«Грунь – хоч плюнь» – так раніше казали люди про це містечко. Мабуть, перш за все, за його величину та розкиданість. А народ, як відомо, дарма не дає говірок. Зараз Грунь просто велике село, а починаючи з XVII сторіччя і буквально до 80 рр. XX сторіччя - це  містечко, а у свій час  «город», а ще центр однойменної сотні Гадяцького полку і райцентр при Радянській владі. По розмірах та кількості населення воно було в XVIII - XIX сторіччі зовсім не менше від нині відомих міст нашого краю – Охтирки, Зінькова, Гадяча і лише його місцерозташування не дало можливості йому стати повітовим центром зновствореної в 1803 році Полтавської губернії. А Грунщина в історичному плані – це територія, куди входили: нині Охтирського району Сумської області містечко Грунь, села Мала Павлівка, Комиші, Гнилиця (Семенівка), Зіньківського району село Шингиріївка та хутори обабіч цих сел. І в кожному з них були православні храми.

Грунь – найстаріше поселення з округи. Історія його виникнення сягає початку XVII сторіччя. Невідомо достеменно коли, але  в містечку з давніх давен були православні храми. До 1917 року в  Груні було 5 церков. Це був центр 3 благочинного округу Зіньківської протопопії Полтавської єпархії. Населення малоросійським практично всі сповідували православну віру.

Церква Воскресіння Христова Соборна – одна з найстаріших церков Груні.  Знаходилася в історичному центрі поселення, там де здавна і був центр містечка, базарна площа, двори найбільш поважних громадян, сотників, багатих козаків, купців, священиків. Поряд були торгові лавки, проходили ярмарки, приміщення сотенного, а пізніше волосного правління. Тут були ошатні двори сотників: Милорадовича, Бразоля, Дрофановського, двір майора Серебрянського, Возного Грунської сотні Григорія Андрійовича Нестеренка, полковника Івана Івановича Шевича.

Церква була Соборною Головною Військовою. Біля неї приймали присягу жителі Груні на вірність гетьманам та царям, тут представляли всій сотні сотників. Біля  цієї церкви громада вирішувала важливі питання в різні періоди історії краю. Більш за все кругом цієї церкви і розросталося поселення. Точної дати заснування Воскресенського храму я не знайшов, однак перелік старовинних речей, які були в ній говорить про те, що вона заснована до 1650 року. Вперше в письмових документах вона згадується 22 жовтня 1690 року «…1690 года. 22 октября этого года пред уряд Груни Черкаской, в состав которого входили: сотник Филипп Иванович, атаман — Григорий Донец, Яхно Уманец – войт, Остап Рибалка – бурмистр, при них же был «честный отец Назарий Яновский, презвитер свято-воскресенский грунский ринъковий, и иних особ зац них немало», – явилась Мелашка попадя, жона отца Ивана Шимановича, сполне з Иваном Ивановичем, сином своим». Сотники та багаті козаки жертвували на неї свої кошти. З початком 18 сторіччя при ній є церковно-приходська школа та шпиталь, або як називався «богадільня» на 20 чоловік.

В ті часи з священиків згадується Назарій Яновський в 1703 році, потім Ілля Яновський в 1732 році, син останнього. В 1750 - 1778 рр.  – пресвітером ієрей Григорій Ілліч Яновський, дияконом – Іван Якович Шимоновський, пономарем Федір Григор’єв Яновський, дячком Іван Петрович Родковський – син диякона. В приході було 427 чоловіків та 443 жінки, з них дітей – 84 хлопчики та 95 дівчаток, 24 особи – священослужителі, 552 козаків, посполитих (селян) 96, дворових 29, поселян – 169 чоловік. До революції 1917 року в церкві були рукописне Євангеліє 1636 року, яке спочатку до 1791 року знаходилося в Успенській церкві, куди було подаровано «до церкви Успенія войсковим товаришем Констянтином Дмитрійовичем», який проживав у Груні,  печатні львівського видавництва Євангелія від 1683 та 1689 років і Євангеліє 1690 року з надписом «1703 год от ктиторов и братсва церкви войсковой при Назарии Яновскомъ пресвітера того жъ храму наместника Грунского».

