Під час збирання документальних джерел, які мають стосунок до роду Квіток, мені траплялися і документи з історії с. Основа. Інформація з цих документів віддзеркалена в цьому розділі і містить масу цікавих відомостей про церкву, людей, що населяли Основу, та події пов’язані з історією цього селища.

Село Основа належало старовинному слобожанському родові Донців-Захаржевських. Засноване полковником Григорієм Єрофійовичем Донцем, воно було подароване Покровській церкві м. Харкова для причту за поховання у 1706 р. полковника Федора Донця-Захаржевського. Проте у 1713 р. Основа перейшла у власність полковника Харківського слобідського козачого полку – Григорія Семеновича Квітки. Він же побудував у 1713 р. в Основі першу дерев’яну Іоанно-Предтечівську церкву.

            Земля, що належала Квіткам в Основі, дозволяла їм активніше вести господарство у Харкові, на всьому перебігу р. Харків та диктувати деякі умови власникам млинових гребель вздовж цієї річки, бо вони могли перешкоджати проїздові до них. Одними з перших 25 червня 1715 р. продав за 400 крб. полковникові Г. С. Квітці водяний млин на дві комори ротмістр Андрій Миколайович Дунін зі своєю дружиною Ганною Яківною[1]. За цією ж купчою Дунін продав млинову хату, а також ставок із рибальнями та ставок на Нетечі. У другій половині XVIII ст. Квітки млин перебудували, в одній із млинових комор влаштували млинові товкальні. У 1732 р. на млині працював мірошником Данило Остапович Мельниченко (1702 р. нар.). 

Млин оцей у 1770 р. перейшов спадщиною у власність колезької радниці Барабашової, від неї у 1806 р. згідно із заповітом та купчою фортеці 1809 р. до дружини ротмістра Григоросулової. У 1822 р. їх повернув у власність Квіткам купівлею колезький радник Андрій Федорович Квітка, витративши на це 15 000 крб. асигнуваннями.

            На 1722 р. в Основі проживали такі піддані харківського полковника Григорія Семеновича Квітки: Улас Павлович Величко, Роман Іванович Лебеденко, Василій Михайлович Бондар, Григорій Іванович Кобраченко, Клим Дмитрович Колісниченко, Андрій Михайлович Донченко, Олексій Васильович Столяренко, Кіндратій Пилипович Куц, Макар Мартинович Світличенко, Федір Васильович Столяр, Федір Григорович Третяк, Клим Степанович Куленко, Микита Васильович Литвиненко, Кіндрат Васильович Погорілий, Кузьма Мартинович Світличенко, Остап Васильович Ломак, Матвій Осипович Дідогринько, Микита Михайлович Дроб’янка, Мартин Остапович Грищенко, Гнат Максимович Бібік, Кузьма Лаврінович Журавель, Антон Федорович Важчеренко, Степан Іванович Задорожний, Данило Антонович Ткач, Яків Тимофійович Зайченко, Омелян Дмитрович Колісник, Іван Харитонович Киященко, Семен Остапович Остапенко, Улас Ілліч Швець, Максим Прокопович Сердюченко, Хома Калинович Калениченко, Іван Григорович Круглеченко, Максим Назарович Назаренко, Никифор Федорович Федоренко, Іван Семенович Шевченко, Омелян Євтихійович Коваль, Олексій Давидович Давиденко, Григорій Григорович Говоруха, Іван Осипович Новохацький, Костянтин Назарович Калениченко, Іван Харитонович Винник, Аврам Якович Литвиненко, Максим Федорович Безубенко, Михайло Григорович Богомаз, Іван Іванович Набоченко, Олексій Федорович Федоренко, Гнат Дмитрович Сукачов, Іван Микитович Троб’яска, Іван Захарович Краснокуцький, Іван Микитович Кандиба, Ярема Власович Власенко, Михайло Андрійович Минайленко, Василій Іванович Щерба, Нестор Васильович Василенко, Іван Васильович Сморченко, Осип Данилович Столяр, Сергій Онисимович Онищенко, Михайло Яремович Колечко, Олексій Петрович Петренко, Василій Федорович Минайленко, Петро Леонович Кравець, Улас Опанасович Опанасенко, Микита Власович Власенко, Матвій Степанович Гончар, Прокопій Григорович Гавришенко, Данило Осипович Мосленко, Тарас Васильович Василенко, Андрій Степанович Сірий, Марко Степанович Чорногузенко, Осип Степанович Опришко, Павло Степанович Веретениченко, Максим Григорович Полежаєнко, Мирон Григорович Надточенко, Тихон Михайлович Михайленко, Андрій Петрович Устинченко, Степан Матвійович Смалій, Антон Іванович Бібіченко, Федір Денисович Тарасенко, Савелій Микитович Тороченко, Василій Михайлович Лозоніг, Клим Степанович Татарин, Дементій Іванович Косалаб, Павло Іванович Бережко, Кирило Назарович Кривченко, Антон Омелянович Швець, Марко Омелянович Нора, Ілля Леонович Щербаненко, Федір Іванович Литвиненко, Іван Харитонович Литвиненко, Антон Григорович Цибульник, Гнат Гаврилович Ткач, Осип Семенович Нетригус, Григорій Гордійович Кіптенко, Лаврентій Савелійович Савченко, Павло Якимович Кіптенко, Кирило Васильович Скляр, Семен Семенович Удовиченко, Григорій Тихонович Тищенко, Григорій Степанович Левусенко, Микита Олексійович Лешенко, Яків Кіндратович Василенко, Тимофій Іванович Сиченко, Пилип Семенович Кучеренко, Омелян Осипович Стрільників, Осип Потапович Кислишний, Іван Маркович Марченко, Пилип Якович Боровий, Прокіп Федорович Борода, Лазар Михайлович Томин, Данило Павлович Голенко, Михайло Андрійович Зайців, Самійло Матвійович Луговий, Петро Григорович Савченко, Григорій Федорович Олексієнко, Василій Якович Тимошенко, Лук’ян Васильович Рибальченко, Сергій Максимович Брежко, Петро та Федір Кіндратовичі Копилови, Яків Федорович Монастиренко, Костянтин Михайлович Столяренко, Іван Іванович Турониченко, Федір Васильович Крилець, Корній Федорович Вовчеренко, Яків Іванович Гончар, Павло Іванович Минайленко, Василій Іванович Рияка, Клим Герасимович Столяренко, Василій Степанович Шульга, Григорій Савелійович Савченко, Максим Андрійович Андрющенко, Олексій Данилович Даниленко, Федір Єремійович Єременко, Родіон Федорович Федоренко, Михайло Іванович Сисенко, Павло Павлович Шеповал, Пилип Зиновійович Зинець, Микола Андрійович Криловіс, Карпо Кіндратович Чередник, Гаврило Омелянович Бреус, Іван Федорович Скоробагач, Федір Федорович Ларченко, Костянтин Васильович Криливець, Корній Потапович Соленик, Тимофій Гнатович Минайленко, Данило Григорович Ніковоленко, Іван Якович Ус, Яків Павлович Кулик, Логвин Іванов син Німченка, Максим Іванович Безвусенко, Гнат Васильович Колісниченко, Федір Леонович Тищенко, Степан Іванович Проценко, Сава Іванович Шкуроватий, Павло Григорович Панків, Прокопій Андрієнко, Михайло Павлович Панченко, Остап Тимофійович Тимченко, Калина Ілліч Ільченко, Андрій Васильович Криловець, Максим Лаврентійович Колісниченко, Іван Антонович Бугаєнко, Кузьма Маркович Корсуненко, Іван Михайлович Рябко, Іван Павлович Дяконенко, Яків Іванович Рубаненко, Кіндратій Остапович Семеренко, Семен Андрійович Колесник, Василій Омелянович Бреусенко, Хома Іванович Швець, Остап Сидорович Левегейда, Григорій та Олексій Остаповичі Олександенки, Михайло Остапович Маслин, Герасим Михайлович Столяр, Трохим Єремійович Швець[2]. А всього чоловічої статі душ проживало в Основі 511 людей.

