Кожна визначна особистість наражається на небезпеку схематизації та неодноразового відтворення її ідеального образу в наукових працях і навіть мистецьких творах. Людство перебуває в полоні конвенційних знань, стандартизованих понять. Перетворення дійсності в інформацію супроводжується раціональним виділенням суттєвих фактів серед “подробиць”, увічненням визначних особистостей і забуттям пересічних. Це здається зручним для економії часу, бо не може обмежений розум осягти неосяжне. З іншого боку, імена загальновідомих і непересічних особистостей нерідко використовувалися спритними ділками від історії з цілями, далекими від наукових, і тут учений змушений визнати, що в реальному житті не буває подробиць. В.Н. Каразін, “істинний винуватець” існування Харківського університету (за виразом визначного історика Д.І. Багалія) [5, с. 53], не оминув обох небезпек, оскільки був особистістю діяльною, емоційною, захопленою власними ідеями.

У записах сина В.Н. Каразіна, Філадельфа Васильовича, збереглися красномовні свідчення про відому промову ініціатора заснування Харківського університету перед дворянством Слобідсько-Української губернії 31 серпня 1802 р.: “Надобно было слышать произнесенную им речь в дворянском собрании ! 25 лет спустя, один из бывших тогда в собрании вспомнил как-то об этой речи при мне, и не мог без слез говорить о восторге, произведенном юным оратором… Просьбы на коленях, мольбы со слезами, обещания разных наград у правительства, все было им употреблено !” (записи оприлюднені Г.П. Данилевським) [26, с. 124].

Саме в момент цієї промови про необхідність заснування університету й зображений В.Н. Каразін на пам’ятнику в Харкові. Щоправда, натхненний В.Н. Каразін виглядає тут значно стриманішим, аніж у наведеному уривку. Монумент вирішено у класичних традиціях, що цілком відповідає духові часу, коли було засновано Харківський університет.

Ім’я В.Н. Каразіна добре знане в Харкові. Його постать приваблювала увагу багатьох дослідників. Кількість публікацій, присвячених В.Н. Каразіну, сягає декількох сотень. Монумент В.Н. Каразіну, споруджений 1907 року, на сьогодні є не лише мистецькою, але й історичною пам’яткою. Історія створення цього монумента відображена в багатьох публікаціях періодичних видань другої половини ХІХ – початку ХХ ст., документах ДАХО, працях істориків і мистецтвознавців (Н. Тихого, С. Авербуха, В. Путятіна та інших) [2, 61, 66]. Щоправда, свідчення дослідників про виникнення ідеї спорудження пам’ятника, час його відкриття нерідко розбіжні [2, 41, 64 тощо]. В історіографії слабко проаналізовані причини дискусій, які точилися в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. навколо питання спорудження пам’ятника. Лише окремі дослідники останнього десятиріччя намагалися з’ясувати, який суспільний резонанс мала ідея створення цього пам’ятника, як оцінювала громадськість діяльність В.Н. Каразіна в час витворення його ідеального образу в суспільній свідомості [2]. Головним завданням даної статті є вивчення дискусій із цього питання, що відображені головним чином у публікаціях друкованих видань. Тому в розвідці використано лише декілька архівних документів, і любителям сенсацій краще відразу її відкласти, аби не гайнувати час.

За свідченнями Г.П. Данилевського, М.Ф. Сумцова та публікаціями періодичних видань, питання про необхідність створення монумента В.Н. Каразіну виникло в університетських колах у 60-х роках ХІХ ст. [65]. Н.Й. Тихий вказує на 1861 р., однак не обґрунтовує це твердження переконливо [66, с.1; 67, с.76].

У 1866 р. вийшла у світ відома книжка Г.П. Данилевського “Украинская старина” з біографією В.Н. Каразіна. Г.П. Данилевський повідомив, що 17 січня 1865 р., з нагоди 60-річчя з часу відкриття Харківського університету, відбувся обід у ректора В.Я. Кочетова. На обіді зайшла мова про встановлення пам’ятника В.Н. Каразіну на Університетській гірці в Харкові та про оголошення премії за написання його біографії. Г.П. Данилевський висловив думку, що й те, й інше здійсниться незабаром [26, с. 124]. При написанні життєпису В.Н. Каразіна Г.П. Данилевський використав серед низки джерел і “Записки о жизни отца” Ф.В. Каразіна. Водночас Г.П. Данилевський повністю передрукував із “Чтений в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете” за 1861 р. “Записку о Василии Назарьевиче Каразине” В.Г. Анастасевича, яку син В.Н. Каразіна, Філадельф Васильович, оцінював надзвичайно критично. Ф.В. Каразін навіть надіслав Г.П. Данилевському власні нотатки з цього питання (емоційні, але не підтверджені доказами), які автор “Украинской старины” також опублікував.

Згадані нотатки Ф.В. Каразіна були частиною великого листа, опублікованого в 1865 р. на шпальтах “Современной летописи” (недільних додатків до “Московских ведомостей”) [48]. Лист публікувався у зв’язку з виникненням ідеї спорудити пам’ятник В.Н. Каразіну в Харкові. Ф.В. Каразін вважав згадану записку В.Г. Анастасевича безглуздою, але спростувати її не побажав. Ф.В. Каразін повідомив, що має листи та записи свого батька. Однак, на його думку, видавати ці матеріали та правдиву біографію В.Н. Каразіна було ще передчасно. Тому Ф.В. Каразін висловив побажання, щоби пам’ять про його батька залишили в спокої [48].

“Записка о Василии Назарьевиче Каразине” В.Г. Анастасевича насправді не містила такої інформації, яка б могла заплямувати ім’я ініціатора заснування Харківського університету, хоч і не давала вичерпних даних про свого героя. Навпаки, В.Г. Анастасевич характеризував В.Н. Каразіна як людину добру, розумну, глибокодумну. Наведені “свідчення” про користолюбство В.Н. Каразіна були не більше, ніж плітками, і це відзначав сам В.Г. Анастасевич. А такі неґативні риси характеру молодого В.Н. Каразіна, як неврівноваженість, необачність, свавільність, нерозважна відвертість, виділяли його як особистість непересічну серед чиновників і царедворців, у середовищі яких траплялися кар’єристи, донощики та підлабузники [3]. Історія з акціями філотехнічного товариства з таємним знаком також ще не свідчить про підступність В.Н. Каразіна, хоча В.Г. Анастасевич мав би чітко визначити власну позицію з цього питання, коли вже заторкнув його. Сам В.Н. Каразін пояснював причину позначення хімічними чорнилами знаку на акціях прагненням викликати довіру публіки та забезпечити капітал філотехнічного товариства, про що й указувалося на зворотному боці цих цінних паперів [4, с. 137].

Цілком зрозумілі синівські почуття Ф.В. Каразіна, який болісно реаґував на всі публікації, що кидали тінь на особу його батька [35]. Однак таки правий був О.М. Бодянський, за редакцією якого виходили “Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, коли хотів почути від Ф.В. Каразіна арґументовану відповідь на записи В.Г. Анастасевича [15].

В майбутньому Ф.В. Каразін дійсно оприлюднив значну кількість батькових документів. На початку 70-х років ХІХ ст. в журналі “Русская старина”, що виходив у Санкт-Петербурзі, було опубліковано значну кількість листів, записок В.Н. Каразіна (в тому числі наданих Ф.В. Каразіним) та розвідки про нього. В 1873 р. на сторінках журналу було надруковано перелік цих матеріалів за 1870 – 72 рр. При чому, редакція журналу характеризувала сучасників В.Н. Каразіна, які неприязно ставилися до нього, як “невігласів” [20, с. 228 - 229].

Відомі декілька листів Ф.В. Каразіна до професора Харківського університету М.О. Лавровського за 1872 р., у яких він заторкнув проблему спорудження монумента своєму батькові. Так, у листі від 27 лютого 1872 р. Ф.В. Каразін зазначав, що доброю нагодою для спорудження хоча б скромного пам’ятника перед будовою університету буде сторіччя з дня народження В.Н. Каразіна (30 січня 1873 р.). Ф.В. Каразіну було відомо про наміри спорудження монумента в Харкові від Г.П. Данилевського. Ф.В. Каразін відзначав, що у В.Н. Каразіна здавна були осудники, оскільки він “часто мешался, - как выражаются административные пуритане – не в свое дело, если видел, что дело идет не ладно. Писал, между прочим, к Уварову о Харьковском университетском персонале, остатки которого, может быть, и до сих пор существуют; следовательно, не мудрено, если протест явился и вновь явится” [4, с. 142].

Ф.В. Каразін відвідав у Петербурзі відомого історика М.П. Погодіна, який особисто знав його батька. М.П. Погодін також мав намір сприяти справі спорудження монумента. М.П. Погодін спілкувався з цього приводу з художником М.О. Мікешиним, який швидко зробив ескіз пам’ятника. Цей ескіз Ф.В. Каразін надіслав М.О. Лавровському, який пізніше передав його в комітет для спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну [44, с. 12].

