Тихим провінційним життям живе нині Зіньків – районний центр на Полтавщині, до 1917 року повітове місто Полтавської губернії, а ще раніше полкове та сотенне містечко одно йменного полку і сотні. Названо воно на честь перших поселенців на початку XVII століття, що прибули з міста на Волині – Зінькова, який одного часу був центром повіту Литовської держави. Частина з них переселялася добровільно на вільні землі, інших переселяли насильно польські магнати типа Вишневецьких, заселяючи робочим людом свої нові володіння. Це ж робили й українські гетьмани в середині XVII сторіччя з жителями правобережжя, переселяючи цілими полками більше з Подолії (Житомирщина, Київщина).Та що лиха таїти, велика частина перших поселенців – це втікачі, бандити різного роду, аферисти та волоцюги, що втікали від литовського та польського правосуддя. Вперше ми бачимо наше містечко на карті Гільома Левассера-де-Боплана-французького інженера, що по завданню польського короля наносив на карту Українську частину Речі Посполитої. Ось тут, серед так званого «Бокрурового леса», на березі Ташанської Груні знаходим ми і фортецю – Zinkiv. Вся його подальша історія складається з історій окремих людей, як і все більше в житті складається з меншого, адже люди і є істинно творці життя міста та всього краю. Ясно, внесок кожного різний, але ж він все таки є. І ми розглянемо сьогодні лише сторінки з життя деяких людей, більш відомих, прізвища яких і досі на слуху.

Почнемо з козачих полковників та сотників. Перший відомий з них – полковник Зінківський – Василь Шимон (Шимоновський) – потомок давнього шляхетського роду Шимоновських з Білоцерківщини. Вперше ми зустрічаємо козака Василя Шимона в Зіньківській сотні Полтавського полку Зборовського реєстру 1649 року. А з 1662 до 1665 року він полковник Зіньківського полку. Постійно проживав у Груні та мав великі земельні володіння в районі Куземина та Груні. Там же побудував на свій кошт церкву святого Миколая, де на вхідних одвірках було написано «Року 1663, месяца мая 9 числа, рабъ Божій Василій Шиманъ, Полковникъ Войска Его Царского Величества Запорожского Зеньковскій, создалъ домъ сей святий своимъ коштомъ и накладомъ в честь славному Богу и святителю Христову Николаю за отпущеніе греховъ своихъ».

