Таке яскраве, унікальне і специфічне явище як українське козацтво, до останньої чверті минулого століття, на відміну від істориків з використанням писемних джерел, не було об’єктом вивчення археологів. Археологічне дослідження пам’яток козацької доби (XVI – XVIII ст.) на Україні мало здебільшого випадковий, епізодичний характер. Рештки матеріальної культури пізнього середньовіччя, що до нашого часу зберігаються в музеях України, являють собою в основному випадкові знахідки, а не результат проведення стаціонарних археологічних досліджень. З останньої чверті XX століття починає зростати інтерес до вивчення козацької доби та проводяться дослідження відповідних пам’яток: Хортицької, Каменськой, Олешківськой Січей, цвинтарів в Одеській області, а також піздньосередньовічних шарів в містах Київі, Білій Церкві, Полтаві, на Поділлі та Волині. Швидкий розвиток пізньосередньовічної археології дозволив визначити характерні риси матеріальної культури окремих регіонів України. Але на Слобожанщині, пам’ятки цього часу досліджені ще слабо, а тому постає питання про з’ясування особливостей матеріальної культури цього регіону. Пам’ятки XVII – XVIII ст. в останні роки все більше і більше привертають увагу дослідників. Актуальність їх дослідження частково пов’язана і з тим, що їх сучасний стан можна назвати кризовим: багато поселень козацької доби стали містами, містечками, селами і їх культурний шар було ліквідовано під час будівельних робіт, деякі з них продовжують руйнуватись. Тому виникає необхідність в їх скорішому охоронному дослідженні.

Центральна Слобожанщина – територія колишньої Харківської губернії – в сучасному територіально-адміністративному поділі: Харківська область, південна частина Сумської та Північно-східна частина Луганської областей.

Слобідська Україна – особливий історичний регіон, в якому в повній мірі відбилась строкатість матеріальної культури, що була притаманна для всієї Слобожанщини внаслідок причин різного характеру:

• довгий період „запустіння” краю – від часів татарської навали до кінця ХVI століття („Дике поле”);
• природнокліматичні особливості – багата флора та фауна – саме сюди приходили на сезонні промисли з Правобережної України та Московської держави;
• заселення майбутньої Слобідської України здійснювалось різними етнічними групами, що рухались з двох головних напрямків – з південного заходу та з північного сходу;
• процес заселення краю відбувався протягом десятиріч – з кінця ХVI до середини ХVIII століть кількома хвилями;
• Прикордонне становище слобідських земель, що були буфером між татарським степом, Польським королівством та Російською імперією. Поселення засновувались в умовах постійної загрози татарських навал і тому носили воєнний характер.

Козацька доба на Слобожанщині розпочалася з заселенням краю та скінчилася після скасування козацького стану. Оскільки заселення відбувалося кількома хвилями, важко визначити більш-менш певну точку відліку початку козацької доби. Щодо кінцевої дати – можна назвати 28 липня 1765 року – Маніфест про Слобідські полки, де сказано про безладдя і непотрібність козацької служби, яка замінялася упорядкованою регулярною армійською службою. Але слід брати до уваги, що і кінцева дата теж є умовною, оскільки ліквідація козацтва як такого – явище не одномоментне. І після скасування козацького стану залишалось багато рис козацької матеріальної культури, які зникали або трансформувались поступово, під впливом ряду чинників серед яких важливе місце займав подальший розвиток продуктивних сил, промисловий переворот та ін..

На наш час відомі залишки слобідських укріплених фортець (що з часом переросли в великі міста), хуторів, слобод, селищ, юртів, а також численні знахідки окремих речей, грошових кладів, залишки виробництв, зокрема – селітроваріння. Серед найцікавіших пам’яток слід відмітити городища та селища в селах Валки, Верхній Салтів, Городне, Мохнач, Харків та Червоний Оскіл (Цареборисівська фортеця). Завдяки археологічним дослідженням останніх десятиріч (розкопки к.і.н. Берестнєва С.І., к.і.н. Колоди В.В., Чернігової Н.В. та Голубєвої (Заїки) І.В.) отримано багато речового матеріалу з пізньосередньовічних пам’яток на Слобожанщині. Останній дозволяє реконструювати матеріальну культуру та побут мешканців Слобідської України за козацькі часи.

