Елена Шестаковская

Катастрофа імператорського поїзду 17 жовтня 1888 року та її причини

1.1.  Катастрофа імператорського поїзду

17 жовтня 1888 року[1] близько 12 годин ранку між станціями Таранівка та Борки зазнав аварії імператорський поїзд, на якому Олександр ІІІ з родиною та світою повертався до Санкт-Петербургу[2]. Імператор з родиною та світою завершував сніданок. Однак один товчок, потім другий і третій на дали змоги закінчити. Поїзд зупинився. Вагон, у якому знаходилася імператорська родина, було зруйновано майже вщент: стіни було сплюснуто, дах тримався на нижній рамі. Всі, хто знаходився у вагоні були скинуті зі своїх місць, а коли підлога провалилася, були вкриті дахом.

За допомогою свідчень очевидців, найближчими днями опублікованих на сторінках харківської та центральної преси, а трохи згодом і у книжках, присвячених катастрофі під Борками ми можемо досить детально встановити склад поїзду, місцезнаходження пасажирів на момент катастрофи та встановити важкість поранень, отриманих людьми.

Імператорський поїзд складався з 2 потягів та 15 вагонів, що рухалися в наступному порядку:

1. Багажний, половина якого була зайнята приміщенням для динамомашин електричного освітлення. 2. Вагон-майстерня з технічною прислугою та залізничними інструментами. 3. Вагон міністра шляхів сполучення 4. Вагон 2-го класу з придворними та буфетною прислугою. 5. Кухня. 6.Буфет. 7. Імператорська їдальня. 8. Вагон імператорських дітей. 9. Вагон імператора. 10. Вагон спадкоємця цесаревича. 11. Дамський світський. 12. Міністерський. 13. Вагон Світи. 14. Вагон прислуги світи. 15. Багажний[3].

На поїзді їхали їх імператорські величності Государ Імператор та Імператриця з дітьми, міністри військових справ, шляхів сполучення та імператорського двору, головний начальник охорони його величності, командуючий головною квартирою імператора, генерал-ад'ютанти Данилевич та Зінов’єв, генерал-майор Мартинов. Лейб-хірург Гірш, гофмаршал Шереметьєв з дружиною, фрейліни її величності Кутузови, комендант поїзду полковник Ширицин, таємний міністр Пожарський, художник Зічі, помічник лікаря Ченувер, фельд’єгер Бреш та близько 80 осіб прислуги. Крім того, поїзд супроводжували члени міністерства шляхів сполучення та місцеве жандармське та залізничне керівництво: головний інспектор, таємний радник барон Шернваль, завідуючий рухом імператорських поїздів дійсний статський радник барон Таубе, управляючий Курсько-Харьково-Азовською залізницею інженер Кованько, інспектор шляху інженер Крозеберг, завідуючий електричним обладнанням Зесть, завідуючий майстернею технік Калашников, чини жандармського управління полковники Взженов та Іванов. Також крім прислуги на поїзді знаходилися 9 осіб нижчих чинів залізничного батальйону з унтер-офіцером[4].

«От всего поезда остались уцелевшими и совершенно неповрежденными лишь оба паровоза да три задние вагона; остальные вагоны частью были разбиты, разломаны, частью повреждены. Картина разрушения была ужасна. Передний паровоз врезался колесами в насыпь, второй встал почти поперек пути; министерский, служительский, буфетный, кухонный вагоны и вагон-мастерская обратились в кучу обломков. Все смешалось: люди, инструменты, куски дерева, рельсы, багаж, посуда, тела убитых,. Шел дождь, грязь была невылазная. Из этой ужасной кучи выходили те, у которых хватало силы выкарабкаться; другие стонали, метались, но не в состоянии были освободиться из-под навалившихся на них обломков,» - так описував момент катастрофи невідомий автор опису аварії біля Борок[5].

Вагон у якому знаходилась імператорська їдальня, було скинуто на лівий бік насипу, стіни його зім’яло, а дах провалився. Але, на диво, майже всі, хто знаходився у їдальні, не постраждали. Першою з-під даху вагону вийшла імператорська родина. Більшість осіб отримали подряпини та легкі поранення, за виключенням флігель-ад’ютанта Шереметьєва, якого придавило та розчавило один палець руки. Постраждала також і фрейліна імператриці Кутузова, яку сильно приплющило. Офіціанта Лаутера, який знаходився між їдальнею та буфетом, було вбито на місці. Розплющило навіть улюбленого песика імператора на прізвисько Камчатка[6].

Від усього поїзду залишилися цілими лише вагони, починаючи з дамського світського (№11) – вони зупинилися завдяки дії автоматичних гальм Вестингауза. Потяги також уціліли. Всі, хто знаходилися на потягах, залишилися цілими та лише відчули товчки. Вони мимоволі стали свідками катастрофи.

У рапорті Харківському губернатору Зміївський уїзний справник Отрохов свідчить наступне про допит машиністів: «Из распросов двух машинистов и помощника начальника мастерских, они заявили, что все случилось так быстро: почувствовав несколько толчков, потом треск, что они не могут дать себе отчета о причине»[7]

Багажний вагон з динамомашинами для електричного освітлення також залишився непошкодженим; прислуга, що там знаходилася, отримала дрібні поранення від товчків та падіння валіз. Наступний за ним вагон-майстерня зійшов з рейок та був пошкоджений вагоном міністра шляхів сполучення, що рухався позаду. У цього вагону задню чверть було вщент зім’ято, двох чоловік з технічної прислуги вбито, двох сильно поранено. Всі інструменти для надання технічної допомоги, що знаходилися у вагоні, були знищені та змішані з рештою уламків.

Вагон міністра шляхів сполучення було вщент розбито, а дах та незначні рештки скинуто праворуч від насипу. Особи, що знаходилися у цьому вагоні, сильно постраждали. Вагонного слюсаря вбито, тяжко поранено інженера Шернваль, кур’єра Васильєва та камердинера міністра Шварта. А управляючий Курсько-Харьково-Азовською залізницею, за іронією долі, не постраждав на шляху власного відомства.

Вагон другого класу було взагалі знищено. Всіх, хто там знаходився, вбило. Вірогідно, що центр руйнування, почавшись з попереднього вагону, зосередився на цій частині поїзду. У вагоні знаходився помічник лікаря Ченувер, фельд'єгер штабс-капітан Бреш. Обер-кондуктор місцевої залізниці Морозов, камер-козак Сидоров, дев'ять нижчих чинів шостого залізничного батальйону.

Вагон-кухню розбило та відкинуло ліворуч від насипу. Майже всі, хто там знаходився, були важко поранені, один з них, Софронов, помер.

Буфет також було розбито, прислугу поранено, а кондукторів Стрельчуноса та Карамса, що знаходилися на гальмівних площадках, вбито.

У вагоні імператорських дітей на момент катастрофи знаходилася лише княжна Ольга з няньками. Шестирічну дитину викинуло на насип. Вона чудом залишилася живою.

Імператорський вагон зійшов з візочків, зі страшною силою полетів уперед, руйнуючи вагони, та зупинився лише зачепившись за вагон-кухню. Прислуга, що там знаходилася, відробилася переляком.

Вагон спадкоємця передніми колесами налетів на імператорський та зупинився. Всі, хто знаходився у цьому та наступних вагонах, лише попадали з місць, але залишилися живі та неушкоджені. Автоматичні гальма зробили свою справу.

Через катастрофу загинула 21 особа та було поранено 37 чоловік.

Досить цікаво, що імператор, пам’ятаючи вбивство народовольцями Олександра ІІ у 1881 році та замах на власне життя у 1887 році групою О.І. Ульянова, розпорядився забезпечити охорону протягом усього шляху прямування поїзду. Від станції Таранівки до станції Мер ефи вишикувався 121-й піхотний Пензенський полк.

Козак Кропид Смородин, якого призначили чергувати на дільниці між 274-ою та 279-ою верстами, відзвітував керівництву полку, що «о приближении поезда он знал только по шуму, так как им было приказано смотреть не на поезд, а вперед в поле. Вдруг сзади раздался треск, он обернулся и первое время от испуга не мог понять, что случилось»[8].

Першочерговим завданням було помогти похованим під уламками вагонів та пораненим. Не дивлячись на поранену ногу, керівництво цим процесом взяв на себе Олександр ІІІ. імператриця з пораненою рукою власноруч надавала допомогу пораненим: рвала простирадла на перев’язку, розрізала взуття та одяг на важкопоранених. Спадкоємець Микола Олександрович та його брат Георгій допомагали переносити поранених та вже потім, при лікарях, виконували обов'язки фельдшерів.

Вже за тиждень після катастрофи у пресі почали з'являтися інтерв’ю з очевидцями. Ось як описував момент катастрофи А.М. Зічі: «Нам только подали гурьевскую кашу. Я видел, как официант, служивший с моей стороны, направился ко мне с людом, как вдруг он сделал резкое движение вперед, наклонивши блюдо с кашей и вылил кашу мне на плечи и на колени. Не успел я опомниться, как последовал страшный треск и толчок, или, собственно, три толчка, как я отчетливо помню: при первом толчке выбросило из-под наших ног пол вагона, при втором толчке нас круто повернуло с вагоном в сторону, слева направо, при третьем – накрыло нас крышей вагона и мы очутились точно в могиле. Продолжалось это несколько мгновений. Благодаря куполообразной крыше нас не очень придавило. …Я отделался очень счастливо. Видите, у меня всего несколько ничтожны царапин на руках, но я все-таки до сих пор нахожусь под сильным впечатлением от катастрофы. Нет, нет, да и вспомню все, что мы пережили в те часы. Никогда не забуду и Императора и Императрицы в первые минуты после крушения. Они сами ухаживали за ранеными. Как теперь помню я Государыню, ласково ободрявшую одного из тяжело раненых, и всячески старавшуюся его утешить. Старшно подумать, чем могло это все закончиться, не вмешайся тут промысел Божий…»[9].

Вже у сучасних виданнях з публікації у публікацію[10] мандрувала думка, що Олександр ІІІ завдяки своїй силі утримав на плечах дах вагону, тим самим підірвавши своє здоров'я та врятувавши всіх, хто там знаходився. Але ця інформація не знаходить підтвердження у спогадах очевидців та описах катастрофи.

