Сисой Зотович Шалматов, відомий різьбяр – підприємець XVIII століття народився в місті Осташкові, тепер Тверської області. У 1740-х роках в майстерні С. Шалматова було виконано різьблені іконостаси для церков у містах Курська та Бєлгорода.

У 1752 р. Сисой Шалматов оселяється в Охтирці, де відкриває власну майстерню. У 1753-1762 рр. в м. Охтирці на місці "чудесного явлення нерукотворной иконы Божией Матері" [1] будується під проводом і на кошти імператриці Єлизавети Петрівни Покровський собор. Проект собору вийшов з майстерні Д.В. Ухтомського, будівництвом керував московський архітектор      С. Дудинський [2]. За проектом Ухтомського собор планувалося будувати як російський п’ятиверхий храм, але він був реалізований згідно з українською  трьохверхою схемою на основі дев’ятикамерного плану. На замовлення самої імператриці в майстерні Сисоя Шалматова у 1755-1760 рр. було створено різьблений з липи і позолочений іконостас.

Величність і пишність цього іконостасу відмічалась ще у XVIII столітті: "... вторая церковь – приходская Покровская, в которую много стекаются богомольцев для поклонения пред иконою Богоматери. В сей церки иконостас ... суть так же достопамятная на всей Украине редкость" [3].

У 1762 р. Сисою Шалматову було замовлено створити іконостас у відбудованому після пожежі Спасо-Преображенському соборі Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря. Собор було закладено у 1684 р. за ініціативою гетьмана Івана Самойловича, його було освячено у 1692 р. Собор будувався за проектом архітектора І. Баптиста і за допомогою М. Томашевського. Завершував будівництво вже при гетьмані Івані Мазепі майстер А. Пирятинський, теслярними роботами керував майстер Д. Ворона. У 1736 р. собор потерпів від пожежі. Під час відбудови у 1750-х роках собор одержав п’ятибанне завершення (раніше було сім бань) і ліпне барильєфне оздоблення фасадів та інтер’єру. З 1762 р. по 1765 р. майстер Сисой Шалматов із своїми підмайстрами виконав багатоярусний різьблений іконостас [4].

Коли іконостас в Спасо-Преображенському соборі був ще не зовсім закінчено, його побачив останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський. Краса і велич іконостасу його вразила і він запросив Сисоя Шалматова для створення іконостасів у двох храмах, які будувалися на його кошти: у місті Лохвиця – собор Різдва Богородиці, та місті Ромни – Покровська церква.

Собор Різдва Богородиці у Лохвиці було зведено у 1763-1771 роках майстрами І. Бродацьким та В. Волошиненком на зразок Троїцької церкви в Лубнах. Собор будувався хрещатий в плані, п’ятиверхий.

На той час в охтирській майстерні Сисоя Шалматова працювало багато відомих майстрів. Так, відомо, що іконостас у соборі Різдва Богородиці виконували іконописець Шушлянський, золотарські і малярські роботи житель с. Бабці П. Васильєв. Він, зокрема, за контрактом зобов’язався: "иконостас малярскою і золотарскою работами издЂлать золотом червоним, а поле между тем имеющоеся серебром, а по серебру баканом веницейским покрывать. На гладком золоцению мЂстами, где широко, церковного золотою ж здЂлать на наместних и на всех иконах венецкими красками добрыми и растворенным золотом, гдЂ только надобно будет также во внутрЂ церкви всЂ стени и верхи выбелить, а в банях склепения помальовать" [5]. У створенні іконостаса приймав участь також відомий іконописець із майстерні С. Шалматова Петро Васильович Петраш (Петрашів), який також уклав у 1768 році контракт на малярну та іконописну роботу в соборній церкві.

Петро Петрашів (1738-1772) народився в селі Рибці, тепер Полтавська область. Рано почав самостійно працювати як іконописець та портретист на Запорізькій Січі. Відомо, що у 1767 р. він зробив розпис іконостасу Успенської церкви у місті Кременчуку. Там же він виконав картини для будинку генерала Ісакова у 1763 р. В тому ж році на замовлення Кочубея він створив портрети та ікони в селі Диканьці.

В Диканьці А. Петрашів познайомився з С. Шалматовим, і той запросив його для участі в роботі над іконостасами, які були замовлені П. Калнишевським.

