З вершини Шилівської гори відкривається живописна панорама на долину невеличкої тихоплинної річки Ташань, а в описувані мною часи Ташанської Груні, по обидва боки якої і знаходиться нинішнє місто Зіньків – районний центр однойменного району Полтавської області, в дореволюційні часи – повітове місто Полтавської губернії, при Гетьманщині – центр Зіньківського полку та Зінківської сотні, а під час польської влади – прикордонне литовське містечко-фортеця. Тим паче, що приближається ювілей створення Зіньківського району. Немаловажна деталь; в описувані мною часи Зіньківський повіт був значно більшим ніж зараз. Сюди входила практично половина нинішнього Диканського району, частина  Котелевського району, Миргородщини та Охтирського району Сумської області, хоча історично, етнографічно і географічно – це була одна територія з найдавніших часів.

А життя людей на території нинішнього Зіньківського району почалося близько 20-30 тисяч років після льодовикового періоду, дніпровський язик якого закінчувався якраз тут. Звідси і рельєф місцевості; до Ворскли, тобто краю району – яри, невеличкі річечки, величезні долини та горби, природні листвяні ліси, а вже місцевість на Заворсклі – відносно рівна, небагато природних лісових масивів. Льодовик приложив свою руку і в виникненні  річки Ташань, яка звісно в раніше була глибша та повноводніша, та й береги її були крутіші та вищі.

Назва «Ташань» – від тюркського «таш, ташан – камінь». Це від довгого перебування тут в прадавні часи кочівних народів. Хоча й біля Переяслава та і в нинішній Білорусі, а в тодішній Литві також є населений пункт з подібною назвою  - Ташань. Так що може воно і звідти перемандрувало – се достеменно невідомо. До початку XX сторіччя її називали ще Ташанська Грунь – з-за давньої назви нашого краю «груні», яку принесли сюди галичани з війська князя Вітовта в далекому 1399 році (можливо це татарська назва, що хазяйну вали тут декілька століть). Ось і виникли тут назви річок: Черкаська або Шилівська Грунь, Суха Грунь, Мокра Грунь, Ташанська Грунь, просто Грунь, а з ними і села та хутори Грунівські та Загрунівські, Груньки.

Згодом після льодовика наша територія вкривається густими непрохідними листвяними лісами. Лише по долинах річок та ярах, де ріс невеликий рідкий ліс та верболози, можна було вільно пересуватися. Це і були предки тих лісів, що збереглися до XVI-XVII сторіччя, які і відобра зив на своїй знаменитій карті французький картограф  Боплан в 1648 році. На ній наша місцевість від Полтави, Зінькова до Ахтиру(Охтирки)вкрита густим лісом, що тоді називався «Бокруров ліс». В ньому ріс дуб, берест, граб, вяз, а деінде—ясен, осина, липа, клен, береза, сосна, ялина, в вологих місцях верба, лози, іва. «...о некогда бывшихъ тутъ дремучихъ лесахъ. Они были также и по теченію Псла. Горы и нынешние луга по берегу этой реки некогда были покрыты самыми дремучими лісами...»[1].

Про наявність густих лісів тут можна здогадатися і з-за назв населених пунктів – Бірки Верхні та Бірки Нижні (Borki польське – ліс). В ті далекі часи водилося тут безліч звірів та птиці: тури, зубри, ведмеді, олені, лосі, дикі кабани, сарни, вовки, лисиці, куниці, соболі, горностаї, бобри, видри, орли, лебеді, баби птиці, гуси, вутки, тетерева, рябчики, дрохви, стрепета куропатки, бекаси, вальдшнеп, голуби, горлиці, перепели, зозулі, сойки, дрозди, коси, чайки, солов’ї, щегли, цаплі, дятли, жайворонки, синиці, кулики, дрохви різних сортів, тетерева великі й малі, качки, а містами лелеки, журавлі, огари, орли, яструби, сови, а місцями і кречети, соколи, балабани. Правий(корінний) берег Ташані був  вищий, крутіший, а лівий  пологий– тут росли луки і трави, випасалася худоба. В річці водилося багато риби: карась, окунь, щука, соми, головань, лящ, плотва, лини, коропи, в’юни, інколи вирезуб, чабак. Клімат помірний: м’яка зима, середні температури влітку, багато вологи, поступовий перехід пори року.

Люди спершу жили в печерах та гротах посеред лісів біля річок, по балкам і долинах. Пізніше вони стали вирубувати та випалювати ліси і на вільних землях сіялися злаки. Знаходять поселення давніх людей на території села Ковалівка, Зінькова, Лютеньки, Кирило-Ганівки, Опішні, в основному берегами річки Ташанської Груні. Серед народів, що жили на Зіньківщині – кімерійці, скіфи, сармати, гунни, авари, готи, угри, болгари, половці, печеніги, торки. Всі вони зоставили тут свій слід та внесли свою частку в формування словян-сіверян, що в пізніші часи заселили нащ зіньківський край і стали основою аутохтонного населення. І сьогодні згадки про скіфів це безліч курганів на території району. Слід тільки кожному з нас вийти та уважно глянути на місцевість. Невеличкі нерівності полів з ділянками глинистого грунту і є бувші скіфського часу кургани, розорані в наш час. На жаль в більшості вони давним давно пограбовані, адже ще в XVI-XVII сторіччі на в ходу була професія – «копачі». Вони і грабували кургани на Лівобережжі. 

Під час Київської Русі Зіньківщина входить періодично то до Новгород-Сіверського князівства то до Переяславського і знаходиться на окраїні Київської держави. «…Переяславское княжество упорно боролось за свои границы и, благодаря лесистости своей территории, и въ XII в. удержало небольшія поселенія даже по Ворскле. Все это факты известные. Мы вправе, поэтому искать въ более лесныхъ местностяхъ остатковъ славянскихъ поселеній въ гораздо боліе продолжи тельное время, чемъ въ местностяхъ  открытыхъ»[2].

В той час територія заселена могутнім, волелюбним та мужнім слов’янським народом – сіверянами, що жили в умовах постійної загрози степовиків: печенігів, половців, а пізніше татар, адже до них було зовсім неподалік. Одна з них  вже сьогодні недалека Охтирка – в той час половецька вежа під назвою Ахтир (Ахтіяр – «біла вежа»). Межа Київської Русі офіційно проходить по річці Ворскла, але фактично межа осідлості словян – річка Сула, де була відома оборонна лінія, а на річці Грунській Ташані на правому крутому «корінному» березі на відстані 25-30 км один від одного були сторожові прикордонні засіки. Так і на місці Зінькова знаходилося поселення давньоруського періоду, такі ж старі городища знаходили в Пірках, Комишах, Тарасівці, Дейкалівці (до речі десь побіля Дейкалівки був брід, тому, що  на старих картах місце де зараз це село, було поселення «Переволочна» – так раніше називали поселення біля бродів через ріки, набагато пізніше на цьому місці і був хутір Броди. Місцеве населення в більшості живе дружно з половцями, торгують з ними, одружуються. Під час завоювання території монголами частина людей втекло від навали за Дніпро, частина зосталася тут, заховавшись в непрохідних лісо вих нетрях. Життя на якийсь період  завмерло, але через деякий частина жителів знову повернулося на свої насиджені міста. З цих пір, аж до литовсько-польської колонізації земля зіньківська була малозаселеною.