Одразу після катастрофи телеграфіст, що знаходився на поїзді, витяг з-під уламків свій переносний апарат, та почав телеграфувати про катастрофу, стосовно надання лікарняної допомоги та висилки допоміжного та санітарного поїздів. А одразу після катастрофи чергові військові попереджувальними пострілами у повітря дали знати про нещастя. Кур’єри попередили мешканців Таранівки, які заквапилися на місце катастрофи з робочими інструментами. Багато місцевих мешканців відзначилися під час ліквідації наслідків катастрофи. Прабабуся директора Першотравневого шкільного музею З.Н. Мотроновської, якій у 1888 році було 13 років, отримала від імператриці за допомогу пораненим блюдо з царського сервізу, яке до сьогоднішнього дня зберігається у музеї[11]. Допоміжний поїзд не змусив на себе довго чекати. Повідомлений телеграфістом, на ньому прибув лікар Раукфус з необхідною кількістю лік та перев’язочного матеріалу.

Вже через рік після аварії з’явилася брошура професора В.Ф. Грубе стосовно лікарняної допомоги постраждалим 17-го жовтня 1888 року[12]. Автор крім опису надання допомоги, намагався підняти у суспільстві питання не доскональності організації допомоги пораненим.

Близько 6-ї години вечора трупи вбитих було зібрано, а всіх поранених розміщено у цілому вагоні. Імператор доручив генерал-майору Мартинову переправити постраждалих до Харкова, а полковнику Гернету – розпорядитися стосовно перевози тіл загиблих до Санкт-Петербургу, крім 6 солдат залізничного батальйону, що були уродженцями південних губерній.

Ординарний професор .Ф. Грубе у своїх спогадах пише, що в університетській клініці вдалося звільнити лише 9 місць. Перед ним постала проблема розміщення поранених. «Тогда я сделал следующее распределение: 9 наиболее тяжело раненых, за исключением одного умирающего, который не вынес бы далекой транспортировки, я отправил к себе в клинику; 10 – направлены в железнодорожную больницу и четыре, - в том числе и умирающий, - в Александровскую больницу. Барон Шернваль, по его настойчивому желанию, оставлен на вокзале в Царских покоях»[13].

Лише після того, як усіх поранених було перенесено до санітарного поїзду. Імператор з родиною сів до другого імператорського поїзду та вирушив до станції Лозової[14].

На станції Лозовій на імператора вже чекало все сільське духовенство, щоб відслужити молебень за чудесне врятування від загибелі та першу панахиду по загиблим. Після богослужіння імператор запросив всіх присутніх, не виключаючи прислуги, до столу.

Пробувши на станції Лозовій близько двох годин, імператорський поїзд вирушив до Харкова.

 

1.2. Імператорська родина у Харкові. Повернення до Петербургу.

У Харкові на імператора чекали ще 17 жовтня, але звістка про катастрофу та зміна внаслідок цього маршруту змусили багатьох припустити, що царська родини навпростець вирушить до Санкт-Петербургу. Однак після чудесного порятунку імператор вирішив відвідати Москву та принести у Московському Кремлі вдячну молитву. Разом з тим імператор не бажав “образити харків'ян” та мав на думці навідати постраждалих внаслідок катастрофи.

19 жовтня радісні харків’яни висипали на вулиці міста. «Все они от мала до велика, оставив дела и заботы, стеклись на праздник встречи Богом спасенной Царственной семьи. Густо столпилась толпа, умиленная, лившая слезы, вокруг монарха и семьи Его»[15]. Крім представників військового та громадського відомств, дворянства та земства на зустріч з імператором прийшли тисячі звичайних харків'ян. Учні та студенти вітали Государя виконанням гімну.

Міська влада, яка не чекала на приїзд імператора, не встигла приготувати екіпажу. Але Олександр ІІІ вирішив це питання, вирушивши до міста коляскою місцевого “ванька” Василя Яковлєва, який привіз на вокзал якогось генерала.

Ще на вокзалі Государ з дружиною відвідали барона Шернваль, який розмістився у Царських покоях. Звідти вирушили до залізничної лікарні. А потім до університетської лікарні[16].

«Возле Университетской церкви и хирургической клиники улица была запружена людьми, сжатыми в одну плотную непроницаемую массу. Звон колоколов возвестил приближении Их Величеств. Которые в открытой коляске показались на углу Университетской улицы. Ряды, как бы по волшебству, расступились и Их Величества, сопровождаемые Их Высочествами, Наследником Цесаревичем и Великим Князем Георгием Александровичем, и Свитой, при восторженных криках восхищенного народа, остановились у ворот моей клиники, - згадував В.Ф. Грубе. – Энтузиазм был настолько велик, что Их Величества не имели возможности пройти в ворота, так как неимоверное количество рук протягивалось к Ним: люди стремились поцеловать полы Их платьев.

Наконец, Их Величества изволили взойти в палаты при звуках несмолкаемого «ура» со стороны собравшихся студентов и врачей»[17].

Цей візит для університетської клініки приніс неабиякий зиск. Імператор відмітив, що приміщення клініки не зовсім відповідають своєму призначенню. У 1890 році Харківський університет отримав 400 000 р. на будівництво нових клінік, а у 1891 році почалися роботи. У 1895 році було збудовано хірургічну клініку на 40 місць, терапевтичну на 30 та пологово-гінекологічну на 40 пацієнтів[18].

Потім імператор відвідав університетську церкву, де вислухав вітальну промову архієрея.

К моменту повернення імператорської родини на вокзал, там знов зібралася тьма народу.  Під час від'їзду Государ відмітив, що ніколи не зможе забути цього прийому.

Діставшись Москви, одразу з вокзалу їхні величності з дітьми вирушили до капиці Іверської ікони Божої Матері[19]. З часу прибуття імператора до Москви над містом лунали переливи одразу усіх храмових дзвонів, скликаючи народ до церков.

21 жовтня царська родина дісталася Гатчини, а 23 жовтня – Петербургу. «Все, кто имел возможность видеть эту встречу, а тем более участвовать в ней, были растроганны до глубины души… Это было не торжество в обыкновенном смысле этого слова, не простая радость видеть государя и государыню. Это был порыв горячего, задушевного чувства, в котором, кроме радости, сказалось участие к Ним, как к Отцу и Матери, после разлуки с ними и после того, как они были так близки к смерти и так много пережили и перечувствовали…»[20].

22 жовтня у Петербурзі у різних церквах відбулися похорони вбитих під час катастрофи 17-го жовтня.

Ось так і скінчилася подорож імператорської родини. Але попереду було сурове слідство з метою роз’яснення причин катастрофи та покарання винних.

1.3. Причини катастрофи

З моменту аварії до оприлюднення матеріалів слідства (липень 1889 р.) у пресі з'являлися різні припущення щодо причин катастрофи. На основі вивчення матеріалів з даного питання можна виокремити наступні найбільш популярні версії: ушкодження вагону Міністра шляхів сполучення; незначний осад від дощів насипу; гнилі шпали, невідповідність профілю полотна тогочасним стандартам[21]; тяга двома паровозами неоднакового влаштування; надмірна вага потягу; велика швидкість потягу[22].

Але вже 26 жовтня журналісти з впевненістю зазначали, що про будь-яку змову проти Імператора не може бути і мови[23].

Не встигли відслужити перші молебні, як почалося слідство. Олександр ІІІ був помітно задоволений тим, що версія замаху за політичними мотивами майже одразу відпала. Він вважав, що народ його любить та не має причин бажати смерті монархові. Міністр шляхів сполучення Посьєт, навпаки, усіляко намагався довести монарху, що катастрофа – це наслідок якогось злого домислу, тому що для нього та його відомства справа приймала неприємного вигляду.

Міністра Посьєта попереджували, що надмірна швидкість може призвести до негативних наслідків. Імператорський поїзд складався з 2 потягів, 15 вагонів та мав загальну вагу близько 500 тон, пому що кожен з придворних бажав мати окреме купе. Міністр на прислухався до попереджень, тому поїзд мчав замість 37 верст на годину зі швидкістю майже у двічі більшою.

Майже одразу після катастрофи до Харкова було викликано з Києва управляючого Південно-Західною залізницею С.Ю. Вітте, який разом з директором Харківського технологічного інституту В.Л. Кірпічовим очолив експертну групу по розслідуванню причин катастрофи. Думки головних експертів розішлися. Кірпичов вважав, що усі справа у прогнивши рейках. Вітте же стверджував, що пошкодження верхнього слою дерев'яних рейок не можна уникнути, але серцевина, у якій тримаються милиці, що закріпляють рейки до шпал, від цього не постраждають. На його думку, причина була у перевищенні швидкості, внаслідок чого товарний потяг вибив рейку, та майже весь поїзд полетів під отос.

Вітте і раніше попереджував осіб, відповідних за безпеку царя, що так їздити не можна. Тому зараз для нього було важливо, що його точка зору була визнана вірно. Через багато років він не без хизування напише у мемуарах: «Произошло то, что я предсказал»[24].

Третього листопада 1888 р. відбулося засідання експертної комісії щодо вивчення причин аварії Імператорського потягу. У присутності обер-прокурора касаційного департаменту Правлячого сенату А.Ф. Коні, прокурора Харківської судової палати І.П. Закревського та міністра внутрішніх справ, прокурора Харківського обласного суду І.А. Дублінського експерти намагалися за більшістю голосів дати вичерпні відповіді на наступні питання:

1. Які недоліки та ушкодження присутні у даних справи стосовно катастрофи Імператорського потягу 17 жовтня 1888 р. між Таранівкою та Борками?

А) взагалі?

Б) в якості застав?

В) у складі та влаштуванні гальм?

2. Які недоліки та ушкодження присутні у даних справи на шляху Імператорського потягу у стані та складових прямування?

3. Чи наявні у даних слідства в умовах руху, складі та керуванні Імператорським потягом обставини, які могли прямо та побічно вплинути на безпеку руху цього потягу?

4. На якому відрізку шляху та в який частині потягу почалася руйнація?

5. У чому міститься причина аварії?

6. Внаслідок чого відбулися такі руйнівні результати катастрофи?

Хоча, якщо зважати на тему даного дослідження, може здатися. Що з наведеного переліку питань нас цікавить лише 5-й пункт, одразу хотілося б зауважити, що чинники, викладені у даних пунктах надають певну важливу інформацію щодо передумов катастрофи..

