© Андрій Парамонов (Харків)

Сучасне село Кадница Богодуховского района Харьковской области.

Село Кадниця було засновано близько 1696 року Золочівським сотником та полковим осавулом Харківського слобідського козачого полку Яковом Семеновичем Ковалевським. Найменування село отримало від місцевого топоніму – Кадницькі яруги або Кадницькі байраки, які вперше Кадницькі згадуються у документі 1645 року, 3 жовтня станичник, побачивши татар на Муравському шляху, побіг за річку Рогозну до Кадницьких яруг.

З самого початку свого існування село Кадниця увійшла у склад Ольшанської сотні Харківського слобідського козачого полку. У 1714 році тут була побудована перша дерев’яна церква Іоанно-Предтечі. В тому ж 1714 році 26 червня на село напали харцизи, жителя Стефана Заседу з дружиною «мучили, жгучи железом, вымучили у них денег 20 рублей, плахот четыре, полотна своев 10, рубах женских20, мужеских 10, поясов шелковых 2, запасок штаметовых 2, рушницу добрую, воску полпуда, книжку часослов, чоботы новые, бавовницу[1], серпянков[2] 15, рубашек дитяцких 10»[3].

Через три роки у 1717 році знову харцизи напали на Кадницю пов’язали самого пана підпрапорного Григорія Яковича Ковалевського у власному його будинку і тоді як одні тримали його під вартою, інші пограбували всю хату, взяли: «8 рушниц, пару пистолетов, кунтуш крапивнаго сукна тонкаго, кафтан китайчатый, атласный пояс, кармазиновую шапку, штаны тонкаго сукна, денег 5 рублей, юбку набойкиневую». Речи ці існували тоді за такою ціною: «рушницам 17 рублей 29 денег, пистолетам 3 рубля, поясу 69 денег, кунтушу и кафтану 13 рублей, шапке 1 рублей 40 денег, штанам 26 денег, юпке 23 денег»[4].

На 1722 рік власником маєтку Кадниця був підпрапорний Григорій Якович Ковалевський (1692 р. н.), в селі у 15 дворах проживало 120 підданних черкас[5]. На прізвища ці жителі були: Осторожний, Цвір, Сиренко, Пономаренко, Пасечник, Пердуненко, Мелоштан, Очереченко, Свір, Михайленко, Бражниченко, Гунко, Одновленко, Скороход,  Мягкий, Токар, Оприщенко, Іваненко, Таранов, Пасюк, Андрієнко, Кулбаченко, Коломиєць, Даниленко, Слепенченко[6].

Через десять років в Кадниці у того ж власника був окремий двір, дворів його піданних нараховувалось 18 на яких стояли 21 хата і проживало 82 чоловіка[7]. Якщо судити по прізвищам, то склад населення декілька змінився, тут проживають: Корнієнко, Гоман, Ісаєнко, Кондратенко, Бондар, Холуєнко, Коломиєць, Даниленко, Остріжний, Окаєнко, Яковенко, Левченко, Плужник, Гончар, Ткач, Гавриленко, Петренко, Пасечник, Патян, Гриненко, Іваненко, Ярошенко, Васильєв, Маленко, Голевенко, Щвець, Барановський, Шаненко, Литвиненко, Полулях, Василенський.

У ті ж 1730-ті роки маєток в Кадниці перейшов у власність до полкового обозного Харківського полку Івана Васильовича Ковалевського, а далі його успадкував його син підпрапорний Яків Іванович Ковалевський.

Після того як було скасовано полковий устрій на Слобідщині, Кадниця з 1764 року увійшла до Вільшанського комісарства Харківської провінції Слобідсько-Української губернії. Маєток розвивався, його власник Яків Ковалевський жив тут із дружиною і Марією Василівною народженою Магденко і донькою Варварою. А після його смерті Марія Василівна вдруге вийшла заміж за майора Миколу Амвросієвича Логачева, від цього шлюбу народився син Василь. Мабуть тоді ж після смерті батька Варвара Яківна Ковалевська, яка була вже дружиною полковника Назара Каразіна отримала в Кадниці сьому частину маєтку.