Він являвся фундатором Скельського Свято-Преображенського чоловічого монастиря, на землях якого він і був заснований. Шимон був неписьменним, але досить хитрим чоловіком та мудрим керівником; під час «руїни» зумів «підмазатися» до кожної влади, що змінювалася практично кожний рік. Ось так писав дореволюційний журнал «Киевская  старина» в 1902 році про цього полковника в статті «Зеньковский полковник Василий Шиман и его потомство….Зеньковский полк был образован в 1661 или 1662 году, при чем в состав его вошли некоторые сотни Полтавского и Миргородского полков а также числившееся до тех пор ранговым гетманским имением Гадяцкое староство, заключавшее в себе г. Гадяч с округом. Неизвестно, почему центром новаго полка был сделан первоначально Зеньков, а не Гадяч, куда при Многогрешном и было перемещено полковничество с переименованием и самого, полка Гадяцким, а не Зеньковским. Единственный известный из полковников зеньковских был Василий Симонович Шимон упоминаемый на этом уряде с июня 1662 года по 1665 год. Это был простой, неграмотный человек, но, тем не менее, игравший кое-какую роль в событиях «Руины»... Сперва Шиман держался Сомка, но после его казни явился ревностным слугою Брюховецкаго, по поручению которого ездил вместе с Степаном Шубою в начале 1665 года в Москву с челобитной и грамотою. Факт, что Брюхо вецкий оставил его на прежнем полковничьем уряде, а не сместил, как это случилось со многими полковниками в то время, указывает на то, что Шиман был довольно ловким человеком. Место жительством Шимана была, по-видимому, Грунь Черкасская, сотенное местечко его полка. Здесь он построил в 1663 г. церковь Николая; на Ворскле у него был целый ряд млинов, из которых один он продал в апреле 1665 года Преображенскому Скельскому монастырю. Вот его продажная запись: «Се аз Василей Шиман, полковъник верного войска его царского пресветлого величества Запорозкого Зенковский, явъно чиню сим моим доброволним писмом при старшине городовой  грунъской, меновите: при Стефану Безжоном  - сотнику Груне-Черкаской, Семену Пол... – атаману городовому Грунскому, Ивану Костенку и при мелникох Скелских и инших людей добрих и вери годних притом було немало, иж я виш писанний полковъник даю сей мой запис з доброй воле в обитель Святого Спаса, рекомий манастир Скелский, иж млинок на сазе, в том лузе стоячой, Ворскляной, идучей от Лутице  збудованый коштом моим, которий то млинок отдаю на святую обител вечними часы»... При этом была, однако, сделана следующая оговорка: «Упоминаю при людех зацных вишписанных, абы оние черноризце, мешкаючи в обители святого Спаса, контентовались тоею сагою, узявъши границе, аж до устя, не чинячи прешкоди жадной меской гребле и не псуючи берегов, которие берега меское посполство все гатит и остерегает меской гребле, аби не било и тих млиновых перешкод, идучих на скарб войсковий» — Сам Шиман был неграмотен, а потому этот «запис» был выдан при его печати и с подписом руки писарской».  «Деялося» все это «у Черкаской Груне, априля 2, 1665 року. Устне упрошоний пан Григорей Василевич о подпис руки своей, що и подписав ». Упоминаемый в конце документа Григорий Васильевич — не кто иной, как один из сыновей Василия Шимана, подписавшийся за отца и на статьях Брюховецкого (Московских). Последующих упоминаний о Шимане нам не встретилось, но в октябре 1665 года, когда Брюховецкий был в Москве, Шиман еще был зеньковским полковником. По смерти Василия Шимана, вдова его вышла замуж за какого-то Забузкого, который впоследствии был монахом Скельскаго монастыря. Кроме сына Григория, у нея был еще другой сын — Иван Шиманович, бывший священником в Груни, и дочь, вышедшая замуж за какого-то Паска Гавриленка. О потомстве Григория Шиманенка нам ничего неизвестно, но от брата его Ивана остались дети, по крайней мере — был сын Иван. О двух последних лицах мы узнаем из документа «….1690 года. 22 октября этого года пред уряд Груни Черкаской, в состав которого входили:сотник Филипп Иванович, атаман — Григорий Донец, Яхно Уманец — войт, Остап Рибалка — бурмистр, при них же был «честный отец Назарий Яновский, презвитер свято-воскресенский грунский ринъковий, и иних особ зацних не мало», — явилась «Мелашка» попадя, жона отца Ивана Шимановича, сполне з Иваном Ивановичем, сином своим», и «протестовали свою речь в тую цели  мовячи: «Панове уряд и все при нем будучие особи честние! Чиним явне, ясне и доброволне оповед сим нашим писмом... иж з доброй воле нашой, не откого не примушоние, обще зо всеми приятелми нашими слушне порадившися, на подпору господарства нашого, продалисмо млин свой власний, некому не в чом не заведений и не пенний, стоячий на реце Ворскле под монастирем Скелским, з хатою, стоячою там же, нижей млинов; которого млина славной памяти небожчик Василий Шиман, свекор мой, а дедусь Ивана, сина моего, мел собе в посессию за певную сумму от Якова Котляренъка, древними часи; от которого Якова на тот млин писмо данъное и тепер остает у Паска Гавриленка (Вероятно, жена его имела тоже млины на Ворскле.) Михаил Богуцкий, бывший к 1692 г. сотником Грунским, продавая в 1714 г. Скельскому монастырю млин, «стоячий на Ворскле на гребле Скельской в трех колах, на мучних камени, а третое – ступное», и две при нем хаты с двором, садом и двумя лесами за 1700 золотых, – говорит, что млин этот был куплен им от «Шимановни», зятя Шиманова, тилько ж без всех тих належитостей, як в том писме виражено к млину, от нас одійшли не власний виреченний млин з хатою продали, не менуючи болш нечого к нему, в Бозе превелебному его милости иеромонаху отцу Вениямину, игумену святия обители Всемилостивого Спаса Скелскому, з братиею, за певную сумму готових грошей доброй монети лечбы полской за золотих восем сот. А одебравши виреченную сумму, ми, вишеменование, своими руками от превелебного отца игумена и при нем будучого брата монаха Аврамия Забузкого, бившаго второго мужа свекрухи моей Шиманихи, за млин, на нас спадаючий, от которого уж отдаляем самих себе и потомков наших и приятелей, близких и далеких, вечними часи. – Тут же докладаем; хто би мав в том млине, нами проданом, превелебному отцу игумену и братии якие прикрости и втиски чинити з приятелей наших и от кого колвев, где би мав отец игумен з братиею за тот млин, копою или осмаком приложитися, — в том шо ви то нагорожати повинни. – К сему запису я Иван Иванович Шиман, вместо матки своей, по еи веленю руку приложив». Кроме того, здесь же расписались и все члены мескаго уряда, в том числе и городовой писярь Стефан Стеблина, а также и Петр Кирилович, иерей святовасилевский Грунский. Продажа этого млина, сделанная по словам попадьи «Мелашки» ради «подпоры господарства», тем не менее в конец, вероятно, разорила потомков полковника Шимана. Впрочем, начало обеднения его семьи положил, вероятно, еще сын его Иван, который не мог добраться до какого-либо уряда в войске, а надел священническую рясу... Сын последнего и внук полковника, Иван Иванович Шиман, был тоже священником в Груни; священствовали здесь же его потомки, называвшиеся уже Шимановскими (довольно многочисленные) и в конце XVIII века, причем некоторые члены этого рода были войсковыми канцеляристами и сотенными атаманами. В доказательство того, что предок их был Зеньковским полковником, Шимановские представили в дворянскую комиссию свидетельство, выданное в 1782 году из духовного правления Грунского наместничества сотенному атаману Якову Шимановскому, в котором между прочим удостоверялся и такой факт, что при входе в Грунскую Николаевскую церковь, «на входных в оную одверках написано так: «Року 1663, месяца маия 9 дня, раб Божий Василий Шиман,полковник войска его царского Величества Запорожского Зеньковский, создал дом сей святый своим коштом и накладом в честь славному Богу и святителю Христову Николаю за отпущение грехов своих». Интересно было бы знать, сохранились ли и доныне в Грунской Николаевской церкви эти «одверки» с означенною надписью».

