19 травня 2003 р. виповнилося 90 років із часу урочистого відкриття Харківського єпархіального церковно-археологічного товариства – колись добре знаного пам’яткознав­чого осередку. На сьогодні діяльність товариства призабута, обмаль досліджень, що ви­світлювали б її. Серед таких праць останнього десятиріччя слід згадати низку статей і тез доповідей С.А. Бахтіної [1; 2; 3; 4]. Зазначену проблему частково порушено в статті О.Г. Павлової [5]. Але проблема потребує подальшого вивчення та залучення в науковий обіг нових джерел. Актуальність теми тим більше зростає, що більшість пам’яток церковної архітектури України нині перебуває в руках релігійних громад. Тож роль церкви у справі збереження пам’яток знову набула значної ваги, як і сторіччя тому.

Духовенство здавна ретельно дбало про міцність храмів, їхню придатність до богослужінь. Церковні власті в офіційних заявах визнавали, що пам’ятки церковної старовини потребують збереження, про що Найсвятіший Синод в 1865 та 1878 рр. нагадував єпархіальним архієреям. Інформація щодо проекту охорони пам’яток першого (московського) археологічного з’їзду (1869 р.) була опублікована у “Листке для Харьковской епархии”, що видавався при журналі “Вера и разум” [6]. У постановах і розпорядженнях Найсвятішого Синоду постійно декларувалося дбайливе ставлення до пам’яток церковної старовини.

Однак у ХІХ – на початку ХХ ст. роль офіційної православної церкви у справі збере­ження пам’яток не була однозначною. Це питання було порушене у пояснювальній запис­ці до “Проекту правил о сохранении исторических памятников” (1877 р.), підготовленого комісією, очолюваною товаришем міністра внутрішніх справ, статс-секретарем, князем Олексієм Лобановим-Ростовським. У документі зазначалося, що за твердженням учасників археологічних з’їздів головними руйнівниками визначних старожитностей були приходське духовенство та доброчинне купецтво, які домагалися перебудов давніх храмів, не розуміючи цінності цих пам’яток. Задуми цих двох станів виконували провінційні архітек­тори [7, с. 24-25]. Комісія, очолювана князем О. Лобановим-Ростовським, розпочала роботу внаслідок ініціатив учасників археологічних з’їздів. Однак діяльність комісії так і не призвела до вирішення проблеми охорони пам’яток на державному рівні.

Більше того, ХІХ – початок ХХ ст. було часом, коли органи державної влади та офіційна православна церква викорінювали традиції народної храмової архітектури (в тому числі російської) [8, с. 64; 9, с. 86-87; 37]. Органи церковного управління не дбали про охорону пам’яток Харківщини, зведених не в офіційно схвалених стилях (спершу класичному, а пізніше – російсько-візантійському). Найвагомішою причиною цього була залежність церкви від імперської держави. Однією з важливих функцій церкви була ідеологічна, хоча це й суперечило канонам православ’я. Згідно з теорією, проголошеною міністром освіти графом С.С. Уваровим, ідеологічною основою російського царизму були “право­слав’я, самодержавство, народність”.

Російсько-візантійський архітектурний стиль утверджувався в час, коли було сформульовано теорію офіційної народності, з якою він асоціюється. Сама назва стилю цілком відповідала великодержавним претензіям царату [10, с. 53]. В 1841 р. імператор наказав при проектуванні православних церков дотримуватися переважно вигляду “древнего византийского зодчества” [11, с. 210, № 14392]. При цьому рекомендувалося користуватися кресленнями професора К. Тона. Значна кількість старих українських храмів була знищена чи перебудована відповідно до архітектурних канонів офіційного православ’я. В Росії ці процеси співпали з новими гоніннями проти розколу, що завершилися закриттям у 1852 р. усіх старообрядницьких скитів, пустиней, монастирів [8, с. 69]. Пам’ятки народного зодчества, які не відповідали уподобанням Найсвятішого Синоду, спотворювалися й нищилися. Водночас К. Тоном та його послідовниками цілеспрямовано вивчалися пам’ят­ки володимиро-суздальської та ранньомосковської шкіл, що мало позитивні наслідки для збереження культурної спадщини Росії. В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. неовізантійський стиль, із яким пов’язували ідеї панславізму та третього Риму, застосовувався лише у храмовому зодчестві. В неоросійському стилі будували як храмові, так і цивільні споруди. Церкви, зведені із застосуванням російської стилістики, втілювали ідею офіційної народності [10, с. 54-55].

