В добу Київської держави територія, на якій в XVII в. утворилася Слобідська Україна, входила до складу Чернігівського князівства і була заселена. Сліди укріплених тогочасних поселень залишилися у вигляді «слов’янських городищ», а неукріплених – у вигляді розкиданих серед лісів куп здичавілих садових дерев і кущів. Ще на початку ХІХ ст. в лісах яблуні, груші, терен, порічки складали значні масиви; були то рештки раніших культурних до татарських садів, які знайшли тут в ХVІІ-ХVІІІ ст. переселенці з Задніпрянщини. Під час татарської навали ХІІІ ст. слов’янські поселення буди зруйновані і спалені. Як показують знахідки татарських грошей на розкопаному Донецькому городищі біля Харкова, воно не зразу вилюдніло. Та згодом вся ця країна перетворилася у «Дике поле», а постійні поселення сіверян відійшли на північ. Проте в свідомості нащадків цих поселенців Дике поле назавжди залишилося своєю, дідичною землею.

Сюди  в ХVІ ст. час від часу відчайдушні мисливці навідувалися за диким звіром й птицею та медом. Дике поле завжди притягувало до себе увагу людей  казковим багацтвом природи. На ліси в Слобожанщині в ХVІІ ст. припадала майже половина її території^[1].  Приваблювали родючі землі,  багаті пасовища, повноводні річки й озера. До середини ХVІІ ст. тут ще, як і в добу Київської держави, промишляли на бобрових та інших звіриних гонах, ловили птицю перевісами, добували мед в бортних урожаях. В менших річках ловили щуку, лина, карася, окуня, а в значніших – сома, сазана, чабака, осетрів, білугу, стерлядь. В лісах і степах   водилася силенна сила всякого звіра і птиці. В 1657 році а лісах Сумського слобідського українського полку  б’ють куницю й лисиць, вовків та ведмедів, лосів і вепрів і вся­кий звір і рибу ловлять. В ХVІІ ст., в степах ї лісах Слобожанщи­ни поруч з лосями, сайгаками, козулями плодилися також зайці, білки, тхори, бобри, борсуки, видри та соболі й горностаї, гніз­дилися лебеді, фазани, гуси й качки. Тут ще збереглися дикі ко­ні й зубри, які були знищені на початку ХVІІІ ст.

 Московське царство вважало себе спадкоємцем Київської Дер­жави і господарем території колишнього Чернігівського князівства. Уряд Москви був зацікавлений у заселенні своїх південних кордонів. Проте колонізувати сталими поселеннями Дике Поле і навіть підступи  до нього Москва була неспроможна. Ще в ХVІ ст. Курськ був місцем висилки з центральних областей важливих державних право­порушників і карних злочинців. Тим часом Москві з півдня постійно загрожували напади кримських татар. Проблема заселення південних кордонів держави дедалі набирала все більшої гостроти.

 В ХVІІ ст. Дике Поле починає заселятися. Масову еміграцію українців на Лівобережжя і особливо на Дике Поле викликав безоглядний терор, до якого вдалася польська шляхта на Правобережжі. С. Величко, що відвідав Правобережжя, писав: «.. видіх пространніє тогобочніє Украино Малоросійскіє поля, і розглегліє долини, ліси и обширніє садове, и красніє дубрави, ріки, стави, і озера запустіліє, мхом, тростієм а непотребною лядиною заросліє... Видіх же к тому на розных там містцах, много костей человічесних, сухих и нагах, тилко небо покров себі имущих...». В 1637 р. прийшло з-за Дніпра на Слобожанщину біля 10 тисяч козаків, В 1638 р. ватага козаків під проводом Я. Остряниці заснувала Чугуїв. В І645-1647 рр. задніпрянці почали займати береги річок Ворскли, Харкова, Дінця^[2]. Особливо інтенсивно заселяється Слобідська Україна а середини ХVІІ ст. Нещаслива битва Б. Хмельницького під Берестечком 1651 р. викликала особливо широку хвилю переселенців. У літописних за­мітках 1651-1748 рр. Сулимівського архіву занотовано: «У осінь 1651 р. почали осідати слободи: спочатку Лебедин, Суми, Охтирка, Харків^[3]».

Московський уряд заохочував переселенців. В царській грамоті до засновників Коломака цар закликав «приходцов из запнепрянських городов на житье», на Слобожанщину. «Места те, – говорилося в  грамоті, – жительству угодны, лесами и пашенными землями пространны и рыбными ловляии и зверинными промисами довольны». Цар обіцяв: «воєводам и приказным людям русским у них не быть лет с десять и больше, а ведать их полковнику и сотнику уряднику, ково они выберут своими вольними голосами... Торговать же им самим и с ними в городах и по ярмаркам приезжим людям тоговыми всякими то­варами безпошлинно... Держать шинки по своим обыкностям безоброчно. Полковые службы не служить и податей и оброков никаких им не платить Кроме того, что строить городок свой и место и селиться і дворами, селы и деревнями и пашенные свои земли распахивать и береженье держать для себя от приходу воинских людей. А после тех льготных лет винные варници и шинки держать безоброчно»^[4].

 В 1659 р. в документах згадується уже не лише місто Лебедин, але й лебединську округу^[5]. В Лебедин, як і в інші слободи, зійшлися вихідці з різних міст і сел України. В одній з богослужебних книг в Миколаївській церкві Лебедина зберігався запис про те, що парафіяни цієї церкви прибули в Лебедин з Корсуня і Чигирина. Ця звістка стверджується тим, що в миколаївській парафії проживали громадяни з прізвищами: Чигринець, Моринець, Черкашенин, себто нащадки виселенців з Чигирина, Моринець, Черкас Можливо, і назва Лебедин принесена з задніпрянського Лебедина. Яким строкатим був склад первісних поселенців Лебедина (він не вбе­рігся) можна здогадуватися, розглянувши список поселення в 1671 р. незначного містечка Слобожанщини - Миропілля. Сюди зійшлися: з Ромна 147, Конотопа 65, Борзни 49; Глинська 39, Срібного 59, Хотмижська 38, Лютеньки 28_, Недригайлова 26, Гадяча 21, Зінькова, Глухова й Нових Млинів по 14, Ніжина і Коропа по 1З, Вільшани, Івангорода й Кролевця по 8, Охтирки, Лебедина й Красного по 7, Могилева 2, Вітебська, Слуцька по 1, з Київщини та інших міст Правобережжя 21, Білгорода, Кром, Путивля по 2-3 чоловіка. Проглядаючи списки поселенців населених пунктів Слобожанщини, знаходимо вказівки на виселенців від Галичини до Полтавщини, від Холмщини до Поділля, а також бойків і гуцулів з Карпат та закарпатців. В одно слобожанське містечко зійшлися: козаки з 27, міщани з 45, посполиті з 102 міст і містечок та сел. В межах самої Слобожанщини населення не раз частково переселялося з одного місця на друге.

Отже, колонізували Дике Поле «черкаси», що принесли сюди свій усталений старочеркаський громадський устрій.

 Нащадки сіверян-автохтонного населення часів Київської Держави - свого державного погляду на колонізацію Дикого Поля, на право володіння цією територією не виробили. Це право присвоїв собі московський уряд. Він стверджував право на володіння землею і водами. Він же обмежував кордони слобідських полків і сотень.

 Найдавніше обмежування володінь лебединської округи було проведене московським урядовцем Абакумом Ієвлевим (рік невідомий), а в 1681 р. ці межі були поновлені. Після межування Ієвлева виселенці з Лебедина осадили Межиріч, Пристайлів, Червлене, Селище, Бережки, Озак, Бішкінь.

 Наприкінці ХVІІ ст.  почали заселяти допливи Дінця -  річки Красна та Жербець. Сюди переселилися вихідці з північних слобідських полків. Сватову Лучку заселили вихідці з Зміївщини, Богодухівщини, Сумщини і Лебединщини. Слободу Кремінну заселили козаки Ізюмського, а ще більше Сумського полку, «не имеющие по умножению народонаселения довольного количества земли в прежних местах своего жительства»^[6].

Лебедин заселений був козацько-міщансько-селянськими масами. Імен великих феодалів, таких, як Герасимов Кондратьєв у Сумах, Осипов у Охтирці, Шидловський у Харкові, поміж першими поселеннями Лебедина не зустрічаємо. Реєстру перших поселенців Лебедина ми не маємо. Як розвивалася економіка, як зростало населення міста у наступні роки - досі ще не вивчено. Уривчасті відомості, збережені в архівних документах, переконують нас в тому, що на Слобожанщину задніпрянці принесли вироблену систему господарювання, знання різних ремесл, побутовий уклад, звичаї. А.Слюсарський в своїх роботах, присвячених історії Слобожанщини, подає відомості з архівних документів. Деякі з них наводимо і ми. За відомостями 1681 р., в Лебедині було населення 2095 чоловік в тому числі 403 козаки полкової служби, 553 козаків другої статті, що були при валовому ділі (обслуговували укріплення замку) та 1089 чоловік міщан, більше половини всього населення. Напри­кінці ХVІІ ст. на Слобожанщині було проведено поділ на виборних козаків і підпомошників. В 1732 р. виборних козаків було в Лебедині 502, а підпомошників 3022.

Найстарший збережений перепис Лебедина, так званий «хрущовський», був проведений 1732 р. В ньому занотовано, що в Лебедині були розміщені дві сотні Сумського полку. Всього нара­ховано було 78 козачих дворів, у яких стояло 162 хати і прожива­ло 502 душ козаків (жінки до перепису не включалися), 153 - сусідів козацьких. Підпомошники жили в 1033 хатах, по стояли в 737 дворах, і було їх 3022 чоловік. Поза цим перепис занотував 2 сотників, 12 підпрапорних, 135 церковників, 172 робітника (вільнонайманих) та 85 чоловік підданих, що належали різним влас­никам. Всього перепис 1732 року зафіксував у Лебедині 897 дворів, в яких стояло 1232 хати, і в них проживало 4165 осіб чоловічої статі^[7]. Ось як, наприклад, заселено було двір козака Михайла Кириченка: у першій хаті жив сам господар 50 років, у нього був син Микита 30 літ, у Микити діти - Петро 7, Павло 6, Микита 2-х років та онук Іван Пархоменко 20 літ; робітники Древаль 30 років, Мандриченко 17, Сашко 30 літ, у Сашка діти: Влас 7, Прокіп 4, Олексій 3-х років.  В другій хаті жив сусід Колісниченко 30 років. В третій хаті – сусід Григорій 20 років, у нього син Василь піврічний. В четвертій хаті – сусід Петренко 10 та його брат Кіндрат 8-ми років. Отже, в одному дворі стояло 4 хати, в яких проживало 17 душ (чоловіків). Крім сотнян, в Лебедині проживав ще гетьманського регіменту бунчуковий товариш П. Борзаківський та абшитований майор князь І. Каковський.

 Знайомлячись зі списком прізвищ лебединців 1732 р., переконуємося, що прибулі з-за Дніпра поселенці кріпко закоренилися в Лебедині й прізвища їхніх нащадків і досі міцно пов’язані з рідним містом. Тривожні небезпечні умови для життя переселенців з-за Дніпра склалися на Слобожанщині. Увесь ХVІІ в. слобідські козачі пол­ки мусіли обороняти свої землі (а тим самим і кордони Московської держави) від безконечних нападів татар. Це було тяжке лихо. Поль­ський письменник М. Броневський, що добре знав татар, писав у 1578 р.: «Татари - народ хижий і голодний; не тримається ні своїх  клятв, ні спілки, ні дружби, а думають тільки про свої вигоди, живуть грабунками і постійною зрадливою війною».

 Наприкінці 50-х років ХVІІ ст. Виговський за відмову приєднатися до нього напустив на Сумський полк татар, що кілька років підряд шарпали поселення полку. На початку 1659 р. татари присту­пали до Сум, а на території полку нападали на поселення, руйнува­ли й палили оселі, грабували худобу, хапали й гнали в полон людей. В 1663 р. татари стояли в 10 верстах від Сум. Під час повстання Брюховецького 1667-1668 рр. татари знову з’являються в межах Сумського полку. На цей раз Лебедин від кримських і ногайських татар витерпів «кров і рани, осадне сидіння і полонне терпіння». Під час війни Туреччини з Москвою в 1673-1678 рр. Сумський полк брав участь в різних «нарядах» і боях, а в 1677 та 1678 рр., «з упорядниками і всіма козаками» бився з турками під Чигирином. Брав участь Сумський полк у першому (Голіцинському) кримському поході (1687 р.). Під час же другого кримського походу Москви 1689 р. через бездарне керівництво в Чорній Долині під Перекопом татари так розгромили Сумський і Охтирський полки, що «заледве з двох полків півтораста чоловік залишилося в живих; полкові бубни, гармати й прапори втратили».

В ще важчих умовах проходила військова служба слобідських полків і у ХVІІІ ст. Посилювалась імперіалістська політика росій­ського уряду, і слобідські полки примушені були брати участь у всіх військових походах, зокрема в Азовських. З  початку шведсько-російської війни Сумський полк перебував в 1700-1702 р. в Інгерманландії. Пізніш війна перебазувалась на Україну. В кінці 1708 р. в Лебедині і Сумах перебував штаб російської армії. В Лебедині Меншиков провадив розслідування справ осіб, запідозрених у зносинах з Мазепою. Внаслідок цих розслідувань в Лебедині залишила­ся величезна «могила гетьманців»^[8], В 1728 р. слобідських коза­ків послали в Гилянський похід у Персію. Воювали слобідські полки в Литві, де підтримували домагання саксонського курфюрста, що хотів здобути польську корону. В 1735-1739 рр., вони брали участь в надзвичайно тяжких походах Мініха в Крим. В 1739 р. їх погнали в Молдавію. В 1746 р. примусили воювати за Марію-Терезу в боротьбі її за австрійську спадщину. В 1757 р. вони билися при Грос-Егерсдорфі проти Фрідріха Прусського та ще в багатьох інших кампаніях.

   Крім цих походів проти «зовнішніх неприятелів», слобідські полки використовували і проти «внутрішніх ворогів». Сумський полк посилали на Дін усмиряти повстання Булавіна, а булавінці в 1708 р. біля річки Уразової знищили половину Сумського полку. Проте булавінський рух знайшов ґрунт і на Слобожанщині, де під проводом Голого воював загін повстанців. Під час повстання Пугачова агітація його агентів знову досягла Слобожанщини. В 1774 р. багато слобожан вирушило в армію Пугачова. Загін в 600 чоловік з’єднався з військами Пугачова. Серед взятих в полон царськими військами виявилось багато слобожан. Зберігся архівний документ, про те, що Саратівська воєводська канцелярія 1775 р. надіслала етапом учасників повстання Пугачова, які були родом з Межиріча, що під Лебедином.

 Полкові козаки повинні були вирушати в похід з власним озброєнням і екіпіровкою, харчами й фуражем, утримуючи себе й коня власним коштом. Тягар видатків на утримання козака під час походу та на ведення господарства у його відсутності роз­поділявся  на козацьких «сусідів» та козацьких «підпомошників». Коли козак перебував у поході, в його хату ставили військового «консистентна», якому треба було достачати харч і фурах. На зимові місяці на Слобожанщині розквартировували російські полки, які теж мусило утримувати місцеве населення.

 Лебединські сотні Сумського полку брали участь не тільки в далеких походах, а відбували службу також на території Слобожанщини: охороняли й лагодили фортеці, будували нові укріп­лення. В яких умовах проходили ці «командирації», свідчить лист лебединського сотника Івана Берла, писаний з табору під Зміївським Бішкінем 1681 р.: «... Від озера до болота побудували надолби. Ознаймую: козаки наші в запасах оскуділи дуже, що насилу у деяких є що їсти. Від того голоду з табору відходять і не можна зупинити їх. Залишилося мало козаків. Наближається час зимній, а вони голі, хворі їсти нічого і коням корму немає. З домівок прислати нічого за убожеством. Минулого (1680) року у нас в Лебедині посад вигорів і в тій пожежі хліби оскуділи дуже»^[9].