Пізніше ми зустрічаємо Шимона Василя як городового отамана Груні в присяжних списках Грунської сотні 1667 року.

Про нащадків Василя Шимона слід сказати таке: старший син Іван служив в козаць кому війську, пішовши по батьковій стежці. Він був в складі козачої делегації до Московського царя. В подальшому він про себе не зоставив сліду в історії краю. Можливо його доля була така ж трагічна, як і у більшості козачої старшини в той час. Менший син як раніше і водилося в коза чих старшинських родинах – пішов по священицькій дорозі і дав початок цілому пасторському роду. Декілька поколінь Шимоновських служили в Трьохсвятській церкві містечка Груні, будучи її настоятелями та Грунськими благочинними. В середині XIX сторіччя отримавши дворянські титули вони проживають уже в Охтирці.

В Груні Шимоновські мали великі земельні володіння, млини, шинки. В 1967 році в селі Грунь при будівництві дороги на Малу Павлівку на місці Миколаївської церкви знайдено старовинне багате поховання. Де воно подівалося ніхто не знає. Відомо що його реквізувала тодішня влада. Більш за все, що це і було місце вічного спокою фундатора храму – Полковника Зіньківського Василя Шимона, адже історія каже, що похований він був в Груні за олтарем збудованої ним церкви Святителя Миколая. Аж до сьогоднішнього дня в самій Груні проживають люди за прозвищем – Шимони. Мабуть вони і не знають, що являються нащадками славного Полковника Війська Запорізького Зінківського Василя Шимона (Шимоновича). «…Предки фамиліи Шимановскихъ многе служили въ и другихъ дворян скія службы и отъ Государей жалованы были на вотчину. Равнымъ образомъ и потомки сего рода находились въ разныхъ чинахъ и владели деревнями. Все се доказывается жалованною грамотою и справкою. Убитъ: Яковъ Викторовичъ Шимановский, шт.-ротмистръ л.-гв. Гусарского полка, въ сраженіи подъ Тополевымъ 3 августа 1831 г….»[1].

