болюбаш і батько Миколи Віталієвича був примушений змінити військову службу на селянське господарство. Родина переїхала у Гриньки до удови Болюбаша, де вони, поки у Жовнах на р. Сулі будувався дім, прожили коло чотирьох років. Як у полку, так і у посемействі бабусі маненького Миколу знову оточили щира любов та пестощі, але тут розпочалась боротьба двох впливів: стара бабуся Марія Васілієвна Болюбаш була щира українка, вона не тільки вміла говорити, навіть не знала другої мови опріч української і трималася старосвітского життя; палко кохаючи единого онука, вона бавила його на старий лад і виховувала йому смак до всього рідного та народного; часто вона збирала цілими табунками дівчат та молодиць і приказувала їм розважати маленького панича співами, танками та казками. Це дуже подобалось маленькому Миколі, але страшенно не подобалось матері його, яка, як Смолянка, була досить відокремленою людиною і стояла геть далеко од свого народу. Можливо, що вона і перемогла б, та на Миколине щастя до бабусі приєднався і батько його, якому бабусини розваги були ріднісенькими. Упертість дитини, яку підтримували батько з бабусею, перемогли, і маненький Микола почав рости у чарівних обставинах народної поєзії, співів та танків. Музика йшла свєю чергою, дитина виявляла велетенські успіхи, він вже добре гармонізував всі ті співи, що чув. Але пристигав вже час, час справжнього навчення, і молодого Миколу було одвезено до пансіону Вейля у Київ; там він пробув тільки три місяці через те, що у цьому пансіоні його погано годували, і його перевели у пансіон Гедуена, де він і скінчив повного курса, себ-то пробув три роки. Звідсіль його переведено в четвертий клас другої харківської гімназії. Повинно додати, що у Київі він вчився музики у якогось-то чеха Нейнквича, який сам не грав, але так добре вмів передавати музичну науку, що тільки одними словами давав змогу учневі не тільки добувати доброго туше, але й найможливіші тонкоти виконання музичного твору. Од Нейнквича Лисенко перейшов до чеха Паночіні який був сам чудовий віртуоз і міг багато передати талановитому учневі. У той час Микола Віталіевич мав досить аристократичний світогляд, який міцно підтримувався напрямком пансіону де він вчився, та родинними традіціями.

            Як було раніш сказано, родина Миколи Віталієвича після смерті старого Болюбаша переїхала на житло до його удови у Гриньки. У бабусі, Марії Василієвни дім хоча був і просторий, але коли ми пригадаємо обставини життя родового дідича з няньками, мамками, гувернантками, табуном покоївок та лакеїв та інших обов’язкових для панського гонору дармоїдів, то нам не дивно буде, що просторий дім Болюбашів був тісний для мешкання двох посімейств; ця тіснота примусила батька Миколи будувати нового будинка у Жовнах, куди вони, переживши чотири роки у Болюбашів і переїхали. Тут розпочалося нове життя, нові відносини, та нові впливи для молодого Миколи Віталієвича, який уже кінчав курс у пансіоні Гедуена. На вакаціях він приїздив з пансіону до дому, куди з Полтави повертався його двоюрідний брат і друг Старицький, і розпочиналось життя щасливої молодої доби. Молоді хлопці щиро користувалися вакаціонним спочинком: купалися, ловили рибу у Сулі, та часто слухали селянських, українських пісень, що виспівувала “вулиця”, яка збіралася біля млина. Микола Віталієвич захоплювався цими піснями, і ті, які більш йому подобались, перекладав на ноти, гармонізував їх і ділився ними з своєю бабусею М.В. Болюбаш. На той час бабуся мала годованку, молоденьку дівчинку Любу з чудовим голосом, яка і виконувала оці перші, ще дитячі твори Миколи. Взагалі повинно сказати, що вже тоді Українська музична народна пісня робила досить значне враження на талановитого хлопчика: потрохи-помалу він захоплювався нею, досить часто компанував різних козачків, гопаків і грав їх на фортепіано з таким виразом і так блискуче, що примушував, як каже Старицький, блідіти скрипку, цимбали та бубона. Недалеко од Жовнів жили другі Лисенки: у Галицькому жило посімейство рідного дядька Миколи, Андрія Романовича, а у Кліщинцях жив рідний дядько Старицького, Олександер Захарович. Андрій Романович був жонатий на білорусці, і посімейство його було уже обрусілим. Навпаки, Олександер Захарович був жонатий на простій селянці, у домі його панувала українська мова, та й взагалі він любив при гостях шикувати цією мовою. Олександер Захарович як обличчям, отак саме і постаттю був справжній типовий українець; він любив запорожську вдачу, старі запорожські пісні та думи. Ця прихильність до українського не мала нічого ідейного, а була лише поетичним додатком його істоти, але отак невинно, а все таки у цьому настрою відкликалось обурення проти панського обрусіння та відокремлення од народу. Молоді юнаки почали учащати до Олександера Захаровича; одного разу вони дістали у нього заборонені вірші Шевченка і цілу ніч читали їх, захоплюючись красою та міцью слова. Дядько знав чимало запорожських дум і пісень, співав їх досить виразно і робив міцне враження своїм співом на молодого Лисенка, який почав їх нотувати.