Однобічним і обмеженим було б трактування ролі духовенства у справі охорони та вивчення старожитностей виключно як ідеологічно обумовленої. Вже в ХІХ ст. найосвіченіші представники духовенства (архієпископ Філарет (Д.Г. Гумілевський), протоієрей М.О. Лащенко, доктор богослов'я, професор Харківського університету Т.І. Буткевич та багато інших) створили значну кількість історико-статистичних описів і нарисів історії храмів та монастирів, повний перелік яких склав би довгий бібліографічний список. Необхідно відзначити, що значна кількість пам’яткознавчих праць священиків не була політич­но заанґажованою. Можливо, автори таких робіт наслідували неупереджені дослідження професійних науковців-позитивістів, а можливо, їхні релігійні почуття та любов до рідного краю і його культури залишалися вільними від стереотипів “казенного патріотизму”.

Водночас православна церква, державна влада були зацікавлені у виданні праць, присвячених храмам і монастирям єпархій, оскільки це зміцнювало їхній авторитет, стверджувало вплив на населення країни, викликало повагу суспільства до духовенства.

У більшості пам’яткознавчих досліджень представників духовенства ХІХ ст. храми оцінювалися насамперед як осередки духовного життя та як старожитності. Натомість автори, за рідкісним виключенням, не могли належно поцінувати описувані церковні старожитності як пам’ятки мистецтва. Це слід пояснити не лише відсутністю мистецтвознавців серед представників духовенства Харківщини, але й загальним рівнем тогочасних наукових досліджень у Харкові. Власне, становлення історичних студій архітектури України в цілому припадає лише на кінець ХІХ – початок ХХ ст. На кінець ХІХ ст. в Україні не вистачало професійних мистецтвознавців. Поштовхом для ґрунтовного та планомірного вивчення мистецьких пам’яток Слобожанщини та формування Харківської університетської школи мистецтвознавства послужив ХІІ археологічний з’їзд (1902 р.).

Ще під час ХІІ археологічного з’їзду (1902 р.) постало питання створення в Харкові єпархіального давньосховища. Представники церкви вважали, що після закриття виставки ХІІ археологічного з’їзду всі церковні старожитності мали перейти до Харківської духовної семінарії для створення церковно-археологічного музею. Однак представники університету (професори Є.К. Рєдін, М.Ф. Сумцов) вважали за необхідне зберегти експонати виставки для університетського музею, що сприяло б навчальному процесу. Колекція церковних старожитностей, представлена на виставці ХІІ археологічного з’їзду, була зібрана та впорядкована насамперед завдяки проф. Є.К. Рєдіну. Після закінчення ХІІ археологічного з’їзду Є.К. Рєдін наполіг на створенні церковно-археологічного відділу університетського музею [1; 12, с. 14; 13, с. 13].

Єпархіальна влада все ж не відмовилася від ідеї створення власного музею. З 1903 р. архієпископ Харківський і Охтирський Арсеній (О.Д. Брянцев) здійснював дієві заходи щодо створення церковного музею та церковно-археологічного товариства. Частину експонатів виставки ХІІ археологічного з’їзду, які передбачалося повернути до храмів, було передано на збереження духовній семінарії, при якій з 1903 р. діяв церковний музей. В 1904 р. Найсвятішим Синодом було затверджено статут музею. Однак для повноцінної роботи музею необхідно було сформувати професійний колектив, створити належні умови для його роботи. Лише в 1912 р. спеціально з цією метою в Харкові по вул. Каплунівській (нині – Червонопрапорна, № 4 ) було збудовано Єпархіальний будинок, де й розмістився музей. У цьому ж будинку знаходилися єпархіальні типографія та бібліотека. Архієпископ Арсеній подарував єпархіальній бібліотеці власну богословську бібліотеку [13, с. 4, 14].

11 травня 1912 р. архієпископом Арсенієм було затверджено статут Харківського єпархіального церковно-археологічного товариства та музею при ньому. У головні завдання товариства було покладено здійснення церковно-археологічних досліджень, збереження та вивчення церковних старожитностей [14, с. 13-14; 15; 16]. Урочисте відкриття товариства відбулося 19 травня 1913 р. [17, с. 51].

Головою товариства та завідуючим музеєм було обрано протоієрея кафедрального Благовіщенського собору Петра Георгійовича Фоміна (1866 – 1938 рр.) – випускника Київської Духовної академії, різнобічно обдаровану та освічену людину. Власне, й до уро­чистого відкриття товариства він фактично був його керівником, брав активну участь в організації музею церковних старожитностей [16]. В 1900 р. П.Г. Фомін був обраний членом попереднього комітету з підготовки ХІІ археологічного з’їзду, брав участь в археологічних розкопках Салтівського городища [3, с.61]. До 1913 р. П.Г. Фомін уже опублікував у періодиці низку пам’яткознавчих статей [18-20]. З 1912 р. працював у Харківському художньому училищі.