 У ХVІІІ ст. царська військова влада почала використовувати слобідських козаків, як простих робітників. З 1719 по 1723 рр. їх висилали на «канальні роботи» - копати Ладозький канал. Тоді з кожних 7 дворів брали по 1 чоловіку, - ці ж двори мали оплачувати їхній харч, що видавався в Петербурзі. Тяжкі умови праці, хвороби вигубили на цих  роботах слобожан не менше, ніж татарські напади. З 1731 по 1733 рр. слобідські козаки примушені були будувати «Українську лінію». На кількасот верст у голому степу треба було викопати глибокий рів і насипати високий вал, побудувати фортеці, загатити болота, прокласти дороги, помостити мости, покопати ко­лодязі. Слобідські полки мали виділити для цього по 1 робітнику з кожних 10 дворів, дати на кожні 10 чоловік хуру, на 50 чоловік плуг з волами, достачити лопати, сокири, взяти зброю для захисту лінійців, дати провіант на 3 місяці.

Все це руйнувало козачі господарства, і козаки покидали насиджені оселі і тисячами втікали на Дін та в інші місця.

На протязі ХVІІ і першої половини ХVІІІ ст. царський уряд систематично і послідовно урізував «старочеркасские обичності», а в 1765 р. остаточно ліквідував рештки автономії слобідських полків. Історія Слобожанщини ХVІІІ ст. - це безкінечний ряд заходів царсь­кого уряду, скерованих на те, щоб зруйнувати вироблений козаками військовий лад і запровадити загальноросійські армійські поряд­ки. У вікопомній «Енеїді» І.Котляревський - сам майор російської армії - присвятив теплі слова старожитньому козацькому війську і з сарказмом згадує негативне ставлення сучасного російського вій­ськового начальства до козацького війська:

«Воно так, бачиш, і негарне

Як кажуть-то – нерегулярне».

 Розповів він і те, що начальство:

«...ну військо муштрувати.

Учить муштрений артикул,

Вперед як ногу викидати,

Ушкварить як на караул...»

 Цю муштру Котляревський оцінив так:

«Такеє ратнеє фіглярство

Було у них за регулярство».

У 80-х роках ХVІІІ ст. на Слобожанщині було запроваджено загальноімперське «положениє о губерніях» і завершено покріпачення козаків і поспільства.

Старі хати Харкова

 Після Великої Жовтневої революції в усіх обласних і значніших районних центрах України почали організовуватись музеї. Утворюються гуртки краєзнавців, що вивчали природу й культуру місцевого населення. Особливого поширення набрали етнографічні дослідження[10].

В Харкові при Всеукраїнському комітеті охорони пам’яток мистецтва і старовини (ВУКОПМІС) була створена Комісія по вивченню українського народного дерев’яного будівництва. Роз­робляючи програму і план своєї діяльності, харківська комісія критично переглянула дореволюційну літературу, присвячену етно­графії Ліво- і Правобережної України, особливу увагу звертаючи на роботи, присвячені хаті.

Розгляд дореволюційної літератури про хату[11] показав, що питання про одночасове систематичне обстеження хат цілої території України ніким ще не ставилося; що обслідувано хати по Україні дуже нерівномірно. Полтавщині, Катеринославщині, Гуцульщині, Чернігівщині присвячено окремі монографії. На Чернігівщині й Бойківщині обстежено будівництво хат окремих сіл. Поділля ж, Волинь та Київщина описані разом, без визначення характерних відмін хат кожної з цих областей. Херсонщина з Таврією, Кубань та Слобожанщина в цілому зовсім не підлягали серйозному обстеженню. Значно відрізняються ці праці також методом штудіювання матеріалу, точністю та повнотою опису оглянутого матеріалу і тому вони часто позбавляють дослідника можливості порівнювати будівлі окремих областей і районів. Відсутність же в цих працях і точних обмірних креслеників, фотографій та докладних описів вжитого на будівництво матеріалу й конструктивних засобів, зов­сім унеможливлювали ґрунтовне наукове дослідження історії нашого хатнього будівництва. Слід підкреслити, що в певні історичні періоди хати досить швидко різко змінювали свої форми. Так, в 40-х роках XIX століття на Чернігівщині нараховували 23 тисячі чорних хат, в 60-х роках їх залишалося ще 7 тисяч, а в кінці 80-х років вони уже зовсім зникли. Чорну хату замінила біла. Отже, порівняння наведених даних в роботах, віддалених одна від другої десятиліттями, не може дати надійних наслідків.

 Комісія по дослідженню дерев’яного будівництва харківського ВУКОПМІСа вирішила тому почати свої роботи з малодослідженої Слобожанщини і провадити досліди систематично, послідовно вивчаючи повіт за повітом[12]. Перед початком польових дослідів сучасної хати комісія зібрала писемні відомості про слобожанське житло попередніх віків. Про «предків» сучасної хати-житла дотатарської доби на території сучасної Слобожанщини - дали деяке уявлення розкопки городищ. В 1902 р. було частково розкопано Донецьке горо­дище під Харковом. Відрита на ньому землянка розміром 5 аршин 10 вершків на 5 аршин 5 вершків врізалася в землю на 1 аршин 6 вершків. Долівку мала земляну. Стіни всередині були обложені деревом, закріпленим по кутках стовпами. Вхід в землянку, орієнтований на південь-схід, був з короткої сторони.[13] Донецьке городище бу­ло заселене в ХІ-ХII ст. і запустіло після зруйнування та пожежі. Знахідки на городищі татарських грошей свідчили, що і після ка­тастрофи городище ще довго не цілком відлюдніло. Одночасно з Донецьким було розкопано Круте городище коло Ницахи Охтирського повіту, де відкрито також землянку. В двох кутах цієї землянки знайдено рештки стовпів, що служили для зв’язку кругляків стін. Чотирикутня в плані з земляною долівкою оселя мала довжину 5 аршин. З середини XIІІ ст. і до ХVІІ віку життя на території Слобожанщини завмирає. Знову інтенсивно починає заселятися «Дике Поле» лише з середини ХVІІ століття.

 Найдавніші писані відомості про слобожанські хати знахо­димо в «Описній книзі Зміївського козачого монастиря» 1702 р. В ній списано нерухоме майно: «Позаді ж монастиря серед великого лісу на річці Гомольші двір; на тому дворі дві хати, а між ними сіни»[14]. З того ж опису довідуємося, що монастирю належали ще три двори в Змійові; на одному дворі стояли «дві світлиці проміж них сіни» та крім того «світлиця ж і сіни, а біля   воріт чорна хата». На другому дворі – «дві хати між ними сіни», на третьому – «хата й кліть». В Мохначах монастиреві належав двір, на якому стояли «дві хати між ними сіни». В Ізюмі був монастирський двір і на ньому стояла «світлиця з кімнатою й чорна хата, а проміж ними сіни». З цих уривків бачимо, що на межі ХVІІ і ХVІІІ вв.  на Слобожанщині не важко було знайти курну хату; з другого боку вже існували доволі складні типи житла: двокамерні (світлиця й сіни), трикамерні (дві хати через сіни), чотирикамерні (в Ізюмі). З перепису Хрущова 1732 р. довідуємося, що в Харкові хат було більше ніж дворів: 1280 хат у 950 дворах.[15] У м. Лебе­дині того ж 1732 р. у 897 дворах було 1232 хати[16]. В 1781 р. петербурзький академік Зуєв переїздив через Слобожанщину. В своїх «Путешественных записках» він писав: «В Липцах  строение все деревяное, вымазаное снаружи глиной и выбеленное и внутри весьма чисто»[17]. В Харкові «строение деревянное или же из хворосту, вымазанное снаружи глиной и выбеленное. Внутри же расположенное по малороссийскому образцу: одна половина хаты для хозяина с семьей, а другая с галереею, поелику часть жителей шинкует – для гостей»[18]. З Харкова Зуєв поїхав на південь, в Валках, пише Зуєв, – «строение мазаночное, однако хорошее, порядочное». З 80-х років ХVІІІ до початку XІX ст. тип хат на Слобожанщині не змінився. В Липцях Зуєв бачив рублені хати; в Харкові до рублених долучаються дєрев’яні «у шули» та хворостяні; у Валках руб­лені хати змінюються мазанками.

Свідоцтво Зуєва підтримує автор[19] «Топографического описания Харьковского наместничества 1785 р.»: «Украинцы, – пише він, – на построение жилых покоев не много употребляют бревен, не делают они построек высоко в закат. Цельное строение из брусьев или пластиннику бывает у дворян и других достаточнейших людей, а половина селений выстроена из хворосту, утвержденного между деревянных столбов и перекладин, набитого камнем с глиною и обмазанных с обоих сторон мелом, а вместо карнизов и наличников желтою или зеленою глиною. И понеже ни в каких жилых покоях во время топления дыму не бывает, то дерево в них не преет, а покои долговременно невредимы стоят»[20]. 3і слів Зуєва та автора «Топографического описання» можно зробити висновок, що чорні хати, які на початку ХVІІІ ст. ще нерідко зустрічалися навіть в південних Зміївському та Ізюмському повітах Слобожанщини, в 80-х роках того ж століття вже віджили свій вік. «Не только в слобожанских городах, – говорить автор «Топографичесного описання», – но и в селах и хуторах не хотят жильцы черных и сажей закоптелых изб, а стараются посильно и привыкли с воспитанием содержать внутренность и наружность жилых изб бело, почему жилые дома в го­родах и лучших сельских домах по большей части липовые строют, а другие, за неимением такового к строению дерева, белят стены и
потолок мелом»[21].

Миті хати і через сотню літ пізніше залишаються характерними для Слобожанщини. М. Левченко, як і автор «Топографического описания» 1785 р., зазначає, що на Слобожанщині в кінці третьої чверті XIX в. зустрічалися світлиці, в которих стіни всередині, були не білені, а викладені з чисто виструганого дерева[22]. За спогадами харківського старожильця Г. Устинова, хати в Харкові на межі ХVІІІ-ХІХ вв. були всередині миті.[23]  В одному з видань хар­ківського губернського земства знаходимо спробу опису земським статистиком типів селянських будівель Харківської губернії[24]. Автор цього нарису писав: «Найбідніші хати будуються з верби, вільхи, сосни і рідко берези, розміром 10 аршин довжини на 6-9 аршин ширини і 4-4,5 аршин вишини. Зруб, зложений з кривих нещільно при­гнаних кругляків, клинцюють, а шпарунн збивають глиною з навозом і потім товсто обмазують глиною. Поверх стін навхрест кладуть два сволоки. Стеля настиляється з тонких дрючків, а частина запліта­ється хмизом та обмазується глиною. Холодні сіни, переважно хворостяні. Другий тип - дві хати через сіни - часто роблять з добрішого дерева. Третій тип - той же, що і другий, тільки кожна хата  переборкою ділиться ще на дві камери. Хати останнього типу роб­ляться з доброго дерева, переважно дуба, іноді сосни. Вінці щільно пригнані один до одного і всередині чисто вистругані і не ма­зані. Покрівля всюди солом’яна. В Куп’янському та Старобільському повітах нерідно хата будується з крейди[25].

 Пізніші друковані відомості про хати Харківщини знаходимо у М. Сумцова. Слобожанщина, на думку Сумцова, цілком входить у великий район рублених хат. Селянські хати, – говорить він - майже виключно дерев’яні. зрідка кам'яні (на півдні), рідко хворостяні обмазані глиною[26]. Ширше про сучасні слобожанські хати пише Сумцов в своїх «Очерках народного быта»[27]. Хати м. Охтирки і с. Хухри, – твердить Сумцов, – будують під соломою причілковими двома вікнами на вулицю. Стіни часто білі, тоді як у Лебе­дині, Богодухові більше люблять блакитні (синька). Призьби хат в Охтирці жовті. Запічна стіна хати – до комори – вимазана – жовтою глиною. Охтирський тип хат спостерігаємо і в Тростянці, В Боромлі і Котельві хати більші розміром і не мають такого витриманого пофарбування; вохри вживають менше. В Боромлі вікна і запічна стіна завжди залияаються білими. Отже, «Очерки» Сумцова – цілком описові.

Опис одної хати в Котельві подав А. Твердохлібів (1885 р.). В цій хаті було четверо вікон, різьблені сволоки. Хату всередині прикрашали паперові квіти, розписані кола та піч з колонками й виступами[28].

Проштудіювавши літературу, комісія ВУКОПМІСа приступила де вироблення програми дослідів. Харківська губернія простяглася довгою, відносно неширекою смугою в напрямку з північного заходу на південний схід. Межуючи з Полтавщиною, Чернігівщиною, Катеринославщиною, Донщиною, Курщиною та Вороніжчиною, вона могла дати (особливо на кордонах з сусідніми губерніями) різноманітні пере­ходового типу хати. За свідченнями етнографів, на Харківщині будували хати різних типів – від дерев’яних рублених до лимпачевих та кам’яних включно. В програму дослідження названого житла Слобожанщини Комісія ВУКОПМІСа, крім опису сучасного вигляду хати, включила: науково-точні обміри плану, розрізів і зовнішнього ви­гляду будови, дослідження будівельних матеріалів та конструктивно-будівельних засобів. Фотографування (чи зарисовування) як зовнішнього, так і внутрішнього виглядів хати, дослідження історії (доробок, перебудов) житла, збирання відповідної виробничо-тех­нічної термінології.

 Для переведення намічених заходів потрібна була допомога фахівця-архітектора. До неї був залучений архітектор В. Троценко. Ставши співучасником наукових етнографічно-мистецькознавчих дослідів, він узяв участь у детальному дослідження всього комплексу проблем, зв^’язаних з вивченням хат, їх крайових відмін, тради­цій, генезису. Комісія вважала, що хату потрібно досліджувати ком­плексно, об^’єднавши зусилля етнографів, архітекторів, мистецтво­знавців, мовознавців, істориків побуту та матеріальної і духовної культури археологів. Зібраний за такою програмою дослідів мате­ріал, давав змогу перевести всебічний науковий аналіз архітектур­них форм, композицій та декоративно-живописних і різьбарських засобів оформлення хат.

Польову роботу Комісія розпочала в січні 1920 року в Харкові. За виробленою нами анкетою було взято на облік понад 230 старовинних хат, зафотографовано зовнішній вигляд значної частини їх. Дев’ять з них були точно обміряні; докладно описано їх бу­дівельний матеріал, конструктивно-будівельні засоби, з^’ясовано пізніші зміни первісного вигляду будови та їх  декоративного оформлення[29].

Досліджені нами харківські хати були віком не старіші се­редини XIX в. Будувалися вони за такими планами: однокамерні без сіней (незакінчені), хата плюс сіни (рідко), хата плюс сіни з кімнатою (часто), хата плюс сіни плюс комора (дуже рідко), дві хати через сіни (один з найпоширеніших типів). Часто зустрічалися і більш складні композиції планів[30].  Багато осель через посилене зростання населення в Харкові з часом були розбиті переборками на кімнатки та кутки. Хати в різних кінцях міста (колишніх окремих приміських селах) відрізняються як загальним виглядом, так і будівельно-конструктивними деталями. Так, наприклад, на Лисій Горі кістяк даху (лати) перед ушиванням снопками заплітають хмизом, чого в інших районах Харкова не зустрінемо, стиль такої хати, як на Єлисаветинському провулку ч. 35, руку того ж майстра помітно і в інших хатах Заїківсько-Греківського району міста. На Основі ж таких немає. Обмазка стін теж відмінна в різних кінцях міста. Коріння цих фактів треба шукати в історії та формах заселення Харкова. Як показали опубліковані списки поселенців слобожанських міст ХVІІ ст., емігранти зійшлися на Дике Поле з цілої України – від Карпат до Полтавщини і від Холмщини до Поділля[31]. Тому на Слобідській Україні ми сподівалися знайти різ­ні види планування поселень, відмінні типи дворів, хати теж матимуть типи планів, архітектурних форм, будівельної техніки, декоративного окрилення. Згадані списки поселенців показують, що в кожному населеному пункті зійшлися вихідці з різних місце­востей, тому можемо сподіватися в різних кінцях навіть одного поселення здибати відмінні типи будівель. Треба відміняти ще один, тип хат (їх доволі багато в Харкові), на яких помітний вплив панського ампіру[32]. Під його впливом поширився в хатах ґанок з фронтоном. Поруч з ним існує, – очевидно, старіший тип ганка – навіс на сішках вкритий продовженням стріхи хати. Ганки з фронто­нами тулилися часом до піддашків, а іноді прироблялися просто до сіней[33]. Це більше наближаються до ампірових будівель хати, у яких піддашок з чола по краях замикається закритими, а іноді й виступаючими трохи перед піддашком присінками з фронтонами та двосхилими дашками.