            Розмови дядька про запорожську старовину, його співи про минулу славу та волю, глибоко западали в душу і пробуджували національне спочуття, заносили мріями у далеку далечінь минулого, повнісенького чар та виликісти. Таким чином, не розкидаючися на дріб’язки домашніх обставин, але беручи тільки головні впливові фактори їх, повинно сказати, що перші насіння національного почуття були засіяні у душі Миколи Віталієвича його бабусею Марією Василієвною Болюбаш; помалу та потроху вони розросталися при стосунках з простим народом, челяддю, і доконче укорінилися під впливом дядька Старицького, Олександра Захаровича, завдяки впливу якого, великопанські традіції та погляди Миколи Віталієвича почали згасати і помалу та потроху замінятися більш демократичними.

            Студіювання музики йшло своею чергою і не менш блискуче від наукової справи. У Харкові насамперед музиці він вчився у Вольнера, а далі у Дмітрієва, з яким він проходив класиків; останнім учителем був відомий усьому Харкову славетний педагог Харківського інстітуту благородних дівиць Вільчик, маєстро, що випустив безліч чудових піаністів і вмер напів-збожеволівий, покинутий усіма майже од голодної смерті, коли не помиляюсь у 1886-87 р. “Усей час – пише Старицький - ми захоплювалися творами Куліша, які робили велике враження на Миколу Віталієвича.

            Поклик до зібрання етнографічно-музичного матеріалу ніби розбудив Миколу Віталієвича, і він почав збирати українські пісні та романси, вишукуючи їх де тільки мав надію дістати. Він записував їх од знайомих паній, панночок, попівен, навіть од покоївок, попадались штучні, наприклад: “Там де Янтра круто в’ється”, “Чи я в лузі не калина”, “Дівчино, рибчино, серденько моє”, “Баламути”, і т.і. Але були і перлини виключно народного твору: “Ой місяцю, місяченьку”, “Воли ревуть, води не п’ють”. До цих пісень він додав значно красних супроводів, які, можливо, у той час і грішили проти правил виключно народної гармонії. У ті часи Лисенко трохи не цілими днями пробував у свого вчителя Вільчика, у помешканні якого збірались майже всі Харківські музичні сили; отак саме він часто грав на вечерінках почесного попечителя другої харківської гімназії князя Голіцина. “Тоді”, - цікава риса, - каже Старицький – у Харкові не було а ніяких потягів що до українства, і можна було думати, що у великосвітському повітрі тогочасного Харківського життя згасне невеличкий світлий огник національного спочуття у Миколи Віталієвича. У Дюковському театрі дуже зрідка виставляли “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко денщик”. У книгарнях з’явився 2-й том “Записок о Южной Руси” і оповідання Марка Вовчка. Оце і все”.