Уже в день відкриття церковно-археологічного товариства П.Г. Фомін відзначив, що харківський край не може похвалитися серйозним і всебічним вивченням місцевих церковних старожитностей, що викликало необхідність створення товариства. У доповіді він наголосив, що церковні старожитності знищуються [13, с. 14]. Вже на той час протоієрей П.Г. Фомін зібрав фотознімки старожитніх церков і монастирів. Під час урочистого засідання церковно-археологічного товариства скарбничим було обрано протоієрея харківської Хрестовоздвиженської церкви М. Любарського, секретарем – учителя Харківського духовного училища М. Вербицького [21; 22; 13, с. 16].

Товариство контактувало з науковцями Харківського університету та членами українського архітектурно-мистецького відділу Харківського літературно-художнього гуртка. Так, на засіданні 26 жовтня 1915 р. архітектор К.М. Жуков доповів про старожитню українську церковну архітектуру, здебільшого галицьку [23]. Роботі музею сприяв відомий мистецтвознавець професор Ф.І. Шміт [24, арк. 5]. Завдяки невтомній праці П.Г. Фоміна та участі професійних мистецтвознавців у роботі товариства експонати музею було систематизовано, каталогізовано й популяризовано.

Уже в 1916 р. протоієрей П.Г. Фомін відзначав, що Єпархіальний церковно-археологічний музей має у своєму розпорядженні “громадный церковно-архитектурный материал нашей харьковской старины”, в тому числі знімки старожитніх дерев’яних церков “черкаського стилю”, вже зниклих [14, с. 150, 159]. У колекції музею були рукописи, стародруки, ґравюри, ікони, церковне начиння тощо.

Церковно-археологічне товариство організовувало наукові поїздки з метою вивчення старожитностей і навіть встановлювало охоронні таблиці задля збереження давніх храмів. Так, у березні 1916 р. товариство слухало доповідь комісії, що їздила до Ізюма, сіл Піски та Стратилатівка. П.Г. Фомін повідомив історичні відомості про оглянуті храми. Д.П. Гордєєв дав наукову характеристику старожитностям. Під час екскурсії ієромонах Татіон зробив фотознімки. Задля організації цілеспрямованого наукового вивчення всіх церковних старожитностей було обрано комісію, в яку ввійшли П.Г. Фомін, Д.П. Гордєєв, М.М. Уваров, М. Вербицький, С.А. Таранушенко [25].

В 1916 р. Д.П. Гордєєв (в 1915-18 рр. – асистент історико-філологічного факультету, хранитель художнього музею Харківського університету) [26, арк. 1] склав доповідну записку товариству з описом церков Зміївського повіту та їхнього начиння [27]. Дослідник відвідав ці храми в серпні – вересні 1916 р. як член комісії з регістрації та дослідження церковних старожитностей Харківської єпархії. У двох поїздках він скористався безкорисним співробітництвом фотографа К.Є. Костенка, знімки якого подарував музею товариства. Д.П. Гордєєв склав мистецтвознавчі описи храмів та їхнього начиння різних населених пунктів тогочасної Зміївщини.

Д.П. Гордєєвим за згодою настоятеля зміївського соборного храму о. П. Мухіна, причету та церковного старости було складено інвентарний список речей, потрібних для поповнення колекції музею (31 предмет). Дослідником було виявлено два креслення найдавнішої частини собору 1804 р., підписані архітектором П.А. Ярославським. Ця знахідка дозволила встановити автора однієї з визначних ампірних споруд Харківської губернії.

Д.П. Гордєєв оглянув також цвинтарну церкву м. Змієва. Однак, на його думку, цей храм, зведений у середині ХІХ ст., не мав значної історичної та мистецької цінності.

Д.П. Гордєєв виявив, що дерев’яна Троїцька церква с. Черкаський Бишкин, яка належала до типу п’ятизрубних триверхих храмів, мала ще й четвертий асиметрично зведений верх над прирубним вівтарним приділом, що примикав до східної стіни південного основного зрубу. Це відрізняло церкву від подібних пам’яток. Архітектуру Троїцької церкви 1751 р. пізніше ґрунтовно вивче мистецтвознавець С.А. Таранушенко, який причислить її до пам’яток лиманської школи [28, с. 77-85].

