© Андрій Парамонов (Харків)

Однією з перших культур слобожан, яку вирощували на баштанах, була диня. Під Харковом існувало чимало місцин, де баштани давали гарні врожаї, сучасна Москалівка, Аравія, Основа, Рашкіна дача, Піски використовувались власниками для вирощування кавунів, динь, тикви… Але якщо сказати чесно, дині які вирощували наші предки у XVII-XVIII століттях були не дуже якісними ні з точки зору смаків, ні з точки зору врожаїв. Їх іменували скороспілими,  два сорти «дубівка» та «липівка» були найбільш поширені серед селянства.

Дубовка мала овальну форму, жовтувато-зелену кору, часто покриту тріщинками іноді сітчаста. В середині ця диня жовта, ніжна і мала слабкий аромат. Цей сорт був найулюбленішим серед селян, збирали їх недозрілими,  посипали сіллю і їли з житнім хлібом. Іноді ця диня присипалась прянощами, звісно, що робили це для покращення смаку. Селяни на свої городах вирощували її на парових грядах, що давало можливість отримати більш тверду середину. На баштанах вона родила краще якщо під неї закласти навоз, але робилось це зрідка.

Липовка була значно гірша за смаком від дубівки, вона мала овальну форму, тонку гладку кору жовто-зеленого кольору. В середині вона була біла або блідно-жовтою, мало соковитою, мало солодкою, розсипчастою. Перевозити цю диню було важко, бо вона від тряскоти ставала ще гірше на смак. Вирощували її тільки з-за того, що вона давала стабільний врожай і поспівала раніше дубівки. Ніякі агротехнічні заходи не дозволяли покращити її смак, більше того, ця диня вважались джерелом таких захворювань серед селян як кривавий понос, соняшницю, або місцеві види лихорадки.   

Зрідка, але селяни вирощували і східні дині, серед яких поширеними були так звані «татарки». На Слобідщині це невеличка динька, круглої, або грушоподібної форми, жовтого кольору з білою серединою. Надзвичайно солодкі, особливо коли літо було сухим та жарким. Сама по собі не важка. В середині багато пустоти і мала саме велике насіння з усіх відомих на той час динь. Врожай завжди був слабким, але солодкість приваблювала селян.

Рік на рік не приходився, але здебільшого ті хто орендував землі під баштани несли більше збитків ніж заробітку. Землі під харківські баштани обходились в оренді по 50 руб. асигнаціями за кожну десятину, були і інші розходи. Мало хто з орендаторів вносив добрива в піщану землю, а тим більше користувався сучасними технологіями. Місцеві дині поспівали в липні і на протязі цього місяця і наступного серпня продавались на базарях у Харкові. В першій третині XIX століття фура найкращих динь коштувала 1 руб. сріблом, а гірших 1 руб. асигнаціями. Тисяча огірків торгувалась від 30 до 50 коп. міддю. Мали свій баштан і ботанічний сад університету, який теж ніс збитки при вирощування динь, але покривав розходи продажом насіння. Оскільки дині мають особливість перероджуватись, то насіння купувалось місцевим населенням доволі активно.  

Інша справа поміщики, особливо відставні офіцери, які були за кордоном чи в Криму, вони бачили інші сорти і старались вирощувати насіння динь привезених зі свої походів, або куплених пізніше через купців. Багато хто ставив експерименти із ґрунтами, вносив на піщану землю навоз, додавав частку чорнозему, або глини, особливо білу. Бабаївський поміщик Андрій Петрович Щербінін підгледів один прийом італійських баштарів і розмістив баштан з динями на місці старої кошари рогатої худоби. Селяни сміялись, вважали це дурницею, городники вимушені були слідкувати за рослинами, які на диво спочатку дуже добре розрослись. Зав’язалось багато плодів, а коли ж дині стали доходити до великих розмірів з вагою більше 10 кг, сміх у селян пройшов. Аромат від баштану стояв незвичний і сильний, селяни пробували красти дині з панського баштану, за що карались управляючим, власне кажучи це і стало причиною відомостей про вирощування Щербінинм італійських динь.   

На початок XIX століття вважалось, що дині діляться на три основних типу: італійські, французькі та східні. Майже всі вони вирощувались поміщиками і на теренах Слобідсько-Української губернії. Деякі знавці отримували врожай динь вже на початку травня, що до червня, то це взагалі не вважалось чимось особливим, тоді як звичайні баштани та городні дині у селян з’являлись не раніше липня.

Серед італійських на той час були відомі канталупи, ребристі дині. Серед сортів тоді були найбільш популярні царська канталупа вона ж Жозефіна, вагою 1-2 кг. На другому місті була канталупа голландська, вага якої досягала більше 10 кг. На третьому місті була канталупа ананасна або запашна, вагою до 5 кг і помаранчевою серединою. Були і інші сорти італійських без ребер, але менш популярні в наших краях.

Після наполеонівських війн попали на Слобідщину і французьки дині, або як їх звали сітчасті, оскільки вони малу кору с густою сіткою. Їх особливість була в тому, що вони значно поступались в ароматі італійським, тому і вирощували поміщики їх менше. Звичайна французька диня, або Турська мала вагу до 12 кг, друга за поширенням йшла Грамонтська диня, яка була завезена французами з Африки.

Серед східних сортів поміщики у вирощуванні віддавали перевагу бухарським диням, які так і звались – «бухарка». Інша диня яка заслуговувала увагу поміщиків іменувалась «зимники», або «моржовка», оскільки мала властивості зберігатись майже через всю зиму. На харківські ярмарки купці привозили з Середньої Азії бухарські та хівинські дині, а з Персії так звану пасхальну диню, яка зберігалась до свята Пасхи. Полтавці почали вирощувати ці дині і адаптували цей сорт для наших територій, з Полтавщини вони потрапили і до нас, але до Пасхи вирощені хоч на Полтавщині, хоч на Слобідщині через зиму не дотягували.

Поширення найкращих італійських і французьких сортів динь серед селянства стало можливим коли на це звернув увагу професор ботаніки Імператорського харківського університету Василь Матвійович Черняєв. Сталось це після того. Як йому доручили у 1829 році завідувати Ботанічним садом, де малась своя баштанна земля у розмірі приблизно 1,5 десятини. У 1832 році Черняєв отримав гроші на закупівлю насіння динь за кордоном і перші опити розпочав у 1834 році, розмістивши на баштані 208 сортів динь. Більшість з них розмістили на парових грядах у парниках. Перші ж експерименти показали важливість внесення навозу, італійські дині досягали вагою 10-16 кг, мали чудовий аромат і смак, французьки при тій же вазі поступались смаком і ароматом. Великою проблемою було те, що дині тріскались досягаючи великих розмірів майже навпіл.

На протязі майже 30 років Василь Матвійович займався удосконаленням сортів динь, весь цей час ботанічний сад мав постійний і суттєвий доход від продажу насіння динь. Ціна окремих сортів досягала 30 коп. сріблом за пакетик. Не можу не згадати і соратника професора Черняєва на цій ниві, а саме помічника садовника Парфентія Полікарповича Полікарпова. Разом вони розробили і методику по вирощуванню динь, яка була надрукована в університетський типографії. Цікаво, що Черняєв вважав баштарів самими опитними городниками, після яких йшли городниці-жінки.