З середини XIV сторіччя наша територія переходить під владу Князівства Литовського. В 1399 році на Ворсклі Великий Литовський князь Вітовт біля нинішнього села Лихачівки Котелевського району дав битву військам монголо-татар і програв її. Ця битва тісно зв’язана з Зіньківщиною. Побої ще, а по іншому не можна її було і назвати, закінчилося о 5 годині дня. Остатки руського війська від ступили до Опішні та Більська, звідки утром були вибиті Єдигеєм – монгольським ханом. Почався панічний відступ остатків литовців. Воїни втікали в лісові хащі, де кінні монголи були безсилі. Ось тут і осіли по річкам та вибалкам на місці старих давньоруських городищ ці люди, основна маса яких була родом з Галичини з місцевості під назвою – «груні».

Переможці невдовзі повернулися до рідно го степу, взявши ясир, а сам Вітовт, по переказах при допомозі союзника татарського мурзи Лекси Мансуркіятовича(Лексада), володаря земель, що простягалися між Пслом та Ворсклою, дійшов до Литви. Пізніше, Вітовт в 1420 році  захоплює Північний Кавказ і бере данину з тої місцевості в виді ясиру - черкесами на чолі з їх  княгинею. Розумний та далекоглядний правитель селить цих людей на прикордонних зі степовиками річках-Дніпрі, Пслі, Груні, Ворсклі на староруських городищах з умовою несення ними прикордонної функції. Тому і названа Грунь-Черкеська, на якій знаходяться села Шилівка, Шенгеріївка та Грунь (нині Охтирського району) і назва населення нашого краю аж до кінця XVII сторіччя – черкаси.

Землі Зіньківщини в ці часи належать князю Олександру Глинському перехрещеному мурзі Лексі, адже нинішня Полтавщина – його спадкове володіння. Він засновує Опішню, Глинськ, Глиницю (нинішню Гнилицю Охтирського району). Пізніше володіє цими землями Байбуза – зять Глинських. Щодо наших земель так описується в літературі: «…Въ южной полосе Заднепровья въ конце XV и начале XVI в. находимъ прежде всего обширныя владенія могущественнаго въ Литве рода князей Глинскихъ. Предокъ ихъ, потомокъ хана Мамая  князъ Лекса получилъ еще отъ Витовта Глинскъ, Глинищу и Полтаву въ бассейне Ворсклы. Впоследствіи владенія эти значительно увеличились. Въ 1498 г. Богданъ Федоровичъ Глинскій получаетъ изъ отцовскаго наследія Северъ-Сульскую страну и р. Сулу съ верху до устья (где возникъ другой Глинскъ, близъ Ромна), а братъ его Григорій – Сіверь-Глинщину съ p.p. Ворсклой и Мерлею съ верха до устья; «а на речке Удай – Сіверь и городище Полтствинъ и речка Куренка». Сестра Юрія Глинскаго, вышедшая замужь за Байбузу около 1537 г., наследовала именія Глинскихъ на Ворсклі и Глинщину, а въ конце XVI в. Глинскъ, Бельскь и земли по Ворскле перешли къ Проскурамъ»[3].

В ярлыке Менгли-Гирея 1506 г. упомянуть и Глинск (вероятно, на Ворскле) «со всеми людьми»[4]. Заселятися ці території не спішать, адже умови життя тут важкі: постійна загроза зі степу, непрохідні ліси, відсутність цивілізації. Тут проживають лише мисливці, рибалки та бортники(збирачі меду), мешканці Черкаського та Канівсь кого замків. Вони ранньою весною приходили з-за Дніпра до нас, маючи тут тимчасові оселі та пасі ки(поселення), де проживали їх наймані робітники, а восени з хутрами, рибою та медами поверта лися додому. Територія Зіньківщини називалася тоді «Северъ –Глинщина або Северъ - Ворсколъ». Очевидно, що на всьому протязі річок Ташаньська Грунь та Черкаська Грунь були поселення цих уходників, які називалися «сивера». З люстрації(звіту) 1628 року: «З сіворів, котрі є біля рік Груні, Псла і Ворскли, також інших річок, всього 9, віддавали до черкаського замку сіворної 23 каді меду, тобто з сіворів при ріці Груні 3 каді…».

Масова ж колонізація зіньківщини почалася на початку XVII сторіччя поляками. Князям Вишневецьким були надані ці пусті плодючі землі, куди він переселив частину своїх підданих зі своїх Волинських володінь та заселяв різним прихожим та бродячим людом на «слободи». Серед прихожих були: селяни, що добровільно переселялися з надією на волю та краще життя, а також ті що втікали з насиджених місць від утиску уніатів, авантюристи та бандити різних мастей. Серед них були люди різних націй: найбільше українці, а також волохи(румуни та молдавани), поляки, татари, москалі. Адміністративно в той час ми відносилися до Київського воєводства Переяславського староства, спочатку Миргородського, а пізніше Миргородсько-Полтавського округу (обводу), і були забрані на «привілеї» польським королем як місця, де добувають селітру – основний продукт для виробництва пороху. Тодішні поселення в наших краях – урочища та пасіки уходників, багато з яких зосталися тут жити постійно. Практично скрізь були селітренні заводи і наша територія входила до «українної селітренної адміністрації» на чолі з Бартоломеєм Обалковським. Ось як сказано в документах: «….урожоному Бартоломееви Обалковському подали, не ведати, для якое прычины, вышъпомененые салетры около рекъ Хорола, Псла, Грани и другое Грани Черкасское, и трете Грани Ташевское…». Ось чому скільки разів Зіньків не захоплював «кгвалтом» князь Вишневецький, але все таки змушений був віддавати його назад. А в грамоті короля Владислава 4 Лукашеві Жолкевсь кому від 26 жовтня 1634 року говориться «….зазволение на заселение слобод на урочищах: Красно полье, Гадяч, Сари, Рашевка, Лютенька, Грунь, Глинск, Зіньків і Більськ...».

Де ж взялася назва – Зіньків? Достеменно, точно це нікому не відомо. Версія перша, як на мій погляд, основна: поселення в наших краях названо переселенцями з Подолії, з древнього міста-фортеці Зіньков, який згадується ще в 1525 році. Отже жителі якого й переселилися сюди, втікаючи або від утисків уніатів, або насильно польськими магнатами, що осаджували нові свої володіння. Нове поселення й було назване за іменем своєї батьківщини. В ті часи так було прийнято. Друга версія, яка теж має бути  - назву поселення названо за іменем першого поселенця, або осадчого по імені Зінько. Щодо дати заснування, то ми маємо лише вищевказану дату 26 жовтня 1634 року. В найдавнішому московському документі, де вказуються населені пункти нашого краю «Книга большого чертежу» в 1627 році Зінькова ще немає. Зате він часто споминається в московських документах після 1640 року. Він тут називається– «литовській городъ».