Д.П. Гордєєв проаналізував також архітектурні особливості дерев’яної тризрубної одноверхої Іоано-Предтеченської церкви с. Дудківка. Дослідник дійшов висновку, що до старої храмової споруди були прибудовані ампірні дзвіниця, ґаночки, які стилістично відрізнялися від власне церковної будови. Головний іконостас церкви був нічим не примітним, однак збереглися частини старого іконостаса. Окрім головного іконостаса в церкві існував також запрестольний іконостас у формах пізнього бароко та раннього ампіру. В обрамленнях запрестольного іконостаса мистецтвознавцем були помічені деталі рококо.

Слід відзначити, що згадана праця Д.П. Гордєєва була одним із найперших мистецтвознавчих досліджень храмів Зміївщини.

Справжнім натхненником єпархіального церковно-археологічного товариства був протоієрей П.Г. Фомін. Під час роботи товариства він написав декілька розвідок, присвячених церковним пам’яткам [29; 30; 31 тощо]. Значну наукову цінність має розвідка П.Г. Фоміна “Церковные древности села Бездрик, Сумского уезда” (1916 р.). Дослідник вивчив історію, дав опис, оприлюднив фотознімки Архангело-Михайлівської церкви першої пол. ХVIII ст. – на той час одного з найдавніших дерев’яних українських храмів Харківщини. Іконостас храму належав до кінця ХVII ст.

Підручник для художніх училищ “Очерки по истории христианской иконописи” (1916 р.) за авторством П.Г. Фоміна був першою спробою подібного видання в Україні. Дослідження не було присвячене Харківщині, і порушувало питання загальнохристиянської традиції іконопису. П.Г. Фомін уважав, що лише Богонатхненна релігія є джерелом істинного мистецтва, оскільки лише вона проповідує чисті, величні та істинні погляди на природу й людину. Відтак і мистецькі пам’ятки П.Г. Фомін оцінював насамперед із погляду релігії [32].

Вершиною наукових досліджень П.Г. Фоміна була книга “Церковные древности Харьковского края” (1916 р.) [14]. У книзі проаналізовано стильові особливості храмової архітектури Харківщини. Автор дійшов висновку про ориґінальність форм українського зодчества, традиції якого були принесені на Харківщину із Задніпров’я. Це стосується насамперед дерев’яних храмів Харківщини ХVII – ХVIII ст., за взірцем яких було споруджено і кам’яні церкви. П.Г. Фомін зазначав, що українські храми Харківського краю в порівнянні з церковним зодчеством інших частин України досліджені мало, й осуджував некваліфіковані перебудови та ремонти таких пам’яток.

Протоієрей П.Г. Фомін стверджував, що з ХVIII ст. на Харківщині збереглося 126 приходських дерев’яних церков. Приходські дерев’яні храми ХVII ст. на той час уже не збереглися. Архангело-Михайлівський храм с. Журавне Охтирського повіту (1722 р.), Троїцький цвинтарний храм сл. Нова Водолага Валківського повіту (1728 р.), Троїцький храм слоб. Михайлівка Зміївського повіту (1736 р.), Петро-Павлівський храм слоб. Заводи Ізюмського повіту (1721 р.), Покровський храм слоб. Дмитрівка Ізюмського повіту (1732 р.) та інші церкви зазнали перебудов, що цілком порушували їхній первісний “старочеркаський” стиль [14, с. 149-150]. Однак цілком неушкодженими до 1916 р. збереглися такі дерев’яні церкви: Миколаївська слоб. Вільшани Харківського повіту (1753 р.), Введенська слоб. Артемівка Харківського повіту (1761 р.), Троїцька слоб. Черкаський Бишкин Зміївського повіту (1751 р.) та Георгіївська в Лебедині (1765 р.).

Протоієрей П.Г. Фомін відзначав часті випадки недбалого ставлення до пам’яток старовини. Так, Георгіївський храм Курязького монастиря при капітальному ремонті був позбавлений своїх зовнішніх характерних прикрас, які відтворювали тип “старочеркаських” кам’яних споруд [14, с. 139].

Цікаво, що значна увага П.Г. Фоміна до пам’яток української церковної архітектури цілком суперечила практичній діяльності єпархіальних властей початку ХХ ст. Адже саме з відома покровителя церковно-археологічного товариства й музею при ньому харківського архієрея Арсенія, за проектом М.І. Ловцова в 1902-1903 рр. було спотворено унікальний п’ятикупольний Спасо-Преображенський собор (1684 р.) в Ізюмі [33; 34]. С.А.Таранушенко зазначав, що в результаті ремонту легкі та стрункі купола собору були зруйновані, а замість них улаштовані “совсем не вяжущиеся с нетронутою частью “цыбули” суздальского типа” [35, арк.3-4].

