© Андрій Парамонов (Харків)

Датою закінчення Курської битви вважається, як відомо, 23 серпня 1943 року, а основою цієї тези є дата звільнення міста Харкова. Всі повоєнні десятиліття ніхто, таким чином, не заперечує, що фінальна частина цієї битви повністю залежить від бойових дій у Харкова і моменту їх завершення. Однак ще у 2013 році, під час роботи над документальним фільмом до 70-річчя визволення Харкова, а також під час підготовки збірки документів «Харьков. Освобожденный навсегда»[1] та книги «Коротыч: ключ к Харькову»[2], виникла низка питань як про дату звільнення самого міста, так і про зниження (точніше – про не зниження) напруження бойових дій на лінії Харків–Богодухів–Охтирка у смузі наступу Степового та Воронезьких фронтів.

Подивимося на загальновідомі факти. Хоча салют у Москві з нагоди визволення Харкова відгримів 23 серпня 1943 року, але ж. д. станція Нова Баварія та ы весь Червонобаварський район Харкова були звільнені лише 29 серпня[3], цього ж дня на ж. буд. станцію «Харків» прибув перший поїзд з боку Білгорода[4], а мітинг з нагоди визволення міста провели ще пізніше – 30 серпня 1943 року. Цілий район та частина ще двох районів міста перебували під окупацією ще тиждень! То коли ж, насправді, було звільнено Харків – 23 серпня чи 29-го? ЦЬОГО ДНЯ ми відзначаємо дату звільнення міста, а разом з нею – і дату завершення всієї Курської битви в цілому? Логіка підказує, що частина чогось не є «все». І День визволення України, як і будь-якої іншої республіки, ми відзначаємо тоді, коли окупантів було вигнано повністю з усієї її території, а не в день визволення столиці – Києва та оволодіння лише частиною території. Чому ж щодо Харкова ми вже більше 80 років чинимо і ведемо мову інакше?

Погляньте на радянські газети за 24-25 серпня 1943 року. На фотографіях, опублікованих у «Комсомольской правде»[5] та «Известиях»[6], ми бачимо колони радянської військової техніки на вулицях Харкова, що розгортаються на площі Дзержинського зенітні установки та лише невеликі групи місцевих мешканців поряд із солдатами та офіцерами Червоної Армії. Інший настрій панував 30 серпня – у день мітингу з нагоди визволення міста: сотні мирних громадян вітають війська, радість на обличчях, сміх та веселощі. Різниця пояснюється просто, а документи свідчать, що радіти 23–28 серпня 1943 року було зарано: у місті – регулярні артобстріли, нальоти ворожої авіації, та й лінія фронту проходить усі ці дні не за містом (і навіть не в передмістях), а прямо через житлові квартали південного заходу.

Схожа ситуація склалася в ті дні і на інших ділянках Білгородсько-Харківської операції. Місто Охтирка моторизована дивізія «Велика Німеччина» залишила лише 25 серпня 1943 року, а від Богодухова танково-гренадерські дивізії СС почали відхід ще на добу пізніше. Документи частин і з’єднань Червоної Армії та вермахту в один голос свідчать: безперервні бойові дії в самому Харкові та в районі Харкова продовжувалися без зниження напруження з 20 серпня 1943 року і до того моменту, коли противник у ніч з 28 на 29 серпня 1943 року не залишив оборонні позиції вздовж р. Уди і не відійшов за на р. Мжа. Втрати танкових з’єднань 5-ї гвардійської танкової армії за 23-29 серпня 1943 року були анітрохи не менше, ніж у попередні три тижні Білгородсько-Харківської операції (по суті, армія втратила в ці дні 100% своїх танків). Чималі втрати зазнавали і стрілецькі з’єднання 53-ї, 57-ї, 69-ї, 7-ї гвардійської загальновійськових армій. То чому весь цей період – з 23 по 29 серпня 1943 року – залишений поза увагою військових істориків? І чи не слід, виходячи з цього, подумати про уточнення дати визволення Харкова та закінчення всієї Курської битви?

У цій публікації хочу зупинитися на подіях 23-29 серпня 1943 року: саме вони можуть на повне зростання поставити питання про перегляд і перенесення дати реального закінчення Курської битви. При цьому слід пам'ятати, що справжні завдання Білгородсько-Харківської операції полягали не у звільненні Білгорода та Харкова, а у знищенні харківського угруповання ворога, що й намагалися здійснити війська Степового фронту.