Це було невелике прикордонне містечко, з земляною фортецею, тут знаходиться литовський і козачий гарнізони. Поляків проживає мало. Край малонаселений, дикий, навкруги ватаги бандитів, контрабандно добувають селітру – благо у нас величезні її поклади та переправляють добуте через Ворсклу, продаючи на московщину. Тут багато вільних земель та лісу, а люди живуть на слободах. Пришле населення – вихідці з Подолії: Київщини, Житомирщини. В основі корінного населення – ті ж  «уходники», які на свої пасіках пообзаводилися сім’ями та стали жити окремо від замків. Містечко управляється Ратушею. Гарнізоном командує ротмістр прикордонної служби. Особливо Зіньків заселився в 1630-35 рр, в часи козацьких повстань. Іменно після їх поразок польські власті й засилають на життя в Зіньків повстале козацтво. Так тут було розселено і 700 сімей ватажка повсталих Остряниці (Острянина). На карті Боплана 1648 року Зіньків вже показано фортецею з церквою наряду з Гадячем, Лютенькою, Опішнею, Полтавою.

З початком повстання Богдана Хмельницького населення Зінькова покозачилося, була зформована Зіньківська сотня, що входила до Полтавського козачого полку, та приймала участь у всіх його походах. В ній було 267 козаків на чолі з сотником Жаданом Татаринченком. Перепис сотні ми бачимо в Зборовському договорі 1649 року. Це наприклад: Федір Чорний, Онушко Подоляка, Павло Семикуз, Микита Ломака, Василь Бут, Леско Щербина, Миско Лисий, Василь Сторож, Кіндрат Волошин, Фесько Подоляченко, Хома Чопенко, Яків Курлаєнко, Ярема Михненко, Панас Михненко, Гнат Савченко, Яцько Малий, Ясько Уласенко, Іван Сухий, Грицько Бобровник, Іван Подоляченко, Василь Мартиненко, Дмитро Петренко і інші. З розростанням містечка була створена і друга сільська сотня.

До 1657-58 рр. на Зіньківщині бойових дій не було, тут були пасовиська для худоби війська, та склади. Наша територія входить в так званий Гадяцький ключ, що належав гетьманові, а в 1656 році Зіньків з окружними поселеннями був наданий у вічне володіння невістці покійного сина Богдана Тимоша – Розанді, однак більш про це ніде не згадується. Відомо, що в Зінькові була в той час ратуша і до середини 17 сторіччя все діловодство велося на польській мові. З 1662 до 1672 року  Зіньків – полковий «городъ». В ці часи містечко та окружні села потерпають під час братовбивчої війни 1657-1672  років. Якого тут гетьмана тільки й не було, всіх притягувало багатства Богдана (в Гадяцькому замку зберігалася гетьманська казна). Зіньківські козаки підтримують Полтавського полковника Мартина Пушкаря. Декілька разів місто було в облозі у Івана Виговського, місто грабувалося а багато жителів були забрані татарами на ясир. Захоплений був Зіньків і гетьманом Дорошенком, котрий його також спустошив та спалив. Неодноразово жителі просять допомоги в російського царя для захисту від своїх же гетьманів.

Посполиті міста працюють на Гадяцький замок. Козаки служать у Полтавському козачому полку до 1659 року, в Зіньківському полку з 1662 по 1672 рік, а з 1660 до 1662 і з 1672 року до ліквідації полково-сотенного устрою в складі Зіньківської сотні Гадяцького полку. Найперший перепис населення Зінькова – це присяга московському царю 1654 року. В Зінькові присягнуло 908 чоловік: козаків і міщан. Оскільки присяги не складали селяни, жінки, діти та старі, значить вони не ввійшли в це число, то очевидно, що кількість людей у місті була набагато більшою. Міщани Зінькова ще за часів Польщі об’єднуються в цехи. 1) кравецький; в нього два прапори(значками – «голевое»- шовкове і «кумачное»). Погрібальне – синє сукно з нашитим хрестом. Цешки дві: одна — мідний литий хрест для збору шевців, друга образ Богоматері написаний на дощечці для сходу по цеховій нужді; 2) Цех ткацький має прапор зелений шовковий: сукно синього кольору з нашитим червоним суконним хрестом. Цешки дві: одна на мідній дошці образ Богоматері, друга маленький дерев’яний човник. Першою скликаються всі ткачі для похоронів, другою для цехової ради. 3) Цех шевців має поховальне сукно синього кольору з голубою каймою, а на ньому хрест суконний червоний, місяць, зорі і сонце також червоні. Одна цешка –швецька колодочка. 4) Цех мясницький. Прапор кумачевий червоний з білою полотняною каймою 2 сукна червоні: одне старе, друге нове. Цешки дві: одна - жовтий мідний хрест для скликання на похорони, друга - сокира невелика, він деревяний для цехового збору. 5)цех ковалівський Цешка – залізний молоточок для скликання по справам цехових, а інша маленький образок для збору цеховиків  на похорони. 6) цех калачницький. В нього прапор і сукно. Цешка – мідний образок з зображенням Ісуса Христа та Богородиці.

На початку XVIII сторіччя Зіньків – невелике козацьке місто, з земляною фортецею, що стояла на місці нинішнього центру міста. Жителі міста та навколишніх сіл активно приймають участь у російсько-шведській війні. Під час кампанії 1708-1709 років Гадяцький полк в повному складі був у балтійському поході на чолі з полковником Трощинським і біля Києва був розпущений. Козаки Зіньківської сотні повернулися додому в жовтні-листопаді 1708 року.

Шведи вступили на землі Гадяцького полку в грудні 1708 року, зайнявши полкове місто Гадяч. Незважаючи, що були зайняті сотенні містечка Рашівка, Лютенька, Лохвиця, Комишня, Зіньків придержувався нейтраліте ту. Сотенна старшина вирішила нікого в місто не пускати – ні росіян, ні шведів. Фортеця була укріплена, ворота закриті, посилені караули, на валу стояли козаки та жителі міста. Лише 29 грудня Карл 12 вирішив взяти Зіньків, боячись, що його займуть росіяни. «Изъ Зенькова, какъ и изъ Вепри ка, можно было беспокоить флангъ, или тылъ шведовъ при ихъ наступлении… На полпути между Псломъ и Ворсклой находилось укрепление Зеньковъ. Через него проходили пути отъ главныхъ русс кихъ силъ на верхнемъ Псле къ занятыми русскими Миргороду, Прилукам…». Однак 29 грудня місто ворота шведам не відкрило. Шведами було спалено передмістя Зінькова.