Дещо відомо ще про одного Зінківського Полковника Івана Дуб’ягу. Це представник  роду шляхтича із Мстиславського повіту Івана Богдановича Дуб’яги, який поминався в Межи гірському і Київському Золотоверхому монастирях. Його нащадок Іван Іванович Дуб’яга починав службу у корогві полковника Сигизмунда Служки. Брав участь у експедиціях проти шведів і бранденбуржців під Варшавою. Був поранений. Прибув на Гетьманщину разом з Юрієм Виговським. Знаходився разом з Гуляницьким у конотопському оточенні. Антивиговське повстання 1659 р. його застало у Чернігові. Втік до Слобожанщини і став козаком харківським, а пізніше Полковником Миргородським та Зіньківським регіменту гетьмана. Потомки його– дворяни Дуб’яги зосталися жити на Зіньківщині, мали родове володіння – Шенгеріївку з хуторами та пасіками, одні з перших в окрузі сіяли цукровий буряк, побудували там же великий спиртзавод. Михайло Петрович, а потім і його сини: Іван Михайлович та Петро Михайлович плідно працювали в Зіньківському земстві. Іван Михайлович – лікар за освітою, був довгий час головою повітової земсь кої Управи, гласним губернського та повітового дворянського зібрання.

Зінківським полком керували ще Надточенко Степан (1664), Григорій Васильович (Шимон, Шимоновський – син Василя Шимона)) (1665), Микита Безпалий(1666), Семен Остренко (1666-68,1672,можливо це був нащадок полковника Остряниці), Яків Тищенко (1670-1672). З сотників першої та другої зіньківських сотень відомі: Татарищенко Жадан (1649), Гаврилов Левко (1658,1672), Михайло (1658), Товстевич Онисим (1659), Булига Максим (1659), Безпалий Микита Дмитрович (1661), Борисенко Іван (1671), Григорій Федорович (1676), Бутко Ілля (1680), Чупринський Данило (1681), Григорович Хома (1682-1683), Цирло Іван (1683), Зеленський Іван (1687), Павлович Ілля (1687-1689), Перехрест Пилип Іванович (1695- нащадки якого полоділи землями в селах Ковалівка, Липки, Олександрівка, Хучки, Хоруженки), Матвій Романович (1698), Рожанський Василь (1723-1729), Жадько Мелентій (1729-1730), Жадько Данило Мелентійович (1736-1744), Неділько Данило Ілліч (1736), Касимов Констянтин (1744), Бутович Іван (1746-1754), Бутович Іван Іванович (1754-1768), Бутович Лукян (1768), Жадько Яків (1760. н.), Соколович Опанас Якович (1773-1782), Жадько Федір Данилович (1757-1781), Кодинець Антін Іванович (1772-1782), Бутович Іван Лук'янович (1779-1782). З їх нащадків, пізніше,в XIX сторіччі, згадуються дворяни Бутовичі та Соколовичі, котрі мали значні земельні володіння в повіті, служили в армії та працювали в земстві. Це полковник Павло Павлович Соколович.         