            Окрім черкаських підданих ув Основі проживали й козаки, з доступних мені джерел можна навести відомості тільки з Перепису Харківського слобідського козачого полку за 1732 р. У цей час тут жили вже тільки козацькі джури у 4-х дворах, де було розташовано 9 хат і проживав 31 чоловік. Оскільки підданих я вже перерахував, наводжу і список джур: Сава Григорович Грищенко, Василій Степанович Заярний, Харитон Іванович Іващенко, Михайло Іванович Барабашенко, Григорій Іванович Федорченко, Василій Іванович Федорченко, Василій Іванович Барабашенко, Андрій Єрофійович Басенків, Єремія Андрійович Мойсеєнко, Герасим Іванов[3].

На 1732 р. в Основі було 47 дворів черкаських підданих, де було розташовано 87 хат і проживали 263 чоловіки. Отаманом було обрано Пилипа Борового. В Іоанно-Предтечівській церкві служив священиком Матвій Іванович. При церковному дворі мешкав паламар Кузьма Лаврінович Журавльов (1692 р. нар.), а також була розташована школа, в ній служив дяк Іван Данилович Капустянський (1672 р. нар.). Також ув Основі був шинковий двір полковника Квітки, де мешкав шинкар Роман Олексійович Лавренко (1702 р. нар.) з братами Онисимом, Кононом та Іваном.

Цього ж 1732 р. при с. Основа був двір полковника Григорія Семеновича Квітки, в ньому двірником служив Власій Коломецький (1697 р. нар.) з родиною. Також є млин на р. Харків, що належить Валківському сотникові Івану Семеновичу Квітці. При млині мешкав мірошник Роман Степанович Сердюк (1677 р. нар.) з родиною.

Один із цікавих епізодів, пов’язаних із Основою та її мешканцями відбувся у 1746 р., він характеризує звичаї того часу. У 1740 р. підданий полковника І. Г. Квітки – Дементій Журавльов вийшов разом із сином Іваном із підданства Квіток «за великим его полковника отягощением и несносною на его панской работе»^[4]. Батько і син Журавльови переселились до м. Чугуїв, до свого сина Корнія, козака Чугуївського полку. Після батькової смерті у 1743 р. Іван Журавльов часто їздив до Харкова для купівлі різних домашніх речей, зупиняючись ув іншого свого брата – Петра Журавльова на Москалівці, котрий із підданства Квіток виходити не захотів. 16 квітня 1746 р. Іван Дементійович Журавльов прибув до Основи, аби забрати борг у підданого Квіток – Данила Кудіна, а також із  дорученням від ротмістра Чугуївського полку Кирила Лук’яновича до осавули полковника Квіток – Мирона Данилова. Оскільки осавули в Основі не було, то люди Квітки привели Журавльова до свого пана. Очевидно пізнавши Журавльова, як колишнього свого підданого, Квітка вирішив покарати його за відхід, обвинувативши в розкольництві. Квітка особисто допитував Журавльова й отримав від нього відомості про розкольників у Чугуєві, селах Маслівка та Лозовім. У 1747 р. І. Журавльова відпустили з-під арешту, як такого, що не мав до розколу ніякого стосунку.

У 1752 р. удова полковника Івана Григоровича Квітки перенесла храм ближче до садиби. Церква являла собою розміри 2 × 3 триаршинні сажні з трьома вратами для парафіян, а четверті врата у вівтар. Врата укріплені та мають замки. При вівтарі засторонків для ризниці та паламарні немає. У церкві є шість вікон: три у вівтарі, три у притворі – засклені. На церкві три верхи з чотириконечними залізними хрестами. Іконостас рівний червоного кольору з позолотою, з трьома вратами з-поміж яких північні та південні – царські. В іконостасі звичний набір ікон: Спасителя, Божої Матері, храмові, святкові та апостольські. Хрестів напрестольних чотири: два позолочені, один чорного дерева, один звичайної роботи. Церковних книг 13, усі московського та київського друку. Одне Євангеліє вкрите оксамитом, на верхній кришці ікони Євангелістів зі срібла з позолотою. Церковна огорожа із хворосту[5].  

За сповідальним розписом Іоанно-Предтечівської церкви 1752 р. при церкві були дячок Григорій Михайлович Поклонський (1717 р. нар.) та паламар Федір Акимович (1724 р. нар.).  Цього ж року при Основі проживають тільки дворові та піддані черкаси Квіток, разом 399 чоловіків та 356 жінок.

За відомостями 1772 р. в Основі проживає чол. 289, жін. 273[6].

            У 1776 р. при Іоанно-Предтечівській церкві був священик Тимофій Матвійович Хордовський (1709 р. нар.), із ним мешкав його зять відставний канцелярист зі спадкових дворян Олександр Якович Лук’янов (1744 р. нар.), котрий у наступні роки замінить його на місці священика. Також при церкві був паламар Трохим Стефанович Бондарьов (1737 р. нар.). Дяківську службу виконував підданий Квіток – Петро Єрофійович Золотарьов (1721 р. нар.)[7]. Церковним титарем 7 жовтня того ж року було обрано підданого поміщика Квітки – Уласа Андрійовича Рябуху[8].   

