БЕРЕЗНА Чернігівської області

Вознесенська церква 1759 р.[1]

Обмір і фото 1928 р.

 

Березна – поселення давнє. В літописах вона згадується уже в XII ст. За Хмельницького в Березні була ратуша, що свідчить про значний розвиток ремісничого виробництва, промислів. Ремісники були об’єднані в 9 цехів. Зокрема, в Березні здавна набуло розвитку золотарство. За гетьманщини Березна – сотенне місто Чернігівського полку з замком в ньому. В 1664 р. польське військо обложило було Березну, але березянці, як свідчить літопис Самовидця, під проводом свого сотника Сави Ковенка відбили атаки і відстояли замок. В XVIII ст. Березна виросла в визначне промислове й торговельне містечко. Про це, між іншим, свідчить зростання кількості збудованих церков. Московські комісари, що 1654 р. склали «Описание малороссійских городов», занотували в Березні лише одну дерев’яну церкву – нову, Благовіщенську. А. Шафонський в своєму «Топографическом описании Черниговского наместничества» писав, що в 1780 р. замість Благовіщенської церкви, що згоріла, збудували нову, муровану. Крім неї в Березні Шафонський налічує ще 9 дерев’яних церков, збудованих в XVII та в XVIII вв., а саме: церкви Покрови 1692 р., Успенська 1693 р., Варвари 1744 р., Введенська 1759 р., Всіхсвятська 1776 р. та Михайлівська 1780 р.[2]

Лежить Березна при річці Березні, що протікала через південну частину міста. Протікав через Березну також проток Гайстрові Струї, що вливався в річку Березну в південно-західному кутку міста. Злившись докупи, обидві річки під назвою Красний Камінь впадали у Десну. Отже, замок зі сходу, заходу і півдня захищали річки Березна та Гайстрові Струї з пологими болотистими берегами, а також вали. Північну, вищу частину міста захищав високий земляний вал, а за валом був глибокий рів. Через рів було перекинуто дерев’яний міст. На мосту стояла вежа, а в ній – брама. Через неї йшла дорога на Ніжин та Стольне. За цим мостом, ближче до форштадту, стояв другий міст, Благовіщенський (біля церкви Благовіщення); цей міст існував ще в середині XIX ст. Другий виїзд в замку до Чернігова та Седнева – через Вознесенський міст (біля Вознесенської церкви і Вознесенської брами). В валу був викопаний великий льох, де переховувались запаси пороху, гарматних ядер, зброї. За переписом 1768 р. замок в Березні був озброєний «мідними» гарматами. В 1928 р. залишки замку ще існували.

Вознесенська церква в Березні – дерев’яна на цегляному підмурку. Під час закладання фундаменту під бабинцем було замуровано цегляний льох. Підмурок і льох заложено з цегли розміром 27 × 14 × 6 см. Зруби самої будови виведено з соснових брусів товщиною в 16 см.

В прогонах вінця дерево часом зв’язується з двох брусів. На церкву крім нового дерева пішло і старе годяще з попередньої церкви та, здається, не тільки церкви. Найкраще з будівельним матеріалом та технікою його обробки дозволили ознайомитись незашиті і не вкриті фарбою зруби слупів та їх сходи. На південній стіні південного слупа внизу на одному брусі читається вирізьблений напис: «1736: сентя/б/р 2 д…// ресавися кондратьс сочевиця…». Поміж парафіянами церкви, що справили шати на ікони іконостасу в 1865 р., був козак Сечевиця, може, нащадок Кіндрата Сачевиці? Звідки взято цей брус, сказати не можемо. Старе дерево в зрубі слупу має темний колір. На ньому видно чопи, гнізда замків, зарубки-мітки; зрідка зустрічаються потрухлі місця. Вгорі зрубу південного слупу, в кутку можна було розглянути і систему замка. На Слобожанщині замок цей мав назву «німецького». Конструкцію його показано на викресленій схемі, доданій до опису церкви Миколи в Лебедині. Вінці в замках прошивались вертикально круглими тиблями.

Про історію будови, про ремонти, що відбувалися в ній, дещо нам розповіли документи, що переховувалися в церковному архіві.

Під час обмірів (1928 р.) тут ще зберігались рештки «Книги видатків», що починалася з 1809 р., та «Приходская лѣтопись», заведена в 1867 р. В «Літописі» використано документи, яких в архіві ми уже не знайшли. Ці два джерела дають змогу відтворити картину ремонтів церкви на протязі всього XIX ст. Перші 40 років свого існування досконало збудована з добірного матеріалу церква капітальних ремонтів не потребувала і не зазнала.

До 1808 року будова залишалася без змін. З 1809 р. починаючи в будові поступово ґонт замінюють на залізо. Приводом до того стала буря, що 1808 р. 20 вересня з церкви знесла «болшую баню». Розглянувши вміщені пізніше в «Книзі видатків» записи, переконуємося, що буря знесла не зруб верха, а лише його покрівлю і, можливо, пошкодила ліхтар. До заміни ґонту («кальовки в один аршин длины, с нижней стороны полукруглой»)  спричинилося, мабуть, і те, що виразом автора «Приходской летописи» – «от покрытия гонтом была пестрота на кровле», цебто змінилися й смаки.

В 1809 р. конвісар[3] побиває залізом приділи. В серпні дано завдаток майстрові «за побывкупридела» 5 рублів. У вересні закінчено роботу над одним приділом і конвісару заплатили (від листа по 15 коп.) ще 8 рублів. За побиття другого приділу заплачено 13 руб. 20 коп. Тоді ж залізо «помазали олієм». Одночасно конвісар обшив залізом двері в церкві. Заодно відремонтовано вікна, а в них шиби. Столяру заплатили 1 руб. 25 коп. «за отделку около окон, дверей, карнизов».

В 1810 р. парафіяни укладають угоду з козаком с. Крутів Чернігівського повіту Іваном Латищевим на ремонт центрального верху. В 1811 р., «купивши деревні на 19 р. 35 коп. для починки болшого купола», починають ремонт. В серпні купують на 2 рублі «дві сотні гвоздя на побывку нового церковного купола». Того ж року виплачують теслі «за отдѣлку купола» 85 руб., конвісару 2 руб. «за починку олтарного купола и середнего». Що це за починка, з документів не видно, очевидно, незначна. Того ж року визолотили всі 5 хрестів і зірки на слупах. В 1832–1833 рр. і 1845 р. хрести на церкві і зірки знову золотили. В 1867 р. 5 квітня бурею зірвало з південного слупу зірку, а в 1885 році буря знесла хрест з головного верху. Все це були дрібні ремонти. Але в другому десятилітті XIX віку починають перекривати церкву залізом. Це вимагало уже значних витрат.

В 1812 р. в березні громада купує в Ніжині за 320 р. 40 пудів заліза, а в 1813 р. дає завдаток 25 руб. чернігівському конвісару Кіндрату Сиротинському «на побывку церковних глав листовим железом» (а всього йому виплачено 65 руб.). Того ж року тесля лагодить якусь дірку «на полубанку» (восьмерику). Як зазначає «Літопис» 1867 року, в «Книзі видатків», заведеній 1808 р., відповідні витрати чомусь не записані (на протязі 1813-го і 1814 рр. «вся кровля и всѣ кумполы покрыты лыистовым желѣзом и окрашены зеленою краскою». Тоді ж позолочено 5 хрестів на церкві і 2 зірки на слупах. В «Книзі видатків» зазначено, що в 1814 р. «малюють криши церковныя» і закуповують «олію, червону мумію, блейвас, золото в книжках та менею».