            Лисенко скінчив гімназію з медалею і поступив в Харківський університет на природознавчий факультет. На той час у панському житті вже виявлялись ознаки розпочавшогося оскудіння. Цього занепаду не уникло і, колись багате, посімейство Миколи Лисенко. І двом кузенам, Миколі Лисенкові та Михайлові Старицькому жилось досить не легко; вони навіть часто-густо не могли платити у термін за помешкання і бідували тютюном. Руїна кріпацтва – була вже державною волею, всі чекали маніфеста і з цим якоїсь жахливої катастрофи, і більш заможні посемейства почали збіратись до переїзду у город. Збиралось до переїзду і посімейство Лисенка, але не в Харків, а до Київа. Завдяки різним родинним зв’язкам, та фінансовим обставинам, переїзд Лисенківського посімейства до Київа у 1859 році, на велику радість юнаків, не міг відбутися, і через те вони прожили ще один рік у Харкові. Микола Лисенко у Харкові поступив на фізіко-математичний факультет, шануючи ім’я свого дядька, всім відомого геолога професора Борисяка. Це був зовсім нікчемний замір через те, що хист Миколи був зовсім інший і він повинен був би провадити історіко-філологічній студіі. Завдяки оцій посімейній традіції, М. Лисенко дістав собі на цілий рік якоісь-то моральної плутанини та непоразуміння.

            Театр вони одвідували досить часто, звичайно на “райській висоті”; тоді на містах номерів не було і треба було, щоб захопити райського місця, діжурити з п’яти, а то і з чотирьох годин після обід. Бувало, що можна було і виспатись добре до того часу, коли роспочинався спектакль. Одного разу нашим юнакам надоскучило отак сидіти, артістка ж Боброва їм дуже подобалась, так щоб розважити себе, Лисенко і Старицький почали у час дії, коли затихло все, викликати її у терцію; у партері почався регіт, товарищі підтримали наших юнаків, додали тоніку та квінту, і виклик склався у повний гармонійний музичний аккорд. Виник невеличкий шкандаль: Лисенка, як музику, зарахували зачинцем цього шкандалю і посадили на день у університетський карцер.

            Але всеж таки на прикинці посімейство порішило переїхати до Київа. Про Київ, особно про університет, та студентів, та їх вільність лунали неможливі байки, які страшенно вабили Лисенка та Старицького; але швидко прийшлось їм розчаруватись. Київсьскі вулиці та авдіторії виявляли досить дивне зрище: по всіх – усюдах рябіли венгерки, кунтуші, конфедератки, панувала і не тільки панувала, а навіть гнітила усіх не поляків, польська мова. Поляки кричали, що Київ є польский город, а університет теж польський, бо, мовляв його перенесено з Вільна. У театрах, книгарнях, ресторанах, цукернях, крамницях балакали виключно по лядському; - це все страшенно гнітило М. Лисенка, пробуджувало самосвідомість та викликало якість ще незрозумілі інші думки. У Київі був невеличкий Український гурток, до якого Лисенко і Старицький зараз же й прилучились. Вони іноді цілими ночами миркували про національні завдання, про минуле України та про долю-мачуху рідного хрестянства.

            Дальші обставини Київського життя Лисенка, про які, за браком місця, на превеликий жаль, ми не можемо говорити і отсилаємо тих, кому це цікаво, до “Киевской старины” 1903 р. т.12, де надрукована біографія нашого шановного небіжчика, яку ми оце екстрактуємо; - не тільки ствердили ці думки, але примусили їх приняти конкретні форми через те, що під гнітом полонізації не тільки розпочалася ідейна боротьба тісної спілки кацапів та украінців з загальним ворогом ляхом, але і запалала народолюбна праця. Раптом російсько-українське студенство склало ріжноманітні гуртки: вишукували та складали українські слова, готуючись до майбутнього українсько-російського словаря; треті складали книжки для народу, а інші більш палкаші прямісенько попростували до народу.