П.Г. Фомін різко осуджував подібні дії. Він зазначав, що особи, які взялися ремонтувати Спасо-Преображенський храм в Ізюмі, “облекли его в неумелый и грубо сделанный московский архитектурный наряд, будто бы ХVII в., навсегда изуродовав этот лучший памятник древности в нашем крае” [14, с. 151]. Все ж у другій половині ХХ ст. Спасо-Преображенський собор був реставрований у первісних формах. Консультантом реставрації був С.А. Таранушенко, який на початку ХХ ст. брав участь у роботі церковно-археологічного товариства та інших пам’яткознавчих осередків Харкова [34, с. 263].

П.Г. Фомін був залежним від суспільних обставин й умов, які диктував час. Осуджуючи недбалі перебудови храмів, П.Г. Фомін не міг указати на імена винуватців із числа вищих представників духовенства. Зокрема, архієпископ Арсеній завжди заперечував власну причетність до недбалих ремонтів і перебудов унікальних храмів у разі, коли науковці та громадськість били на сполох. Так, перебудова Ізюмського Спасо-Преображенського собору викликала протест Московського археологічного товариства та члена-кореспондента Київського товариства старожитностей та мистецтва В. Безпальчева. На запит обер-прокурора Синоду з цього приводу Харківський архієрей Арсеній навів пояснення архітектора М. Ловцова, за яким архітектурна експресія храму нічим не була спотворена, а прибудови і зміни верху дзвіниці проектовані в дусі кращих взірців російського церковного зодчества. Це пояснення задовольнило Найсвятіший Синод, але не Московське археологічне товариство [34, с. 260].

Архієпископа Арсенія не можна вважати ініціатором перебудови Спасо-Преображенського собору в 1902-1903 рр. Його призначення на харківську кафедру було затверджене 8 лютого 1903 р., а до Харкова він прибув лише 15 березня [36. – Т.1, с. 723; Т. 2, с. 14]. Однак архієпископ Арсеній нічого не зробив для порятунку козацького храму.

В 1912 р. протоієрей П.Г. Фомін у праці “Высокопреосвященнейший Арсений, архиепископ Харьковский и Ахтырский” відзначав, що владика цікавився старою церквою Різдва Христового в Харкові. Вже після першого богослужіння в ній він указав на необхідність зведення нового, а не перебудови старого храму. З цією метою було зібрано значні кошти [36. – Т.2, с. 22]. Як же, мабуть, був здивований П.Г. Фомін, коли 1912 року розпочали ремонт церкви, в результаті якого вона мало не втратила риси українського бароко. Лише внаслідок утручання членів українського архітектурно-мистецького відділу Харківського літературно-художнього гуртка, Харківського історико-філологічного товариства, Московського археологічного товариства перебудову церкви Різдва Христового (1781 р.) було зупинено [37, с. 50-51; 38, арк. 1]. Архієпископ Арсеній у листі до Харківського губернатора від 10 грудня 1912 р. зазначив, що Духовна консисторія дізналася про зміну стиля церкви під час ремонту лише з публікації газети “Южный край”, і відмовився представити Археологічній комісії документацію з цього питання [39, арк. 19-21].

Все це змушує дійти висновку, що представники церковної влади і на початку ХХ ст. здійснювали заходи, спрямовані на нищення традицій української архітектури.

Водночас вищі представники духовенства постійно демонстрували уважне ставлення до старожитностей, сприяли роботі Харківського єпархіального церковно-археологічного товариства. В 1912 р., за єпископства Арсенія (О.Д. Брянцева), Духовна консисторія видала указ, за яким церковно-археологічному музею передавалися найцінніші в художньому й історичному розумінні церковні речі. В 1915 р. Харківський архієпископ Антоній (Храповицький) заборонив продавати старожитності з храмів, їх дозволялося передавати лише до церковно-археологічного музею [2].