В 1816 р. поправляють церковну призьбу, а в 1819 р. наймають муляра «для поделания под церков каменного фундамента з женого кирпича и ощекатурки его». Запис неясний[4]. Може, від 1760-го по 1819 р. церква стояла на цегляних стоянах, а в 1819 р. підведено суцільний стрічковий підмурок, а може, старий підмурок замінили на новий, і, нарешті, може, тут йдеться про ремонт. В 1821 р. підмурок тинькують знову і вкривають його шальовкою.

Про дальші ремонти знаходимо вказівки уже лише в «Літопису» В 1832–1833 рр. «всю церкву було ошальовано», а дахи пофарбовано. Цей запис можна розуміти так, що старе кожуховання замінили на нове. Бо ж за контрактом майстер Шолудко мав церкву «по зделанию около (зовні) шалиовницами оббить».

В 1854 р. дахи знову фарбують. В 1855 р. замінили в церкві (крім головного вівтаря) цегляну підлогу дерев’яною. Сказати, коли церкву вимостили всередині цеглою, ми не можемо. В контракті про поміст нічого не сказано. В 1864 році зруби стін і восьмерика наново ошалювали. В 1871 р. перемощують підлоги у вівтарях. В 1893 році в церкві намостили солею. До того солеї в Вознесенській Березинській церкві не було (як не було солеї і в Троїцькій Пакульскій церкві).

Церкву часто фарбують, особливо дахи. В 1854-му, 1865-му, 1871 рр. фарбують залізо на дахах. В 1865 р. пофарбували білою фарбою восьмерик.

В 1875 р. з’являються нотатки про офарбування церкви і всередині. Тоді ж козак березинський Грицько Симоненко розмалював церкву всередині «арабесками». Далі йдуть часті записи про офарбування церкви зовні і всередині. Між 1868-м та 1893 роком її тричі малювали. Під час обмалювання 1893 р. в інтер’єрі була переведена «орнаментація кумполов и озолоченіє карнизов».

Всі ці ремонти – крім заміни на дахах ґонту залізом – не змінили форм будови. Завчасні поточні ремонти утримували пам’ятку в хорошому стані. Лише в 1893 році довелося північну грань зрубу стін бабинця зміцнити залізними штабами і наново ошалювати її.

Березинську Вознесенську церкву збудував майстер ніженець Панас Семенович Шолудько, про що свідчить напис, вирізьблений на одвірках південних дверей. Рідкий випадок, коли до наших днів дожила архітектурна пам’ятка і нам відомий майстер, що збудував її. Зберігся також і текст контракта, виданого майстром Панасом Шолудком «священникам березинским, сотнику березинскому Якиму Сахновському[5] та громадянам березинським» – документ оскільки ж цікавий, оскільки і важливий. Вперше він був опублікований в журналі «Кіевская Старина» в книзі за січень 1889 р., звідки ми повністю і наводимо його тут.

«Тысяча сѣмсотъ пятьдесятъ девятого года іюля шестого дня.

Я ниже подписавшійся житель ніжинській Афанасій Семеновъ Шолудко с товарищем моимъ Тимофѣемъ Иосифовим чиню ведомо сим моимъ данним священикам Вознесенским Березинскимъ и его благородію господину сотнику Березинскому Якиму Сахновскому з гражданами Березинскими юѣ контрактомъ во всяком судѣ и прав и кому би сего вѣдать будетъ потребно тепер и впредъ слѣдующіє времена, что договорился я с ним священниками и гражданами о нижеписанном: 1-е, имѣю я состоящую в городе Березномъ старую церков Вознесенскую совсѣмъ разобрать, и на оном мѣстѣ зделать знов искусно деревяную на каменном основаніи троепрестольную церков с пяти банями и при троихъ церковнихъ дверахъ придѣлами без абасан, а при четвертих олтарнѣх – паламарнею, а с другой сторони олтара противъ паламарнѣ – кладовою, в мѣру и вышину таковую, как Благовѣщенская  Березинская церковь зделана и таковым же манеромъ, только о троихъ олтарахъ и по зделаніи около шаліовницами оббить, а бань шаліованнемъ и полубанки пошаліованнѣ гонтою покрит; 2-е, оную жѣ церковь долженъ я сего года с отдачи сего моего контракта неделѣ в двѣ разобрать совсемъ, и как надлежитъ подъ оную церков основаніе каменное починать делать, тое имѣю показать и размѣрить уговор енному особливо на то майстру; 3-е, по окончаніи же того основанія каменного тотъ часъ тую церков наономъ основаніи каменномъ за помощію Божіею з скорим поспѣшеніемъ рачительно дѣлать начну, и от начатка дѣланія оной в еденъ годъ построить совсѣмъ имѣю конечно; 4-е ежели ж би при постройки той церкви могло дерево какое за моимъ несмотрѣніемъ спорчено или что неискусно здѣлается, то тое я своим коштом поповнять должен; 5-е, будучи жѣ мнѣ той церковной работѣ, честь священникамъ и гражданамъ отдавать и непьянстовать и что от их к лутшому того строенія манеру будет приказано дѣлать, оное повеленіе, не пренебрегая, со всяким тщаніем радѣтельно и безспірно исполнять во всемъ с ними священниками и гражданами жить имѣю такъ какъ честнимъ и доброго состоянія людям приличествуетъ; 6-е, по издѣланіи же той церкви звнѣ и извнутрѣ совсѣмъ работою на оную крести без всякои порчи снести и укрепить, як лутше должен; 7-е, за оной же той труд по добровольному с ним договору долженъ я от священниковъ и гражданъ получить готовихъ денегъ триста семдесять пять рублей, муки ржаной тридцять двѣ осмачки, гречаной тридцять четвертей, пшеничной десять четвертей, пшона восѣм четвертей, круп, гречаних восѣм четвертей, сала двадцать пять пудъ, соли двадцать пять пудъ, баранов двадцать, яловицъ три, кабановъ десять, сира пять пудъ, масла пудъ одинъ, риби чехонь круглой пять тисячъ, чабака платаного пять сотъ, ольи полтораста квартъ вѣдерковихъ, горілки кадокъ тридцять, сукна французского лікоть десять, китаю двѣ трубки, на шапку рубль, на поясъ два рубль денегъ, козлинъ двѣ; которіе денги имѣю я принимать по частямъ яко то: при дачи сего контракта в задаток взял пять десять рублей, при вступленіи въ дѣло оправлять на оную церков деревню, пять десять рублей, при заложеніи на каменномъ основаніи той церкви и за ощипомъ одвѣрковъ пять десять рублей, за ощипомъ оконъ крестовихъ пять десять рублей, за засклепованіемъ четырехъ бань нисшихъ пять десять рублей, за окончаніем и прикритім болшой бань пять десять рублей, за обойкою шаліовницами вкругъ церкви двадцять пять рублей, за окончаніемъ звнѣ и извнутрѣ всей по моему майстерству роботи пять десять рублей имѣю взять. Вишеписанную же провізію должни они священники и граждане мнѣ отдавать не всю сполна, но сколько мнѣ с оной чего будет потребно; чего для в доствѣріе і сей мой контрактъ за підписом моимъ и товарища моего рук им священникамъ з гражданами данъ, а что они имѣют по договору вишеописаное все без остатка мнѣ отдавать в такой же силѣ контрактъ и отъ ихъ принялъ.