Архаїчних типів хат на Слобожанщині і в самому Харкові ми знайти не чекали. Їх треба шукати на Поліссі, в Карпатах, в глу­хих старожитніх кутках України. Зате новіші фази в розвитку хати, можна було сподіватися, будуть представлені на Слобожанщині широко.

 Досліди в натурі показали, що хати в Харкові збудовані здебільшого в зруб з дубових брусів чи пластин; іноді з дуба й сосни; часом з дуба з допомогою липи чи сосни. Зруб складався з 13-14 вінців. Віялці в’язалися на кутках «в угол» з остатком, а в прогонах зшивалися тиблями Вишина врубу часто дорівнювала і визначалася половиною довжини причілка будови. Верхні вінці зру­ба випускалися на причілок у вигляді консолей. Консолі підтриму­вали підстрішний брус, нерідко оздоблений різьбленою "лиштовкою". Навіс стріхи на причілку мав глибину 0,85 м - 1,15 м. Рідше стіни хати зводилися всторч із пластин, які ув’язувалися внизу підвалинами, а вгорі ощепом в три вінці. Підвалини закладалися на стояках.

У харківських хат причілок довший за чоло. В обміряних будовах довжина причілку витримувалася в межах 5,15-4,42, а довжина  чола в межах 4,94-3,88 метри. Стелю (з пластин , дошок чи обаполів) настилали на сволок, що кінцем часто виходив на причілок. Долівка найчастіше була земляна, змазана жовтою глиною чи вохрою. З обміряних лише в одній хаті було наслано підлогу з дошок («хата на помості»). Вкривалися хати соломою на чотири схи­ли. Кістяк покрівлі складався з кроков, втягнутих бантинами; на них нашивали лати, а вже до лат перевеслами прив’язували трійки чи парки снопків соломи. На Лисій Горі лати спочатку перепліталися ріденько хворостом. Крокви пришивалися тиблями до ощепин (дах «до підкроковні»), а на причілку до підстрішного бруса. Висота кістяка покрівлі дорівнювала в старіших хатах висоті зрубу стін. Висоту ж стріхи разом з соломою і кут, під яким заламлювався до стелі причілковий схил (від 44° до 57°), визначала  основна естетична вимога тогочасних будівників харківських хат: висота стріхи мала дорівнювати висоті стін причілка, коли дивитися на хату з середини вулиці. В хаті по Єлисаветинському проулку висота стріхи з середини вулиці дорівнювала висоті зрубу стін, а кут нахилу стріхи причілку дорівнював 57°. Це - при ширині вулиці 16 м., Ширшала вулиця – зменшувався кут нахилу (51° в хаті по Заїківській вулиці, де ширина вулиці досягає 20 м. Коли ж вулиця звужувалася настільки, що зміна кута нахилу не могла зарадити. тоді, майстер збільшував висоту даху настільки, щоб зберегти зорові (ілюзовану) рівновагу між висотою зруба і стріхи[34] (хата на Ночліжній вулиці). Підвалини і низ зрубу захищала призьба, що обходила хату навкруги. Її робили з дошок у шулки чи заплітали хмизом, на­бивали піском або землею і підводили жовтою гливою або вохрою.

Хат а трьома вікнами (два на чоло і одно на причілок), як то бувало в архаїчних оселях, в Харкові не збереглося. Старші хати мають по двоє вікон і на чоло і на причілок, а в новіших на причілок виходить уже по троє вікон. В старіших оселях вікна невели­кі (0,69 на 0,71 м майже квадратові в просвіті) і розміщувались вони від кута на віддаленні, що дорівнювало висоті вікна. Висоту зруба майстер ділив на три рівні  частини і в середній третині прорубував вікно.[35]  В новіших хатах вікна стандартні, більші розміром (0,99 х 0,66 м.) і висота їх становить 4/3, або 3/2 ширини. Засоби в’язання луток і рам різні: «на ус», «зубчиками». Двері - в одно полотнище, в просвіті 2:1.[36]

До зруба хати впритул приставляли трьохстінок сіней, що найчастіше згодом переділяли впоперек на кімнату й сіни. Зростання потреби в жилплощі позначалося в Харкові і на хатах: їх стали переборками перегороджувати на невеличкі помешкання[37]. А в хаті на Основ’янській вулиці № 64 були наслані "нари" в два поверхи, на яких покотом спали сезонні робітники. Хату таким чином перетворили на щось подібне до ночліжок донбасівської Собачвки чи Шанхаю. Сіни звичайно були рублені; часом їх робили «у шули», іноді сторчові, а на Лисій Горі зустрічались сіни і плетені з хворосту. Сіни стелі звичайно не мали; деякі були пристелені згодом. Старі великі варисті печі всюди попереробляли на невелич­кі, або замінили їх плитами. На горищі хати № 12 по Кузинській вул. були знайдені частини старовинної кахлі без поливи, з рельєфним орнаментом, що походила, певно, з печі ХVІІІ ст. В XIX ст. поширилися печі і груби, обложені полив’яними кахлями з мальованими квітами. Хат з митими всередині стінами, характерними колись для Харкова, нам уже не довелось бачити. Стіни в середені мазалися підсиненою крейдою; а зовні їх теж білили, просто по дереву. Сторчові ж спочатку по риштуванні обмазували глиною, а потій білили. Характерні для селянських хат лази, мисники, скрині в харківських хатах позникали. Не довелося бачити в них і коців, яких ще в середині XIX ст. в Харкові виробляли понад 25 тисяч на рік.

 Перед сіньми хати мали часом ґанки на сішках. Нерідко пе­ред чільною стороною розташовувався відкритий підданок на сішках. Підстрішний брус ґанку та сішки оздоблювались різьбою. Особливо майстерно оздоблено було піддашок і причілковий нідстрішний брус хати по Токовій вул. на Холодній горі, а також підстрішні бруси ряду хат на Іванівні, на Лисій Горі та на Основі.

Пізніше хатнє будівництво Харкова відчуло отруйний деструктивний подих капіталістичного міста. Значна частина молодших хат збудована малокваліфікованими майстрами-ремісниками. І зовсім небагато залишилося таких, що зберегли аромат щиро-народної поетичної архітектури. Поміж останніми для прикладу можна назвати хату то Єлисаветинськону провулку під числом 35. Це делікатно-струнка будова, характерна для заїківсько-греківського району Харкова. В плані сама хата - чотирикутник, у якого причілок – сторона рівностороннього трикутника, а чоло-апофема того ж трикутннка. Довжина сіней (чоло) дорівнює 1/2 діагоналі плану хати. Поділена навпіл дованна причілку відзначає висоту зруба стін і висоту кістяна покрівлі і пари кроков з бантинами утворюють різнобічний трикутник з прямим кутом при вершині. Висоту зруба стін майстер поділяє на три рівні частина. Середню посідають невеликі вікна майже квадратової форми (0,69 × 0,71 м), прорубані вони від кутів зрубу на віддалені, що дорівнює висоті вікна. Ширина просвіту ординарних дверей становить половину висоти їх. Отже, будова витримана в простих гармонійних пропорціях. Ці пропорції утвердились в українській архітектурі в ХVІ в., коли вона розвивалася в фарватері європейського класицизму. З XIX в. пропорції ці вживалися народними архітекторами уже як відгомін давніх традицій. В хаті по Єлисаветинській виразніше виявляються інші, пізніші стильові риси. Висота стріхи разом з соломою більша висоти стін. Але, як показали обміри, рівновага стін і стріхи відновляється, коли дивитися на хату з середини вулиці, де звичайно ходили люди в середині XIX в. Отже, будівник фіксує точку, з якої слід розглядати хату, враховуючи ракурс. Це засіб характерний вже для іллюзійного стилю, що прийшов на зміну класичному. Архітектурний  образ хати впливає на емоції глядача не стільки архітектонікою, скільки насиченістю і гамою бара. Хата не зберегла натурального кольору дерева. Вона обмазана. Зовні блакить стін чола і причілку контрастує з вохрою призьби і напільної стіни. З середині долівка мазалася жовтою глиною, стіни - підсиненою крейдою, а на біленій стелі були намальовані блакитні зірочки. В гарячий сонячний літній день синюватий тон інтер’єра в протилежність до зовнішньої спеки справляв враження прохолоди. А надвечір той же інтер’єр з рожевими рефлексами заходу сонця, випитими червоною заполоччю рушниками на стінах в противагу надвірній прохолоді, викликали відчуття тепла. Оці мінливо-рухливі зміни форм простору за допомогою барв – характерна прикмета мистецтва ілюзій­ного стилю, а також і для майстра хати по Єлисаветинському провулку[38].

 Слід зауважити, що в околишніх селах хати були яскравіше, нін у Харкові позначені високий рівнем архітектурної культури на­родних майстрів. Але ні закінчити розпочаті нами досліди в Харко­ві, ні продовжити дослідження по селах Харківського повіту нам не пощастило.

 І лише влітку 1925 р. досліди над хатнім будівництвом Слобожанщини були продовжені. На цей раз об’єктом досліду стало житло міста Лебедина, на півночі Слобожанщини. Про це в наступному нарисі.

Лебединський замок

Лебедин – з самого початку укріплене місто Сумського слобідського полку. Докладного опису, як виглядали укріплення Лебедина в ХVІІ віці, не маємо. Відомо лише, що фортеця мала глибокий рів. За ровом підносився високий крутий земляний насипа­ний вал. А по гребню валу йшли стіни довжиною 1250 сажнів з 20 баштами в них. Озброєна фортеця була 9 гарматами[39], які обслуговували спеціалісти гармаші[40]. Їм за їх службу була виділена земля по Пслу біля с. Михайлівки, що мала назву «Пушкарівка»[41]. За валами доглядали і їх направляли козаки «валової служби». В 1661 р. в Лебедині налічувалось 2165 чоловік, з них 403 козаки полкової служби і 653 козаків другої статті, що були по валовому ділі та 1089 чоловік міщан[42]. Місце, де була лебединська фортеця – «замок», зберегло цю назву і досі. Стіни її були найдовші серед сотенних фортець сумського полку. В ній лебедяти в 1678 р. витримали облогу Брюховецького.

Лебединський замок був побудований «за черкаським звичаєм». Як виглядали тогочасні слобожанські замки, може дати уявлення опис ХVІІ ст. фортеці Ізюма, побудованої 1681 року. Ізюмський полковник Г. Донець писав про неї Косагову: «Городового і валового сделал я полку своего козаками: на высоком кургане городок огородил палями округ от поля дубовым лесом, стена 64 сажени и рву прибавил. От раскату пальми огородил всяким лесом 49 саж. и рву также прибавил. Третья стена огорожена и ров ископан 50 саж. А в той стене на кургане башня срублена – до навесу 25 венцов, а на навесу с закатом 10 венцов и чердак. Четвертая стена от берега до кургана 54 саж., также огорожена и окопана рвом, а на, проезжих воротах башню поставлено на 17 венцов, у четыре угла и мост, а на той башне почали делать шестиугольный раскат»[43]. Отже, стіни замку – це дерев’яні палі, закопані сторчма по гребню валу. В опису цього ж ізюмського замку 1784 р. згадується уже лише вал і сухий рів, а про стіни згадки немає. Вони зникли. Зникли стіни і башти згодом і в лебединському замку, бо при нових формах ведення війни вони стали зайвими. В ХVІІ ст. башти в лебединському замку були рублені, як і в Ізюмі, а стіни – сторчові палі по гребню вала.

Як виглядало у ХVІІ віці само місто Лебедин, яка була його забудова, не знаємо. Ніяких графічних матеріалів, що давали б уявлення про вигляд нашого міста в ХVІІ в. не маємо. З ХVІІІ в.[44] дійшов «План городу Лебедину сочиненный в 1787_:р.». Отже, це не план існуючого міста, а проект перебудови його. Зберіглося також «Описаниє к генеральному плану г. Лебедина» та «Экономические примечания на Лебединский уезд 1785 г.», «Описание» та «Примечания» свідчать: Лебедин стояв на різному місці по обох боках річок Вільшанки й Труханки (вона ж Боровка). На Вільшаниці у місті було три ставки. У літню спеку Вільшанка мала глибини 2 арш. і шириш 10 саж. («Примечания» глибину визначають не більш саженя і ширину 20 саж. ).

«Описание к генеральному плану» зазначило: місто було укріплене з трьох боків земляним валом висотою від 2 до ; саж. і шириною в основі від 2 до З саж. Фортифікація за минуле століття зазнала значних змін, якщо в ХVІІ ст. на валах фортелі в Лебедині стояли стіни і башти, то згодом стіни й башти зникають, і в ХVІІІ ст. з’являються на кутках фортеці 4 земляні батареї, – їх прикривав земляний вал вишиною в 1 саж. Фортеця мала 4 в'їзди. Зі сходу на захід через місто протікала Вільшанка, що під самою фортецею "робила кругость з осипним ровом глибиною від 1 до 4 саж.

У місті на Вільшанці побудовано було 4 млини. Перший – вище міста на Ушивській греблі. Другий - замковий, нижче першого, проти міського валу. Третій - в самому місті на Василевій греблі. Четвертий в кінці міста на Осипенковій греблі. Ці млини працювали круглий рік, не мололи під час половоддя та жарким літом. На Труханці стояв млин-вешняк, що молов весною та восени і літом в дощові роки. На Ушивській греблі стояв млин на дві комори; в першій було 2 мучні камені, а в другій – один постав мучний і сукновальна валюша. В замковому млині було теж 2 клітки; в одній – 2 мучні постави, в другій – один мукомельний камінь і 1 просяня ступа. Комора на Василевій греблі мала 2 мучні камені. На Осипенковій греблі також були 2 мучні постави. Крім млинів, хліб мололи в місті ще 40 вітряків.

«Описание» та «Примечание» занотували у Лебедині такі промислові підприємства: 40 горільчаних заводів, 15 броварень, 3 солодовні, 5 заводів, на яких фарбували вовняні в’язані пояси місцевого, виробу. Крім того, був тут ще один селітряний завод, що раз на 7 років виварював по 800 пудів селітри, яку постачали на Шосткинський завод.

За «Описанием к генеральному плану» в Лебедині налічувалось 1409 дворів та 9, а за «Примечаниями» 30 панських будників. В урядовому дерев’янову будинку в одній половині його містилася дворянська опека і нижній земський суд, а в другій – правління городничого, магістрат, караульня, архів, льох для казни, соляна комора. Був у місті мурований (недобудований) собор і 12 дерев’янних церков, а про школи згадки немає. Проте школи тут були. Перепис Хрущова 1732 р. показує в 4 дворах школи та в 3-х дворах 11 душ школярів. (Відомості ці, безперечно, неповні). Ф. Гумилевськнй в ІІІ томі своєї праці опублікував документ 1743 р., в якому згадується лебединський учитель Юхим Гарбар, в хаті якого «учинено поругание иконе».

На базарі налічувалось 19 комор, які продавали промислові товари. Двічі на тиждень відбувалися базари, на які з околишніх сел привозили хліб, крупу, дрова, сіно та ін. Чотири рази на рік відбувалися в Лебедині ярмарки, на які купці з українських та російських міст привозили свій крам: сукна, шовкові тканини, мідяний й цинковий посуд та ін.

