Сьогодні вдалася гарна літня днина. Ясне, тепле сонечко, невеличкий вітерець. На небі одинокі білі, перисті хмарки. Їдучи з Полтави, повертаю вліво з Охтирського шляху і авто миттю помчало мене вниз. Спускаюся  в широчезну розлогу долину і відразу ж опиняюся  в Комишах – великому сучасному селі з добротними садибами та ошатними вулицями. Розділяючи село, змій кою в’ється невеличка, поросла очеретом, серед болотистих лук, річка  Ташань, яку  раніше називали Грунь Ташанська. На високому «правому корінному» березі річки сучасний центр села, де зараз Будинок культури, нова білокам’яна школа, правління сільськогосподарського підприємства, пам’ятник загиблим воїнам. А 200 років тому тут була Покровська церква, волосне правління, шинок, школа, стоїчна станція, пізніше лікарня та садиби найзаможніших жителів села. Це зараз Комиші просто село, яких навкруги багато, менших та більших, а в далекому 1653 – це  «город Комиші», а ще на 40-50 років раніше в польських документах  - Комишцьове (Komyczove). Що ж було тут у ту сиву давнину, про яку ми, на жаль, знаємо так ще мало. І хай мій твір не такий об’ємний, але може він хоч на краплину відкриє нам завісу невідомого з історії цього давнього поселення.

Територія села Комиші відноситься до Дніпровсько - Донецької западини – це відносно молода складна внутрішньо-платформенна плектонічна структура, яка пройшла кілька стадій розвитку. Якийсь час наша територія була неглибоким морем. Внаслідок складних геологічних процесів, що продовжувалися на протязі тисяч років на території Комишів утворилися вапняки, піски, соле носні відклади та вуглеводи -  нафта та газоконденсат, що залягають на значній глибині. Є також і  лесоподібні суглинки, які є матеріалом для виробництва цегли. По долині річки Ташань ми бачимо амовіальні відклади – родовища будівельного піску та торфу, поклади гончарної глини. Арандаренко в XIX сторіччі в «Записках о Полтавской губернии» писав: «…а еще дальше по этому же тракту и на том же берегу Ташани лежит волостное село Камыши, имеющее около 3,5 тыс. жите лей, церковь, земскую станцию, несколько лавок, еженедельный базар и 3 ярмарки в году; в селе до 50 ветряных мельниц, несколько маслобойных и селитряных заводиков. Здесь по реке Ташани нахо дятся, хотя и не особенно значительные залежи горшечных глин… На земле г. Бразоля добывается горшечная глина высокого достоинства, получаемая из слоя нежной лепной глины, покоящегося на белом мелком кварцевом песке. Вблизи с. Камышей, в отвесных стенах балки Осичной, под желто-бурой глиной залегает весьма нежная серая лепная глина, заключающая в себе прослойки красной глины и красные гнезда разложившейся бобовой железной руды…».

Багато віків пройшло в історії землі, поки на описуваній території стали постійно жити люди. Це передльодовиковий період, коли буяла рослинність та водилися дивні величезні ящери, а потім льодовиковий період, і останній його, так званий, «Дніпровський язик», що якраз дійшов до нас (дійшов до Ворскли і вкрив біля 90 відсотків Зіньківського повіту), та приніс нам вічну зиму, холодні вітри, промерзлу на декілька метрів землю та багатометровий шар льоду. Приблизно 9 тис років до нашої ери льодовик зійшов і знову забуяло життя. Виросли листяно-хвойні ліси, стали повноводими знов утворені  річки, замість вимерлих кедра та бука - росте дуб, липа, клен, явір, осо кор. На зміну мамонту, шерстистому носорогу, бізонам та іншим тайговим видам фауни, приходять ведмідь, вовк, лисиця, олень, дикий кабан. В річці, яку пізніше було названо Грунь –Ташанська, і яка мала безліч маленьких приток, практично з кожного яру, водиться багато риби. Навкруги виріс непрохідний дубово-липово-в’язовий ліс, лише в поймі річки Груні Ташанської  - луки, болота та високі трави.  Ця природа практично повністю збереглася аж до 13-14 сторіччя і на карті Боплана в 1648 році ця місцевість вкрита лісом, який тоді називався Бокруров ліс. В лісах водиться безліч птахів, тварин та бджіл. Поступово розселяються люди і на нашій безлюдній території, спочатку біля більших річок - Псла, Ворскли, а потім  і по руслам менших - Груні, Ташані, Олешні.

Коли через тисячу років виникають перші людські цивілізації – давньоєгипетська, шумерська, егейська, цей край ще довго залишається на периферії цивілізованого світу. Та залізний вік кардинально вплинув на розвиток людства, в тому числі і на життя та заселення нашої території. Наше автохтонне або корінне населення – це суміш іраномовної індоєвропейської  групи, тюркомовної груп населення, греків, які в різний час приходили і жили на нашій землі, і не тільки воювали, вбивали один одного, а ще і переймали методи виробництва, знаряддя праці, одружували ся в кінці кінців один з одним, віками формуючи наше сіверянське корінне населення.                                      

Першими відомими племенами, що проживали на території Комишів були племена будинів-землеробів. Поселення розташовувалися на високих правих корінних берегах річок, які  обносилися земляними валом та частоколом. Кругом були луки для випасання худоби та ліси. Причому вся Грунь-Ташань була заселена густо, так як мала кращі умови для побудови городищ – високий правий берег та глибока річка. Правда територія малодосліджена і на сьогоднішній день відомо лише про 13 поселень. Ось що пише Полтавський археолог-учений П. Я. Гавриш «…зовсім не досліджувалися береги численних приток Псла та інших невеликих річок, в басейні річки Псьол, де, як показали дослідження останніх років, знаходиться досить велика кількість поселень скіфського часу….».