Мабуть, 1872 роком слід датувати й лист М.П. Погодіна М.О. Лавровському. Н.Й. Тихий стверджував, що відомий історик М.П. Погодін у листі до професора М.О. Лавровського вперше заявив, що Харківський університет повинен засвідчити вдячність своєму “майже засновникові” спорудженням пам’ятника [67, с. 76]. Однак уже Д.І. Багалій відносив згаданого листа до початку 70-х років ХІХ ст. Автограф згаданого листа М.П. Погодіна в 1892 р. зберігався у Д.І. Багалія. У цьому листі М.П. Погодін зазначав, що сторіччя з дня народження В.Н. Каразіна буде прекрасним приводом поставити питання про спорудження йому пам’ятника [6, с. 23, 33]. Отже, М.П. Погодін не був першим ініціатором встановлення пам’ятника.

Ф.В. Каразін заторкував питання про спорудження пам’ятника й у листах до М.О. Лавровського від 8 вересня, 7 листопада 1872 р. Зокрема, в листі від 7 листопада 1872 р. Ф.В. Каразін переказав повідомлення Г.П. Данилевського про те, що харківський міський голова (мався на увазі Є.С. Гордієнко), він же голова управи, спершу був проти встановлення пам’ятника В.Н. Каразіну, оскільки чув багато недоброго про нього від професора В.М. Черняєва. Однак Г.П. Данилевський переконав міського голову в необхідності спорудження пам’ятника. Як різко зазначав Ф.В. Каразін, “этого Черняева Василий Назарьевич, из любви к дорогому своему детищу – университету, - выставил раз как-то перед высшим начальством хотя и даровитым, но крайне ленивым профессором, - и вот причина ненависти до гробовой доски !.. Как теперь решить: стоит-ли человек, любящий отечество и из-за этой любви представляющий, по начальству, мнение свое о неладном положении вещей, названия доносчика, каким Черняев честил Василия Назарьевича, или названия патриота ?” [4, с. 151].

Слід зазначити, що професор ботаніки В.М. Черняєв був такою ж емоційною та відданою Харківському університету людиною, як і сам В.Н. Каразін. Відомий його намір повіситися на одному з дерев великої алеї університетського саду, коли з ініціативи князя М.А. Долгорукова виникла загроза її розширення [16]. Професор В.М. Черняєв поклав початок ботанічному кабінету університету, все життя працював над збиранням української флори, і навіть бажав установити літературні зв’язки з українським природознавцем, істориком, фольклористом, письменником М.О. Максимовичем [12, с. 581, 617, 967]. В.Н. Каразін був несправедливим щодо В.М. Черняєва.

У 1872 р. Г.П. Данилевський на сторінках журналу “Русская старина” в замітці, написаній із нагоди 100-річчя з дня народження В.Н. Каразіна та 70-річчя з часу заснування Харківського університету (1873 р.), запропонував харківському земству, місту Харкову й університету встановити пам’ятник визначному українському діячеві, а також відкрити з цією метою підписку [25]. В 1873 р. з цього приводу редакція журналу “Русская старина” висловила думку, що спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну є моральним обов’язком представників харківського земства [20, с. 229].

Збереглася заява землевласника Харківської губернії, статського радника Г.П. Данилевського в Харківську міську думу, датована 10 серпням 1872 р., в якій він висловив міркування з цього приводу: “Г. Харьков, Харьковский университет и Харьковское земство сделали бы почетное дело, если бы пособили постановке памятника основателю этого университета, В.Н. Каразіну. Следовало бы открыть для этого общественную подписку при Городской Думе, при университете и при губернской земской управе. Место для памятника давно указано общественным мнением губернии, а именно: на площадке, вверху т.н. университетской горки, лестница которой, в недавнее время перестроилась и украсилась значительным пожертвованием бывшего харьковского губернатора, ныне почетного гражданина г. Харькова, П.П. Дурново” [74, оп. 18, спр. 76, арк. 2].

10 серпня 1872 р. Г.П. Данилевський написав із того ж приводу листа й попечителеві Харківського навчального округу Воскресенському. Останній передав листа Раді Харківського університету. 7 вересня 1872 р. Рада Харківського університету ухвалила узгодити це питання з харківським губернським предводителем дворянства, Харківською губернською земською управою та Харківською міською думою [44, с. 12]. 9 жовтня 1872 р. Рада імператорського Харківського університету повідомила міську думу та губернську земську управу про свій намір клопотати про дозвіл відкрити підписку для збору пожертв на цю справу [74, оп. 18, спр. 76, арк. 3; 51, с. 133].

У 1873 р. Харківський університет відзначав свій сімдесятирічний ювілей (хоч відкриття університету було відсвятковане 17 січня 1805 р., однак Найвищий дозвіл надійшов ще в 1803 р.). Ювілей співпав зі століттям, що минуло з дня народження В.Н. Каразіна (30 січня). Тому було запропоновано встановити перед спорудою університету пам’ятник В.Н. Каразіну [22, с. 329]. 17 січня 1873 р. на врочистому зібранні Харківського університету професор М.О. Лавровський виголосив промову, в якій було стверджено необхідність увіковічнення пам’яті В.Н. Каразіна. Промову опублікував “Журнал Министерства народного просвещения” [36]. М.О. Лавровський був далеким від ідеалізації постаті В.Н. Каразіна, відзначав такі риси його характеру, як запальність, схильність до захоплень, непрактичність тощо [36, с. 302]. 30 січня 1873 р. на врочистостях із нагоди сторіччя з дня народження В.Н. Каразіна М.О. Лавровський знову висловив думку про необхідність встановлення пам’ятника [66, с.2].

З тієї ж нагоди 10 лютого 1873 р. в Петербурзі за дружнім обідом зібралися шанувальники В.Н. Каразіна, серед яких були представники його роду, Г.П. Данилевський. Присутні схвально зустріли ініціативу Харківського університету й відзначили необхідність видання повного зібрання творів В.Н. Каразіна [52].

З того часу справа спорудження пам’ятника просувалася досить повільно. 8 червня 1874 р. міська дума офіційно повідомила університет про свій намір узяти діяльну участь у реалізації пропозиції університетської Ради [44, с. 13]. 11 листопада 1874 р. губернський предводитель дворянства в листі до Харківського університету схвально відгукнувся на ініціативу щодо відкриття підписки [44].

Постановою від 18 жовтня 1874 р. Харківське губернське земське зібрання асигнувало на пам’ятник 5000 крб. та ще стільки ж на стипендію ім. В.Н. Каразіна при університеті на утримання одного зі студентів [74, оп. 1, спр. 1473 а, арк. 2; 75, оп.1, спр. 581, арк. 3; 60].

Внаслідок клопотання Харківського університету, за доповіддю міністра внутрішніх справ, було дано “Найвищий” дозвіл від 11 квітня 1875 р. на відкриття підписки на пам’ятник В.Н. Каразіну й на призначення стипендії його імені, про що неодноразово повідомляли періодичні видання [72, 1875 р., 25 октября, № 231; 1888 р., 19 апреля, № 104 тощо]. Стипендія імені В.Н. Каразіна видавалася щорічно з 1880 р. [45]. Міністр фінансів наказав усім казенним палатам й окружним правлінням, щоб суми, що надходили до скарбниць на спорудження пам’ятника, щомісячно передавалися до Харківської губернської земської управи [44, с. 14].

Як повідомлялося в 1875 р. в “Харьковских губернских ведомостях”, пам’ятник передбачалося встановити перед спорудою університету. Вартість пам’ятника оцінювалася приблизно у 20 тисяч крб. [69].

Журнали “Русская старина” та “Русский архів” оприлюднювали нові й нові документи та розвідки про В.Н. Каразіна. В 1875 р. видавець “Русского архива” П. Бартєнєв у примітці до надрукованих у його виданні листів князя І.В. Васильчикова до імператора Олександра Павловича вперше шляхом публікації поставив під сумнів доцільність встановлення пам’ятника В.Н. Каразіну. В листі князя І.В. Васильчикова від 26 листопада 1820 р. В.Н. Каразін був охарактеризований як людина надзвичайно небезпечна. Тому в примітці до документа було зазначено: “Деятельность Каразина представляет некоторые неразъясненные стороны, без тщательной проверки которых трудно приветствовать постановку памятника ему. Если воздвигать статую грека Каразина, отчего не поставить памятника неаполитанцу Рибасу ?” [17, с. 327].

Підозри вірнопідданого архівіста були цілком безпідставні. В.Н. Каразін був переконаним монархістом, і вважав, що реформи в Російській імперії мали бути проведені з ініціативи уряду. Таємна від уряду політична діяльність була неприйнятною для В.Н. Каразіна. Якщо представникам державної влади й було за що нарікати на нього, то хіба за надто відверті поради й рекомендації, які він давав їм, не турбуючись про наслідки. Знамениті записки В.Н. Каразіна 1820 р. до міністра внутрішніх справ графа В.П. Кочубея, в яких він розкривав своє бачення шляхів полегшення становища кріпаків, усунення суперечностей діяльності уряду, попереджав про можливі заворушення в країні, не лише не вплинули на внутрішню політику держави, але й накликали біду на самого В.Н. Каразіна. В записці, адресованій графу В.П. Кочубею, В.Н. Каразін відверто виправдовував солдатів лейб-ґвардії Семенівського полку, що в ніч із 16 на 17 жовтня 1819 р. вчинили пасивний протест проти знущань полковника Шварца [35, с. 139 - 140]. В.Н. Каразін був безпідставно запідозрений у розповсюдженні політичної аґітації в Преображенському полку: закликах встати на захист солдатів Семенівського полку, вбити імператора тощо. 26 листопада 1820 р. В.Н. Каразін був заарештований, шість місяців перебував у Шліссельбурзькій фортеці, після чого відправлений до свого маєтку Кручика без права виїзду [1, с. 86 – 88; 68, с. 215 – 229].