20 грудня 1780 р. церква ув Основі згоріла о 2-й годині ночі з невідомої причини зі всіма церковними уборами, книгами, іконостасом. У фамільному літописі Квіток було зазначено, що церква згоріла від полишеного вогню через недогляд п’яного паламаря Трохима (Бондарьова)[9]. Поміщик Ф. І. Квітка заготував дерево, інші матеріали (тес, дерево на підвалини, шалівка, ґонта), 300 крб. грошей, запросив та уклав контракт із майстром. Церкву будували на попередньому місці, ділянка розміром 26 × 23 триаршинні сажні. Той же Квітка виділив 33 десятини землі у довічне володіння священно та церковнослужителям. 9 травня 1781 р. церкву заклав архімандрит Старо-Харківського Курязького Преображенського монастиря Наркисом Квіткою[10].

За сповідальним розписом 1781 р. при Основ’янській церкві ми бачимо причет: священик Олександр Лук’янов, дяк Миколай Куколевський, паламар Трохим Бондарьов.

Економічні примітки на Харківський повіт 1782 р. так описують село Основу: «Положение имеет по обе стороны реки Харькова, и большой дороги идущей из города Харькова в город Валки. В том селе церковь во имя Иоанна Предтечи, и два дома господских деревянных, с плодовитыми нерегулярными садами, с коих собираемые плоды употребляются на помещичий обиход, на показанной реке состоит мучная мельница о четырех поставах, с неё помещики в год доходу разного хлеба до ста четвертей. А дача оного села простирается по обе стороны показанной реки и большой дороги, и по левую сторону протока Нетечи. В той даче река Харьков в летнее жаркое время глубиною бывает в аршин. А шириною в двенадцать сажень, в ней рыба щуки, окуни, лещи, лини, караси, плотва, вьюны и раки, которая употребляется на помещичий обиход. Вода в реке и колодезях для употребления людей и скоту здорова, земли грунт имеют черноземной с песком, из посеянного на ней хлеба лучше родится рожь, а другие семена хуже. Сенные покосы средственны, а на песчаных местах родятся изрядные арбузы и тыквы. Лес растет строевой осиновый и березовый толщиною в отруб от четырех и до шести вершков, а вышиной от шести и до десять сажень, а между оного дровяной того же рода, который для поташа от части способен; в нем звери волки, зайцы, ласточки и белки, а птицы орлы, ястребы, коршуны, грачи и других мелких родов. Подданные малороссияне промыслов никаких не имеют, а довольствуются хлебопашеством, оных же помещиков в других дачах, и состоят на господском изделье, земли на помещиков запахивают до сорока десятин, так же и сено скашивают на помещиков и для себя, в чем и радетельны, женщины сверх полевой работы упражняются в домашних рукоделиях. Вновь вырезанная церковная земля в двух местах состоит на суходолах»[11]. Дворів було 60, у них мешкали 285 чоловіків та 315 жінок. Землі під поселення 10 десятин, ріллі 40, сіножатей 40, лісу 300, непридобностей 168 десятин 726 квадратних сажнів. Разом 558 десятин 726 квадратних сажнів.

Не зайвим буде відзначити, що через 22 роки в дачах с. Основа ростиме до 50 десятин соснового будівельного дерева, що поза всяким сумнівом є заслугою власника – Федора Івановича Квітки.

Він же у 1782 р. побудував нову дерев’яну церкву, а всередині неї була влаштована усипальня, куди переніс він прах своїх батьків. Церква була хрестоподібною за планом, на кам’яному підмурівку. Усередині потинькована. У ній було четверо залізних почорнених дверей із зовнішніми засувами та замками. Напівколорисних вікон у ній було 24, з яких 9 унизу, всі із залізними ґратами. Дах був залізний, пофарбований зеленою фарбою, з одним верхом із залізної бляхи з позолотою, з таким же хрестом. Із західного боку ширились хори з двома напівколорисними вікнами. Підлогу злагодили зі соснових дощок[12].

Іконостас спорядили різьблений, пофарбований білою фарбою під лак, а різьблення златомальоване. У ньому розміщувались чотири місцеві ікони в різьблених златомальованих рамах: Спасителя, Божої Матері, Різдва Іоанна Предтечі, апостол Андрій Первозванний. Ув іконостасі було споряджено троє врат, з-поміж яких царськими були ті, що із зображенням Благовіщення. Південні врата із зображенням Іоанна Богослова, а північні із зображенням Святого Пророка Іллі. Ув арці 12 господніх невеликих ікон, а по сторонах образи: Святителя Феодора, преподобної Матері нашої Марії, Святого апостола Андрія Первозванного, Мучениці Параскеви. Вгорі на смугах святитель Миколай, преподобний Григорій, посередині Спаситель, який несе хрест. Посередині церкви була розташована храмова ікона.

Два криласи теслярської роботи пофарбовані під мармур білою фарбою із зображенням на правому – пророка Даниїла, і ліворуч – пророка Мойсея. Праворуч божник теслярської роботи пофарбований під мармур із позолотою та чотирма колонами, згори сяйво та дві напіввази позолочені, на півколах різьблений златомальований янгол. У божнику 2 ікони. Корсунська Божа Матір зі срібною позолоченою ризою та вінцем, на короні 2 зелених камені, фіалкових 3, та 2 поменше, синіх 3, зверху корони у хресті 4 маленьких. Вага 1 фунт 25 золотників. Друга Успіння Божої Матері, обгоріла. Обидві ікони в різьбленій, позолоченій із двома скельцями рамі. До них біла фіранка з набитими срібними та бісерними блакитними квітами. Дві невеличкі іконки у срібних шатах. Перша Воскресіння Христова, друга Божа Матір, перед ними дві срібні лампади.

Ліворуч божник такої ж роботи, в ньому ікони: 1) Різдва Іоанна Предтечі зі срібною позолоченою ризою та з вінцем, чиє проміння оздоблене різноманітними камінцями, в ній ваги 4 фунти ¼ золотника високого срібла; 2) Усічення чесної голови, на ній вінець срібний позолочений із різними каменями, обкладена срібним та златомальованим листям (ціною у 207 крб.); 3) Богоявлення Господнього, на ній срібна риза позолочена (ціною у 228 крб.). Фіранка така ж, перед ними 2 срібні лампади.