                 Видатних діячів повітового земства дав рід Трипільських. Це нащадки давнього шляхетського роду Київського земянина Данила Дедовича, якому в 1500 році надали в володіння місцину на Київщині під назвою Трипілля. Відтоді й пішов доволі розгалужений, багатий та знатний рід Трипольських. Під час революції Богдана Хмельницького покозачилися шляхтичі Андрій і Герасим Трипольські, що почали служити в сотні Данила Корчовського. Пізніше в 1650 році Трипольський – сотник Котелевський Гадяцького полку, а його нащадки мають у володінні землі в Зіньківському повіті. В Зінькові залишилася й родина Вербицьких, з яких Михайло і Стецько – покозачені шляхтичі Зіньківської сотні (1649). Особливо треба звернути увагу на Вербицького (Підсиненко) Севаст’яна Івановича – старовинного рашівського козака, який у реєстрі сотні 1649 р. стоїть другим як Подсиненко Савуско. Враховуючи його місце у сотні, можна з впевненістю стверджувати, що він змінив першого сотника рашівського Феська Жижку, а згодом став Полковником Зіньківським (? – 1658.03. – 1659.12. – ?).

Пишучи про видатних людей Зіньківщини не можу обминути особистість першого земського лікаря Зіньківщини, людину, яка розбудовувала медицину повіту та була головним лікарем Зіньківської повітової земської лікарні з 1864 до 1912 року, дійсного статського радника Івана Олексійовича Петровського. Він працював в Зінькові з 23 квітня 1858 року спочатку городовим лікарем, а потім завідувачем повітової лікарні, а 1864 року перейшов працювати в земську медицину, куди перейшла його городова лікарня з усім своїм майном та працівниками. На цій посаді Петровський і зостається на протязі 48 років. Він гласний повітового Дворянського Зібрання, де відповідав за медицину і приймав найактивнішу участь у вирішенні нагальних питань в галузі охорони здоров’я повіту. А це нові приміщення лікарні та відкриття так званих «прийомних покоїв» в віддалених куточках повіту, розбудова нових лікарських та фельдшерських дільниць, закупівля медикаментів, медичної техніки, боротьба з епідеміями. Під час воєнних дій його особиста заслуга – відкриття на території повіту шпиталів для поранених.

Іван Олексійович активно приймає участь в розробці санітарно -гігієнічних норм та правил у зновстворених школах. За його ініціативою і участю в повітовій лікарні було розвернуто сучасне на той час хірургічне відділення, де він сам особисто проводив доволі успішні хірургічні, акушерські, травматологічні операції. За пропозицією Івана Олексійовича тут була і відкрита лікарня на 12 ліжок для лікування сифілітичних хворих. Займався науковою діяльністю, друкував наукові статті в медичних журналах. З його слів  він особисто пролікував за 48 років лікарської діяльності  89297 хворих. В 1883 році лікар Петровський - фундатор особистої іменної стипендії в Зіньків ській повітовій жіночій прогімназій. Фонд стипендії складав суму 625 рублів. Вона виплачувала ся обдарованим і малозабезпеченим дітям. Неодноразово лікареві висловлюються подяки від земства за його плідну працю. Ось одна з них: «Далее Председатель Управы С. Е. Бразоль ссылаясь на докладъ комиссіи въ которомъ она заявляеть о хорошемъ состояніи земской больни цы въ особенности въ гигіеническомь отношеніи и находя, что такому своему состоянію больни ца обязана заботливости и неусыпнымь трудамъ городоваго врача заведывающаго больницею И.А. Петровскаго, предложить выразить оть имени земскаго Собранія благодарность г. Петровскому. Собраніе единогласно приняло это предложеніе ….»[2].

Видне місце в памяті зіньківчан займає прізвище купця Воздвиженського. Як на мою думку то перш за все за меценатство. Він немало жертвує своїх коштів в церкви Зінькова, школи, будівництво доріг, земських споруд. До цих пір стоїть у центрі містечка так званий «Дім Воздвиженського» – бувший дім повітового дворянського зібрання та земської управи, який купець побудував в 1897 році за свій рахунок та подарував громаді, зараз це гуртожиток профтехучилища. Він оплачував багато «недоїмок» селян повіту під час лікування їх у повітовій лікар ні, допомагав шпиталю, розвернутому в Зінькові під час першої світової війни в 1914 році. Повністю біографією його я не займався та і не це основна ціль мого доробку, але окремі факти з життя його роду, на мій погляд вельми цікаві. От що відомо про його дідуся та бабусю: Федора Воздвиженського – відставного Ратмана Чернігівського магістрату, що перебрався на постійне місце проживання в Зіньків і входив до міщанської громади міста і мав тут подвір’я, магазин та шинок, та його жінку Агафію Воздвиженську, що вдень торгувала в шинку, а вночі займалася …грабунками на дорогах навкруг Зінькова, Котельви, Охтирки, Лохвиці.