Населення міста займалося хліборобством. Чимало було чумаків, що закупали на Дону рибу, а в Криму сіль, а потім розпродували їх по ярмарках. У вільний від сільськогосподарських робіт час цехові (і позацехові) ремісники - ковалі, гончарі, шевці, кравці, ткачі, теслярі та ін. обслуговували населення. Був у Лебедині в 30-х роках XVІІІ ст. і музицький цех. Жінки пряли коноплю, льон, вовну і ткали полотно, сукно, в’язали пояси.

Заселялося «Дике Поле» за правом «займанщини». Кожен мав право займати і користуватися певною ділянкою вільної землі. Але не кожен міг це зробити. Користалися цим правом ті, хто мав для того засоби: інвентар, робочі руки, робочу худобу, посівний матеріал і т. д. Тому  уже при самому заселенні тут утворилися групи заможніших і маси тих, що не мали засобів використати оте право займанщини.

Російський уряд посилав на «Дике Поле» своїх межовщиків, які і обмежували територію кожного полка, кожної сотні, кожного села: пахотні землі, ліси, пасовиська й сіножаті, річки й озера. Обмежована територія вважалася власністю цілої громади. Пахотні землі й пасовиська розділялися між членами громади. Ліси ж вважалися неподільною власністю цілої громади. В ці «в їхні ліси» в’їзжали громадяне, щоб заготовляти будівельний матеріал для житла та дрова для опалення. Тут не заготовляли ліс для громадських будов: на побудову і ремонт замку, мостів і т. п.

Хліборобство становило основний засіб існування слобожан. Дослідження розвитку економіки старої Слобожанщини тільки розпочинається. Проте деякі дані вже опубліковані. В 1785 р. в Лебединському повіті з 149 120 десятин землі під пашнею було 80 633 десятини. В архівних «Ответах на экономические вопросы 1766 р.» зазначалося, що в Сумській провінції в урожайні роки збирали в 7 разів проти висіяного, а в південних повітах в 10 разів. Багато це, чи мало? Дослідник Слобожанщини А. Слюсарський підрахував і прийшов  до висновку, що маси населення не мали середньої норми хліба і багато людей постійно голодували[45]. Низька культура землеробства швидко призвела до того, що на кінець XVІІ ст. частина населення лебединської сотні почала емігрувати. Переселялися «не имевшие, по умножению народонаседения, довольного количеетва землі в прежних местах своего жительства».[46]

Склад переселенців був остільки заразний, що давав підставу писати про них до Москви: «вони люди вільні, поважні, багато проміж них майстрів».[47] Ці майстри на нових місцях зразу починають організовувати виробництво. В 1653 р. тут розпочинається організація гутного промислу. В документі 1657 р. уже згадується двохтяна варниця біля с. Ворожби. Переселенці ввели не тільки у себе на Слобожанщині, а навчили також своїх північних сусідів з Вороніжчини будувати і користуватися вітряками для помолу хліба. В «Чтениях в Обществе истории й древностей российских при Московском университете (Москва, 1872. Отд. ІV) на с. 129 надруковано дуже цікаве повідомлення Корнілія де Бруін, що 1703 р. відвідав у Воронежі цікавий вітряк-турбіну, збудовану українським майстром: «Будівля – восьмигранник. В середині його 4 млини, які працюють одночасно; без крил та інших зовнішніх пристосувань для використання вітру. Всередині приладжено 7 вітрил, подібних вітрилам на човнах. Будівля має великі вікна чи двері. Коли подує відповідний вітер, відкриваються 2 чи 3 вікна звідти, звідки вітер. Через ці вікна вітер надимає вітрила і рухає всю машину».

З ремісників слід відзначити в першу чергу теслів, які, крім першорядних дерев’яних монументальних споруд, створили привабливо-мистецьку лебединську школу житлового хатнього будівництва. Воно мав своєрідне обличчя. Про цього мова буде нижче.

Хотілося б згадати ще про такі ремесла, які, на жаль, або безслідно зникли, або про які залишились лише глухі згадки. Серед них слід згадати про виробництво плетених шерстяних поясів. Про цей промисел згадують архівні документи на протязі сотні літ, між серединою ХVІІІ і XIX ст. їх плели жінки, готову продукцію фарбували на місцевих заводах, а потім розвозили і продавали в сусідніх містах по ярмарках. Про них уже в середині ХІХ в. Ф. Гумилевеьквй писав, що в Лебедині в 1857 р. працювало 5 заводів (як і в середині ХVІІІ ст.), на яких фарбували плетені шерстяні пояси місцевого виробу на суму 5720 крб. і які продавалися на ярмарках головним чином у Ромни та в Коренній Пустині (на Курщині)[48].

Зникло в Лебедині виробництво плахт. В 1920-х роках нам пощастило зустрінути тут місцеву міщанку (Лобкову), яка згадала імення місцевих плахтарок і зуміла пригадати назви плахт і назви візерунків, які ткали на плахтах оті майстрині.

До середини XIX в. дожило в Лебедині виробництво килимів, їх можна було знайти у скринях місцевих міщанок та по церквах. Зразки їх експонувалася в Лебедині на виставці 1918 р.[49] Дещо про них писалося в друкованих роботах[50].

Зникло також гончарне виробництво у Межирічі. Недавно ще по хатах у Лебедині можна було зустріти посуд межиріцького виробу. Старі люди ще часом згадують в розмовах про «межиріцькі свистунці». Окремі екземпляри межиріцького посуду потрапили до Київського  музею українського народного мистецтва.

Гутництво не лише зникло на Лебединщині, але й пам’ять про нього тут зовсім затратилась і лише архівні документи нагадали нам про нього.

Питання про гутне виробництво на території Слобідсько-українських полків (як і про інші промисли – гончарство, ткацтво, килимарство та ін.) досі не опрацьоване. Не зібрані й не систематизовані відомості про гути, що зустрічаються принагідно в архівних документах ХVІІ-ХVІІ ст. Проте навіть окремі розрізнені відомості, які потрапили в опубліковані роботи про Слобожанщину Филарета (Гумилевського), Д. Баталія, А. Слюсарського та ін. свідчать, що гутне виробництво з’явилося на Слобожанщині в середині ХVІІ, а особливого розвитку набуло в першій половині ХVІІІ ст.

В 1653 р. до м. Вільного Охтирського слобідського полку з Києва прибув українець Т. Юр’їв (стекольний майстер) з жінкою, дітьми та братом[51]. Наприкінці ХVІІ ст., як зазначає А. Слюсарський існували гути: коло Чугуєва (1698 р.), що виготовляла шкляні шибки для вікон та гута Перекрестова біля Охтирки (1699 р.), що існувала і в 17І7 р.; вона випускала шкло для вікон і «горшки»[52]. Особливо поширилося гутництво на півдні Слобожанщини. В кінці ХVІІ ст. побудовано гуту в с. Рождественському на Дінці, що належала Ф. Шидловському[53]. В 1707 р. ця гута була на відкупі у черкашенина стекольніх дел мастера А. Гутняка[54]. В 1732 р вона мала 63 чоловіка робітників. На початку ХVІІІ ст. з’являються гути: в 1702 р. Шидловськвго в с. Іванівському, в 1706 р. Данилевського коло с. Великого, в 1720 р. Захаржевського коло м. Ізюма, в 1732 р. Матюшкина в с. Протопопівці та сотника Дунина у м. Змійові. В сл. Богородській біля Святогорського монастиря гута була побудована монастирем в 1728 р. на ній працювало 10 родин кріпаків. В 1736 р. біля Мерефи під Харковом Я. Крапоткин купив у козака греблю двір і землю, а з 1737 р, побудував тут гуту, на якій працювали його піддані. Безперечно, на Слобожанщині гут було значно більше, ніжми досі перелічили. Зараз про старе гутництво тут нагадує лине назва, села «Гути» (біля Богодухова). Про решту гут згодом втратилися навіть згадки, і про них зберегли відомості лише архівні документи. Так, в опублікованому тестаменті 1678 р. Олексія, обивателя лебединського між свідками бачимо Андрія Гутника[55]. Отже в Лебединському повіті по Пслу гути з’являються вже в ХVІІ ст. З  другого тестаменту, Тимофія крамаря лебединського, довідуємося, що в 1710 р. в с. Бішкіні на Пслі стояв його «гутницький двір з усіма будівлями»[56].

Ми докладніше не знаємо, яку продукцію, в якій кількості, випускали згадані гути. В документах згадується лише, що охтирська гута виготовляла шкло для вікон, в Чугуєві виробляли шибки для вікон та «горщики» – себто посуд. А гута в Рождественському продукувала «кружки», тобто оболонки для вікон. За аналогією припускаємо, що і на Слобожанщині  гути випускали, найбільш оболонки  та «аркушеве скло» для вікон; а поза тим скляний посуд: штофи, барильця, фігурні пляшки («ведмедики»), кухлі й чарки для напоїв, «гала» (пристосовані для прасування наміток).

Місцеві гути не покривали попит на їхні вироби, і «Экономические примечания» 1785 р. зазначають, що шкло в Охтирку довозили з Стародубівщини.

Лебединські хати

Хатнє будівництво Лебедина вивчалося після того, як було уже досліджено й опубліковано наслідки дослідів хат Харкова[57]. Лебедин лежить на північ-захід від Харкова. Тутешні хати, утримуючи слобожанські риси, разом з тин виявили своєрідні місцеві архітектурно-стилістичні відтінки, де в чому відмінні від харківських.

Дослідженню Лебедина були присвячені кілька літніх місяців І924-1928 рр., – значно більше часу, ніж харківським хатам. Проводилось це дослідження в більш сприятливих умовах, ніж у Харкові, далеко грунтовніше й досконаліше і охопило воно хатнє будівництво цілого міста. Паралельно з хатами тут були досліджені (хоч в меншій кількості, як хати) господарські будівлі (клуня, вітряк, кузня), а також монументальне дерев’яне будівництво (церкви) того ж Лебедина. Ці комплексні досліди виявили, що зруби стін усіх рублених будов Лебедина (незалежно від призначення будови) в углах в’язані були однаково; в хатах, коморах, кузнях, церквах вживали один і той самий складний замок, що надавав виключної стійкості зрубам Це був переконливий доказ високого ступеня розвитку будівельно-технічної майстерності лебединських теслів.

Відвідування навколишніх сел (Кургана, Озака. Пристайлова, Червленого, Груні, Будок, Вільшани ) показали, що в них будували хати того ж типу, що і в Лебедині, тільки простіші, і репертуар типів був значно бідніший, ніж у місті. І лише у Межирічі (колишній промислово-торговельній великій слободі )хати були ближчі до лебединських.

Почалися досліди в Лебедині обходом і ознайомленням з кожною хатою в кожному дворі; при цьому накреслювали схематичний план і зарисовували зовнішній вигляд хати, складали за виробленою анкетою опис будівлі, до якого вносилися відомості про час побудови, про перебудови й ремонти, про сучасний стан будівлі, вписувалися відомості про будівельні матеріали, конструктивні засоби, оздоблення і т. п.

Після камерального опрацювання зібраного матеріалу, намічалися об'єкти для подальших поглиблених дослідів. Ми обміряли їхній план, подовжній і поперечний розрізи. (Обміри переводилися точні, за «покришкінським» методом). Одночасно переводилося фотографування, перевірка, уточнення і доповнення опису. Весь зібраний матеріал – викреслені обмірні кресленики, фото і польові записи -збереглися і лягли з основу цього нарису. Зібрані ж підготовчі матеріали для складання діаграм, у яких графічно знайшли відображення числові дані про розповсюдження у місті типів хат, як і виготовлені за цими матеріалами діаграми, під час війни були втрачені. Інформації про досліди над хатнім будівництвом Лебедина були опубліковані: у «Короткому огляді роботи Харківського музею українського мистецтва за 1925 рік»[58], та в статті «Архітектурне обличчя слобожанського містечка і села»[59].

За матеріалами, зібраними під час досліджень житла м. Лебедина була написана наша стаття «Українські народні меблі»[60]. В другій нашій статті «Вітряки» був опублікований обмірний кресленик і фото одного з досліджених лебединських вітряків[61].

Лебедин існує з середини ХVІІ в. Хатнє будівництво тут, окрім пожеж, якихось подій, що могли різко змінити обличчя міста, не зазнало. Сторонніх впливів воно теж не відчувало. Житло розвивалося повільно, задовольняючи власними силами матеріальні й естетичні потреби населення. Вище ми наводили архівний документ, який занотував, що лише в другій половині ХVІІІ в. з'являються у місті перзі дев’ять «господських будинків»; на хатньому будівництві Лебедина архітектура цих «домів»- ніяк не позначилася.

Ми наголошували також і на тому, що в Лебедині, як і в інших населених пунктах Слобожанщини, населення зібралося з різних пунктів Правобережжя, Західної України аж до крайніх західних етнографічних кордонів включно, а частково і з Лівобережної Гетьманщини. Отже, культура Слобожанщини – продукт взаємодії усіх складових її елементів.

Основна маса лебединських хат була рублена. Відносний достаток будівельного лісу давав змогу розвинутися теслярському мистецтву, що виявило себе у розмаїтості планових вирішень житла, у варіантах конструктивних засобів, у багатстві і вишуканості архітектурних форм і оздоблення.

Зруби хат ставили на стоянах. Підвалини клали звичайно дубові. Вінці ж зрубу були з сосни. Зустрічалися і дубові (хата Бриля по Стрільниковій вул. ) Рідше використовувалося мішане дерево: сосна й вільха (хата Недільки). Про таку хату говорили: «Збиралися, як старці на кисіль». Складався зруб з пластин чи півкругляків. Товщина зруба від 11 до 16 см, найчастіш 12-13 см. В залежності від висоти зруба його складай від 8 (хата на Боднівці 39) до 13 (хата Римаря на Другій Зарудці) вінців.

Стело клали на сволоках (один чи два) з товстих щільно пригнаних дощок. На них насипали товстим шаром землю й пісок, а поверх змазували глиною. Кістяк даху складали крокви, пов’язані бантинами. На крокви набивали лати і до лат прив’язували солом'яні сніпки (парки чи трійки). У старіших хатах дахи були «до підкроковні» коли крокви зарубкою налягали на ощепину і пришивалися де неї дерев’яним тиблем (хата Гусака по Будильській вул., хата  20 на Боднівці), а кінці кроки звисали вільно над стіною, утворюючи стріху. Новіші хати крили «під коробку». Тоді крокви часом бували подвійні; коротші упиралися нижніми кінцями в ошеп, а верхні закріплялися п’ятами до «платани» – брусів, що клалися поверх ощепу. Знизу виступ даху за межі зруба підшивався, утворюючи «коробку», яка й дала назву цій системі дахів. Висота кістяка даху найчастіш дорівнювала висоті зруба стін. В певній групі хат висота даху була більша за висоту зрубу, та і конструкція кістяка тут теж була складніша. Ці хати були, певно, спадкоємці житла заможних власників – козацької старшини. До них ми вернемося нижче. Дах вкривали соломою на чотири схили рівненько, без отвершків.

Підвалини жилої хати і низ зрубу стін зовні сточує призьба -загороджена дошками чи виплетена з лози низенька стінка, засипана піском чи землею. Вона захищає від вологи і від перестужування низ хати. Дуже часто призьбу змазували червоною чи жовтою глиною. Стіни зруба хати шпарують або по клинцюванню обмазують глиною, а як висохне, мажуть легко підсиненою крейдою. Стіни комори,   а часто і сіней не білять.. Тильні боки комори й сіней часом змазують червоною або жовтою глиною, Загалом зовнішня обмазка хата (чи відсутність її) – один з важливих компонентів кольорового оформлення житла. Вигляду лебединських хат притаманна стримана і вишукана гама розцвітки. Засобів того кольорового вирішення зовнішності хат чимало, і господарки житла присвячують йому багато уваги. Протягом року обмазка кілька разів поновлюється. .

