Молоді груняни мало, а то й зовсім не знають, старші ж пам’ятають лише по назвах церкви свого села, а вже про священиків то й поготів. А храмів в містечку Грунь було аж п’ять. По одному на кожну сотню. А ще  Грунь була центром Грунського церковного благочинія, Зіньківської протопопії, Полтавської Єпархії, в якому нараховувалося на початок 20 сторіччя 13 приходів: Грунські – Миколаївський, Трьохсвятський, Успенський, Покровський, Воскресенський; Петропавлівський приход села Малої Павлівки; Покровський села Комиші; Михайлівський села Шенгаріївки; Іллінський села Гнилиці. Зінківська протопопія, що була організована в 1722 році, територіально відповідала Зіньківському повіту, налічувала в 1888 році 64 православні церкви. Нових та капітально відремонтованих після 1800 року 37, старих 27.

У Грунському благочинії на початок 20 сторіччя була капітально відремонтована лише Покровська церква в Груні та відремонтовані храми в Комишах, Малій Павлівці, Шенгаріївці. Хоча в тих же Єпархіальних відомостях вказувалося, що на 1888 рік всі церкви благочинія були косметично відремонтовані. Благочиніє – це адміністративна одиниця церковної ієрархії Російської Православної церкви. В різні часи його називали ще «церковное наместничество», а благочинного – «наместником».

На чолі його стояв благочинний, який призначався єпіскопом з числа найбільш авторитетних священиків благочинія строком на три роки, як правило з настоятелів місцевих церков. В різні часи ними були Яновські, Шимоновські, Федір Павловський з 1879 року, Федір Крамаренко 1875 рік, Каменецький. В Груні служать в різні часи і священики: Павел Никифоров, Григорій Каменецький, Андрій Кулик, Федір Кобищанов, Павло Курдиновський, Сильвестр Поповиченко, Петр Цареградський, Костянтин Садковський, Михайло Безпоясков, Лавр Вассаковський, Костянтин Лободовський, Василій Гришков, Ніколай Аврамов та багато інших. В основному в історичній літературі, які відмічають роботу Грунського благочинія, а це Полтавські Єпархіальні Відомості, вказують на доброчинну діяльність благочинних, настоятелів храмів та прихожан.

Наводжу Вам дані дані про це: «…1875 год – назначено пособіе отъ Полтавскаго духовного попечительства местечка Груни заштатному дьячку Помпею Затворницкому разби тому параличемъ съ  женою и 2 малыми детьми…14 июля  1897 года от благочинного Феодора Павловского взносов в виде пожертвований 27 руб., а 14 января 1898 г. 18 руб. 70 коп… 1910 году холера в Груни и в Зеньковском уезде и в Павловке началась на Голубовых хуторах – пожертво вания прихожан на помощь заболевшимъ – 20 руб. 23 коп… В 1911 году крестный ходъ мощей святого Исаафа Горленко дошли до Шенгареевки и Груни, где и ночевали, ихъ подъ Хмаровкой встретилъ благочинный Каменецкий с духовенством и крестным ходом… На военный госпи таль было пожертвовано 24 руб. 65 коп в 1905 году… 1902 год  Пожертвованія всехъ священниковъ по три рубля, благочинный 5 руб. кроме того отмечаются пожертвованія прихожан Дарія Ващенко, Стефанъ Циганъ, козак Трофимъ Пасяда, Антонъ Кулик, Павелъ Терещенко, Федор Тур чин, колл. ассесора вдова Пелагея Дубяга….1901 год на Полтавское Духовное училище 264 руб. 66 коп…Свято-макарьевское братство от благочинія  Павловского 38 руб 90 коп туда входили все священники благочиния 1901 годъ… На миссионерское общество от благочиния 115 руб. 49 коп все священники сдавали… сдалъ Феодоръ Павловскій в помощь детям сиротамъ 6 руб. 34 коп…1889 годъ  денегъ от благочиния на Духовное училище 250 руб. 98 коп…1889 годъ отъ благо чинія в пользу славян 13 руб. 90 коп…..1887 сдано 65 руб. 36 коп…..На содержаніе Полтавского духовного училища  за 1899 годъ 264 руб. 66 коп, стипендий 60 руб. 91 коп…1901 годъ  сданый кружечный сбор 13 руб. 11 коп…….1900 год сдано на строительсво Свято Владимирского епархиального женского училища 25 руб… Пожертвования в Православное миссионерское общество….».