Майстер Афанаси Семенов своеручно подписався. Вмѣсто его неграмотного Тѣмофея Есипова по его прошенію Кондрат Григориевъ подписался.

В добавку сего моего контракта еще задолжаюся по точному примѣру Покровской Березинской церкви два предверніе слупи здѣлать зъ банями манерними и превосходя ту работу, как можно красивѣйше дѣлать старатимуся; вмѣсто чего опущено мнѣ от нихъ прихожанъ дѣлать пятую надъ женскимъ придѣломъ баню и предверній бабинець, но где должно было пятой банѣ, тамъ засклепить и покрить подъ вилчикъ шаліовницами и гонтою, а вместо бабинца здѣлать щит посредѣ помянутихъ слупов, как можно искуснѣйшею работою. За что мнѣ звишь сего моего контракта должни они прихожане же заплатить денегъ рублей двадцать. А чтожъ по сему и прописаную работу безспірно здѣлать долженсвую, въ томъ своєручно подписуюсь: Майстеръ Афанаси Семеновъ своеручно подписався. Помянутого Афанасія товарищь Тимофѣй Іосифовь, а вместо его неграмотного, по его рукодайному прошенію дьячок Вознесенскій Березинскій Семенъ Михайловъ подписался»[6].

Контракт підкреслює дуже характерну рису українського дерев’яного народного монументального будівництва – його традиціоналізм. Майстер мав збудувати нову церкву за відомим і схваленим громадою зразком: «в мѣру и вышину таковую, как Благовещенская Березинская церковь здѣлана и таковым же манером». Березнявців не задовольняв вигляд своєї старої Вознесенської церкви, проте нову вони хотять збудувать не за якимсь новітнім модним зразком, а за зразком старовинної, Березнянської – таки дерев’яної Благовіщенської церкви, збудованої в 1654 р. Одночасно контракт фіксує і нову характерну рису – церкву майстер мав збудувати «без абасань» (опасання). Риса ця визначала новий напрямок українського дерев’яного монументального будівництва. Новий напрямок ставив перед майстрами нові завдання: підкреслення висоти і стрункості зрубів стін. Ця нова тенденція з’явилася, а згодом цілком запанувала в будівництві церков Лівобережжя, а частково захопила і Правобережну Україну – південну Київщину й Поділля, але менше торкнулася Волині та Галичини.

Контракт підкреслює також велику, вирішальну роль громади у визначенні характеру і стилю будови. Це свідчить, що громада була компетентна в цих питаннях. Шолудко в своєму контракті спеціальним, п’ятим розділом зобов’язується «честь священникам и гражданам отдавать… и что от них к лутшому того строенія манеру будет приказано дѣлать, оное повеленіе не пренебрегая, со всяким тщанием радетельно и безспорно исполнять». Отже, контракт переконливо доводить, що українське монументальне будівництво тої доби було сферою живої активної творчості народних мас і що будівники в значній мірі були художньо-технічною виконавчою силою в руках громади, втілюючи її волю[7].

Майстер контрактом забов’язувався роботу виконувать «рачительно», церкву «сдѣлать искусно, а ежели… что неискусно сдѣлается, то тое своїм коштом поповнять должен».

Контракт визначає головні етапи будівництва, а вони з свого боку визначали порядок і долю грошової оплати роботи. Перший етап – «вступление в дѣло – оправлять на оную церковь деревню». 2-й – «заложение той церкви и за ощипом одвѣрков». 3-й – «за ощипом окон крестовых». 4-й – «за засклепованием четырех бань низших». 5-й – «за окончанием и прикрытием болшой банѣ». 6-й – «за обойкою шаліовницами вокруг церкви». 7-й – «за окончанием звнѣ и внутрѣ всей по моему майстерству работы».

Бажання створити пам’ятку виключну, визначну своїми мистецькими якостями і у березинців, і у майстра Шолудка було остільки гарячим, що в контракті (треба думати, після тривалої товариської бесіди) з’явився характерний додаток: «В добавку сего мого контракта еще задолжаюсь по точному примѣру Покровской березинской церкви два преддвернии слупи сделать з банями манерными і превосходя ту работу, как можно красивѣйше дѣлать старатимусь». Додаток цей важливий з різних поглядів. Преддверні слупи Вознесенської церкви збудовані за зразком Березівської Покровської церкви, збудованої в 1692 р.[8] Отже, тип дерев’яних церков з преддверними слупами утворився не пізніш XVII ст. В Березинській Воздвиженській церкві один з слупів (південний) призначався для сходів на хори. Вежі з сходами в них, що ведуть на хори в церквах, на Україні мають давню традицію; їх ми зустрічаємо в пам’ятках XI і XII ст. (Чернігівський Спас, Київська Софія, собор Київського Михайлівського монастиря, Спаса на Берестові, церква Василя в Овручі на Волині). Цю традицію продовжують в XVII ст. такі пам’ятки, як церква Михайла в Білостоці 1636 р., собор Троїцького монастиря 1679 р. в Чернігові, церква Миколи на Печерську (1690–1693 рр.), Богоявленський собор Братьского монастиря в Києві (заложено 1695 р.). Інших мурованих пам’яток в Києві з такими, як у Миколаєвській та Богоявленській церквах, парами веж, що фланкують кути західної стіни церкви, ми не знаємо. Виходить, що в Березні в дерев’яній Покровській церкві слупи з’являються одночасно з побудовою в Києві Миколаївської і раніш заложення Богоявленської церков. Це наводить на думку, що на Україні, зокрема в Икєві, а може, і в Чернігові, існували невідомі нам подібного типу будови, старіші за київські Миколаївську та Богоявленську. Вони не дійшли до нас, але в свій час стали взірцем для Березинської Покровської, а можливо, і інших церков[9].

Та повернімось до «Добавки» до контракту. В ньому записано, що в зв’язку з рішенням «здѣлать слупи»… опущено мнѣ от прихожан дѣлать пятую над женским придѣлом баню и преддверній бабинець. Но где должно біть пятой банѣ, там засклепить и покрить подъ вильчик шаліовницами и гонтою, а вмѣсто бабинца здѣлать щит посредъ помянутых слупов как можно искуснѣйшошю работою». В дійсності Шолудко п’ятого верха над бабинцем не «опустив» і не покрив склепіння двосхилим дахом під вільчак, а поставив повний верх, аналогічний до верхів над трьома останніми рукавами. Записане в контракті «опущеніє» збіднило б вигляд пам’ятки, значно порушило б симетрію будови, якої майстер дотримувався скрізь, де було потрібно і де можна було дотримати. І Шолудко не використав права на «опущеніє», відмовився від нього заради збереження художньої суцільності пам’ятки. Щит поміж слупами майстер зробив, а ганочок перед західними дверима був «опущений».