            Лисенко палко принявся за студіювання української мови, замовив собі все, що тілько виходило з друку про українство: Костомарова, Шевченка, Куліша та інш. Але тепер це вже була зовсім інша робота. Лисенко з Старицьким прилучилися до гуртка, який збирав матеріали, що до українського синтаксису. Це була якась то незвичайна доба красної весни духа, перемоги правди над злом; чорні сили зачували себе нездужими і поховалися у нори, розвій громадського життя з кожним часом робився все міцнішим, голови не тільки молодих, але й старих ніби дурманіли од чарівних мрій щастя, волі та правди, під теплим промінням запалавшої зорі нового життя. Микола Лисенко до того захопився всім цим новим рухом, що навіть на де-який час покинув свою музику, а коли-інколи і працював у цьому напрямці, то тільки над записуванням музичного скарбу народної творчості.
            Я доторкнувся Київського руху у найкоротших рисах екстрактових, по біографії Старицького через те, що він мав величезний вплив на формування світогляду Миколи Віталієвича; він якби зафіксував його і показав майбутньому діячеві того шляху, по якому він повинен був іти. “Цікаво – каже Старицький – що цей розвій української самосвідомості не зробив на мене враження, - для мене він тільки був як виправа моїх мрій; що-ж до Лисенка, який був тільки повний малосвідомих просвітків українських сімпатій, - цей рух був зовсім нежаданим струсом, він зробив на нього отаке саме враження, яке трапляється з сліпцем, що раптом побачив світ. Все що ховалось у глибинах його серця, запалало гарячим полум’ям, у якому миттю сгоріли його панські звички, арістократичні тенденціі та інше, і все, що було у йому кращого, скупчилось, з’єдналось в єдине спочуття – любов до свого народу і духовне проявлення його власного “я”. Отакими то завзятими українцями вони повернулися у Жовни. Лисенко зараз же пурнув з головою у народ: йому пощастило при запомозі гармоніфлюта пролазити на вечерниці, де він не тільки веселив молоде селянське кумпанство, але й збирав перлини народної мелодіі, яку зараз же і занотував у свій музичний портфель. Оці самі мелодіі, які опісля він так чарівно обробив, зробилися дорогоцінним внеском його у скарбницю духовного багатства нашого народу. За браком місця, я викидаю невелички подробиці товарисько-посімейних відносин М.В. з Старицьким, шдюб Старицького з сестрою Миколи, Софією, який ще більше з’єднав їх, - і зупиняюсь на хвилину на одній містині листа Миколи до Старицького, яка яскраво малює нам моральне обличчя М.В. У отповідь Старицькому на його жартівливий лист Микола пише: “І ти, що мусив би найбільш своє слово вповажати і любити, вживаєш його, як забавку на скалозубство, на жарт, а не береш за орудок широкої культури”, далі він прохає Старцького опріч байок перекладати щось більш поважніше з поезіі. “Взагалі – пише Старицький – з його листа стало ясним, що наші ролі перемінились: раніш підгвинчував його я, а тепер став він насідати на мене і вимагати не слів, а справжньої праці на користь народові”. На Різдвяних святках Лисенко з Старицьким захопилися скомпонувати українську оперу. Старицький, не темляче нічого у лібретах, почав складати лібрето з комедіі Стороженка “Гаркуша”, а Лисенко, такий же самий фаховик, як його кузен, почав компонувати музику, звичайно по готовому трафарету старих італійських опер. Справа пішла остільки жваво, що вони настрочили трохи но три чвартини першоі дії, і зараз же почали репрезентувати свого першого млинця проміж знайомих; успіх був надзвичайний. На превеликий жаль, ця перша юнацька спроба втрачена; у паперах Старицького заховався тільки один черновик лібрето цієї опери, у якому мається музика баритонової аріі “Ой Дніпре широкий, чього каламутен”; шпаргал помічений “Лебехівка 1864 року”. Повернувшись до Київа, Лисенко попав у нову бурхливу течію: розпочались утиски та цькування українофільства. Цензура не подозволяла друкувати а, ні одної книжки, вистави та співи були зовсім заборонені. Щоб як небудь розбуркати громадянство, Лисенко задумав улаштувати виставу з живими картинками і українськими співами. Нема чого казати, що співи зараз же було викреслено, але це не зупинило Мик. Віт.: він переклав українській текст на французську мову і на французському конику вивіз українські пісні до публіки; але у концерті виник шкандаль: коли співець розпочав замість всім відомого “Дощик”, так:

                                   La pluie, la pluie,

                                   Qui tombe doucement…

                                   Se pensais, se pensais,

                                   C’est un Zaporogue, maman !

