© Андрій Парамонов (Харків)

Коли я вперше ознайомився з текстом цієї розвідки, у мене було бажання знову кинути все і мандрувати улюбленою Слобідською Україною. Але,  після неодноразового прочитання, мене охопив жахливий неспокій, через просте  розуміння як жили дослідники у 1920-х роках, працюючи за пайки, не маючи можливості купувати більшість необхідних речей, але ж які справи вони робили, що залишили нам своїми працями! І хоча це розуміння дещо згладжується власними утішаннями, що і ми такі ж самі, без особливих грошей у кишенях збираємо по пригорщах та крихітках історію слобожан. Але непокоїть інше, що Стефан Таранушенко, як і його товариші та колеги, був чиновником. Де знайти сьогодні чиновника від культури, щоб він так плідно працював заради хоча б чогось. Двадцять років незалежності України не породили хоч одного діяча працівника адміністрацій при відділах та управлінні культури, щоб той так завзято опрацьовував історію краю, мандрував, зберігав пам’ятки, писав публікації, та виховував учнів і послідовників. Балачки, балачки, балачки… Думки про все і ні про що і ні до чого. 

Але якщо діяльність Таранушенка і не зберегла пам’яток, особливо церковної архітектури та мистецтва, то хоча б залишала нам їх у вигляді фотографій, обмірних креслень, описів, статей та публікацій. Сьогоднішні працівники культури не можуть створити хоча б якійсь звід пам’яток історії та культури, де вже казати про науковий підхід до опису пам’ятки, або її захист. І це при тому, що пам’яток залишилося на порядок менше, ніж у 1920-ті роки. Тож найкращим працівником культури Слобідської України всіх часів слід визначити Стефана Андрійовича Таранушенка. Крім цього, слід би надати пошану його життю, творчості, доробку хоча б зараз. Встановити меморіальну дошку на будинку, в якому він проживав в Харкові, поставити бюст, а краще монумент, бо такої закоханої у свою працю та Батьківщину людини, Слобожанщина  навряд чи й побачить!

Дана книга присвячена житловим будинкам слобожан, територію Слобідської України автор поділив умовно на три частини: північну, центральну, та південну. Здебільшого північна частина описує хати на прикладі повітового міста Лебедина, центральна частина на прикладі губернського міста Харкова, південна частина на прикладі декількох сіл Старобільского повіту, з яких він виділив особливо слободу Осинову. Кожна частина виділяється своїм колоритом, та різницею в побуті, заняттях громадян, особливостями ставлення до своєї оселі.

Що ж найбільш дивує у фотографіях зроблених Таранушенком, та це ставлення до композиції знімку. Ми бачимо грамотну постановку кадру із точки зору архітектурного, але крім цього поруч із головним персонажем (хатою) або володаря, або дітей, а той і всю родину. Значно менше кадрів на яких ми бачимо хазяйського цуцика, або кошеня, інших тварин. І кожне фото оживає, це ніби якась новела, чи невеличка історія. Всі персонажі живі, повертаються із прошлого нашої країни. Вони не «пудрять носа», не шукають щось «приличное» з одежі, як це прийнято зараз, вони само життя.   

Хати Харкова були описані С. Таранушенком та його співробітниками у 1920-1921 рр. це була планова роботу Архітектурній секції Харківського губернського К.О.П.М.І.С’у. За цими планами малось на увазі провести перелік всіх старих хат не тільки Харкова, але всієї Харківської губернії, до складу котрої входили не тільки сучасна Харківська область, а й значні частини Луганської, Сумської, Донецької, невелика частка Полтавської. Цим планам в такому обсязі не реалізувались. Зокрема у 1922 р. вийшла книга «Старі хати Харкова», експедиції продовжувались, збирався матеріал, креслення, фотографії, але жодної книги на тому багатющому матеріалі вже не було опубліковано.

Лебедин описується детально завдяки тому, що це є батьківщина Таранушенків, і автор всі літні місяці 1924-1928 рр. проводив в оселі свої батьків і родичів. Там він описував не тільки хати, але й меблі, шиття, ткацтво, кахлі, килими. И до цих розвідок ми ще повернемось.

Південній Слобожанщині повезло менше, тільки влітку 1928 р. автор та інші дослідники змогли виїхати до колишнього Старобільского повіту, де вони провели короткі дослідження, та декілька екскурсій. Таранушенко потім неодноразово жалкував, що цим цікавим з історичної, та культурної точок зору місцям, він не зміг надати стільки пошани. Але й те що він зберіг до нашого часу вистачить на декілька нових досліджень. Адже вже наприкінці 1928 р. поширилось знищення дерев’яних церков, іконостасів, окладів та кіотів. І Таранушенко кинув всі свої сили на те, щоб його співробітники об’їхали як можна більшу територію України, щоб зафіксувати дерев’яну церковну архітектуру. Завдяки цьому подвигу збереглися фотографії храмів Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Подолії, Волині, Галичини, але це у наступних нарисах, шановне панство…