За чотири версти від Харкова, поштовою дорогою до Полтави, розташоване сільце Залютине, інакша  назва Кам’яне, про минуле і сьогодення, якого ми й маємо намір сказати кілька слів.

Сільце це, займаючи неправильний чотирикутник, адміністративно входить до складу волості харківських державних селян. У церковному належить приходу Миколаївської церкви села Григорівка. Зі сходу та півдня прилягає до нього земля григорівської економії; на північний захід його оточують – то приватні володіння, то песочинські дачі. Навколо – дрібна лісова поросль, сипкий пісок; ні орної, ні сіножаті землі немає. Залютинці, втім, і оселилися на цій оазі не як хлібороби. Першими поселенцями тут бачимо так званих, за місцевим промовою, – Бугайцов і Гречек. Бугайці влаштували тут півстоліття тому скотарі та скотобійні, зайнявши для цього весь правий бік сільця; Гречки оселилися на лівій стороні і зайнялися виробленням шкір для чобіт, переважно юхтових, для робітничого народу. Селище було невелике, всього тридцять дворів. Жилося їм добре, завдяки праці м’ясників та шевців.

У сорокових роках XIX століття, після заснування хресної ходи з Харківського Покровського монастиря до Курязького Преображенського монастиря, григорівська економія будує при самому в’їзді до села Залютине кам’яний будинок. У якому і відкривається тоді ж продаж «дешевки», у Харкові одна чарка горілки (приблизно 123 мл) коштувала 12 коп., а в Залютиному 3 коп. – різниця значна, заради якої народ і прагнув туди ходити. Будинок цей відданий був в оренду місцевому відкупнику, і кому з харківців не пам’ятні поїздки в це Кам’яне, поїздки, що відбувалися заради того, що в цьому Кам’яному і горілка дешева і наливка є, і взагалі простір розгулу…

Ця монополія Кам’яного триває до 1862 року, коли із запровадженням нової акцизної системи, відкриваються там одразу три питні заклади, які започаткували інший спосіб життя залютинців… Бугайці, Степан і Порфирій, відкривають у своїх будинках «кабаки». За ним поспішає Єрмолай Гречка... Торгують рік – збитки. На допомогу приходить вихрест єврей, який спочатку орендує, а потім і набуває у власність місце у Бугайців. Трудова копійка, що залишилася у шевця і м’ясника, йде тепер у кишеню шинкаря… Хлопчики, дівчата починають пити горілку, наливку, мед… З усіх боків пропозиції, без жодної протидії. І врешті-решт що? У відповідь на це переходимо до нинішнього стану Залютіна.

Весело дивитися для того, хто не знає його минулого, сумно поглянути на нього тому, хто знайомий з цим минулим... Ось правий бік: Бугайців і сліду немає; там тепер один з наших великих скотопромисловців – Д. М. Дорошенко, який скуповував у перших насельників, що прожили, їхні дворові ділянки. Ліворуч, потім, красується прекрасний з архітектури, заміський будинок, в якому І. Ф. Чернишов відкрив заїжджий двір з продажом горілки – єдиний, слава Богу, тепер у цьому сільці. Говоримо – «слава Богу» тому, що чим менше притонів спокуси, тим більше надії на те, що зароблений гріш не піде нікуди, крім сім’ї… І ліва сторона села Залютина підтверджує це, і тепер ви побачите тих же сумлінних трудівників – шевців, які раніше так працювали, і будучи розореними «кабатчиками», нині схаменулися і ведуть тихе, трудове життя.

Усіх мешканців Залютиного до 300 душ, дітей, здатних до навчання до 30, школи села Григорівка діти ці не відвідують, не за віддаленістю останньої (вона всього на відстані 1.5 версти), а тому що ніхто не спонукає їх до того. Втім, хто ж і спонукати має? Як прихожани, залютинці повинні слухати батюшку Григоровського, як батьки, які бажають навчати дітей своїх у Григорівській школі, вони мають знати батюшку Основ’янського, як законовчителя останньої. Наскільки корисним для школи є придбання священника з іншої шпарафії законовчителя і чим воно викликане, нехай скажуть григорівці, яким це насамперед відомо.