Перше державне утворення на нашій території зв’язано з приходом сюди скіфів, що утворили скіфську державу з центром у місті Гелон, який  сьогодні ототожнюють з Більським городи щем. «…Стало очевидним, що в басейні Ворскли в нижній та середній її частині у ранньоскіфський період існувала за характером поселень група пам’яток, походження якої пов’язано з переселенням частини населення з правого лісостепового берега Дніпра…в VII-VI ст. до н.е., вони заснували мережу значних за розмірами поселень, мали свій економічний і культурно-історичний центр – грандіозну фортецю Більське Західне городище, а також досить чітко окреслені кордони території….», – пише в своїх працях той же  П. Я. Гавриш. Є відомості, що такі поселення були і на території Груні, Шенгеріївки, Комишів, Малої Павлівки. Так на території Комишанської сільської ради є кургани –могильники, які датуються часом правлінням скіфів. Так це курганний могильник, що знаходиться на 1 км на схід від південної околиці села Перелуг, справа від дороги на Комиші, за 0,5 км північніше ставка, по греблі, якого проходить зазначена дорога. Інший - біля повороту на село Перелуг за 2км на схід від Комишів, а також на лівому березі річки Грунь-Ташань в селі Овчаренки, біля південної околиці села Комиші, та ще група -  зліва від дороги на Малу Павлівку на південній околиці села. На правому корінному березі - курган зліва від автошляху Лохвиця –Охтирка, за 4 км на захід від центру Комишів.

Починаючи з третього сторіччя до н.е. проходить занепад Скіфської держави; декілька років підряд засуха, неврожай та зміна клімату(став більш сухішим). На місце скіфів переселилися сюди сарматські племена. А на них вже наступали з-за Вісли племена готів. На початку II-III століття нашої ери з рухом готських племен з заходу та півночі на південь та схід, починається велике переселення народів. Вони і зайняли всю нашу територію, витіснивши сарматів на територію Кавказу. А в останній чверті IV ст. до н.е. ми остаточно переходимо до складу великого Гунського союзу і стаємо їх підданими. Гунни – вихідці з Китаю та Паміру, які завоювали практично всю Азію та дійшли до Римської імперії. Особливо Гуннська держава набула розквіту при царю Атіллі. Землі наші адміністративно були підпорядковані братові Атілли  - Буклут Шуду (Бледі).

В подальшому на нашій землі жили анти і склавени, які, як зараз рахують, стали пра щурами сіверян і трансформувалися потім в слов’ян, що потім уже проживали у нас. Це були люди високого зросту, фізично сильні та витривалі, з добрим характером, не войовничі, не знали рабства. Спочатку це Антська держава, потім Велика Булгарія з князем ханом Кубратом. Таким чином, після багатьох змішувань різних народів, що періодично, змінюючи один одного, проживали у нас, вини кає племінне об’єднання слов’ян-сіверян, що пізніше називалися «сіврюки» Межами цього племінного союзу були Дніпро, Донець, Ворскла та Орель – тобто нинішнє Лівобережжя України. Сюди входила й територія Комишів.

Цими «сіврюками» і була заселена річка Ташанська Грунь і з нею територія нинішньо го села Комиші аж до часів виникнення Київської Русі. В ці часи наші території порубіжні. По мірі відвойовування земель в кочівників, київські князі по річках будують оборонні лінії: Посульська, Попсільська, а потім і по річках Ташань, Груні і Ворскла. На Грунській Ташані на відстані 25-30 км один від одного будуються нееличкі засіки-остроги, населені ратниками, прообрази нинішніх при кордонників. Вони несли сторожову прикордонну службу. Поселення виникають на старих городищах і на місці нинішніх Зінькова, Тарасівки, Пірок, Комишів. Недарма ж сьогодні місцеві «чорні» археологи кажуть, що були  знахідки в селі Комишах на місці бувшої Покровської церкви, де більш за все і було староруське городище, що датуються часами Київської Русі. Комиші, як і всі поселення Грунщини, в цей час відносяться до Верхньоворсклинської волості з центром в нинішньому Журавному, Сновської тисячі, Чернігівського, потім Новгород-Сіверського князівства. У першій третині 13 сторіччя наша земля була завойована монголами. Наш, до того прикордонний край, постраждав менше ніж інші. На наших територіях військ татар практично не було. Завойовники терпимо відносилися до християнської віри, особливо поважаючи священиків та ченців. Монгольське завоювання, як би там не було, все ж таки принесло багато страждань нашому народу; кількість поселень у зменшилося, молоде чоловіче населення влилося в монгольську армію, значно уповільнився розвиток суспільства. Більше всього, що не стало поселення і в Комишах. Можливо тільки в лісах та болотах проживали окремі сім’ї, куди не могла ступити монгольська нога та дістати княжий тіун для збирання податків.