Також в церкві з старих речей були требник без дати, «Минея загальна» видана при королі Іоанні третьому, вінчальні вінця  в формі головних квітів, дві олов’яних чаші, плащаниця зелена бархатна, розшита, з святими ликами, шитими серебром, а їх волосся – шовком, старовинна серебротканна риза, наперсний хрест, медальйони – обидва з частками святих мощей, рукопис «Минея Місячна» 1627 року випуску та дерев’яна чаша. В 1791 році проведений був ремонт церкви. Як видно з «Клировой книги Полтавской епархии»  в 1902 році  це була дерев’яна церква, холодна, з такою ж в одному корпусі з дзвіницею. Присадибної землі було 1241 кв. сажень, де знаходилися церковна сторожка, церковна бібліотека, школа грамоти. Тут же стояв дім для священослужителів.

Ружної землі (яку обробляли) - 33 десятини. В 1902 році служив тут Захарій Васильович Штепенко, в сані священика з 1900 року, псаломщиком був Микола Павлович Яновський з 1883 року. Церковним старостою в 1902 році був купець 2-ої гільдії Іван Павлович Алексеєнко. Прихожан було 1077 чоловіків та 1069 жінок. В приході крім самої частини Груні були люди з хуторів Шаповалівка, Богомазовий, Рибальчиний, Богданцевий, Іваховий, Рубановий і Княжевий. В 1912 році серед прихожан було 37 привелійованого стану, міщан – 51, козаків – 1915, селян – 217. Прилягаючих хуторів та сел – 6, відстанню до церкви від 1,5 до 6 верст. Пізніше церковним старостою став Стефан Кузьмич Ковалюха. Церква була висока п’ятикупольна, огорожена дерев’яним парканом.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці знаходилася також в центрі містечка, на місці бувшого будинку культури. Я думаю, що ця церква знаходилася в центрі старого городищі і земляної фортеці. Вона мною рахується як найдавніша в містечку, беручи до уваги, що в ній знаходилося Євангеліє 1636 року випуску, вона згадується в 1659 році, раніше за всі інші. В 1659 році під час оборони Груні від нападу війська Івана Виговського її жителі Груні розібрали для побудови укріплення для оборони містечка. В 1791 році, не знаю з якої причини, її  було перенесено в Лютенські Будища під Гадяч, а всю церковну її утварь було зоставлену церкві Воскресіння Христова. Першим відомим священиком в ній був в 1718 році Петро Силенко. В 1732 році тут править  ієрей Василь Іллін (Яновський).  В 1750 році при церкві був шпиталь, церковно-приходська школа. Священиком був той же Василь Ілліч Яновський. В 1778 році на цій посаді ієрей Йосиф Євтіхієвич Павловський, дячком Іван Дем’янов, дияконом  та якийсь час і псаломщиком Петро Стефанович Дротанський із козаків, пономарем Федір Галущенко з козаків. До цього пономарем був Терещенко також із козаків. Приход у церви невеликий. Це жителі Груні, що живуть в центрі селища. Всього 364 чоловіки та 362 жінки, дітей 130(70 хлопчиків та 60 дівчаток), священнослужителів та членів їх сімей – 15, козаків 197 чоловіків  та 190 жінок, посполи тих 5 чоловіків і 6 жінок, дворових 42 жінки та 42 чоловіки, поселян 110 чоловіків, 119 жінок.

Трьохсвятительська церква, або в народі її називали Василівська, за іменем одного із святих, знаходилася в Груні з середини XVII сторіччя, вперше споминається в документах  в 1703 року. Знаходилася на нинішній першій сотні, на в’їзді в Грунь зі сторони  Гнилиці (Семенівка) зліва. На місці її знаходиться колгоспний тік. Побудована вона козаками першого куреня. З самого початку тут правили Шимоновські, нащадки Зіньківсь кого полковника Василя Шимона. В Присяжних списках 1718 року вказується, що тут править Іван Іванович Шимоновський, вони ж наряду з Яновськими поперемінно цілими поколіннями були Грунськими  намісниками. Тут же були їх подвір’я та земельні володіння. Лише в другій половині XIX сторіччя вони зустрічаються вже не в Груні, а серед дворян Охтирки. Іван Шимоновський, який також був і намісником Грунським, в документі від 9 травня 1714 року згадується «…іерей Васильевской Трехсвятской церкви Петр Кирилович Шимоновский….», з 1723 по 1732 рік –  Андрій Шимоновський, в 1750 році – намісник Грунський Яків Шимоновський. Сповідальні розписи за 1778 рік кажуть, що тоді правили  ієрей Василь Петрович Шимоновський, диякон Стефан Іванович Шимоновський, пономарь Кіндрат Васильович Богомол. Церква була дерев’яною з такою ж дзвіницею в одному зв’язку. Прихожан було 1128 чоловік, з них чоловіків 575, жінок - 553, дітей 132. Священиків та членів їх сімей 24, козаків 530, козачок 514, посполитих 24, дворових 20, поселян 36 чоловік. В 1783 році капітально ремонтована, зокрема була поставлена на кам’яний фундамент.