то спочатку вибух неможливий регіт, а далі почали уперто домагатись українського тексту: само собою, що і французський текст був заборонений, і примушено було відповідальні нумери замінити чимось іншим, а далі пішли “приємні розмови у місті злачнім”.

            Останні чотири роки вертіли життя Миколи і кидали його на всі боки. За ці часи Микола познайомився з російськими та німецькими операми Глинки, Даргомижського, Сєрова та Вагнера; самостійно студіював Шумана, але думати про якесь то сістематичне студіювання музичної штуки не було часу. Микола мріяв про консерваторію, та для цього потрібні були гроші, а їх то як раз і не було, і Микола, щоб добути їх, скінчівши університета кандідатом природознавства, поступив на службу до мирового посредника. У початку сентября, Лисенко виїхав у Лейпцігську консерваторію, яка лічилась тоді за найкращу. У цей час були видані I-й сбірник народних пісень і I-й том музики до Кобзаря. Під доглядом лейпцігського професора Рейнеке та друга Бетховена професора Мошелеса, Микола Лисенко студіює всіх німецьких класиків та єдиного славянина Шопена, і доводить свою техніку до блискучої артистичності, і дістає собі їм’я славетного піаніста. Там же, у Лейпцізі він студіював у професора Ріхтера теорію музики (гармонію, контрапункт і фігу). Миколу Лисенка запрошують у Прагу на величезний славянський концерт, як представника українського мистецтва, і він дістає великої слави виконнанням фортепіанної транскрипції “Гей, не дивуйте”. Коли він програв цю транскрипцію, то відомий патріот і музика чешський Рейер проголосив про цей твір: “То дух од степу”. На останньому екзамені в апрілі 1869 року, який дав йому тітул віртуоза, він грав De-dur концерт Бетховена з власною каденцою, яка страшенно захопила старого Мошелеса. По скінченні консерваторії, Микола Лисенко вернувся до Київа, де і розпочалась музична праця. Лисенко зійшовся з посімейством Ліндфорсів, і отут-то у перше у 1872 році зародилася дума про заснування справжнього українського театру. Склалася труппа й у першій виставі дали російську “Кружевницу” та “Чорноморський побут”, до якого музику написав Лисенко. Ця вистава мала добрий успіх і підбадьорила молодих артистів. На третю виставу вони захотіли поставити щось нового: на думку впало скласти справжню українську оперу; Старицькийсідає писати лібретто, а Лисенко – музику. Цією новою оперою була “Різдвяна ніч”. Насамперед, завдяки тодішним обставинам, опера була скомпонована на дві дії. Отут Лисенко виявив справжній талант малювання музичними фарбами характерів дієвих осіб. Великий успіх цієї оперети подав думку переробити її у справжню велику оперу: Старицький поширює лібрето, і доводить його до чотирьох дій і п’яти картин; Лисенко пише музику. Роки 1873 та 74 пішли на постанову цієї музичної комедії, бо треба було насамперед вишукувати персонажів та голосів. Ось список перших дієвих особ: Оксана – О. Лисенко, Одарка – Н. Булах, Солоха – Липська, Голова – Богданов, Чуб – Новицький, Вакула – Русов, Дяк – Матвіїв і Пацюк – Габель.