Найскладнішими для товариства були останні роки роботи. 18 травня 1918 р., заслухавши доповіді П.Г. Фоміна, С.А. Таранушенка, Ф.І. Шміта про розгром музею церковно-археологічного товариства, Харківське історико-філологічне товариство висловило протест проти дій адміністрацій Єпархіального будинку та газети “Возрождение”, а також ухвалило повідомити про ствоє ставлення до цих подій Надзвичайному єпархіальному з’їзду [40; додаток]. Власне, за рішенням собору Російської православної церкви, єпархіальне зібрання заміняло колишні єпархіальні з’їзди [41, 16 (3) мая, № 47]. 15 (2) – 24 (11) травня в Харкові під головуванням архієрея Антонія (Храповицького) відбулося перше Надзвичайне єпархіальне зібрання.

Згадана газета “Возрождение” виходила в Харкові в березні-жовтні 1918 р. Її редактором був П. Полікарпов (П. Павлов). Видавцем газети була “коллегия сотрудников в лице ответственного представителя П.А. Поликарпова” [41. – 1918, 10 марта (25 февраля), № 1]. Редакція газети працювала у будинку № 2 по тій самій Каплунівській вулиці, де знаходився і Єпархіальний будинок. З газетою співпрацювали шановані в місті люди, які, без­перечно, не могли схвалити погром музею: академік Д.М. Овсяніко-Куликовський, проф. В.П. Бузескул, пр.-доц. О.І. Білецький, проф. П.І. Фомін. Газета намагалася бути лояльною до всіх влад, які змінювалися в цей час у місті (радянської, німецької, української). Однак у публікаціях газети нерідко відчувалася ностальгія за спокійними часами царської Росії. А у вересні 1918 р. на сторінках газети було висловлено надію на “затерянную в Кубанских степях маленькую Добровольческую армию” [41. – 1918, 19 (6) сентября, № 145].

На жаль, документальні дані поки що не дозволяють з’ясувати причини розгрому музею адміністраціями Єпархіального будинку та газети “Возрождение” та нанесені при цьому збитки. Причинами події могли бути матеріальні інтереси організаторів, складні суспільні обставини, невідповідність переконань співпрацівників музею поглядам ініціаторів погрому.

Узимку 1919 р. (після приходу більшовиків) протоієрей П.Г. Фомін та члени церковно-археологічного товариства наполягали перед ВУКОПМИСОМ на тому, щоб музей залишився в Єпархіальному будинку [42]. На той час у Харкові точилися суперечки з цього питання. В 1919 р. проф. Ф.І. Шміт публічно висловився за передачу університетському музею колекцій Єпархіального церковно-археологічного музею [43, с. 80]. Харківські музеї було реорганізовано в січні 1920 р. Релігійні пам’ятки церковно-археологічного та університетського музеїв утворили церковно-історичний музей (з 1922 р. – Музей українського мистецтва) [3, с. 64]. П.Г. Фомін залишався хранителем цього музею, а в 1930-ті роки перейшов працювати реставратором до Української картинної ґалереї. Природно, що протоієрей П.Г. Фомін не залишався байдужим і до релігійного життя, був прихильником обновленської Української православної автокефальної синодальної церкви [4, с. 48].

Хвиля сталінських репресій не оминула й організаторів Єпархіального церковно-археологічного товариства та осіб, які сприяли його роботі. 15 лютого 1938 р. П.Г. Фомін був заарештований за звинуваченням в участі в антирадянській фашистській організації, і 25 травня того ж року розстріляний. Реабілітований в 1958 році. [3, с. 64].

В 1942 р. був скараний на смерть професор Ф.І. Шміт. Репресовані були і його учні, випускники Харківського університету С.А. Таранушенко та Д.П. Гордєєв. С.А. Таранушенка було репресовано в 1933 р. З виправно-трудового табору С.А. Таранушенко був звільнений у 1936 р., лише в 1953 р. він отримав дозвіл повернутися в Україну. Реабілітований 1958 року [44, арк.1].

Д.П. Гордєєв у 1917-33 рр. працював у наукових закладах Тифлісу та Харкова. Скупі рядки автобіографії свідчать про людську трагедію безпричинно репресованого мистецтвознавця. З листопада 1933 по серпень 1936 рр. перебував під слідством. Пізніше відбував заслання у виправно-трудовому Байкало-Амурському таборі НКВС. На залізничній станції Урульге виконував канцелярську роботу та працював як художник. Пізніше працював художником типолітографії БАМлага в м. Свободному. За високоякісну роботу отримав грамоти та книжку ударника, дострокове звільнення. В 1959 р. реабілітований. Після звільнення здійснив значні дослідження пам’яток історії та культури Грузії [26, арк. 2-3].