З 1368-1372 рр., після перемоги Литовських і руських військ над татарами біля Синіх Вод, наша територія була остаточно приєднана до Литовського князівства. Ми входимо в Новгород Сіверську землю на чолі з князем –Дмитром Корибутом. Після поразки литовського князя Вітовта від татаро-монгол біля Полтави та Більська в 1399 році, частина війська найманців з Галичини, втікаючи від ворога, осіли на берегах невеличких тихоплинних річок серед густих лісів, з чудовими природними умовами – чиста вода багата на рибу, густі дубово-липові ліси з масою дичини, чорно земи, луки. Можливо вони й дали назви цим річкам та місцевостям «груні –що означає горб, підвищення, глина», за назвами  рідних місць Карпат. Назва ж Ташань була  більш стара –  тюркського походження з мови, якою розмовляли половці, печеніги та інші кочові народи і означала «великий камінь». Комиші входять до Київського воєводства, спочатку Київського, а потім Черкаського староства. На картах того часу на нашій території населених пунктів не значиться, а відмічається як «…уходи Черкасские и Каневские». Тут живуть мисливці, які ловили рибу, збирали мед та полюва ли звіра на користь старост замків Черкаських та Канівських, що знаходилися на правому березі Дніпра. В цей час землі наші віддані потомкам темника хана Мамая, які спадково володіли межиріччям Ворскла – Псьол. Один з них Лекса(Лексада) Мансуркіятович перехрещується і стає Олександром, а по імені своїх земель Глинський,  заселяючи людьми ці території. Ось як пише про це Ол. Лазаревський в 1905 році «….Упоминая о походе Витовта къ Ворскле, родословная князей Глинскихъ говоритъ, что после Донского побоїща, Мамаевъ синъ Мансуръ зарубилъ три городы; Глинскъ, да Глинницу, да Полтаву, при чем эти города достались младшему сыну Мансура Алексе (в крещении Александру), отъ которого и пошли князья Глинские. Эта же легенда добавляетъ, что после поражения Витовта у Ворсклы, его вывелъ изъ южнорусских степей сынъ Алексы - Иванъ….». Актові матеріли того часу пишуть про розділ земель Глинських від 1498 р. Богданові дісталось «..Северь-Сулская, и речка Сула съ верху и до устья... А Григорию меншому досталося Северъ Глинщина,и в Ворскле...». Він показує, що в руках Глинських у XV ст. було трохи не все пізніше Київське воєводство -  Лівобережжя, яке було розділене ним на волості.

Великим ударом для нашої території  був погром Литви в 1482 році, коли полчища татар пройшлися по нашій землі, винищивши та взявши в полон населення, спаливши невеличкі поселення, в тому числі й Комиші. І знову на деякий час завмерло тут життя. «…как не существова ло и других поселений на берегахъ Ворсклы и Орели, берега которыхъ и называются «полями яловыми», т.е. были пустыми, незаселенными. В томъ же 16 веке берега Ворсклы считались при надлежностью жителей правого берега Днепра….сколько можно судить о характере этой местности в отрывочных описаниях, которыя мы находимъ в юридическихъ актахъ в 16 столетии реки Ворскла, Грунь, Орель были достаточно многоводными речками, берега которых были покрыты были густыми дубовыми, липовыми, осокорьими лесами, заднепряне прорубливали эти леса и среди лесов являлись «сечи», а на этихъ сечах устраивались хутора, перерастающие в слободы….», так писав Лазаревський в 19 ст. в журналі «Киевская старина». Тут з’являється новий володар наших земель в лиці пана Байбузи, як називався в актах Михайло Грибунович, але він цими пустинними землями не займався. Потім, виходячи з люстрації Черкаського замку в 1552 році наша територія належала князю Василю Домонтову. За ним володарями земель в нас стають татарські вихідці - Проскури та Келбовські. Загалом  достовірних відомостей про життя нашого краю під час Литовського князівства  виявлено вкрай мало.

Одне відомо, що до з’єднання Литви та Польщі 1576 року наші землі практично були пусті і звалися диким полем. Чіткої межі між «диким полем» та Литвою не було - це була прикор донна територія. Той же Олександр Лазаревський в журналі «Киевская старина» в 19 ст. пише «…в томъ же 16 веке, берега Ворсклы, Псла и меньшихъ рекъ были незаселены и считались принадлежностью жителей правого берега Днепра, составляя ихъ уходы, т.е. места, где они промышляли зверя и заводили пасеки. Владельцы Ворсклянских и других уходов и были первыми колонизаторами нашей местности...». Називалися вони просто – «сівера», по старовинній назві цих земель ще з Київської Русі - Сіверянщині. Життя цих «сіверов» було тяжким; постійно в праці, на виживання, татарська загроза, напади розбійників. Імен цих людей ніде не вказувалося, ніхто їх не переписував, по крайній мірі немає про це документів. Люстратори(люди що робили перепис людей та майна в Речі Посполитій) не ходили по уходах, а до них ніхто сам не приходив.