Прихожан в 1902 році 854 чоловіків та 845 жінок, в приході крім жителів першої сотні хутори Богданцевий, Іваховий, Рибальчина Криниця, Вовчий Яр. В 1902 році це дерев’яна церква на кам’яному фундаменті, холодна, землі церковної садибної 72 кв. сажні, де було церковна сторожка, житло для священиків. Також в храмі були церковна бібліотека, змішана школа грамоти, 2 будинки для священників складалися з 4 кімнат  площею 26 куб саж 2 куб. арш. Заробітна платня священику 120 руб на рік, а псаломщику 36 руб. Ружної землі за церквою було 33 дес. 1313 кв саж. Священиками в 1902 році тут були Григорій Іванович Каменецький – в сані з 1889 року, псаломщиком – Симеон Якович Гавриш  з 1887 року, церковним старостою Микола Симеонович Забашта. В 1912 році серед прихожан було - привілейованих станів було 12 чоловік, міщан 23, козаків 1623, селян 223 чоловіки. Заробітна платня священика тоді вже була 300 руб, псаломщика 100 рублів. Священиком був той же Каменецький, псалом щиком Іван Васильович Дуденко, церковним старостою Олексій Стефанович Забашта (до речі зарплата в цій церкві була найвищою у всьому благочинію). 

Святителя Христова Миколая стояла на 3 сотні при  виїзді з Груні, на нинішній дорозі на Малу Павлівку, справа на перехресті з дорогою на Шингиріївку. Збудована з дерева, в 1663 році на кошти жителя Грунського полковника Зіньківського  Василя Шимона, в якого там був свій двір. Василь Шимон був похований за олтарем церкви. Відо мо, що похорони були дуже пишні. В 1967 році при будівництві дороги на Малу Павлівку було розоране це поховання. На доказ того, що їх предок був Зіньківським полковником, Шимановські представили в дворянську комісію свідоцтво видане в 1782 році з духовного правління Грунського намісництва сотенному отаману Якову Шимоновському, в якому завірявся той факт тим,що при вході в Миколаївську церкву в Груні на вхідних одвірках було написано «Року 1663, месяца мая 9 числа,рабъ Божій Василій Шиманъ, полковникъ Войска Его Царского Величества Запорожского Зеньковскій,создалъ домъ сей святий своимъ коштомъ и накладомъ в честь славному Богу и святителю Христову Николаю за отпущеніе греховъ своихъ». Як вказувалося раніше потомки його були намісниками та священниками Грунськими в декількох поколіннях. Серед цінностей цього храму були Євангелія, видане в 1644 році. На першому листі його було написано «Евангеліонъ сиречъ Благовестіе Богодховенныхъ,четверопрестольныхъ патріархъ тщаніемъ и иждивеніемъ братства Ставрипигіонъ храма Успенія Пресвятыя Богородица опаско сторицею издадеся» та написані вірші: 

« Светомъ гроба твого воскресенія,

Христе,просіяша повсюду ученія

Евангельскихъ ученій и всехъ просвещенна

Светомъ познания, в вере утверджена.

Темъ, Боже, даждь хрестоносному братству светлети

заповедехъ Ти непорочнымъ пребывати

Мирно безмятежно жизнь зде проводжати

И паки грядуща Та въ славе видети»

 

Також з цінностей в церкві були вінчики – квіти, плащаниця на шовковому платці та хрест олов’яний з датою 1689 рік. В 1795 році Миколаївська церква  відремонтована та поставлена на кам’яний фундамент, з дерев’яною дзвіницею, холодна. Священиком в 1750 році був ієрей Василь Іллін (Яновський). В 1788 році в приході Миколаївської церкви було 367 чоловіки  та 354 жінки і 81 хлопчик та 86 дівчаток, з них сімей священників – 20 чоло вік, козаків – 422 , козачок 424, поселян та дворових людей було 24. В церкві служили в той час священики – ієрей Василь Іллін 75 років, його син ієрей Олексій Васильєв 43 років, ієрей Яків Григор’єв (Шимоновський) 73 років та його син Василь Яковлєв, дячком був Василь Васильєв, пономарем Федір Яковлєв (Шимоновський). Потім Олексій Васильєв та Василь Яковлєв та    служителі – диякон  Василь Крозієвський із козаків та пономарь Василь Деркач – козак. В приході крім козаків третього куреня був хутір Аврамковщина. Прихожан було в 1902 році  - 1267 чоловік (663 чол. та 604 жін.). На подвір’ї церкви була церковна сторожка, де була церковна бібліотека і перша бібліотека для народного читання в Груні, та школа грамоти, житло для священика, в якому було 3 кімнати об’ємом 11 куб саж. 11 куб арш. Орної землі було 33 десятини. В 1902 році  в церкві служив Андрій Симеонович Кулик з 1897 року, псаломщиком Пилип Петрович Забіяка з 1896 року. Церковний староста - козак Хома Іванович Лисенко. Заштатний псаломщик Григорій Петрович Рогальський. В 1912 році серед прихожан – міщан – 45 чол., козаків 1210, селян – 43. Священиком тоді вже  був ієрей Валентин Михайлович Безпоясков син Комишанського священика отця Михайла, псаломщиком Леонід Андрійович Сахновський.