30 грудня 1708 року Карл виходить з Плешивця, Каміного та Лебедина(які одразу знову зайняли російські війська) і підходить вже з більшим військом до Зінькова. Після переговорів в ніч з 30 на 31 грудня шведи ввійшли без бою в Зіньків. «Большое количество крестьян,- пишет очевидец Адлерфельд, – обьявили, что не впустят шведов, пришлось направить туда несколько полков, начали сжигать первые дома («предместье»), тем самым уничтожая желанный приют, на который рассчитывали. Вечером 30 декабря прибыл король.…».

Новий 1709 рік шведський король зустрічає в Зінькові. З ним 3 піхотних і 3 кінних полки, інші знаходились по окружним селам та іншим містечкам Гадяччини. Тут отримує король і звістку, що в Грунь, Опішню, Куземин, Котельву – сотенні містечка Гадяцького полку зайшли російські війська. Отже місто на якийсь час стає ставкою шведського короля Карла XII. Тут також знаходяться і козаки Мазепи. Сюди після взяття Веприка, шведами були доставлені близько тисячі полонених захисників Веприка. 11 січня 1709 року більша частина війська шведів на чолі з королем вийшли з Зінькова і рушили на Опішню, зайняли її і до 13 січня були там.

Тим часом на невеликий гарнізон Зінькова (козаки-мазепинці полку Кожуховського) 12 січня 1709 року напав російський загін під командою Дмитра Голіцина. Зіньків був взятий приступом. Близько 200 чоловік козаків Кожуховського було вбито. При цьому були взяті в полон шведи та козаки гетьмана Мазепи. «№723 1709, січня 13 – Суми. Лист графа Г. І. Головкіна до гетьмана І. І. Скоропадського. Ясневелможный и превосходителный господин гетман Войск Его Царского Величества Запорожских, мой благодетелю. Получил я в сих днях от господина воеводы киевского князь Дмитрея Михайловича Голицына пис мо, в котором он пишет:…А вчерашнего дня наша партия на Зинков била, где полковник Кожухов ский в 500 человеках обретался кампании, и оного полковника оттуда наши вышибли, и с 200 человек компанейцев на месте положили и многих в полон, также и обозы их побрали, где и наш канцелярист, которой был при Мазепе освобожден. О неприятеле доношу, что король швецкой и Мазепа в Опошне обретаются»[5].

Король спішно з військом повернувся в Зіньків. В Зінькові шведи взимку 1709 року страждали від холоду та голоду. По окружних селах вони розсилали своїх фуражирів, на яких постійно чинилися напади від російських невеликих загонів і місцевих жителів, яким за кожного вбитого, або полоненого шведського вояка цар платив гроші – за солдата 1 руб, за офіцера – 3 рублі. Окрім того, населення, залякане росіянами, навіть за гроші не хотіло віддавати їм провіант. Серед шведів багато було хворих та обморожених. То ж їм приходилося силою відбирати продукти у місцевих селян, при спротиві ж випалювалися обійстя та цілі села.

В кінці січня Карл XII планує наступ на Слобожанщину через переправи біля Куземина та Опішнього. Для цього він виступив з Зінькова з 6 полками кавалерії в вечерніх сутінках 27 січня 1709 року з Зінькова, і на світанку слідуючого дня уже був біля Опішні. Частина війська зосталася в Зінькові, а два полки піхоти, та інші піхотні полки та артилерія під командою генерал-майора Крузе повинні були йти на переправу до Куземина.

21 лютого 1709 року гвардія шведського війська покинула Зіньків та Лютеньку і виру шила до свого короля. Відходячи з міста, вони зруйнували більш укріплені частини фортеці. На протязі лютого-березня 1709 року шведи поволі покидали Зіньків та окружні села. Бойові дії в лютому-березні 1709 році тут уже не велися. Через місто тільки проходили шведські війська, що йшли з Гадяча до Полтави. Останній загін шведів пройшов через Зіньків в кінці квітня з Лютеньки, хоча вже в квітні в Зінькові та окрузі військ уже не було.

Після перемоги під Полтавою жителі захоплених шведами сел та містечок, які не чинили спротиву окупантам в тому числі і Зіньків, були покарані. В них була забрані гармати, а мешканці оштрафовані. «Съ городовъ въ Полтавскомъ полку и въ другихъ, замешанныхъ въ измене Мазепиной, взыскать въ казну Великаго государя по два ефим ка съ каждаго двора; въ противномъ же случае разорить до основанія, подобно Батурину….».

Правда Гадячу гармати за проханням Скоропадського все таки повернули. Гадяцький ключ, рангова гетьманська маєтність, куди входив наш край, був описаний та переданий в царську казну. Управляючим ним в 1709 році був призначений Іван Даровський, а з 1718 до 1720 р Михайло Турковський. 

В XVIII сторіччі козаки Зіньківської сотні беруть участь у всіх походах Гадяцького полку. Але найбільш важкими були походи козаків на «канальні роботи», тобто будівництво Ладозького каналу, куди Зіньківські козаки були направлені в 1721 та 1722 рр. Так в 1721 році з Зінькова виру шило 137 чоловік: при цьому померло 57. В 1722 році вирушило в Ладозький похід 172 чоловік, а не повернулося додому – 50. Козаки з Зінькова приймали участь в Перському поході 1722-23 рр., в Сулакському поході 1725 року.

З 1734 р в місті козаками  управляє Сотенна Канцелярія, а Ратуша – посполитим населенням. Коли ж селяни були пожалувані графу Розумовському, то Ратуша була ним закрита. В 1764 році був утворений Указом Гетьмана Зінківський Повіт, а в Зінькові Земський Повітовий Суд, що судив сільських жителів та селян. Міських обивателів і козаків продовжувала судити Сотенна Канцелярія.

В 1765 році для збору податків тут утворено ще Зіньківське Комісарство. А з 20 лютого 1782 року в Зінькові почали діяти загальні суди, і з того часу місто керується вже Городовим начальством і називається городом. 3 травня 1783 року Монаршим Указом городу Зінькову були надані всі права, що мали такі міста як Ніжин, Київ, Чернігів. Віддана місту на відкуп і  винна торгівля.

20 квітня 1785 року місту було пожалувано «Городовое положеніе и право». Після продажі Розумовським Гадяцького замку в казну в 1785 р, його піддані – жителі Зінькова, відійшли також в казну і стали казенними селянами,  багато з них перейшли в міщани. На початку 80-тих років XVIII століття в Зінькові жило 7212 осіб, козаків більше 4000.