Історія церков Груні та приходів Грунського краю сягає початку XVII сторіччя. Найстарішим відомим храмом в Груні була церква Успіння Пресвятої Богородиці (Пречистенська церква), яка знаходилася в центрі містечка, на місці бувшого будинку культури. Перша згадка про неї сягає 1659 року, яку ми знаходимо в Актах Московського государства: «1659 № 94  въ апреле и мае. Челобитная отъ жителей Малороссийскихъ городовъ Зинькова, Груни, ...И в нынешнемъ же во 167 году, февраля в розныхъ числахъ, тотъ же Иванъ Выговский приходиль и с Татары подъ твои государевы украинные города, и мы холопы твой городъ Грунь пополамъ пере копали и храмъ Успения Пресвятой Богородицы отъ нужды разорили, для обороны душ своихъ,…». Стояла вона, на території старого городища, дерев’яна, під нею знаходили підземні ходи, що були не що інше, як схованки від татар, ще з періоду Київської Русі від перших поселен ців Груні XV-XVI ст. В XV сторіччі це була головна церква Груні. Першим відомим священиком її був Козма Лазаревич, який і був Намісником Грунським. Значить у той час уже було достатньо церков в окрузі, що зформувало і Грунське церковне намісництво. «Присіага 1676 Года Грунской Сотне Гадіацкаго полку…..Козма Лазаревич Свіащенник Свто Пречистенский Наместник Грунский Совсею Братиею рукою своею подписалсіа»[1].

В подальшому ми зустрічаємо і інших священиків цього храму. «Іерей Петро Силенко Храму Успениіа Прстое Бцы Грунской»[2]. Потім серед священників цього храму ми зустрічаємо Василія Ілліна (Яновський) в 1732 році. Вже в інших присяжних списках серед священослужителів були також ієрей Йосип Євтихієвич Павловський, диякони - Петро Стефанович Дротанський (Дрофанський), Іван Демянов. Паламарі були з козаків - Федір Глущенко, Іван Терещенко. Починаючи з середини XVIII сторіччя, в реєстрах 1748 та 1750 років Грунської сотні ми також знаходимо двір настоятеля Святоуспенського храму Василя Ілліна (Яновського). При церкві також працює шпиталь та школа. В 1788 році в приході Успенського храму було 856 прихожан: з них 387 козаків, 364 чоловіки та 362 жінки, дітей 130. Але церква зоставалася невеликою і невідомо з якої причини, з одних відо мостей в 1791 році, а з других в 1842 році, вона була куплена жителями містечка Лютенських Будищ. Її всю утварь перенесли в Покровську церкву Груні. Успенський храм мав рукописне Євангеліє 1636 року, яке було подаровано «до церкви Успенія войсковим товаришем Констянтином Дмитрійовичем», що проживав у Груні. Ось як про це пишуть Полтавські Єпархіальні відомості за 1896 рік: «…Успенская церковь в Груне была маленькой, она была в 1842 году куплена прихожанами Лютенскихъ Будищ и поставлена ними на кладбище, переименована в Преображенскую. Утварь всю перенесли в Покровскую церковь, которую отстроили на месте сгоревшей Покровской в 1841 году уже на каменном основании…».

На виїзді з Груні, зліва від нинішньої дороги на Малу Павлівку, під горою, стояла дерев’яна церква Святителя Миколая, зведена на кошт Зіньківського Полковника, жителя Груні, Василя Шимона, що дав початок одній з розгалуджених священицьких родин Груні – Шимоновських. На вхідних одвірках цього храму було вирізано «Року 1663, месяца мая 9 числа, рабъ Божій Василій Шиманъ, Полковникъ Войска Его Царского Величества Запорожского Зеньковскій, создалъ домъ сей святий своимъ коштомъ и накладомъ в честь славному Богу и святителю Христо ву Николаю за отпущеніе греховъ своихъ». Серед цінностей цього храму були Євангелія, 1644 року з старовинним надписом, вінчики – квіти, плащаниця на шовковому платку та хрест олов’яний з датою – «1689 рік».