Майстерня Сисоя Шалматова створювала іконостас у соборі Різдва Богородиці на протязі п’яти років, з 1765 по 1770 роки.

Водночас майстерня Шалматова робила ще два іконостаси: один в Хрестоздвиженському соборі Полтавського Хрестоздвиженського монастиря, а другий, як ми вже казали, в Покровській церкві м. Ромни.

Покровська церква у м. Ромнах була споруджена у 1764-1770 роках кошовим Запорізької Січі Петром Калнишевським та Давидом Чорним, про що свідчив різьблений напис на одвірку західних дверей. Від імені замовників нагляд за будівництвом здійснював місцевий житель В. Кривошия. Покровська церква була складена з дубових брусів, за планом належала до хрещатих з невиділеним центром храмів, з гранчастими раменами просторового хреста. Зруби стін мали помітне звуження догори, що разом з двозаломними верхами створювало так звану телескопічну перспективу. Завершувала будівлю живописна група верхів. З великою майстерністю знайдено гармонійне співвідношення маси стін і маси верхів з їх урочистою динамікою. Рукави просторового хреста сполучалися з центром широкими просвітами 11-метрової висоти, завдяки чому утворювався єдиний внутрішній простір, над яким "ширяли" ілюзорно невагомі п’ять верхів.

Інтер’єр храму був підкреслено аскетичним, розрахованим на різкий контраст з пишним чотириярусним різьбленим позолоченим іконостасом рокайлевого характеру, який виконав Сисой Шалматов із своїми помічниками. У складі іконостасу були створені унікальні царські врата і кругла дерев’яна поліхромна скульптура барочного характеру.

У 1908 році визначний український культуролог Микола Омельянович Макаренко видав у Петербурзі окремою відбиткою науковий нарис "Памятники украинского искусства XVIII века" [6]. Ця праця й тепер зразок комплексного дослідження синтетичної, за своєю суттю, пам’ятки народного мистецтва. Дослідник проаналізував усі аспекти – від містобудівних (Покровська церква, як важлива архітектурна домінанта річкового фасаду міста) до скульптурної пластики іконостаса та декору стасидій. Чи не першим з мистецтвознавців звернув увагу на основний художній прийом формування інтер’єру українського храму: контраст лапідарності архітектурних форм і вибагливої пишноти поліхромного багатоярусного іконостаса. М. Макаренко розшукав по хлівах і звалищах не лише козацькі меблі з церкви (дубові сидіння - стасидії), а й круглу поліхромну дерев’яну скульптуру, яку розмістив колись Сисой Шалматов у композиції іконостаса вище від намісних ікон. Це були фігури первосвящеників Захарія, Аарона, Івана Хрестителя та євангеліста Йоана Богослова. На початку нарису М. Макаренко заявляє, що церква Калнишевського в Ромнах – видатна пам’ятка українського відродження. Стиль архітектури XVII – XVIII століть учений цілком свідомо вважає українським відродженням.

Для цієї церкви на замовлення козацької старшини Запорізької Січі Петро Петрашів написав в 1772 році відому ікону Покрови Богоматері.

Ікона Покрова Богоматері написана олією на дошці розміром 44х66 см із липи. Вона двохярусна. У верхній її половині, в захмарних висотах, знаходиться зображення у вигляді молодої красивої жінки – Покрова Богородиці в священних одежах із амофором на трохи розведених у боки руках. Праворуч зображений Микола-Угодник, а ліворуч – покровитель запорожців – Михайло Архістратиг. Богородиця, трохи нахиливши вліво і донизу голову, дивиться на запорозьких козаків, зображених в лівому нижньому кутку ікони; друга така ж група запорожців розміщена симетрично в правому її кутку. Між цими групами вимальований картуш із воєнних реліквій і озброєння: знамен, булави, гармати тощо. Вважається, що на чолі першої групи запорожців стоїть кошовий отаман Петро Калнишевський, а другої – суддя Іван Глоба. З уст Петра Калнишевського, погляд якого спрямований до Покрови, виходять слова:

"Молим, покрий нас чесним твоим покровом і ізбави нас от всякого зла..."

"Избавлю і покрою люди моя", - відповідає Богородиця.