Зовнішність лебединських хат досить часто збагачують і прикрашають також піддашками та ганками. В старіших будовах піддашки присятаються вподовж усього чола хати. В новіших піддашки оздоблюють лише частину чола; вони то виступають наперед лінії зрубу стін, то, навпаки, вдаються нішою вглиб будови і тоді - і функцією, і архітектурним оформленням – це вже не, піддашок, а веранда. Піддашки значно ускладняють світло-тіньову гру, збагачують виразність архітектурного образу хати. Нерідко перед сіньми виступає просторий ґанок з колонками спереду і фронтоном вгорі; вони ще більше посилюють елемент живописності хат.

Будівники хат в Лебедині приділяють багато уваги пропорційності як цілої будови, так і окремих її компонентів. Вишукано в них розміри і співвідношення даху до зруба стін (в залежності від точок, з яких доводиться розгадати будову), розраховано оживлення гладі стін віконними просвітами; продумано співвідношення маси зруба і призьби і т. д.

Всередині долівку хати звичайно змазували глиною і підводили по краях та біля печі смужков червоної чи жовтої глини. В коморах настилали підлогу. Хата на помості явище дуже рідке.

Раніш лебединські хати пишалися митими всередині стінами зрубу і стелі. Побудова такої хати вимагала добірного будівельного матеріалу, високої майстерності теслів і посиленого потім піклування про неї господарки. В час наших дослідів про миті хати залишилися одні спогади (в хаті Палагути на Стрільниковій вул. зовсім свіжі). В останніх же оселях стіни всередині хати були вже мазані побілом по дереву. Багато хат зберігали це варисті печі. Старіші складалися з сирцьової цегли і лице їх викладалося неполив’яними (білями, з тисненими візерунками) кахляни (хата Подолька на Будильській вул., Недільки по Береговій вул.). У новіших же печах «зеркало» викладали з випаленої цегли і білили. Виводився дим з печі у бовдур, що стояв в сінях. В частині хат бовдури згодом знизу (аж до стелі) розбирали, а верхню частину (на горищі) залишали (хата Баскадриса у Парфиловому переулку).

Приглянувшись до поширених форм планового вирішення обстежених хат Лебедина, помічаємо, що старовинних, "класичних" (хата плюс сіни та  хата плюс сіни плюс комора) будов тут майже не залишилося, збереглися одиниці, – їх поперероблювали. Поясняється це тим, що межі міста були затверджені ще в третій чверті ХVІІІ в. На протязі XIX ст. населення міста значно зросло, а вільного місця для будування нових хат не вистачало. Давала себе відчути тіснота. Треба було заходжуватися переробляти старі хати; довелося в них частину сіней, або сіней і комор відгороджувати, прорубувати нові вікна і обладнувати тут хатину. Проблема хатини в XIX ст. стала чи не найгострішою. При побудові нових хат майстри, зберігаючи контури зрубу старіших типів, вносили в планування житла уже винайдені засоби вирішення проблеми хатини або вишукували  нові варіанти. Один з розповсюджених у новіших хатах засобів поширення площі полягав у прибудові до хатини зовні з тилу тристінка, що перетворював чотирикутний план на «виступий» план, чи план «глаголем»,

В Лебедині були поширені два основні типи плану хат. Перший походив від двокамерної будови (хата в сіни) і складався в двох головних частин - окремих зрубів. В одному містилася велика житлова хата, в другому - решта приміщень. В старіших будовах цього типу житлове приміщення було – рублена чотиригранна квітка, до якої впритул приставлявся зруб сіней[62]. У багатьох хатах цього типу сіни згодом поперегороджували навпіл: ближче до чола – сіни, за ними вглиб – комора. В новіших будовах сіни зразу и при побудові хати перегороджували на сіни і комору[63]. Часом уся будова складалася з одного суцільного зрубу, в якому містилися: в одній половині хата, в другій – хатина й сіни з відгородненою в сінях коміркою[64]. Бувало, що до комірки добудовували впритул рублену комірчину, що виступала перед чолом будови[65]. Тоді план перетворювавя у "виступний". В інших будовах. ставлячи хату, комору робили «виступною»[66]; часом виступала не лише комора, а комора й сіни[67], або менша хата[68]. Отже виступні плани мали чимало варіантів.

Хоч контур плану хат в Лебедині найчаетіш складає замкнутий чотитикутиик, який і становить головнкй плановнй тип, проте планів "глаголем", з вяступними частинами зустрічаємо теж немало. В них виразно виявлено намаганнн збільшити площу жнтла. В одних будовах хатину збільшують, добудовуючи до неї з тилу тристінок[69] в інших – хатину будують виступною зразу[70]. Збільшення площі хатини внкликало потребу збільшити також площу і комори. Виступну хатину дуже часто, майже завжди, супроводить піддашок вподовж чола такої ширини, щоб план цілої будови вписувався в чотирикутник, перекритий чотирисхилим дахом хати (проул. Гайкового, хата Зорича; Гмирин проул., хата Бурика; Глушків проул. хата Таранченка; Чирвин проул., хата Чирви. В хаті Палагути по Стрільниковій вул. виступна не комора, а друга хат.а; так само виступною стала друга хата (майстерня) в хаті Рожка на Другій Зарудці).

Друга поширена в Лебедині група планів хат походить від трикамерної будови: хата, сіни, комора. Кілька хат вберегли цей тип плану непорушно, в чистому вигляді[71]. У значної більшості будов згодом к в деяких і спочатку, дай побудові сіни переділялися навпіл, відділяючи в сінях хатину.[72]

В залежності від тісного дворища житло планують ще інакше: основний корпус складається з двох поставлених поруч хат; сіни, ж і комору ставлять не мів обома хатами, а добудову ять у аули впритул до чола одної в хат [73].

Коли на будову трикамерної хати використовували зруб готової, звичайно старішої за хату комори, то досі стояла окремо і у якої причілок був коротшій, ніг у хати (а це траплялося нерідко), тоді перед коморо»» у новій будові утворювався піддашок[74].

І в трикамерній групі планів хати часом будувалася «глаголом»[75]. Іноді план набував вигляду виступного через те, що причілок хатини і сіней зводили довгим за причілок хати[76]. З трикамерного утворювався рідкий Т-подібний план, коли з тилу до сіней прибудовували тристінок хатини[77]. Коли в відповідно яв тильного виступу з чола будували ганок з фронтоном на сішках, тоді утворювався «хрещатий» тип плану хати[78].

Крім зазначених вище, широко розповсюджених у Лебедині типів планів, зустрівся ще один, що хоч і складався, як і інші типи, з хати, кімнати сіней і комори, але ці компоненти утворювали не видовжену звичайно по фронту будову, а компонувалися у чотирикутник з яскраво виявлення нахилам наблизитися в плані до прямокутника з відношенням чола до причілку, як 4 до 3[79]. Спочатку нам здавалося, що такий потяг до компактного вирішення плану виявляв характерну рису новоутвореного місцевого типу. Тим більше, що збудовані в Лебедині після Жовтня нові хати часто тяжіли також до вирішення плану наближенням до квадрату, Та згодом, після ознайомлення з архівною справою 1781 р., в якій подано описи і обміри будівель ХVІІІ в. на території Гетьманщини, довелось відмовитися від такого припущення» Згадана архівна справа засвідчила, що цей тип плану був поширений на Україні уже в другій половині ХVІІІ в., а з’явився він, очевидно, раніш.

Осторонь від інших стоять дві лебединські хати: Кривенка (раніш Кравчука) по Охтирській вул. та Лобка на  Середівці. Зовні обидві подібні до решти хат; рублені, обмазані глиною і побілені, вкриті соломою. Але контури, склад і компоновка покоїв, їх розміри різко відмінні від інших.

Міщанські хати Лебедина функціонально нічим не відрізняються від селянських; бо в Лебедині все населення було в першу чергу хлібороби. Ремеслами займалися у вільний від сільсько-господарчих робіт час. Хати Кривенка і Лобка призначалися для іншого,  І ніж у типових хатах, укладу життя. Хата Лобка зокрема дозволяв думати, що ця будова наслідує в якійсь мірі своїх попередниць. В ній у внутрішній переборні виявлено зложений кусок старовинного сволока з частиною різьбленого на ньому напису: «... рабом божиим ионаномь стефанови: кри^мки^м 1718 року мца о...». Отже, цей кусок сволока – пам’ятка будови початку ХVІІІ ст. І можно думати, що вона нащадок житла козацької старшини.

Подавати описи послідовно кожної з 37 одібраних і досліджених нами хат – нераціонально. Ми, виділивши головні прикмети кожної, звели їх докупи і, зіставивши, об’єднали в таблицю, яку і наводимо нижче. Ця таблиця має такі графи: графа І подає довжину причілка і чола хати (житлового приміщення) в метрах; графа ІІ наводить довжину сіней, дорівнюючи її до розміру причілка чи чола жилої хати; графа дає довжину сіней і комори разом, теж у порівнянні до розміру причілка чи чола ; графа її подав висоту зрубу хати, в метрах; графа У - висоту кістяка даху у порівнянні до висоти зрубу стін.

Таблиця виявила найбільш широко вживані взаємозв^'язки складових частин житла[80].

Адреса, Прізвище[81] господаря оселі	Довжина причілку хати (чола житлового приміщення) дорівнює	Довжина чола сіней дорівнює	Довжина сіней комори (разом) дорівнює	Висота зрубу хати дорівнює	Висота кістяка даху дорівнює
1	2	3	4	5	6
1. Боднівка хата Круша	312/342 см	довжина чола хати		202 см
2. Боднівка № 39	445/425	½ діагоналі		202 см	Висоті зрубу хати
3. Глушків пров. хата Ситника	513/380[82]			238 см
4. Широка на Кобіжчу хата Костенка	500/462[83]	½ чола хати		256 см
5. Мудрого пров. хата Романенка	478/48479	Наближається по розміру чола хати		215	Висоті зрубу хати
6. Бровків пров. хата Бровка	414/410[84]	½ діагоналі хати		205
7. Глушків пров. хата Вільховика	446/42380	½ діагоналі хати	Причілку хати	256
8. Глушків пров. хата Мельника	536/458[85]	½ діагоналі хати	Причілку хати	266
9. Гмирин пров. хата Чигринця	449/41882	½ причілку хати	причілку хати	273
10. Перша Зарудка хата Грищенка	530/46082	½ причілку хати		248
11. Панченків пров. хата Глущенка	517/47182		причілку хати	263
12. Гайкового пров. хата Василенка	544/49882		причілку хати	263
13. Парфилів пров. хата Баскадриса	512/45782	½ діагоналі хати	причілку хати	256
14. Глушків пров. хата Таранченка	520/45582	½ чола хати	чільній стіні хати	260
15. Глушків пров. хата Бурика	531/46082	½ чола хати	причілку хати[86]	280	Білше висоти зрубу стін
16. Стрільників проулок хата Палагути	538/50280		[87]	280
17. Гайкового пров. хата Зорича	525/47382		причілку хати	278	висоті зрубу хати
18. Парфилів пров. хата Зеленого	529/44882		чолу хати	249	висоті зрубу хати
19. Пилипинська, № 32	532/48082	½ діагоналі хати	причілку[88] хати	252
20. Довгалівка хата Горошка	534/47782	½ чола хати	чолу хати85	279
21. Затулин пров. хата Черкашанина	547/47282	½ чола хати	причілку85 хати	276	зі стелею дорівнює висоті зруба хати
22. Стрільників пров. хата Ялтенкової	479/46081	½ причілку хати	причілку хати	245	Висоті зрубу хати
23. Будильська вул. хата Подолька	529/46482		причілку хати	245	Висоті зруба хати
24. Берегова вул. хата Недільки	459/43380	½ діагоналі хати	причілку хати	235
25. Боднівка хата Овчинникової	402/40381	½ діагоналі хати		192
26. Парфилів пров. хата Рибальчихи	475/42082		причілку хати	228
27. Будильська вул. хата Кусака	53/44382	½ діагоналі хати	[89]	238	Висоті зруба хати
28. Глушків пров. хата Пилипенка	434/38882		причілку хати	230	Менше висоти зрубу
29. Глушків пров. хата Лавренка	521/46682	наближається до ½ причілку хати	[90]	255
30. Деревенька хата Хорошка	458/42282	½ причілку хати	чолу хати	223
31. Друга Зарудка хата Рожка	538/500	½ причілку хати	[91]	279
32. Друга Зарудка хата Римара	537/47982	½ чола хати	чолу хати[92]	237	Більше висоти зруба
33. Лошаків проі. хата Куткового	525/45082		причілку хати	260
34. Парфилів пров. хата Ляшка	525/46182	причілку хати	275
35. Підварок, 6	570/52482			252
36. Пилипинська хата Савенка	470/47081	[93]	[94]	217
37. Середівка хата Овраменка	458/45881	½ причілка	[95]	230
38. Соломчина вул. хата Глушакової	547/434[96]	наближається до ½ діагоналі хати	наближається до причілку хати	238
39. Стрільникова вул. хата Зеленої	526/50081	½ причілку хати	наближається до причілку хати	282
40.Стрільникова вул. хата Бриля	280/343[97]			252	Більша висоти зрубу
41. Трисвятська вул. Іванисенка	538/46582	½ діагоналі хати	діагоналі хати	280
42. Трисвятська вул. хата Гриценка	520/46382 517/455	½ діагоналі хати		213	Більше висоти зрубу
43. Широка на Кобіжчу хата Шурдукала	510/48280	½ причілку хати	довжині хати	250
44. Охтирська вул. хата Шияновської	569/56381 580/520			266
45. Перша Зарудка хата Горобця	405/39380			217
46. Гмирин пров. хата Шкарупи	473/469[98], 81	Більше ½ чола хати	діагоналі хати	227
47. Підварок № 4	458/42382	½ діагоналі хати	[99]	247
48. Широка на Кобіжчу хата Шкурчихи	526/45882	½ діагоналі хати	95	263
49. Чирвин проулок хата Чирви	528/42582	½ причілку хати	[100]	257	Більше висоти зруба хати
50. Глушків пров. хата Олійника	486/46080	½ діагоналі хати		238
51. Глушків пров. хата Королька	495/44082			250	Висоті зруба стін з стелею
52. Перша Зарудка хата Ламаха	520/43282 520/442	½ причілка хати		250
53. Пилипинська вул. хата Веселого	527/46582	½ діагоналі хати	[101]	255	Висоті зрубу хати
54. Соломчина вул. хата Соломчищи	508/45782	½ діагоналі хати	причілку хати	258
55. Трисвятська вул. хата Семенюти	434/434[102]	½ діагоналі хати з хатиною		258	Більше висоти зрубу
56. Охтирська вул. хата Кривенка				250	3/2 висоти зрубу стін
57. Середівка хата Лобка				280	3/2 висоти зрубу стін

Таблиця, що плани чотирикутного зрубу хати (жилого приміщення) Лебедина мали розміри: причілок – від 312 до 580 см. В 36 хатах з 57 він перевищував 500 см, чоло в тих же хатах мало розміри від 342 до 563 см, здебільшого від 450 до 500 см. Взаємозв’язки розмирів причілка і чола визначалися так: в 32 зрубах причілок дорівнював стороні рівностороннього трикутника, а чоло – апофемі того ж трикутника. Це – найпоширеніший в Лебедині засіб розбивки плану хати[103]. До нього зверталися і тоді, коли причілок дорівнював 434 см, і тоді, коли він мав 547 см довжини.

В окремих хатах план мав форму квадрата[104]. В інших – наближався до квадрата: довжина чолом разом з товщиною стін зрубу дорівнювала внутрішній довжині причілка[105]. Зустрічалися і таки зруби, у яких чоло дорівнювало стороні квадрата, а причілок – діагоналі його. Часом причілок становив 5/4 довжини чола.

Чоло сіней порівнювало: то 0,5 довжини причілку тої ж хати, то 0,5 діагоналі зрубу, то (рідше у старовинних будовах) – розміру чола хати.

Там, де на чоло будови виходили сіни й комора, довжина їх обох (разом) часто дорівнювали довжині причілка хати, рідше – довжині чола; часом чоло комори дорівнювало довжини чола сіней.