Дзвіниця розташована із західного боку у притворі церкви з чотирма невеликими вікнами з подвійними ставнями. Дзвіниця вкрита залізом та пофарбована зеленою фарбою. Над дахом установлений стовп, на якому є невеликий кулеподібний позолочений верх із таким же хрестом. На дзвіниці шість дзвонів: 47 пудів, 25 пудів, 17 пудів, 1 пуд 20 фунтів, і два дзвони по 20 фунтів. Дзвони придбав купівлею також Ф. І. Квітка, 1824 р. вони оцінювались у 3660 крб.

26 квітня 1788 р. священик Олександр Лук’янов зобов’язався на письмі про те, що протягом 3-х місяців не буде священнодіяти, мирських треб виконувати, рукою нікого благословляти не буде тощо. Це покарання вийшло йому за його признання в непобожних учинках, очевидно пияцтві. Враховуючи його добру поведінку та добровільне признання лишився на посаді[13].

Наприкінці XVIII ст. власник садиби колезький радник Ф. І. Квітка побудував дерев’яний двоповерховий палац із банею на високому барабані, з шестиколонним портиком, укритим міцним фронтоном. Тут же при садибі розкинули ботанічний сад, впорядкували оранжереї.

У 1791 р. через те, що церкву збудували на піскуватому ґрунті, дерев’яні стовпи увігнались у землю, а кам’яний підмурівок зруйнувався, тому поміщик Федір Іванович Квітка вирішив церкву перенести за ріку, де стояв його палац, про що подав він прохання до Бєлгородської духовної консисторії[14]. Тоді священиком при церкві був Олександр Якович Лук’янов (1744 р. нар.), дяком Миколай Романович Куколевський (1756 р. нар.), паламарем Трохим Степанович Бондарьов (1737 р. нар.)[15]. Парафія налічувала 556 чоловіків та 560 жінок.

У порівнянні з 1782 роком ув Основі на 1804 р. уже був висаджений на березі р. Лопань сталий фруктовий сад. Борошняний млин на р. Лопань на п’ять кіл із цілорічною орудою давав прибутку на рік до трьохсот чвертей змеленого хліба. Селяни, які мешкають ув Основі  не тільки рільничать, але й плекають городину, звідки мають чималі прибутки протягом усього літа. У цей час у поміщика Ф. І. Квітки є кріпосних та дворових людей 343 чоловіки и 355 жінок. Пайка землі в дачі с. Основа зосталась такою ж, як і 1782 р.[16]   

У 1806 р. на посаду церковного титаря Іоанно-Предтечівської церкви парафіяни обрали капітана у відставці Григорія Федоровича Квітку. Був він на цій посаді 12 років. На богослужіння він приходив до церкви щонеділі та в усі святкові дні й навіть брав  участь у читанні та співі на криласі. За ці роки він зібрав для храму 30 315 крб. асигнуваннями, суму чималу, враховуючи що в цей період тривали війни з Францією та пожертви йшли передусім до армії. З іншого боку Г. Ф. Квітка був одним із найвідоміших у місті представників дворянського стану, його рідний брат Андрій Федорович – губернським предводителем дворянства, тож навряд чи хтось відмовляв у проханнях про храмову допомогу в Основі. За клопотанням благочинного протоієрея Іоанна Курасовського, архієпископ Христофор 25 червня 1813 р. нагородив Г. Ф. Квітку похвальним листом, а у 1821 р., за клопотанням архієпископа Павла, він отримав золоту медаль. На зібрані кошти були збудовані два кам’яні будинки для причту, виконувався ремонт, а 1811 р. на кошти А. Ф. Квітки довкола Іоанно-Предтечівської церкви звели кам’яну огорожу з дерев’яними ґратами. 

            Була в Основі й домова церква, заснована на прохання дружини померлого колезького радника Ф. І. Квітки – Марфи Василівни. 28 лютого 1814 р. вона подала прохання до харківського архієпископа Аполлоса із просьбою дозволити їй заснувати у власному домі домову церкву[17]. Прохання підкріплювалось описом слабкості здоров’я, особливо у зимовий період. М. В. Квітка припускала, що службу в домовій церкві будуть вести священики с. Основа та сусідніх селищ за їхнім бажанням і за винагороду. Один із найкращих покоїв (17 аршинів завдовжки, 8 аршинів завширшки та 4 аршини заввишки) зі східного боку власного дому вона запропонувала для упорядкування в ньому храму. За клопотанням архієпископа Аполлоса від 23 травня 1814 р. Священний Синод 8 серпня того ж року дозволив опорядження домової церкви в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Майже за два місяці у приміщенні звели іконостас, придбали необхідні убори. 27 вересня 1814 р. домову церкву освятив ректор Харківського Колегіуму протоієрей Андрій Прокопович. Церква діяла ще 30 років, аж доки в 1843 та 1844 роках не повмирали сини М. В. Квітки – колезький асесор Григорій Федорович Квітка (Основ’яненко) і таємний радник, сенатор Андрій Федорович Квітка. Усі убори з домової церкви перенесли до парафіяльного храму Основи[18].

            В гостях у губернського предводителя дворянства Андрія Федоровича Квітки в 1817 р. побував імператор Алєксандр I. «Смоляные бочки горели на всем расстоянии дороги от Харькова до Основы. Император, войдя в великолепный дом Основы, с оранжереями, богатою мебелью, огромными зеркалами и мраморными статуями, спросил с улыбкой: «Не во дворце ли я?».

            Водяний млин, що належав Квіткам на р. Харків в Основі, приносив їм не тільки прибутки від мелива борошна, виробництва круп, але і щорічні проблеми від сварок із довколишніми мешканцями. При млині була і гребля, що слугувала не тільки засобом переїзду через р. Харків, але і предметом постійного незадоволення мешканців Харкова, бо через неї у час весняної повені, а також літніх злив та осінніх дощів околичні території постійно підтоплювались. У листопаді 1840 р. питання про греблю та млин дісталося Міністерства внутрішніх справ, де поставили вимогу надати відомості про те, на чиїй землі розташовані гребля та млин[19]. Ясна річ, що тоді земля належала винятково Квіткам. Усі розгляди стосовно власності млина завершили укладанням спеціального плану із зазначенням водяних млинів Квіток на р. Харків та р. Лопань, а також виписками із фортечних купчих.

