Княгиня Е. Шаховська-Брабант

Яків Щоголев родився в старинній дворянській сімї в м. Ахтирці, харківської губернії в кінці 1824 р. Кілька верств від цього містечка в прегарній місцевості на березі ріки Ворскла находиться Ахтирський Свято-Троїцький монастир. Після покінчення повітової школи хлопчика віддали до 1-шої харківської гімназії. Приїзджаючи літом на ферії до дому, чутливий люблячий природу хлопчик цілими днями пропадає з батьківської хати, проводячи час в монастирськім лісі, або в лодці на ріці Ворсклі. Його нерозлучними товаришами були твори Вальтер Скотта і зброя. Мій батько пристрасно любив природу і це відбилося на його поезії. Хто читав його вірші, знає, як гарно оспівав він природу. Назва книжки «Ворскло» була, як висловився сам в передмові, «довгом памяти й подяки поетичній ріці, що зрошувала чаруючі своєю красою місцевости, рідній ріці, котрою перепоєний його дитячий і хлопячий вік та юність, ріці, що збудила в нього перші поетичні мрії».

Після скінчення гімназії Я. Щоголев вступив на університет, де серед його товарищів був знаменитий пізніше історик Микола Костомарів. В рр. 1843-1844 Бецький видав збірник вибраних творів молодих початкуючих талантів під назвою «Молодик». В той збірник увійшли також перші твори мого батька в російській мові.

Дивно, що талант поета, не дивлячись натак раннє пробудження, розвинувся в повній силі в далеко пізнійшу добу його життя. Більший вплив на те мабуть отсей випадок в його життю. За порадою товаришів, юнак віддав свої вірші на розгляд Бєлінського, відомого із своєю безпощадної критики. Осуд Бєлінського, як і слід було ожидати, при його упередженню до української мови, був мало одобрюючий. Це так вплинуло на гордого юнака, що він спалив свої вірші, чого опісля гірко жалів. Костомарів в своїх споминах. Згадуючи студентів того часу. Назвав мого батька «юнаком з величезним поетичним талантом».

Скінчивши університет, Я. Щоголів вступив на службу урядником спеціяльних доручень при генерал-губернаторі Кокошкіні і гр. Палєн. Урядова служба, а опісля семя відвернули його увагу від поезії. Зрештою, він вчасно покинув службу і посвятив себе семї, живучи в Харкові і тільки літом виїзджаючи в Ахтирський монастир. Тут мій батько показував нам улюблені місця в лісі і згадував свої дитячі часи. Безмежно добрий, скромний, далекий від всякого розголосу, він не шукав ні людей, ні слави. Він писав для себе і ховав свої твори. Не показуючи їх нікому. Минали літа, підростали діти, пора була думати про їх образування. Пристрастно кохаючись в музиці, поет всім своїм дітям дав музичне образування. В його домі часто утворювано літературно-музикальні вечірки. Зібрані приятелі й знайомі просили поета прочитати щонебудь з свої творів, а опісля докоряли йому, чому він закопує в землю свій талант, не поділяючись з ніким. І ось завдяки настійчивості приятелів, між котрими назву проф. Сумцова, Багалія, Зайкевича, Сокальського і ин., а також завдяки проханням свої старших дітей, Я. Щоголів приступив до видання «Ворскла», яку критика стрінула однозгідною похвалою, признавши й оцінивши величезний талант.  Одначе й тут поет лишився вірним своій подиву гідній скромности. Видавши книжку, він радів, бачучи свої твори в друку, але практичні вигляди були йому зовсім чужі. Вперто відмовлявся він розіслати свою книжку для відзивів, щоби зробити її відомою, кажучи, що коли книжка гарна, то й без реклями буде вона признана, без зусиль автора. Книжку надруковано в 1883 р. Будучи раз на селі, мій батько був здивований, почувши хорову пісню «Гей, у мене був коняка». То були його вірші, що увійшли народ без відома автора.