Журнал бойових дій 53-ї армії Степового фронту описує події 23 серпня 1943 року: «Встановивши розвідкою початок відходу противника з Харків 89 гв. сд і 107 сд о 4.00 увірвалися із заходу до Харкова, знищуючи частини противника, що оборонялися проти них. У той же час до Харкова увійшли частини 69 армії з півночі та 7 Гв. армії зі сходу та спільними зусиллями цих армій та 48 ск о 11.30 Харків був повністю очищений від окупантів ... »[7]. При цьому далі завдання для 48-го стрілецького корпусу ставиться опанувати Новою Баварією! Дозвольте, але ж Нова Баварія – це адміністративний район міста Харкова, починаючи з 1 січня 1924 року. А якщо так, то про яке ж «повне очищення міста» йдеться?

Журнал бойових дій 7-ї гвардійської армії чітко вказує, що противник закріпився на західному березі на р. Уди і перешкоджає переправі через неї. Бої йдуть за Пилипівку, Основу, Єлизарівку та ін.[8] – але й ці населені пункти вже у 1924 році становили частину Харкова та входили до складу його Червонобаварського, Жовтневого та Червонозаводського районів. 7-ма гвардійська армія зайняла їх повністю лише вранці 29 серпня.

Не менш промовисті накази Степового фронту за 24-28 серпня 1943 року всім своїм арміям. У своїй суті вони однакові: «рішуче розвивати наступ і зайняти переправи через річки Мжа та Мерефа». Всі ці дні бойові завдання залишаються невиконаними, а вихідні рубежі наступу – колишніми! Атака слідує за атакою, а просування – нуль.

Подивимося тепер на дії головної ударної сили Степового фронту - 5-ї гвардійської танкової армії, яка намагалася оточити противника, що закріпився на фронті по р. Уди ударом у загальному напрямку на місто Мерефа. Власне, це завдання стояло для танкової армії ще з 20 серпня, проте все, чого вдалося досягти до 23 серпня – це вийти до південних околиць селища Коротич. Не більше! Рано-вранці 23 серпня танки передових загонів 5-го гзмк і 18-го тк зосередилися для атаки на с. Березове, а головні сили та піхота не встигли зайняти позиції на південних околицях селища Коротича. У цей час танки і піхота німців атакували ці позиції, і нашим військам довелося залишити насилу захоплені раніше рубежі. Цілий день частини 5-ї гвардійської танкової армії намагалися відбити їх. На цих позиціях танкісти залишалися до кінця дня 23 серпня. До 24 години в 5-й танковій армії (без 29-го танкового корпусу) налічувалося 78 танків Т-34 та 25 Т-70. Частина з них окопалася на північній околиці Коротича та потребувала ремонту.

О 17.10 23 серпня 29-й тк отримав усний наказ Маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова: розпочати пересування в новий район зосередження (ліс за 2,5 км на північ від Куряжанки). 24 серпня до 9.00 корпус зосередився в районі лісу на північ від Куряжанки, вдень проводив рекогносцировку переправи через річку Уди, а в ніч на 25 серпня о 2.00 йому наказали атакувати південну околицю Коротича і далі – Буди[9].

Весь день 24 серпня 5-та гв. ТА штурмувала Коротич, але противник в особі танково-гренадерської дивізії СС «Вікінг» підтягнув у нього батальйон піхоти, 20 танків, протитанкову артилерію, і всі спроби його звільнити успіху не мали. При цьому частини армії втратили 39 танків.

5-й ГЗМК намагався повернути Коротич, але очевидно, що це було йому не під силу. Хоча німців перед корпусом було не так уже й багато! Йому протистояли: на передньому краї – до роти автоматників за підтримки 10 станкових та ручних кулеметів, на північній околиці – 6 протитанкових гармат, окремі самохідні гармати противника курсували по всьому селищу, на південній околиці – артилерійські батареї та мінометна батарея, за насипом біля переднього краю – 3 танки «Тигр». Корпус зосередився до атаки о 14.00, перейшов у наступ о 15.00 після артпідготовки, але вийти на насип перед входом до Коротича не зміг. Танки 24-ї тбр були знищені «Тиграми», втрати: 19 – Т-34, 3 – Т-70, особового складу – 123 особи[10].