Церква Покрова Пресвятої Богородиці стояла на виїзді з Груні по дорозі на Куземин, на четвертій сотні, там де перехрещувалися Зіньківська дорога та дорога на Буди, а зараз там невеличкий ошатний сосновий парк та красива біла альтанка біля колодязя. Поряд остатки церковних приміщень. Церква була дерев’яна, з такою ж дзвіницею в одній зв’язці. В будівництві церкви приймали участь козаки 4 куреня. В церкві було: Євангеліон 1600 року з надписом «іерея Костянтина Дмитріевича съ женою Агафіею Михайловною и сыномъ Саввою 1703 даръ храму святителя Христова Василія въ Груне за іерея Іоанна Шимановського, пресвітера того храму». Першим відомим настоятелем храму був Костян тин Дмитрієвич. Це була друга козача церква після Воскресенської Соборної Військової. Серед її прихожан сім’я Семена Ілліча Милорадовича – козачого полковника, Сили Лисенка, бувшого Городового Отамана. Сюди жертвували кошти багато заможних козаків та козацької старшини, оскіль Покровські церкви здавна покровительствували  по народній традиції  козацькому війську. Вже на початку XVIII сторіччя  в приході діє школа грамоти.

В 1750 році священиком в храмі був  ієрей Стефан Романов, дияконом цього ж храму  Іоанн Дніпровський. В неї найбільший приход серед Грунських церков, і охоплює велику територію. В 1778 році  1612 чоловік (827 чол. та 785 жін.), з них козаків 687 чол. та 685 жін., посполитих 25 чоловіків та 21 жінка, домових 50 жінок та 59 чоловіків, поселян 51 чоловіків та  жінка, дітей було 300( 160 хлопчиків та 140 дівчаток) та з священицьких сімей було 22 душі. Священиками були ієрей Андрій Григор’єв, диякон Василь Янченко, дячком Федір Явтушенко з козаків та пономарем Павло Бублик.

В 1834 році була пожежа в Груні і церква згоріла дотла. По народним переказам пожежу спричинила наймичка Федоска у пані Длузької. Федоска була дуже вродлива, та відбивала женихів у панниних дочок. Та її нещадно катувала. От зі злості Федоска і запалила будинок пані, а від неї вигоріло багато садиб, в тому числі і Покровська церква. Причому цей храм знаходився в іншому місці, а сюди був перенесений після пожежі і відбудований уже в 1842 році, дерев’яний з дерев’яною дзвіницею, на кам’яному фундаменті з  церковною сторожкою, будинком для священика, який складався з трьох кімнат та церковною бібліотекою.

На 1902 рік в приході три церковно-приходські школи, землі орної 33 десятини, прихожан 1713 чоловіків та 1695  жінок. Крім жителів 4 сотні серед прихожан жителі хуторів Шабалтаєво, Сипливого, В’язового та Жолобового. Прославив же цю церкву її настоятель Федір Павловський нащадок давнього старшинського та священницького роду. З клірових відомостей 1902 року взнаємо, що в цій церкві служив в 1902 році протоієрей Федір Петрович Павловський, в сані священика з 1848 року, нагороджений орденом Св. Володимира 4 ст. в 1898 році. Псаломщики – диякон Федір Григорович Бутенко, з 1895 року і Федір Порфирович Нестеровський з 1900 року. Церковним старостою був Антон Антонович Кулик. Заштатними псаломщиками були Тимофій Дмитрович Ольшанський та Петро Іванович Нестелеєв.

