Чи де-небудь зустрічають і проходить свято Різдва так урочисто, поетично і з такими обрядами, як це робиться в Слобідській Україні або Малоросії. Різдво для українця – день заповітних переказів, заповіданих йому з давніх-давен предками. Треба сказати, що Різдво припадає в найкращу для селянина пору. Землеробські роботи давно закінчені, урожай зібраний, частиною проданий, селяни при грошах, і у найбіднішого ворушиться в мошці гроші, – до голодної весни ще далеко. Можна відпочити від турбот і горя.

Надворі зима. Снігом завалило все село майже на рівень із дахами. Настають різдвяні морози. Але на селі рух, радісним гулом віддається наближення свято. Усі готуються до зустрічі святого вечора.

Чоловіки їдуть на ринок продати хліб, птицю, сало, яйця, олію та інші сільські продукти. Купити домашнім гостинці, хлопцям – чоботи, шапки, пояси; бабам – ситцю на корсет, спідницю, плахту, запаску і т. д. запастися рибою, горілкою і всім потрібним для свята. Інші колють і смолять однорічного кабанця на ковбаси та сало; інші їдуть у ліс, запасаються паливом, справляють домашні потреби. Чим ближче свято, тим більше розмов про нього, особливо між домашніми господарками.

Настає переддень Різдва. Вранці безліч справ. До зорі селянин підводиться, щоб встигнути закінчити всі справи до святого вечора: прибрати двір, очистити сніг біля хати, справити упряж, з’їздити на базарь. Молодиці у великій тривозі: вони мажуть, співають, чистять, змащують доливку, розписують розводами піч, білять стіни і готують страви.

Приїхав батько з базарю, жінка біжить назустріч: «А чи діставши риби»? питає вона з тривогою на обличчі. – «Достав» і передає щасливій жінці привезене. Святий вечір буде на славу. Батько розпрягає волів і до вечора вже не заглядає до хати, віддавши її молодицям, знаючи, що в хаті йде дим коромислом. А в нього й надворі роботи досить. І чого не напече і не наварить заможна господиня до багатої вечері! Крім неодмінної куті та узвару, вона варить борщ з рибою (юшку), лапшу, готує холодець з риби, рибу смажену, рибу варену до хрону, пироги з грибами, з кашею, з маком, з капустою, з ріпою, млинці, оладки, книші, горох, кисіль вівсяний, – та й не перечитаєш, на що спроможні українські господині. Справа багатого святого вечора – це їхнє торжество.

Близько полудня починаються приготування іншого роду. Вибраний хлопчик вирушає за запашним сіном під кутю. Захопивши скільки треба, він несе його до хати. На порозі мати питає: «Що добре скажеш? І навіщо прийшов?» – Син відповідає: «Зо всяким добром, з волами, з коровами, з вівцями, бджолами, зо всякою птицею». Після цього хлопчик кладе сіно на покут і, під керівництвом господині, ставлячи на нього кутю, примовляє: Кво, кво! Кутю на покут, а узвар – на базарь». Потім сідає на підлозі, щоб курка курчат більше виводила, з приговором «хай сидять квочки», потім діти жартівливо беруть один одного за чуб, «щоб птах чубатий був», примовляючи: «хай будуть чубаті – курята, гусята, каченята».

Вечоріє. Шум на селі затихає, усі роботи закінчуються. На небі заблищала бажана зірочка одна, друга; з неба глянув місяць на стихлу землю і сріблястим світлом залив неосяжну снігову рівнину. Серед сільської тиші лише зрідка чується гавкіт собаки, запізніла говірка; нарешті і той замовкає. Будь-яка родина у зборі. Настав святий вечір таємничих обрядів, благоговіння та молитви.

Як би не був далеко член сім’ї, до святого вечора він має бути вдома; цей вечір поєднує свою родину біля рідного даху; і кого б він не застиг у дорозі, мандрівник завжди і скрізь знайде в цей вечір привітний притулок, привіт, частування, – чи то багатій, чи обірваний жебрак, і хто б не був господар, як би не був він багатий, цього вечора всі повинні сидіти за одним столом, і наймиті, і господарі, і жебраки, – всі повинні розділяти одну святу вечерю. У народу зберігається переказ, що цього вечора, під виглядом жебраків, сам Христос удостоював приходити до будинків благочестивих людей, приносячи їм благословення. Цей вечір християнського спілкування та єднання, братерства та любові.

Тихо, тепло та затишно в богій хаті. Від усього віє чистотою та охайністю. Піч заново розписана червоною та жовтою фарбою, вся хата вибілена крейдою, підлога змащена і посипана жовтим піском, стіл і лави блищать свіжістю, на столі чиста скатертина. Вся сім’я одягнена святково і неодмінно в нових сорочках; «на Різдво сорочка хоч сувора, аби нова; а на Пасху хоч старенька, аби біленька».