            Опера пройшла у Київі з великим успіхом, після чого навіть вороги Лисенка примушені були переконатись у міцному талану молодого композітора. Величезний успіх нового твору Лисенка вплинув на нього у тому напрямі, що він, завжди строгий та суворий до себе, переконався у своєму хистові, що до оперних композіцій. Він задумав був написати цілу низку таких творів. Але зупинився насамперед біля двох сюжетів: “Страшна помста” та “Тарас Бульба” Гоголя. “Страшна помста” дуже вабила його, через те, що вона більш над усе давала широке поле для музичної фантастіки, вдруге досить відповідала хистові М.В. малювати характеристику особ музичними фарбами. Але отут то він був зупинитись. Мик. Віт. добре знав, що він був чудовий піаніста, знав добре контрапункта, але, видимо, його внутрішне почуття шепотіло йому, що загально-европейського контрапункту дуже мало: твори Мусоргського, Цезаря Кюі, Балакірева давали себе знати; вони говорили, що розпочалась нова течія, складалась нова школа особої російської національної музики. Це наперше. По-друге, він не володів оркестровкою та інструментовкою. Відаючи все це добре, Мик. Віт. поїхав до Петербургу, щоб повчитися, а може і станути на новий шлях. У вищезгаданих особ. З російських композіторів більш всього його вабив до себе геніяльний маестро оркестру та контрапункту Римський-Корсаков. Російська талановита купка представників нового реалістичного музичного напрямку дуже щиро привітала молодого українського музику; вона навіть вжила всіх засобів, щоб забезпечити грошове становище М.В. так вона пропонувала йому посаду капельмейстера у одній антрепризі, навіть обіцяла перенести його до імператорських театрів, але Лисенко не згодився: його тягло до дому, до ясного неба, до теплого українського сонечка. На превеликий жаль ми не маємо ніяких звісток про життя Мик. В. у Петербурзі: про його студії з представниками нового музичного напрямку, та як цей напрямок вплинув на нього. Едину одповідь на це цікаве запитання можна було б дістати з партітури його опери “Тарас Бульба”, якою, як відомо, страшенно цікавився як сам Римський-Корсаков, отак само і Чайковський, який навіть приїздив у Київ до Мик. Віт. з проханням передати йому партітуру за для постанови опери на імператорському театрі. Мик. Віт. згодився, а далі чогось одмовився. Я знаю, що сам М.В. надавав велике значення цьому твору, він з великою скорботою писав мені про страшну участь українських робітників, про байдужість українського народу що до своїх справ. “Одже – писав він мені – моя найкраща партітура “Тарас Бульба” не знайшла собі мецената і досі лежить на полиці, видати ж самому – коштів немає, можливо, що вона ніколи світу й не побачить”. Кажу, що ця опера могла б дати нам одповідь через те, що вона була написана незабаром по приїзді з Петербургу: себ то під свіжим впливом всього того нового, що Мик. Віт. міг дістати од славетних російських проводирів нового музичного напрямку. О 1878 році Мик. Віт. повернувся до Київа. Цей час був занадто скрутною добою для нашого музики, але його яскравий талант та надзвичайний педагогічний хист дали йому спромогу потроху вибитись з важкого грошового становища. Позаяк заборона українського слова все ще ваготіла, то Мик. Віт. у цей час писав головним чином для ф.-піано, та видавав свої збірники українських пісень, на які, як до етнографічного матеріалу, заборона не торнулась. У цей же час він написав: “Марія”, “На солодкім меду”, “Вальс меланхолік” і др. У часи спочивку Лисенко пише свої чудові музики до Кобзаря Шевченка. Він ніби поставив за мету свого життя витворити все, що тільки можна було з тексту Шевченка, та передати у звуках настрій великого батька. Про опери у ті часи не можна було думати; писати ж без жодної надії побачити коли-небудь свого твора на сцені – не було раціі. 

            У 1880 році державною волею знищується заборона української мови і дозволяється знов бодай з великим обженням театральні вистави і т. ін. У Мик. Віт. знову засіяла надія, а з нею ожила і міць творчості. Коли вийшов дозвіл виставляти необмежено твори на українській мові, Лисенко знов організує великого гурта і компонує для нього безліч кводлібетів на українські та загально-славянські мотиви. Взагалі його творча діяльність  прямує що до збудування культурної пісньової музики. Музика до Кобзаря іде своєю чергою, до неї приєднується композіції що до тексту Гейне та інших поетів, друкуються ранійші романси “десятки” – збірники народних пісень. Тим часом у Київі знову виникає думка про заклад драматичного товариства. Але Линдфорсів уже не було у Київі: одна – Марія вмерла, а друга – Софія одружилася з Русовим і виїхала з Київа. Півроковий траур по смерті Імператора Олександра ІІ отсунув значно далеко цю думку, а далі звістка про заклад фахової труппи Ашкаренка зовсім скасувала замір Киян. Лисенко на де-який час покинув свого “Тараса” і написав для нової труппи більш легку комічну оперу “Утоплена”. На осінь опера була вже готова, музика завдалась Лисенкові. Цю оперу Старицький поставив лише тоді, коли він став головою української труппи  і дістав змогу побілшити цю труппу як вокальними так і музичними силами. Опера мала великий успіх і давала повні збори. Труппа Ашкаренка дуже зацікавила своїм виконанням усіх, почалося захоплення українськими творами. У 1882 році Пальчинський виставляє з добрим успіхом “Різдвяну ніч” у Харкові. У слідуючому році Медвідів виставляє її ще з більшим успіхом у Одессі; далі, Старицький у 1887-1888 роках з де-якими урізками за браком оперових сил виставляє її по столицях з неменшим успіхом. 