В 1580 році наші території, були забрані в Черкаське та Канівське староство, старос тою князем Михайлом Вишневецьким. Так в 1594 році він вперше одержує привілеї на «пусте лю» між Пслом та Ворсклою, тобто наші території. На початку 17 сторіччя виясняється, що наші краї ще дуже багаті на селітру – основного матеріалу для виробництва пороху. Тому Польський уряд в 1621 році на землях Лівобережжя в основному Полтавщині, Миргородщині, Гадяччині по рікам Пслу, Ворскли, Грунь, Орель створює так звану «селітрену державу» під керівництвом Бартоломея Обалковського. Ось як про це пише польський документ «Рішення суду в Варшаві від 2 липня 1622 року « …для якое причини, вишепомянутие салетри около рек Хороля, Псла, Грани Великое, Грани Черкаское, и Грани Ташевской, и Грани Сухая, и теж около городишча Бельское, и около рек  Ворскла, Орели, Мерчик, Орчака, и около рек Голтви, реки Сули, и по иньших диковинах и полях Путивлських, Белогородских, около шляхов муравских и на інших местцах собе привлащил и до тих часов тримають…». Виробляється селітра і в Груні, Комишах, Пірках, Малій Павлівці, Шенгаріївці. В Комишах до середини 19 сторіччя були два селітряних заводи в володінні Милорадовичів, Балясного, Бразоля. Потім нашою землею володіє коронний хорунжий та староста переяславський Олександр Конецьgольський. Під час польського правління територія Комишів входить до Київського воєводства, Переяславського староства, Миргородського обводу, Гадяцького повіту. Тут проживали уходники з Черкаського та Канівського замку невеликими хуторами. Регулярно вони відвозили частку добуту своїми промислами риба, хутро, м'ясо, мед та горілку в замки, частково продаючи своє. На  виручене купляли  порох, зброю. Поступово обзаводилися сім’ями. Від татар рятували непрохідні ліси, відсутність будь-яких шляхів та дикість місцевості. Поступово територія Комишів підпорядковується Гадяцькому замку, належачи на булаву польському королю. Мабуть тоді й заселяються ці землі вперше вихідцями з правобережжя для нужд замку. Починаючи з 1620 року проходить більш активна колонізація краю, заселяється швидко і територія Комишів українцями з Правобережжя, які втікають від панщини та уніатства на вільні землі та й польські магнати заманюють сюди людей на «слободи». В цей час більш за все й проходить заснування села. Хто дав йому таку назву – невідомо. Чи це за рахунок місце вості – великій кількості очерету(комиш), чи то був якийсь пан Комишьцьов (недарма ж на старих польських картах поселення називається Комишцьове). Дуже вірогідно, що перша назва села – Комишцьове від слова «комишець - комишці» – бандити на дорогах, адже і в ті часи тут проходив старовинний шлях  з Перекопу до Києва. Я знайшов цікавий документ в архівах: «…Жалованная грамота, выданная Королем Владиславом 4 Мацею Доманскому, рядовому изъ хоругви Лаща, на право завладеть конфискованными имениями, учавствовавшихъ въ возмущеніи козаковъ: Яхна Жилинского и Яцка Остраницы.1638 года Апреля …..» А Яцько Остряниця був на той час полковником Полтавським. Може серед його володінь і були в Комиші, тим паче, що у XVIII ст. тут серед жителів зустрічаються Доманські.

Справжній бум колонізації краю наступив після повстання Богдана Хмельницького, коли люди чи по своїй волі, втікаючи війни, чи примусово переселялися на вільні землі, в тому числі і в Комиші з Правобережжя з Білої Церкви, Паволочі, Житомирщини. Швидко розросталося  село. За якісь 10-15 років виникло вже ціле містечко. Заселялося воно з Гадяча та Веприка, з Правобережжя, з Лубенських володінь Вишневецького різними людьми. Тут були і запорожські козаки, і бувші піддані Вишневецького, і втікачі з Правобережжя, збіднілі шляхтичі, татари, росіяни, що втікали від кріпацтва, а наряду з ними бандити, волоцюги з усієї Європи, ховаючись від правосуддя на Батьківщині. Населення Комишів покозачилося і приймало участь у війні в складі Полтавського полку Зіньківської сотні. Селяни ж продовжували працювати на Гадяцький замок, що став тепер належати гетьманові Богданові Хмельницькому. І вотчину він свою беріг. Заселяв її людьми. Тут були і хутори, на яких жили козаки, що пасли волів та коней для артилерії Війська Запорізького. Якраз в цей час ми і знаходимо першу звістку про Комиші, в «Актовых книгах Московского государства». Приведу цей документ в оригіналі. Придаю йому велике значення, так як це перший спомин про село Комишів: «1654 № 623. Челобитная братьев Ртищевыхъ о даче имъ луга по речке Груне для будного завода» Бьют челом Федько большой да Федько меньшой Ртищевы. По твоему государеву указу, велено намъ на Олешне буды заводить, и поташъ и смалцуга делать, а на ту поташъ и смалцугу, положенъ немалый оброкъ, а к темъ нашимъ будамъ никакихъ сенныхъ поко совъ нетъ, и воловъ и лошадей будныхъ кормить нечемъ, и от того нам становятся многие убытки. А есть по Каменовской дороге, по Груне речке, отъ Олешни в 7 верстахъ, от Каменовской стороны луга и сенные покосы, лежат впусте и никому въ отдачу не отданы, а приезжаютъ из-за рубежа, изъ черкасскихъ городовъ мужики и косять те луга на себя. Просятъ чтобы государъ велелъ луга по речке Груни, съ верховья до рубежа по КАМЫШИ -  ЧЕРКАССКИЙ ГОРОДЪ, отъ Каменовской  стороны, отдать имъ для будного завода, и дать о томъ свою грамоту на Олешню къ воеводе Анд рею Поливанову» (Московский ст.столб №263, л 1). З 1651 року Комиші входять до Грунської сотні1660 по 1672р  Комишанські козаки входять до зновствореного Зіньківського полку, а з 1672 до Гадяцького Грунської сотні.