На початку червня 1889 р. у газеті “Південний край” з'явилася низка публікацій, заснованих на витягах зі слідчої справи, присвяченої вивченню причин “царської” катастрофи. Цей цикл статей найбільш об’єктивно та якісно висвітлює технічний аспект аварії під Борками , адже він ґрунтується на ретельному дослідженні експертам матеріальних доказів. Саме на основі свідчень експертної групи і виокремлено відповіді на поставлені вище питання.

Стосовно першого питання було виявлено наступні недоліки, які в незначній мірі вплинули на схід з рейок Імператорського потягу: недостатньо міцне прикріплення кузовів вагонів до візків; ушкодження передньої частини ходового візка у вагоні міністра шляхів сполучення; ушкодження гальмівного крану машиніста та гальма вагону Спадкоємця.

Стосовно другого питання у стану шляху присутні наступні недоліки: невідповідність профілі залізничного шляху затвердженим Положенням про перевіз Височайших осіб 1878 р.; невідповідність міцності шпал всім існуючим у Росії видам колес.

Відповідь на третє питання надає нам свідоцтва про повну невідповідність умов руху потягу тогочасним стандартам, як то: значна кількість складових елементів потягу; використання подвійної тяги; невірне розташування вагонів за ваговим принципом; фактичне ігнорування вищими чинами значення гальмівної системи Вестингауза; спроби перевищити швидкість, зазначену в існуючих стандартах.

Курсько-Харково-Азовська залізниця наприкінці ХІХ століття не мала достатньої практики у перевезенні потягів такого складу і такої важливості, що і зумовило форс-мажорні обставини в умовах керування потягом.

На четверте питання експерти дали одностайну відповідь, що схід потягу почався між 8 та 11 рейками, якщо рахувати від місця зупинки першого паровозу. А першим зійшов з рейок паровоз або його тендер (частина паровозу, яка містила у собі вугілля та парову машину).

Стосовно причин катастрофи (п’яте питання), більшість експертів прийшла до висновку, що через велику швидкість потягу та його надмірну вагу відбулося розшиття шляху, зумовлене боковими коливаннями першого паровозу, що сягнули показників, небезпечних для подальшого руху.

А такі рушійні наслідки, за відповіддю на шосте питання, відбулися через велику швидкість; наявність у середині потягу двох найважчих вагонів, що не були обладнані гальмівною системою; зхід з візочків кузовів гальм; постанову одного з вагонів перпендикулярно шляху внаслідок викривлення рейок та перетворення його на перепону наступним вагонам; миттєвість процесу катастрофи, що не дала можливості скористатися гальмівною системою Вестингауза[25].

Саме ці висновки експертизи у комплексі з особливими думками фахівців, наведених у наступних випусках “Південного краю”[26] надають найбільш детальну інформацію стосовно причин катастрофи Імператорського потягу.

“Грянув гром”. Усі безчинства, скриті круговою порукою, вийшли перед очі слідства. З метою як найшвидшої здачі в експлуатацію залізниці, під час будівництва було порушено всі можливі та неможливі норми технології: замість піску для насипу використовувався шлак, рейки робили з ні на що нездатного дерева. Професори Харківського технологічного університету перевірили міцність рейок на дільниці, де відбулася катастрофа, та виявили, що вона нижче за нормативну у 5-10 разів[27]. Також комісія виявила багато чисельні факти крадіжок, внаслідок чого доходи її акціонерів зросли з 337 000 р. на рік у 1880 році до 5,5 млн. р. у 1887 році. Саме гонка за великими доходами стала причиною катастрофи.

Наприкінці року уряд Росії бажав викупити залізницю у її правління. До того ж ціна покупки залежала від доходності підприємства. Щоб збільшити цю цифру, різко знизили витрати на ремонт шляху, вагонів та потягів, погіршилося становище службовців залізниці.

Досить цікаве порівняння та свою особисту думку стосовно стану залізниці наводить один з кореспондентів “Харківських губернських відомостей”: «Во всяком случае, что бы ни было ближайшею и непосредственною причиною крушения, не следует упускать из виду указанного нами неблагоприятного сочетания в самом профиле железнодорожного пути. Такова, как говорят, не одна Курско-Харьково-Азовская железная дорога. Крутость кривых и сильные уклоны, само собою разумеется, дают большую экономию при постройках. На чьей же совести остается грех? Во всяком случае, казна тут ни при чем. Нашей казне постройка железнодорожной версты обходится дороже, чем где бы то ни было за границею. Но тем не менее, в смысле безопасности, наши пути сообщения ниже всякой критики. Более 40 верст в час можно без риска делать только на николаевской да, пожалуй, на варшавской дороге. За границей наши скорые поезда могли бы конкурировать разве с товарными. Не говоря уже об английских, швейцарских и американских дорогах, даже во Франции 100 верст в час считается довольно обыкновенной скоростью, а из Парижа в Орлеан поезд мчится, например, со скоростью 115 верст. Не вдаваясь в подробности, доступные только специалистам, укажем хотя бы на самый способ укладки рельсов. У нас рельсы прикрепляют к шпалам при помощи самых простых клещей. Разумеется, это очень ненадежное и примитивное скрепление. В большей части заграничных дорог, рельсы захватываются вплотную особыми стальными шурупами. Это не Бог знает сколько стоит, а между тем сообщает полотну громадную стойкость и силу»[28].

У своєму нарисі Коні називає імена кількох осіб, що намагалися протистояти беззаконню. «В то время, как инспектор Кроненберг, - пише він, - бился на месте, как пульс живого организма, его лихорадочное биение, долетая в Петербург в виде официальной бумаги, попавшей в целый караван бумаг, ждало своей очереди и медленно переходя по инстанциям, бездушно и формально перерабатывалась мертвым канцелярским механизмом. То, что на месте было криком души честного человека, обращалось на Фонтанке в переписку за номером, которая ни о чем не вопила»[29].

Результати слідства Коні надав государю і, судячи з його реакції, чекав на строгий та справедливий суд. Між тим, щоб закликати до відповіді вищі держані чини, був необхідне дозвіл департаменту духовних та громадянських справ. Воно і вирішило обмежитися доганою Посьєту та головному інспектору шляхів Шернваль. На відміну від них стрілочники повинні були постати перед судом[30].

Зрештою міністр Посьєт та інспектор шляхів сполучення Шернваль були змушені піти у відставку. Необхідно мати на увазі, що імператор сам любив швидко їздити, тому ніяких особливо відчутних мір не послідувало. У найбільшу немилість впав начальник управління залізницею В.В. Салов., який, за словами Вітте, «сажал всюду своих различных товарищей, самых глупых и неспособных людей»[31]. До таких Вітте зарахував і інспектора імператорських потягів Таубе.

Кар’єра Салова на цьому скінчилася, а Вітте кометою увірвався до владних кіл. З титулярних радників його одразу було підвищено до дійсного статського радника, потім він отримав посаду директора департаменту залізничних справ у Міністерстві фінансів, через 4 роки став міністром та на протязі наступних 13 років залишався досить впливовою фігурою у внутрішній та зовнішній політиці Російської імперії.

До речі, досить цікавим є питання розголосу. Після великодушного (а швидше малодушного) рішення імператора. Який вирішив помилувати усіх, Державна рада вирішила необхідним оголосити результат слідства у формі урядового повідомлення. Зробити це було доручено все тому ж Коні. Неважко вгадати долю такого тексту. Спочатку його було опротестовано Побєдоносцевим та новим міністром шляхів сполучення, який не бажав знову компрометувати своє відомство. Потім було складено другу редакцію повідомлення, яка була більш короткою та складалася лише з об’єктивного опису подій. Але і ця редакція не задовольнила уряд. Третій варіант, складений Коні, був ще коротшим. Крім постанови Державної ради вони нічого не містила. Але й це повідомлення не було надруковано. Росія дізналася лише про “монарше милосердя”, мотивоване “Божою милістю”.

Цікавим є вивчення висвітлення причин катастрофи за місцевою періодикою, адже історія преси є досить цікавим, хоча, на жаль, погано вивченим питанням.

Ще у травні 1889 р., через 7 місяців після засідання експертної комісії, у харківських засобах масової інформації можна зустріти наступні рядки: “Причина катастрофи ще не виявлена”[32]. Це свідчить про те, що хоча у суспільстві ця тема ще не втратила своєї актуальності, але вірнопіддані, що не мали змоги ознайомитися з матеріалами слідства, не могли також знайти дані стосовно перебігу справ навіть у засобах масової інформації.

Ретельно вивчивши публікації у місцевій періодиці стосовно причин трагедії, можна помітити деякі основні риси висвітлення даної проблеми.

Для матеріалів жовтня-листопада 1888 р. характерна певна емоційність, викликана ажіотажем навколо катастрофи. Здебільшого на сторінках газет можна побачити спогади свідків, матеріали щодо стану потерпілих та не досить компетентні припущення стосовно причин катастрофи.

Але саме детально розглянута вище публікація “Витяг зі справи про катастрофу Імператорського потягу 17-го Жовтня 1888 р. у “Південному краї” поставила остаточну крапку у висвітленні даної проблеми на сторінках харківської преси.

Однак щодо об’єктивності публікацій протягом зазначеного періоду виникають певні сумніви. Так, наприклад, у “Харківських губернських відомостях” (жовтень 1888 р.) наводиться швидкість руху Імператорського поїзду 64 версти на годину[33], а через 7 місяців швидкість падає до 57 верст на годину[34]. Зважаючи на те, що статті, опубліковані в газеті “Південний край” ґрунтуються на матеріалах слідства, можна зробити висновок, що ця газета надавала більш якісні матеріали. Угамування емоцій авторів спонукало до акцентування уваги не на припущеннях, а на фактах, що сприяло об’єктивності джерел.

Катастрофа імператорського поїзду поблизу станції Борки 17-го жовтня 1888 року крім недоліків у системі управління залізницею показала справжнє ставлення населення Російської імперії до монарха. Адже, якщо спробувати уявити аналогічну ситуацію хоча б рік тому, то ми навряд чи побачимо такий сплеск народного хвилювання с приводу трагедії з головною людиною у країні.

1.4. Відображення катастрофи під Борками у творчості сучасників

Як вже зазначалося вище, багато очевидців катастрофи протягом досить короткого строку встигли матеріалізувати побачене у вигляді газетних статей, книжок, картин, малюнків, фотокарток. Все це, безумовно, дає нам можливість отримати більш детальну та всебічну інформацію про катастрофу під Борками.