З пізнішого опису садиби Ковалевських-Логачових в Кадниці, ми бачимо, що панський двір розміщено між двох вулиць і оточений дерев’яним парканом. Садибний будинок був дерев’яний, одноповерховий з великим залом і ще мав шість покоїв з конторою і сіньми. Поруч стояли: льодовик, три хлібних комори, похідний льох, чотири хати для дворових людей, баня, стайня, хата управителя, ковальня, гумно. Всі ці будівлі були криті гонтою. До садиби примикав великий яблуневий та вишневий сад. На річці Кадниця були гребля з млином на одну комору та винокурня[8].

Поруч із маєтком стояла і стара дерев’яна Іоано-Предтечівська церква, яка вже була доволі трухлявою. На 1769 рік тут служили священник Микола Мирний 46 років та дяк Кіндрат Задніпрянський, в Кадниці нараховувалось тоді 80 дворів парафіян[9]. Нову дерев’яну церкву вирішив побудувати вітчим Варвари Каразіної майор Микола Логачов, який після смерті дружини управляв головним маєтком Ковалевських в Кадниці. Варвара Каразіна формально приймала участь у будівництві храму, виділивши ліс для цього. Нову церкву освятили 13 лютого 1777 року[10].

По сповідному розпису 1777 року в Кадниці проживали священник Микола Матвійович Мирний 56 років з дружиною Уляною Олексіївною 43 років та дітьми Яковом 12, Андрієм 9 та Агрипіною 6 років; поміщик майор у відставці Микола Амвросієвич Логачов 52 років з сином Василем 2 років. Поміщик відставний ад’ютант Петро Лукич Ольховський 61 року, наречена його его Ганна Іванівна Куликівська 35 років з донькою Уляною 11 років.  Кріпаки Логачева: Лаков, Сапожник, Шикешко, Ковальов, Штонпель, Маляр. Підданими черкасами Логачова: Коленко, Бузовський, Іщенко, Молодожон, Белодел, Гордієнко, Тараненко, Пересечанський, Козинка, Любченко, Гончар, Беловоленко, Семидоцка, Солошенко, Оніщенко, Зенченко, Цюлюба, Стрелніченко, Селезненко, Волошка, Полянський, Соколов, Рибалка, Шевченко, Протасенко, Богатиренко, Кубло, Стрєлник, Солоха, Явдошенко. Кріпаки Ольховського: Полка, Стадниченко. Підданні черкаси поміщика Ольховського: Молодожон, Свиренко, Чуприна, Прокоп, Омелченко, Друзенко, Перехрестов, Зайченко, Рябуха, Журавель, Свір, Зирь, Здорик, Немилостивий, Ткаченко, Глушко, Ткаленко, Махота, Чорной, Зебенко, Мирошник, Горбатенко, Гордієнко, Цеповський[11].

У 1780 році Кадниця увійшла у склад Золочівського повіту Харківського намісництва. Тоді ж змінились і причт храму, священником став Василь Григорович Красовський (1745 р. н.), а заштатним церковником призначено Іоанна Павловича Котлярова (1745 р. н.)[12]. В цьому ж 1780 році помирає майор Микола Логачов і головний маєток в Кадниці переходить до його сина Василя, Варвара Каразіна між тим починає судові тяжби за батьківський маєток, але невдало. Опікуном над малим Василем Логачовим стає поручик Григорій Павлович Ковалевський.