«Руїна» – період після правління Богдана Хмельницького до початку гетьманування Іва на Самойловича зачепила й Комиші. Неодноразово тут були то російські війська, то гетьмани, що змінювалися майже щорічно, то татари. Комиші горіли, татари людей забирали на «ясир», гетьмани примусово заставляли людей воювати один проти одного. Під час осінньо-зимової кампанії 1708-09 рр. під час Північної війни, коли Веприк став одним з центрів диверсійної війни війська Петра I, через територію села неодноразово проходили то шведи, то росіяни, бо через Комиші проходив шлях до Лебедина та Зінькова, але документи не вказують про більш менш значущі військові дії на території села. В Полтавській битві згідно більшості точок зору, комишани і  Гадяцький полк участі не приймали, так як останній був у Балтійському поході. Перші  відомості про комишанських жителів я знаходжу в Присяжних списках Грунської сотні Гадяцького полку «1718 Года Присяги Гадицкого полку духовныхъ и светскихъ жителей въ верности наследнику цесаревичу Петру Петро вичу ….жителей Села Комишовъ товариство и поспольство…, а також в ревізіях Гадяцького полку за 1731, 1740, 1748, 1750 роки і метричних книгах та сповідальних відомостях  місцевої Покровської церкви. Що ж ми можемо сказати про село Комиші в 18 сторіччі та його населення в цей час. Козаче населення в 1700-х роках продовжувало відбувати військову службу в складі Грунської сотні Гадяцького полку і підпорядковувалося Грунському сотнику та Комишанському козачому отаману. Ось відомості про них в 1718 році: «…Села Комишовъ товариство(козаки) Алексей Николаевич-атаман Иван Костенко, Семенъ Іарошенко, Остапъ Жеребило, Михайло Сагу нъ, Кирикъ Крутко, Иван Іаременко, Іоско Смеликъ, Хведко Колодка, Павло Тимошенко, Хведор Курило, Хведор Вакуленко, Гаврило Доманский, Іоско Гречка, Иван Орвихвостъ, Микита Могилка, Ничипоръ Олехверенко, Хведор Швайка, Іацко Петренко – ктитор комишанский, Іарема Олейникъ, Матвей Красноперка, Кондратъ Козир, Семен Малишенко, Роман Шолудковъ зіат, Кузма Зубко, Динис Петренко, Назар Семенович фактор, Лаврен Василенко шинкар, Конон Гавриленко, Семен Сагун, Тимуш Крамар, Харко Михно, Ничипор Север, Павло Бабиченко, Данило Зубъ, Матвей Колодка, Хведор Іаременко куцъ …. Села Комишовъ посполитие: Василъ Уласович – войтъ, Іоско Коломиецъ, Назар Москаленко, Васил Хижак, Илліаш Гринъ, Сидоръ Москаленко, Андрей Груша, Грицко Самойленко, ……….. Заввише Писанних писма неумеючих у присіаги будущых Азъ Иерей Василий Стефанович Храму Покрова Пресвтиіа Бцы  села Комишов восвидетелство Подписуюсіа Рукою власною…..»[1]. З цього документу видно, що в Комишах проживало всього 165 сімей. З них 105 – козаків та 60 посполиті(селяни). Інший архівний документ: «Виденія Полку Гадяцкого хто іменно з якой сотне в низовой походъ до Крепости Святой Катерини на перемену прежнимъ козакамъ въ семъ 1725 Году июля  21 дня виправлений з Сотне Грунской», де під командою Василя Рожанського сотника Зінківського також вирушили «…..Села Комишовъ козаки - Пилипъ Зайченко, Михайло Красноперецъ, Яско Ярошенко, Грицко Скрипникъ, Хведоръ Зозуленко, Васил Федоренко, Андрушко Тищенко, Грицко Марченко, Грицко Бибиченко, Юхимъ Плечковский, Леско Симоненко, Антонъ Кириченко, Грицко Музиченко, Трохимъ Дуплеенко, Васил Могилка, Микита Могилка». В 1731 році згідно ревізії Грунської сотні в селі Комишах було 177 козачих господарства, які ділилися по майновому стану(кількість землі та худоби) на можних, середньо-грунтових, убогих. Ось так писалося: «…1731 Году Іюня 8 дня  Свъдъніе Сотнъ Грунской Сочиненное по Указу коли кое число всей Сотне нине налицо, дворовъ козачихъ з найзаможнихъ, убогихъ, и  крайнъ убогихъ, и такожъ подсуседковъ козачихъ, по розписе сей явствуетъ…..» в тому числі серед можних козаків села Комишів на чолі з отаманом Семеном Безпоясковим, також пишуться:  «…Алексей Доманский, Андрей Коцупъ, Пилипъ Ивахненко, Алексей Масич, Прокопъ та Федоръ Швайка, Самойло Дудченко, ….. Того ж села средно-убогие козаки - Грицко Бережний, Алексей Деденко, Андрей Деденко, Семенъ Цепко, Михайло Коваленко, Гаврило Зубенко, Федоръ Овсянникъ, Василь Вовкъ, Андрей  Сагун, Грибъ, Гордей Даценко, Іванъ Коленко, Василь Севрукъ, Тарасъ Резникъ, Гарасимъ Дмитренко…Тогож села крайне убогие козаки - Іванъ Овчаръ, Касянъ Турчинъ, Іванъ Цепченко, Ярема Олейникъ, Леско Романенко, Марко Остапенковъ зять, Климъ Говена, Тимошъ Глухий, Грицко Городенко, Кирикъ Гусакъ, Хома Ткачъ, Василь Находъ, Павло Калениченко, Ілляшъ Гонтаръ, Ярема Голодъ, Павло Потеряйло,…Ефремъ Гончаренко чернецкий подсуседокъ, Алексей Нищота в сотницкомъ дворе….».