В цей час найбільш повний опис Зінькова ми зустрічаємо в «Описі Чернігівського намісництва» 1784 року, зроблений Афанасієм Шафонським. В ті часи місто знаходилося по обидва боки від річки, права сторона якої була висока. Місто розділяло шість великих ручаїв та балок на приблизно рівні частини, що дали й назви потім куткам та вулицям: 1) Ручай Корецький виходить недалеко від міста з північно-західної його сторо ни, переходить Гадяцьку дорогу, пройшовши передмістя Цибулівку в праву сторону річки Ташань впадає; 2) Ручай Курсин, що  виходить з північної сторони за містом з поля через Цибулівку і зправа в Ташанську Грунь впадає; 3) Ручай Крухмальов, виходитъ зі східної сторони міста з поля трема потічками, в передмісті Довгалівка зливається в один і зліва впадає в річку; 4) Ручай Вошивцев – виходить за містом зі сходу з поля, пройшовши Довгалівку, передмістя Зінькова та через Опішнянську і Беєвську вулиці, розливаючись утворює озеро Вошивець, потім перейшовши вулицю Лісовку на передмісті Лісовці впадає в річку зліва; 5) Ручай Ольшанський – виходить з-за міста з поля з півдня, переходить полтавську дорогу і перейшовши на захід через Беєвську вулицю, впадає в Ташань зліва; 6) Ручай Гусакъ, також виходить з-за міста з поля з півдня недалеко від полтавської дороги, позаду передмістя в кінці Беєвської вулиці і впадає в Ташань зліва.

Навкруги Зінькова розкинулися поля, покотисті до долини річки, на березі якої росте невеликий рідкий ліс та верболо зи. Само ж місто знаходиться в низині, на рівному місці, також покатисто до річки. Зверху має вид рівного хреста. В довжину з півночі на південь 2 версти, зі сходу на захід 2 версти 472 сажені, навкруги 9 верст і 265 сажень. Головних в’їздів має 3, а від них виходячих доріг 5: в’їзд Гадяцький і Чернігівський з північно-західної сторони, з яких виходить велика дорога на Гадяч та на Чернігів, і проходить через ручай Корецького; в’їзд Лебединський і Сумський від північної дороги через Цибулівку, від якого починається дорога на Суми та Лебедин; в’їзд Опошанський, Полтавський і Харківський, з півдня, з-за річки Груні Ташанської, з якого виходить три дороги – на праву сторону в Опішню, а з нього в Полтаву, середня – в містечко Куземин, а потім в Котельву, Красний Кут і Харків, вліво – в містечко Грунь, а з нього в Охтирку та Харків.

Зіньків розділений на чотири частини: перша – само місто, що обнесено земляним валом, з передмістям Подолом, що знаходиться внизу за ним, лежачому на правому березі річки, яка його обходить з трьох сторін і зробила на півостровом. Тут знаходяться головна вулиця – Гадяцька, що проходить через площу, перед Міським валом лежачу, і йде через все місто до насипу. Тут же знаходиться 5 церков: 3 в місті –Михайлівська соборна, дубова, 1776 році побудована, Рождествен ська дубова, 28 травня 1727 року побудована, на ній є дзвони 1653, 1654, 1658 в 1684 роках литі, Воскресенська дубова з 1772 року і  на Подолі Преображенська побудована 28 квітня 1672 року та всередині розмальована масляними фарбами і Різдвяна 1782 року «миромъ построенная», дубова.

Друга частина Зінькова – прозивається «Лісовка», достеменно невідомо чому, може тут ліс був, а може за іменем перших жильців. Починається від площі перед валом, проходить вверх по Корецько му ручаї правим його берегом, до поля, перейшовши Гадяцьку дорогу, простирається внизу по річці Груні Ташанській між правим її берегом і полем, перейшовши річку  продовжується вверх по ній до озера Вошивця, а від нього по вулиці Беєвка знову до річки Ташані, яка в цій частині утворює півострови. В цій частині міста знаходяться такі вулиці: Гадяцька, Бобрівницька – від села Бобрівник; Великопавлівська – від села Великої Павлівки; Дейкалівська від села Дейкалівки; Лісовська і Беївська. Тут же знаходяться три будинки для «судебнихъ местъ», Покровський храм, дубовий, 1686 року побудови та будується нова церква взамін згорівшої – Животворящої Троїці.

Третя частина міста називається Цибулівка, з переказів з-за того, що тут особливо були великі врожаї на цибулю, якої тут і висаджується обивателями у великій кількості. Починається від Корецького потічка проходить між ним та потічком Курінним вверх до поля по останньому, переходить вправо ручай Курсин і продовжується через річку Грунь Ташанську і через передмістя Соловянівку і вулицю Соловянівську по ручай Крухмальов і по передмістю Довгальовку. В цій частині проходять вулиці – Цибулівська, по якій іде дорога на Лебедин та Суми; Соловянівська через Солов’янівку, де знахо диться дерев’яна Миколаївська церква з 1756 року та частина вулиці Довгалівської.

Четверта частина міста називається Довгалівка. Знаходиться на лівому березі Ташанської Груні, названа за іменем першого її жителя – Довгаля. Починається від Крухмальовського потічка іде вниз по річці Грунь Ташанської між нею та полем, через вулицю Опошанську, притуляючись до Вошивського озе ра до другої частини. Тут проходять слідуючі вулиці: Довгалівка від Крухмальовського ручая по Опошанську вулицю, там же знаходиться дерев’яна Трьохсвятська церква з 1734 року; Опошанська – від греблі-плотини до виїзду Полтавського; Мандриківська – від вулиці Опошанської до Вшивцевого озера і Беєвську вулицю. Всі частини практично рівні по числу жителів.

Всього в Зінькові в цей час мається 1112 будинків. В 1782 році 4 липня Імператорським Указом був затверджений і герб Зінькова, що був і раніше ще за гетьманщини. В фортеці міста було двоє дерев’яних воріт: одні з Опошанського, інші з Гадяцького в’їзду. В місті 3 дерев’яні казенні будівлі для суду. Всі чиновники проживають у своїх помешканнях. Богаділень при церквах – 3, школ церковної грамоти знову ж при церквах – 6. Всі будови жителів низенькі, вкриті соломою. Будівель «обивательскихъ» - 1089. Лавок торгових  м’ясних – 2, один навіс для торгівлі в свята. В місті 14 кузні, в тому числі одна для мідних робіт, а також комор для запасного хліба для горожан -3, шинків – 30, пивоварень – 4, одна баня. Млинів на річці Груні Ташанській на 8 постав, вітряних млинів  -6, сукновалень – 3. Кладовища при всіх церквах і за містом ще три.

Жителі міста Зінькова – природні українці-малоросіяни – всього 7212 чоловік(жінок – 3616, чол.-3596). Купців 33; міщан – 1395; козаків -4708; селян– 916; священників – 160. В основному  жителі займаються землеробством та скотарством. Міщан та купців мало. Ремісників-198 з них: шевців – 104; ткачів-22; кравців-28; ковалів-81; м’ясників-7; калачників-8; гончарів-13; столярів та теслярів – 8.