Перша археологічна експедиція, що досліджувала пізньосередньовічне городище на території Харківщини – це новобудівна експедиція Харківського державного університета під керівництвом Бєрєстнєва С.І.[1], що здійснила рекогносцировані дослідження Валківської фортеці XVII ст. у с. Старі Валки Гонтово-Ярської сільської ради Валківського району Харківської області. Тривалість робіт і масштаби досліджень регламентувалися фінансуванням з боку Заказника – Відділу культури Валківської районної державної адміністрації. У зв’язку з цим польові роботи 1994 року носили обмежений характер і ставили перед собою окремі часткові завдання: уточнення місця розташування Валківського „острожка”, зйомка його інструментального плану і проведення розкопок на придатних для дослідження ділянках. В ході робіт зазначені завдання було виконано.

З 1996 року культурні горизонти козацького часу на пам’ятках центральної Слобожанщини починають фіксуватись експедиціями Харківського держпедуніверситету ім. Г.С. Сковороди під керівництвом Колоди В.В. Дослідник спеціалізується на вивченні пам’яток раннього середньовіччя, цими науковими інтересами і був зумовлений вибір пам’яток. Але пам’ятки були багатошаровими і містили крім нашарувань раннього середньовіччя і культурні відкладення козацької доби, які також фіксував дослідник. Ним було проводились розкопочні роботи на таких пам’ятках як: Верхній Салтів, Мохнач та Городне.

З 1996 по 1998 роки тривало вивчення верхньосалтівського комплексу[2]. Верхньосалтівський комплекс розташовується в селі Верхній Салтів Рубіжненської сільської ради Вовчанського району Харківської області та його околицях і складається з городища, прилеглого до нього селища та катакомбного могильника салтівської археологічної культури. Ця пам’ятка національного значення, її охоронний номер – 99, вона внесена до реєстру пам’яток історії, археології та монументального мистецтва рішенням Харківського облвиконкому № 711 від 21.07.1965 р. Крім потужних нашарувань раннього середньовіччя, на городищі та селищі* містяться не менш насичені (А інколи і більші нашарування[3]) козацької доби. Сучасний стан пам’ятки можна назвати кризовим: більша частина її віддана у приватну власність. На приватних ділянках провадяться господарчі роботи, що пов’язані з частковим або повним руйнуванням культурного шару. В ході цих досліджень була вскрита площа 1500 кв.м на березі Печенізького водосховища. Було виявлено житлові споруди, господарські ями та отримано багатий речовий матеріал, придатний для обробки, систематизації та реконструкції. Нажаль останній був представлений переважно керамікою.

Дослідження Мохначанського городища тривали з 1999 по 2001 роки.[4] Городище розташоване на високому мису правого берега ріки Сіверський Дінець біля північної околиці села Мохнач Скрипаївської сільської ради Зміївського району Харківської області. Городище багатошарове, воно містить нашарування скіфського часу, раннього та пізнього середньовіччя. Дана пам’ятка має національне значення, її охоронний номер – 841, вона внесена до реєстру пам’яток історії, археології та монументального мистецтва рішенням Харківського облвиконкому № 61 від 25.01.1972 р. Площа становить приблизно 1,4 га. Сучасне становище об’єкта можна назвати задовільним. Візуально добре роздивлюються захисні споруди у вигляді валів, ровів та ескарпів. Його площа не має сучасної забудови і в даний момент в господарстві не використовується. Але, слід відмітити, що південна частина пам’ятки частково зайнята сучасним кладовищем; через територію городища прокладена лінія зв’язку „Укртелекому”. Остання обставина привела до часткового порушення культурного шару та ускладнює дослідження об’єкта. Досліджена територія складає більше 2тис. кв.м., (по 14 роскопах) і планується продовження цих робіт. Нажаль на зазначених ділянках не було виявлено жител, що можна віднести до пізнього середньовіччяя. Особливістю експедицій, що проводились в Мохначі є участь в них загону спеціалістів – ґрунтознавців кафедри геоекології та раціонального природо використання Білгородського держуніверситета (Росія). Це значно збільшило можливості вивчення, дозволило уточнити датування окремих ділянок захисної лінії городища – виявити сліди доробки козацького часу. Ґрунтознавча частина дослідження ще триває, але окремі цікаві висновки уже зроблено.