В цей час козаки поділялися на дві великих групи – виборні, що несли постійно службу і були готові в будь-яку хвилину іти в похід, та козаки-підпомошники – вирушали в похід тільки на випадок війни, а в мирний час працювали на спорядження виборних. Так згідно ревізії 1740 року в Комишах було 130 козачих господарства з них  - козацької старшини-4, виборних козаків – 51 господарств, підпомошників – 79. Місцева козацька старшина – це сільський  козачий отаман, асаулець та комісар. В 1750 році в Комишах 123 козачих двори. З них виборних – 46 господарств, підпомошників - 77 двори. Козаки жили дворами великими сім’ями, де разом проживало від 8 до 30 чоловік. Це було необхідно для обробки землі та ведення господарства. Старшим був батько, від імені якого платились податі, він вирішував кому з синів іти в похід, женив, сватав, віддавав заміж. Коли батька не ставало, головою великої сім’ї ставав його старший син. Відділяли синів лише заможні козаки, та й то нечасто, а може ще сини і не хотіли цього, тому що самому неможливо було вести велике натуральне господарство. Всі важко працювали, починаючи з раннього дитинства. Жінка в сім’ї  мала менше прав, ніж чоловік. Вона займалася вихованням дітей та домашнім господарством. Життя козацьке було нелегке. Військова служба козака за свій рахунок та господарство надзвичайно негативно відбивалася на його добро буті та здоров’ї. Все що заробив, можна було втратити за рік -два походу. Доки молодий – безкінечні походи та війни, за які платили малі гроші, а треба ще ж було спорядитися на службу за свій рахунок, а це своїх 2 коней, фураж на місяць та самому їжі, свою рушницю, шаблю та набої (приблизно 30 рублів, порівняно хата коштувала тоді дерев’яна 25 рублів, а хутір 70). Тому на козачих «смотрах» повністю готових до походу було лише 20-25 відсотків вояків Грунської сотні, вони були погано озброєні, навчання в них практично не проводилися з-за господарських робіт.            

Комишанські козаки в складі Грунської сотні Гадяцького полку приймали участь у битвах і походах, починаючи з Самойловича в Чигиринському поході в 1674-1678 рр, в обороні Чигирина, під командою полковника Федора Криницького. Є відомості, що там дуже постраждала й Грунська сотня. В 1680 році  в поході при Кам’яному затоні, в 1711 в Польщі, в 1722 році в Царицині, 1723 – в Дербенті, в 1723 році на будівництві Ладозького каналу в Петербурзі де з 109 козаків Грунської сотні померло від хвороб та голоду 34, 1725 році – в Сулакському поході та поході до фортеці Святої Катерини, 1734 році на Тайних водах, 1739 на Карасьових водах. Комишанські козаки приймали участь у взятті Очакова, в будівництві в 1731 році Української оборонної лінії, а в 1768 році на її укріпленні, 1768 року по 1772 року служили на кордонах, «содержали форпости», знаходячись в фортеці Козловській, в 1769 році брали участь в поході на Алешки та Перекоп в складі 2-ої російської армії. З  Комишанських курінних  козачих отаманів відомі - Семен Безпоясков, Панас Бабич, Павло Крамаренко, Кондрат Ярошенко, Григорий Гаковка. Асаульці – Юхим Тищенко, Касьян Турчин, Тиміш Свинаренко. Комісар – Павло Крамаренко. Індуктор – Василь Кардашевський.

Посполите (селяни) населення Комишів працювало в XVII-XVIII сторіччі на Гадяцький замок, тобто на гетьмана, як і багато селян Гадяцького полку. Думаю з цієї причини відомостей про них в документах менше. Переписи, податні відомості ніде не показувалися, щоб не звітуватися, або показувати менші доходи гетьмана. Посполиті мали свої двори, землю і жили зовсім не бідніше ніж козаки. Відмінності були лише в відношенні до військової служби. Та все ж козакам за походи платили хоч і невеликі, та все ж гроші, вони платили менші податі, їм за службу надавали землі. Але ж за це козак ризикував постійно самим дорогим для нього – здоров’ям та життям. Мало того, що він важко працював на землі, та ще й виснажливі походи де, окрім шаблі та кулі, на нього чату вали хвороби, голод і важка праця. Тому в XVII–XVIII сторіччі багато козаків старалося «записатися» в посполиті, щоб не знати військової служби.