Купці торгують в основному дьогтем, худобою, кіньми, сіллю, рибою, вином, сургучем, папером, цукром. Товар закупляють в основному недалеко: Зіньків, Полтава, Опішня, Охтирка, Гадяч, Миргород, вино з Чернігівщини, дьоготь з Городища на Дніпрі, рибу з Дону та з Тавриди. В місті мається 6 купців найбагатших, які мають капіталу 5810 рублів. Ремісники торгують чоботами, шкірами, шапками овчинними, м’ясом, кушніри – шубами, ковалі -сокирами, плугами, підковами, заступами, кравці - матерією, одежу шиють кравці, хлібники - печеним хлібом, гончарі –посудом, римарі – кінською збруєю. Деякі жителі роблять конопляну олію. В Зінькові на рік 4 ярмарки: 24 червня в день Різдва Іоанна Предтечі – 2 дні, 15 серпня – на Успіння Пресвятої Богородиці, 1 жовтня на  Покрови Пресвятої Богородиці, 6 грудня на Миколи Чудотворця. Останні 3 продовжуються по неділі. Крім цього в понеділок та п’ятницю міські  базарні дні, коли місцеві жителі торгують продуктами. На ярмарку торгують това рами з різних матерій та сукна, посудою різною, шкірами, шерстю, вином, бакалією, рибою, сіллю, олією, медом, воском, залізом, дерев’яними виробами, тютюном, дьогтем, дровами. Купці, крім своїх, з Курська, Тули, Калуги, Серпухова, Путивля, Білгорода, Харкова, Кременчука, Охтирки, Полтави, Лебедина, Гадяча і інших місць.

З виробництва в місті  – 9 винокурень. Місцеві жителі обробляють огороди, дрова беруть із своїх лісів. Воду для пиття використовують з річки Груні Ташанської та криниць, яка тут доволі добрих якостей. В кожному дворі є фруктові сади. Овочі вирощують у себе на огородах.

«Присутственнихъ» місць в місці 8: Повітовий Суд, Дворянська Опіка, Нижній Земський Суд, Городовий Магістрат, Сирітський Суд, Нижня Розправа, Загальна Шестиглава Міська Дума. В них працює 30 чоловік. Керуючих осіб 8 – це Городничий, Повітовий Стряпчий, Повітовий Казначей, Повітовий Землемір, Предводитель Дворянства, Городський Голова, Городський Староста, лекарь. Зіньків – центр духовної протопопії Чернігівської єпархії має своє духовне правління, що знаходиться в місті. Порядок у місті забезпечує городничий зі штатною ротою та десяцькими та соцькими із громадян.

В Зінківському повіті 360 населених пунктів – місто 1; містечків 3; сел 29; слобод 3; хуторів 324. В повіті 24 поміщицькі будівлі та володарські – 140. Опішня – містечко, де мається  три сотні і старе земляне укріплення. В ньому 8 дерев’яних церков, лавок рибних – 20; м’ясних – 14; шинків 19; лавок для «красних»товарів – 38. Будівель дворянських та різних чиновників -45; дворів козачих – 700; будівель селянських – 112; водяних млинів – 8 каменів. В 847 дворах 1217 хат. Міщани мали 6 цехів. При цареві Петрові Першому Опішня отримала Монаршу ласку за війну зі шведами.

Всього на 1764 рік в Зінківському повіті проживало 60984 чоловіки. Якщо на початку XVII сторіччя тут було багато лісів, то в 1784 році лісів уже небагато, в основному це степи та поля з невеликими лісовим масивами. Жителі повіту займалися вирощуванням хліба та розводили худобу. В повіті 27 кінних заводів, заводів великої рогатої худоби – 27, овечих заводів – 16; пасік – 162; винокурень у поміщиків та козаків – 170; солодовень – 14; пивоварень – 2, водяних млинів – 38; вітряних млинів - 109; ступних млинів – 68; млинів сукновальних – 8; цегляний завод – 1 у надвірного радника Тимченка; селітренних заводів – 5, селітру поставляють в Шостку на порохові заводи та в Москву в Артилерійську Контору.

На початку XIX сторіччя в Зінькові проживає 6707 чоловік( 3266 чоловік та 3441 жінок). Ремісників – 214 чоловік. Церков 8 – дерев’яні. Ярмарок 5. Ціна на м’ясо було 5 коп. за фунт, сіль 80 коп. за фунт. Всіх жителів в повіті, що платили податі було 42363 чоловіки, з них козаків 28723, селян 10586. Кріпосних в повіті було найменше серед повітів губернії. Міщан - 685, купців – 16, казенних рангових магістратських селян всього 2352 душі. Повіт складається з 12 волостей, має одно староство. Священників – 75, церковнослужителів – 137.

Кам’яна будівля в повіті одна - в селі Йорданівка (нині Диканського району) у підпоручика Герасима Захаренка.

Зіньківський повіт простягався зі сходу на захід на 60 верст, а з півночі дна південь на 50 верст. Протікають річки: Ворскла, Псьол, Грунь-Ташанська, Грунь-Черкаська, Руда, Слиня, Курінка, Глибока, Тарапунька, Грунь, Гнилуша, Чернява, Бельськ, Морозова, Мужева-Долина, Зайчика, Човнова, Ольховата-Говтва, Середня Говтва, Шишацька-Говтва, Дараганка, Танкаузка, Стенька. Крім названих річок малося багато безіменних потічків, що впадали в ці ріки та використовувалися жителями для водопою тварин та особистих потреб.

На річках були водяні млини: казенних – 11, особистих – 118. Вітряних млинів у повіті 413, селітряних заводів -5 (Опішня, Грунь, Куземин, Пірки, Сорочинці, Комиші). В них вироблялося по 600 пудів селітри (близько 10 тон). В Сорочинцях в володіннях генерал-аншефа Гудовича були кінний та вівчарний заводи на 800 голів худоби, в володінні майора Милорадовича на хуторі Крестовському кінний та вівчарний завод на 500 голів. Винокуренний завод в володіннях князя Безбородка на 8 котлів, де виганялося за добу по 21 відру горілки. Менших ґуралень  було по повіту 116.

В Великих Будищах був жіночий монастир, де були кам’яна церква Преображення Господня, друга – дерев’яна Благовіщення Пресвятої Богородиці, двадцять келій, де проживало 22 монахині. В 1810 році Зінківському   повіті – 9 містечок, 74 сел, хуторів – 218, церков – кам’яних – 4; дерев’яних – 64, дерев’яних дворянських будівель – 220, козачих будівель – 8020, селян казенних жител – 856, кріпосних селян домівок – 6584.

Жителі повіту по станах: дворяни (чоловіки 680, жінки 700); священники  375 чоловіків та  жінок – 363; козаки – чоловіків 32451 та жінок 30945; казенних селян -чоловіки 2419,жінки 2115; кріпосних селян -чоловіки 16032, жінки 17119. Ремісників: шевців – 192; бондарів – 155; чоботарів – 348; іконописців – 31; овчинників – 149; шерстобитів – 71; шапошників – 31; коновалів – 25; ковалів – 95; слюсарів – 6; котлярів – 20; пічників – 100; колісників – 156. В кожному містечку та в багатьох селах були ярмарки по 3-4 на рік, де продавалися місцеві вироби. Полів в повіті 305504  десятини. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, коноплі. Хутори в більшості носять імена перших їх поселенців або їх володарів. Наприклад - Недяковський –з 4 чоловіками жителів; Плаксовський – 21 житель; Ткачовщина – 6 чоловік прожива ючих; Даниловський – 16 душ.