Та найдорожчий скарб  ікона Святого Миколая, про яку писали так  «…была замечательная икона Святого Николая большого размера, старинной живописи, боголепа, существует с незапамятных времен (нет даты)...». Спершу церква була повністю дерев’яна. На початку XVIII сторіччя її приход був найбільший серед п’яти Грунських. В храмі пресвітером (настоятелем) до 1740 року ієрей Феодор Іванович (Шимоновський). В різні роки тут служать Стефан Сидорович (Дрофанський), Яків Григорієвич Буковських (Буковський), отець Василій Іллін (Яновський). В церкві в період з 1723 по 1740 роки хрестилося від 15 до 52 новонароджених в різні роки, проводилося від 4 до 15 вінчань, від 13 до 62 було померлих. Про це є записи в метричних книгах за ці роки в Свято Миколаївській церкві.

В 1748 році в містечку Груні були «Поповскіе двори ….Николаевскій Іаковъ Григориевъ, Василій Илиінъ….». У них маються свої підсусідки. Так у попа Василія Ілліна (Яновського) живе в підсусідках Федір Каплуненко, Якова Григорієва (Шимоновського) – Максим Москаленко. При Миколаївському храмі працює приходська школа. В 1795 році церква капітально відремонтована, поставлена на кам’яний фундамент, має дерев’яну дзвіницю, неотоплювана. В 1788 році в приході Миколаївської церкви було 448 чоловіків та 440 жінки, з них162 дитини, козаків – 846. В приході - жителі третього куреня Грунської  козачої сотні, а потім третьої сотні та хутору Аврамківщина (Саратови). На початку XX сторіччя – це дерев’яна церква, побілена, «престол под сенью на четырехъ столбахъ». Іконостас пофарбований в біле, позолочений, відремонтований в 1874 році. Огорожа дерев’яна. Гадаю, що тут першими настоятелями цього храму якраз і були родичі славно  звісного Василя Шимана та перший на сьогодні відомий її священик – один з Шимонів: «…Азъ Іерей Феодор Іванович, Храму Свіатителіа Николаіа …..».

Потім ми в документах зустрічаємо вже імена священиків Стефана та Василя Яковлєвих, Олексія Васильєва (рід Шимоновських), Ігната Сєченя, Павла Никифорова, Андрія Кулика. З відомих старостів - Тимофій Хоменко, що в свій час був нагороджений Єпархією. Диякони - Василь Крозієвський із козаків, паламарі -Василь Деркач із козаків, Пилип Забіяка, Григорій Рогальський, Микола Сахновський, Костянтин Грабовський. З березня 1877 року при Миколаївській церкві діє церковно-приходське попечительство, головою якого був дворянин Корнилій Андріянович Нестеренко. 1 вересня 1889 року тут відкрита церковно-приходська школа. Серед Грунських храмів в кінці XIX сторіччя відмічається Миколаївський як найбідніший. Адже жителі третьої сотні незаможні, пожертви їх до храму невеликі. В 1902 році прихожан – 1267 чоловік. На подвір’ї побудована сторожка, де була церковна бібліотека, а дещо пізніше і перша бібліотека для народного читання в Груні. Тут же знаходиться школа грамоти і житло для священика. Притч в 1902 році складали: настоятель ієрей Андрій Семенович Кулик, псаломщик - Пилип Петрович Забіяка. Церковний староста - козак Хома Іванович Лисенко. Заштатний псаломщик – Григорій Петрович Рогальський. В 1912 році серед прихожан – міщан – 45 чол., козаків 1210, селян – 43. Священиком тоді був ієрей Валентин Михайлович Безпоясков син Комишанського священика отця Михайла, псаломщиком Леонід Андрійович Сахновський. В 1967 році при будівництві дороги на Малу Павлівку на місці Миколаївської церкви знайдено старовинне багате поховання. Більш за все, що це і було місце вічного спокою фундатора храму – Полковника Василя Шимона, адже історія каже, що похований він був у Груні за олтарем збудованої ним церкви Святителя Миколая.

На бувшій базарної площі, в центрі селища, на місці сьогоднішнього пам’ятника загиблим воїнам і парку колись стояла велична дерев’яна, пятикупольна церква Воскресіння Христова Соборна, яка ще називалася базарною або ринковою. Дійсно поряд були торгові ряди, садиби знатних грунян: сотників, полковників, купців, священників, тут проводилися ярмарки і значні сходки. Напроти церкви - приміщення сотенного, а пізніше волосного правління, гамазеї. Біля неї проживають сотники Милорадович, Бразоль, Дрофановський, знаходиться двір майора Серебрянсь кого, возного сотенного Григорія Андрійовича Нестеренка, полковника Івана Івановича Шевича. Ця церква - Головна Військова Соборна. Біля неї приймають присягу козаки на вірність гетьманам та царям, тут представляли їм їх сотників, благословлялися козаки перед походами. Громада вирішувала біля неї, на лобному місці, важливі питання в різні часи.