До Покровської церкви була приписана ще кладовищенська церква  – Троїцька, яка знаходилася на кладовищі біля дороги на Рибальське. Правили там священики з Покровської церкви. Церковним старостою там був козак Павло Лук’янович Галай. В 1912 році при цих двох церквах були ієрей Андрій Симеонович Кулик, псаломщиком Василь Іванович Рогальський, Михайло Павлович Новгородцев, церковним старостою був в Покровській  церкві Григорій Якович Чельшак, а в Троїцькій церкві -  Іван Якович Кулик. Заштатний псаломщик  Тимофій Дмитрович Ольшанський. В 1912 році прихожани – привелийованих станів в Покровській церкві – 13, козаків – 2685, селян – 4235,  в приході 5 сел та хуторів, віддаленість яких від церкви була від трьох до 7 верст.  

В селі Комиші стояла на високій кручі, на старому городищі, над річкою Ташанською Грунню дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці. На карті 1690 року – це Комишцьове і там була вже церква. Населення села –  переселенці з Правобережжя. Більш за все, що ними сюди й була перевезена церква. Вперше зустрічається Комишансь ка церква в присяжних списках Гадяцького полку 1718 року на чолі з її пресвітером Василієм Стефановичем. В 1732 році там священиком Олексій Ніколаєв (Безпоясков). З ревізії Грунської сотні 1750 року вже відомо, що в Покровській церкві служили священик ієрей Олексій Ніколаєв та диякон Іоанн Алексеев його син. При церкві був шпиталь та школа грамоти. У священика було своє подвір’я в селі. В 1763 році проведений ремонт храму та збудований кам’яний фундамент.

В 1788 році при церкві служили ієрей Петро Романов, ієрей Микита Іванович Маляренко, диякон Яків Якович Лапинський, дячок Гаврило Олексійович Безпоясков, пономарь Стефан Гаврилович Безпоясков. Населення в приході було на той час 1467 чоловіків та 1157 жінок, дітей 554, церковних 27 чоловік (12 чол.,15 жін.), козаків 1567 (789 чол., 778 жін.), посполитих 853 (433 чол., 420 жін.), дворових 88 чоловік (50 чол., 38 жін), поселян 389 (183 чол., 20 6жін).

В 1891 році при активній допомозі поміщиків Бразолів був зроблений ще один капітальний ремонт церкви, а також  виготовлений новий іконостас. На 1902 рік - це дерев’яна церква, в одному зв’язку з дерев’яною дзвіницею, холодна, на подвір’ї сторожка, а в ній була церковна та народна бібліотека. В приході було дві школи грамоти – одна для дівчаток, в церковній сторожці, а друга для хлопчиків. Орної землі за церквою було 33 десятини. До приходу Покровської церкви також входила капличка, а при ній також була сторожка. Вона знаходилася правіше від Старокиївської дороги в кінці маєтку Бразоля. Там молилися прочани. Крім цього, біля неї була криниця зі смачною та завжди холодною водою. Відомо, що буцімто її побудували Бразолі на свій кошт.

Прихожан Покровського храму було на початку XX сторіччя  3271 чоловік (чол. – 1606, жін. – 1665). В приході були  хутори Перелуг, Ісковщина, Гусарщина. При церкві була квартира псаломщика яка складалася з трьох кімнат об’ємом 16,5 куб сажень. З 1881 року священиком  Михайло Іоаннович Безпоясков, диякон з 1896 року Григорій Слухаєвський, псаломщик Михайло Йосифович Линник. Церковним старостою був козак Тихон Іванович Говорун. В 1912 році священиком був той же Безпоясков, псаломщиками Пилип Петрович Забіяка, Петро Іванович Любицький. Церковний староста – козак Стефан Павлович Терещенко. Прихожани: привелійованих станів 11, міщан – 16,козаків 2264, селян 948. Це були жителі села Комишів та прилеглих хуторів, які були розкидані від 3 до 6 верст від церкви. Церква була двох престольна, пятикупольна.