Гапка Воздвиженська стояла на чолі банди, що складалася з дворянина – колежського асесора Рощаковського, вдови капітана –  Параскеви Ситенської, селянина – Андрія Кузобедренко, Панька Сала - кріпосного селянина, бувшого запорізького козака Данила Кострубенка та циганки Варвари Орлосківни. Чоловік же Гапки – Федір Воздвиженський займався схороненням награбованого та його збутом.

З документів Чернігівського верхнього земського суду 1788 року (на той час Зіньківщина відносилася до Чернігівського намісництва), розглядається досить незвична для того часу справа банди, де ватажком являється жінка. Все почалося з того, що зіньківський лікар Романський пожалівся в магістрат Зінькова, що його в ніч з 3 на 4 жовтня його пограбувала ватага розбійників на чолі з Гапкою Воздвиженковою. «…Сия лицо, "принявъ к себи сумнительнаго состояния наподобие находившихся въ упразненной Запорозкой Сечи нисколько человикъ" ездит по региону и оказы вает "чрезъвычайные воровства", - жалуется врач Романський. – А сейчас находится в хуторе капитанши Параскевы Сытенской за селом Тарасовкой…» – так писалося в його супліці, що знаходилася в документах слідчої справи. А перед цим 20 вересня тією ж бандою були пограбо вані жителька Лохвицького повіту села Ручок Уляна та її брат київський міщанин Федір Концаре вичі, що їхали в Охтирку на поклон до ікони Охтирської богоматері. На них за селом Комиші (нині Охтирського району) напали п’ятеро бандитів. Федору Концаревичу наставили в груди пістолет і забрали в них усе: одежу, особисті речі та коней. Було проведено розслідування і в жовтні 1789 року були арештовані спочатку Гапка, а через деякий час і інші члени банди на хуторі капі танші Параски Ситенської «…Там "следователи" обнаружили мещанку Агафью Воздвиженскую, которая пряталась в соломе. Компанию ей составлялъ неизвестный мужчина, очень похожий на казака "упразненной" Запорожской Сечи – вооруженный пистолетами "и второго съ разбойническими орудиями" ….», та повезли в Зіньків. При обшуку в арештованих були знайдені всі докази їх злодіянь, серед яких і особисті речі потерпілих. Та злодії ніяк не винилися. Пізніше на співробітництво зі слідством пішли козак Кострубенко та слуга Федора Воздвиженка Данило Павленко. Вони розповіли подробиці пограбувань, але Гапка продовжувала навідріз відмовлятися від своєї участі в нападах. Мало того, скоро всі свідки і потерпілі забрали назад свої заяви та змінили свідчення на користь Гапки. А тим часом з під варти втік і запорожець. От на нього і звалили всю вину. Суд покарав Гапку та всіх її поплічників вириванням ніздрів, кнутом та каторгою до Сибіру. Однак замість покарання винуватці вийшли на волю. Ця судова справа продовжувалася довго ще в Чернігівському суді, однак відомостей в літературі про покарання Гапки так і немає. Мало того виплило цілий ряд зловживань і зі сторони Зіньківських посадовців.