Вперше в письмових документах вона згадується в 1690 році «…1690 года 22 октября этого года пред уряд Груни Черкаской, в состав которого входили: сотник Филипп Иванович, атаман – Григорий Донец, Яхно Уманец – войт, Остап Рибалка – бурмистр, при них же был честный отец Назарий Яновс кий, презвитер Свято-Воскресенский Грунский ринъковий, и иних особ зацних немало…».

Перший відомий нам священик – вище згаданий отець Назарій Яновський, потім його син - Ілля Назарієвич Яновський, що згадується в присяжних списках Грунської сотні 1718 та 1732 року. В 1734 році в попа Яновсь кого мається свій водяний млин з прибудовами: «…подъ городомъ, попа Воскресенского Иліи Назариева онбаръ 1-нъ, въ немъ колесо мучное 1-но, а другое ступное….Въ селе Шенгереевке мелница попа Отца Иліи Грунского онбаръ 1-нъ, въ немъ колесо мучное 1-но, другое ступное…».

В 1748 році в Груні мається двір Воскресенського священика Григорія Яновського, та приїжджий двір сина отця Іллі – студента Олександра Яновського. В 1750 році тут править вже син Іллі – Григорій Ілліч Яновський, який має в містечку свій двір. Тоді ж при церві діють школа, шпиталь та «богадільня» на 20 ліжок. Воскресенська церква відноситься до багатих церков. Вона має свій шинок. В 1778 році церковний притч складають – пресвітер ієрей Григорій Ілліч Яновський, диякон – Іван Якович Шимоновський, паламар Федір Григор’єв Яновський, дячок Іван Петрович Родковський – син диякона.

В приході 870 чоловік, з них дітей до 7 років - 84 хлопчиків та 95 дівчаток, козаків 552, посполитих (селян)  96.

Серед старовинних та найдорожчих речей - печатні львівського видавництва Євангелія від 1683 та 1689 років і Євангеліє 1690 року з надписом «1703 год от ктиторов и братсва церкви войсковой при Назарии Яновскомъ пресвітера того жъ храму наместника Грунского», риза, наперсний хрест, медальйони – обидва з частками святих мощей, рукопис «Минея Місячна» 1627 року випуску та дерев’яна чаша. В 1791 році був проведений капітальний  ремонт храму. Як видно з «Клировой книги Полтавской епархии»»  в 1902 році – це дерев’яна церква, холодна, з такою ж в одному зв’язку дзвіницею.

Присадибної землі було 1241 кв. сажень, де знаходилися церковна сторожка, церковна бібліотека, школа грамоти. Тут же стояв дім священослужителів. В 1902 році тут служив ієрей Захар Васильович Штепенко, до речі великий поціновувач старовини нашого краю, псаломщик Микола Павлович Яновський. Церковним старостою був купець 2-ої гільдії Іван Павлович Алексеєнко. Прихожан було 1077 чоловіків та 1069 жінок. В приході крім самої частини Груні були люди з хуторів Шаповалівка, Богомазовий, Рибальчиний, Богданцевий, Іваховий, Рубановий і Княжевий. В 1912 році серед прихожан було 37 привелийованого стану, міщан – 51, козаків – 1915, селян – 217. Прилягаючих хуторів та сел. – 6. Церковний староста Стефан Кузьмич Ковалюха. З інших відомих священників слід назвати Анатолія Копу-Овдієнка, Василя та Михайла Михайлових (Михайловський), Павла Никифорова, Якова Клепачевського. З історії Воскресенсько го храму видно практично весь родовід видатного Грунського священицького роду – роду Яновських, які прийшли сюди в кінці XVI сторіччя та були першими відомими священиками в краї з першими поселенцями. Це потомки давнього литовсько-руського дворянського православного роду, що зайшли до нас правобережжя Київщини з Білої Церкви. Яновські-священники, починаючи з XIX сторіччя, розселяються по всій Полтавській єпархії і за прикладом своїх дідів та прадідів несуть своє пасторське слово в народ.