            У 1850-ті роки власникові млинів гвардії штабс-капітану Валеріянові Андрійовичу Квітці повсякчас доводилось сперечатися з міською владою та зі старшим поліцмейстером Харкова – підполковником Хонтинським, який наполегливо просив спускати воду за допомогою шлюзів, аби знизити рівень води в річках і створити протік живої води. Річ у тім, що місцеві мешканці користувались річковою водою для домашнього побуту, але стояча вода мала гнильний запах. У 1857-59 роках млин орендував у Квітки купець Головін, для кого спуск води був свого роду збитками, адже від її рівня залежала робота млина. У зв’язку з цим повірений Квітки колезький асесор Іосиф Карпович завжди вимагав за спуск води компенсацію витрат. Так за два спуски води у 1857 р. Квітка зажадав від міста виплати 194 крб. 85 ½ коп. сріблом. Харківський міський голова Олександр Матвійович Северин не погоджувався з такою постановкою справи, вважаючи, що через хоча б єдину виплату Квітці за спуск води відтак доведеться платити постійно. Наскільки стає зрозумілим із документів, то як таких шлюзів на млиновій Квітчиній греблі не існувало, були так звані корінні заставки, які розбирали в разі потреби і, спустивши певну кількість води, відновлювали, для чого були потрібні кошти. А саме оплата волів та коней по доставці гною та хмизу, а також людей, які будуть відновлювати греблю.

            У 1859 р. справа дійшла до того, що В. А. Квітці, із помилкою у по-батькові (написав замість Валеріян Андрійович – Валеріян Федорович) писав листа особисто губернатор – генерал-майор Іван Дмитрович Лужин. Мова крім усього іншого йшла про приїзд Імператора до Харкова. Квітка був не проти посприяти Лужину, але наполягав на своєму, що він не проти спустити воду, але за відшкодування збитків, надав і кошторис витрат. Як одну з причин називав силу-силенну робіт зі збору врожаю та літню посуху.

Того ж року восени старший поліцмейстер Харкова вже непокоївся про те, що Квітка навпаки спустить багато води з харківських річок, що спричинить нестачу води для мешканців. Основ’янська економічна контора відповіла, що вода для млинів узимку не потрібна, отже остерігаючись знищення греблі льодами, вони справді планують спустити воду. У разі, як місту слід зберегти певний рівень води, то за це у попередні роки місто платило Квіткам 300 крб. сріблом на рік.

У 1854 р. в Основі було відкрито перше промислове підприємство – паровий лаковий завод Івана Івановича Богомолова.

Після реформи 1861 р. селяни, що належать Квіткам, отримали дуже маленькі наділи землі. Причина була в тому, що земельна дача Основи залишалася в колишніх розмірах – не більше 600 десятин, з яких до 80 були орні землі і сіножаті, решта ліси і пустирі. Як правило, Квітки використовували своїх кріпаків для роботи на інших земельних дачах. Суспільство селян сл. Основи ще на початку 1870-х років залишило затію займатися хліборобством на своїх мізерних ділянках. Земля ця використовувалася для збільшення дворових наділів для самих жителів Основи. До 1890 р. ця земля була повністю роздана. Ті ж хто хотів купити земельну ділянку в Основі, повинен був розраховувати на ціну в 3-4 рубля за квадратну сажень.

Квітки зі свого боку розбили свої земельні наділи на маленькі ділянки та за орендну плату здавали їх під садибні місця селянам. Це дозволило більшості селян Основи заробляти від городництва, продаючи овочі на харківських базарах.

Одним із найцікавіших мешканців Основи можна вважати селянина Тамбовської губернії та повіту с. Березівки Міхаіла Тіхоновіча Лаврєнтьєва (1834–1907). У Харкові він відомий як творець аеростату «Харьковъ» на якому він знявся у повітря 16 червня 1874 р., а до цього на попередньому аеростаті злітав 28 квітня 1874 р. А от в Основі він був власником гаю, який орендував у А. В. Квітки. Там же в гаю він мав буфет. 13 червня 1869 р. він подав прохання про роботу буфета до 2-ї години ночі на храмове свято Іоанно-Предтечівської церкви 24 червня, оскільки з нагоди свята буває великий наплив народу[20].   

У 1873 р. підданий Великобританії інженер-хімік Едмунд Сток подав прохання про дозвіл відкрити в Основі паровий млин із маслоробнею. Також він пропонував побудувати хімічний завод. Одне з приміщень для заводу передбачалося відкрити в домі спадкоємців штабс-капітана Квітки[21]. Хімічний завод відкрити йому не дозволили, бо він не подав документів із вказівкою на те, які саме хімічні продукти він передбачав там випускати.

У 1876 р. в Основі збудували нову кам’яну Іоанно-Предтечівську церкву, з кам’яною дзвіницею та кам’яною огорожею за кошти штабс-капітана Валеріяна Андрійовича Квітки. Зі старої дерев’яної церкви була влаштована школа, а на її місці встановлений кам’яний пам’ятник. Храмове свято 24 червня. Церква освячена 12 жовтня 1876 р.

Побудована з церкви народна школа була звичайною селянською хатою, в якій була передня і дві кімнати. Одна кімната в довжину і ширину по 2 сажні, друга в довжину 2 сажні, шириною в 1,5. Висота приміщень в 1 сажень. У обох кімнатах навчалося 29 осіб, в більшій кімнаті – 17. У другій кімнаті була влаштована піч, яка займала майже чверть площі. Обидві кімнати заставлені різними навчальним приладдям. Як описує журналіст газети «Харьковские губернские ведомости» не дивлячись на те, що підлога була дуже чистою, але повітря для дихання учнів, явно не вистачало. Була відзначена дуже хороша педагогічна сторона школи, кореспондент був присутній на двох уроках в старшому та молодшому класах, і звернув увагу, що вчителька з гарним почуттям такту, знання своєї справи і любов'ю займалася з дітьми. Відзначив він і увагу дітей, які не боялися відповідати на питання, правильно писали під диктовку[22].

Не оминали Основу й усілякі пригоди, які іноді приносили неприємності для її мешканців. Так уранці 30 липня 1879 р. двоє дворян Фірс Звягінцев та Маріян Карлович Кнапе вирішили пополювати в Основ’янському гаю. Однак після першого ж пострілу до них прискакав стражник унтер-офіцер Гура, який вилучив у них рушниці. Був судовий розгляд і дворян виправдали, бо Основа знаходилась за межами міста, а отже дозволялась стрільба з вогнепальної зброї[23].