На початок 80-х років ХІХ ст. ідея встановлення пам’ятника В.Н. Каразіну була призабута. В 1880 р. відомий науковець Харківського університету М.Ф. Сумцов на шпальтах “Харьковских губернских ведомостей” висловив подив із цього приводу та зазначив, що громадськості невідомо, де приймаються пожертви на пам’ятник [65]. Дійсно, пожертви надходили надзвичайно повільно (на кінець 1876 р. – 10 крб. за підпискою) [44, с. 14]. В 1881 р. один із дописувачів “Южного края” відзначав, що на шпальтах офіційних “Харьковских губернских ведомостей” не було опубліковано інформації про надходження пожертв на пам’ятник протягом 1875 – 80 рр., а про підписку всі забули. Спостережливий дописувач відзначив, що навіть Університетська гірка, де передбачалося встановити пам’ятник, змінила вигляд. З Університетської гірки вже не було видно всієї Залопанської частини міста, бо цьому перешкоджали стріхи та задній двір Сергіївського готелю. Емоційний автор дивувався, що Університетська гірка, отримавши нові кам’яні східці, втратила добрий вид на захід [71].

Дописувач “Харьковских губернских ведомостей”, який підписався літерами “Н.К.”, відзначав у 1888 р., що в Харкові існувало три місця, де можна було встановити пам’ятник. Це – площинка між Успенським собором, університетом і присутніми місцями; Університетська гірка; сквер навпроти дворянського зібрання. Однак, на думку автора, перші два місця були зручними лише для встановлення великого монумента, на який потрібно було зібрати значні кошти. Тому автор вважав найзручнішим місце в сквері навпроти будинку дворянського зібрання, де збиралися нащадки дідичів, що підтримали ідею В.Н. Каразіна про заснування університету (сучасний майдан Конституції). Дописувач відзначив, що в університеті вже декілька років щорічно видавалася стипендія ім. В.Н. Каразіна, а справа спорудження пам’ятника цілком зупинилася [47].

У 1887 р. редакція “Харьковского сборника”, що видавався Харківським губернським статистичним комітетом, відзначала, що місту має бути соромно за таку неувагу до постаті В.Н. Каразіна. Невелика площинка над східцями Університетської гірки, що вели на Катеринославську вулицю (Полтавський шлях) визначалася як місце для встановлення пам’ятника. Водночас редакція “Харьковского сборника” характеризувала постать В.Н. Каразіна як повну суперечностей, внутрішньо нестійку, шанолюбну, і, водночас, обдаровану, допитливу [62].

У збірнику було поміщено дві публікації, автори яких по різному оцінювали діяльність В.Н. Каразіна. Протоієрей М.О. Лащенко у статті “ Василий Назарьевич Каразин, как помещик с. Кручика (1773 – 1842 г.)” характеризував його як “першого емансипатора з українських поміщиків” і навіть “надзвичайно сміливого керманича народу”, однак людину надмірно захоплену власними науковими та господарськими ідеями. Досліди В.Н. Каразіна, а також витрати на університет розорили його маєток [38, с. 53, 58, 64].

У спогадах В.І. Ярославського (племінника Харківського губернського архітектора П.А. Ярославського) було зазначено, що В.Н. Каразін ініціював заснування Харківського університету в той час, коли міністр освіти граф П.В. Заводовський (Завадовський) висловив міркування про заснування в Росії п’ятьох університетів, зокрема, в Києві. У зв’язку з цим, на думку В.І. Ярославського, В.Н. Каразін і втратив прихильність П.В. Заводовського. В.Н. Каразін переконав імператора про готовність харківського дворянства зробити значні пожертви на створення університету, не маючи ще на це реальних підстав [27, с. 66]. У спогадах В.І. Ярославського ініціатива В.Н. Каразіна про заснування Харківського університету виглядала як авантюра. Ця публікація “Харьковского сборника” не була сенсаційною, однак потребувала певних пояснень. Ще в 1873 р. М.О. Лавровський відзначав: “С общей точки зрения, это (заснування Харківського університету. – Авт.), конечно, не великая заслуга: не было бы университета в Харькове, был бы в Курске, Полтаве, Екатеринославе, Киеве; последний город и был весьма основательно предложен в то время; но с местной точки зрения дело представляется совершенно иначе. Харьковский университет всегда признавал заслугу Каразина” [36, с. 309].

Я.В. Абрамов відзначав, що, висловлюючи ідею про заснування Харківського університету перед імператором, В.Н. Каразін мав усі підстави спиратися на підтримку місцевої шляхти, серед якої він мав певний авторитет і знав прихильників відкриття навчального закладу. У травні 1801 р. дворянство Слобідської України обрало його депутатом для виклопотання у верховної влади збереження пільг [1, с. 35].

Причини виникнення Харківського університету найглибше пояснив Д.І. Багалій, який був переконаний, що ініціатива В.Н. Каразіна отримала в Харкові підтримку не випадково і не в результаті чиїхось свавільних дій, а насамперед завдяки існуванню сприятливих місцевих передумов.

Уже наприкінці ХVІІІ ст. Харків виділявся серед міст Слобідської України та суміжних із нею територій своїми ярмарками та торгівлею. Харків успадкував глибокі освітні традиції України: сюди в другій половині ХVІІ ст. із Задніпров’я були перенесені братства та школи. Харківський колеґіум був одним із впливових навчальних закладів, що підготували ґрунт для створення університету. Ідею відкриття університету найзавзятіше підтримали найближчі шанувальники українського мислителя Г.С. Сковороди, про якого і В.Н. Каразін казав: “мы под чубом и в украинской свитке имели своего Пифагора, Оригена, Лейбница” [5, с. 32].

Вплив Г.С. Сковороди позначився навіть на поглядах деяких членів просвітнього гуртка сумського поміщика О.О. Паліцина, до якого належав і В.Н. Каразін. Однак члени гуртка були прихильниками насамперед нової західноєвропейської освіти. Водночас Д.І. Багалій відзначав, що Харків не мав би так рано університету, коли б В.Н. Каразін, завдяки особистим рисам характеру, не пробудив суспільну енерґію, не підштовхнув громадськість до пожертв [6, с. 12 - 13].

Науковий інтерес Д.І. Багалія до постаті ініціатора заснування Харківського університету з’явився з часу діяльності історика в комісії та комітеті для спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну.

31 грудня 1887 р. Харківська губернська земська управа прохала Раду Харківського університету повідомити, в якому стані перебувала справа спорудження пам’ятника. На засіданні Ради 28 січня 1888 р. було ухвалено прохати комісію, до складу якої були включені професори Д.І. Багалій, О.І. Дудукалов, М.Й. Куплеваський і Ю.І. Морозов, представити доповідь про стан цієї справи. Доповідь була розглянута Радою університету 31 травня 1888 р. [45]. В доповіді відзначалося, що на той час у правління університету надійшло 29 крб. 20 коп. пожертв на пам’ятник. Таку мізерність приватних пожертв комісія пояснювала не відсутністю співчуття, але слабкою поінформованістю громадськості [44, с. 15].

На засіданні 31 травня 1888 р. Рада Харківського університету вирішила клопотати перед урядом про створення з представників навчального закладу та Харківського губернського земства комітету для збору пожертв на пам’ятник В.Н. Каразіну. Того ж дня Рада університету ухвалила видрукувати підписні аркуші та розіслати їх [72, 1888 р., 10 листоп., № 293]. У листопаді 1888 р. було випущено 83 підписних аркуші [44, с. 15]. Вже з 1888 р. тимчасова комісія, до складу якої були включені професори Д.І. Багалій, О.І. Дудукалов, М.Й. Куплеваський і Ю.І. Морозов, вирішувала питання про розповсюдження інформації про підписку серед громадськості. В 1890 р. комісія для спостереження за збором пожертв на пам’ятник В.Н. Каразіну повідомила газеті “Южный край”, що на кінець року загальні кошти на його спорудження складали біля 9500 крб. [73, 1890 р., 17 листоп., № 3394; 18 грудня, № 3424]. На початку травня 1891 р. тимчасова комісія доповідала Раді університету, що на той час у правління університету надійшло 2476 крб. 46 коп. пожертв на пам’ятник [44, с. 15].