Трьохсвятительська церква, або в народі її називали, Василівська, за іменем одного із трьох святих - Василя, відома з початку 18 сторіччя, вперше згадується в документах 1703 року. Знахо дилася на нинішній першій сотні, при в’їзді в Грунь зі сторони  Гнилиці (тоді Семенівка) зліва. Зараз на її місці бувший колгоспний тік. Побудована вона козаками першого куреня. З 1703 року, священи ками в ній були Шимоновські, нащадки полковника Василя Шимона, вони ж з Яновськими попере мінно були Грунськими намісниками. Тут біля церкви було і їх подвір’я та земельні володіння. Петро Шимоновський, який також був і намісником Грунським, в документі від 9 травня 1714 року згадується «…іерей Васильевской Трехсвятской церкви Петр Кирилович Шимоновскій….».

В 1718 році в Присяжних списках ми зустрічаємо в Храмі Святих Трьох Святителів Іерея Івана Івановича Шимоновського. Він же був тоді Грунським благочинним. З 1723 по 1737 рік в цій церкві править Андрій Шимоновський. В 1738  році тут служить вже син Андрія - Яків Андрійович Шимоновський, який в 1748 році являється вже намісником Грунським. В 1748 році при Трьохсвятительській церкві вже діє школа, в містечку мається попівський двір намісника Грунського Якова Шимоновського та «…Поповскій двор… Удовствующаіа намесникова Шимановскаіа…». Шимоновські в середині 18 ст недалеко від Груні мають свій хутір. В першій половині 18 сторіччя в Трьохсвятській церкві в різні роки проводилося від 23 до 54 реєстрацій народжень немовлят жителів приходу, від 4 до 19 вінчань та відспівувалося від 19 до 57 померлих. Так що роботи в священиків хватало. Адже практично кожний тяжко та безнадійно хворий причащався та сповідався вдома настоятелем храму.

Сповідальні розписи за 1778 рік кажуть, що в ті часи тут правили  ієрей Василь Петрович Шимоновський, диякон Стефан Іванович Шимоновський, пономарь Кіндрат Васильович Богомол. Церква була дерев’яною з такою ж дзвіницею в одному зв’язку. Прихожан було 1132 чоловіки, з них чоловіків 575, жінок - 553, дітей 132, козаків 530, козачок 514, посполитих 24. В 1783 році капітально відремонтована, зокрема, була поставлена на кам’яний фундамент. Прихожан Василівського храму в 1902 році 854 чоловіків та 845 жінок, в приході крім жителів першої сотні Груні, хутори: Богданцевий, Іваховий, Рибальчина Криниця, Вовчий Яр. Це дерев’яна споруда на кам’яному фундаменті, неотоплювана, землі церковної садибної 72 кв сажні. Біля храму церковна сторожка, житло для священиків Тут є церковна бібліотека, змішана школа грамоти, 2 будинки для священиків, що складалися з 4 кімнат. Заробітна платня священика – 120 руб на рік, псаломщика 36 руб. Ружної землі за церквою було 33 дес. 1313 кв саж.

Священиком в 1902 році тут був Григорій Іванович Каменецький, псаломщиком – Симеон Якович Гавриш, церковним старостою Микола Симеонович Забашта (нагороджений срібною медаллю «За усердие»). В 1912 році серед прихожан - привілейованих станів було 12 чоловік, міщан 23, козаків 1623, селян 223 чоловіки.. Священиком був той же Каменецький, псаломщиком Іван Васильович Дуденко, церковним старостою Олексій Стефанович Забашта. Церква славилася пожертвами своїх прихожан, про що відмічає газета Полтавські Єпархіальні відомості: «…1890 год  - церковному старосте Трехсвятительской церкви  м. Груни козаку Антонию Бирюку, солдатам Федору Кладько и Максиму Забаште, козаку Николаю Лавриненко и Исидору Маценко, и всем прихожанам за постройку для священника деревянного дома на каменном фундаменте в 5 комнатах под железной крышей,с покупкою на него земли Боже благословление..», 1912 році – «…прихожанка казачка Васса Забашта пожертвовала на церковь полное священническое облачение стоимостью 60 рублей…». Серед інших служителів Василівської церкви слід назвати також ієреїв Миколу, Іполіта, Олександра Яковлевих (Шимоновські), Дмитра та Івана Мильгевських, паламарів – Іван Шимченка, Оврама Гуляниць кого, Івана Рогальського, Дмитра Яковлева, церковного старосту Гната Федоровича Чута.