Обабіч величезного яру та річки Грунь Черкаська розкинулося  козацьке село Шингиріївка. А на горбі стояла сільська  церква - Архистратига Христова Михайла. Про дату побудови храму достеменно невідомо, однак думаю, що вона побудована не пізніше кінця XVII сторіччя. Перші відомості про неї в описі старої документації церкви в 1902 році Твердохлібовим – це 1718 рік та присяжних списках 1718 року. Потім в  присяжних списках в  1732 року, затим в ревізії 1750 року. Першим відомим священником в 1718 році був ієрей Кирило Лук’янович. Також священиками в ній були ієрей Василій Павлов (Павловський, Павлович) та його син Василій Васильєв, що мали свій двір в Шингиріївці. В 1778 році при церкві служили ієрей Микола Андреєв 41 року та диякон Андрій Кирилович Сверчевський 30 років, дячком Роман Андреєв, дияконом  Андрій Федорович Граєнський 44 р та пономарь Кондратій Якович Найденко 24 років. Всього в приході було 757 чоловік: дорослих 594 (301 чол. та 293 жін.), дітей 163 (83 хлопчики та 80 дівчаток), священики та їх сім’ї 19, козаків 347 чол. та 334 жінок, поселян 57 чоловік. В 1795 році перебудована, дерев’яна, поставши на кам’яному фундаменті, з дерев’яною, в одному зв’язку з церквою дзвіницею.

В 1820 році силами настоятеля Івана Федоровича та володаря села, багатого, впливового та знаменитого чоловіка в Зіньківському повіті поміщика Івана Федоровича Дубяги для Михайлівської церкви був виготовлений дуже красивий іконостас. Як описують сучасники «….Иконостасъ весь въ резьбе съ колоннами и выпуклыми фигурами ангеловъ и святыхъ. Подъ иконою, изображающей Тайную вечерю - балдахинь, осеняющій царскіе врата. На немъ изображенъ Спаситель въ виде Агнца, на коемъ стоят крестъ, хоругвъ и древесная ветвъ листьяхъ. На царскихъ вратахъ – чаша съ слияниемъ, влево от нея – скрижали, вправо – Евангеліе…..».

Самий найстаріший пам’ят ник старовини в церкві – це Акафістник 1625 року, тут же є Львівське Євангеліє 1690 року випуску, «Минея Общая» часів Федора Олексійовича, а також Євангеліє  з датою 1705 рік, ноти 1729 року тріфоліон без дати, журнал вхідних документів 1718-1735 рр. з  копіями цих документів. З тих далеких часів зосталися також олов’яна чаша з іжицею, та два підризника величезного розміру шиті заполоччю. Багато ікон, які були більш за все виконані місцевими малярами.

При церкві був архів та бібліотека. 1902 рік - в приході школа грамоти та земська школа. На присадибній землі (¾ десятини) крім церкви є приміщення для священників - настоятеля -з п’яти кімнат, псаломщика - з 3 кімнат, приміщення для школи та бібліотеки. Малося 7 і 3/4 десятини землі церковної та ружної  - 33 десятини. В приході 975 чоловіків та 978 жінок з самої Шингиріївки та хуторів  Прілівщина, Ивківщина, Балки, Цирловщина, Данилівщина. Священики в 1902 році – Костянтин Федорович Садковський з 1880 року та псаломщики Ісідор Стефанович Мильгевський з 1835 року (до речі мав медаль за 50 річну службу) і Іван Олександрович Леонтович з 1865 року. Церковним старостою був козак Гаврило Савич Пасяда. В 1912 році  в приході було привілейованого класу – 26 чол.,міщан – 92, козаків – 1617, селян – 340. Священниками були ієрей Костянтин Садковський, псаломщики Іоанн Михайлович Базилевич, Іоанн Олександрович Леонтович. Церковний староста – селянин Сергій Романович Носенко.

На  старій  дорозі  з Груні до Охтирки  лежить біля  річки Грунь село Гнилиця Раніше це була слободка Семена Милорадовича, яке він осадив, будучи сотником у Груні і прозивалася Семенівка. В козацьких переписах воно не значиться, так як там проживали одні селяни. Тут і була церква Святого Пророка Іллі. Її побудував на свій кошт батько Семена – Грунський сотник Ілля Олександрович Милорадович в період з 1724 по 1747 рік. Її престол був названий на честь фундатора храму. В 1774 році в сповідальних розписах в приході були одні посполиті піддані Милорадовичів. Настоятелем церкви там був ієрей Максим Яновський – Грунський намісник, та служив ще ієрей Зіньківського храму Різдва Христова Стефан Яковлєв, дячок Захар Иванович Сечень з посполитих, пономарем Стефан Чорномор, також з селян. Населення, що відносилося до приходу було 279 чоловік (134 чоловіків та 145 жінок), з них 12 родини священників, 164 козаки (79 чоловіків та 85 жінок)різночинців 4, селян 15, дворових 33, поселян 51, дітей 41.