В 1729 році після смерті гетьмана Апостола проводиться перший перепис посполитого населення Гадяцького полку. Тут вперше ми бачимо і дані про Комиші «Село Комыши Служители, съ которыхъ ничего не берется годового окладу... Всего 9; ...Посполитые, съ которыхъ берется годовой окладъ: Можно-грунтовыхъ 13, Средне-грунтовыхъ 35, Крайне убогихъ 42, Подсуседковъ въ чужихъ хатахъ 4, Итого 93…..Села Камышей денежного окладу: O Рождестве Христовомъ ралцевихъ четыре  рубля ., порукавичныхъ пять рублей , стацейныхъ денегъ симнадцать рублей, на дрова три рубля денегъ, о Воскресеніи Христовомъ ралцевихъ денегъ чотыри рубля, итого 33 рубля,на высланного чотыри рубля денегъ, На вивчара пять копъ…Крім того посполите населення Комишів платило натуральний податок: «….Села Камышей  натурою яецъ, о Воскресеніи Христовомъ,  полтрети копы, бочокъ пивныхъ пять, хмелю возъ еденъ, а пера два четверика, возъ глабчастый еденъ,  а воловихъ три,  дижокъ на сыръ пять, фастокъ на масло пять,  яловыцю одну,  ягодъ вишень  чотыри  видри,  огур­ковъ полчварта мешка, соли полторы бочки, кадовбовъ чотыри, круговъ дубовыхъ семь, обручовъ сто, яблукъ полтретя мешка, дуль одинъ мешокъ, сливъ три ведри, ориховъ полвосма ведра, капусты полторы сотни, палубовъ три, а сани дощатые едни. И на работизну належитую въ замокъ посылается зъ местечка Груни и села Комышей, а именно: Плугатыровъ и погоничовъ на весне и осени, на косовицю косаровъ, гребцовъ и кидалниковъ, женцовъ, возилниковъ и молотниковъ – оную пашню, и подводы для воженія дровъ въ замокъ. И когда якое дело случится къ замку, то ткачи посполитые делаютъ работу сами ремесла своего, и на протчія всякія посылки и работизни, на что востребуютъ, употребляются. А поумертвіи Ясневелможного, Генваря отъ 17-го дня въ домъ его ничего не отсылано…Въ селе Комышахъ, мелници на реке Груни-Ташанской: Попа Николаевского Алексія Комышовского онбаръ 1-нъ, въ немъ колесъ мучныхъ 2-а, а трете ступное зъ двомя гнездами волюшевыми. И того гребель 2-ве, на нихъ онбаровъ 2-а, колесъ мучныхъ 3-и, ступныхъ 2-а, при которыхъ гнездъ волюшевыхъ 4-е. Съ вышеписанныхъ мучныхъ колесъ берется розмеру изъ хлеба половинная часть, а другая половина отдается имъ, да отъ кождого колеса мучного въ годъ по однону рублю и по одному кабану, и на кождого кабана на соль по 10-ти копеекъ; отъ ступныхъ же въ годъ по пятидесяти копеекъ, а отъ волюшевыхъ ступъ денгами половинная часть, а другая отдается имъ. Съ вышеписанныхъ мучныхъ колесъ въ годъ толко берется по одному рублю, а съ ступныхъ по 50-тъ копеекъ. Со всехъ вышеписанныхъ мелницъ взымается отъ кождого колеса мучного по 20-ть копеекъ, а отъ ступного по 10-ть копеекъ на господарей замковыхъ…». Отже з цих документів видно ще й майновий стан жителів Комишів.

Найповніше про склад посполитого населення Комишів можна судити з ревізії Грунської сотні 1748 року. «Двори Волние Ратушние слкужителей урядниковъ з других к дачамъ непола гающихъ, Села Комишовъ посполитие описние к замку Гадяцькому надлежащие….. Среднегрунтовие - Артемъ Гриненко з синами Василемъ и Иваномъ. Малогрунтовие - Леско Тимошенко з синомъ Кузмою, Грицко Хижняченко з братомъ Иваномъ и синомъ Лескомъ, Степанъ  Хоменко з синами Климомъ, Яковомъ и Костемъ, Никита Ревенко з синомъ Дмитромъ и братами Иваномъ, Лескомъ, Семеномъ и братаничами Олексеемъ и Грицкомъ, Василъ Василиевъ Старченко з синомъ ….Убогие кони и воли имеющие: Федоръ Бибикъ, Ониско Лисенко, Грицко Голоченко, Юхимъ Чобота з Василемъ Зенцемъ и Артемомъ, Степанъ Григориевъ Ковалъ, Илия Овчаръ з братомъ Грицкомъ, Иванъ Балабуха з синомъ Кондратомъ, Грицко Онищенко, Андрей Уласенко, Савка Прокопиевъ Козерицкий з синами Маркомъ и Федоромъ, Степанъ Гребенникъ з братомъ Мусеемъ и синами Василемъ и Андреемъ……Крайненищетние в еднихъ толко хатахъ при огородахъ и безъ огородовъ живущие з за жону и другой работизной питающиеся - Иванъ Неплата, Юско Ткачъ, Антонъ Сидюкъ з братомъ Тишкомъ, Варка Кошелиха з синомъ Герасимомъ, Антонъ Овчаренко, Кирикъ Паламаръ, Гапка Рукаска  з синомъ Конономъ, Корней Бабиченко, Никита Бабичъ, Герасимъ Семеновъ Козерицкий, Ничипоръ Мерний з братомъ Иваномъ Баришевцемъ, Юско Ткаченко, Юско Ивановъ Захарченко, Иванъ Григориевъ Самойленко, Леско Книшенко, Назаръ Ивановъ Дуплей з братаничемъ Герасимомъ…..».