Так, у 1889 році у Санкт-Петербурзі на честь річниці врятування імператорської родини, було видано книжку з ілюстраціями А.М. Зічі «Милость Божья над царем, явленная земле русской 17-го октября 1888 года»[35]. Видання є досить цікавим, оскільки крім детального (і, до речі, правдивого) опису катастрофи, містить раніше не опубліковані свідчення очевидців. Певну цінність представляють і малюнки художника імператора А.М. Зічі, який під час катастрофи знаходився у вагоні-їдальні разом з імператорською родиною. Малюнки біли створені у досить короткий час, оскільки пройшли цензуру ще 28 грудня 1888 року, тобто через два місяці після катастрофи. Також наприкінці книги наведено список «картин к настоящему чтению», які можна було придбати у поставників Комісії з влаштування постійних читань (наприклад, у Санкт-Петербурзькій майстерні навчальних посібників та ігор). Анонімний автор пропонував увазі читачів наступні зображення: «1. Вид дворца в Спале. 2. Пароход Москва. 3.Вид Севастополя. 4.Вагон столовая. 5.Великокняжеский вагон. 6.Общая картина крушения поезда. 7.Заботы царской семьи о раненых. 8.Московский кремль. 9.Успенский собор. 10.Паровоз. 11.Вагон-кухня. 12.Вагон Императорский. 13.Обломки вагона Министра путей сообщения. 14.Портреты Императора и Императрицы»[36].

Можна зробити припущення, що всі ці малюнки, або якась їх частина належать Зічі, оскільки наведеній на розвороті книжки малюнок, підписаний Зічі, відповідає №7 за списком, а наведений перед початком розповіді - №5. Також Зічі знаходився поряд з імператорською родиною протягом всієї подорожі, отже мав змогу власними очима побачити і намалювати величний палац у Скелі, і пароплав “Москва” у порту. Очевидно і те, що для більшої точності зображення художник використовував фотокартки з уламками поїзду (один з його малюнків майже ідентичний з фотокарткою .М. Іваницького).

До річниці катастрофи у 1889 році Святим Синодом було видано “Последование благодарственного и молебственного пения, месяца октября в 17-й день”, за якою відбувалися молебни. До річниці порятунку імператорської родини приурочив свою книжку і видавець кафедри Ісакіївського собору Е.В. Богданович. Його книгу «Сила Всевышнего, чудодейственно явленная 17-го октября 1888 года» автору, нажаль, не вдалося побачити так би мовити “з середини”, але у пресі збереглися відгуки про видання[37].

Книжка Е.В. Богдановича була видана у великій кількості екземплярів та призначалася для безкоштовного розповсюдження. У день святкування першої річниці її роздавали народу та військам гвардії у церквах столиць. У першій частині були викладені подробиці катастрофи, а у другій – пояснення значення події з морально-християнської точки зору. На обкладинці брошури розміщено молитву, складену за благословенням Синоду. Видання було прикрашене зображенням Спасова Скиту, збудованого на місці катастрофи та освяченого 20 серпня 1889 року. До брошури додавався «художественно составленный снимок» з ікони благословляючого Рятівника, написаної професором Н.А. Кошелевим за замовленням сенаторів на честь чудесного врятування імператорської родини.

Харків’яни, які мали відношення до катастрофи та ліквідації її наслідків, не відставали від мешканців столиці. Професор В.Ф. Грубе навесні 18889 року видав брошуру «Врачебная помощь при крушении Императорского поезда»[38], яку у “Харківських губернських відомостях” називали «в высшей степени интересной»[39]. Грубе наводить відомості про характер лікарняної допомоги на місці катастрофи, список постраждалих з детальним описом їх травм та стану здоров'я протягом перебування у клініках Харкова. Підбиваючи підсумки, він підіймає актуальне питання лікарняної допомоги на залізниці: «Та организация врачебной помощи, которая существует на железных дорогах, - пише В.Ф. Грубе, - не удовлетворяет нашим современным требованиям. Реформа в этом деле настоятельно необходима»[40]. І дійсно, якби на поїзді їхав не сам імператор. Навряд чи (лише за щасливим випадком знайшовся би лікар для надання невідкладної допомоги постраждалим.

Також навесні 1889 року в обмеженій кількості екземплярів з'являється збірка спогадів чинів 10-го армійського корпусу, які знаходилися в охороні[41]. Зі “своєї дзвіниці” вони описували катастрофу та передають захоплене враження від кількох речень імператора, сказаних єфрейтору Цаль-Півню та поручику Загорському[42].

Крім художника Його Величності Зічі, про малюнки якого вже говорилося вище, існує чимало зображень катастрофи.

Харківським художником Н.Н. Каразіним невдовзі після катастрофи 17 жовтня, було написано картину з зображенням порятунку імператорської родини[43]. Але з першої спроби зробити шедевр не вдалося. Государ Імператор особисто відмітив деякі огріхи. Згідно з вказівками карабін намалював другу картину, яка міністром Двору графом Воронцовим-Дашковим була дозволена до видання олеографічним методом як єдина історична картина. З 7 по 13 травня 1889 року ця картина, написана аквареллю, була виставлена у Харківській Біржовій залі[44].

Наш відомий співвітчизник С.І. Васильківський теж присвятив одну зі своїх картин катастрофі імператорського поїзду. Наступного дня після катастрофи ректор академії відрядив його на місце аварії. Під час виставки у Петербурзькій академії імператриця навіть звернула увагу на реалістичність картини Сергія Івановича[45].

Вже на початку ХХ століття (у 1901 році) в Одесі вийшла хромолітографія Е.И. Фесенко «Провидение Божье спасает Государя и Августейшее семейство», яка зображує уламки поїзду та надання постраждалим допомоги членами імператорської родини[46].

З катастрофою під Борками пов’язані і долі відомих харківських фотографів О.М. Іваницького та А.К. Федецького. Їх було викликано на місце катастрофи, де вони зробили знімки, які перевернули їх життя.

О.М. Іваницький неодноразово отримував від імператора подяки[47].

У справі про дарування своїх фотографій імператору О.М. Іваницьким, наведено наступний список відзнак, отриманих від «Высочайших особ»:

-         1889 та 1891 рр. – подяка від імператора Олександра ІІІ;

-         1888 р. – перстень з рубіном та діамантом від Олександра ІІІ;

-         1893 р. – перстень з двома діамантами;

-         1898 р. – перстень з сапфіром та діамантом;

-         1894 р. – подяка від Імператриці Марії Федорівни[48].

Альбом з фотокартками, подарованими імператору ще й досі зберігається у Державному архіві кінофотодокументів РФ[49]. А комплект фотографій з уламками поїзду, знімки імператорської родини та освячення Спасового Скиту наявні у фондах Харківського історичного музею.

Альфред Костянтинович Федецький, учень Влодзимежа Висоцького, відкрив своє фотоательє у Харкові 1 серпня 1886 року. З два роки він здобув репутацію талановитого фотографа та певне коло клієнтури. А вже у листопаді 1888 року отримав «Высочайшую благодарность» від Олександра ІІІ за знімки з місця катастрофи.

В. Мисливський та М. Жур у дослідженні життєвого та творчого шляху А. Федецького припускають, що знімки було зроблено в день катастрофи чи 18 жовтня вранці[50]. Але точно відомо, що Федецький зробив серію фотокарток, оформлених в альбом. Один від подарував Великому Князю Сергію Олександровичу на фотовиставці у Москві 7 січня 1889 року. Інший такий самий отримав король Данії Християн ІХ[51].

Також А. Федецький виконував зйомку урочистостей з приводу закладки храму у Спасовому Скиті[52].

Декілька знімків Олександра ІІІ Федецький зробив під час приїзду імператора у Харків 14 червня 1894 року. Фотограф зняв імператора під час освячення Спасового Скиту та пов'язаних з цією подією урочистостей[53]. А 17 серпня Альфред Костянтинович отримав від імператора перстень зі смарагдом та діамантом. Потім знімки було розміщено у вітрині ательє Федецького, біля якої щодня збиралося багато народу[54].

Згодом за однією з фотографій освячення храму у Борках було написано велику картину[55]. а у 1894 році художник М. Крашевський виготовив одразу кілька гравюр з зображенням Храму Христа рятівника у Борках [Нива. – 1894. - №24. – с. 572]. До сьогоднішнього дня у кафедральному соборі св. Ісаакія Долматовського у Петербурзі зберігається написана у 1913 році по одній з фотографій картина-ікона, що зображує врятування імператорської родини під час катастрофи[56].

Олександр ІІІ неодноразово відвідував Харків у зв’язку з урочистостями з приводу порятунку царської родини. За 10 років Федецький встиг зробити багато знімків імператора. У 1898 році він виготовив 5 малоформатних “картонов”, для відділу Руського Музею, присвяченого пам'яті імператора Олександра Олександровича, який було передано харківським губернатором Г.А. Тобізеном Великому князю Георгію Михайловичу.

Фотографії А. Федецького стали з часом відомі багатьом монархам Європи. Ось які нагороди отримав він від «Высочайших особ»:

-         28 листопада 1888 р. – «Высочайшая благодарность» імператора Олександра ІІІ за знімки катастрофи царського поїзду;

-         14 січня 1889 р. – золота медаль від короля Данії Християна ІХ;

-         21 січня 1889 р. – діамантовий перстень;

-         28 березня 1889 р. – золота медаль від імператора Німеччини Вільгельма ІІ за знімки катастрофи імператорського поїзду;

-         12 вересня 1889 р. - «Высочайшая благодарность» короля Данії Християна ІХ за знімки моментів освячення храму в Борках;

-         17 вересня 1889 р. - «Высочайшая благодарность»;

-         11 грудня 1892 р. – діамантовий перстень з вензелем від Великого Князя Михайла Миколайовича;

-         29 червня 1894 р. – діамантовий перстень від імператора Олександра ІІІ за знімки освячення храму  в Борках;

-         31 грудня 1894 р. - «Высочайшая благодарность» імператриці Марії Федорівни;

-         23 серпня 1898 р. – діамантовий перстень від імператора Миколи ІІ за знімки його відвідання Спасова Скиту[57].

