Московський купець, що мешкав у селі Іванівці на Харківщині у 50-х роках XIX ст. придбав невеличкий хутір [1] поблизу слободи Пісочин, що причаївся се­ред густих лісових хащ західніше м. Харкова [2]. Будучи людиною доброї вдачі Іван Іванович Рижов доволі швидко налагодив промисловість у своєму хуторі. Від­чутний прибуток давала й міська торгівля. Соціальний статус швидко зростав. П'ятдесят десятин вже було замало господареві. Потрібен був простір для ідей. Та й нове положення змушувало влаштовувати розкішні вечірки, собачі полювання, те­атральні дійства та інші розваги. Зрештою й сам ліс вже був, завдяки будівництву та поточних потреб заводу, досить прорідженим. А ті дерева, що залишились, не можна було чіпати, бо вони виконували дію резонатора при випробуванні дзвонів. За тривалістю звукового коливання, що відлунювалось у найвіддалених закутках лісу, перевіряли якість виробу. Отже виникла гостра потреба збільшення угідь. Са­ме на цю годину, спадкоємці покійної дружини колезького секретаря Катерини Ільїної Скобічевської, маєток яких межував з землями Рижова, виставили його на продаж [3]. А події 19 лютого 1861 року, як і значну частину спантеличеного за­можного суспільства, у тому ж 1873 році, змусили продати свої землі й брата по­кійного Скобічевського [4], теж колезького секретаря, Якова Петровича. Майже сто десятин Рижовський хутір, міський будинок та частина маєтку Задонських, що на Курщині [5], придбаного з тієї ж нагоди, значно підвищували авторитет Рижова у суспільстві.

Земний час неспинний. Тому після смерті (1878 р.) Івана Івановича [6], а невдовзі й його брата (1885 р.) Павла Івановича [7], маєток перейшов у спадщину до Павла Павловича [8]. Молодий Павло, не менш завзятий, аніж його дядько, з натх­ненням взявся до роботи. Напів спустошений ліс він підсадив швидкорослою ли­пою та іншими деревами. Сама посадка виконувалась цілеспрямовано утворюю­чи коридори для майбутніх алей, що згодом утворили чудовий парк. І, як багато років тому описувалося у одному із путівників, котрий був виданий Харківським університетом: “Со ст. Рыжов можно до отхода поезда (с разрешения г. управляющего имением) на час пойти в парк г. Рыжова, лежащий против платформи” [9].

Відійшовши від платформи, людина потрапляла у своєрідну оазу: болотиста місцевість довкола поросла віковими дубами та різнотрав'ям, притаманним цій мі­сцевості. Далі болотистість зникала, і на березі невеликого лісового озера здіймав­ся двоповерховий панський будинок охайно обсаджений квітами.

А поміж латаття, що розкинулося довкола фонтану, що здіймається серед озера, гордовито плавали білі лебеді [10]. Саме у цьому будинку відпочивав за­прошений на хрестини очикуємого немовляти славнозвісний провидець о. Іоанн Кронштадський, що справжнім лихом обернулося для садівника та господині. Адже величезний некерований натовп стражденних, котрий бажав зустрічі з ним, вщент розніс квітники, а місцями й огорожу [11].

Далі на південь, на лісових галявинах, на узліссі, чарувало око квіткове різ­номаніття (з різних джерел вдалося відшукати близько 50 видів квітів, що у ті часи росли в Рижовському лісі). Зрозуміло, що в ті часи вирубка деревини чи хмизу ве­лась виключно з дозволу самого господаря, або ж управителя, що у якійсь мірі підтримувало природну рівновагу. Зі зміною влади (1917 р.) ліс деякий час залишався без нагляду і дещо постраждав. Та вже у 1925 році, на засіданні сільради, було при­значено двох охоронців (з місячним окладом у 3О руб. кожному) та уповноважено­го лісгоспу [12]. Але, не дивлячись на вжиті заходи, ліс все ще потерпав від крадіїв, а ще більше від худоби. Як згадується у архівних документах, самим великим ли­хом для лісу були кози, вони вщент знищували молоду порость, затоптували траву і квіти [13]. За розповіддю очевидців, саме з цього приводу весь парк було огоро­джено колючим дротом.

Під час Вітчизняної війни (1941-1943 рр.) на території парку (під Савиною го­рою) знаходився табір військовополонених, і ліс частково був знищений. У пово­єнні роки, за допомогою школярів та мешканців села, лісовий фонд було поповне­но молодняком.

Протягом майже 50 років ліс стояв ніби у забутті; інколи тишу порушували хіба-що дітлахи сільського дитячого будинку, піонерського табору “Дружба”, ос­новним корпусом якого був будинок дійсного статського радника В.В. Шихова, збудованого у 1905 році і знищеного у 1988 році. А інколи, вечорами, лісову тишу порушували звуки музики - то молодь влаштовувала танці під гармошку чи духо­вий оркестр.

У 1958 році міська влада влаштовувала сільгоспвиставку, що було цілою по­дією для мешканців села.

І зовсім рідко було чути стукіт сокири, лише тоді, коли лісник зі своїми під­леглими робив санітарну вирубку.

Кінець тисячоліття для Рижовського лісу, більшість дерев якого нараховує від 160 до 280 років, виявився майже фатальним. Назавжди зникли болота та мілкі озера, зник у часі панський будинок з фонтаном, майже повністю зникло озеро з лебедями, у 70 роки знищено ливарну піч (1858 р.). Лише безкарно працювали, як і колись, на початку століття пили та сокири крадіїв, і отари кіз топтали трав'яний покрив та знищували молоді пагінці. І зрештою, місцеве населення перетворило колись квітучий заповідний ліс у звалище побутового непотребу.

Дивлячись на це неподобство мимохідь згадуєш влучні рядки:

“Как это страшно - умиранье рода.

Всех поголовно, всех до одного,

Когда опустошенная природа

Уже не в силах сделать ничего.

И поползет проказа запустенья.

И пересохнут ниточки воды.

И птицы вымрут. И падут растенья.

И зверь не обойдет своей беды.

И сколько тут корысти не ищи ты,

Какой ты оговоркой не владей,

Земля защиты требует. Защиты.

Она спасенья просит у людей.”

/ С. Островой. Красная Книга,/