24 серпня о 12.30 до 50 літаків противника завдали бомбового удару по позиціях другого ешелону 18-го тк, розбивши НП корпусу, артпозиції та машини бойового транспорту. Частини корпусу протягом дня неодноразово намагалися обійти сильний вузол опору противника – Коротич і щоразу відходили на вихідні позиції через організований сильний артилерійський вогонь. 181-а тбр повністю втратила танки (виведена з боїв у район с. Довжик). 170-та тбр мала у строю Т-34 – 1 і Т-70 – 1. У 110-й тбр вціліло Т-34 – 4, мотопіхоти – 78 чоловік, 4 протитанкові гармати[11].

25 серпня 29-й тк, що вступив у бій, безуспішно атакував Комунар, а завданням його було ще й захопити Буди. О 12.45 надійшов наказ усім вогневим засобам 5-го гзмк та 18-го тк придушити вогневу систему противника на західній околиці Коротича, щоб 29-й тк міг просунутися у напрямку радгоспу Комунар, забезпечуючи його дії зліва[12]. Маючи на ходу 93 танки Т-34 та 11 танків Т-70, корпус завдання не виконав. Це завдання було й у 18-го танкового корпусу.

25 серпня 18-й тк лише сковував вогнем німецькі частини і тримав оборону на північний захід від Коротича, біля платформи Бермінводи, в 1 км на північ від платформи Рай-Оленівка, забезпечуючи лівий фланг наступу 29-му тк і 5-му гзмк. Противник підтягнув артилерію, танки, вів інженерні роботи. Батарея шестиствольних мінометів розміщалася у хут. Алешкін, мінометна батарея – на південно-західній околиці Пісочина, далекобійна артилерія – у Липовому Гаю.

25 серпня 5 ГЗМК продовжував атакувати Коротич і анітрохи при цьому не просунувся. Авіація супротивника у складі 63 літаків бомбила бойові порядки корпусу. Загальна атака Коротича з 18-м тк о 15.10 успіху не мала. Втрати корпусу – 6 танків Т-34 та 90 осіб[13]. Лише 5-та гв. ТА втратила цього дня 32 танки, частина танків вели бої в оточенні в сел. Коротич.

26 серпня 5-та гв. ТА знову атакує Комунар. У ході боїв танкісти зазнають великих втрат не лише в танках, а й в екіпажах, у тому числі серед командного складу. Загинули командир 32-й тбр підполковник Ліньов, начальник опервідділу 29-го тк підполковник Лукашин, контужений командир 53-й мсбр підполковник Лінічєв, поранений командир 110-й тбр полковник Хлюпін, убито начальника оперативного відділу 53-го мсбр. У першій половині дня кілька екіпажів прорвалися до Комунару, але надвечір були змушені відійти. З-під Богодухова повернулася ще одна – 25-та танкова бригада 29-го корпусу, в якій було лише 13 танків, їй також доручили атакувати Комунар і, розвиваючи успіх, рухатися на Буди та Мерефу.

Найбільші втрати того дня зазнав 29-й тк: 42 танки Т-34 і 4 танки Т-70, 84 людини було вбито, 1632 поранено. У всьому корпусі на ходу залишилося танків Т-34 - 23, Т-70 - 5. Противник ще з ночі зосередив у гаю на схід від Люботина до 65 важких і середніх танків і до батальйону піхоти, звідки протягом 26 серпня 5 разів контратакував позиції корпусу силами по 15-25 танків[14]. Артилерія німців із Люботина та Коротича вела сильний артобстріл позицій корпусу.

27 серпня війська 5-го гв. ТА, як і раніше, намагаються атакувати Коротич, Комунар, Рай-Оленівку. Усі спроби закінчуються нічим. Командувач армією генерал-лейтенант Ротмістрів знову скаржиться Конєву на піхоту 53-ї армії, яка окопалася на шосе Люботин-Пісочин і звідти не робить жодного кроку.

До 19.00 5-й гзмк повністю опанував радгосп Комунар, але далі просунутися не зміг, т.к. на південь від нього була виявлена ​​сильна протитанкова оборона. Корпус мав 105 чоловік активних багнетів, 9 танків Т-34 і 4 танки Т-70, знарядь 76-мм – 22, 45-мм – 18, 85-мм – 4, Су-122 – 2, Су-76 – 2, установок М-13 – 7. Німці постійно контратакували танками «Тигр» До кінця дня 18-й танковий корпус повністю виведений із бою для поповнення матеріальної частини.