Висоту зрубу стін хати мали від 192 до 282 см. Здебільшого – понад 250 см. В 34 хатах висота зрубу порівнювала 0,5 довжини причілка, а в 15 – 0,5 довжини чола хати.

Висота кістяка даху звичайно дорівнювала висоті зрубу. В окремих випадках, коли треба було уникнути ілюзійного «западання» даху майстри збільшували його висоту, часом до 3/2 висоти зрубу.

Інші, більш рідкі форми взаємозв’язку розмірів будови (хати), занотовано в примітках до таблиці.

Селянське житло південної Слобожанщини

Найдавніші писемні звістки про житло південної Слобожанщини знаходимо в «Описній книзі Зміївського козачого монастиря» 1702 р.[106]. Цю «Книгу» та інші джерела, які містять звістки про хатнє будівництво південної Слобожанщини, ми розглянули вище, в нарисі про житло центральної зони Слобожанщини.

Наведені там відомості свідчили, що на межі ХVІІ-ХVІІІ ст. на півдні Слобожанщини ще не рідко можна було зустріти однокамерну (курну) хату; а з другого боку тут були розповсюджені вже розвинуті типи житла. На протязі ХVІІІ ст. житло зазнало тут значних змін. Зокрема наприкінці ХVІІІ і в ХІХ ст. набули поширення “миті” хати, в яких зруб стін в середині не білили глиною, а мили. Частина таких хат дожила і до кінця першої третини ХХ ст.

Влітку 1927 р. Нам довелося провести обслідування хатнього будівництва південної Слобожанщини Ізюмського та Зміївського повітів. Ми зустрілися тут з характерними рисами, властивими житловому будівництву цього району і яких не знайдемо ні на півночі, ні в центральній зоні, ні на південному сході Харківської губернії.

Перші поселенці на слободі Ізюмського слобідського полку в середині ХVІІ ст. зійшлися з Задніпров’я, почасти з Лівобережжя та інших полків Слобожанщини і звідусіль приносили навички до улюблених архітектурних форм. Отже, одні південно-слобожанські риси є частково пережитком якихось давніх і здалеку занесених форм.[107] Інші утворилися вже на нових місцях. При сучасному стані наших відомостей розв’язати питання, які риси місцеві, які занесені, немає згоди.

Південна Слобожанщина до недавнього часу мала досить лісів, які давали змогу житло і монументальні будови виконувати в дереві. Досліджені місцеві монументальні дерев’яні пам’ятки показали, що тут у другій половині ХVІІІ ст. працювала – умовно назвемо її «лиманською» – школа теслів, яка відзначалась високою будівельною технікою та характерним архітектурно-мистецьким оформленням будов. Будівельна техніка і архітектурна виразність монументалістів відбилася і на житловому будівництві.

Почнемо наш огляд селянського житла південної Слобожанщини з Червоного Оскола. Цей самий південний з обслідуваних нами пунктів на Ізюмщині. Центр села забудовано будиночками міщанського типу, решта – селянські хати. Основна маса хат тут – рублені, обмазані глиною, побілені, вкриті соломою на чотири схили. В залежності від заможності, складу родини хати мають відміни у розмірах і типах плану. Найпростіших тип – хата та стіни зустрічається рідко. Здебільшого в таких хатах згодом стіни розбивалися поперечною переборкою на сіни й хатину. Тип – хата, сіни, комора – зник, бо комори згодом були перероблені на хату. Отже, найпоширеніший зараз тип: дві хати через сіни. Часто хати мають підашки на сішках вподовж всього чола. Зрідка перед сіньми спереду піддашка буває ще й присінок. В старих хатах сволок клали з причілка на порогову стіни, в новіших – з чільної на напільну. Стелі з дерева, в бідніших хатах – очеретяні. Сіни звичайно стелі не мають. Випущені на причілку кінці верхніх вінців зрубу (місцева назва їх «дармовіси», а на півночі Слобожанщини їх звуть «підкочасами») тримають на кінцях горизонтально проложені три бруси, що піддержують напуск стріхи. Стеля приходиться насупроти середнього бруса.

Старіша конструкція даху звалася «до підкроковні». Кінці кроков тоді зависають за зруб і зарубаними в них на півметра від кінця крокви п’ятками закріпляються тиблями до підкроковні – верхнього кінця зрубу. Новітні хати відмінні від старших. Вони більші розмірами, складніші планом, на причілок у них виходять три, а не два, як в старіших, вікна. Піддашок у нових хат зкраю частково закритий: тут міститься комірчина, або сюди виходить надвірною стіною хатина. Покрівлі на нових хатах високі, згребенем, що з’явилися тут недавно, але набули значного поширення. Частину нових хат вкрито по-міському «під коробку». Конструкція кістяка покрівлі таких хат значно відмінна від старовинної: поперк зруба стін, поверх його кладуть бруси, які кінцями виступають наперед стін на 30-35 см. В ці бруси («платвини») п’ятками врубають крокви. Просвіт, що утворюється між стінами й платвинами знизу й збоку, зашивають дошками, збираючи основу даху ніби в коробку, що й надала назву цілій конструкції даху. Крокви – звичайно три пари – становляться на бруси – «платвини», що кладуться поперек зрубу. На кутках зрубу кладуться в діагональному напрямку бруски, що тримають звисаючим кінцем наріжницю; другий кінець бруска пригнічено іншим бруском і в кінці останнього закріплені до ощепини. Наріжниці збоку підтримуються підпірками.

В Червоному Осколі обміряно чотири хати. Вони виявляють різні архітектурні типи будівель та етапи в розвитку українського селянського житла, а разом з тим відбивають головні щаблі економічного розщарування селянства.

Хата діда Бадьора стояла на околиці в дев’ятій сотні (поділ колишнього містечка на сотні - пережиток козацьких часів). Хата – одна з найменших, які доводилося зустрічати у тих місцях і найпростішого типу: хата (окрема рублена клітка) та сіни, зудовані «у щули» і приставлені впритул до хатньої клітки. Хата дуже стара,  і другої такого типу в Червоному Осколі не було. Чи вона є представником і в давнину малопоширеного типу, чи одна лише збереглася через велику бідність господаря, невідомо. Ремонтів, через нестатки господаря, хата великих не зазнавала. Пам’ятають, що замінено було бовдура та розтесано вікна в чільній стіні. Безперечно не раз перешивалася стріха. Припільне вікно на причілку згодом було замазано. Десять вінців зрубу заложено з основних кругляків («обелець»), з остатком на кутках. Долівка в хаті земляна. Стеля з колотих пластин. Її підтримує сволок, положений з порогової на причілкові стіни. В сінях стелі немає. Причілковий піддашок винесено на 1¼  метри перед стіною хати. Сволок та кінці верхнього вінця зрубу, підсиленого куценькими  підкосичами, несуть навіс стріхи. Напуск стріхи підпирають сішки, що спиралися на випущені назовні кінці підвалин. Таких широких підстрішків на причілку нам ніде не зустрічалося, крім Старих Хуторів біля Вінниці. Там їх використовують для сушіння фруктів, а також підкочують під них воза.

Конструкція даху в хаті Бадьора – «до підкроковні». Крокви з прицілку врубані в підстрішний брус, а з інших боків пришиті до верхнього вінця зрубу і  кінці їх звисають над зрубом. Крокви затягнуто бантинами і обриштовано латами. Вкрито дах соломою: парки покладено колосками вниз. Призьба – лише з чола, земляна, забрана дошками. Обмазано хату білою глиною з чола і в середині. Піч – велика. Дим з комина виводиться через каглу в бовдур, що стоїть в сінях. Чільні вікна квадратові, хоч і розтесані згодом, та все ж маленькі. Ще менше старе приплічне віконце в причільній стіні. Зовсім маленьке «волокове» надпільне віконце. План хати – квадрат. Чоло сіней дорівнює стороні квадрата хати. Поділена навпвл довжина причілка визначає внутрішню висоту зруба і висоту кістяка даху. Неперероблене вікно – наближене до квадрату – відрізає по висоті середню третину зруба хати. Хатні двері мають просвіт, у відношенні висоти до ширини 2:1. Дах в подовжньому перекрої заломлено під кутом 45^о, а в поперечному дає вгорі 100 ^о, а при підошві по 40 ^о.

Хата Ілька Федоренка – у восьмій сотні по широкій вулиці – орієнтована чолом на південь. Стоїть у дворі, причілком до вулиці, відступивши від паркану далеко вглиб двору. Ця хата типовий представник середняцького господарства, пізніших за хату Бадьора часів. Збудована 46 років тому[108] майстрами з с. Орішки на Ізюмщині. Матеріал мішаний: дуб, сосна, тополя. Знизу по вікна положено міцніше дерево, кругляки, вище – пластинки. Вінці на вуглах в’язано з остатком. Підвалини лежатьна стоянах. В зрубі 12 вінців. В обох житлах по одному сволоку. Стелю наслано лише в хатах; вона з дрібного лісу та очерету. Стріху винесено кругом рівно. Призьба з трьох боків дощана, а з тилу лісяна. Будова обмазана зокола глиною по клинцюванню; трикамерна: дві хати через сіни. Стіни перегороджені переборкою, що відділяє комірку з двома лісяними бовдурами в ній. Впродовж усього чола хата має відкритий піддашок на 5 сішках, а перед сіньми виступає ще й пристінок на 4 сішках; два боки присінка забрано до половини висот рубленою cтінкою. Піддашок – складова частина хати; підвалини, ощепини й  крокви у них спільні. Присінок підвалинами теж пов’язаний з хатою, але вкритий по принципу сінцям. Велика хата має відношення чола до причілка 9:10. довжина сіней (чоло) дорівнює довжені малої хати, а обоє разом дорівнюють довжиною діагоналі великої хати, висота зрубу дорівняє висоті кістяка покрівлі. Чільна кроква дорівнює довжині, а напільна – ширині більшої хати. Вікна по висоті займають середню третину висоти зрубу. Залом даху на подовжньому перекрої дає 45°, на поперечному при вершині 96°, а в основі по 42°.                   

Хата Рубана – в другій сотні характерне великосімейне середняцьке житло. Вона варіант хати Федоренка, дуже поширений в Червовому Осколі тип житла. Орієнтована вона чолом на південь, причілком до вулиці. Будували її 68 років тому місцеві майстри. Значних ремонтів не зазнала. Складалася з двох хат, сіней і комори. Сіни утворюються продовженням зрубу тої хати, що стоїть вглиб двора. Копірка відгороджена в сінях переборкою; в цій хомірчині стоїть бовдур; тут він відкритий до сіней. Зруб на 12 вінців з соснових кругляків і пластин , пов’язаних на кутках з остатком, стоїть на дубових стоянах, В хаті, сінях і копірці долівка. Стеля очеретяна, настелена над хатами та коміркою. Очеретяна стеля свідчить, що дерево уже 70 років тому стало тут мало приступим матеріалом і його доводилося економити. Піддашок іде вподовж чола, і конструктивно він подібний до піддашку хати Федоренка. Ціла будова складається з трьох приблизно півнях основних камер» Хата, що стоїть вглиб двору, має ванкірчик. Наличники, вікон зберігають «ампіровий» характер форм і пропорцій; Сішки без капітелей у хаті Федоренка мають аба..ку і подушку. Крокви, що перекривають чоло і піддашок, довші, а напільні – коротші. Хата дає відношення причілку до чола 11,5:9 себ-то дорівнюють стороні рівностороннього трикутника до його апофеми. Вишина кістяка покрівлі дорівнює висоті зруба стін. Висота зруба дорівнює половині довжини  причілку. Вікно виймає третину зруба. Залом даху на подовжньому перекрої дає по 44^º, а на поперечному 105° при вершині, 35° над піддашком і 40° над напільною стіною.

Хата і навіть сіни вражають рафінованою чистотою. Архітектурні форми будов викликають ясний спокій та сумирність.

Хата Омелька Ковалівського збудована орішківськими теслями років 80 тому. Тоді вона стояла на Порублянській вулиці, а років через 25 її перенесено на Широку вул., в четвертій сотні. Велика Це велика п’ятикамерна (дві хати, хатина, сіни, комірка) будова з добірного матеріалу. Зруб основний на 13 вінців. Дубові підвалини лежать на стоянах. Стеля наслана над усіма камерами. Сволоки – по одному в кожній більшій камері; в хаті, що виходить на піддашок, сволок положено рівнобіжно причілку, в другій – рівнобіжно чолу. В середині стіни і стелі були миті і лише 30 років тому хату і в середині обмазано глиною і вибілено. Піддашок підваленами та  ощепами ув’язано з хатою і криті спільним дахом; отже піддашок – складова частина будови. Сішки, що підтримують ощепини, мають абаки та подушки. Побіч сіней сішки поставлені парами. Наличники вікон на чільцях оздоблені променястими піврозетами. Багато ощатності хаті надає покрівля: висока, струнка, з остінком, чепурний димар, на чільному схилі «голубничок». Конструкція кістяку даху солідна: міцні крокви затягнуто кожну парою батин. Вкрито хату «під коробку». Димар стоїть не на землі як бовдур, а на сволоках, положених поверх ощепини.

План будови має відношення 3:4. Висота складає ¾ зрубу  і довжина крокви дорівнює 4/5 довжини причілкової стіни. Залом даху з причілку від вулиці 53^о, а від двору 57^о, в поперечному розрізі 90^о при вершині і по 45° при підошві. Вікна по висоті забирать більше 1/3 вишини зрубу. Будова витримана в струнких пропорціях, легка і урівноважена в масах, являючи визначний зразок умілості теслів. Збудована вона була з розрахунком на іншу, в не теперішню точку погляну. Зараз вона трохи западає, бо стоїть на схилі пагорбка  і розглядати її чоло доводиться з «підвищеного обрів».

Поширені в Червоному Осколі типи хат повторяються і в сусідніх селах. Проте в кожному з них помічаємо хоч і незначні відміни. Так, в с. Глинському це задержався тип: хата, сіни, комора; чимало хат без піддашків, подибуються хати з планом «глаголем», де сіни виступають перед фронтом. В Капустинах теж зустрічаються хати з піддашком і присінками, тільки присінки тут: ґанок з 'фронтоном і двоспадистим дахом. В Левківці найбільш поширені типи: хата, сіни, комора; дві хати через сіни, здебільшого оселі без піддашків, але іноді перед чільною стіною з’являється піддашок, В новіших будовах частину піддашку відгороджують, утворюючи присінок. При напільній стіні з’являється хлівець, часто вкритий подовженою мало не до землі стріхою. Оселі орієнтовані чолом до сонця, а до вулиці стають, як доведеться. На деяких хатах дахи завершуються гребнями.