Саме протягом 1888-1891 рр. Альфред Федецький став досить популярною особистістю у Харкові. І, безумовно, цьому сприяла його творчість, пов'язана з катастрофою імператорського поїзду.

Велика кількість письмових та зображувальних джерел дає нам чудову можливість дослідити катастрофу під Борками та ставлення до неї сучасників з різних боків. Але, звісно, при вивченні джерел необхідно зважати на ступінь їх достовірності, ставлення автора до події, його стан на момент створення опису катастрофи, ступінь його обізнаності з даного питання. Але наведені вище джерела, якщо до них підходити маючи на озброєнні методи критики історичних джерел дають нам змогу чітко розставити крапки над “і” у відображенні події 17-го жовтня 1888 року.

 

Розділ 2

Вплив катастрофи імператорського поїзду на розвиток благочинності

2.1. Реакція громади на катастрофу імператорського поїзду

Вже за кілька годин після катастрофи мешканці Харківської губернії дізналися про катастрофу. За добу звістка про аварію поширилася по всій Російській імперії. Державу сколихнули молебні за здоров'я імператорської родини та панахиди по загиблим.

Вже 18 жовтня о десятій годині ранку у Покровському соборі Амвросієм, архієпископом Харківським та Охтирським, було відслужене молебна за спасіння імператора, на який, за допомогою преси, запрошував всіх бажаючих харківський губернатор[58].

19 жовтня вся Російська імперія була присутня на молебнях. У театрах перед початком вистав глядачі разом з акторами по кілька разів виконували гімн «Боже, царя храни»[59]. Того ж дня у селищі Бабаї Харківської губернії за проханням землевласника П.П. Флота відбувся молебень, на якому були присутні працівники його економії та вчителька з учнями Бабаївського сільського училища. 23 жовтня за бажанням селян Бабаївської волості на церковній площі було також відправлено молебна про врятування імператорської родини[60].

20 жовтня у приміщенні Біржі харківський купецький староста та голова Харківського біржового комітету ініціювали молебень архієпископа Амвросія, на який запросили місцевих та іноземних купців[61].

23 жовтня відбувся молебень у приміщенні харківської контори державного банку, а 24 жовтня – у Харківській Вознесенській (Німецькій) гімназії. «При чтении благодарственной молитвы все присутствующие преклонили колени, воссылая горячие мольбы о здоровье, счастье и спасении Возлюбленного Монарха. По окончании молебна было провозглашено многолетие Государю Императору, Его Семье и всему Царскому Дому. Архиерейским хором певчих был исполнен народный гимн, который всеми присутствующими был покрыт громогласным «ура»[62].

Діставшись до Петербургу, імператор  відреагував на народне щастя  виданням маніфесту 23 жовтня 1888 року, який було розповсюджено по всім великим та малим містам Російської імперії. Дякуючи Господу за спасіння власного життя та своєї родини, він закликав підданих  з’єднатися у спільній молитві за врятування[63].

У відкритому листі від земця до земців Харківської губернії анонімний автор, пишучи про «Великое чудо, которому нет примера в летописях народов», каже, що «ум цепенеет, ужас охватывает душу при мысли о том, что могло бы быть, если бы рука Всевышнего не отвратила великого бедствия, грозившего нашему отчеству». Автор називає реакцію громади не офіційними лестощами, а «подлинным выражением народных чувств». Дякуючи міській думі за рішення збудувати капицю на місці катастрофи, він зауважує, що «непростая часовня должна стоять на месте события 17-го октября; … что великие события должны быть увековечены в памяти потомства соответственными памятниками, и часовня не может удовлетворять такой цели и назначению» та пропонує збудувати під Борками храм за прикладом Ісакієвського та Казанського соборів[64].

26 жовтня у приміщенні казенної палати, Кафедральному соборі (за ініціативою утримувачів шинків), жіночій ремісничій школі, правлінні кінної залізниці та хірургічній лікарні професора А. Подреза знов відбулися молебні[65].

День чудесного врятування імператорської родини став всенародним традиційним святом. Щороку 17 жовтня з пишністю проходили урочистості. Поважні особи Російської імперії, проїжджаючи Харківською губернією, вважали своїм обов’язком відвідати місце катастрофи та принести молитву за порятунок імператорської родини.

17 жовтня 1889 року, імператорська родина у Гатчинському палаці духівник імператора І.Л. Якишев відправив молебна, на якому були присутні всі особи, які перебували на поїзді під час катастрофи і навіть прислуга. Того ж дня у всіх церквах Петербурга, Москви, Харкова та інших міст відбулися богослужіння. У полкових церквах та військових частинах після молебнів були проведені церковні паради. В усіх навчальних закладах, у присутності учнів та вчителів відбулися богослужіння. У багатьох церквах відбулося освячення ікон в пам'ять чудесного врятування[66].

До 1917 року святкування дня порятунку імператорської родини було традиційним. Щороку на місце катастрофи виїжджало керівництво губернією, дворянство члени Комітету по спорудженню Храму Христа Рятівника, богомольці та звичайні харків'яни. У 1889 році “Харківські губернські відомості” повідомляли, що 17 жовтня о 10-ї годині ранку в Успенському кафедральному соборі відбулася літургія та молебень з приводу чудесного порятунку, а потім дворянство губернії відправилося до Спасового Скиту, щоб принести молитву Господу.

У Державному архіві Харківської області навіть зберігаються справи про святкування 17 жовтня у Спасовому Скиту. Стало традиційним  переносити Чудотворну ікону Божої Матері Озерянської з Харківського Покровського монастиря до Спасового Скиту[67]. Для богомольців призначалися окремі поїзди, оскільки існуюча кількість рейсів не була спроможна доставити всіх бажаючих на місце катастрофи. Щоб уникнути ексцесів навіть призначалися помічники Зміївськії повітовій поліції. Так, у 1910 році Харківський губернатор, за сумісництвом голова Опікунства над молитовними та благодійними пам’ятками у Спасовому Скиту, вимагав відрядити 5 околоточних спостерігачів, 20 городових та 1 старшого чина (отримав лише 5 спостерігачів, 10 городничих та 1 старшого чина)[68].

Серед високих осіб стало вважатися правилом гарного тону під часу проїзду завітати до Храму Христа Рятівника. Так, 31 вересня 1902 р. під час проїзду з Курська у Севастополь, «Ее Величество Королева Эллинов» зупинялася у Спасовому Скиту, щоб помолитися[69].

Імператор Олександр ІІІ помер 20 жовтня 1894 р. у Лівадії. Його тіло на траурному поїзді через Сімферополь, Спасів Скит та Харків було відправлено до Курську. 28 жовтня на станції Спасів Скит щоб проводити в останній шлях імператора, врятованого на цьому місці Божою милістю, зібралися ченці монастиря, біле духовенство, представники правлячих колів губернії, земства, дворянства, депутації від контролю Курсько-Харково-Азовської залізниці, купецької, ремісничої спілок, міщани, селяни навіть керівництво Воронезькою школою вимолило у міністра внутрішніх справ дозвіл на те, щоб учні поклали вінок на труну імператора. Харківський губернатор навіть командував двох «маскированных» фотографів на вокзал та на платформу Спасова Скиту для зйомки[70].

Вже у 1910 році ажіотаж навколо Спасова Скиту почав знижуватися. У листуванні між Харківським губернатором та представниками різних відомств з приводу передачі Храму Христа Рятівника монахам Спасова Скиту відзначалося, що з дачними поїздами (що рухаються з травня по вересень) прибуває лише по 5-10 осіб на день[71]. Але з приводу річниць богомольці “виправлялися”, і до Спасового Скиту знов починали рухатися переповнені поїзди.

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що царське горе теж не лишило байдужим більшість населення Російської імперії. Крім “моральної підтримки” Государя вірнопіддані намагалися усіляко підкреслити свою вдячність Всевишньому придбанням різноманітної церковної утварі, ікон та пожертвами на спорудження благодійних пам’яток на місці катастрофи 17 жовтня 1888 року.

2.2. Розвиток благодійності з приводу катастрофи імператорського поїзду поблизу станції Борки

З приводу чудесного порятунку імператорської родини населення Російської імперії забажало увіковічити свою вдячність Господу. Серед як багатих, так і не зовсім заможних росіян, стало вважатися зробити будь-яку пожертву на влаштування пам’яток, присвячених “чуду”, так і на предмети церковного використання. Архієпископи литовський, херсонський та єпископи калузький, полтавський, саратовський у звіті обер-прокурору про вияв релігійно-патріотичних почуттів з боку православного населення за період з жовтня 1888 по серпень 1889 рр. навели наступний список пожертв:

1.           старшина Ігуменської волості, першої мирової дільниці, Дисненського уїзду, селянин Василь Ананич пожертвував 50 р. на придбання до ігуменської церкви ікони святого благовірного князя Олександра Невського з відповідним до зазначеної події підписом.

2.           причт Варшавської церкви посаду Новоукраїнки Єлісаветградського уїзду на своєму засіданні постановили:

-         придбати за власний кошт будинок для означеної церкви під церковно-приходську школу;

-         надрукувати на великому листі паперу детальний опис події 17 жовтня 1888 року, надрукований у «Правительственном вестнике» та розмістити його у красивій рамці у зазначеній школі для постояннаго нагадування учням та вчителям про Божу милість;

-         на добровільні пожертви замовити дві ікони в позолочених кіотах. На одній повинно бути зображення святих Олександра Невського та Марії Магдалини, а на іншій – образи святих, імена яких носять діти імператора. Ці ікони повинні бути розміщені у волосному правлінні та Георгіївській церкві посада Новоукраїнки.

3.     причт Михайлівської церкви села Пересадівки Херсонського уїзду придбав дзвін вагою 63 ½ пуду і вартістю 1,248 р.

4.     голова приходського опікунства Успенської церкви заштатного міста Борислава Херсонського уїзду, мещанин Спиридон Полуденний у приходській церкві влаштував нові царські врата вартістю 110 р.

5.     причт церкви села Татаринець Козельского уїзду, що мешкають у Санкт-Петербурзі, пожертвували до своєї церкви ікону Вознесіння Христова у різній золоченій рамі вартістю 300 р., а під час встановлення ікони всі богомольці вирішили щорічно збиратися 17 жовтня на урочисте богослужіння та проводити цей день в особливій повазі до Господа. Після богослужіння у церковно-приходській школі повинна була відбуватися бесіда з служителями церкви.