З часу діяльності тимчасової комісії харківська преса присвячувала все більше уваги постаті В.Н. Каразіна та питанню спорудження йому пам’ятника [63]. В місцевих газетах (насамперед “Харьковских губернских ведомостях”) повідомлялося про зроблені пожертви, вказувалися імена офіровників та назви організацій, що надали кошти [57; 58; 73, 1890 р., 9 березня, № 3156].

В 1891 р. в Санкт-Петербурзі окремою книжкою вийшов друком популярний біографічний нарис про В.Н. Каразіна за авторством Я.В. Абрамова. Цікаво, що Я.В. Абрамов, визнаючи заслуги В.Н. Каразіна як суспільного діяча та вченого, заперечував необхідність встановлення йому “мертвого пам’ятника”, натомість пропонував створити якусь освітню установу в пам’ять про нього [1, с.96]. Це, звісно, не відповідало поглядам представників Харківського університету.

В 1891 р. тимчасова комісія для спостереження за збором пожертв на пам’ятник В.Н. Каразіну була перетворена в комітет, до складу якого ввійшли, крім названих осіб, ректор університету (як голова), голова губернської земської управи, один член земської управи та два представники роду Каразіних – богодухівський землевласник І.І. Каразін (племінник В.Н. Каразіна) та петербурзький художник М.М. Каразін (онук). Положення про комітет для спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну було затверджене міністром внутрішніх справ 14 вересня 1891 р. 23 лютого 1892 р. комітет розпочав діяльність.

Як повідомляв віце-голова комітету професор Ю.І. Морозов, на першому засіданні комітету було з’ясовано, що капітал, пожертвуваний у 1874 р. земством, до початку 1892 р. зріс до 7927 крб. 50 коп. Сума інших пожертв складала 2536 крб. 75 коп. (станом на 1 січня 1892 р.) [44, с. 17]. На час початку діяльності комітету загальна сума коштів складала 10 464 крб. 25 коп. Комітет дійшов висновку, що пам’ятник має бути зведений не як бюст на п’єдесталі, а у вигляді повної фіґури, на що коштів було ще замало [45].

Пожертви збиралися не лише в Харкові. Зокрема, їх приймала і редакція журналу “Киевская старина”. До 4 листопада 1892 р. загальна сума зібраних коштів включно з капіталом земства складала 10 904 крб. 48 коп. [44, с. 17]. В день смерті В.Н. Каразіна, 4 листопада 1892 р., міська дума асигнувала на пам’ятник 1000 крб. з міських коштів, а серед гласних по підписці було зібрано 600 крб. [70, с. 449 – 450; 66, с. 4]. Д.І. Багалій і Д.П. Міллер стверджували, що в цілому Харківське міське громадське управління асигнувало 2000 крб. на створення пам’ятника В.Н. Каразіну (мабуть, були й додаткові виділення коштів) [12].

У 1892 р. головним чином на кошти, виділені Харківським університетом, було відновлено надмогильний пам’ятник В.Н. Каразіну в Миколаєві [46].

Значні заходи з ушанування пам’яті В.Н. Каразіна були здійснені в листопаді 1892 р. Як повідомляли “Харьковские губернские ведомости”, на 4 листопада 1892 р. було призначене засідання міської думи, перед початком якого передбачалося проведення панахиди в 50-ту річницю смерті В.Н. Каразіна [72, 1892, 4 листоп., № 283].

8 листопада 1892 р. в “Харьковских губернских ведомостях” було поміщене поличчя В.Н. Каразіна. Фотографія портрета була передана Ф.В. Каразіним колишньому професору Харківського університету М.О. Лавровському, який передав її Д.І. Багалію та “Каразінському” комітету [30]. Ґравюра з цього портрета вперше була надрукована у квітні 1875 р. в журналі “Русская старина”. Ориґінал портрета був намальований у 1803 р. в Санкт-Петербурзі на слоновій кістці французьким еміґрантом графом де-Шатобуром, зберігався у Ф.В. Каразіна [59].

8 листопада 1892 р. університет ушановував 50-ту річницю смерті В.Н. Каразіна [72, 1892, 8 листоп.]. Після божественної літургії та панахиди в залі врочистих засідань університету о 12-тій годині зібралися представники урядових, станових і громадських установ, чини цивільного й військового відомств, професори університету, студенти. Біля кафедри були розміщені портрети В.Н. Каразіна та проект пам’ятника [72, 1892, 9 листоп., № 288]. На врочистому зібранні професори університету А.С. Лебедєв і Д.І. Багалій виголосили промови, зі змістом яких пізніше можна було ознайомитися на сторінках “Записок императорского Харьковского университета” та шпальтах “Харьковских губернских ведомостей” [6; 7; 39; 40]. При чому, Д.І. Багалій висловив підтримку ідеї спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну, а А.С. Лебедєв – сподівання, що ця ідея вже була близькою до здійснення.

Ідея спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну активно пропаґувалася істориками університету. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на шпальтах харківської преси нерідко публікувалися результати досліджень науковців Харківського історико-філологічного товариства, що діяло при університеті (зокрема, Д.І. Багалія, Д.П. Міллера), присвячені В.Н. Каразіну [8; 9; 19; 72, 1901, 27 бер., № 80]. Науковці неодноразово висловлювали бажання побачити споруджений монумент ініціатору заснування університету. Д.І. Багалій в першому томі “Опыта истории Харьковского университета” висловив побажання, щоб В.Н. Кразін був зображений на пам’ятнику в позі з простягнутою правицею, що нагадувало б про його промову щодо заснування університету [5, с. 184].

Згідно з Положенням про комітет для спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну (затвердженим 14 вересня 1891 р.), питання про форму монумента й місце його встановлення мали вирішити Рада Харківського університету та Харківське губернське земське зібрання. В разі необхідності, питання про місце встановлення пам’ятника Рада Харківського університету мала узгодити з органами громадського управління Харкова. Кошти, зібрані на пам’ятник, мали бути передані комітету лише після остаточного вирішення питання про форму монумента й місце його встановлення [44, с. 16].

Вже в кінці 1895 р. комітет для спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну відзначав, що для встановлення монумента були б зручними два місця: кругла площинка в Університетському саду за вихідними воротами або ж Миколаївський сквер, де знаходилася тимчасова Миколаївська церква (сучасна площа Конституції). Слід зазначити, що в 1886 - 87 рр. з ініціативи єпископа Амвросія було безжально зруйновано Миколаївську церкву (1764 – 1770 рр.), і зведення нового храму завершилося 1896 року [73, 1896, 13 жовт.]. Пропозиція художника М.М. Каразіна про встановлення пам’ятника на площинці між сходами Університетської гірки була відхилена комітетом, оскільки реалізація такого проекту вимагала значних витрат [50].

1903 року пам’ятник було вирішено встановити в Університетському саду, у великому колі на початку алеї, навпроти воріт, що виходили на Сумську вулицю [31]. Того ж року комітет для спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну схвалив модель художника І.І. Андріолетті (П.П. Пагірєва) – талановитого учня славетного скульптора В.О. Беклемішева. В.Н. Каразін зображувався в позі оратора, з підійнятою правицею. Виготовлення статуї доручалося авторові моделі. П’єдестал мав бути зведений під наглядом архітектора О.М. Бекетова. Однак на 1903 р. на побудову пам’ятника було зібрано 16.950 крб., не вистачало 4000 крб. У зв’язку з цим комітет для спорудження пам’ятника звертався до громадськості з проханням про пожертви, які могли бути надіслані ректору Харківського університету (інформація журналів “Киевская старина” та “Исторический вестник”) [56; 32]. Цікаво, що місцева періодика (“Харьковские губернские ведомости”, “Харьковский листок”) в 1903 р. повідомляла, що на спорудження пам’ятника вже існував капітал у 20.000 крб., однак необхідність подальших пожертв не заперечувалася [33; 29].

24 вересня 1903 р. на колеґіальному засіданні в Харківській губернській земській управі була ухвалена пропозиція про відкриття пам’ятника В.Н. Каразіну й вирішено доручити роботи зі спорудження І.І. Андріолетті за гонорар у 5000 крб. Відкриття пам’ятника призначалося на 16 січня 1905 р. – день святкування сторічного ювілею Харківського університету [29].

У 1903 р. молодий науковець Харківського університету М.Й. Тихий написав невелику працю “Вопрос о памятнике В.Н. Каразину”, видану 1907 року. В ній зазначалося, що навесні 1903 р. Харківське міське управління та земство запевнили Раду Харківського університету, що нададуть додаткові кошти на пам’ятник. Улітку 1903 р. було замовлено статую В.Н. Каразіна, на якій він зображувався в момент промови перед дворянством губернії 31 серпня 1802 р. (скульптор - І.І. Андріолетті). Як припускав М.Й. Тихий, В.Н. Каразін зображувався із піднятою рукою за пропозицією Д.І. Багалія. Постамент узявся виконати архітектор О.М. Бекетов [66, с.4].

Проте справа знову затяглася. Дещо дивним здається повідомлення “Харьковских губернских ведомостей” про те, що на засіданні 21 липня 1904 р. комітет для спорудження пам’ятника В.Н. Каразіну знову схвалив як проект п’єдесталу (за кресленнями академіка архітектури О.М. Бекетова), так і фіґуру В.Н. Каразіна, зліплену зі глини художником-скульптором І.І. Андріолетті за ескізними рисунками й фотографіями [49].