Перед святим образом теплиться страсна свічка, куріння ладаном наповнює хату; вся родина в благоговійному мовчанні чекає на урочисту хвилину.

Найстарший у сім’ї, іноді старий дід, тремтячим голосом вголос починає молитву; всі благоговійно хрестяться і пошепки кожен про себе повторює святі слова. «Амінь», урочисто вимовляє старий і всі сідають за стіл, на якому лежить горою хліб і поставлені різні страви.

В інших сім’ях, коли готується вечеря і все поставлять на стіл, батько сідає біля куті, а діти стають біля порога. З-за гори хліба батько тричі запитує: Чи бачите, діти свого батька? – Ті відповідають: – «Ні тату, не бачимо». «Дай же, Боже, каже господар, щоб і того року не побачили, – дай Боже. У новому році такий великий урожай, аби ви через десятину батька не побачили», тобто щоб і наступного року був великий достаток.

Приступаючи до вечора, батько знімає хліб, що покриває кутю (на ньому кладеться дрібок солі), цілує його та кладе на стіл, потім знімає та ставить на стіл кутю, кладе собі та передає іншим. З куті з медом починається вечеря.

Старий батько бере чарку заповітної варенухи, піднімає її вгору і, звертаючи погляд до ікони, урочисто каже: «Дай Боже, царство небесне померлим християнам, а живим – здоров’я!». Навколо чується благоговійна відповідь: «Дай Боже, Дай Боже!» Потім наливає по чарці для інших, дорослі випивають цілою, а лети прикушують, але неодмінно всі.

Вечеря починається у тиші. Спочатку кажуть старші. При цьому у повчання молодим батько розповідає історію свята, часто з апокрифічними доповненнями, «як чув від батьків», повчає дітей доброго життя, наставляє на покору батькові та матері, у повазі до предків. У зберіганні завітів та віри православної.

Мало по малу серйозно-повчальний тон розмови поступається місцем веселому і жартівливому. Почином до цього є звичай «дарування». Якщо під час святої вечері хтось із родини чхне, що вважається щастям, то батько робить тому якийсь подарунок, – гроші, курку, вівцю, теля… Бажаючи отримати подарунок діти починають штучно викликати чхання. Помітивши це, батько каже жартівливо чхнувшому: «Сірник у ніс, пара коліс, шматок осі, щоб не кололо в носі», що викликає нестримний сміх. Зав’язується жива, дружня розмова, яку підтримує варенуха. Розповідають різні випадки сільського життя, анекдоти, повір’я про те, що під Різдво біля ясел говорять воли. Але хто почує їхню промову, то не житиме... Господар кидає ложкою кутю в стелю, якщо пристане, то бути врожаю.

Наприкінці вечора батько бере чарку, і каже: «Будьмо здорові Дай, Боже, щоб і того року благополучно діждати!» «Дай, Боже» відповідають усі. Вечеря закінчується молитвою, яку вголос читає батько.

Після закінчення святого вечора чи багатої куті, малі діти несуть рибу, млинці, оладки, книші до своїх хрещених, до знайомих, до бідних людей просячи не погребувати хлібом-сіллю на святах. Іноді носять і до священика, який дає їм просфору, а хрещені обдаровують хрещеників стравами свого приготування.

Незабаром у хаті все затихає, сім’я лягає спати, готуючись до заутрені, але бабусі не сплять усю ніч і за різними ознаками намагаються розгадати долю родини. Якщо дим від воскової свічки йде нагору – щастя; вниз – потягне горе; у бік цвинтаря – бути небіжчику. Цього вечора все має значення. Миска з кутею після вечора залишається на столі для частки, з ложками всієї родини – чия за ніч перевернеться тому загрожує горе чи хвороба. Якщо після куті витягнутий зі стога соломи пучок і в ньому виявиться зерно, то буде врожай. Сіно з-під куті бережуть, – його дають вівцям для здоров’я та підстилають у гніздо, коли садять квочку на яйця – для благополучного виведення курчат. Коли їдять за вечерею рибу, то виймають із голови її хрестоподібний хрящ, – їм підкурюють від лихоманки. Господині суворо спостерігають, щоб у цей вечір ніяка річ не залишалася в чужій хаті, інакше господарство розбредеться.

Тиха, ясна зоряна ніч над селом. Серед нічної тиші голосно пролунав удар дзвону і пронісся над сплячим селом, за ним другий, третій; у хатах все заворушилося, і незабаром цілі натовпи народу, чепурних парубків і дівчат, наповнили вулицю. Скрип кроків і гомін стає чутніше, всі поспішають до церкви зустріти молитвою радісне свято.

Бідненька сільська церква горить вогнями, суворі лики святих наче привітніше дивляться зі стін і радіють спільній радості. Все дихає святом, звучніше лунає голос священика, а сільський хор струнко та урочисто співає на клиросі. Безперервно підходить народ до ікон, з хрестом і молитвою ставлять свою трудову свічку, і кадильний дим підноситься до неба разом з молитвою служителів вівтаря. Серед глибокої тиші народ почув зворушливу розповідь про Бога, який народився в яслах. «Христос народжується, славіть!» Пролунала урочиста пісня, і вся церква зітхнула: «Христос народжується», благоговійно відповів увесь народ, і тисяча рук піднялася створити хресне знамення.