Вознесенська церква стоїть на замковищі. На захід цвинтар зразу же за церковним парканом круто обривається вниз до дороги, що проходить під насипом валу. Своїми слупами церква орієнтована до Гайстрових Струй. Від дороги будову видно знизу в ракурсі. Вона чітким силуетом вимальовується на тлі неба. Звідси верхи церкви виглядають дуже стрункими. Якщо розглядати верхню частину церкви (низ її закрито деревами) просто з заходу, то північний, південний, західний і центральний верхи компонуються урівноваженою симетричною групою; домінує в ній в центрі головний верх, на крилах – південний і північний верхи, а між ними й головним верхом в просвітах проглядають верхи слупів; західний верх проектується на тлі головного. «Арка» між слупами і затінена ніша між ними міцно «тримають» цілу композицію.

Так само в ракурсі, хоч і менш прикрому, виглядає церква і в південного сходу. Цвинтар і з цього боку круто спадає в пересохле тепер річище Гайстрових Струй. З-за яру вся церква вимальовується над лінією горизонту і виглядає легенькою, вона ніби зависла в повітрі. Звідси особливо чітко сприймається граціозність будови, делікатна, без найменшого напруження «тягнутість» її веж. Але з південного сходу верхи уже не складаються у завершену симетричну групу, як при розгляданні їх з заходу; звідси вони сприймаються не як чітко організована композиція, а як асиметричний аморфний «ліс» верхів. На схід і північ від церкви стелиться рівна площа базару й вулиць. Звідси маси верхів (низ церкви і звідси не видно, його закривають дерева) вимальовуються вже в іншому аспекті. Зі сходу група верхів, взаємне їх розміщення нагадують симетричну завершену компоновку, яку ми спостерігали з заходу, але загальний силует верхів звідси значно сумирніший, ніж з заходу; композиція має значно спокійніший характер, втрачає гостру динамічність, властиву вигляду верхів з заходу. Вигляд верхів церкви з півночі, північного заходу і північного сходу характерний асиметричністю, певною незлагодженістю композиції, яку надають будові верхи слупів.

Такою сприймається церква, коли її розглядати здалеку, поза межами цвинтаря. Це, так би мовити, узагальнений віддаленням вигляд. Тут ефект зовнішнього вигляду будується на грі гранчастих зрубів стін, що упевненим сильним рухом високо виносяться вгору. Цей ефект підтримують ритмічне розміщення віконних просвітів та живописна компоновка верхів, що складаються з гранчастих зрубів восьмерика та ліхтарів, сполучених вибагливо гнутими контурами покрівель над їх заломами. Підсилюють ефектний зовнішній вигляд будівлі також шпилі над слупами, виразна форма шоломів-главок з надбанними хрестами.

Інше враження справляє церква з цвинтаря, зблизька, коли її, незакриту частково деревами, оглядати, поступово обходячи навколо. Це дозволяє повніше і детальніше зрозуміти задум майстра. Але треба визнати, що її розміри, архітектурні форми, загальна композиція розраховані на віддалення значно більше, ніж може дозволити цвинтар. В межах цвинтаря будова вражає гостро підкресленою гранчастістю маси зрубів стін, що сприймається в різких ракурсах. Форми ж верхів, характер їх групування на цвинтарі зблизу з землі цілком і ясно зовсім неможливо сприйняти; для того треба або вийти за межі цвинтаря і з трудом відшукати таку точку погляду поміж деревами. «Нормально» зараз будова сприймається лише з базарної площі, з північного сходу. Звідси церква виглядає стрункою і гармонійною в основних частинах. Ще чіткіше розкривається вигляд верхів з дзвіниці. Звідси добре видно асиметричну в плані компоновку групи верхів цілої будови. Верхи рукавів – усі одної величини і особливою стрункістю (звідси) не визначаються. Перший залом центрального верху не відрізняється від заломів рукавів. Заломи слупів – стрункіші за інші, висота ж їх така ж, як і у заломів рукавів. Немає різкої відміни у висоті ліхтарів слупів та рукавів. Панівне положення в групі верхів належить верху центральної дільниці. Восьмерик цього верху – тендітний масою, помірної стрункості, прорізаний 4 вікнами, орієнтованими на південний захід, південний схід, північний захід та північний схід. Крива даху другого залому центрального верху – значно енергійніша кривої першого залому – переводить масу верха у глухий, спокійних пропорцій ліхтар, завершений солідним шоломом-главкою.

Треба підкреслити, що висота усіх верхів значно менша висоти зрубів стін. Висота центрального верху, навіть беручи її разом з глухим ліхтарем, дорівнює лише діагоналі плану дільниці, а сучасна внутрішня висота того ж верха дорівнює діагоналі південної половини плану дільниці, тоді як висота зрубу стін вдвоє переважає довжину плану дільниці. У верхів рукавів внутрішня висота ще менша; вона дорівнює половині діагоналі плану бабинця. І проте майстер досягнув гармонійних співвідношень корпусу зрубів стін з одного боку і верхів з другого.

Дахи на церкві хоч і замінили ґонт залізом, але зберегли дерев’яні довбані висмолені рештаки-водозливи, що далеко виступали за край даху. Для цих риштаків брали міцні і довгі бруси. З архівних джерел ми дізнаємося, що в 1751 р. в Києві біля Золотої Брами будувалась церква Юрія і «на ринви церковні куплено дуб чотирьохсаженний та сосновий брус 6 саженів»[10].

Надзвичайно сильне враження справляє церква з цвинтаря з двох пунктів: зі сходу та заходу. У вигляд зі сходу в поле зору потрапляють тільки зруби паламарки і ризниці, трьох вівтарів та південного й північного рукавів; вони складають симетричну, чітку і ясну, динамічно розгорнуту композицію. Прекрасно опрацьовані маси будови характеризуються звідси ступневим полегшенням (знизу догори) чи наростанням (згори донизу) об’ємів. Внизу маси будови мають найбільшу ширину: тут на флангах стоять найнижчі зруби – паламарки й ризниці. Вище завершуються зруби бокових вівтарів, ще вище переходять у верхи зруби стін південного й північного рукавів; центральну вісь композиції становлять зруб стін і верх головного вівтаря. Гранчастість струнких високих зрубів б’є тут з кожної точки. Потік вертикальних граней підноситься високо, але не виявляє надмірної напруженості. Ніякі тяги, пояси не дрібнять великих площин зрубів. Горизонталей майстер дає небагато, але вони сильні; це – підкреслені тінями карнизи підперезаних дахів бокових вівтарів та карнизи, що увінчують зруби стін трьох рукавів. Хвилясті контури дахів заломів переходять у «кубічні» (спокійних пропорцій) ліхтарі. Завершують композицію три солідних шоломи-главки. Площі граней зрубів стін і ліхтарів оживляють і розчленовують віконні просвіти: композиційний центр їх – хрещате вікно східної грані головного вівтаря.