У дачах с. Основи на р. Лопані були розташовані два дерев’яні водяні млини, котрі до 1880 р. геть чисто постарілись і власниця – удова штабс-ротмістра Єлизавета Карпівна Квітка – їх не використовувала. Харківський купець 2-ї гільдії Іван Олексійович Скурідін орендував ці млини за угодою від 24 січня 1880 р. Старий млин розібрав, а в 1881 р. побудував новий великих розмірів, не повідомивши при цьому власницю[24]. Губернське начальство поставило йому вимогу представити проект млина. Млин та суттєвий земельний наділ на початку XX ст. Скурідін викупив у Квіток, і діяв цей млин успішно до 1921 р., доки радянська влада не націоналізувала його. Скоро постарівся і був розібраний у середині 1930-х років.

На початку 1880-х років мешканці Харкова починають активно виїздити на літні місяці з міста на дачі. Усі хто мав можливість залишити місто із задоволенням залишали «милий Харків» з його літнім палом, запилюженими вулицями, відразливим запахом річок та вигрібних ям. Основа тривалий час привертала до себе увагу дачників близькою відстанню від Харкова, наявністю величезного соснового бору, чи то як його ще називали «гай», а також місцями для купання. Так улітку 1886 р. був такий наплив дачників, що всі можливі будинки для винайму використовували харків’яни. Значне невдоволення містян спричинила у 1888 р. звістка про можливий вируб соснового гаю, що належав Квіткам. Двічі були публікації в газеті «Южный край», відтак відгукнувся один із власників – Андрій Валеріянович Квітка, який повідомив, що ліс, яким він володіє, ніколи на вируб не піде[25]. У наступному номері газети обізвався й винуватець невдоволення харків’ян – Валеріян Валеріянович Квітка. Він справді продав на вируб частину соснового гаю якомусь панові Ушинському. Крім того він повідомив у листі до редакції таке: «вырублена только часть деревьев старих и поврежденных, затем парк и роща остаються по прежнему в моем владении. «Для городского отдохновения» «Основа» не служит; к сожалению, она давно уже стала местом для драк и скандалов пьяного и гуляющего люда, перещеголяв даже Карповский сад. Это ни удовольствия, ни удобства и безопасности мне, владельцу парка и рощи «Основы», отнюдь доставить не может»[26].         

Церковне життя Іоанно-Предтечівської церкви наприкінці XIX ст. відзначене прибуттям нових священно та церковнослужителів. Так у 1885 р. до Іоанно-Предтечівської церкви призначений псаломщиком Миколай Шишкін (1867 р. нар.), котрий скінчив 2 класи Харківської духовної семінарії. Цього ж року призначений дияконом Іоанн Куніцин (1857 р. нар.), він же служив діловодом правління емирительної каси. У 1890 р. призначений священиком Михайло Клячний (1867 р. нар.). Він навчався у Харківській духовній семінарії, священиком був з 1888 р. Служив віровчителем Харківського училища сліпих, земського народного училища в с. Основа, церковній парафіяльній школі та зразковій школі при єпархіальному жіночому вчилищі. У 1902 р. нагороджений камилавкою. У 1890 р. до Основ’янської церкви призначений псаломщиком Василій Носов (1868 р. нар.), який навчався у народному училищі. У 1895 р. до Іоанно-Предтечівської церкви призначений священиком Георгій Рудинський (1865 р. нар.). Навчався у Харківській духовній семінарії, священиком був із 1887 р. Був депутатом 2-ї округи м. Харкова, членом благочинної ради та віровчителем у приватній школі Марії Ільяшової. У 1901 р. його було нагороджено камилавкою.

Із 1885 р. в Основі створено народне училище, закладене Харківським повітовим земством у пам'ять про письменника Григорія Федоровича Квітку-Основ’яненка. Училище тривалий час не мало достатніх коштів для забезпечення всім необхідним, і 1886 р. професор Імператорського Харківського університету О. О. Потебня, запропонував підготувати до видання зібрання творів Квітки-Основ’яненка. Були отримані дозволи від родичів письменника, цензурний комітет також дозволив видати 1800 примірників зібрання творів у декількох томах та 30000 примірників книг для найбідніших верств населення. Того ж року на кінець лютого було зібрано 2400 крб. Не вистачало ще 1000 крб. Сам Потебня підготував вступ і коментарі. До кінця 1888 р. було видано 3 томи творів Квітки-Основ’яненка.

Не минали Основу й цікаві археологічні знахідки, 17 січня 1889 р. селяни знайшли людський череп, удвічі більший, ніж звичайний, за розмірами, наповнений давніми срібними монетами. Знахідку через її дивність відправили до Санкт-Петербурзького музею.

Того ж 1889 р. Валеріян Валеріянович Квітка вирішив продати свою долю Основи місту Харкову. 21 вересня гласні міської думи їздили оглядати маєток, власник забажав продати його за 65000 крб., місто же володіло сумою у 60000 крб. Але не це було головною перепоною, 18 із 24 гласних Харківської міської думи були проти купівлі, а значить не було необхідних 2/3 голосів, аби така купівля відбулась. Причиною своєї відмови гласні називали той факт, що доля Основи, яку продавали, є мало цікавою для містян, розташована вона ліворуч від загальновідомої Основи. Увесь маєток являв собою таку земельну дачу: на Москалівці так звана «Аравія» 23 десятини (понад половину луки), при с. Основа 16 десятин вигону, крім того парк 2 десятини 1450 кв. сажнів, фруктовий сад 4 десятини 1900 кв. сажнів і 65 десятин соснового бору. «Аравія» була розділена на ділянки, з-поміж яких 31 ділянка перебувала в оренді у різних осіб. На рік маєток давав прибуток у 5500 крб. Справу про придбання цього маєтку ще тричі обговорювали у міській думі[27].

У другій половині жовтня 1889 р. з’ясувалось, що все крім «Аравії» та греблі через р. Харків купив у брата полковник Андрій Валеріянович Квітка.

До 1890 р. жителі Основи займалися городництвом, ремеслами і поденною роботою. Якщо городництво приносило тільки сезонний заробіток, то ремесла мали забезпечувати селян постійним заробітком. Але як описує журналіст газети «Южный край» ремесла знаходилися в Основі на низькому рівні розвитку. Як правило, ремеслам вчилися хлопчики-підлітки у цехових міста Харкова, проте система цього навчання не змінювалася протягом усього XIX століття. Хлопчиків найчастіше били, використовували в домашній роботі, ремеслу навчали неспішно, адже це майбутній конкурент. Пройшовши «навчання» у декількох майстрів, хлопчик отримував звичайно якісь знання по ремеслу, але вивчитися йому професійно він не міг[28]. З великим задоволенням навчалися жителі Основи ливарному справі на заводах Харкова.