За короткий термін існування Харківське єпархіальне церковно-археологічне товариство здійснило значну роботу з вивчення, популяризації та збереження пам’яток історії та культури, стало авторитетним пам’яткознавчим осередком міста. Завдяки наполегливій роботі співпрацівників товариства було описано, сфотографовано, оцінено з погляду релігії, історії та мистецтвознавства значну кількість пам’яток, більшість із яких до сьогодні не збереглися. Досвід роботи товариства необхідно враховувати під час вирішення існуючої нині проблеми релігійного призначення та наукової цінності пам’яток церковного мис­тецтва.

 

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Бахтина С.А. К проблеме изучения истории Харьковского епархиального церковно-археологического музея (1913-1920 гг.) // Материалы и тезисы науч. конф., посвящ. 30-летию кафедры историографии, источниковедения и археологии ХГУ ( ІІ Астаховские чтения) 1-2 ноября 1994 г. – Х., 1994. – С. 113-114.
2. Бахтіна С.А. Харківське єпархіальне церковно-археологічне товариство і Харківський єпархіальний церковно-археологічний музей: сторінки історії. 1913-1920 рр. // 200 років Харківської єпархії Української Православної церкви. Матеріали науково-практичної конф. 27 травня 1999 р. – Харків, 1999 р. – С. 30-33.
3. Бахтіна С.А. Петро Фомін як історик церковного мистецтва Харківщини. 1866 – 1938 рр. // Матеріали наук. конф., присвяченої 110-річчю Харк. художньо-промислового музею / Упр. культури і мистецтв Харк. облдержадміністрації. Харк. худож. музей; Харк. іст. музей. – Х., 1996. – С. 60 – 65.
4. Бахтина С.А. Протоиерей отец Петр Фомин (1866 – 1938 гг.) и его вклад в изучение и сохранение церковной старины Харьковской епархии // Перші Сумцовські читання: Тези наук. конф., присвяч. 75-річчю музею Слобід. України ім. Г.С. Сковороди, 17-18 квіт. 1995 р. – Х., 1995. – С. 46-48.
5. Павлова О.Г. ХІІ археологічний з’їзд та проблема вивчення церковного мистецтва та старожитностей Харківщини // ж. Віра і розум. – 2000. – № 1. – С. 162-168.
6. Известия и заметки // Листок для Харьковской епархии. – 1887. – 31 июля. – № 14.
7. Проект правил о сохранении исторических памятников. – Б.м., б.г. – 55 с.
8. Ополовников А.В. Реставрация памятников народного зодчества. – М., 1974.
9. Дерев’яні храми України: Шедеври архітектури / Куратор виставки Тит Геврик. – Нью-Йорк. Український музей, 1987.
10. Бондаренко І.В. Передумови і тенденції стильового розвитку храмової архітектури Слобожанщини (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) 18.00.01 – теорія архіт., реставрація пам’яток архіт. Дис. … канд. архітектури. – Х., 1999. /Мін-во освіти України. ХХПІ
11. Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. Том XVI. – Отд. 1. 1841. – СПб., 1842.
12. Сумцов Н.Ф. Человек золотого сердца (профессор Егор Кузьмич Редин). – Х., 1909.
13. Загоровский Н. Открытие Харьковского епархиального церковно-археологического общества и музея при нем. 19 мая 1913 г. – Х., 1913.
14. Фомин П. Церковные древности харьковского края. Вып. 1.-Х.,1916.
15. Проект устава Харьковского епархиального церковно-археологического общества и музея при нем // Вера и разум. – 1912. – Т.ІІ. – № 7-12. – С. 550-555.
16. Открытие археологического общества // Харьк. губ. ведомости. – 1912. – 13 мая.
17. Старые годы. – 1913. – № 10.
18. Фомин П. Культурно-исторический памятник современной церковной архитектуры // Харьк. губ. ведомости. – 1901, 24 октября.
19. Фомин П. Новая Трехсвятительская церковь в г. Харькове // Харьк. губ. ведомости. – 1906, 16 сентября.
20. Фомин П. Закладка храма // Южный край. – 1905, 1 сентября, № 8559.
21. Харьк. губ. ведомости. – 1914, 9 января.
22. Утро. – 1913, 20 мая, № 1969.
23. Харьк. губ. ведомости. – 1915, 27 октября, № 2048.
24. ЦДІАУ. – Ф. 2017, оп. 1, спр. 1076.
25. Южный край. – 1916, 12 марта, № 13256.
26. ІР НБУВ. – Ф. 278, № 313. Гордеев Д.П. Автобиография. После 1952. Машинописная копия. 3 л.
27. ІР НБУВ. – Ф. 278, № 317. Гордеев Д.П. Докладная записка Харьковскому епархиальному церковно-археологическому обществу [с описанием церквей Змиевского уезда]. Не ранее сентября 1916 г. Рукопись. 6 л.
28. Таранушенко С.А. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. – К., “Будівельник”. – 1976.
29. Фомин П.Г. К освящению Трехсвятительского храма Харьковского подворья Куряжского монастыря // Вера и разум. – 1915. – Т. 2. – № 7-12. – С. 785-789; 794-799.
30. Фомин П.Г. К основанию городского подворья Куряжского монастыря // Харьк. губ. ведомости. – 1915. – 29 мая.
31. Фомин П.Г. Церковные древности села Бездрик, Сумского уезда // Харьк. ист. альманах. – 2002. – Осень. – С.5-10.
32. Фомин П.Г. Очерки по истории христианской иконописи. Вып. 1. – Х., 1916.
33. ДАХО. – Ф.4, оп. 139, спр. 808.
34. Говденко М. Старовинний козацький храм Слобожанщини. Спасо-Преображен­ський собор в Ізюмі // З історії української реставрації. – К., 1996. – С. 258-263.
35. ІР НБУВ. – Ф. 278, № 44, арк. 3-4.
36. Фомин П.Г. Высокопреосвященный Арсений, архиепископ Харьковский и Ахтырский // Вера и разум. – 1912. – Т. 1. – №№ 1-6; Т.2. – №№ 7-12.
37. Романовський В. Доля українських церков Харківщини в другій половині XIX – на початку XX ст. //Збірник наукових праць. Серія “Історія та географія”/ ХДПУ Ім. Г.С. Сковороди. – Х., 2001. –Вип.7. – С.46-52.
38. ЦДІАУ. – Ф. 2017, оп.1,од.зб.765.
39. ДАХО. – Ф. 3, оп. 285, од.зб. 255.
40. ЦДІАУ. – Ф. 2017, оп. 1, од. зб. 1076.
41. Возрождение. – Х.,1918.
42. ЦДАВОДВУУ. – Ф. 166, оп. 1, од.зб. 691.
43. Шмит Ф.И. Исторические, этнографические, художественные музеи. Очерк истории и теории музейного дела. – Х.: “Союз”, 1919. – 103 с.
44. ІР НБУВ.-Ф.278, од.зб. 1605, додаток. Трудовий список Таранушенка С.А.