В 1778 році  священиком церкви Іллі Пророка був Максим Савич Яновський, дячком Герасим Малоштанів з селян, дячок Захар Іванович Сечень, пономарь Степан Чорномор і Яків Мойсеєвич Римаренко. В приході було в тому ж році 273 чоловіки (115 чол. та 109 жін.), священицького стану 12, дворових 24, поселян 237. Козаків не було. В 1826 році на місці дерев’яної церкви була побудована кам’яна з кам’яною дзвіницею, не отоплювана, потомком Іллі Милорадовича колезьким асесором Іваном Семеновичем  Милорадовичем. На церковній  території  було 2 приміщення: для квартир священників та псаломщика, при церкві була церковно-приходська школа, бібліотека. Ружної землі було 33 десятини. Прихожан було 1230 чоло вік - 630 чоловіків та 600 жінок. В приході  хутори Качанівська Станція, Щомин, Кладьків ка. Священики в 1902 році Костянтин Андрійович Лободовський з 1883 року, псаломщик Георгій Якович Виноградський з 1898 року. Церковним старостою був Надвірний Радник Іван Михайлович Дуб’яга.

На високому горбі, на відрогах, глибокого Грунського яру, на  найвищому місці, виднілася здалеку золоченими хрестами дзвіниця  та переливалися мелодійністю щонеділі дзвони церкви Святих Апостолів Петра і Павла, що в селі Мала Павлівка, або як раніше воно називалося Павловочка(з наголосом на першому «о»). Дійсно ця церква на початку 20 сторіччя була окрасою нашого краю. Висока, кам’яна, з позолоченими хрестами, на самому високому місці в селі, отоплювана (а їх «теплих» всього на Зіньківський повіт з 69 тільки 6), небаченої краси з дзвіницею висотою до 30 метрів, з кам’яною огорожею, з доріжками навкруг посипаними білим піском, тобто  зроблено все під стать своїм фундаторам – визначним людям нашого краю, панам Бразолям, що володіли землями в Павлівці та селах навкруги – Качанівці, Пірках, Груні, Малій Павлівці, Комишах, Карпилівці, Журавному, Доброславівці та в Лебединському районі і займали важливі державні та земські посади.

Для будівництва храму брати Бразолі побудували цегельний завод та і знаходилася вона напроти будинку панів. За її стіною було їх сімейне кладовище. А дочки Євгена Бразоля вишивали золотом та сріблом кожний рік ризи священикам. Церква славилася також мелодійністю своїх дзвонів. А перший храм Петра і Павла був збудований в середині 17 сторіччя осадчим  села Павловичем, який проживав на той час у Зінько ві і був офіцером литовської прикордонної сторожі. Територія Малої Павлівки і була надана йому за службу ще до повстання Богдана Хмельницького. На свій кошт Павловичі побудували тут церкву, надали її престолу своє ім’я. Пізніше Павлович подарував свою слободу з людьми знов заснованому Скельському монастирю. Церква була побудована на місці старого городища біля старої дороги з Груні до Комишів, над яром. Для цього було вирівняно частину яру і зведено дерев’яний храм. Велику роль у його побудові  зіграли і ченці Скельського монастиря, скит яких був на території села з 1642 року. Тому, незважаючи на відносно невелике поселення, тут практично з перших часів свого заснування була православна церква. Це було достеменно не пізніше 1681 року. А перший спомин про Петропавлівську церкву я знайшов у документах 1718 року. Тоді священиком був Костянтин Григорієвич, потім в присяжних списках 1732 року священик - його син Михайло Костянтинов.

В 1750 році при церкві вже є школа грамоти. Служить тоді Михайло Костянтинов(Даценко). В 1763 році зроблено її  капітальний ремонт. Вона вже дерев’яна на кам’яному фундаменті. Згідно сповідальних розписів 1778 року  в Малій Павлівці при церкві Петра і Павла було 991 житель, а з них 384 чоловіки  та 402 жінки, 205 дітей (100 хлопчиків та 105  дівчаток), 2 священики, 2 дячки і пономарь. Всього священицького ста ну 22 душі, козачого стану  238 чоловіків та 238 жінок, посполитих 195 чоловіків та 224 жінок, дворових 9, поселян 34 чоловіки та 29 жінки. Правили в церкві Василь Михайлович Даценко 49 років, що проживав в церковному приміщенні з сім’єю мав дружину Феодосію Василівну та дітей Стефана, Івана, Федора, Никона, Мирона, а також робітницю Агафію Кондратину 18 років. На тому ж подвір’ї проживав його брат, священик Григорій Михайлович Даценко 38 років з сім’єю: дружина Євдокія Прокопівна та діти Йосип, Ганна, Прокіп, Григорій та служниця Марія Павлівна. З ними їх мати Агрипина Василівна 69 років та служники матері 6 чоловік. Поряд був дім дячка Андрія Антиповича Перехрестова, де він проживав з дружиною. Дітей в  них не було, а в окремому будинку проживав пономарь Петропавлівської церкви Стефан Семенович Єдленко 40 років з дружиною Тетяною Федорівною 25 років та сином Федором  4 років. В них на подвір’ї жили їх служники Катерина Федорівна вдова з синами Стефаном та Кузьмою. На той час в селі було 42 козачих двори та 36 двори посполитих, 7 бездворних посполитих та 4 сімї працювало при дворі полковника Милорадовича Семена.