Урочисто звучить під дрімаючими склепіннями храму слава Народженому, довго народ здійснює спільну молитву і співає розчулено святі пісні.

Закінчилась утреня. Чекаючи на літургію, народ розходиться по домівках. Батько запалює перед іконою воскову свічку, і вона горить у тихому дрімотному очікуванні першого благовіста. У цей час віршувальники – діти ходять домами «славити Христа». Слід сказати, що різдвяні вірші не є поетичною народною творчістю, незграбною конструкцією, убогістю образів та штучністю вони дуже нагадують співи старої київської бурси. Увійшовши до хати і перехрестившись, діти запитують дозволу «звеселити дім, прославити Христа». Потім жваво один починає славити. На подяку віршувальникам дають гроші, хліб, ковбаси.

Пролунав і благовіст. Народ знову повалив до церкви та слухає святу молитву. Селяни наші взагалі люблять ходити до церкви від малого до великого всі. Від обідні всі розходяться додому розговлятися. Починають при цьому з куті, докінчують пісну їжу, потім уже розговляються скоромним. Дозвільна господиня приготувала сало, ковбасу, сир, варене та смажене м’ясо і всього вдосталь. На цей день навіть найбідніші не відмовляють собі у ситному обіді, при якому буває й горілка, стара наливка та варена-спотикач.

Пообідавши, старі люди лягають відпочити, а молодь висипає на вулицю, починає ігри, пісні, всякі веселощі. Все село оголошується співом, скрізь чується говірка, радісний сміх. «На те Господь і свято послав, щоб повеселитися». Діти ковзаються на льоду, катаються на качельні, парубки в нових смушкових шапках, у добрих свитах і кожухах, дівчата, прибрані по святковому, починають свої веселі ігри. Інші збираються до обраної хати, куди запрошують «троїсту музику» і влаштовують танець. Пісні, регіт, шум, загальна говірка, жарти, частування, – всі веселі, обличчя цвітуть завидним здоров’ям, на всьому святкове вдоволення. Набридло в задушливій хаті, натовп з музикою та піснями виходить на вулицю, йде в інший куток села, натовп гуляючих росте і нестримні веселощі охоплює все село, гул святкових веселощів заливає околиці. Старі, що відпочили, в мирній бесіді сидять на призьбах і милуються на веселощі молоді, згадуючи своє минуле молодецтво….

Так минає весь день: надвечір. Щойно починає темніти, пісня раптом затихає, у вікнах хат замиготіли вогники, молодь готується до колядок.

Колядки безперечно залишок глибокої язичницької давнини, але з поселян навряд чи хто здогадується про їхнє язичницьке походження, тим більше, що багато хто з них прийняв явно християнський характер і спрямований до прославлення Христа. Багато колядок відрізняються непідробною поезією, інші сповнені гумору, інші нагадують вірші. За старих часів ще ходили з вертепом, тепер інші ходять із зіркою. Колядують іноді дорослі на церкву. Натовп іде спочатку до попа, співає йому колядну пісню і благословляючись у нього, бере від старости дзвіночок і колядує селом. Дохід або прямо віддається до церкви, або на нього виготовляється корогва, велика братська свічка. Але в більшості колядки надбання молоді, яка веселиться безтурботно, від душі, а дохід використовується на ласощі та частування у святі вечори різдвяних свят.

Сутінки охопили стихле село, на небі загорілися зірки і місяць високо піднявся над землею. Здалеку долинає скрип снігу від натовпу бравих парубків із зіркою. «Благословіть, пане хазяїну, цей дім звеселити, Христа прославити!» Отримавши прихильну відповідь, натовп починає співати.

Незабаром спів лунає і в інших кутках села, помалу він розливається по всій околиці і над усім селом гуде: «Ой, радуйся, землі, веселись, Боже наш!» – «Святий вечір!» – «Ой, дай, Боже!»

Взагалі колядки скрізь зустрічають співчутливий прийом і набирають всякого добра цілі мішки.

Довго ще лунає і гасає над селом спів колядок. Скільки веселощів і радощів доставляють вони сільській молоді нерозбещеною міськими задоволеннями. Задушевний сміх, веселий гомін, жарти, гостроти ні на хвилину не перестають у натовпі колядників. «Мороз не великий, а стояти не велить», – веселі натовпи переходять з місця на місце, жваві, не помічаючи холоду. Але місяць став схилятися до заходу сонця, з півночі пісня починає затихати і незабаром все трудове населення віддається мирному сну, заспокоюючись від випробуваних вражень та веселощів бажаного свята. З Різдва до Хрещення розпочинаються святі вечори.