28 серпня 1904 р. комітет отримав від віце-президента Імператорської Академії художеств графа І.І. Толстого повідомлення, що комісія з художників-скульпторів, до якої входили Р.Р. Бах, В.О. Беклемішев, Г.Р. Залеман і Л.В. Позен, визнала виліплену зі глини фіґуру В.Н. Каразіна та проект п’єдесталу прийнятними. На засіданні 16 вересня 1904 р. Рада Харківського університету ухвалила прохати попечителя Харківського навчального округу клопотати через губернатора перед міністром внутрішніх справ про затвердження проекту пам’ятника В.Н. Каразіну, що передбачав встановлення відлитої з темно-червоної бронзи статуї на гранітному постаменті.

Однак комітету не вистачало ще 5 – 6 тисяч крб. на впорядкування місця встановлення пам’ятника, на заміну огорожі по Сумській вулиці, на влаштування освітлення, розбивку квітника біля монумента тощо. Тому знову оголошувалося про необхідність пожертв, які можна було направляти на ім’я ректора університету [49].

На початок ювілейного 1905 р. встановлення монумента виявилося неможливим. Тому святкування сторіччя з часу відкриття університету було перенесено з 17 січня на 15 вересня 1905 р., щоб пов’язати ці події. На початок року було влаштовано фундамент для постаменту та заготовлено граніт, фіґура В.Н. Каразіна відливалася на одному з петербурзьких заводів.

З нагоди відкриття пам’ятника Рада університету вирішила опублікувати зібрання творів В.Н. Каразіна за редакцією професора Д.І. Багалія, що й було здійснено 1910 року [34]. Й до сьогодні це видання творів, листів і паперів В.Н. Каразіна не має аналогів. У 1905 р. Д.І. Багалій опублікував також велику статтю “Новые данные для биографии В.Н. Каразина”, в якій повідомив про документи до життєпису В.Н. Каразіна [4]. З січня 1905 р. в журналі “Киевская старина” було розпочато публікацію монографії М.Й. Тихого “В.Н. Каразин. Его жизнь и общественная деятельность”, яка того ж року вийшла окремою книгою [68]. Праця була відзначена золотою медаллю як написана на тему, задану історико-філологічним факультетом Імператорського Харківського університету з російської історії [10, с. 251]. Ім’я М.Й. Тихого наявне у списку членів Харківського історико-філологічного товариства 1918 р. [76. – Ф. 2017, оп. 1, од. зб. 1076, арк. 16, зв.].

Того ж 1905 р. в Харкові вийшла друком брошура анонімного автора, що підписався як “И-въ”, під претензійною назвою “В.Н. Каразин, мнимый основатель Харьковского университета или повесть о том, как историк может сделать из мухи слона” [28]. Не позбавлений відчуття слова автор неодмінно користувався б успіхом у наші дні серед любителів сенсаційних повідомлень “жовтих” засобів масової інформації. У змалюванні “И-ва” В.Н. Каразін виглядав “жалюгідним маніяком” і постаттю одіозною: нікчемною, малоосвіченою, брехливою, схильною до інтриґанства, написання доносів. Текст закінчувався зауваженням, що пам’ятник В.Н. Каразіну буде вічною ганьбою і для харківців, і для Харківського університету. Автор брошури в брутальній формі звинувачував Д.І. Багалія в некритичному сприйнятті “леґенди” про В.Н. Каразіна, як про засновника Харківського університету. Цю “леґенду”, на думку “И-ва”, створили В.Н. Каразін і його син. Брошура супроводжувалася певною кількістю посилань, містила реальні, хоч і тенденційно підібрані та перекручені факти з біографії В.Н. Каразіна. Як не дивно, однак саме це розважальне чтиво викликало відповіді науковців, і навіть знаменувало початок гострої дискусії.

31 травня 1905 р. на шпальтах “Южного края” з’явилася відповідь Д.І. Багалія на згадану брошуру. Анонімна праця була охарактеризована Д.І. Багалієм як “щось середнє між памфлетом і пасквілем”. Д.І. Багалій відмовився спростовувати в газетній публікації звинувачення В.Н. Каразіна в шахрайстві та шпигунстві. За твердженням Д.І. Багалія, анонімний автор безпідставно називав доносами всі записки В.Н. Каразіна, в яких той “бичував” недоліки суспільного устрою, з-за чого зазнав політичних покарань. Так само Д.І. Багалій не погоджувався з твердженням, що В.Н. Каразін, характеризуючи себе як “обсерватора” (тобто спостерігача) перед міністром внутрішніх справ В.П. Кочубеєм, мав на увазі якусь шпигунську діяльність. Перефразовуючи анонімного автора, Д.І. Багалій зазначив, що “памятник В.Н. Каразину в Харькове будет достойным увековечением его памяти, а разбираемая брошюра – вечным и заслуженным позором для ея автора” [11].

Вважаючи нижчим своєї гідності давати просторішу відповідь на “парканний” твір, професор Д.І. Багалій не сподівався, мабуть, що в анонімного автора з’являться відверті прихильники.

У травні 1905 р. на сторінках чорносотенного журналу “Мирный трудъ” за авторством його редактора професора Харківського університету А.С. Вязігіна з’явилася стаття “Несколько слов о В.Н. Каразине”, автор якої обурювався з приводу очікуваного встановлення пам’ятника. А.С. Вязігін, прочитавши анонімну брошуру про В.Н. Каразіна, відчув сумніви щодо суспільних заслуг і моральних якостей останнього. Професор усесвітньої історії А.С. Вязігін відзначив необхідність вирішення збуджених анонімом проблем і “ретельного методичного дослідження” достовірності існуючих свідчень про В.Н. Каразіна. Перекладаючи це завдання на когось іншого, професор А.С. Вязігін не оминув нагоди повторити найгостріші звинувачення аноніма, що характеризували В.Н. Каразіна виключно з неґативного боку [23].

11 вересня 1905 р. на шпальтах “Харьковских губернских ведомостей” професор історії Харківського університету, чорносотенець П.М. Буцинський опублікував статтю “Брошюра г. И-ва “В.Н. Каразин, мнимый основатель Харьковского университета” и ответ проф. Д.И. Багалея в “Южном крае” № 8467”, у якій висловив міркування, що Д.І. Багалій мав вибачитися перед своїми читачами за власну помилку в оцінці діяльності В.Н. Каразіна, а не критикувати анонімного автора брошури [18]. При цьому П.М. Буцинський наголосив, що саме за пропозицією Д.І. Багалія Рада університету вирішила помістити на п’єдесталі пам’ятника В.Н. Каразіну напис, в якому той характеризувався б як “положивший основание”, а не “основатель” (засновник) цього навчального закладу. За твердженням П.М. Буцинського, проти встановлення пам’ятника В.Н. Каразіну виступали професори А.С. Вязігін та Д.М. Овсяніко-Куликовський (опублікованих заяв останнього з цього приводу не виявлено. – Авт.). Згідно з опублікованими самим Д.І. Багалієм документами, в 70-х рр. ХІХ ст. проти встановлення пам’ятника висловлювалися також професор В.М. Черняєв і харківський міський голова Є.С. Гордієнко [4]. П.М. Буцинський підтримав анонімного автора у звинуваченнях В.Н. Каразіна у привласненні університетських грошей, прагненні створити департамент “шпигунства”, доносах. Однак замість того, щоб переконливо довести ці звинувачення, П.М. Буцинський запропонував Д.І. Багалію самому зняти всі підозри з В.Н. Каразіна. Виявилося, що П.М. Буцинському був відомий автор анонімної брошури. Не без задоволення П.М. Буцинський повідомив, що ним був студент Харківського університету, учень Д.І. Багалія.

Того ж 1905 року Д.І. Багалій помістив відповідь на статтю П.М. Буцинського в “Харьковском листке”. Він звинувачував П.М. Буцинського в тенденційності, і відзначав, що той для написання своєї статті використав брошуру “И-ва”, не здійснив самостійної дослідницької роботи. Д.І. Багалій відмовився витрачати час на виправлення помилок анонімної брошури, і повідомив, що він особисто взявся за збирання творів і листів В.Н. Каразіна. Д.І. Багалій відзначив також, що йому невідомо й малоцікаво, хто приховувався під ініціалами “И-ва”, чи існував цей автор насправді, і яка кількість осіб взяла участь у написанні анонімної брошури (один, двоє чи група) [14].

Склалася цікава ситуація, коли добру пам’ять про переконаного монархіста В.Н. Каразіна прагнув зберегти ліберальний Д.І. Багалій, натомість дошкульні випади проти ініціатора заснування університету здійснювалися найрадикальнішими консерваторами цього ж таки закладу. При чому, ні професори-чорносотенці, ні їхній анонімний попередник не взяли до уваги того факту, що Д.І. Багалій не належав до перших ініціаторів спорудження монумента. Навпаки, “И-въ”, П.М. Буцинський широко цитували висловлювання М.О. Лавровського, який, власне, був одним із таких ініціаторів [28, с. 11, 18, 20, 21, 29; 18]. Ні Д.І. Багалій, ні М.О. Лавровський не ідеалізовували постаті В.Н. Каразіна. Однак виключно неґативна характеристика, яка давалася цьому діячеві “И-вым”, А.С. Вязігіним, П.М. Буцинським, поверховість й емоційність їхніх праць, свідчить, що пошук наукових істин не був для цих авторів мотивом для написання робіт про В.Н. Каразіна.