Журнал «Київська старовина» в XIX сторіччі, описуючи старожитності Полтавщини, пише, що Зіньків багатий на памятки бувших часів, і наскільки там збереглося все старе, що місто являється живим пам’ятником старовини - старі хати, вкриті соломою, патріархальні вулиці, старовинні звичаї. Так, наприклад, одним із звичаїв з давніх часів у зіньківчан був післяобідній сон. Ось як описують місто Зіньків сучасники: «…Далеко протянулся онъ, по течению реки Ташанской Груни, съ юга на северъ, по обе его стороны сливаясь съ тонущими вдали, подъ сизою дымкою мглы, села ми и хуторами. Восточная его часть покоится на низине Подола, а западная раскинулась по горе, которая, въ свою очередь, за чертою города сливается съ господствующимъ над нею возвышениемъ поля, упирающегося въ темную широкую полосу нагорныхъ лесовъ. Въ общемъ, фигура площади города имеетъ форму креста; крестомъ же стоятъ на ней и городские церкви по устройству своему тоже крестообразныя. Таковь Зеньковъ издали, съ дороги на него изъ Куземина. Въ черте оседлости его населения онъ начинается усадьбами и садами, изъ которыхъ прилегающая къ тракту на Полтаву такъ и просится на полотно художника, какъ осколокъ не близкой уже къ нашимъ днямъ старины».

До мосту через річку Ташанську Грунь насипана високо гребля, зправа від якої були садиби з вишневими садками, а зліва сінокосні левади, які обсаджені рядами верб та яворів. Побудовано вже  новий міст через річку Грунь Ташанську. Перед ним зліва розкинулися багаточисленні старі кузні. Переїхавши міст, зліва знаходиться приміщення міського училища, храм Преображення Господня з залізною оградою та декілька будинків. Соборна церква –Михайлівська: 5 купольна, 5-глава, дерев’яна. Дзвіниця її знаходиться окремо. Всередині – хори. Іконостас – в 3 яруси, з 3 напівярусами, всі ікони на ній були старовинної роботи. Інша старовинна церква - Покровська  побудована з церкви Скельського монастиря. В церкві Преображення Господня знаходився виносний хрест з надписом: «Коштомъ атамана Зеньковской сотни Антона Довбни обновленъ 1799 г…».

Зіньків середини XIX сторіччя складається з двох кварталів, площею 11 кв. верст. Протяжність міста 450 саженів на північ та 950 саженів на схід. З усіх сторін навкруги міста розкинулися землеволодінь зіньківчан, в основному найзаможнішої її частини. З заходу земля  надвірного радника Івана Гіренка з хутором Бобровицький, де проживало 7 жителів, поряд з ним поле вдови титулярного радника Вітвицького Софії де знаходиться  хутір Пеленковщина, з живучими там 32 душами, також у неї є окремий наділ землі, де не проживають люди, а мається тільки хата для продажу вина.

Двір Федора Метлинського та хутір Березняки з населенням 15 чоловік. При річці Ташані хутір Недільковський, яким володіла Пелагея жінка протопопа Щербатського, де прожи вало 48 її підданих. До Зінькова прилягає невеличкий хутір при козачому селі Тарасівка майорші Ситенської, де є одне господарство. Там же біля Тарасівки починається, та підходить до міста поле титулярного радника Пантелеймона Рощаковського, в якого також мається дача під назвою Саранчовщина та Соколовина, на яких знаходяться дім, фруктовий сад, винокуренний завод, шинок і цегляний завод, 4 селянських хати.

Заходить на окраїни Зінькова і поле титулярного радника Петра Лейби де знаходиться земельна дача, хата та колодязь і сад. Тут же поряд і земля колежського асесора Власа Терещенкова, де ніхто не проживає, а мається хата і невеликий винокуренний заводик. Межує з ним земельна дача майорші Ситенської, де є водяний млин на 3 постави. Земля дворянина Івана Литвинського, що має там побудовані житловий будинок, в якому ніхто не проживає, сарай, комора. Поряд наділи землі з будинками для продажі вина: прапорщика Василя Сєчкарьова, колежського регістратора Антона Вуяхевича, вдови поручика Феодосії Очеретянської, Військового товариша Івана Клименка. Козаків Саранчиних в Бобрівнику земля, де вони проживають, там же старий, напіврозвалений млин, 2 хати та сарай їх і  підходить прямо до Зінькова.

З того ж боку впирається в міські вулиці дача священика Ігната Затворницького, де побудована селянська хата з колодязем і сараєм. Поряд дві хати, 3 вітряки земля козака Вниденка, де він проживає. Збоку від останнього поле майора Бикова з однією хатою. Біля села Северинівни козачий присілок, де проживають козаків 52 душі і простягаються ці землі прямо до Зінькова.

Частина Тарасівки притулилася до сотенного містечка, де казенних селян проживає 63 душі, козаків – 174. Ось таким і було  повітове містечко Зіньків, а навкруги нього хутори, млини та поля.

Також в Зінькові знаходилися винокурінні заводи Надвірного Радника Івана Гурієва, Титулярного радника Пантелеймона Рощаковського, колезького асесора Терещенкова. В місті Зінькові будинків – 1488, де проживає 3599 чоловіків та жінок – 3675 і  приїжджих – 1000 чоловік. Щоденні торги – по понеділках та п’ятницях. За рік п’ять ярмарків: Великопостна, Іванівська, Миколаївська, Покровська, Успенська.

Через місто проходять тракти: Московський, Полтавський, Охтирський, Роменський, Кременчуцький. В міську казну надходить  в рік 7895 рублів від продажі горілки та вина,10 шинків, 1 трактир.

З роками росте і населення міста Зінькова. Так в  1863 році проживає вже 9810 чоловік. В передреформений період в повіті було 10379 ревізьких душ (кріпосних) у 575 поміщиків – це найменше з усіх повітів губернії. Володіли 1-5 душами 243 поміщики, 5-10 душами – 123 володарі, 10-21 душами – 108 поміщики, 21-50 душами - 60 хазяїв; 50-100 душами – 24; 200-400 душ 7 чоловік; більше 400 душ – 1 чоловік. Маєтності де було більше 100 душ  кріпосних був у кол. радника Родіона Дмитровича Буличова, генерал-майора Андрія Івановича Бутовича, вдови кол. асесора Ольги Войкової, тит. радника Свиридона Яковича Ковалевського, жінки тит. радника Маври Лихопоєвої, поручика Івана Петровича Неженцева, артилерії капітана Петра Григоровича Сулими. Володіння більше 200 душ кріпосних у надв. радника Євгенія Григоровича Бразоль, дочки підполковника Настасії Петрівни Корецької, губ. секретаря Олександра Лесевича, жінки кол. асесора Ганни Пороховникової, генерал-майора Людвіг фон-Ротта, нащадків поручика Андрія Тимченка. Значні володіння: більше 400 душ – у  майора  Сергія Милорадовича.