Їдучи на Куземин, справа від дороги, знаходиться невеличкий сосновий парк, поряд стара кам’яна будова – ветлікарня та дерев’яна біла ошатна альтанка– ось на цьому місці знаходився храм Покрови Пресвятої Богородиці, побудований на кошти козаків четвертого куреня Грунської сотні. Ця церква побудована в середині 17 сторіччя. В Присяжних списках Грунської сотні 1718 року згадується і церква і священник –перший відомий її настоятель – іерей Феодор Іванович. В 1748 році вже згадується попівський двір Покровського священика Димитрія Трофімова. Потім правив його син Костянтин Дмитрієвич. При церкві тоді була вже школа.

В 1750 році в Груні мається двір «попа Воскресенской церкви Стефана Романова», який був настоятелем цього храму в той час. В 1750 році в реєстрі ми знаходимо і ім’я диякона Покровського храму – Іоанна Димитровського, який також мав свій двір у Груні. В кінці 19 та в 20 ст.- це основний храм Груньщини. Знаменитий він ще тим, що в ньому правили на протязі трьох поколінь священики Павловські – нащадки сотника Куземинського Павловського.

Особливо відомим став протоієрей Федір Петрович Павловський, що служив з 1848 по 1911 рік. Він отримав два ордени св. Анни від уряду, і на протязі 30 років був Грунським благочинним. Мав великий авторитет не тільки серед жителів Груньщини, а й далеко за її межами, проводив велику просвітницьку роботу. Так ним відкрито три школи в своєму приході, діяло з 1892 року «Общество трезвости». Побудована Павловським кладовищенська Троїцька церква.

Ось як описується Покровська церква в 1896 році: «...Деревянная, на каменном основании и деревянной колокольнею и оградою, 2 престола – главный Покрова Пресвятой Богородицы, придельный  - во имя Святого Митрофана Воронежского. Престол под сенью опирающийся на 6 столбах, стоящих около него полукругом, Антимикс освящен Преосвященным Иоанном чист и крепок, Святые дары в чистом сребло-золощенном ковчеге, святое миро в сосуде, стены выбелены чисто, иконостас темно-синий, иконы старинного письма, полы выкрашены в 1895 году, истрачено 80 рублей на ремонт полов и 25 рублей на ремонт бокового крыльца…».

В церкві з цінних речей – Євангеліє 1600 року з надписом. Церква здавна була багатою та заможною. Перш за все тому, що на території приходу стояли двори та проживали багато заможних Грунських родин: полковник Семен Ілліч Милорадович, Сила Лисенко – Городовий Отаман, відставний прапорщик Сименовський, козаки Кулики, Кочерга, Дорогий. Вони жертвували немалі кошти, оскіль Покровські церкви здавна покровительствовали козацтву. Вже на початку XVIII сторіччя  в приході діє школа грамоти.

В 1750 році священиком в храмі був ієрей Стефан Романов, дияконом цього ж храму Іоанн Дніпровський. В неї найбільший приход серед Грунських церков і охоплює величезну територію. В ньому проживає в1778 році  1612 чоловік (827 чол. та 785 жін.), з них козаків 1372, дітей  300  160 хлопчиків та 140 дівчаток). Священики - ієрей Андрій Григор’єв, диякон Василь Янченко, дячком Федір Явтушенко з козаків та паламар Павло Бублик. В 1834 році була пожежа в Груні і церква згоріла дотла. За переказами пожежу спричинила вродлива наймичка Федоска у пані Длузької, що відбивала женихів у панських дочок. Та її нещадно побила. От зі злості Федоска й запалила будинок пані, а від неї вигоріло багато садиб, в тому числі і Покровська церква. Відбудована вона була у 1842 році, дерев’яна з такою ж дзвіницею, на кам’яному фундаменті з церковною сторож кою, будинком для священика та  церковною бібліотекою. На 1902 рік в приході прихожан 1713 чоловіків та 1695  жінок. Крім жителів 4 сотні серед прихожан жителі хуторів Шабалтаєво, Сипливого, В’язового та Жолобового. Служителі  протоієрей Федір Петрович Павловський, псаломщики – диякон Федір Григорович Бутенко і Федір Порфирович Нестеровський. Церковний староста – Антон Антонович Кулик. Заштатний псаломщик - Тимофій Дмитрович Ольшанський та Петро Іванович Нестелеєв.