Про Федора Воздвиженського не було ані слова в матеріалах цієї справи. Хоча в суді було розглянуто лише два епізоди діянь цієї банди, але ж все населення Зінькова прекрасно знало про те чим промишляли Воздвиженські. Ось так і копився первинний капітал, яким згодом вміло скористався один з їх нащадків. Син Федора –  Степан торгував дьогтем у Зінькові, а вже Іван Степанович завдяки природному підприємницькому таланту та, ясно, дідовому капіталу, став чи не найбагатшим жителем повіту. Це в нього, у першого в повіті, був побудований паровий млин з німецьким двигуном. Були і крупорушки, маслобойні, великий цегельний завод, великі земельні володіння. Довго ще стояв у Зінькові його величезний п’ятиповерховий цегляний млин та і сьогодні стоїть прекрасної архітектури будівля під назвою «Дім купця Воздвиженского». Крім величезної будівлі п’ятиповерхового парового млину, в тому ж дворі по вулиці Гадяцькій у Зінькові був півтораповерховий кам’яний амбар для збіжжя, дерев’яний сарай, кам’яна будівля, де було п’ять відділень: контора, конюшня, приміщення для хліба, будинок де проживали робітники. Все його майно оцінювалося тоді в 56 тис 334 руб. Воздвиженський торгував хлібом, скупляючи його у селян навколишніх сіл та відправляв його в Крим та Кременчук. В Зінькові, Великих Будищах, Опішні, Полтаві у нього були торгові лавки.

Досить відоме в Зіньківському районі та в сусідніх селах Охтирського району прізвище Затворницьких. Так і нині в селі Мала Павлівка Охтирського району Сумської області(раніше Зіньків ського повіту) проживає  96 річний Григорій Михайлович Затворницький, в минулому - герой Великої Вітчизняної війни, бойовий старшина-розвідник, кавалер бойових орденів Слави, Червоної Зірки, Вітчизняної війни і багатьох медалей. Та мабуть і він не знає, що являється представником давнього славетного козачо-старшинського роду, що прославив всю Зіньківщину. Так один з них, Віктор Затворницький служив в Покровському храмі містечка Грунь (нині село Охтирського району), а його племінник протоієрей  Петро Прокопович Затворницький, син священника з с. Дейкалівки, після закінчення Полтавської Духовної Семінарії працював учителем Полтавського приходського училища, а потім стає священиком та учителем місцевої школи в рідній Дейкалівці. Потім служба священиком в м. Ромнах та Зінькові, де був соборним благочинним. Та все ж через п’ять років він знову повертається до священицької діяльності в рідній Дейкалівці, де й прожив до своєї кончини - 25 січня 1912 року.

Петро Прокопович був прекрасний сільський священик. Він нещадно боровся з пияцтвом та продажею горілки в селі(і це ще в той відносно малопитущий час). Йому в той час село було зобов’язано закриттям шинків та організацію «Сельского общества трезвости», що викликало неабиякий резонанс в повіті, як численне схвалення так і негативні відгуки, вплоть до скарги на нього до Полтавського єпископа, який все таки підтримав дії свого священика. Отець Петро два рази проводив паломництво на Схід до православних святинь. Він був майстер проповіді. Видав книгу з проповідями та описами своїх подорожей в далекі краї. Перші чотири випуски цієї книги були удостоєні малої премії Імператора Петра Великого. В 90-роках 19 сторіччя він пожертвував Православній Палестинській Організації більш 40 десятин землі, доходи від якої ішли на підтримку православ’я у святій землі. По заповіту після його смерті туди ж відійшло ще 217 десятин земель. Крім цього ним відписано на користь чотирьох духовних академій, кожній по прекрасній ділянці з будівлями та службами: одна з них в м. Балаклава для розбудови там санаторію для хворих на туберкульоз дітей- учнів сільських шкіл, що потребували кліматичного лікування. Ще протоієрей заповів 10 тисяч рублів в фонд Імператора Олександра  для розбудови церков в переселенських парафіях Сибіру. В останні роки свого життя священик збирав старовинні ікони, писав особисто молитвослови та проповіді, які ще довго читалися народу в церквах Дейкалівки та храмах всієї Зіньківщини. Його іменем було назване одне з народних училищ (школа) Дейкалівки.

Довго та багато можна ще розповідати про видатних людей Зіньківщини дореволюційного часу. Впевнений вони заслуговують на те, щоб хай хоч і через 100 років, і з запізненням, але люди в кінці кінців взнали про своїх видатних земляків, адже декілька поколінь цих людей працювали на громади, віддаючи свої сили та наснагу людям, розбудовуючи школи, церкви та лікарні, несучи в маси вічне та добре, мало задумуючись про зиск зі своєї діяльності.