З Економічних приміток на Золочівський повіт 1785 року, ми дізнаємось стан маєтку в Кадниці, серед іншого зазначимо, що одним з власників помилково показаний померлий за п’ять років до того Микола Логачов. За ним показано 53 двору підданних черкас де живуть 160 чоловіків та 173 жінки. За поміщиком Ольховським показано 20 дворів підданних черкас де живуть 64 чоловіка та 61 жінка. Загальна земельна дача Кадниці нараховувала 1427 десятин 1833 квадратні сажні, серед яких 50 десятин з лишком були під поселенням, 770 десятин 665 сажнів орної, 82 десятини 362 сажні сіножатів, 501 десятина 976 сажнів лісу, а інші були непридатними.

Сам опис вигладає таким чином: «Положение имеет по течению на правом берегу речки Кадницы, а безымянного отвершка на левой стороне на коем два пруда. Церковь во имя Иоанна Предтечи, господских два дома деревянные с плодовитыми садами, а дачею простирается по обеим сторонам показанной речки, оврагов Розсоховатого, Ковалева, Сазонова и безымянных отвершков. Та речка Кадница в мелких местах в жаркое летнее время глубиною бывает в два вершка, шириною в две сажени. В ней рыба: караси, окуни и плотва которая употребляется на помещичий обиход. На показанной речке состоит две мучные мельницы каждая об одном поставе, действие имеют в полую воду, с них в год доходу получают 20 четвертей. Вода в колодезях для людей и скота здорова. Земля качество имеет черноземное, из посеянного на ней хлеба лучше родится: рожь, овес и гречиха, а другие семена так же и сенокосы средственны. Лес строевой дубовый, осиновый и кленовый толщиною в корени поларшина, вышиною от двух до трех сажень. А промеж оного дровяной тех же родов, который для поташа не способен. В нем звери: волки, зайцы и лисицы. Птицы: тетерева, дрозды, скворцы, соловьи, чижи, щеглята, сороки, вороны и галки. Подданные черкасы состоят на изделье, земли на помещиков пашут по 30 десятин, а остальную всю на себя к чему они и радетельны. Женщины сверх полевой работы упражняются в рукоделии, прядут лен, шерсть, посконь, ткут холсты и сукна для своего употребление и на продажу»[13].

У 1796 році намісництва були скасовані і Кадниця увійшла до Харківського повіту Слобідсько-Української губернії. А наступного року була закінчена побудова нової дерев’яної Преображенської церкви в Іванівці і причт Іоанно-Предтечівської церкви в Кадниці переходить туди. На 1797 рік це священник Василь Григорович Красовський і дяк Павло Красовський[14]. Парафія ж Кадниці, за бажанням поміщиків буде зарахована до Петропавлівської церкви у селі Вертіївка[15]. Частина церковного начиння з церкви в Кадниці буде забрана поміщиком Іваном Куликівським в храм села Рясне Харківського повіту. Серед іншого: «Евангелие напрестольное с серебряными позолоченными бляхами, Апостол московской печати, Триодь цветная, Триодь постная, крест напрестольный кипарисовый в серебряной оправе, потир серебряный, дискос серебряный, лжица серебряная…». Остаточно церкву в Кадниці розберуть у 1811 році, частково з неї буде побудована дзвіниця в Іванівці.

Ще одні Економічні примітки з описом Кадниці ми бачимо за 1804 рік, власниками маєтків були: надвірний радник Іван Куликівський, дружина майора Уляна Олексіївна Петрович, народжена Куликівська та колезький радник Андрій Іванович Ковалевський. Земельна дача трішки зменшилась до 1404 десятин 1692 квадратних сажнів, в селі залишилось 32 двори в яких проживало 129 чоловіків та 146 жінок кріпацького стану. З опису маєтку ми бачимо: «Сие село Кадница поселена на левой стороне речки Кадница между вершинами в которой господских жилых домов два. На протоке Росоховатом помещика Куликовского водяная мельница о двух поставах с просяными толчеями действующая весной и осенью, которой сам владелец пользуется. Того же помещика Куликовского винокуренный завод один о пяти котлах в коем выкуривается в зимнее время горячего вина до 1000 ведер для чего хлеб дрова и работники употребляются собственные. Дача простирается по обе стороны упомянутой речки и ее вершин грунт земли чернозем песчаный и глинистый, сенокосы находятся по оврагам лес растет черный большей частью дубовый дровяной и отчасти строевой. Крестьяне состоят на пашне по зажиткам скудны скотоводства очень мало»[16].