В Протопопівці впадає в око замилування «добротним» будівельним матеріалом. Солідні зруби, зокрема незакриті глиною їхні верхні частини; на причілку і з чола вони пишається чисто обробленими (найчастіше дубовими) брусами[109]. Основний тип осель в Протопопівці: хата, сіни, комора, з піддашком на всю довжину чола, часом і без піддашку. Усі хати без виключення рублені. Сті­ни зовні білені, а комори часто залишаються і без побілки. Покрівлі високі з острішками. Вкриті звичайно «до підкроковні», а частина новіших – «під коробку». Вінці в зрубах в’яжуться «в угол», «в розкосу», «в зуб». Ощепини піддашків підтримуються випущеними кінцями верхніх вінців зрубу. Перекрито піддашки хатніми кроквами (а не по припустинцях) себто піддашок становить інтегральну частину хати. Сволочки на піддашках кладуться дуже густо. Над стелею обов'язково кладуть кілька вінців зрубу. Це одна з характерних рис хат півдня Слобожанщини, що то виразніше, то більш стримано, але всюди виявляється. Заміряна в Протопопівці хата Соловйова збудована років 30 тому. Будував тесля Лопило з Ізюма, чим і пояснюється, що і в Ізюмі трапляються такі самі хати. Отже, ця хата може характеризувати оселі і Ізюма. Хату Соловйова збудовано з дуба, в зруб (12 вінців). Вінці в’язано на углах з остатком Підвалини лежать на каменях. Стеля хворостяна по сволочках. Сволок в хаті лежить  з причілку на порогову. В хаті, сінях і хатині долівка, в коморі - поміст. Призьба низенька земляна. На гребні острішок. Данина старовині в хаті Соловйова – бовдур. Справжньою окрасою екстер’єру, що дуее імпонує в натурі і зовсім слабо виявляється фотографією, – підстрішна обв’язка з потрійного вівця кряжистих дубових брусів, чисто виструганих і міцно припасованих один до одного драчкою. Не «розміняні» дрібними оздобами, вони імпонують своєю «монументальністю». Обв’язка підтримується такими ж солідними сохами та міцними підкосичами, що прорізають (а не лише врізається, як у інших типах хат) ту обв’язку і виділяються на ній своєю побілкою, Ця обв’язка обходить хату з чола й обох причілків. Стріху несуть солідні крокви, стягнуті парою бантин кожна. Стеля над коморою наслана нижче, ніж у хаті; обгороджена з усіх боків верхніми вінцями зрубу, вона утворює засік на пашню. Такі «засіки» утворено і вад хатою та хатиною, лише мілкіші[110]. Вишина кістяка даху дорівняє вишині зрубу стін. Причілкові крокви мають довжину, що дорівнює довжині хати, а поперечні – ширині хати (по причілку). Стріху заломлено з обох причілків на 40°, а на поперечному перекрої – вгорі на 95°, над піддашком і над на­пільною стіною – на 45°.

В селах Чепіль та Вітрівка – ті самі типи хат, що і в попереду згаданих селах. В Балаклії основний тип:  хата, сіни, комора з піддашком вподовж чола. Підстрішні бруси на причілках помережені «зубчиками». Дахи балаклійських хат менш круті і нижчі за червонооскільські. Крокви пришиті тиблями «до підкроковні». Орієнтовані хати чолом на південь, а де плепі тісніші – причілками до вулиці.

Гусарівка теж село рублених, білених хат, критих соломою на чотири схили. Підстрішні причілкові бруси і тут мережані тим же засобом, як і в Балаклії, – «зубчиками». Наличники до вікон наївного селянського «ампіру» з піврозетками чи ромбами у верхньому полі та підвісками з «сухариками» в бокових дольках. Основні типи плану: хата й сіни; хата, сіни, комора; рідко – дві хати через сіни, в окремих випадках сіни мають двері в обох надвірних стінах. Хати звичайно не масть піддашків, рідше – з піддашками; а двох хатах піддашок обходить з чола н причілку. Перекривають піддашки хатніми кроквами, але часом перекривають їх і по припускцям.  Гусарівські хата «щупліші» за протопопівські. Причілковий напуск стріхи у Гусарівці значно винесено перед стіною. В старіших хатах цей винос тримається на двох випущених кінцях верхнього кінця згубу, без «дариовісів».

Обміряна в Гусарівці хата Зайчика збудована 60 років тому. Зруб зложено в вільхи (14 вінців). Підвалени лежать на каменях. Підлога земляна, лише в коморі помост. В хаті стелю підтримують два сволоки, положені навхрест. Стіни в хаті вибілені просто по дереву; перед цим  літ за 20 стіни були миті. Велика хата з вачкіринком. Комора вужча з причілку за хату, тому з чола в плані помітно «зазубень». Стеля комори наслана нижче, ніж у хаті, утворюючи доволі глибокий засік. Піддашок обходить будівлю з чола й причілку; його підтримують 8 сох, що спираються на підвалини, а ці лежать на селянах. Обв’язка підстрішних брусів підтримується випущеними кінцями ощепин, але без підкосичів; причому  ці кінці не підкреслюються так, як в хаті Соловйова й Протопопівці. Стеля піддашку хати Зайчика лежить на одному рівні з хатньою і є її продовженням, тоді як у хаті  Соловйова стеля піддашку наслана нижче, ніж у хаті – на рівні сох. Хата в плані – квадрат. Довжина сіней дорівняє половині діагоналі хати, а довжина (чоло) комори дорівняє половині довжини хати. Вишина стіни зрубу хати і каркасу даху дорівняє половині довжини хати. Вікна виймають середню третину вишини стіни;  їхній просвіт має відношення сторін 3:2. Відстань вікон від кутів зрубу дорівнює подвійній ширині вікна. Дах заломлено від причілків на 45°; в поперечному розрізі: вгорі 95°, над піддашшям на 40°, над напільною стіною на 45°.

На Зміївщині типи хат тіж самі, що і на Ізюмщині. Відміни будуть виявляти рідкісні тепер риси хат і тим збагатять основний тип варіантами. Хати тут за незначним виключенням рублені і дають немало типів від малих найпростіших (хата й сіни) до складних. Причілкові підстрішні бруси часто прикрашені профільованими чи видовбаними «зубчиками». Доволі часто оздоблюють їх різьбленими мережками. Мережані підстрішні бруси мають місцеву назву – «красове дерево». Досить  поширені на Зміївщині піддашки з чола хати. Подекуди зберігся старий тип: хата, стіни, камора. Часом комора добудовувалася пізніш, куплена десь готова; тоді траплялося, що комора або виступала наперед лінії фронту хати, або, навпаки, відступала від фронту хати вглиб. Стіни хати звичайно білені; комори часом залишають немазаними. Орієнтують хати, коли дозволяє плець, чолом до сонця, а коли дворище затісне, їх становили причілком до вулиці. Дахи на Зміївщині нижчі, ніж на Ізюмщині. Старіші будівлі вкривали «до підкроковні», а молодші – «під коробку». На Зміївщині ми досліджували житло в с. Черкаському Бішкіні, Гиївціі, Верхньому Бішкіні, Андріївні, Лимані.

Слобода Лиман колись сотенне містечко Слобідського Ізюмського полку – поселення доволі велике і давне. Відомості про нього йдуть з ХVІІ в. Лиман був центром «школи» визначних теслів. Роботу лиманівських майстрів зустрічали і по інших селах. Почнемо ознайомлення з лиманським типом житла описом хати Петра Кравченка.  Збудовано її у зруб (14 вінців) з основних обелепь (кругляків) з остатком на углах. Сіни – їхня прихатня частина – утворилися продовженням зрубу хати, а причілки й суміжні з ними ділянки чола і напільної стіни зложено з коротких сумаків дерева, дрібнішого за те, що пішло на хату. Зруб стоїть на стоянах. Призьба обходить хату лише з чола я причілку; вона земляна, забрана дошками у шулки. Стеля на хаті з дубових дошок. Край стелі на причілку і над пороговою стіною пригнічено зверху ощепинами зрубу. Стелю підтримують два сволоки; головний положено з причілка на порогову стіну. Підлога земляна. Хата мазана білою глиною. Причілковий напуск стріхи доволі далеко винесено перед стіною. Підстрішні бруси підтримуються підкосичами і краєм головного сволока. Вкрито хату очеретом, а поверх очерету солоною. Конструкція даху – «до підкроковні». Освітлюють хату троє маленьких віконець; з них передпічне – квадратове зовсім маленьке. Дим з печі виводиться через каглу до сіней в бовдур. Раніш сіни були скрізні, пізніш двері в напільній стіні сіней були заложені. Половина сіней, що межує з хатою, зверху відкрита, друга – має стелю. Цю стелю підтримує сволок, а краєм вона врізається в бруси, що стягують стіни сіней і підтримують край стелі. Сінечна стеля наслана нижче за хатню, тому ощепини зрубу перетворюють горище сіней у неглибокий засік. Такий чином, тут в сінях знаходимо те, що в інших хатах бачили над коморою. Планом сама хата наближається до квадрата – причілок її дорівнює довжині чола разом я товщиною обох стінок зруба. Сіни - чотирикутник, наближений до квадрата; чоло їх дорівнює причілку хати разом з товщиною обох стінок зрубу. Відстань вікна від кута зруба дорівнює подвійному просвіту вікна. Білші вікна по висоті виймають в зрубі стільки ж, скільки залишається до стелі, але відстань їх від долівки більша; так само вище середини стіни вміщено і передпічне віконце. Кістяк даху не дорівнює, як звичайно, висоті зрубу, а становить лише 4/5 його. це свідчить, що дах перероблено і через не спроможність добути ліс відповідного розміру сталося відхилення від норми. Архітектурні форми хати справляють враження кострубатої жорстокості. Голі стіни, підсліпуваті вікна викликають асоціації голоду і холоду.

Від другої обміряної лиманівської хати Ю. Решетняка віє глибокою давниною і понурою суворістю. Дерево, як матеріал, майстер цінить і поважає. Він не приховує його властивостей і виявляє його природну форму. Економлячи на роботі, намагається разом з тим торкатися тих форм якомога менше. Тому архітектурні форми будови і засоби їх виявлення, їхня мова - підкреслено прості, стримані до лаконізму, суворі в незайманій чистоті. Вони виразно виявляють в архітектурних формах життя спокійно-повільне, близьке до природи і працю хлібороба-селянина в умовах майже натурального господарства; його домовитість, любов до немудрого, замкнутого бережливого укладу життя.

Рубано хату з товстих соснових кругляків, з остатком на углах;  зруб складався лише з 9 вінців, До хатнього зрубу-клітки впритул приставлено другий зруб на комору і сіни. Перед сіньми і коморою – піддашок, що підтримується сохами і перекритий по припусинцях. Хату з тилу і комору з причілку обходить халаш, до шириною дорівнює піддашкові. Призьба земляна, забрана дошками у шулки, обходить чільну та причілкову стіни хати. В хаті в сінях долівка, в коморі - поміст. Стеля вкриває хату й комору. В коморі стеля наслано нижче, ніж у хаті і на горищі тут утворюється верхніми вінцини уме знайомий нам засік. В хаті підтримує стелю сволок, покладений з причілку на порогову стіну. Кінець сволока і кінці ощепу зруба (без підкосичів) випущено на причілку; вони підтримують доволі далеко винесений на причілку навіс стріхи. Другий сволок підтримує стелю в коморі . Третій зтягує порогову й напільну стіни сіней; Крокви з дебелого лісу, і ноги кожної пари втягнуто двома бантинами. Вкрито хату очеретом, а поверх соломою. Очерет у Лимані широко використовують на пошивання дахів тому, що село стоїть над великим озером. Це озеро і постачає очерет на все село. Огріває хату піч з бовдуром. Освітляється хата 4 вікнами: двоє більших покутніх і двоє маленьких - переднічне та припільне. Хата обмазана білою глиною, комора немазана. В плані причілок хати дорівнює довжині чола разом з товщиною стінки зруба. Сіни (чоло) дорівнюють половині діагоналі хати, довжина комори – половині причілка хати. Висота кістяку даху дорівнює вишині зрубу стін. Довжина крокви дорівнює 2/3 довжини хати. Віддалення вікон від кутів зруба дорівнює подвійному просвіту ширини вікна. Цією ж мірою визначається і винос стріхи на причілку. Більші вікна виймають по висоті середню третину висоти зрубу і мають пропорцію 3:2. Стріха заломлена з причілку на 45^о; над коморою на 50^о. В поперечному розрізі при вершині 90°, останні кути по 45°.

Стару хату Ониська Лозового будував місцевий лиманський тесля – Ващенко. В хаті чимало архаїки. Будівля рублена з сосни, з двох окремих зрубів-кліток: хати і комори. Сполучають ці зруби забрані у шули сіни. В хаті і сінях долівка, в коморі – міст; Сіни без стелі; хата й комора пристелені. Перед сіньми й коморою просторі присінки (можливо пізніші) на трьох вкопаних в землю сохах, перекриті по припусницях. Зруб комори стоїть на стояках. Біля хати доволі висока земляна призьба забрана дошками у шулки. Освітлюється хата 4 віконцями з простими (без ампірових оздоб) наличниками, що закривалися одинарними віконцями. Опалюється – великою битою з глини піччю. Дим виводився в сіни, в лісяний, обмазаний з обох боків бовдур. Раніш унизу бовдура була кабиця. Двері – «на п’ятці», без завіс і шуг. Влітку вхід до сіней знадвору прикривали низенькі штахетки-ворітця. Сіни в комора ні зокола, ні зсередини не нагані. Хата зокола обмазана і побілена. Всередині побілені лише стеля та верх стін (по вікна), решта стін – миті, а літ за 30 уся хата була мита. Напільна частина хати з одним віконцем відгороджена, утворює ванкірчик. Низ переборки забрано всторч дошками. Поруч з лутками дверей, що ведуть у ванкірчик, стоїть стовп; на нього, а також на причілкову та порогову стіни положено один над другим три бруси,що відмежовують верх хати від ванкірчика. Ці бруси виходять на причілковий піддашок і разом з кутовими підносячами та кінцем сволока тримають підстрішні бруси. Нижній брус мережаний. Стеля в хаті з пластин; її підтримують два положені навхрест сволоки та перебірка ванкірчика. Ощеп зруба пригнічує стело. Причілок хати в плані - сторона, а чоло - апофема рівностороннього трикутника.

Дуже цікава комора в хаті О. Лозового. Можливо, вона старіша за хату і раніш стояла в іншому місці. Вінці зрубу комори переложені мохом («імшені»), що на Слобожанщині довелося спостерігати вперше. Комора перегороджена навпіл і має з сіней двоє дверей. Переборка ця з дошок, запушених в шули (у Лимані кажуть «у гари»), які наставлено впритул до причілково  та порогової стін. Полиця в коморі товста; кінці її запущені у зруб. Перекрито комору міцною стелею, що підтримується сволоком, положеним з чільної на тилову стіну. Над стелею, що наслана нижче, ніж у хаті, доволі високо з усіх боків підіймається зруб. Це горище навхрест брусами, врубаними в зруб, перегороджено на чотири засіки. Причілкова стіна комори близько від кута мала (тепер заложене) віконце 48 см шириною і 38 висотою.

Вкрито хату соломою  по грубих кроквах. Вони п'ятками лежать на підкроковному вінці зруба і пришиті до нього тиблями. Кожну пару ніг кроков зтятує пара бантин. Верхні кінці причілкових кроков не пришито до вершини парної крокви, а положено на верхню бантину її.

Вишина зрубу, як і вишина кістяка даху, дорівнює половині довжини причілкової стіни хати, Довжина крокви – 2/3 причілкової стіни хати, віддалення вікон від кутів зрубу дорівняє подвійній ширині вікна. Залом даху на причілках 45°, на поперечному перекрої 95° – при вершині, над стелею рівні він собою, кути. Художньо-архітектурний образ оселі Лозового дуже привабливий, форми лагідні, дещо здрібнілі, м’яко трактовані. Їхня поміркованість збуджує нахил до безжурного світосприймання.

Лиманська хата М. Куща в Андріївській сотні – новішого типу будова, що пориває з рядом традиційних прикмет старого українського житла, Коомпозиція плану порушує найбільш поширені схеми: житло складається з двох майже однакових за величиною хат, поставлених поруч. До них додано кімнату й сіни. Ціла будова має тенденцію в плані до квадрату. Характерно також намагання напишніше оздобити фасад, «Красове дерево» тут прикрашає аж три боки. Підкосичі з тих же трьох боків виносять поперед стіни підстрішні бруси. Ці бруси надасть будові монументальності. Високі стіни, підсилені височенькою призьбою, великі вікна, цегляний димар виявляють бажання надати оселі зовнішньої імпозантності. Збудовано хату Куща з соснових пластин з остатком. Зруб її – її втнців – стоїть на дубових стоянах Долівка земляна. Стіни всередині вибілені, зокола обмазані і теж вибілені. Сволок в будові один, його положено через обидві хати в кінці обрубано нарівні з зовнішньою стороною стін. Стелю пригнічує ощеп. В хаті вжите рідкий в цих місцевостях засіб Перекривати хату кроквами з припусницями; при цьому кроква спирається п’ятков на ощеп зрубу, а припусниця – на верхняк підстрішної обв'язки. Вкрита будова соломою. План хати – чотирикутник з відношенням боків 6:7. Причілок хати – сторона, а чоло-апофема різностороннього трикутника.