28 серпня військам 5-ї танкової знову поставили завдання атакувати супротивника з Комунару на Буди. Танково-гренадерська дивізія СС «Дас Райх» противника мала у строю понад 30 танків, з них шість «Тигрів», та інші «Пантери». Саме тому наші танкісти весь день боронилися. До 24.00 у 5-й танковій армії залишилося лише 50 танків (більша частина – підбиті та використовуються як нерухомі вогневі точки), менше 50% артилерії та 10% мотопіхоти.

29-й тк намагався вести наступ із західної околиці Комунару у напрямку ж. д. полотна та селища Буди. Всього в ранкову атаку намагалося вийти 9 танків зі складу 32-ї тбр і 31-ї тбр, а потім противник протягом дня 6 разів контратакував: по 15-25 танків за підтримки батальйону піхоти і сильного артогню. У результаті корпус не зрушив з місця. 25-а тбр перебувала у резерві у ст. Шпаківка (Т-34 - 12 танків, Т-70 - 2). Втрати корпусу – 4 танки Т-34, з них спалено 3, убито 37 бійців, поранено 132.

5-й гзмк весь день намагався атакувати висоту 200.0, противник відповідав сильним артміногнем з висоти 200.7, з лісу на південь від Комунара, із західної околиці Коротича та висоти 200.0. Втрати корпусу – 3 танки Т-34, 2 танки Т-70, 49 осіб убитими та пораненими.

З ранку 29 серпня 5-та гв. ТА вела бої за Коротич та полотно ж. д. південніше Комунару. Саме тоді стало ясно, що противник відступає, т. к. танкісти з боями, але досить легко вийшли на південно-західну околицю Коротича і звідти намагалися вести наступ на Буди, де вже зустріли запеклий опір. До 12.00 25-а танкова бригада очистила Буди від супротивника, планувалося продовжити наступ на Мерефу. Несподівано до мосту через річку. Мерефа підійшла колона німецьких танків, які у швидкому танковому бою спалили сім «тридцятьчетверок», підірвали міст і відступили на південний схід[15]. Берег вздовж р. Мерефа замінували, на протилежному березі річки німці організували потужні протитанкові позиції. Наприкінці дня всі танки, що виходять з ремонту 29-го тк, прямували тільки до 25-ї бригади, їй же була передана вся вціліла мотопіхота, всього: Т-34 - 8, Т-70 - 2, мотопіхоти - 15 (п’ятнадцять!) чоловік[16].

29 серпня завдання, поставлене 5-й танковій армії та військам 69-ї армії: вийти до Старої Водолаги із захопленням переправ на на р. Мжа, – виконана не була. Не змогли виконати бойові завдання також інші армії Степового фронту. 53-а безрезультатно наступала на Огульці та Старий Мерчик. 7-а гвардійська наступала на Нову Водолагу. 57-а також наступала на Нову Водолагу та Рябухіно. Ці завдання не були виконані і наступного дня. На рубежі, намічені у планах операції, вони так і не вийшли.

Втрати загальновійськових армій не поступалися тим, що зазнали боїв на підступах до Харкова. А 5-та гв. ТА втратила під час боїв 23-29 серпня 1943 року 184 танки Т-34 і 36 танків Т-70. І це – без урахування танків, що вийшли з ремонту, та наданих самохідок. Після цього знекровлена ​ «танкова» армія, що залишилася без танків, була (нарешті) виведена з боїв для поповнення особового складу та бойової техніки. Позиції на південних берегах на р. Мжа не розгромлений Червоною Армією противник утримуватиме до 8 вересня 1943 року - ще 11 діб!

Чи можна в такому разі, достовірно і точно знаючи про все, що викладено вище, говорити, як це прийнято, про одномоментне та повне закінчення Білгородсько-Харківської операції та всієї Курської битви 23 серпня 1943 року? Адже весь Степовий фронт у ці дні (протягом усього наступного тижня) вів найважчі безперервні бої, виконуючи завдання, за яке його командувач відзвітував перед Ставкою і особисто Сталіним ще рано-вранці 23 серпня… Чи не час серйозно і чесно задуматися: «А чи є сенс як і раніше триматись за дату 23 серпня у відношенні до закінчення Курської битви?». Або совість і здоровий глузд таки підкажуть нам, що у питаннях пам’яті загиблих солдатів та офіцерів Червоної Армії головне – не дата, а історична справедливість!