Невелика площа була досліджена на такій цікавій пам’ятці як городище та селище біля села Городное[5] Коліївської сільської ради Краснокутського району Харківської області. Селище та городище внесені до реєстру пам’яток історії, археології та монументального мистецтва рішенням Харківського облвиконкому відповідно № 975 від 18.09.1997 р. та № 61 від 25.01.1972 р, їх охоронні номери – 2571 та 843. Городище входить до переліку пам’яток національного значення. Комплекс розташовується на південній околиці с. Городне, по обидва боки від шосейної дороги. На схід від шосе на правому березі річки Мерла, розташовується городище з залишками захисних споруд, яке у місцевого населення називається урочище „Замок”. На захід від шосе – селище, що займає площу в декілька гектарів на краю глибокого плато. . На городищі та селищі було закладено невеликі за площею розкопи (37 кв.м та 40 кв.м відповідно) і виявлено окремі знахідки козацького часу.

З 1997 року дослідження верхньосалтівського городища проводились аспіранткою кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Черніговою Н.В. В 1997 році вона керувала загоном експедиції Харківського держпедуніверситета ім. Г.С. Сковороди під керівництвом Колоди В.В[6]. А з 1998 року почала отримувати Відкриті листи на дослідження городища власно[7]. Вивчення цієї пам’ятки під керівництвом Наталії Володимирівни тривало до 2002 року включно. Роботи були зупинені у зв’язку із смертю дослідниці.

В 2002 році в складі експедиції Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна під керівництвом Чернігової Н.В. проводив дослідження загін на чолі з авторкою, Голубєвою (Заїкою) І.В., який продовжив вивчення верхньосалтівського селища (розпочате експедиціями держпедуніверситета)[8]. Загон складався з студентів II – IV курсів історичного Розкоп розташовувався безпосередньо на прибережній смузі, що руйнується внаслідок природних причин розмивами Печенізького водосховища, тому роботи носили і охоронний характер. Досліджена площа складала 101 м². Було виявлено дві господарські споруди козацького часу, а також фрагменти та цілі речі кінця XVII – XVIIIст.

Також автором в 2002 році було проведено розвідки сумісно з студентом історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Гречко Д.С. Розвідки проводились в Харківському та Валківському районах Харківської області, згідно з виданими відповідно Відкритими Листами № 68 та № 69 від 15 травня 2002 року та Дозволами № 132/02, 133/02[9]. Під час цих досліджень до уваги бралось максимум інформації, яку містили обстежені пам’ятки. Обстеження археологічних пам’яток проводилось за участю членів гуртка „Юні археологи” Центра дитячої та юнацької творчості Фрунзенського району (керівник – Голубєва (Заїка) І.В.), студентів історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Значну допомогу в проведенні розвідок надав харківський краєзнавець А.О. Зоря. Роботи проводились з метою виявлення нових археологічних об’єктів для їх наступного дослідження та постановки на облік, а також з метою визначення стану вже відомих археологічних пам’яток, значна частина яких в сучасних умовах руйнується та знищується. Під час розвідок артефакти козацької доби було виявлено в Валках, Високопіллі, Харкові та Циркунах.

В липні 2004 р. пізньосередньовічна археологічна експедиція під керівництвом автора розпочала проведення стаціонарних археологічних досліджень Цареборисівської фортеці кінця ХVI – другої половини ХVII ст.. Роботи проводились згідно Відкритого листа за формою 1, № 122/0930 від 18 травня 2004 року та Дозволу № 166/04 від 23 червня 2004 р. Городище є пам’яткою історії (охоронний номер 971, взято під охорону держави рішенням Харківського облвиконкому № 61 від 25.01.1972 р.). в адміністративному відношенні воно підпорядковане Червонооскільській сільраді Ізюмського району Харківської області (біля с. Червоний Оскіл).

Під час досліджень був закладений розкоп № 1 загальною площею 58 кв.м.. Розкоп розташовувався на розораній частині фортеці. Оскільки потужність культурного шару складає 0,24-0,30 м в межах розкопу він був повністю розораний. На вказаній ділянці було виявлено п’ять комплексів, а також отримано багатий речовий матеріал відповідного часу: цілі форми гончарного посуду кінця ХVI століття; археологічно цілу побутову кераміку другої половини ХVII ст.; кістяні речі (двоскладний ґудзик та навершя бурдюка (?)); залізні предмети (підкови, ножі, кресало тощо), а також багатий нумізматичний матеріал представлений монетами Московської держави від Івана IV до Олексія Михайловича та шведськими солідами від Густава Адольфа до Карла ХI.