Список скорочень:

1. ДАХО – Державний архів Харківської області, м. Харків.
2. ІР НБУВ – Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернандського, м. Київ.
3. ЦДІАУ- Центральний державний історичний архів України, м.Київ.
4. ЦДАВОДВУУ – Центральний державний архів вищих органів державної влади та управління України, м. Київ.

 

Додаток

Историко-филологическое Общество при Харьковском университете Комиссия по охране памятников старины                18 мая 1918 г.

В Харьковский Чрезвычайный Епархиальный Съезд

 

Имею честь уведомить, что Комиссия в заседании своем 17 мая с.г., заслушав доклады протоиерея о. П. Фомина, ассистента Харьковского университета С.А. Таранушенко и Председателя Комиссии профессора Ф.И. Шмита о разгроме музея Церковно-археологического общества, постановила:

1. Присоединиться к протесту Председателя и заведующего музеем Церковно-археологического общества против действий администрации Епархиального дома и администрации газеты “Возрождение”, признав эти действия недопустимыми с точки зрения интересов науки, и не входя в оценку этих действий с точки зрения религиозной,
2. Довести о своем отношении к совершившимуся и совершающемуся в Епархиальном доме до сведения и Чрезвычайного Епархиального Съезда и читающей публики (путем оглашения фактов в печати),
3. Покорнейше просить Съезд для разбора дела избрать особую Комиссию, включив в ее состав, как технических экспертов, двух представителей Комиссии, ассистентов университета С.А. Таранушенко и Е.А. Никольскую.

Комиссия Историко-филологического общества при Харьковском университете позволяет себе высказать надежду, что Епархиальный съезд настолько ценит родную церковную старину, что, даже если от этого могут пострадать до известной степени материальные интересы, пожелает отстоять право Церковно-археологического музея, единственное в крае, крупнейшее и содержавшееся в образцовом порядке церковное древнехранилище.

 

Председатель Комиссии                                         Профессор Феодор Шмит

ЦДІАУ. – Ф. 2017, оп. 1, од. зб. 1076, арк.5 – 5 зв.

Примітка. Документ публікується згідно з нормами сучасної російської мови. Збережено окремі особливості правопису, що передають колорит доби.