Життя не щадило мого дорогого батько і приготовило йому багато ударів. Віддавши старшого сина, феноменального скрипаля до Петербурзької Консисторії , батько постановив покинути Харків і переїхати в Петербург, куди його назначено куратором шкільної Округи. Та доля рішила інакше. Мій брат помер неждано на запалення мозку і це нещастя знищило всі наші пляни. Батько відмовився від блискучої карієри і залишився в Харкові. Не минув рік, як нове нещасття впало на батька: померла на туберкули молода донька поета. Моя старша сестра. В тому часі пережитих моральних страждань, смуток поета вилився в чудових творах, як нпр. «Осінь», «На чужині» і т.д.

Після утрати старших дітей, поет, що так любив музику, придбав для мене. Своєї молодшої доньки, рідкий поетичний інструмент, гарфу, про котру давно мріяв, іще з молодости, в шпору захоплень Вальтер скотом, однім з романів котрого представлена прегарна Жидівка, що грає на гарфі. Цей інструмент любив поет до кінця свого життя і нераз говорив, що мелянхолійні струни навіяли йому багато поетичних думок, як нпр. «Сон», «Жмуток», «Вінок», «Незабутня» і ин.

Тихо, спокійно, монотонно проминали роки життя поета. Не гнався він ні за шумом, ні за популярністю, лиш деколи мріяв про подорож. Його тягнуло побачити инші країни, пізнати инше життя і природу. Особливо притягав його Рен, з розвалинами замків. Взагалі середньовічна лицарська доба незвичайно ціквавила мого батька. Та минали роки і він все лишався в рідному краю. Не дивлячись на те, що засоби давали йому повну спромогу здійснити свою мрію. Тиха, мало підприємчива славянська натура, далека від всякого егоїзму. Проявлалася в тому відокремленню від світа. На початку 1890 р. у мого батька розвинулася хороба серця, і то якраз в той час, коли він хотів почати видання другого тому своїх творів «Слобожанщина». Хороба підточувала його сили, але талант не вгасав. Разом з тим росло привязання до життя. Прочуття близького кінця і бажання жити ярко проявилися у поетичних творах «Ніч», «Гора», «Лебідь».

Весною 1898 р. почався друк «Слобожанщини». Поет був вже дуже слабий. Піддержували його тільки надія й радість скоро побачити надрукованими свої твори. Останній вірш, що увійшов в збірник «Слобожанщина», був «Лебідь» і це в суті річи була його власна лебедина пісня. З присуду долі мойому батькови не пощастилося побачити надруковану «Слобожанщину». Він помер 9 червня (27 травня ст. ст.) 1898 р. В часі похоронного походу на цвинтар нова книжка в зеленій обгортці. Виставлена у вітринах книгарень, провожала свого творця на вічний спочивок. Харківський університет увіковічнив помершого поета, жертвуючи йому окрему кімнату в мурах свого музею. Там стоїть його робітній стіл з книжками рукописами, фотографіями, родинними паперами і т. п.

В р. 1918 коли Україна, здавалося, здобула давнождану політичну свободу, вулицю в Харкові, де колись стояв наш дім, названо Щоголівською. Борець за волю рідного краю. Всеціло відданий йому. Що оспівав славну минувщину Великого Запоріжя, мій батько на жаль, не дожив до великого дня визволення своєї рідної України.

Ніколи не забуду, як зворушений був раз мій батько. Коли він. Вернувши домів. Повідомляв нас, що на Дону заворушилися козаки, що підготовляється щось важне, говорять про сепаратизм. І не дивлячись на те, що мій батько обстоював самодержавя і православя, що він був переконаним консерватистом, і в тім дусі виховував свої дітей. Сльози радости котилися з його очей. Коли він говорив про політичний рух на Дону.

Минуло багато, багато літ. Мойого дорогого батька давно не стало в живих. Згадаймож його і помянім. Приводючи його власні слова, щоби

                              «Господь звеселив його

                              У житлах праведних свої»…

Мінхін, 30, травня 1923.