У східному вигляді церкви основні маси – зруби стін і верхи рукавів – розміщені симетрично, панівне положення належить центральному компоненту: східній дільниці будови. У вигляді з заходу, теж симетрично скомпонованому, основні компоненти – слупи, розміщені з краю, по боках композиції. Зблизька ми бачимо лише два слупи та нішу між ними, бо слупи цілком закривають собою корпус церкви. Дуже високі (майже 20-метрові), напружено витягнуті і різко звужені догори зруби слупів міцно ув’язують перекинута між ними «арка» та широкий багатообламний карниз. Балкон з пишною балюстрадою та соковито різьбленими поручами, перекинутий між слупами, з свого боку посилюють зв’язок між ними[11]. Елемент мальовничості, який вносить гра світлотіні в простір ніші, посилює ритмові розміщення віконних просвітів; організуючий центр їх і тут, як і у вигляді зі сходу, – хрещате вікно.

Високі зруби слупів завдяки різкому звуженню їх догори ілюзійно здаються ще вищими. Глибока ніша між ними вгорі помітно ширша ніж внизу. Тильна грань ніші (західна грань зрубу стін бабинця) завжди темніша за лицеві грані слупів. Особливого ефекту західна частина церкви набуває в яскраві сонячні дні, коли значна частина ніші, а особливо верх її, потопає в глибоких сутінках; ніша яскраво вимальовується в обрамленні і на тлі сліпуче освітлених західних граней слупів. Тоді слупи з нішою сприймаються майже як самостійна споруда, як монументально-урочиста брама. Слупи ніби «відривають» західну грань бабинця від корпусу церкви і примушують сприймати її як інтегральну частину, як тильну грань тої урочистої брами. Таке сприймання слупів Березинської церви викликає в пам’яті згадки про «риштаки» (портали) славнозвісних узбецьких архітектурних пам’яток, таких, як медресе Улугбека (XV ст.) чи Шир-Дар (XVIII ст.) в Самарканді, хоч між риштаками і слупами Березинської церкви немає прямого зв’язку і залежності.

Навпаки, між слупами таких мурованих пам’яток, як Миколаївський собор в Києві на Печерську, і слупами дерев’яної Вознесенської Березинської церкви зв’язок безперечно є. Слупи Миколаївського собору несуть в собі зародок ідеї композиції, яку використав Шолудко в своїй будові. В той же час слупи цих двох пам’яток мають більше відмінного, ніж спільного. Особливо відмінне їх художнє «навантаження». В Миколаївському соборі слупи фланкують і «тримають» західний фасад будови; безпосередньо між собою вони нічим не пов’язані. В Березні ж слупи стоять перед західною гранню бабинця, з’єднані «аркою», карнизом, фронтончиком, нарешті балконом. Поставлені тісно, близько один до одного, слупи фланкують, власне, самі вхідні двері.

Ми вже зазначили вище, що вигляди церви в межах цвинтаря зі сходу й заходу – це дуже цікаві, але виключні, унікальні пункти. Зі всіх же інших численних точок церква сприймається як будова з підкресленим порушенням симетрії плану (не асиметричністю, як засобом чи методом, а саме порушенням симетрії). Цим майстер порушив усталену дуже давно, міцну, непорушну на протязі віків традицію симетричності і, як наслідок того, порушив другу, залежну від першої, традицію безфасадності. Українська дерев’яна церква не мала одного головного вигляду – фасаду, якому були б підпорядковані інші; всі її вигляди з будь-якої точки були рівноцінні. Шолудко зберігає урівноважену симетричну побудову плану самої церкви, принцип безфасадності цієї частини будови, але приставленими («в добавку» – за висловом контракту) слупами руйнує симетрію плану цілої будови і намагається виділити вигляд з заходу як головний, парадний, намагається надати йому значення фасаду. Доводиться визнати, що розв’язати завдання, органічно злити у зовнішньому вигляді традиційні симетрію плану і безфасадність з слупами, Шолудкові не пощастило. Вознесенська церква – пам’ятка дуже цікава, але її екстер’єрові бракує художньої завершеності. Принцип побудови церков з слупами мав до Шолудка попередника (Березна, Покровська церква 1692 р.) і наслідувачів (церва Миколи в Нових Млинах та Успенська в Переяславі). Однак поширення цей тип церков не набув, масовим засобом компонування не став.

Вигляди Вознесенської церви в Березні з різних точок (крім двох зазначених вище) характерні непогодженістю в більшій чи меншій мірі мас і форм самої церкви, з одного боку, і слупів, з другого, штучністю і неорганічністю їх поєднання.

Багато уваги приділяв майстер вхідним дверям. Їх три. Всі вони вишуканих струнких пропорцій, дуже добре вкомпоновані в простінки як зовні, так і в інтер’єрі. Одвірки південних і північних дверей з зовнішньої лицевої сторони оздоблені різьбленим (барельєфним) орнаментом та врізаними в тіло одвірків написами. Орнамент складається з таких розміщених паралельними рядами елементів: бордюр з плоских півкруглих зубчиків, «ови», бордюр з половинок так званих «перських перчиків», що складають рухливий ланцюжок «хвиль»; рядок «т»-подібних мотивів та бордюр з півкруглих зубчиків, поставлених сторч[12]. Такий же бордюр з сторчових півкруглих зубчиків оторочує по зовнішньому краю одвірка і текст. Орнаментальна різьба виконана вправною рукою, соковито і в той же час стримано. Написи і орнамент на 75 см не доходять до низу одвірків. Лише на західному полотнищі південних дверей напис спускається нижче: тут міститься підпис майстра будови. Одвірки західних дверей з зовнішнього краю вкриває оточений з обох боків бордюром з зубчиків (півкруглих і прямокутних) текст. Останню частину одвірків посідає багатообломна «перспективна» профільовка полотнища бруса.

Тексти написав на одвірках такі: на лицевій стороні західних одвірків читаємо – «Благословенімъ Бга Ода иволене сна посѣшево стаго дха задержавы благочестиьйшія великія государины нашея імператрице ея священѣшаго величества елисавети петровни самодержицы всеросиійскія». В просвіті цих же дверей вирізьблено: «принаслѣдникѣ ея внукѣ петра перваго благовѣрном гдрнѣ великой княгинѣ екатеринѣ алексіевнѣ и благовѣрномъ гдрѣ великомъ князѣ паулѣ петровичѣ». На північих одвірках написано: «Благословеніемъ стѣшаго правительствующаго всеросійскаго сінда и гдна нашого преосвященѣйшаго ираклія комаровского епископа чернѣговского и новгородка сѣверского». Закінчується текст пам’ятного запису на південних одвірках словами: «иводни гетмана малороссійскаго иразнихъ ординовъ кавалера его графського сіятельства кирила григориевича розумовского (со)здался церков сія коштом истарательством обще всѣх гражданъ березинскихъ 1761 года». Нижче відокремлено вирізьблено: «мца іюня дня 15 майсте(р)ъ нѣжинскій аф(ан)сій семеновъ».