Прохання кошового і відповідь Богородиці передані на іконі написом. Покрова Богоматері з Запорізької Січі є своєрідною релігійно-світською картиною, яка покликана прославити козацтво, козацький кіш на чолі з його старшиною. Написана вона в так званому "східному композиційному стилі" Мадонни милосердя. За висловом С. Плохія, вона характеризується "відчайдушним демократизмом", суть якого в тому, що тут серед зображуваних постатей ми не бачимо жодного представника царських династій, як і церковних владик, що на інших іконах цього часу часто зображувалися [6].

Між Богородицею і козаками не лишилося посередників. Тільки свідок високого заступництва – св. Микола і архістратиг Михайло, військові клейноди та саме Військо Запорізьке. Ідея ліквідації посередників між Богом і людьми, відбита в цій іконі, глибоко реформаційна за своїм пафосом, очевидно, була близька запорожцям, які не знали кріпаччини, а запровадили у своїх вольностях тип господарства, базований на зимівнику.

Ікона січової церкви стала свідченням, з одного боку, реальної ситуації на Запоріжжі, коли Кіш вирішував справи церкви самостійно і не терпів зовнішнього втручання, а з другого, - конфлікту між січовиками і урядом в останні роки існування Січі. У цьому контексті звернені до Богородиці слова Калнишевського трактуються цілком однозначно.

Це була остання робота Петра Петрашіва, сповнена передчуття того лиха, яке прийшло через три роки після його смерті. В 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована, а Петра Калнишевського за наказом Катерини ІІ ув’язнили в Соловецький монастир, де він й провів 25 років.

Нажаль, місцезнаходження оригіналу Покрови Богоматері із Запоріжської Січі тепер невідоме. Збереглося лише дві її копії та кілька публікацій. Одна з копій з деякими відхиленнями від оригіналу зберігається в Одеському історико-краєзнавчому музеї, друга, досить більш точна, - в меморіальному музеї Д.І. Яворницького в місті Дніпропетровську, зроблена 1905 року на замовлення вченого [6]. Репродукції з оригіналу можна знайти також у книгах Дмитра Яворницького та О.Я. Єфименко.

Доля самої ікони така: після зруйнування в 1775 році запорізької Січі вона довго знаходилася в церкві с. Покровського. А коли в 1930-х роках закрили церкву, ікона потрапила до Нікопольського краєзнавчого музею, де знаходилась до осені 1941 р. При наближенні до міста фронту всі козацькі клейноди - чаша Сірка, двопудове "Євангеліє", а також ікона були вивезені до Краснодару, потім до Ставрополю, а звідти в місто Моздок, де сліди цього багажу губляться.

1907 року на Покровській горі поруч Покровської церкви, будованої коштом П. Калнишевського, постав однойменний мурований храм у русько-епархіальному стилі. Давню дерев’яну церкву церковна влада збиралася розібрати, як це й робили в таких випадках. Та цього разу з ініціативи М. Макаренка розпочалася боротьба за збереження та музеєфікацію видатної пам’ятки народного зодчества. Справу підтримали імператорська археологічна комісія – тогочасний державний орган охорони пам’яток, Полтавський церковно-археологічний комітет, єпархіальний церковний музей та полтавський архієпископ Іоан.

Дослідження М.Макаренка мали не лише наукове, а й велике                   практичне значення. 1907 року Покровська дерев’яна церква в Ромнах була промаркована, під керівництвом полтавських єпархіальних архітекторів С. Носова та К. Мощенка дубовий зруб розібрали на бруси, перевезли до Полтави, склали на території архієрейської резиденції, на розі теперішніх вулиць Маркса і Радянської. Тут церква використовувалася як діюча. 1943 року, після відступу німецької армії з Полтава, її спалили разом з іконостасом Шалматова підрозділи НКВС – про це й ще інше добре пам’ятають старожили [9].

Споруджений у 1689-1709 рр. Хрестоздвиженський собор Полтавського Хрестоздвиженського монастиря був відновлений у 1750-х роках та освячений у 1756 році.