6.     селяни деревні Бахматової, прихожане церкви села Сильнович Мосальскького  уїзду виявили бажання влаштувати за свій рахунок дерев'яну капицю в означеному селі.

7.     Кургановські волосні збори 13 лютого у складі старшини та сімдесяти виборних осіб, в пам'ять подій 17 жовтня вирішили:

-         придбати два золочених напрестольних хрести для пожертви у храми сіл Кончина та Курганья, що знаходяться у межах цієї волості;

-         щорічно 17 жовтня у волосному правлінні відправляти вдячні молебни;

-         після придбання хрестів запросити духовенство для здійснення молебнів та переносу їх в означені церкви. Крім того на хрестах повинні були зроблені написи, відповідні події.

-         Особисто Курганівським волосним старшиною Рижковим та писарем Шараповим було пожертвувано покрови з малинового полубархату.

8.     громада села Великої Покровки Зінківського уїзду постановили на кошти громади замовити дві ікони з зображенням святого пророка Осії, встановити їх у приходських церквах Петро-Павловській та Успенській та щорічно 17 жовтня відправляти перед ними молебни.

9.     богомольці Олександро-Невської церкви села Матвіїки Золотоношського уїзду на добровільні пожертви придбали для приходської церкви дзвін вагою 30 пудів.

10. мешканці хуторів Колеснікових, богомольці Крестовоздвиженської церкви містечка Озер Кобелянського уїзду придбали до своєї приходської Озерської церкви срібну позолочену дарозберігальницю з підписом, відповідним події 17 жовтня

11. богомольці Покровської церкви села Балтая Вольського уїзду пожертвували 100 р. на придбання до церкви святої гора Афона ікони Божої Матері з відповідним надписом.

Коли обер-прокурор підніс доповідь імператору, той власноруч написав «Искренне благодарим всех»[72].

Московська міська дума ще у жовтні 1888 року встановила на честь чудесного порятунку імператорської родини по-перше, відкрити у 1-ї міській лікарні, що знаходиться під особистим опікунством імператора, приміщення для лікування 100 осіб, по-друге, замовити ікону з зображенням на ній образа Нерукотворного Спасу, з зображенням святих, імена яких носять члени імператорської родини; ікона повинна була бути розміщена у боковому фасаді новозбудованого приміщення міської думи[73].

На Красній скелі у Форосі виситься Храм Христа рятівника, теж, до речі, збудований з приводу катастрофи імператорського поїзду. Коли відомий чайний та порцеляновий король Кузнєцов дізнався про царське нещастя, він виклопотав собі дозвіл збудувати церкву в ознаменування Божого чуда. Стіни церкви були розписані художниками Костянтином Маковським та Олексієм Корзухіним. Освяченні церкви відбулося  у 1892 році[74].

Харків'яни теж не відставали від мешканців Російської імперії, адже катастрофа імператорського поїзду відбулася “на їх території”.

На честь чудесного врятування царської родини на дзвіниці Успенського собору було встановлено дзвін з зображенням імператора з дружиною та спадкоємцем. Почесний громадянин Харкова Павло Рижков ще у лютому 1888 р. просив дозволу губернатора на те, щоб вилити дзвін з зображенням царської родини для Паризької виставки 1889 р. Його клопотання задовольнили, а вже після катастрофи було вирішено прикрасити незвичайним витвором мистецтва дзвіницю Успенського собору[75].

Пам’ятник імператору Олександру ІІІ

Богомольці Дмітрієвської церкви для збереження пам'яті про події 17 жовтня вирішили влаштувати у церкві кіот з іконами Нерукотворного Спасу та образами святих, імена яких носять члени імператорської родини. Кожної річниці перед цими іконами повинні були відправлятися вдячні молебні[76].

Навіть харківські однокінні “ваньки” у червні 1898 р. подарували до Благовіщенської церкви ікону у срібній різі вартістю 550 р. з образами святих покровителів членів імператорської родини. Єдиною умовою було щорічне відправлення молебнів біля ікони[77].

Дякувати Господу за проявлену милість повинні і студенти Юридичної академії, адже приміщення, де вони навчаються (Пушкінська, буд. 77) було збудовано для Комерційного училища, відкритого у 1893 році саме з приводу чудесного порятунку імператорської родини.

Харків з давніх-давен був торговим містом, якому були необхідні освічені керівники та представники фірм та фінансово-кредитних установ. У 70-х роках ХІХ ст. у середовищі купці виникла думка про необхідність створення спеціального комерційного училища. Однак довгий час реалізація цього проекту гальмувалася. Дізнавшись про катастрофу недурні купці вирішили створенням училища виявити свої патріотичні почуття. 26 жовтня у біржовій залі відбулося засідання Харківської купецької спілки, на якій вирішили заснувати у Харкові Комерційне училище та просити про присвоєння йому звання Олександрійського. Для утримання училища купці 1-ї гільдії зі своїх капіталів повинні були сплачувати 50 р., 2-ї гільдії – по 15 р. Крім того було вирішено відкрити добровільну підписку на влаштування училища та знайти кошти для реалізації даної постанови[78]. Після цього купці звернулися до міської думи з проханням виділити дільницю землі для спорудження приміщення. Дума постановила відвести для цього дільницю наприкінці Сумської, за будинком Харитонека, але купці відмовилися[79]. Вони придбали у князя Ширинскього-Шихматова дільницю на колишній Німецькій вулиці. Було оголошено конкурс на кращий проект, в якому брали участь і міський архітектор І.І. Загоскін, і молодий ще архітектор О.М. Бекетов, який і став переможцем конкурсу. Саме ця перша робота і принесла популярність талановитому архітектору. У 1890 році було завершено будівництво споруди, а у 1893 році за парти сіли перші учні.

Монументальне, чудово прикрашене зовні та з середини приміщення в стилі неоренесансну складалося з класів училища, пансіону для учнів та домової церкви[80].

Устав для училища було розроблено за взірцем з Московського Олександрівського комерційного училища. До речі, у §1 “Положення про Комерційне училище” відзначалося, що створено його саме в ознаменування чудесного спасіння 17 жовтня[81]. До учнів приймали здебільшого дітей місцевих купців. Поряд з загальнообов’язковим предметами тут викладали товарознавство, історію торгівлі, статистику, торгове право, бухгалтерію, політичну економіку[82].

Звісно, можна зробити припущення, що всі ці пожертви носили подвійну мету. Для набожних людей все це було реальними доказами того, що імператор знаходиться під божим захистом. А таке ставлення було на користь тим, хто жив на підневільній праці інших людей. Адже запевнивши їх у прихильності Господа до правлячих осіб, вони таким чином підтримували свій авторитет. Але, не дивлячись на це, катастрофа імператорського поїзду допомогла реалізувати раніше загальмовані плани та сприяла збагаченню вже існуючих церков та побудові нових.

 

2.3. Комітет зі спорудження Храму на місці катастрофи 17-го жовтня 1888 року та його діяльність. Спасів Скит.

Ще у відкритому листі від земця до земців Харківської губернії було озвучено думку, що побудови каплиці на рішення міської думи буде не достатньо для увіковічення такого надзвичайного явища, як порятунок Господом імператорської родини[83]. На цю ідею відгукнулася міська влада. 27 квітня 1889 року за ініціативою Харківського губернатора О.І. Петрова особисто імператором було затверджено створення особливого Комітету з влаштування благодійних пам’яток на місці катастрофи царського поїзду 17 жовтня 1888 року під головуванням Харківського губернатора[84]. Майже одразу до Комітету почали надходити фінансові пожертви на будівництво. Міська дума пожертвувала 30 000 р. на будівництво каплиці, а Губернські земські збори – 60 000 р. на будівництво Храму та благодійних пам’яток.

Вже 30 травня відбулося перше засідання Комітету, на якому постановили при будівництві у центрі архітектурного ансамблю поставити храм, а на місці самої катастрофи звести каплицю. Того ж дня вирішилося питання з земельними ресурсами під цей проект – землевласник Аполлон Михайлович Мерненков пожертвував 9 десятин 1920 кв. сажнів землі біля самого місця катастрофи[85].

Паралельно з ідею будівництва Храму та каплиці Комітетом, Амвросій, архієпископ Харківський та Охтирський разом з настоятелем храму Святогірської пустині архімандритом Германом ініціювали будівництво на місці катастрофи Спасового Скиту, щоб забезпечити храм монахами для богослужінь.

Майже одразу після катастрофи архімандрит Герман жалівся Амвросію, що народ натовпами приходить до місця катастрофи царського поїзду, роздивляється його та висловлює невдоволення, що не має ніякого приміщення, хоча б каплиці, для принесення Господа вдячних молитов за порятунок царя. Герман казав, що було б непогано збудувати хоча б дерев'яну церкву.

Приблизно в той самий час було створено і Комітет, який дозволив будувати тимчасову каплицю, чим навесні і зайнявся архімандрит Герман. Але досить швидко Амвросію вдалося отримати власну землю біля місця катастрофи, пожертвувану селянами Соколова (5 десятин). Вважаючи, що у Храмі богослужіння будуть проводитися «без полноты, требуемой чиноположением церкви», вони вирішили і собі збудувати храм. А оскільки для богослужіння необхідні монахи, то треба будувати для них келії та монастир. Так і з'явилася ідея про будівництво Святогорського Спасова Скиту, на що 27 квітня 1889 року отримали особистий дозвіл імператора.

Недовго вирішувалася проблема з відсутністю кошт у церкви на будівництво[86]. Інженер Михаїл Михайлович Шведов з дружиною Марією Василівною пожертвували 10 000 р., які започаткували благодійний фонд на будівництво монастиря[87]. Архієпископ Амвросій вже мав досвід швидкого будівництва – за один рік при його участі було збудовано церкву поблизу Пушкінської станції Московсько-Ярославської залізниці.

Проект церкви склав архітектор Н.В. Нікітін. Це був храм у стилі XIV-XV ст., з дзвіницею, галереєю навколо та хорами всередині. Він вміщував у себе 500 чоловік. Відомий московський підрядчик з плотницьких та столярських справ П.Є. Жиров замовив найкращий сосновий ліс, який було важко знайти у Харківській губернії. Приміщення храму було виготовлено у Москві і за кошт керівництва Курсько-Харківською залізницею було перевезено до місця призначення. На будівництво Амвросію вдалося зібрати понад 30 000 р. доки з Москви перевозили ліс, на місті будівництва було закладено фундамент для майбутньої церкви. Паралельно з будівництвом храму архімандрит Герман керував влаштуванням дерев'яного корпусу для відвідувачів скиту, корпусу для братських келій та трапези, літнього притулку для богомольців та двох криниць.

