I

Тихий морозний вечір. Чистий глибокий сніг огортає своєю білою пеленою всю околицю. На сході яскраво спалахнула зірка. У маленьких віконцях хат весело блищали вогники. У кожній з цих хатин, наполовину занесених снігом і схожих на великі снігові кучугури, таїться життя, у кожній з них у кутку горить воскова свічка, ясне світло якої тремтить і мерехтить перед іконами, у кожній з них цього вечора благоговійно створено не одне хресне знамення.

У хаті Григорія Бондаренка вся родина вже на лавках біля столу, вкритого чистими рушниками. У кутку під образами, «на покуті» стоять кутя та узвар. Хазяйка, літня і болісна на вигляд жінка, зняла кутю з сіна і поставила на стіл. Хазяїн тихо підвівся з місця і, обернувшись обличчям у той бік, де сяяла яскрава зірка, набожно перехрестився, перехрестилась і вся родина. Потім знову всі сіли за стіл і з якоюсь особливою урочистістю стали їсти кутю. Тільки маленький Михайло чомусь не перестає терти і тиснути свій кирпатий ніс і будує своїм обличчям якісь гримаси. Його крихітна сестричка, Параска, уважно дивиться на нього, намагаючись наслідувати його.

– Що, парубче, не чхається? Іронічно звернувся батько до Михайла, помітивши його гримаси. Всі глянули на хлопця і дружний сміх почувся в хаті. Дзвінче за всіх сміялася старша дочка Григорія, Одарка, молода, гарна дівчина з веселим виразом обличчя.

– А, ну, ну, чхни, добрий подарунок буде, от побачиш, підбурювала вона брата.

Збентежений Михайло набув серйозного вигляду і зайнявся кутею, Параска полегшено зітхнула і поспішила наслідувати приклад брата. Почекавши поки загальна увага відвернулася від нього і веселий сміх затих, Михайло потихеньку поклав ложку на стіл і зробивши якесь особливе зусилля своєю фізіономією голосно чхнув. Новий вибух регота почувся в хаті. Розплющивши свої великі сірі очі, маленька Параска захоплено дивилася на брата. А Михайло тріумфуючим поглядом обвів усіх присутніх.

– Ну, шо ж, чхнув, треба подарувати, сказав батько, виймаючи з кишені мідну монету. Він простяг її хлопчику. Ставши володарем двох копійкової монети, Михайло весело посміхнувся і взявся знову за кутю. Цього разу він уже не поглядав крадькома на тих, хто сидів за столом, і повністю поринув у винищення куті та узвару. Він був уже зовсім спокійний, а почервонілий маленький носик стирчав догори зі свідомістю власної гідності.

Обличчя старшої дочки Одарки було сьогодні якось особливо веселе, здавалося, відбиток щастя лежав на ньому. Так, сьогодні вона щаслива: її очі блищать, серце б’ється якось особливо легко, їй хочеться сміятися, і вона сама відчуває, що усмішка не сходить з її вуст. Сьогодні, коли стемніло і таємничі сутінки огорнули землю, вона виходила за ворота з кутею і мішала її дерев’яною ложкою, з цією самою кутею, яка їй здається тепер такою смачною та солодкою. Вона розмішувала кутю і тривожно вслухалася в навколишню тишу. Звідки почується гавкіт собаки, там, значить, у тій стороні живе її суджений. Як сильно б’ється серце, як стискаються груди, а навколо все тихо, тихо... І ось серед цієї тиші почувся раптом віддалений гавкіт. Дівчина здригнулася, ложка випала з руки, а гарне обличчя висвітлилося щасливою усмішкою. Адже гавкіт пролунав з того боку села, що примикає до гаю... Там, біля самого гаю, стоїть невеличка хатинка, що покосилася на бік, у ній живе Степан зі своєю старою матір’ю. Який він веселий, гарний, статний, як блищать його темні очі, як в’ється чорне волосся, як ніжно заглядається він на неї. Ось загавкав десь ще собака, один, другий, але Одарка вже більше не слухає. Щаслива і весела вона входить у хату і дбайливо, тихо ставить кутю на покуті. Очі, її, в яких світиться дитяча віра, піднімаються до ікон, перед якими тремтячи і вагаючись теплиться воскова свічка.

– Ану, хлопче й дівко, звертається Григорій до менших дітей, несіть вечерю до хрещеної, вже не рано.

Вечеря уже давно готова. Два маленькі горщики з кутею і узваром і миска з кількома пиріжками зав’язані в стару ситцеву хустку. Діти за допомогою матері споряджаються в дорогу. На дворі морозно і мати намагається сильніше закутати їх. На Параску одягається стара сестрина свитка, з якої Одарка давно вже виросла, і велику хустку. Свитка волочиться по землі, довгі рукави її дуже приховують маленькі ручки дівчинки, велика хустка, намотана на шиї, не дозволяє їй зробити ні найменшого руху головою. Але вона не нарікає. Свідомість важливості завдання надає особливої ​​серйозності її дитячій особі. Притому ж вона іноді поглядає на Михайла, який також споряджається в дорогу і виявляє при цьому навіть деяке задоволення. Одягнений у кожушок, куплений йому нещодавно на ярмарку, підперезаний батьковим поясом, у смушковій шапці він виглядає справжнім парубком. Одне тільки псує його ефектний вигляд – це хусточка, якою мати обв’язала йому вуха. Він сам це відчуває і намагається якнайнижче насунути шапку, щоб приховати зрадницьку хустинку. Але що становить його гордість, це величезні батькові чоботи, в які він вліз мало не з головою. Закутавши дітей, мати дала Михайлові вечерю і вивела їх із хати.

II

Тихий морозний вечір. Навколо все біло, все вкрите снігом. Цей незайманий сніговий покрив на землі, та це небо з зірками і вся ця тиха ніч сповнена таємничої краси і незайманої чистоти. Широкою вулицею села з наметаними сніговими кучугурами йде двоє дітей. Вони ледве витягують ноги із глибокого снігу. Величезні чоботи страшно ускладнюють рухи хлопчика, руки його мерзнуть, проте він бадьоро крокує вперед. Маленька дівчинка зі свиткою, що волочиться по землі, встигає за ним. Вони несуть вечерю своєї хрещеної. Ось і її хата. Хлопчик потихеньку стукає у віконце. Двері відчиняються і привітний старечий голос кличе дітей до хати... А вулицями села рухаються інші дитячі силуети. Цього вечора у всі хати і лише одні діти йдуть з привітаннями до своїх хрещених. Яскрава зірка, що горить на сході, ласкаво дивиться на цих маленьких дітей, які цього святого вечора, коли Господь зійшов з неба, щоб запалити на цій грішній землі яскраве світло правди і добра йдуть до своїх духовних батьків, які при їхньому хрещенні, сприймаючи їх від купелі, давали обітницю навчити їх і цієї правди і цього добра.

Л. Е.