Поденна робота також перебувала для мешканців Основи на заводах Харкова. Чоловіки могли заробляти від 2 карб. 50 коп. на день. Жінки, особливо дівчата працювали головним чином на вовняних заводах, де використовувалися на мийці вовни, де заробляли від 30 до 50 коп.

Спроби виїхати з Основи на відхожі промисли в Ростов-на-Дону в 1890 р. були невдалими, тому що і там роботи не було, в результаті багато які виїхали не мали навіть коштів до повернення додому. 

            У 1896 р. Віра Дмитрівна Квітка через свого повіреного Гермогена Неймана повідомила про бажання подарувати 285 кв. сажнів землі для побудови причетових домів для церкви с. Основа. Причиною подарунку стала звістка, що побудований нещодавно дім для священика та дворові будівлі знаходяться неподалік від того місця, де поховані предки Квіток. В. Д. Квітка просила відмежувати дворові будівлі від церковної огорожі, й надалі не будувати нічого поблизу місця поховання[29].

            Значною подією в Основі стало те, що 1900 р. Георгій Олексійович Берлізов відкрив чавуно-мідноливарний, кітлярний та машинобудівельний завод. У 1918 р. цей завод купив харківський купець Юлій Михайлович Файнберг, а 1920 р. завод було націоналізовано та перейменовано на 1-й Основ’янський державний машинобудівельний завод. У 1922 р. заводові надали ім’я Т. Г. Шевченка. З 3 листопада 1922 р. він почав називатися як Харківський державний машинобудівельний завод імені Т. Г. Шевченка. Завод, що розширюватиметься, невдовзі поглине садибу Квиток, від якої залишиться тільки частина парку, церква, церковнопарафіяльна школа і будинки для причету. 

У 1902 р. на три роки обрано церковним титарем харківського купця 2-ї гільдії Митрофана Миколайовича Токарєва.

Основ’янське народне училище у 1904 р. стало місцем проведення тимчасових педагогічних курсів для 40 вчителів Харківського повіту. Курси діяли за поданням директора народних училищ Харківської губернії з 1 серпня до 1 вересня з витратами у  1000 крб.[30] Керував курсами учитель Харківського парафіяльного імені Н. В. Ґоґоля училища титулярний радник Андрій Митрофанович Романик, церковнослов’янську мову викладав учитель Харківського парафіяльного ім. І. С. Турґєнєва училища Костянтин Михайлович Смаковський. Читання й правопис російської мови учитель Основ’янського народного училища Михайло Аркадійович Тихомиров. Головний нагляд за курсами здійснював інспектор народних училищ Харківського повіту статський радник Мелетій Бойко. Уже в серпні на курси додатково призначили керівника із Закону Божого професора богослов’я при Імператорському Харківському університеті протоієрея Тимофія Іоанновича Буткевича.

На р. Лопані у Квіток давно була збудована гребля, вона являла собою небезпечний спосіб переїзду через річку. На початку 1880-х років під час переїзду загинули два маленькі хлопчики, які перевозили хуру. Хура на греблі похитнулась і в воду упав хлопчик, який там сидів, його брат переводив хуру пішки, побачив брата, що потопав, кинувся у воду, на біду вони обидва втонули. Саме ця подія спричинила вивчення ситуації з переправою, яка з’єднувала Москалівську та Основ’янську вулиці. Гребля на 1889 р. була найпервіснішої будови, довга та вузька, без поруччя та ліхтарів, отже нещастя там траплялись часто-густо. Єдиний ліхтар був біля будки сторожа. Греблю утримували на кошти Андрія Валеріяновича Квітки, який стягав за переїзд по копійці за кожен віз, що проїздив, або екіпаж без вантажу, та по 2 коп. за хуру. За добу прибуток з греблі складав 5 крб. і більше, а на рік не менше 1200 крб. Не раз харківська преса ставила питання про потребу побудови мосту, який би належав місту.

Інженер-технолог Харківського відділення технічного товариства О. В. Блінов 4 листопада 1889 р. зробив доповідь про причини весняних повеней у м. Харкові та роль Основ’янської греблі відносно цього. На його думку великий розлив річок залежить не тільки від кількості атмосферних опадів, але і від наявності перепон для вільного ходу води. Визначальною ж такою перепоною служили дві Основ’янські греблі, нагромадження крижин біля них посилювало цю перепону, у свою чергу крижана купа піднімала рівень ґрунтових вод. Блінов вважав, що слід придбати у міську власність першу греблю, скопати її дощенту та встановити міст із широкими прогонами та опустами. Біля другої греблі також улаштувати опусти, аби не пошкодити млина. І хоча цей проект визнали необхідним до виконання, Харківська міська дума не придбала першої греблі у В. В. Квітки. «Южный край» опублікував цілий ряд заміток про те, що приватна особа та її прибуток завдає величезної шкоди через повінь, від якої страждають тисячі людей. А потреба сполучення між частинами міста збагачувала приватну особу. Журналісти вважали, що В. Квітка принаймні міг упорядкувати греблю, аби переїзд нею не був таким небезпечним[31].     

Тільки у 1905 р. Харківське повітове земство вирішило замість існуючої греблі побудувати дерев’яний міст через р. Лопань, тим самим з’єднати передмістя Основу з Харковом. Коли будівництво вступило в активну фазу, місцеві мешканці занепокоїлись, що міст сприятиме затримці великої кількості льоду та сприятиме підтопленню їхніх домівок. Пристав 2-ї дільниці м. Харкова написав 24 лютого 1905 р. рапорт на ім’я Харківського поліцмейстера, котрий у свою чергу поставив вимогу будівельному відділенню Харківського губернського правління створити комісію для огляду мосту, що будується. Міст будували такий, що не заливається, трамової системи, із 6-ма прогонами по 12 м кожен на 7 стовпах[32]. Із берегами міст сполучається земляними конусами, «одягненими» у камінь. Комісія визнала, що міст побудовано за всіма правилами та він розрахований на весняні об’єми води й льоду, відповідні р. Лопань.

Цікаво, що в 100 м. вище за течією Лопані від мосту, що будувався, землевласники Квітки не розібрали споряджену гать із хмизу та гною, що слугувала для проїзду через річку тільки у час звичайного рівня води. Архітектори, оглядаючи місцевість, прийшли до висновку, що по завершенні мостобудування, ще навесні 1905 р. цю гать знищать льоди, що її  підпирають. Проте архітектори просили розібрати її, якщо це не відбудеться найближчої весни, аби вона не перешкоджала живому плину річки та не накопичувала лід. Під час будівництва мосту з боку Москалівської вулиці вивели насип завдовжки понад 180 м., що не давав зручного проїзду для місцевих мешканців. Згодом із лівого боку спорудили в’їзд на насип.