Крім цього проводилися активні роботи неподалік від Спасового Скиту. Керівництво залізницею теж не лишалося осторонь. Г. Богданович за півверсти від Скиту влаштував залізничну платформу для богомольців, над якою на пагорбі стояв невеличкий кам’яний будиночок для поважних відвідувачів, а Г. Поляков за власні кошти провів від платформи до Скиту шосе.

Тим часом тривали пожертви речами на користь храму. Особисто імператриця Марія Федорівна передала для храму бархатне покривало, обшите білим кружевом; пурпуровий бархат з вишитими золотом образами святих покровителів царської родини та кольорову ковдру[88].

Вже 20 серпня 1889 року, менше ніж за рік після катастрофи, відбулося відкриття Скиту та освячення у ньому Храму Нерукотворного Образу Христа Рятівника. А наприкінці 1889 року було добудовано теплий храм для братії.

Тим часом Комітет не гаяв часу. Створювалися плани, проекти. Почали дбати по прикрашення зсередини храму. 16 лютого 1889 року губернське дворянське зібрання постановило асигнувати 1 500 р. на замовлення кіоту з образами святих, імена яких носять члени імператорської родини[89]. Вже 7 лютого 1891 року імператором було затверджено проект храму, складений академіком архітектури Марфельдом, та кошторис на будівництво Храму.

21 травня 1891 року було закладено фундамент Храму Христа Рятівника.

До 1891 року встигли зробити чимало. У жовтні вже починали зводити маківки. Штукатурити, фарбувати стіни, класти підлогу та плити на сходах планували з весни 1892 року. В цьому ж році планували працювати до 1 листопада. На будівництво храму та каплиці необхідно було 2 400 тис. цеглин. Робітників було прийнято 140 чоловік. Закінчили будувати колодязь, необхідний для зменшення вартості робіт.

З часу заснування Комітету на його рахунок поступило 175 000 р. Але будівництво потребувало близько 280 000 р., також були необхідні кошти на влаштування у Скиту богоугодних пам’яток. Потреба у пожертвах ще не пройшла[90].

У вересні почалися земляні роботи з спорудження печерної каплиці на місці, де імператорська родина вийшла з-під уламків поїзду. У 1891 році вирішили обмежитися влаштуванням її підземної частини, а наземну частину планували почати будувати з весни. 17 жовтня 1891 року відбулася закладка цієї каплиці. Спочатку на місці катастрофи єпископ Сумський Володимир відслужив літургію (Амвросій не зміг прибути через хворобу), а потім всі присутні хресним ходом вирушили до місця майбутньої каплиці. У заздалегідь заготовленій плитці було зроблено отвір для масла та срібних монет. Туди ж була покладена металева дошка з вдячним написом від російського народу.

На металевій пластині було покладено кам'яну плиту, а потім цеглини. Перші камні поклали губернатор О.І. Петров, інші представники керівництва губернією та члени Комітету. Близько першої години дня закладку було завершено[91].

У 1893 році роботи було майже завершено. Освятити їх планували навесні 1894 року. Станом на 1 листопада 1893 року на рахунок комітету надійшло 282 925 р. Комітет у звіті про використання коштів наводив наступні дані: на живописні ікони, виконані професором живопису В.Г. Маковським, було використано 33 451 р., на мозаїчні, виконані художником О.О. Фроловим – 20 425 р., на церковне приладдя – 8 288 р. Розпис стін та позолота куполів коштували 188 630 р. взагалі було використано 253 098 р.[92]

Вже у травні 1894 року було завершено роботи, а 14 липня відбулося освячення Храму Христа Рятівника. До цієї дати Міністерство шляхів сполучення за свій кошт спорудило двоє величних сходів та платформу навпроти самого храму. На освяченні були присутні імператор та члени його родини. Імператорські поїзди прибули одночасно з півдню та з півночі, що створило неперевершений вплив на публіку. Фотографії під час освячення зробив фотограф А. Федецький і вже 16 вересня 1894 р. отримав дозвіл від харківського губернатора на продаж фотокарток[93].

Благочинні споруди одразу перейшли до відомства Комітету. Але у липні коштів не стало вистачати. На рахунку Комітету залишилося лише близько 22 000 р. Цієї суми не вистачало на утримання комплексу. У 1895 році була спроба передати Храм до відомства православного віросповідання. Але вони теж не мали достатньо грошей. 28 липня 1897 року Комітет постановив просити Міністерство шляхів сполучення взяти Храм Христа Рятівника під своє опікунство і заснувати при ньому за кошт міністерства інвалідний будинок у пам'ять про померлого вже Олександра ІІІ. Марія Федорівна підтримала цю ініціативу, і коли до Миколи ІІ по приїзді до Спасового Скиту 20 серпня 1898 року звернулися з цим проханням, він не відмовив. 2 грудня 1899 року д.т.р. Победоносцев повідомляв, що з боку Єпархіального керівництва ніяких заперечень нема[94].

21 червня 1900 р. було створено Опікунство для підтримання «благолепия» молитовних і благочинних пам’яток поблизу станції Борки та винайдення коштів на їх підтримку та розвиток. Комітет остаточно складав з себе важкі фінансові зобов’язання, обмежившись лише посильною допомогою. Також Опікунство вирішило займатися лише організацією урочистих заходів на місці катастрофи та контролювати використання спонсорських коштів. Але все виявилося не так просто. У 1910 р. д.с.р., справовиконавець Опікунства Ніл Петрович Савицький, прохаючи Міністерство шляхів сполучення компенсувати йому особисті кошти, вкладені у роботу[95]зазначав, що Опікунство «проявило свою деятельность в текущих делах и содействовало, имевшимися в его распоряжении средствами, тем прямым задачам управления и хозяйства, которые с передачей храма и часовни перешли к органам Министерства путей сообщения». За час перебування комплексу на балансі Комітету встигли багато зробити. Своїми силам він влаштував зовнішнє освітлення, поліпшив майданчики біля храму, встановив огородження, збудував будинок для обслуги храму. На місці, де допомогу пораненим надавала імператриця, виросла вичурна бесідка, зроблена з каміння та металу. Прикрашали її вензеля, які зображували ім'я Її Величності.

Тим часом 28 червня того ж року відбулася передача Храму до відомства Міністерства шляхів сполучення. Залізничники отримали «храм и часовню, со всем принадлежащим этому храму имуществом, землею и капиталом». До майна врахували храм, каплицю та всі інші споруди; парк на 8 десятинах; образи, святий посуд, церковне приладдя, одяг священиків; 22 000 р., які залишалися на рахунку Комітету; всі справи Комітету, креслення, книги та ін. Домовившись з обер-прокурором Пресвятого Синоду, Міністерство призначило особливий причт з священика, диякона, псаломщика та невеликого хору.

У 1901 р. дійсний член Об'єднання ревнителів історичного просвітництва Скаржинський ініціював відкриття безкоштовної бібліотеки при Храмі Христа рятівника. 20 лютого 1902 р. він отримав на це остаточний дозвіл

1902 – побудовано 5 будинків для інвалідів

31 березня 1903 відкрився інвалідний будинок для залізничних службовців імені імператора Олександра ІІІ. Для збільшення коштів на утримання благодійних пам’яток Міністерство оголосило серед службовців залізниці підписку зі збору пожертв.

При храмі з'явилися, школа, бібліотека, меморіальний музей, присвячений подіям 17 жовтня 1888 року.

З 1903 по 1909 рік приблизно 15 000 р. на рік асигнувалося на утримання інвалідного будинку, з них 4 000 р. використовувалося на поточний ремонт будівлі, отоплення та освітлення приміщень. А з 1900 по 1909 рік на ремонт Храму та Каплиці витратили близько 90 000 р.[96]

19.06. 1900 – МгіДМ – 75 десятин

У 1905 році постало питання про охорону Храму Христа Рятівника. 8 червня Зміївський ісправник написав листа Харківському губернатору, просячи його командувати до Храму десятських, оскільки два охоронці від Міністерства шляхів сполучення не були здатні забезпечити належну охорону[97] та утримувати Храм у пристойному вигляді в разі неочікуваного приїзду високопоставлених осіб. Але губернатор мотивуючи тим, що «отозвание еженедельно двух стражников из своих участков для дежурства при храме в течение недели не может не отразиться вредно на исполнении ими постоянных обязанностей по району», відмовив[98].

Для забезпечення порядку у Храмі церковним старостою було призначено наслідного почесного громадянина Є.Д. Школяренко.

Постійно у комплексі з'являлися нові прояви вдячності Господу. У березні 1908 року почалося влаштування пам’ятника «в бозе почившему» Олександру ІІІ. Під час святкування чергової річниці у 1908 році пам’ятник було відкрито.

27 серпня 1909 року братія Спасового Скиту порушила клопотання перед імператором про передачу Храму Христа Рятівника у відомство монастиря. Микола ІІ доручив Харківському Губернатору Катеринину дізнатися про це питання більш детально та відзвітувати Государю. Але Арсеній, архієпископ Харківський та Охтирський відповів, що до імператора ієромонах Никофонт звернувся до імператора самовільно, за його було переведено до Святогорського монастиря і на два тижні заборонено брати участь у богослужінні. Досить цікавим є рапорт настоятеля Спасового Скиту ігумена Родіона. Він пише, що «не епархиальное начальство, ни братия вверенного мне монастыря не уполномочивали бывшего казначея нашей братии просить о чем-либо государя Императора», але не відмовляється від того, що прохання ієромонаха Никофонта «выражало всегдашнее и искреннее желание всей братии монастыря Спасова»[99].

