© Андрій Парамонов (Харків)

Заснування сучасного села Сінне  Богодухівського району Харківської області сягає у XVII століття, це яскравий приклад заселення території вздовж річки Мерло, за якою по лівому берегу  проходить Муравський шлях. Тобто московський уряд, формуючи на правому березі Мерло фортеці (Мурафа, Сінне, Богодухів, Городнє, Краснокутськ), хотів контролювати пересування татарських загонів, а при деяких випадках і перешкоджати їм рух, а можливо і знищувати невеликі загони.         Ситуацію із забудовою Сінного прискорило переселення на ці терени досить великої кількості черкас (більше 500 тільки козаків).

Фортецю Сінне Правороття було побудовано у 1671 році на лівому березі річки Сінний колодязь, за дві версти до впадіння її у річку Мерло. Десь поруч була сторожа, яка вперше згадується по Книзі Великому Чертежу у 1627 році: «… а вниз по реке по Мерлу от Муравской дороги верст с 8, сторожа Санное праворотье».

Фортеця, або малий острог був прямокутним в плані із дубового лісу вишиною півтори сажні (3,2 м), з кроватями, обламами, та катками. Довжина стін складала 161 сажню (343 м). У фортеці було шість башт, з яких п’ять було глухих, одна проїзна. Її оточував рів шириною та глибиною в 2 сажні (4,26 м).

Біля малого острогу було побудовано і великий острог стоячим дубовим тином вишиною в півтори сажні, але без обламов та кроватей. Його теж оточував рів шириною і глибиною в 2 сажні. Довжина стін великого острогу складала 705 сажнів (1501,6 м), пізніше цей великий острог було збільшено майже до 1900 метрів.

Артилерія фортеці складалась із трьох пищалей залізних до яких було 195 ядр, та затінна пищаль і до неї 30 пуль. До них у казенному погребі зберігалось 4 пуда 9 футів пороху. Пушкар до гармат був із черкас – Дмитро Бут.

В малому острозі був государев двір де проживав воєвода та приказні люди. Скажімо у 1690 році воєвода Осип Матвійович Щоголєв, а 1695 році воєводою був Максим Андронікович Давидов.

Напроти малого острогу у великому стоїть соборна дерев’яна церква Трійці, яку побудував своїм коштом у 1672 році священник Степан Андрусський. Поруч із церквою священник побудував і своє дворище. На посаді біля фортеці, де проживала більшість населення Сінного теж була церква дерев’яна Різдва Богородиці.

На річці Сінной колодязь було побудовано два млина, що забезпечували жителів помольним хлібом.

Не зважаючи на фортецю, артилерію, значну кількість населення, татарам вдавалось у січні 1680 року напасти на Сінне і взяти полон 61 людину. Ще один набіг татари зробили у 1683 році, да і подальшому турбували населення Сінного.

У 1686 році у Сінному проживало на 400 дворах більше 700 козаків та їх родин, які входили до Охтирського слобідського козачого полку. Сотником був Василь Григор’єв, який до речі започаткував село Писарівка неподалік від Сінного. Та тільки невелика частина із них були у складі міщан городової служби, тобто обороняли фортецю. Серед них: Данило Лисай, Феско Скрипник, Ігнат Бердник, Тимко Момот, Трохим Хомутенко, Іван Сердюк, Дениско Горденнко, Павло Колінченко, Федко Прокопенко, Іван Крівий, Остап Капустянський, Павло Бут, Хома Котелвянской, Михайло Дробнич, Трохим Федоренко, Андрій Скляр, Семен Дегтяр, Іван Шеремет, Прокоп Левченко, Іван Бондаренко, Грицко Мазниця, Іван Зінковськой, Хома Тесля, та інші.

Фортеця Сінного частково горіла у 1676 році, дерево гнило, башти стояли без покриття. На 1690 рік кроваті та облами малого острогу погнили та обвалились, рів осипався. Потужне відновлення на початку XVIII століття подовжило строк життя фортеці, але вже у 1730-ті роки її перестали відновлювати. На сьогодні залишків фортеці у Сінному не залишилось.