Враховуючи революційні події 1905 р., що відбувалися в час розгортання дискусії, слід зробити висновок, що причиною її загострення (а, можливо, й виникнення) було не прагнення глибокого вивчення біографії В.Н. Каразіна чорносотенцями університету, але бажання підірвати незаперечний авторитет Д.І. Багалія. В 1905 р. Д.І. Багалій, попри свою нерішучість й обережність, брав активну участь у політичних подіях, і навіть вступив до Конституційно-демократичної партії народної свободи. До причин такої гострої дискусії слід додати й особисту неприязнь між Д.І. Багалієм і П.М. Буцинським, які у 1882 - 83 рр. були конкурентами в боротьбі за посаду штатного доцента на кафедрі російської історії Харківського університету. Підтримка професури на чолі з О.О. Потебнею була за Д.І. Багалієм. Однак П.М. Буцинський, як ставленик консервативної групи професорів, також був обраний на посаду доцента кафедри російської історії [13, с. 11, 98 - 102].

Того ж 1905 року вийшла друком нова праця М.Й. Тихого “В.Н. Каразин, виновник учреждения университета в Харькове. По поводу брошюры г. И-ва: “В.Н. Каразин, мнимый основатель Харьковского университета”. М.Й. Тихий посторінково розглянув брошуру “И-ва”, і довів, що вона містила значну кількість неточностей, перекручених фактів, тенденційно підібраних й урізаних цитат, а, отже, не була науковим дослідженням, а “швидше злободенним фейлетоном” [67, с. 79]. На думку М.Й. Тихого, В.Н. Каразін був “винуватцем заснування в Харкові університету” [67, с. ІІІ]. Працю М.Й. Тихого можна вважати і спростуванням робіт П.М. Буцинського та А.С. Вязігіна про В.Н. Каразіна, оскільки в них повторювалися судження примітивної брошури аноніма.

Однак найважче звинувачення на адресу В.Н. Каразіна як викажчика необхідно розглянути, оскільки воно мало певні документальні підстави та виринало в працях значно глибших дослідників, ніж харківські чорносотенці. В російській історіографії ХХ ст. склалася ціла традиція звинувачення В.Н. Каразіна у цілеспрямованій боротьбі проти О.С. Пушкіна, навіть причетності до заслання поета (В. Базанов, Б. Томашевський та інші). На початку 90-х років ХХ ст. І.Я. Лосієвський дійшов висновку, що ця версія виникла внаслідок неточного цитування архівних документів, ориґінали яких він мав можливість перевірити особисто в сховищах Росії [42, с. 102; 43, с. 51 - 60, 174].

Дійсно, не на користь В.Н. Каразіна свідчить його лист від 4-го червня 1820 р. до міністра внутрішніх справ графа В.П. Кочубея щодо творів В.К. Кюхельбекера, О.С. Пушкіна, Є.А. Баратинського, опублікованих у журналах із приводу заслання О.С. Пушкіна на південь імперії (вперше лист опублікований у журналі “Русская старина” у травні 1899 р., с. 277 – 279, оприлюднений у 1905 р. А.С. Вязігіним [23, с. 218 - 219] та в 1910 р. Д.І. Багалієм [34, с. 154 - 156], цитувався “И-вым”). Однак у цьому листі В.Н. Каразін повідомляв про опубліковані, а не таємні матеріали, і це пом’якшує його вчинок. Якщо ж узяти до уваги зміст інших записок В.Н. Каразіна, написаних у 1820 р. до вищих представників державної влади, то взагалі виникає сумнів про право історика в цьому випадкові кидати якісь моральні звинувачення на адресу автора листа, наважуватися бути суддею.

В 1819 - 1820 рр. до безглуздості відданий Олександрові І-му В.Н. Каразін написав цареві та графові В.П. Кочубею “доноси” на самого себе: критикував дії уряду, недосконалість російського циркулярного законодавства, відзначав дику безправність кріпаків і навіть необхідність їхнього поступового звільнення тощо [34, с. 123 – 154, 907 та ін.]. За свою відвертість він поплатився шістьома місяцями перебування у Шліссельбурзькій фортеці та подальшою опалою. В.Н. Каразін був прихильником монархії, керованої законами, дворянського дорадчого представництва і заперечував доцільність прийняття конституції [34, с. 142 – 143, 153, 777, 907]. На думку В.Н. Каразіна, який жахався революції, необхідні реформи в абсолютистській Російській імперії мали бути проведені самим урядом. Тому він вважав за необхідне якнайповніше пояснити представникам державної влади, в якій небезпеці соціального вибуху перебувала країна (тобто й метою листа від 4 червня був не донос, не прагнення вислужитися, але довести справедливість своїх занепокоєнь). До того ж наївний В.Н. Каразін вважав обов’язком “сина вітчизни” вказувати монархові на існуючі в державі негаразди, щоб таким чином вплинути на хід державної політики. Однак на пропозицію стати донощиком “по чувству долга и присяги верноподданного”, В.Н. Каразін обурено відмовився вказувати В.П. Кочубею імена осіб, “від кого, що і коли чув”. Натомість В.Н. Каразін заявив міністрові внутрішніх справ В.П. Кочубею про необхідність заснування статистичного департаменту, який проводитиме систематичні наукові й облікові дослідження внутрішнього становища держави, і дасть урядові значно кориснішу інформацію, ніж “низькі шпигуни” [34, с. 123]. Цілком надуманими здаються висновки “И-ва” та А.С. Вязігіна про прагнення В.Н. Каразіна вислужитися.

В листі до Миколи І від 18 вересня 1826 р. В.Н. Каразін повідомив, що після або перед своєю відмовою стати викажчиком, він виклав перед В.П. Кочубеєм “первоначальные черты общества, подчиненного ему как министру в виде председателя оного, которое бы сверх публичного своего назначения улучшивать участь поселян, подвластных дворянству, имело нечувствительный присмотр за всеми другими, так-называемыми вольными, явными и тайными обществами” [34, с. 159]. Представникам державної влади, мабуть, важко було зрозуміти натяки В.Н. Каразіна про те, за якими саме товариствами (політичними, містичними тощо) він вважав за необхідне встановити нагляд. Вказівки про масонів були доволі плутаними. До того ж лист 1826 р. був написаний у час, коли В.Н. Каразін перебував ув опалі та скруті, і мусив доводити імператору безпідставність підозри. Можливо, цією фразою В.Н. Каразін (цілком у притаманному йому стилі) хотів лише заінтриґувати нового імператора, викликати його співчуття до головних своїх ідей. Тим більше, що тут само В.Н. Каразін наважився відзначити, що він прагнув звернути увагу “государя не-деспота на противоречия между разливающимся чрез все сословия в народе просвещением и формами правления, которые могли быть приличны прошедшим лишь векам” (і т.д. в тому ж дусі) [34, с. 159]. Не прагнення вислужитися, але щирість переконань спонукала ідеаліста В.Н. Каразіна звертатися з посланнями до володарів імперії. “Не должно было сближать нас с Европою, начиная от ХVІ-го века еще, если самодержец пребыть хочет выше общественного мнения и законов” – заявив він у 1826 р. Миколі І [34, с. 161]. А в 1831 р. повідомив імператору: “портреты Ваши, как бы умышленно представляющие Вас иностранцем и суровым, ни чуть на Вас не похожи” [34, с. 779].

В.Н. Каразін був реформатором, а не революціонером, і прагнув знайти в цьому підтримку вищих представників державної влади деспотичної Російської імперії. У розпорядженні істориків немає документів, які б переконливо свідчили, що В.Н. Каразін виказував політичних опонентів-революціонерів і спричинив покарання когось із них (хоча особисто знав і багатьох декабристів, позбавлених ілюзій щодо “просвічного монарха”, і їхні ідеї). Ствердження такої страшної підозри можливе лише за умови виявлення конкретних і переконливих документів.

В.Н. Каразін не виявляв якоїсь автономістської ностальгії, хоча за материнською лінією був нащадком знаного козацького старшинського роду Ковалевських. Однак хіба можна було очікувати чогось іншого від якийсь час наближеного до імператора представника слобідсько-української шляхти, викоханої на привілеях і милостях, здобутих шляхом покріпачення свого народу ? Як представник українського дворянства, В.Н. Каразін не був позбавлений комплексу малоросійства. Однак цілком певно своєю батьківщиною називав Україну, визнавав, що вона перебувала “в поругании и презрении”, і зарадити цьому намагався шляхом розповсюдження просвіти [34, с. 38]. Панславізм В.Н. Каразіна був досить обмеженим. В.Н. Каразін вважав Сербію батьківщиною діда, міркував про відродження політичного існування слов’янських народів (але не тих, що були упокорені Російською імперією) [34, с. 41 – 50 тощо].