До Покровської церкви була приписана ще кладовищенська церква – Троїцька, яка знаходилася на кладовищі біля дороги на Рибальське. Правили там священики з Покровської церкви. Як відомо вона була побудована стараннями протоієрея Феодора Павловського. Церковним старостою там козак Павло Лук’янович Галай. Вона свого приходу не мала а працювала сумісно з Покровською. В 1912 році при цих двох церквах священники - ієрей Андрій Симеонович Кулик, псаломщиком Василь Іванович Рогальський, Михайло Павлович Новгородцев, церковний староста Григорій Якович Чельшак, а в Троїцькій -  Іван Якович Кулик. Заштатний псаломщик Тимофій Дмитрович Ольшанський. В 1912 році прихожани – привелійова них станів – 13, козаків – 2685, селян – 4235, в приході 5 сел та хуторів. З відомих священиків цього храму можна назвати ієрея Затворницького, нащадки якого стали відомими Зіньківськими священиками та меценатами.

Підводячи підсумок, декілька слів про священицькі родини Груні, бо на протязі 200-300 років в цих святих обителях правили відомі на всю Україну духовні роди: Яновських - православні шляхтичі, вихідці з правобережжя села Яновки Білоцерківського полку, звідки йшло основне заселення нашого краю в середині XVII ст. і правили в Успенській, Воскресенській та Миколаївських церквах Груні, неодноразово були Грунськими намісниками.

В другій половині XIX ст. Полтавська єпархія святкувала навіть 200 років священицькому роду Яновських. Починаючи з середини XIX сторіччя вони з Груні перебираються в інші місця Полтавської губернії. Поряд з ними – рід Шимоновських, нащадків Полковника Василя Шимона (Шимоновського), також вихідця зі знаного правобережного Білоцерківського шляхетського роду. Його діти по законах тодішнього часу стали священиками. Вони правили в Василівській церкві та Миколаївській церкві, неодноразово були Грунськими благочинними.

Та в кінці XIX початку XX ст. священиків Шимоновських в Груні вже немає. Натомість їх нащадки вже серед дворян міста Охтирки. Зінькова, Полтави. Так кажуть документи: «Чиновники Харьковской губернии 1855 год. Канцелярия Харьковского, Полтавского и Черниговского генерал-губернатора….Помощник столоначаль ника 6-го Стола – писец 2-го разряда Иосиф Лаврентьевич Шиманский вступил на службу  25 июля 1846 в должности  20 марта 1847….В Ахтырскомъ уезде Секретарь(03.04.1834), Титулярный Советникъ (31.12.1834) Левъ Макарьевичъ Шимановъ. Имеетъ Знакъ отличия беспорочной службы за XX лет. Службу началъ  30 марта 1821 получил ….».

Павловських - нащадків ротмістра литовської Зіньківської охорони Павловича, а пізніше Куземинського сотника Федора Павловського, що мав володіння в Шенгеріївці. До сьогодні нього дня живуть їх нащадки в Малій Павлівці та Шенгеріївці. Також хочеться відмітити рід Рогальських, котрі служили в багатьох церквах містечка. Це відомий козачо-старшинський та церковний рід у Груні. За моїми відомостями вони одні з перших поселенців села в далекому початку XVII сторіччя. Священики Михайловські – нащадки Грунського сотника Левка Михайлова. Думаю, що ці імена та багато імен жителів духовного стану села Грунь потрібно писати в історію села. Вони передаючи священицьку мантію від діда-прадіда до дітей та онуків, доносили віру до бога в душі та серця простих людей, сіючи в народних масах освіту, науку, добро, віру, надію та любов, будуючи церкви, школи і лікарні. На жаль, ці імена зараз повністю забуті. Давайте ж сумісними зусиллями витягнемо з мороку історії пам'ять про них, вклонившись їм низько, до землі, за те все, що колись вони зробили для нашого краю.

            Ось і дійшла до кінця ця невеличка оповідка. Я спробував викласти на її шпальтах най більш цінну інформацію. Певен вона буде корисна моїм землякам. А для декого стане цілковитим відкриттям і, може, поштовхом для початком занять історією свого роду та села. А я в свою чергу буду тільки радий співробітництву з ними, адже пошук в нашій справі ніколи не закінчується…