У структурі і архітектурному образі собору синтезовано впливи західноєвропейського бароко та об’ємних композиційних побудов народної дерев’яної монументальної архітектури. В інтер’єрі поєднано глибинно-осьовий і висотний принципи організації простору. Собор має оригінальну систему декору фасадів: кути архітектурних форм підкреслено профільованими пілястрами, що по висоті перебиваються горизонтальними імпостами. На рівні хорів собор оперізує горизонтальна тяга. Площини стін оживляють розташовані у три яруси вікна і ніші різноманітних форм и розмірів з вигадливими фігурними наличниками. Унікальними є портали з трилопастевим завершенням двірного отвору, облямовані профільованими тягами, фланковані гранчастими півколонками, увінчані розірваними фронтончиками з ліпним рослинним орнаментом.

У відновленні собору приймали участь архітектор Стефан Стабинський, скульптор Григорій Гальченко. Відомо, що храм прикрашали ікони іконописця та портретиста ієромонаха Хрестоздвиженського монастиря Самуїла. Іконостас собору, створений на початку XVIII сторіччя відомим українським іконописцем Василем Реклинським, після реконструкції собору теж треба було відновити. Для цього запрошують Сисоя Шалматова, і він із своїми підмайстрами створює у 1770-1772 рр. величний чотириярусний бароковий різьблений з липи позолочений іконостас. Іконостас, як багато й інших робіт охтирської майстерні Сисоя Шалматова, було знищено у 1933 році.

З тенденціями невігластва, культурного нігілізму руйначів культурних пам’яток, від яких так потерпіла Україна в 1920-1930, 1960-1980 рр., терплять й сьогодні, потрібна безкомпромісна боротьба, про яку Микола Макаренко писав ще 95 років тому:

"Не слід дивуватися з того швидкого нищення старовинних пам’яток мистецтва, коли в нашого "культурного" громадянства таке поняття про мистецтво та його пам’ятки. Мусимо дивуватися з іншого: як могли ще зберегтися ці пам’ятки, незважаючи на непереборну сверблячку руйнувати в місцевих можновладців. Якщо державна установа, якій доручена охорона пам’яток, висловлюється за бажаність зберегти певний мистецький твір, а місцевий представник з  властивим йому авторитетом твердить, що сама пам’ятка не становить інтересу, то воістину потрібні великі зусилля для врятування й збереження цих художніх пам’яток...

І потрібна посилена боротьба людей, що цінують чудові твори мистецтва минулого, проти цих "культурних" вандалів, робота яких значно небезпечніша від руйнівної сили темних мас, яка часто не відає, що чинить.

І боротьба має вестися доти, доки у свідомість інтелігентного народу не ввійде змалечку, зі шкільної лави любов до краси, повага до прекрасного та його пам’яток, повага до мистецьких залишків нашого багатого минулого, у яке вкладено стільки життя, любові й почуття прекрасного" [6].

Іконостаси Покровської церкви і Хрестоздвиженського монастиря були останніми роботами, які вийшли з Охтирської майстерні Сисоя Шалматова. Шалматов передчуває наступаюче лихоліття, він закриває свою майстерню в Охтирці, де він більше ніж за 20 років створив більше десяти видатних пам’яток на Слобожанщині та Полтавщині. Шалматов переїжджає на Житомирщину. В селищі Чоповичах тепер Житомирської області він створює дерев’яні статуї для місцевого храму у 1774-1775 роках. Далі слід С. Шалматова губиться.

 

Джерела та література:

1. Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков, 1853.

2. Фомин П. Церковные древности Харьковского края (историко-археологический очерк). Вып. 1. – Харьков: Епархиальная типография, 1916. – 181 с.

3. Описи Харьковского наместничества конца XVIIІ столетия. Описательно-статистические источники *АН УССР, Археограф. комиссия и др.). – М.: Наукова думка, 1991. – С. 50.

4. Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – К., 1992.

5. Лазаревский А.М. // Киевская старина. – К. -1889. - № 4-6. – 1891. -       № 4.

6. Макаренко Н. Памятники украинского искусства XVII века. – СПб.: 1908.

7. Мусієнко П. З далекого минулого // Мистецтво. – К., 1962. - № 1.

8. Богуш П. Запорізька мадонна // Історія запорізького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження. – Дніпропетровськ, 1990. – С. 47-58.                                                                                                          

9. Вечерський В. На тлі сучасних проблем// Пам’ятки України. – 1991. - № 5. – С. 56-59.