За контрактом П. Шолудко мав збудувати нову Вознесенську церкву в Березні «в мѣру и вышину таковую, как Благовіщенская березинская здолана и таковым же манером только о трех олтарях». Отже, нова церква від старого зразка (Благовіщенської) все ж таки мала поважні відміни: добавлялись об’єми двох вівтарів, а цим змінялися план і вигляд будови. На жаль, ми позбавлені можливості провести дуже цікаве і, певне, повчальне порівняння згаданих двох пам’яток. Проте творча жилка, властива майстру-новатору Шолудкові, примушує не надто вже буквально розуміти наведені щойно слова контракту. Шолудко – дійсно майстер, вихований в дусі традицій українського монументального дерев’яного будівництва, талановитий адепт тих традицій; в той же час він не був консерватором, а охоче і творчо шукав нові засоби удосконалення традиційних форм і конструкцій, намагався надати нові відтінки виразу художнього образу будови. В його творчості поєднувались кращі риси традиційності і новаторства.

Тип плану Вознесенської церкви (без слупів) не унікальний, а традиційний; це – п’ятиверха хрещата в плані будова, що складається з трьох шестигранних і одного квадратового (бабинець) рукавів[13]. Центральна дільниця церкви виділяється в окремий зруб стін лише на рівні 15 метрів від підлоги[14]. Висота зрубів стін усіх 5 дільниць однакова[15].

Ряд обміряних нами пам’яток характеризується тим, що враження від зовнішнього вигляду і інтер’єру бувають часом різко відмінні. Спокійні пропорції зовнішнього вигляду, наприклад, змінюються динамічно напруженою побудовою форм в інтер’єрі. В Вознесенській Березинській церкві зовнішній її вигляд, маси зрубів стін справляють могутнє враження. Про надзвичайно ефектний вигляд будови з заходу ми вже вище згадували. Переступивши поріг бабинця, ми зразу підпадаємо владним чарам інтер’єра. Він справляє глибоке враження. Але якщо зовнішній вигляд характеризується унікальною зібраністю архітектурних форм, міцною ув’язкою усіх компонентів будови, динамічним устремління мас догори, то в інтер’єрі основне – це підкреслений розмах простору, розгортання об’ємів не тільки вгору, але й вшир та вглиб.

Від самого порогу західних дверей зразу увагу глядача приковує до себе чудовий і малюнками, і позолоченою різьбою іконостас. Але у Вознесенській церкві[16] іконостас, хоч і високий, чотириярусний, але ж не закриває собою цілком просвіту з центральної дільниці до вівтаря. Глядач від західних вхідних дверей бачить не лише верхню частину східної грані зрубу стін центру, але через просвіт проникає поглядом в простір вівтарної дільниці аж до ліхтаря. Вузький (порівняно з південними і північними рукавами) простір бабинця до того ж завузький з боків і з заходу хорами. Ці ж хори (а над ними при західній грані міститься ще лоджія) розчленують об’єм бабинця і по висоті. Просвіт з бабинця до  центра, розкриваючись на 15-метрову висоту, дозволяє бачити з порога простір центра від підлоги і мало не до початку восьмерика його верху. Прямокутний план бабинця, хори та прилеглі слупи надають бабинцю риси, які відрізняють його від інших рукавів. Почати хоча б з того, що бабинець в західній стіні має аж троє дверей: центральні великі назовні і двоє менших по кутках, що ведуть до зрубів обох слупів.

В північному слупі міститься три комори, одна над одною. Перша розташована внизу; вхід до неї крізь згадані двері в північному кутку західної грані бабинця. Друга комора займає середину висоти слупу; хід до неї веде через двері, що прорізані над першими, теж в північному кутку західної грані бабинця. Підлога третьої комори лежить на рівні помосту балкона, перекинутого зовні вгорі між обома слупами. Вхід до цієї верхньої комори – з зовнішнього балкону через двері з південної грані північного слупу. Зовнішньому балкону відповідає в інтер’єрі лоджія, що простяглася вдовж західної грані бабинця. Балкон і лоджія сполучаються між собою дверима, прорізаними в центрі західної грані бабинця. Освітлює нижню комору одне невелике вікно, прорізане в західній грані слупа; середню і верхню комору освітлюють кожну два більших вікна: одне прорізане в західній, друге – в північній грані слупу.

Південний слуп – це клітка, в якій містяться сходи на хори і на зовнішній балкон[17]. Товсті бруси, з яких складаються сходи, одним кінцем врубані у вінці зрубу стін слупу, другі ж кінці їх, накладені один поверх одного, утворюють в центрі зрубу стрижень гвинтових сходів, що підіймаються на всю висоту зрубу стін слупу аж до початку його залому. Вхід в сходову клітку – через згадані вже двері внизу в південному кутку західної грані бабинця. На хори вихід зі сходів – через двері, прорізані в тому ж південному кутку західної грані бабинця (над нижніми дверима). Треті верхні двері – в північній грані південного слупу – виводять на зовнішній балкон. Освітлюються сходи вікнами, розміщеними так, як і в північному слупі, але розміром вони менші.

В зрубі стін бабинця в південній та північній гранях вікна прорізано, як і в бокових рукавах, в два яруси: вгорі посередині граней по одному вікну і на тому ж рівні, що в зрубах стін бокових рукавів та слупів. Нижче в південній і північній гранях прорізано по два вікна, а в західній грані одно хрещате вікно. Ці вікна бабинця – теж на одному рівні з вікнами бокових рукавів і слупів.

Хори в бабинці тягнуться вздовж західної та південної і північної граней. Потім вони завертають направо й наліво, вздовж західних граней бокових рукавів і кінцями впираються в південно-західну та північно-західну грані бокових рукавів. Таким чином, хори об’єднують і ув’язують об’єми бабинця, центру і бокових рукавів, а разом з тим посилюють живописний елемент в архітектурі пам’ятки. Хори відіграють в церкві важливу роль. Вони збільшують площу церкви, поліпшують її акустику – звучання співу. Коли співаки стоять внизу на крилосі, звук губиться, значну частину його поглинає маса людей, їх одежа. Коли ж співаки стоять на хорах, над натовпом людей, звуки, не зустрічаючи препони, вільно розносяться по всій церкві. Внутрішній об’єм будови відіграє роль резонатора; похилі площини заломі в відбивають звукові хвилі, повертають їх додолу. Оформлення хор збагачує також саму архітектуру церкви. З хор ми сприймаємо форми будови у відмінних аспектах, ніж при розгляді їх з підлоги.

Настил хор підтримується брусами, які лежать на випущених кінцях вінців зрубів стін бабинця і обох бокових рукавів, а другі кінці брусів врубано в зруби стін бабинця і обох рукавів. Знизу опалубка хор ошальована; вона має легко ввігнутий профіль. З лицевої сторони хор – балюстрада. Поруч її – профільований брус. Прольоти між опорами заповнюють точені балясини. Кутові й проміжні підпори поручів – плоскі бруски з профільованими бочками. Профільовка цих брусків відтворює форму ніжок хатніх лав.

На рівні верхніх вікон вздовж західної грані всередині бабинця простягнулася лоджія. Зовні їй відповідає надвірний балкон. Лоджія і балкон збагачують архітектурні форми бабинця і слупів, посилюють елемент живописності будови. Лоджія і балкон повторюють конструкцію і оформлення хор з тою відміною, що на поручі і основу балюстради лоджії і балкону майстер вжив бруси значно солідніші, ніж на хорах (розглядати їх доводиться здалеку); вони соковито профільовані і оздоблені різьбленими сухариками.