            Лисенко весь свій час жив у Київі. Уроки, уроки і уроки – у Дівочому Інстітуті, де він дістав посаду інспектора музики, у школах Блюмефельда, Тутковського… Аж поки не спромігся заснувати своєї музично-драматичної школи, яка дала вже досить добрі наслідки. Взагалі грошовий бік життя Лисенка був тією важкою болячкою, яка чі-мало висмоктувала з нього сили та здоров’я. Навіть коли само громадянство признало важке матеріальне становище свого улюбленного композітора і ухвалило під час ювілею 35-ти літньої, невпинної артистичної праці піднесли йому у подарунок невеличкого хуторця, де деньми ветхий компаніста міг би спокійно одпочинути, адміністрація заборонила це і не один з керманичів громадянства Київщини, Полтавщини і Харківщини не опротестував цеї жорстокої ні на чому не обгрунтованої заборони. Треба дивуватися тільки тій невпинній енергіі, тій упертості, з якою він досягав мети свого життя, праці на користь рідного мистецтва, на користь українського громадянства. У 1903 році одбувалось, як відомо, святковання 35-ої роковини художньої діяльності М.В. Лисенка. Як російська, отак саме і закордонна Україна одностайно приняла участь у цьому святкуванні. Бучнійш усього одбулось це свято у Львові, де майже не увесь город з депутаціями од січей і ріжних українських інстітуцій вийшов на зустріч єдиного властителя української музики. Бучно, але з оглядками одбулось це свято у Київі і досить скромно одбулось воно у Харкові. Повинно додати, що з боку Харківської адміністрації не було не тільки ніяких перешкод, але навпаки, господарькою і хазяйкою свята стала вельмі шановна дружина губернського предводителя дворянства Фірсова, а з нею славетного ювеляра святкував увесь квіт городського і земського Харківського громадянства, починаючи од губернатора та професорів Університета. Значно стримане віднеслися до свята представники Харківського музичного гурта. Ніби на якогось бомбиста дивились тоді на Лисенка місцеві генерали од Евтерпи. Харківським громадянством вирішене було заснувати стіпендію імені М.В. Лисенка. При музичній школі Булоні зібрано коло 1000 карбованців і на цьому справа замерла, як кожна українська справа. Ця нещасна стіпендія і досі не здійснена; капітал зростає потрішечку од процентів, але, поки сонце зійде, можливо, що роса й очі виїсть. Може друге покоління Харків’ян спромогнеться на 1800 карбованців щоб скласти стіпендію на яку потрібно капіталу 2500 карб. І лише смерть Миколи Віталієвіча викликала постанову Харківської Городської Думи увіковічити пам’ять українського композітора заснуванням стіпендіі його імені при Харківському Музичному Учіліщі.

            Але здається що і ця думська постанова не впорядкована з формального боку. Не будемо перелічувати та перебирати послуг М.В. Лисенка на користь громадянству – всі вони перед очіма тих, хто добре знав його; досить того, що у скрутну добу сучасного лихоліття його ім’я дало змогу Київському Українському Клубові прожити зайвих два роки і скасування цього клубу скасувало самого Миколу Віталієвича. Він вмер як справжній вартовий, оддавши все своє життя рідному містецтву, мріючи, що з відродженням його і духовно воскресне рідний народ.

ГАХО Ф.979, оп.1, ед.хр.1, лл.130-139.