На початку XX сторіччя повітове місто Зіньків  розбудовується. Тут з’являється багато цегляних будівель як приватних так і державних. Через місто проходять поштові тракти: Зіньків-Охтирка, Зіньків-Гадяч, Зіньків-Полтава. Довжина доріг в повіті – 599 верст, мостів – 106(692 саж) з них 5 бетонних, греблі та гатки – 122. В повіті  – 94 народних училища, проживає – 170000 чоловік, при цьому природний приріст населення – 1652 чоловіки. Земель - 205924 дес., 133723 голів худоби, коней – 20127, волів – 42306, овець і кіз 411101, свиней – 30129.

Визначними спорудами в Зінькові стали дім купця Івана Воздвиженського незвичайної архітектури, де знаходилася Земська Управа. В місті функціонують поліційне управління – начальник - ісправник колезький радник Олексій Іванович Медяков, якому підпорядковувалася конно-поліційна напівсотня  на чолі з її командиром -  Францом Івановичем Балковським.

Тут же дім Волосного Зінківського Правління  і волосна кінна станція. Наряду з повітовою працює і Міська Земська Управа: голова – купець Ілля Петрович Вєрченко, члени її – потомственний почесний громадянин Василь Петрович Буряченко, дворянин Ілля Григорович Крахотін; гласні міської управи: купець Іван Степанович Воздвиженко, Ілля Петрович Вєрченко, потомственний почесний громадянин Василь Петрович Буряченко, титулярний радник Сергій Іванович Крижановський, купець Григорій Ілліч Калабухов, міщанин Яків Федорович Грищенко, титулярний радник Дмитро Микитович Устименко, міщанин Яків Омелянович Линник, козак Феодосій Іванович Проскурня, колезький радник Георгій Іванович Будник, міщанин Іван Васи льович Кривонос, козак Андрій Васильович Терещенко, купець Єфроїм Мордухович Стиль, Михайло Іванович  Линник, Георгій Ноєвич Каневський, Євсей Антонович Ярошенко, колезький радник Гордій Терентієвич Свирчевський, Михайло Андрієвич Юткин.

Міщанами керувала Міщанська Управа на чолі з її старостою Петром Семеновичем Понеже. В веденні земства працює земський книжковий склад – завідуючий Марк Григорович Звягольський, земська лікарня на 28 ліжок з хірургічним, терапевтичним та заразним відділеннями – завідуючий статський радник Іван Олексійович Петровський, арештні приміщення, де знаходилися тимчасово арештовані на час слідства – завідуючий кол. регістратор Самуїл Гурін, поштово-телеграфна контора – начальник кол. асесор Григорій Лукич Карлов, та центральна телефонна станція і Зіньківська земська пошта.

До військового відомства відносилося: Повітове по військовим справам присутствіє, правління повітового військового начальника – начальник полковник Михайло Никифорович Розанов. Повітове казначейство відносилося до Міністерства фінансів, ним керував надвірний радник Василь Григорович  Мартиненко. Податками в місті та повіті займалося Повітове Податне Присутствіє – завідуючий  податний інспектор кол. радник Петро Омелянович Кузьменко і міське по квартирному податку присутствіє, повітовий розпорядний комітет, акцизне відомство, сиділці винних лавок.

Був створений також комітет народної тверезості, видно і тоді ця проблема була нагальною в суспільстві. В місті працює суд. Міським суддею був кол. секретар Леонід Степанович Пономаренко, судовий пристав – титулярний радник Сергій Климентійович Бабирьов. Продовжує працювати стара структура – Дворянська Опіка та Сирітський Суд на чолі з  головою Михайлом Івановичем Линником. Працює Зінківське Повітове відділення Попечительського по тюрмам комітету.

В місті мається своя невелика тюрма – начальник її Петро Васильович Сачевич; Церкви – Соборна, Троїцька, Воскресенська, Преображенська, Трьохсвятительська, Миколаївська, Гаврилівська-кладбищенська. З закладів освіти: жіноча прогімназія – нач. Олександра Іванівна Никотіна, трьохкласне міське училище – кол. асесор Митрофан Олексійович Зенченко, земська школа садоводства з консервною фабрикою – управляючий Сергій Миколайович Гахович, реміснича учбова майстерня (в дворі земства) – директор Григорій Павлович Бєлановський, Зіньківська корзиночна майстерня, Зінківська бондарна майстерня, перше приходське училище, друге приходське училище, що на Соловянівці, Миколаївське народне училище на Полтавській – завідуючий Павло Мечиславович Зелінський, початкове народне училище на Подолі, чоловіча Зіньківська гімназія, вище народне училище.

Важливим  державним органом була Земська Землевпорядна Комісія. З благодійних організацій – Товариство допомоги бідним м. Зінькова, Товариство допомоги бідним євреям м. Зінькова – голова Мойсей Гершкович Канівський, Дитячий приют на 25 сиріт – попечитель С. І. Крижановський, Богадільня чоловіча і жіноча. Аптека провізора Герша Лейбовича Клеймана.

В Зінькові працюють фінансові організації: Міський «общественный банкъ» –директор кол. асесор Іполіт Іванович Козаковський, Каса Малого кредиту, Товариство Взаємного кредиту – голова почесний громадянин Іван Степанович Воздвиженко.

В 1879 р. заснована Повітова земська бібліотека – завідуюча Зінаїда Федорівна Храпач, а пізніше відкрита ще й безплатна бібліотека-читальня. Маються в повітовому центрі дві типографії міщанина Подземського та Аврама Аронови ча Василевського, знаходяться на Полтавській вулиці. Фотографії – Мойші Гершовича Мушкіна та Герша Матусовича Рубінштейна, обидві також на Полтавській.

Незважаючи на те, що Зіньків невеличке місто у ньому знаходиться аж три страхових компанії: Північне страхове товариство Мойсея Кантора, Страхове Товариство «Росія» Зельмана Янкеля Мойсеєвича, Російське Страхове Товариство – Самуїла Самуїловича Раковщика. Як бачимо на початку XX сторіччя в Зінькові багато проживає євреїв. В кінці XIX на початку XX-ж сторіччя в їх руках велика частка торгівлі в місті, страхові компанії та інший прибутковий бізнес. Це викликало невдоволення громадян Зінькова. Українці рахували, що євреї забирають у них всю торгівлю. Наскільки справедливо це було – трудно зараз судити, адже ці люди також вносили великий внесок у розбудову міста та добробут його жителів.

В Зінькові на початку XX сторіччя є такі вулиці: Баєвська, Христовоождественська, Сумська, Лісовська, Крохмалівська, Полтавська, Соловянівська, Полтавсько-Гадяцька, Дроздовська, Довгалів ська, Соловянівська, Різницька, Полтавська, Базарна площа, Подол, Довгалівська. В повіті 16 волостів: Зіньківська, Дейкалівська, Великопавлівська, Тарасівська, Ковалівська, Лютенсько Будищська, Борківська, Більська, Куземинська, Грунська, Комишевська, Кирило-Ганнівська, Йорданівська, Заїченська, Опішнянська, Великобудищеська. В повіті 7 лікарських дільниць. 10 бібліотек.