Зруб стін бабинця, як і всіх інших дільниць, дає нахил всередину, але незначний, коло 2 см на метр висоти (30 см на висоту зрубу в 17 м). В південно–західному та північно–західному кутках на рівні 16 м від підлоги з’являються додаткові дві грані. В північно–східному і південно–східному кутках перехід у восьмигранник починається нижче, на рівні 15 м. На цьому ж рівні переходять у восьмигранники зруби всіх інших дільниць. Перехід західних кутів у восьмигранник вище на 1 метр, ніж східних, обумовила потреба забезпечити достатню висоту і простір для лоджії.

Цей невисокий восьмигранник зруба стін бабинця переходить у залом[18]. Його грані заломлено під кутом 51°, цебто при виготовленні залому на землі для шаблону було використано трикутник з основою = довжині плану бабинця і висотою = половині довжини плану центру. Висота залому дорівнює половині ширини зрубу центру вгорі. Довжина й ширина ліхтаря дорівнюють чверті тих же розмірів плану дільниці. Його грані помітно нахилені до середини, отже, внутрішня довжина ліхтаря внизу дорівнює довжині вгорі разом з товщиною обох стінок. Ліхтар прорізано чотирма вузькими вікнами, орієнтованими по сторонах світу.

Одною з самих вражаючих властивостей інтер’єру Вознесенської церкви є дивовижна легкість, з якою майстер сполучає об’єми окремих дільниць у єдиний об’єм, розкриває внутрішній простір будови, «дематеріалізує» вагу будівельного матеріалу. Незважаючи на те що зруб бабинця крім власної ваги несе навантаження хор, лоджії, балкона і обох слупів, майстер не зупинився перед тим, щоб цілком вийняти східну грань чотирикутнього зрубу стін бабинця, не залишивши навіть за плечиків, і зберіг кругову обв’язку зрубу лише вгорі, після переводу четверика у восьмигранник. Південну й північну грані зрубу стін бабинця Шолудко сполучив лише одним-єдиним брусом, заложеним на висоті 11,5 м, тобто на висоті, що дорівнює діагоналі плану центральної дільниці. Переводу чотиригранного зрубу стін бабинця у восьмигранник оптично допомагають гострокутні «клини», що вершинами спираються в згаданий брус-сполучення, а основою своєю «тримають» південно-східну і північно-східну грані восьмигранника. Та майстрові і цього здалося замало. Він в східній грані восьмигранника знизу вирізає легеньке заокруглення, що змикає стрімкий рух догори бокових контурів клинів.

Другою властивістю Вознесенської церкви є те, що майстер дуже скупо використовує в будові ригелі. Замість них майстер на межі зрубу стін і зрубу залому частіш закладає суцільним кільцем помережані сухариками (пізніше, в 1839 р., позолочені) трямки, що виступають з площин зрубів. Вони виконують ті ж функції, що і ригелі: служать «ощепиною» зрубу стін, підкреслюють межу між двома формами зрубів та оздоблюють їх.

Хори, ніби дві паралельні доріжки, «виводять» глядача з бабинця в центр. Переступивши межу бабинця, потрапляємо в приміщення, імпозантно розкрите в обидва боки, праворуч і ліворуч. Витягнутий, як струна, іконостас підкреслює ритмом своїх колонок, консолей, образів основний напрямок цієї частини будови. Відвідувач сприймає об’єми центру і обох бокових рукавів як єдину, світлу, простору, витягнуту з півдня на північ мажорно урочисту залу, що лише десь високо-високо вгорі перекрита не одним, а трьома верхами. На рівні 11,5 м, звернуті до центру, кутки усіх чотирьох зрубів рукавів пов’язано брусами-стяжками, що й окреслюють чотиригранний контур центральної дільниці.

Від точок з’єднання цих брусів-стяжок починають підноситись похилі плоскі гострокутні «клини»[19], що переводять зруби усіх п’яти дільниць (шестигранні – у рукавів і чотиригранний – центральної дільниці) у восьмигранні. На Лівобережжі нам не доводилось бачити другої пам’ятки, де б конструктивна система компоновки верхів була б переведена так чітко і ясно.

В кожному куті, підіймаючись, відділяються по три похилі трикутники-«клини». Внизу вони з’єднані в одній точці своїми «вершинами», а вгорі сусідні «клини» – кожна трійка – сполучаються кутами своїх «основ». Від «основ» цих трикутників-«клинів» починаються вертикальні вузькі грані восьмикутних уже ділянок-зрубів стін кожної з п’яти дільниць. Невисокі (біля 2 м) восьмигранні зруби переходять – усі на одному рівні – у верхи: їх заломи, ліхтарі.

З будь-якої точки центральної дільниці ми бачимо в кожному з чотирьох кутів зразу по три «клини», з’єднані у вигляді якогось «кристала-сталактита», що відіграє роль «чашечки», над якою розкривається «бутоньєрка» з трьох колосальних з’єднаних до купи дерев’яних восьмипелюсткових «квіток».

Верхи рукавів повторюють з невеликими відмінами форми і розміри верху бабинця. Зараз розглянемо верх центральної дільниці – домінуючий в будові і відмінний від усіх інших.

Перший залом центру – низ восьмигранної піраміди, що у поперечному розрізі дає рівносторонній трикутник, низ якого і послужив шаблоном при заготівці зрубу залому на землі. Довжина і ширина основи верха дільниці зберігає відношення сторін основи її зруба стін, тобто 5 : 4; у восьмерика ж за задумом майстра довжина мала дорівнюватися ширині, тому південній і північній граням першого залому довелось надати кут не 60^о, а 51^о–55^о. Тому для граней подовжнього розрізу довелось майстру за шаблон взяти другий трикутник: основа його = довжині зрубу стін вгорі і боки = ширині плану зрубу стін. Висота першого залому дорівнює третині довжини плану бабинця. Саме на такій висоті при згаданих вище кутах залому восьмерик набуває довжину і ширину, вдвоє меншу за план будови. Перший залом невисокий, але стрімкий. В нижній частині залому грані його ніби прогинаються до середини ніби під вагою верха, а в верхній, навпаки, вигинаються назовні, подолавши напруження. Крім того, бокові контури більших граней (особливо південної та північної) посередині висоти теж виявляють опуклість, вгорі ж вони сильно звужуються. Навпаки, вузькі грані мають вгорі таку ж ширину, як і внизу. Таким чином, грані першого залому виявляють внутрішню динаміку в межах самого залому. Перехід зрубу залому у восьмерик не дає відбитої по шнуру лінії; вінці одних граней залому заходять вгору у зруб восьмерика, а окремі грані восьмерика спускаються вниз в межі зрубу залому.