В сусідньому селі Андріївці обстежена була хата Шеліховського. Поставлено її причілком до вулиці, майстрами з Лиману. Збудована з дубових пластин в зруб з остатком; зруб стоїть на стояках. Над коморою стеля лежить нижче, ніж у хаті. Хатню стелю підтримують два навхрест покладені сволоки. Хата обмазана і побілена, Дах – «до підкроковні», Вкрита очеретом, а назверх соломою, дим з печі виводиться в бовдур. Піддашок однаковий з чола и причілку. Мережане видовбане «зубчиками» «красове дерево» в цій хаті облямовує усі чотири боки. Наличники вікон прикрашені «ампіровими» оздобами: ромбами, сухариками.

Такі основні типи хат південної Слобожанщини. Вони дають змогу простежити процес зміни архітектурних форм і виявляють майнову диференціацію. Заможний господар міг вибудувати простору хату з добірного матеріалу, пишно оздобити, тим самим намагаючись підкреслити панівне станове й економічне положення в громаді. Таких хат мало. Більше зустрічалося бідняцьких незаможницьких осель. Злидні та гірка житуха накладають на них своє жорстоке тавро. Середняцькі хати не дають стійкого типу. Між ними трапляється найбільше варіантів, що часом значно відбігають один від одного розмірами, якість будівельних матеріалів, характером архітектурних форм. Деякі з них виявляють тенденцію наподоблюватись куркульській хаті, інші, таких значно більше, мало чим відмінні від бідняцького житла.

Житло Південно-східної Слобожанщини

Після білоцерківської угоди 1651 р., коли польська шляхта почала повертатися на Лівобережжя, понад дві тисячі родин козаків і селян (коло 4300 душ Чернігівського полку) 1652 року, заліпивши свої оселі, подалися на Дике Поле засвоювати басейн ріки Тиха Сосна (доплив Дону), забравши з собою деякий рухомий інвентар та скотину. Переселенців очолив полковник Іван Дзиковський, полкова і сотенна старшина. З чим же вирушили на нові місця чернігівські козаки, що взяли з собою? Полковник прибув з жінкою, сином-писарем та кількома челядниками і привіз з собою 15 коней, 4 воли. Полковий обозний прийшов теж з жінкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець та 10 свиней. Військовий суддя привіз 4 коней, 13 корів.

Так заснувався перший найстаріший слобідський Острогожський полк, який очолила козацька старшина. У полковому місті Острогожську були поселені також московські служилі люди, які підлягали воєводі. Згодом козаки Острогожського полку просунулися на південь, зайнявши великі простори включаючи сучасну Луганську область. На 1773 р. в Острогожському полку налічувалось уже 152 значних поселення. Переселенці принесли на нові місця українську культуру, свій козацький устрій, право займанщини (право освоєння ніким не зайнятих порожніх земель), право вільного переходу; все те, що московські урядовці звали «старочеркаськими обикностями». Острогожський полк складався з 7 сотень, які мали назви то за йменнями сотняків (Остапова, Лубовикова сотня), то за назвою місцевості, звідки поприходили козаки (Батуринська, Конотопська, Корибутівська сотні). Хоч дозвіл на заселення цієї території був стверджений козакам російським урядом, проте місцеві воєводи скоро почали вдаватися до утисків й експлуатації козаків, викликаючи їх невдоволення. В 1670 р. вибухнуло повстання і Острогожський полк на чолі з полковником І. Дзиковським приєднався до повстанців С. Разіна. Повстання острогожців було жорстоко прилучено. Проте утиски воєвод не припинилися, і в 30-40-х рр. ХVІІI ст. козаки й селяни тисячами втікали на Дін. В східну частину Острогожського полку прибули також виселенці з Ізюмського та Сумського слобідських полків, зокрема багато з Лебединської сотні. Брали участь в колонізації Острогожського полку (Старобільщини) і донські козаки.

Спілкування й культурні взаємозв’язки цих відмінних етнічно груп населення та особливості природи краю спричинялися до того, що житло і дерев’яне монументальне будівництво Старобільщини набули своєрідних місцевих прикмет, відмінних де в чому від характерних прикмет народної архітектури північних і центральних районів Слобідської України.

В 1814-1857 рр. Старобільщина перебувала в ролі арени для експериментів т. з. «военних поселений». Проте майже півстоліття аракчеївських «вправ», що втручалися у всі сфери господарського і культурного життя «поселян», не полишили скільки-небудь тривкого помітного сліду в побуті, культурі, народному будівництві і мистецтві Старобільщини.

Хатнє будівництво східної половини південної Слобожанщини (Старобільщини) досліджувалось восени 1928 р. Цей район колишнього Дикого Поля заселений був козаками Острогожського (іноді його звали Рибинським) слобідського полку. На жаль для дослідження Старобільщини ми мали в своєму розпорядженні лише 10 днів. За цей час були досліджені дві пам’ятки монументальної дерев’яної архітектури (в сл. Осиновій та сл. Смоляниновій) і проведено із Старобільська дві екскурсії. Одну на північ через Чмирівку, Лиман, Булавинівку, Писарівку до Осинової включно; другу – на південь через Байдівку, Ново-Астрахань, Шульгинку, Штормову, кінчаючи Смоляниновою. Під час цих екскурсій були зафотографовані хати і частково будови господарчого призначення згаданих селищ. Кілька хат були заміряні. На жаль, обмірні матеріали і описи будов  під час війни були втрачені.

Ми усвідомлюємо, що такий переїзд з півночі на південь в стислі строки не може вважатися науковим дослідом архітектури на території цілого великого повіту, а втрата обмірних креслеників і описів хат збіднили і так невеликий обсяг зібраного матеріалу. Та нам невідомо, щоб хтось продовжив нашу спробу. Тому, щоб не втратилось і те, шо було тоді зафіксовано, ми й дозволили собі поділитися тим, що зберегли наші записники та фото.

Різких відмін між житлом північної Осинової, південної Смолянинової та інших оглянутих нами селиш Старобільщини ми не виявили ні в уживаному будівельному матеріалі, ні в застосованих конструктивних засобах, ні в принципах оформлення художнього образу житла. Хати здебільшого рублені. Поширеним будівельним матеріалом для хат на Старобільщині був дуб. Вінці зрубів на углах найчастіше в’язалися з остатком простим «зубом», а прогонах сполучалися тиблями. Рідше бруси вінців на углах в’язалися без остатку складнішим замком. Стіни бідніших хат клалися крейди, оскільки поклали крейди і каменя були під рукою При будуванні рублених хат доводилося часто вживати на сумаки відрізки кривих дубових брусів чи пластин; тому всі хати зовні і всередині обов’язковово обмазувалися глиною і потім білилися. Оскільки дерево для добрих сволоків добувати було важко, а дошок на стелени і поготів, стелю настилали так: на головний сволок  укладали впоперек густо (з відстанню 0,5 м один від одного нетовсті кругляки чи бруски. Поверх сволоків укладали хворост і обмазували стелю глиною. Тому в хатах всередині стеля була ребриста, і цілком виявляла конструкцію укладання сволоків[111]. В рублених хатах верхні вінці (а в крейдяних - ощепини) на причілок виходили підкосами, в які врубувались підстрішні бруси (по тутешньому «бурлуки»), часто оздоблені різьбленою липтовков. Крокви на причілку пришивалися тиблми до підстрішного бруса, а з останніх боків – «до підкроковні» - верхніх вінців зрубу. Пошивають дахи соломою, а новіші очеретом з добавкою соломи. Такі дахи виглядають опіклуватими (вкриті круглі, як кажуть). Гребні дахів часто оздоблюються острішками Димарі в старіших хатах плетені чи  збиті з дошок, а в новіших – цегляні.

На головних вулицях, де плеті вузькі, хати виходять причілком на «красну лінію». Старіші хати на просторіших дворинах стояли посеред двору. Огорожували двори хворостом, або викладам огорожу з рваного каменю, обмазували глиною і білили, а зверху прикривали солом’яними дашками.

Найпростіший тип старобільського житла - хата й сіни без ганків та піддашків (їх залишилося мало). В Штормовій та Шульжинці хати без піддашків, широкі піддашки на колонках з двох боків хати зустрічаються тут як виняток. В інших селах хати часто мають піддашки, на сішках, найчастіш вподовж чола, як в хатах тану хата й сіни, так ї в будовах дві хати через сіни. Найпоширеніший тип: хата, сіни, хатина. Інші до піддашку перед сіньми добудовують ґанок. Бувало, що частину піддашка перед чолом відгороджують, і тут утворюється комірчина. Такі хат часто зустрічаються ї в самому Старобільську. Багато хат мають піддашки  з чола й причілку, або навіть з трьох боків: в чола і обох причілків. Такі піддашки вузенькі (коло 0,5 м); їх перекривають хатні крокви. Так ґанок стає інтегральною частиною будови. У старіших хатах піддашки ширші і перекривалися вони по припусницям. У новіших хатах сішки – не прості стовпчики, а колонки з подушками. А в Шульжинці в хаті Бокатого колонка завершує соковито вирізьблена капітель зовсім «іонічного ордеру». Майже завжди підстрішні бруси з чола причілку оздоблені різьбленими лиштовками. Підвалини лежать на стоянах. Дуже часто з причілку хату піднято на  високі стояни. Загальне враження: хати Старобільщини зі смаком збудовані і дбайливо утримуються і викликають мажорний настрій, Хати будують і лиштовки роблять місцеві майстри.

Недавно тут був поширений звичай розписувати хати, Зараз розписані хата не всюди можна побачити. В більшості поселень про них ще згадують, пам’ятають їх, але вони зникають. Зафіксували ми розписи інтер’єрів хат в Осиновому та Ново-Астрахані. В Байдівці переказували – вони теж зустрічаються. Багато їх нібито і в Лимані. Особисто нам переконатися в цьому не пощастило. В самому Старобільську на Підгорівці жала бабуся, що на запрошення ходила і розмальовувала хати.

Скажемо тепер про розписи трохи докладніше. Найперше вражає те, що на Старобільщинні хати розписуються лише всередині. Зовні ніяких ознак, що хата розписана, ні в Осиковому, ні в Ново-Астрахані немає.

Зовсім інше враження справляли розписи в селах коло Кам’янця Подільського (Верхні Панівні, Маків, Цибулівка), якими мали нагоду спостерігати влітку 1924 р. Там розписують не лише інтер’єр, але обов’язково розписували хату і зовні, а дуже часто розмальовували й сіни. Крім того, розписували зовні й господарські будівлі (сараї, погріб, кукурудзяник). Навіть зложені з каменю огорожі дворів часто підфарбовували. Таким чином, ціле двори ще кольорово вирішувалось комплексно. Ніж то тонована пастелно огорожа була ніби інтродукція до урочистого міцно зкомпонованого розпису зовнішнього вигляду хати. Тут на сліпуче-білому гіпсовому фоні розгорталися мажорні мотиви розпису. Розпис екстер’єра хати – архітектонічно побудований, міцно ув’язувався з просторово об'ємними формами будови. В сінях розпис (стіни, долівка витримувався в приглушеній (шоколадні і темно-сині) дуже узагальненій гамі Поминувши сіни, відвідувач входив до хати. Тут розпис – по контрасту з сіньми – був такий же мажорний, дзвінкоголосий, як і зовні, так само логічно побудований і ув’язаний з формами хатнього інтер'єра, але камерніший, інтимніший, ніж зовні.

На Старобільщини лише в хаті Рубана в Ново-Астрахані намальований над полом килим був чітко вписаний в простінок, строго з компонований, вільно нарисований і стримано озвучений неширокою шляхетною гамою барв. Всі останні розписи, які нам довелося бачити, ні як не рахувалися ні з архітектурними формами хати, ні з контурами простінків, де вміщувався малюнок. Хоч всі малюнки двомірні, площинні, проте майстрині ні масштабністю складових мотивів розпису, ні намаганням якось обмежити, оконтурити рямцями чи якось інакше свої композиції голови собі не сушили.

В Осиновому «на плану» стояла нічим зовні не примітна хата, в якій жили дві дівчини, сестри Колісникові. Одна з них і була   майстром, що щедро розмалювала стіни і комин печі своєї хати. Малюнки розміщені всюди, де можна було щось намалювати; майстриня ніби боїться поровнечі. Головний мотив розпису – «квітка в вазоні» багато разів повторений і вигадливо варійований. Крім «квіток», поміж ними намальовані півні, пара геральдично розміщених одудів, верхівці на конях, дівчата – часто в парі в військовими (з шаблею). Мотиви ці між собою нічим не ув’язані, лише густо заповнюють простінки. Майстриня користується не лише уявою, але й «натурою». В хаті росте у вазоні великий кактус з м’ясистими овальними колючими листками, Його малярка і використала в своїх композиціях «вазон». Так само щедро використала вона і паперову «квітку» з концентричними кольоровими колами; вона теж прикрашала  хату. Всі елементи розпису дівчина виконує соковито, малюючи упевненою рукою; хоч і в «дитячій» манері, але свіжо, декоративно.

Інший характер мав розпис хати Коваля в тій же Осиновці «на плану». Тут головні мотиви малюнку – теж велика «квітка в вазоні», кількаразове повторена у меншому масштабі та великий «вінок» з серпом і молотом в центрі. Навколо великих розміщено розміщено багато малих «квіток» та інших мотивів: коні осідлані, коні з верхівцями, чоловік біля криниці з журавлем, півники, залізничний потяг, хатки і п’ятикутня зірка з літерами УРОС. Великі квітки витримані у класичному народному стилі. Овна вміщена над полом. Верх її перекреслює обводку, що відмежовує стіну. В розпису хати Коваля використано теж згадані вище листки кактуса, певно, запозичені у Колісникової. Загалом же розпис хати Коваля субтильніший, делікатнішій за малюнки Колісникової. В хаті Коваля багато сучасних і радянських мотивів. Постаті людей і коней хоч і схематичні, але експресивні.

Щоб покінчити іі старобільською иполіхромією, згадаємо про своєрідний розпис сараю в Писарівці. Зовнішні стіни його оздоблені «сосонками», виконаними по свіжій обмазці глиною вправною рукою піском «накидом». Палевий тон сосонок на кофейному тлі справляє ефектне враження. Так естетичні потреби майстер задовольняє найелементарнішими  засобами і найбуденнішими матеріалами.

В архітектурі хат Старобільщини, як і в дерев’яних церквах утримувалися традиційні слобожанські форми, але місцеві майстри вносять в них певні елементи чи їх трактування, що наближають будівництво Старобільщини до архітектури донських козаків.

На Старобільщини нам не довелося зустрічати клунь, якими така багата північна й центральна Слобожанщина. В Смоляниновій ми зафотографували варіант клуні «половень». В основі його низькі стовпи, на які спираються високі лебеді крокви, пов’язані бантинами і обшиті латами. Від кроков, продовжуючи їх вниз, йдуть «прибочні», що нижніми кінцями вкопується в землю. Пошивавть «половні» очеретом, а зверху соломою.

Висновки

Наші досліди над селянсько-міщанським житловим будівництвом Слобожанщини далекі від вичерпної повноти й докладності. Проте вже на підставі викладеного можна дійти таких ось висновків:

1.  Слобожанщина належить до району, де панує тип рубленого житла.

2.  Основний будівельний матеріал для зрубів - сосна й дуб.

3.  Житло вкривають соломою на чотири схили, а на півдні – очеретом з соломою.

4.  В останні десятиріччя стіни зруба звичайно обмазують і білять.

5. Серед засобів розмітки плану житла – чотирикутник, у якого причілок - сторона, а чоло – апофема рівностороннього трикутника - один із найбільш поширених. Нерідко зруби житлової камери мають форму квадрата чи до нього наближаються. Половина довжини причілку хати часто дорівнює висоті зруба, а також висоті кістяка даху.