В 1778 році служителями храму також були диякон Никифор Федоров з селян та пономарь – козак Степан Швець. Нові часи для церкви настали, коли на постійне місце проживання переїхав в Малу Павлівку бувший Грунський сотник Василь Бразоль зі своєю сім’єю. Він будує напроти церкви свій будинок, стає основним меценатом церкви. Прикрашається все навкруг храму. Внизу ставок  з дивним садом. Пишно відмічається в селі храмове свято Петра і Павла з народ ними гуляннями, подарунками від пана громаді та церкві. В 1886 році збудована Бразо лями кам’яна церковна сторожка, де знаходиться церковна бібліотека.

В 1902 році в приході земська школа та школа грамоти для дівчаток, маються 2 хати для священиків. Садибної землі навкруг церкви 1078 кв. саж., ружної (тобто для обробітку – 33 дес.), священик має зарплатню в той час 120 руб на рік. Прихожан 896 чоловіків та 860 жінок. В приході хутори - Закаблуки, Бурячиха, Обертень, Качанівка. Священики – Лавр Іоаннович Вассаковський з 1878 року, нагороджений скуфією, псаломщик диякон Афанасій Тимофійович Крошкін з 1894 року. Церковний староста – козак Гаврило Трохимович Левченко.

В 1902 році Бразолі будують на місці старої церкви нову кам’яну, отоплювану з унікальною системою опалення, кажуть по проекту закордонних архітекторів. Ставляться позолочені хрести, фарбується червоною охрою з білими підводами та піддашшям. Мурована 30 метрова дзвіниця з спеціально замовленими дзвонами. Їх мелодійність дивувала всіх. Всередині сяяв позолотою іконостас, де золотими буквами був вписаний весь рід Бразолів – фундаторів церкви. Сама споруда потопала в зелені, за якою вів догляд панський садів ник. Недарма з усієї округи сюди приїжджали вінчатися молоді, не тільки прості люди, а і знайомі та родичі Бразолів з Харкова, Полтави, Зінькова та Охтирки. Відомо, що на сімейному кладовищі, за церковним муром, були поховані  Василь Трохимович, Євгеній Григорович, Софія Дмитрівна, Григорій Євгенович Бразоль, їх померлі ще в малолітстві діти, перша дитина Сергія Бразоля, перша дружина Григорія Бразоля та сестра другої Ганна Петрівна Милорадович. Вулиця, де стояв храм, була сама ошатна та заможна. До церкви вела так звана дубова алея – остаток древнього дубового лісу від Охтирського поштового тракту. Це і був тодішній центр села. Недалеко від церкви стояв шинок та лікарня для венеричних хворих.

В 1912 році ось що пишуть «Клировые ведомости Полтавской епархии - №230 с.Малая Павловка. Петро-Павловская церков, каменная, въ одной связи съ такой же колокольней, теплая, построена в 1902 году, квартира священника 4 комнаты, 17 куб. саж, 25 куб. арш, квартира для псаломщика  - 3 комнаты, 11 куб. саж. 11 куб арш, жалова ние священника – 117 руб. 60 коп, псаломщика 35 руб. 28 коп, ружной земли 33 дес, прихожан привелигированного состояния – 35, мещан – 6, казаков 957, крестьян – 561, деревень - 4, отъ 1 до 5 верстъ, разст. Отъ Консисторіи 80 верстъ, отъ благочинія – 5 верстъ. Священники – Афанасий Тимофеевъ Крошкинъ, псаломщикъ Петръ Владимировичъ Вениаминовъ, церковный староста Афанасій Косминъ Борисенко».

Ось коротко і все про православні храми нашого рідного краю. Про подальшу їх долю Ви дорогі читачі знаєте все й сами. В 80 рр. 20 сторіччя не було жодної з вищеперечислених церков Грунщини. Не менш трагічна випала доля також і на їх служителів, але про це в другій оповідці і в інший час.