У 1816 році у Кадниці ми бачимо два маєтки – графа, поручика Єгора Подгорічані-Петровича та колезького радника Андрія Ковалевського. А вже у 1850 році Кадниця належить тільки одній людині – графу, штабс-капітану Валеріану Єгоровичу Подгорічані-Петровичу. Тоді маєтком тут управляв селянин Степан Микитович Мальований. Серед дворових людей ми бачимо такі прізвища: Кириченко, Саф’янченко, Дмитренко, Ценовой, Босов, Клещенко, Сало, Тищенко, Дерев’янченко, Литвиненко, Сиваченко, Черногор, Белокуренко, Крамарева, Дударенко, Кравченко, Лебедева. А серед кріпаків: Тищенко, Цвиренко, Борикин, Немилостивий, Сало, Заренко, Здоренко, Ткаченко, Целюба, Ісаєнко, Ценовий, Стрильченко, Бузівський, Солошенко, Коваленко, Глущенко, Клещенко, Дундученко, Павленко, Безносенко, Харченко, Тимченко, Флоров, Дмитренко, Блинник, Калюжний, Тельной, Перехрестов, Сівак, Рудяк, Серенко, Кигуляр, Мальований, Котенко, Гриненко, Шпаченко, Григоращенко, Коваленко.

Цікаво також додати, що наступного 1851 року в село повернулись кріпаки-втікачі: Тарас Григорович Мирошниченко, Терентій Омелянович Целюба, Антон Дем’янович Харченко та Павло Афанасійович Калюжний.

Одним з пореформених власників доволі великого маєтку в Кадниці став губернський земський діяч Єгор Степанович Гордієнко, саме йому належала найбільша доля з колишнього поміщицького маєтку Подгорічані-Петровичей – 892 десятини 2112 квадратних сажні землі. Для прикладу другий за розмірами власник маєтку штабс-капітан Кузьма Петрович Кузін мав 220 десятин, а третім був селянин Семен Васильович Сизон якому належало 68 десятин 1845 квадратних сажнів.

Гордієнко розпочав у 1892 році будівництво власної садиби в Кадниці, але вирішив передати дерев’яний на кам’яному фундаменті будинок під земську народну школу. Він забезпечує її всім необхідним:  необхідними посібниками, підручниками та письмовим приладдям, перерахував до банку 6000 рублів, щоб відсотки з цієї суми йшли на утримання школи, платню вчителям та стипендію бідному учню. Відкриття школи відбулося 15 грудня 1893 року, а у квітні 1894 р. голова Харківської повітової земської управи Петро Петрович Флотта просив присвоїти Кадничанській школі ім’я засновника – Є. С. Гордієнка, що й було зроблено за розпорядженням Міністнрства внутрішніх справ від 10 вересня 1894 року.

Саме цей будинок колишньої школи ім. Є. Гордієнко і зберігся до наших днів, в радянські повоєнні часи в ньому відкрили сільський клуб. На сьогодні його доля не визначена, але існують плани зробити в ньому приватний музей Григорія Савича Сковороди. Ця перлина дерев’яної архітектури Слобідщини гідна і збереження і поважного відношення. Недалеко від нього зберігся ще один архітектурний об’єкт – кам’яний хлібний запасний магазин, побудований графом Валеріаном Подгорічані-Петровичем. Теж будівля по своєму унікальна, оскільки на всю колишню Харківську губернію знайдеться менше десятка таких спецефічних будівель а в такій чудовій збереженості – єдина.