Як же жили комишани в XVII-XVIII сторіччі? Все було як і завжди -родилися, кохалися, страждали, переживали, раділи, хворіли, помирали. Але ми з вами з трудом можемо уявити собі  життя тодішнього селянина. Важка праця з ранньої зорі до пізнього вечора, з дня в день, влітку та взимку, на землі, зачасту голод та холод. Тривалість життя в 1700 роки була в середньому 40-45 років. Банальні, як на сьогоднішній день хвороби – грип, запалення легень, апендицит, виразка шлунку косили молоде працездатне населення, плюс до цього інфекції – грип, холера, віспа, дифте рія, кір, коклюш. Жінки помирали часто при пологах. В селі була  велика кількість вдів та вдівців. Так, згідно метричних записів Комишанської  Покровської церкви за 1723-1734 роки в Комишах наприклад 1723 року народилося 48 дітей, а померло 48 чоловік (з них 28 дітей), було укладено 17 шлюбів з них 7 повторних(вдівець з удовицею), в 1724 році народилося - 46, померло – 20, шлюбів 30, 1725 рік народилося -54, померло - 40, шлюбів 25, а ось в 1726 рік народилося – 42, а померло аж 106(з них 92 дитини, а з цих 92 - 28 до віком року), у 1727 народилося -56, померло - 69 чоловік. Вимирали цілими сім’ями. За 11 років я знайшов серед померлих лише 4 чоловік старших за 80 років. Шлюб брали як правило, козак з козачкою, і посполитий з посполитою, просто так перейти в інший стан було вкрай важко. Весілля та народження дитини гучно справляли лише заможні люди. Це не було визначною подією в сім’ї як зараз. Жінка в метричних записах мала тільки ім’я, могли ще вказати чия вона була дочка. В подальшому скрізь в документах виступають лише чоловіки. В 1750 році в Комишах приблизно 2 тисячі населення. З роками населення села зростає. Так в Комишах в 1778 році проживало 1467 чоловіків та 1457 жінок. З них було дітей 263 хлопчики та 291 дівчаток до 7 років, людей священицького стану 27 чоловік, козаків чоловіків 789, жінок-778, селян – 433 чоловіків та 420 жінок, дворових 88 чоловік, підсусідків – 389 чоловік.

В XVIII сторіччі в Комишах маються 2 селітрянних заводи, які належать до 1718 року значковому товаришеві Гадяцького полку Григорію Балясному, потім Михайлові Милорадовичу, який їх продав племіннику - Грунському сотнику Семену Милорадовичу, маються два водяних млини, один з яких належав місцевому священнику отцю Олексію Безпояскову, в селі близько 40 вітряків, шинок козака Швайки, сотника Милорадовича, Покровська церква, примі щення школи при церкві, шпиталь та окремо жилі двори відставного вахмістра Андрія Горонескуля, доктора Івана Шкурка, відставного гусара Петра Николаева, відставного гусара Лук’я на Сохи, відставного капрала Александера, відставного Венгерского полку капрала Навардги, певчого Андрея Деденка, атамана Григория Гаковки з братом, асаульця Ефима Тищенка, священиків – Алексея Николаева, Іоана Алексеева. Серед заможних козаків в кінці XVIII сторіччя виділяється двір козаків: Курила, Увирвохвоста, Швайки, Дяченка, Овчара, Цибиноги, Биби ченки, Никоненка, які мають наймитів. В селі знаходяться садиби полковника Семена Милора довича, мається двір майора Семена Масюкова – нащадка Веприцького сотника, майора Ивана Антоновича Гокала, Івана Федоровича Бабарикіна – військового товариша Гадяцького полку. Через центр села проходить шлях – «Старокиївська дорога». Примірно на місці нинішнього будинку культури була «стоїчна станція», де подорожні змінювали коней, шинок, де була можливість переночувати подорожнім. Ця дорога вела на Гадяч, Лохвицю, Київ, Глухів, Охтирку та Харків. Через річку Ташанську Грунь був побудований міст, що був на утриманні Гадяцького замку. Перпендикулярно їй проходила дорога до Пірок (Комсомольське), Тарасівки та Зінькова понад річкою. Також був шлях в протилежному напрямі до Олешні, Чупахівки та Лебедина. Більш заможніша частина населення селилася на правому високому березі річки, недалеко від городища, де стояла церква. Всі жителі Комишів сповідують православ’я. Церква двохпрестольна: головний – Покрови Пресвятої Богородиці, придільний – в честь Всіх Святих. Спочатку трьохкупольна, побудована примірно в 1650 році. Чи вона була перевезена переселенцями чи то побудували її вже самі комишани достеменно невідомо, але на польській карті нашої місцевості середини XVII сторіччя Комиші називається Коmyscowe і має церкву. З самого початку вона знаходилася в центрі поселення на старому городищі. До 1722 року там же біля неї знаходиться перше приходське кладовище. Першими її відомими священиками були  ієрей Василь Степанович, Алєксей Николаєв та Іван Алексеев. В 1788 році в Покровській церві служать Петро Романов, Роман Петров, ієрей Нікіта Іванов син Мильгевський, дячок Яков Якович син Лапинський, дячок Гаврило Алексеєв син Безпоясков. В 1751 році церква пере будовується, зводиться новий храм – пятикупольний, поряд зі старою, на тому ж  місці, на кам’яному фундаменті, яка буде ще не раз ремонтована і її вже розвалить тільки Радянська  влада.

Ось таке було, шановні читачі, за моїми даними життя в Комишах від часу виникнення цього села до кінця XVIII сторіччя. Згоден з Вами, багато ще невідомого та неясного, але час не стоїть на місці, може ще знайдуться люди, які допишуть, виправлять та дослідять, а я з задоволенням то все почитаю. А в 1800 роках, після скасування сотенно-полкового устрою, Комиші ввійдуть до Зіньківського повіту Полтавської губернії, село стане волосним центром. Селян та землі навкруги, купить у Разумовського нащадок Грунського сотника –  Бразоль, і вся подальша історія Комишів буде зв’язана з їх родом. В церкві буде служити рід Безпояскових. Відкриються 2 школи, лікарня. Але то буде вже інша історія, не менш цікава та повна перипетій з життя комишан та Комишів.