Ще з самого освячення Храму Єпархіальне керівництво не знаходило необхідним відокремлення храму від монастиря. До цього його змусив лише брак кошт. «Храм, украшенный извне, как и часовня, художественной мозаикой, с позлащенным громадным куполом и многочисленными позлаченными орнаментами подвергались на открытом месте неблаготворному атмосферному влиянию, сотрясению и осадками паровичного угля от мимо проходящих железнодорожных поездов. Уже в первый год по освящении потребовал громадных расходов на свой ремонт, ибо в нем обнаружились трещины, позолота потемнела, мозаика по многим местам вздулась и части ее стали выпадать. Монастырь наш беден и крайне не обеспечен», - писав Родіон. Саме через цю незаможність Храм і перейшов до відомства Міністерства шляхів сполучення.

Прохаючи передати їм храм, монахи стверджували, що богослужіння у Храмі Христа рятівника проходять недостатньо «благолепно». Міністерство на це відповідало богослужіння проводяться на пристойному рівні, хоча молитися, крім церковного причту особливо немає кому, оскільки кількість богомольців значно зменшилася. Але протягом січня-жовтня 1909 р. відбулося 118 богослужінь. Зрештою вирішили, що така ініціатива буде не зайвою і губернатор дозволив ченцям Спасового Скиту відправляти богослужіння у Храмі Христа Рятівника.

Але на цьому монахи не зупинилися. До канцелярії Губернатора і далі надходили листи з проханням передати у відомство Спасового Скиту Храм Христа Рятівника. Управляючий справами інвалідного будинку у письмі М.М. Катериничу вважав, що «дискредитирующие причт слухи умышленно создаются лицами, в этом заинтересованными». Жаліючись Міністру шляхів сполучення С.В. Рухлову, харківський губернатор казав, що ченці завдяки цьому бажають збагатитися, не знаючи, що постійно відкритий для богомольців храм буде вимагати більше коштів на ремонт.

Архієпископ Арсеній у листі до губернатора ставив умови, на яких єпархія хотіла б отримати храм. Його нахабності не було меж. Всі фінансові витрати (ремонт храму та каплиці, опалення, зовнішня охорона церкви, жалування причту) Арсеній перекладав на Міністерство шляхів сполучення, а прибутки з храму (за церковні треби, гаманцевий збір) повинен був отримувати монастир. також до братії переходила причтова польова земля та дерев'яний будинок, у якому колись була школа переходили у відомство монастиря.

На 14 годину 17 червня 1911 року було призначено засідання Опікунства для вирішення подальшої долі Храму. Було вирішено дозволити монахам перебувати біля самого храму для виконання необхідних треб, передати їм в управління монастир, затвердити керівництво, склад та функціональні обов’язки опікунства.

Тим часом на рахунок Опікунства надходили кошти. На своєму засіданні 22 вересня 1909 р. Дворянське зібрання постановили асигнувати по 100 р. на триріччя з 1 січня 1910 р., з умовою обрання одного з членів зібрання членом Опікунства. Також вони надіслали на рахунок Харківського губернського казначейства 732 р. 55 к., що вже накопичилися на рахунку дворянства[100].

Напередодні приїзду імператору до Скиту (16.03.1912 р.) Опікунство знов активізувалося. На черговому засіданні до його відомства перейшло затвердження кошторисів та звітів по ремонту та утриманні храму.

З часом доходи від храму почали перевищувати витрати. Для прикладу хотілося б навести проекти кошторису доходів та витрат на 1913 р.

«Смета доходов по Храму Христа Спасителя на 1913 год.           Проект

Ожидается к поступлению:

1.	От продажи свечей в Храме и Часовне	400 р.
2.	Кружечного сбора во время богослужений	40 р.
3.	Тоже кошелькового сбора	35 р.
4.	От продажи образков, крестиков и пр.	35 р.
5.	От продажи брошюр «Молитвенные и благотворительные памятники на месте чудесного события 17 октября 1888 года»	15 р.
	Итого	525 р.

 

Смета расходов по Храму Христа Спасителя на 1913 г.               Проект

Предполагается израсходовать:

1.	На уплату содержания певчим	720 р.
2.	На приобретение свечей	300 р.
3.	На просфоры	45 р.
4.	На приобретение ладана	40 р.
5.	На покупку церковного вина	70 р.
6.	На покупку прессованного угля	15 р.
7.	На покупку денатурированного спирта	5 р.
8.	На приобретение и ремонт ризницы и церковной утвари	100 р.
9.	На приобретение деревянного масла	100 р.
10.	На приобретение каменного угля и антрацита для отопления храма в течение 5 зимних месяцев по 300 пудов в месяц, считая по 13 коп. за пуд с выгрузкою и перевозкою – 390 р. и 2 ½ сажень дров на растопку угля по 6 р. за сажень – 15 р.	405 р.
	Итого	1800 р.»[101]

Як ми бачимо Храм Христа Рятівника, став збитковим. Від остаточного занепаду його рятувало лише фінансування Міністерства шляхів сполучення та благодійні пожертви, отримані Опікунством. Так, 1 квітня на рахунок Опікунства від Харківського губернського дворянства поступило 400 р., 25 квітня від Єкатеринівської залізниці 7 р. 35 к., 1 лютого 1907 р. – від Петра Ващенка на прикрашення Храму 300 р., 14 серпня 1908 р. від нього ж16 р. 20 коп., у 1911 р. від Єкатиринівської залізниці – 5 р. 90 к.[102] Залізничники у 1912 році виділили 1005 р. на покриття різниці між доходами та збитками, а знаходити недостатню суму повинно було Опікунство за рахунок пожертв. На своєму засіданні 17 липня 1913 р. Опікунство, вирішило не затверджувати кошторис, оскільки вони вважали його необоснованим. Для точного підрахунку необхідно було взяти звіти про доходи за останні хоча б три роки, який до кошторису не додали. Проект збитковості також складено без врахування даних, які стали основою підрахунків. Також не було представлено джерел, у яких збиралися знайти недостачу в 1 300 р. Але рішення Опікунства про виправлення кошторису згідно реаліям не призвело до поліпшення ситуації.

У кошторисі на 1914 р. Міністерство шляхів сполучення повинно було витратити 5 110 р. на утримання причту та службовців та 6 010 р. на утримання Храму та Каплиці. В той самий час монастир потребував ще 1500 р. на організацію богослужінь. Збитки перевищували прибутки на 900 р. Опікунство знов було змушено шукати кошти. На засіданні 15 квітня 1914 р. кошторис прийняли, але покрити дефіцит було важко. У касі зберігалося близько 2 000 р., яких було недостатньо. Вирішили просити  Харківське Губернське правління, Міську Думу та дворянство асигнувати суми. Потім виявилося, що на рахунку Міністерства шляхів сполучення зберігається 31 000 р. з пожертв на інвалідний будинок.  Губернське правління асигнувало 600 р., дворянство – 300 р. Кошти поступово почали стікатися до Опікунства.

Тим часом назріла необхідність ремонту Храму. 26 липня 1913 р. Будівельна комісія при огляді Храму виявила у стінах храму тріщини на 4-х підпружних арках, які спиралися 4 пілони. Містами вони переходили у барабан та вівтарну арку. На зовнішніх стінах храму вивітрювалися цеглини. Причиною таких пошкоджень комісія називала осадку частин храму та недостатність пружності ґрунту, на яких було зведено пілони. Вирішили скласти кошторис та негайно приступити до виконання ремонтних робіт. Опікунство вирішило «возбудить по этому поводу соответствующее ходатайство, но так как этот храм является художественным произведением и ремонт его должен коснуться стенной живописи и некоторых других работ, то Попечительство считает безусловно необходимым, чтобы проект ремонтных работ предварительно был подвергнут обсуждению в Императорской Академии художеств с привлечением к его рассмотрению и строителя храма академика архитектуры Марфельда»[103].

Після приходу до влади більшовиків ставлення до Храму змінилося. Хоча до політики секуляризації було ще далеко, але деяких змін молитовні та благодійні пам’ятки поблизу станції Борки зазнали. Комісія у складі протоієрея Гончаревського, комісара з духовних справ В.І. Рампа, проф.. Шміта Ф.І., губернського інженера П.П. Руданського, місцевого керівника залізничною дільницею П.П. Добросельського та архітекторів В.М. Покровського та В.В. Величко обдивилася комплекс, склала акт[104] та «нашла необходимым снять нижеследующие надписи и эмблемы, имеющие отношение к царской фамилии:

Часовня:

1. Снять 8 наружных орлов по карнизу.

2. Сколоть наружную позолоченную надпись над главным входом (керамическую).

3. Внутри убрать 3 металлических доски при висячих иконах с посвятительными надписями от Варшавской казенной палаты, от Варшавской пожарной команды, от 3-го Московского кадетского корпуса. В виду значительной стоимости досок их упаковать и сдать на хранение в ризницу храма.

Беседка:

4. Снять орел с шатра.

5. Снять 4 короны в фронтонах и уничтожить вензеля под коронами.

6. Вынуть среднюю вставку в медальон под перилами.

Храм:

7. Снять корону над входом

8. Снять три орла на шатрах.

9. Убрать цинковые орлы и вензеля на трех шатрах.

Внутри храма:

10. Снять на царском месте шитую с вензелями пелену из бархата (передать в городской музей)

11. Там же на тумбах снять 2 орла.

12. Снять две мраморные доски у входа.

13. Снять на клиросе 2 короны на тумбах.

14. Убрать хоругвь с изображением вензеля с задней стороны образа (передать в епархиальный музей)

15. Изъять книгу для записи почетных лиц (передать в университет)

16.Снять дощечку с надписью на иконе, лежащей на аналое.

17. Изъять серебряный венок с надписью, пожертвованный Коммерческим училищем (хранить в ризнице в особом ящике)

18. Изъять из ризницы 8 маленьких серебряных орликов.

Памятник:

19. Снять бюст (передать в городской музей)

20. Бронзовое панно закрыть медной припаянной крышкой

Инвалидный дом:

21. Снять мраморную наружную доску с надписью с наружной стороны.

Библиотека:

22. Снять наружную доску с надписью во фронтоне

Монастырская церковь:

23. Закрасить на иконе снаружи алтарной стены надпись «Боже царя храни»

24. Снять с хоругвей 2 орла.

25. В алтаре с двух образов снять доски с памятными надписями»[105].

До всіх пунктів крім №9 повинні були приступити негайно. Виділити необхідні 5 800 р. взялася Південна залізниця за рахунок Комітету інвалідного будинку. З 4 липня 1917 р. під керівництвом підрядчика Трофімова приступили до виконання робіт.

1943 – зруйновано

27.04.2003 - відбудовано