В.Н. Каразін жорстко критикував конституційний устрій, парламенти, заперечував можливість соціальної рівності, вважав, що суспільством має управляти еліта (“лучшие люди”, “просвещенное дворянство”). В.Н. Каразін припускав, що після знищення почестей і відзнак у суспільстві запанують лише користолюбство й панування грошей [34, с. 143 - 145]. Його критичні висловлювання щодо демократії (“так называемая репрезентация народа есть вообще мнимая”, “нђсть власть, аще не отъ Бога”) супроводжувалися надзвичайно сміливими зауваженнями стосовно перешкод до її впорвадження в суспільстві, в якому смішними здаються “куплені докторські дипломи”, чини та місця надані імператором помилково, а “непідготовлена й голодна” сірома неспроможна бути реальним джерелом влади. Але В.Н. Каразін покладав свої соціальні сподівання не лише на дворянство, як може здатися спершу. Дворянство, за його переконаннями, не повинне було залишатися замкнутою кастою: допуск і виключення мали б залежати від особистих діянь конкретних осіб [34, с. 145]. Водночас В.Н. Каразін розумів поміщика як спадкового чиновника, якому верховна влада, давши землю для населення, довірила опіку про селян, відповідальність за них (“он есть их генерал-губернатор в малом виде”) [34, с. 67]. Звичайно, подібне розуміння визволення кріпаків не є таким у повному сенсі слова, однак для того часу було проґресивним.

Ще в 1793 р. (через десять років після остаточного оформлення кріпосного права на Слобожанщині) юний В.Н. Каразін заснував у своєму Кручику сільську думу. В своїх селянах він бачив майбутніх громадян, визнавав їхнє право власності, визначив межі залежності, передав як арендаторам земельні ділянки, поширював у народі просвіту [66, с.108 - 114]. В цьому виявився менталітет В.Н. Каразіна як поміщика Слобідської України, де жила пам’ять про козацькі часи, і кріпаччина лише з кінця ХVІІІ ст. нерідко набувала тих диких і потворних форм, що виросли з традицій Московського царства. А якщо ще раз згадати про його високу освіту, ініціативу заснування Харківського університету, наукові дослідження в різних галузях знань за власний рахунок (нехай і не завжди вдалі), то стає очевидним, що В.Н. Каразін був свого часу на Слобідській Україні постаттю першої величини і не заслуговує на забуття. Діяння В.Н. Каразіна для багатьох були незрозумілі (звідси й жарт українського поета П.П. Гулака-Артемовського: “він ні в карти грать не тямить, ні мужиків лупить не вміє”) [68, с. 196, прим.].

Постать В.Н. Каразіна не заслуговує на ідеалізацію, а, тим більше, ідолізацію. Очевидні ідеалізм світогляду та станова зумовленість окремих суспільних переконань цього діяча, що подекуди контрастували. Непередбачуваний характер і химерні вчинки В.Н. Каразіна відзначали всі неупереджені біографи, в тому числі ініціатори відкриття пам’ятника. Це також, до певної міри, послугувало підставою довгих дискусій, що вирували навколо ідеї встановлення цього пам’ятника, що, врешті-решт, була реалізована 1907 року. Вже 23 травня офіційні “Харьковские губернские ведомости”, як видно, прихильні до міркувань чорносотенців, насторожено повідомляли, що пам’ятник “якобы основателю Харьковского университета, думают таки открыть” [72, 1907, 23 травня]. Відкриття пам’ятника відбулося 20 червня опівдні, після виступу Д.І. Багалія та під час молебня. До пам’ятника були піднесені вінки від університету та Харківської приватної жіночої недільної школи (Х.Д. Алчевської) [72, 1907 р., 21 червня, № 137]. Первісно пам’ятник знаходився біля університетського саду по Сумській вулиці, де в 1935 р.було відкрито монумент Тарасові Шевченку.

У 1933 р., напередодні початкових робіт зі спорудження монумента Т.Г. Шевченку (розпочалися в квітні 1834 р.), пам’ятник В.Н. Каразіну перевезли на Університетську вулицю (тоді – Вільної академії) [41]. Нове місце для пам’ятника було обране біля колишньої університетської церкви, навпроти головного входу в навчальний заклад, на який і вказував піднесеною рукою ініціатор його заснування. Це відзначено й у відомому романі Олеся Гончара: “Пустіє, безлюдніє вулиця – вулиця Вільної академії, що бачила студентські барикади 1905 року і вирувала мітингами в 1917-му, і лише бронзовий Каразін, засновник університету, стоїть самотньо навпроти білого спорожнілого університетського корпусу” [24, с. 52]. Район Університетської гірки та старих корпусів навчального закладу здається найвдалішим місцем для пам’ятника В.Н. Каразіну як за характером забудови, так і з історичних міркувань.

1958 року пам’ятник знову перенесли до саду ім. Тараса Шевченка під могутні стіни відреставрованого після війни Дому проектів, де розмістився університет [41; 2]. Однак існуюча нині ідея перенесення пам’ятника до центрального входу університету не здається вдалою, оскільки тут монумент буде цілком поглинутий не лише величними масштабами будови навчального закладу, а ще й гігантськими обширами майдану, які відчутні навіть під прикриттям зелених насаджень. До того ж пам’ятник остаточно втратить зв’язок зі своїм історичним середовищем: і майдан, і майже всі навколишні споруди є культурним надбанням зовсім іншої доби. У цьому сенсі сучасне місцезнаходження пам’ятника (сад імені Тараса Шевченка, частиною якого став колишній університетський) є не таким уже й поганим. У будь-якому разі, статуя не повинна бути повернутою обличчям до прихованого за далекими деревами туалету та кафе з химерною чужинницькою назвою “Ti Amo”.

Питання про життєпис В.Н. Каразіна та про пам’ятник йому не можна вважати закритими. У цій розвідці свідомо оминаються останні дискусії навколо пам’ятника, оскільки з погляду історії вони не відкрили нічого науково цінного (хоча, здається, мали б). Однак слід згадати статтю С. Авербуха, в якій оприлюднене зображення проекту пам’ятника Василеві Каразіну, виконаного внуком останнього: погруддя на високому п’єдесталі, увінчаному лавровим вінком, із відкритою книгою [1].