У 1906 р. кам’яну Іоанно-Предтечівську церкву розширили на кошти підполковника Андрія Валеріяновича Квітки та купця Митрофана Миколайовича Токарєва. Правий вівтар в ім’я Святої Мучениці Софії та дочок її Віри, Надії та Любові освятили 29 жовтня 1906 р. Храмове свято вівтаря 17 вересня.

 

У 1906-1907 р. Харківський повітовий комітет опікування народною тверезістю перебудовував театр народного дому на Основі[33],  у домі, що належав дворянинові Андрію Валеріяновичу Квітці. Опорядженням театру займалася його дружина Віра Дмитрівна. У театрі відбувались концертні програми й театральні вечори, організовані зусиллями місцевого населення, діяльність театру хоча й була незначною, проте користувалась успіхом у публіки. У 1913-1914 рр. будівлю театру істотно перебудували завдяки голові Товариства з упорядкування села Основа Георгієві Олексійовичу Берлізову[34].

3 листопада 1912 р. в Основі відбувся страйк робочих заводу Берлізова на знак солідарності з робочими Харківського паротягобудівного заводу[35]. Іще один страйк на цьому заводі відбувся 19 травня 1913 р.[36]  

Церковнопарафіяльна школа при Іоанно-Предтечівській церкві на початку XX ст. стала затісною для населення, що швидко зростало у передмісті. Так для першого і другого класів довелось винаймати окреме приміщення. У 1912 р. дружина підполковника Віра Дмитрівна Квітка подарувала Іоанно-Предтечівській церкві с. Основа ділянку землі 261 кв. сажень для будівництва нової кам’яної церковнопарафіяльної школи[37]. А у травні 1913 р. причет Іоанно-Предтечівської церкви просив дозволу витратити 1500 крб. із вільних церковних сум на побудову школи. Тоді при церкві до складу причету входили: настоятель священик Мойсей Петров, диякон Павло Токарєв, диякон Євгеній Куніцин, псаломщик Максим Орленко, а церковним титарем був А. Шевченко[38].

Будівлю церковнопарафіяльної школи думали побудувати за планом 30 аршинів завдовжки та 20 аршинів завширшки. Як підрядник-будівельник виступав Прокопій Братко, за укладеною з ним угодою він був зобов’язаний побудувати школу за 8000 крб. на власних матеріалах. Передбачалося, що крім 1500 крб. власних грошей, 500 крб. зберуть парафіяни за підписним листом, 200 крб. будуть сплачені у 1914 р. із церковних сум. Крім того 4000 руб. думали просити в училищній раді при Святійшому Синоді. У 1914 р. довелось усе таки брати безвідсоткову позику в Харківської повітової земської управи в розмірі 2000 грн. терміном на два роки, оскільки церковну суму не вдалося зібрати на лютий 1914 р.

Із початку XX ст. Харків охопив попит на дачні хутори. З одного боку побудова дачі не вимагала суттєвої земельної ділянки, а значить, вона не коштувала нечуваних грошей. З іншого боку, власник земельної ділянки, продаючи її частинами (або здаючи його в оренду), міг заробити куди більше коштів, аніж продаючи його повністю. Цим же шляхом пішла і власниця землі, купленої раніше у Квіток – купчиха Скурідіна. В урочищі «Лужок» вона запланувала облаштувати дачний хутір, для чого в 1914 р. вона подала до Харківської земської управи план розбивки. Усього передбачалося облаштувати понад 200 ділянок[39].

Проте 25 вересня 1914 р. їй відмовили, бо на плані не було вказано вулицю шириною близько 10 м, що вела би до р. Лопань. Ця дорога була потрібна для будівництва гаті до майбутнього селища, адже земля  розташовувалась в річковій низині та під’їзд туди був вельми обмеженим через підтоплення. У наступні роки греблю побудували. Крім того, інженери вимагали залишити місця для базару, будівництва школи та церкви, будівництва набережної тощо. Крім греблі Скурідіна мусила облаштувати кладки й труби через струмки, що протікають селищем, надсипати вулицями та провулками ґрунт у багнистих місцях. Також від неї вимагали безкоштовного проїзду через млинову греблю та міст, бо це були єдині шляхи, що єднали селище з Основою та Харковом.

У 1917 р. через весняну повінь чимало мешканців дачного хутора сильно постраждали, склали протоколи та запозивали Скурідіну. У зв’язку з цим Харківське повітове земство після огляду місцевості інженером І. Смагіним висунуло вимогу Скурідіній упорядкувати греблю, бо вона розмита і проїзд нею неможливий. 

Інша мешканка Основи – Серафима Василівна Жирова (проживала по Великій Основ’янській вулиці в домі № 5) вирішила влаштувати в 1914 р. сінематограф. Перебудувавши для цього власну існуючу будівлю[40]. Сінематограф проіснував 1 рік, оскільки не приніс засновниці прибутків та був проданий.

У 1918 р. Мойсей Леонтійович Котелевич та Беньямін Маркович Солодуха побудували при с. Основі, на колишній землі Скурідіних при дачному хуторі чинбарню. У листопаді 1918 р. губернська влада оглядала приміщення чинбарні, що її будівництво було вже завершено, але без усякого дозволу[41]. Ще й більш від того, сама чинбарня навіть працювала, а втім у цей час чимало заводів і фабрик працювали без усякого дозволу, на що вони би за старої влади дозволу не отримали. Роботу заводу офіційно дозволила тільки білогвардійська влада 20 серпня 1919 р.

За роки Громадянської війни місцеві мешканці та військові команди нещадно вирубали паркові дерева на дрова, знищувались не лише дров’яні породи, але й сосна та дуб. В результаті порубки порідішав на половину Основ’янський гай, парк також утратив третину своїх найцінніших дерев. Заборони не діяли, порубку зупинили тільки 1922 р., коли над парком узяв шефство завод ім. Т. Г. Шевченка. До початку війни в Основ’янському парку був опоряджений концертний майданчик, де виступали артисти харківських театрів і цирку, музиканти філармонії.

За роки війни парк остаточно втратив цінні породи дерев, нині це добре сходжена місцина для прогулянки з дітьми та тваринами.