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

	Абрамов Я.В. В.Н. Каразин (основатель Харьковского университета). Его жизнь и общественная деятельность. Биографический очерк. – СПб., 1891. – 96 с.
	Авербух С. Кочующий памятник, или Зыбкое поле памяти // Журналист. – 1998. – 25 июня – 1 июля. - № 24.
	Анастасевич В. Записка о Василии Назарьевиче Каразине // ЧИОИДР… - Кн. 3. – Июль – сентябрь. – М., 1861. – С. 192 – 199.
	Багалей Д.И. Новые данные для биографии В.Н. Каразина // ЗИХУ. – 1905. – Кн. 1. – Х., 1905. – С. 81 – 164.
	Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). – Т. 1-й (1802 – 1815 гг.). –Х., 1893 – 1898. – 1204 с. , 5 л.
	Багалей Д.И. Просветительная деятельность В.Н. Каразина (1773 – 1842 г.) Речь, сказанная 8 ноября 1892 г. по случаю пятидесятилетия со дня кончины Каразина // ЗИХУ. – 1893. – Кн. 1. – Х., 1893. – С. 5 – 35.
	Багалей Д.И. Просветительная деятельность В.Н. Каразина // ХГВ. – 1892. – 14 ноября. - № 293.
	Багалей Д.И. Чем обязан В.Н. Каразину Харьковский университет ? // ХГВ. – 1889. – 27 мая. - № 134.
	Багалей Д.И. Новое сведение о В.Н. Каразине // ХГВ. – 1893. – 8 января. - № 6.
	Багалей Д.И. Как готовится Харьковский университет к своему столетнему юбилею ? // КС. – 1905. – Т. 88. – Март. – С. 245 – 251.
	Багалей Д.И. Научная критика, памфлет или пасквиль ? (По поводу брошюры г. И-ва “ В.Н. Каразин, мнимый основатель Харьковского университета”) // ЮК. – 1905. – 31 мая. - № 8467.
	Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655 – 1905). Истор. монография. В 2-х т. - Т. 2. – Репринт. изд. -Х., 1993. – 982 с.
	Багалій Д.І. Вибрані праці: У 6 т. – Т. 1: Автобіографія. Ювілейні матеріали. Бібліографія. – Х., 1999. – 600 с.
	Багалей Д.И. Pro domo sua // Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Т. 20. Издан в честь проф. Д.И. Багалея. – 1911. – С. 600 – 603.
	Бодянский О. Объяснения // ЧИОИДР… - 1865. – Кн. 2. – Апрель – июнь. – Отд. 5. – Смесь. – С. 196 – 201.
	Борисяк Н.Д. Из прошедшего // ХГВ. – 1873. – 22 сентября. - № 140.
	Бумаги князя Илариона Васильевича Васильчикова // РА. – 1875. – Кн. 7. – С. 325 –338.
	Буцинский П. Брошюра г. И-ва “ В.Н. Каразин, мнимый основатель Харьковского университета” и ответ проф. Д.И. Багалея в “Южн. крае” № 8467 // ХГВ. – 1905. – 11 сентября. - № 233.
	В заседании историко-филологического общества // ХГВ. – 1899. – 4 декабря. - № 320.
	В.Н. Каразин // РС. – 1873. – Т. 7. – Февраль. – С. 228 – 235.
	Вновь сооруженный храм во имя св. Николая Чудотворца // ЮК. – 1896. -13 октября. - № 5417.
	Воспитанник Харьковского университета 1820-х гг. Василий Назарович Каразин, основатель Харьковского университета. // РС. – 1875. – Т. 12. – Февраль. – С. 329 – 338.
	Вязигин А. Несколько слов о В.Н. Каразине // Мирный труд. – 1905. – № 5. – С. 212 – 222.
	Гончар О.Т. Людина і зброя. Роман // Твори в п’яти томах. – Т. 4. – К., 1966. – С. 5 – 308.
	Данилевский Г.П. Василий Назарович Каразин // РС. – 1872. – Т. 6. – Сентябрь. – С. 294 – 296.
	Данилевский Г.П. Украинская старина. Материалы для истории украинской литературы и народного образования. – Х., 1866. – 403 с.
	Еще о В.Н. Каразине (Из воспоминаний В.И. Ярославского) // Х. сб. - Вып. 1. - Х., 1887. – С. 65 – 69.
	И-въ. В.Н. Каразин, мнимый основатель Харьковского университета или повесть о том, как историк может сделать из мухи слона. – 1905. – 45 с.
	К открытию памятника Каразину // ХГВ. – 1903. – 26 сентября. - № 249.
	К портрету В.Н. Каразина // ХГВ. – 1892. – 8 ноября.
	К сооружению памятника В.Н. Каразину // КС. – 1903. – Т. 83. – Ноябрь. – С. 79.
	К сооружению памятника В.Н. Каразину // ИВ. – 1903. – Декабрь. – С. 1123.
	К устройству памятника В.Н. Каразину // ХЛ. – 1903. – 6 февраля. - № 985.
	Каразин В.Н. Сочинения, письма и бумаги, собранные и редактированные Д.И. Багалеем. – Х., 1910. – ХІХ, 926 с.
	Каразин Ф. За и против. Ответ г. Оресту Миллеру // Голос. – 1871. – 7 февраля. - № 38.
	Лавровский Н. Воспоминание о Василии Назаровиче Каразине (1773 –1873) // ЖМНП. – 1873. – Февраль. – С. 294 – 311.
	Лавровский Н. Василий Назарьевич Каразин и открытие Харьковского университета // ЖМНП. – 1872. – Январь. – С. 57 – 106.
	Лащенков Н.А. Василий Назарьевич Каразин, как помещик с. Кручика (1773 – 1842 г.) // Х. сб. - Вып. 1. - Х., 1887. – С. 53 – 64.
	Лебедев А.С. Об участии харьковского общества в открытии Харьковского университета // ХГВ. – 1892. –11 ноября. - № 290.
	Лебедев А.С. Об участии харьковского общества в открытии Харьковского университета. Речь, произнесенная в торжественном собрании в университетском зале для чествования памяти В.Н. Каразина 8 ноября 1892 г. // ЗИХУ. – 1893. – Кн. 1. – Х., 1893. – С. 1 – 4.
	Лейбфрейд А. Имени великого Кобзаря // Слобода. – 1996. – Август. - № 63.
	Лосиевский И.Я. Первая ссылка Пушкина и В.Н. Каразин // Русская литература. – 1992. - № 1. – С. 95 – 113.
	Лосиевский И.Я. Русская лира с Украйны: Русские писатели Украины первой четверти ХІХ века. – Х., 1993. – 224 с.
	Морозов Ю. Отчет комитета для сооружения памятника Василию Назаровичу Каразину // ЗИХУ. – 1893. – Кн. 1. – Х., 1893. – С. 11 – 17.
	Морозов Ю. К вопросу о сооружении памятника Василию Назаровичу Каразину // ХГВ. – 1892. – 13 марта. - № 66.
	Морозов Ю. К вопросу о сооружении памятника В.Н. Каразину // ХГВ. – 1892. – 30 апреля. - № 110.
	Н.К. О памятнике В.Н. Каразину // ХГВ. – 1888. – 19 апреля. - № 104.
	Н.П. Письмо к издателям // Современная летопись. Воскресные прибавления к “Московским ведомостям”. – 1865. – Май. - № 16. – С. 13 – 15.
	О памятнике В.Н. Каразину // ХГВ. – 1904. – 3 октября. - № 258.
	О положении дела по сооружению памятника В.Н. Каразину // ХГВ. – 1895. – 8 декабря. - № 318.
	О сооружении памятника В.Н. Каразину, как основателю Харьковского университета. // ЖОЗС, с 16 по 27 октября 1874 года.-Х.-1875. – С. 133 – 136.
	О сооружении памятника Вас. Наз. Каразину // РС. – 1873. – Март. – С. 418.
	О.Б. Попытка В.Н. Каразина бежать за границу. Примечание // ЧИОИДР… - 1866. – Кн. 3. – Июль – сентябрь. – Отд. 5. – Смесь. – С. 31 – 37.
	Открытие памятника В.Н. Каразину // ХГВ. – 1907. – 21 июня. - № 137.
	Памятник В.Н. Каразину // ХГВ. – 1888. – 10 ноября. - № 293.
	Памятник В.Н. Каразину // КС. – 1903. – Т. 83. – Октябрь. – С. 27.
	Подписка на памятник Василию Назаровичу Каразину // ХГВ. – 1890. – 14 марта. - № 67.
	Пожертвования на памятник В.Н. Каразину // ХГВ. – 1890. – 7 июня. - № 144; 8 июня. - № 145; 9 июня. - № 146; 11 июня. - № 148; 14 июня. - № 151.
	Портрет В.Н. Каразина // РС. – 1875. – Апрель. – С. 759.
	Постановления собрания о сооружении памятника В.Н. Каразину и о назначении стипендии его имени на содержание одного из студентов университета // ЖОЗС, с 16 по 27 октября 1874 года.-Х.-1875. – С.84 – 85.
	Путятін В. Монументальна скульптура Харкова кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Вісник Харк. держ. акад. дизайну і мист. – 2002. - № 1. – С. 56 – 61.
	Ред. По поводу предшествующих статей о В.Н. Каразине // ХС. – Вып. 1. - Х., 1887. – С. 70 – 71.
	С.Р. Харьковский университет и В.Н. Каразин // ХГВ. – 1891. – 17 января. - № 15; 6 февраля. - № 34..
	Соляник Л.В. Монументальная скульптура Харькова // Материалы к своду памятниколв истории и культуры народов СССР. Вып. 2. Харьковская область (материалы в помощь авторам. – К., 1984. – С. 279 – 285.
	Сумцов Н.Ф. О памятнике В.Н. Каразину // ХГВ. – 1880. – 19 июня. - № 155.
	Тихий Н. Вопрос о памятнике В.Н. Каразину. – Х., 1907. – 4 с.
	Тихий Н. В.Н. Каразин, виновник учреждения университета в Харькове. По поводу брошюры г. И-ва: “ В.Н. Каразин, мнимый основатель Харьковского университета”. – Х., 1905. – 80 с.
	Тихий Н. В.Н. Каразин. Его жизнь и общественная деятельность / Оттиск из журнала “Киевская старина”. – К., 1905. – 301, 27 с.
	Х*** В плохие времена …// ХГВ. – 1875. – 6 ноября. - № 241.
	Чествование памяти В.Н. Каразина // КС. – 1892. – Т. 39. – Декабрь. – С. 438 – 452.
	Эфъ-Эсъ-Ге. По поводу предстоящей годовщины Харьковского университета // ЮК. – 1881. – 15 января. - № 14.
	ХГВ. – Х., 1873 – 1907.
	ЮК. – Х., 1881 – 1905.
	ДАХО. – Ф. 45 (Харківська міська управа, 1871 – 1919 рр.).
	ДАХО. – Ф. 304 (Харківська губернська земська управа, 1865 – 1919 рр.).
	ЦДІАУ. – Ф. 2017 (Харківське історико-філологічне товариство, 1877 – 1919 рр.).

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ:

ДАХО	–	Державний архів Харківської області.
ЖМНП	–	Журнал Министерства народного просвещения.
ЖОЗС	–	Журналы очередного земского собрания Харьковской губернии с приложениями к ним.
ЗИХУ	–	Записки императорского Харьковского университета.
ИВ	–	Исторический вестник.
КС	–	Киевская старина.
РА	–	Русский архив.
РС	–	Русская старина.
ХЛ	–	Харьковский листок.
ХС	–	Харьковский сборник.
ХГВ	–	Харьковские губернские ведомости.
ЦДІАУ	–	Центральний державний історичний архів України, м.Київ.
ЧИОИДР	–	Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете.
ЮК	–	Южный край.