Високий (його висота дорівнює половині довжини плану бабинця), стрункий і тендітний за пропорціями зруб восьмерика, прорізаний чотирма вікнами, переходить у високий і дуже стрімкий (70°–74°) другий залом. В верхній частині другого залому слабо намічено (помітніше в східній та західній гранях) перелом, який можна розглядати і як недорозвинутий глухий ліхтар (а певніш як залишки переробленого пізніш первісного світового ліхтаря[20]), і як частину залому. Контури граней другого залому утворюють знизу нерівні зигзагоподібні «вібруючі» лінії. Зверху другий залом пристелено плафоном – плоскою кришечкою. Пропорції частин верху, взаємовідношення цілого верху до зрубу стін – вишукано прості, гармонійні. Верх центральної дільниці не має ригелів, але на межі зрубів стін і першого залому заложено оздоблені сухариками і визолочені (в 1893 р.) трямки, такі ж, як і у бабинці. Такі ж позолочені з сухариками бруски позначають бокову межу кожної грані верхньої восьмикутної частини зрубу стін. На межі, де зруб восьмерика переходить у другий залом, заложено профільовані бруски (без сухариків).

Просвіти з центру до південного і північного рукавів в верхній частині, над першим брусом-стяжкою, на висоті середини «клинів» мають ще по одному додатковому брусу-стяжці. Нижній край південної і північної граней восьмикутної частини зрубу стін, як і західної та східної, знизу мають заокруглення. Разом з бортами «клинів» ці заокруглення сприймаються як щось подібне до напруженого лука, туго затягнутого тетивою. Напружена крива цих чотирьох «луків» – один з найактивніших елементів, що започатковують динаміку верхів будови.

Центральна дільниця Вознесенської Березинської церкви наділена особливими неповторними якостями. Внизу – ми зовсім не відчуваємо її, простір її зливається з простором обох бокових рукавів; хори з’єднують і сполучають центр також з бабинцем[21]. Але в «сталактитових кристалах», з’єднаних брусами-стяжками, уже відчувається владна воля, тверда рука майстра, що цими архітектурними елементами міцно прив’язує об’єми усіх рукавів до центру, підпорядковує їх центрові. Лукоподібні завершення просвітів з центру до рукавів, що нібито в рівній мірі стосуються і центру, і кожного рукава, в дійсності неподільно служать центрові. Саме на них покладено завдання скерувати динаміку розгортання внутрішнього простору центральної дільниці до найвищих точок будови. Лукоподібні завершення просвітів розпочинають також процес зменшення внутрішнього простору дільниці, процес подрібнення форм, полегшення мас. Центральний верх посідає домінуюче положення в інтер’єрі в такій же мірі, як і у зовнішньому вигляді.

Зруби стін південного рукава (як і північного) як зовні, так і в інтер’єрі здаютья трох менш стрункими, а маси їх об’ємів дещо важчими поріняно з бабинцем і центром.

На межі переходу зрубу стін рукавів у залом західна, східна і південна (чи північна) грані мають помережані сухариками і визолочені трямки, як і в центральній дільниці, але західну і східну грані з південною (чи північною) сполучають різьблені ригелі – профільовані бруски, оздоблені двома рядками сухариків, між ними – «ови». Ригелі заложено на одному рівні з трямками. Краї плафона в ліхтарі південного рукава обложено також мережаними брусками[22].

Верхи усіх чотирьох рукавів формою дуже близькі один до одного, і різняться вони лише розмірами, і то незначно. Зруб залому переходить у восьмигранну призму ліхтаря. Грані ліхтаря виявляють легку опуклість досередини.

Вікна в зрубах стін обох бокових рукавів розміщені в два яруси, по два в кожній грані; лише східні грані мають по одному вікну (вгорі, бо низ цієї грані закривють малі вівтарі). Вікна – високі, вузькі (7 × 2). Верхній ярус вікон прорізано мало не під карнизом (точніше – на висоті, що дорівнює полуторній довжині плану центра), а нижній – приблизно на середині висоти зрубу стін. В південній грані південного рукава і північній північного в нижньому ярусі розташовані хрещаті вікна. Вони більші чотирикутних (9 × 6). Центр хрещатого вікна лежить на висоті = діагоналі плану центру.

Нам залишилось розглянути вівтарі. Головний вівтар – східний рукав церкви – в основних формах подібний до бокових рукавів. План вівтаря має довжину і ширину такі ж, як і бабинець; однакова у них і висота зрубу стін. Не маючи всередині хор, що понижують відчуття висоти більшою мірою бабинця, меншою – бокових рукавів, зруб стін вівтаря сприймається як просторе, високе, струнке за пропорціями, світле приміщення. Високе тому, що реальна висота зрубу стін дорівнює 16,5 м; струнке тому, що висота того ж зрубу (навіть лише шестигранної його часті) вдвоє переважає довжину плану дільниці; світле тому, що зруб стін має вікон більше (10), ніж зруб будь-якої іншої дільниці; крім вікон, що їх мають бокові рукави, у вівтарі в південно-східній і північно-східній гранях прорізано ще два вікна третього регістру (на рівні 2 м від підлоги). Зруб стін вівтаря вільно, спокійно (без підкресленої напруженості) підноситься на значну висоту. Грані його мають нахил до середини, але такий незначний, що він допомагає сприймати зруб як стрункий, надає йому стабільності, не кидаючись різко у вічі.

З точки зору конструкції головний вівтар різко відмінний від усіх інших руквів. Більше того, ми не знаємо другої пам’ятки, в якій була б повторена конструкція вівтаря Вознесенської Березинської церкви. В кутку, де сходяться кінці зрубів головного і південного вівтарів та південного бокового рукава, Шолудко при побудові церкви заложив додатковий невисокий (3,5 м) квадратовий в плані (1,5 × 1,5) зрубик. Другий такий же зрубик майстер заложив в північно-західному кутку головного вівтаря.

У всіх відомих нам церквах вага зрубів дільниць, що припадала на точки, де пересікалися кінці граней зрубів стін центру і бабинця, вівтаря та південного й північного рукавів, згодом обов’язково давала велику осадку, різко деформувала будову. Це ми спостерігаємо в п’ятизрубних, п’ятиверхих церквах (таких, наприклад, як Тройці в Пакулі, Покрови в Смілому та ін.), п’ятизрубних одноверхих (наприклад, таких, як Миколи в Лебедині), коли зруби вівтаря, бабинця, південного і північного рукавів пересікають зруб центру. Спостерігаємо ми деформацію і велику усадку також в тризрубних церквах (таких, як Миколи в Вільшані і багатьох інших), де з центральним зрубом персікаютсья зруби лише вівтаря та бабинця.

В Вознесенській церкві Березні тягар зрубів вівтарів, південного і північного рукавів в точках пересічень їх прийняли на себе опорні додаткові зрубики; завдяки їм ніякої осадки, ніякої деформації зрубів тут непомітно. Одночасно опорні зрубики замінили заплечики головного і обох бокових вівтарів.

Дуже цікаво було б дізнатися, чи є ця конструкція винаходом Шолудка, чи, може, вона була застосована уже в Благовіщенській Березинській церкві, яка послужила Вознесенській за зразок? Певніш все ж буде визнати цю конструкцію винаходом Шолудка, бо ж в жодній старовинній будові ми не зустрічали нічого побідного.

Необхідно підкреслити, що Шолудко побудовою Березинської церкви зарекомендував себе як прекрасний знавець традиційних засобів, вироблених українскм народним монументальним будівництвом, усіх їх досягнень технічно-коструктивного і художньо-архітектурного порядку. Разом з тим він виявив себе і як сміливий та кмітливий новатор. Нововведення Шолудка – опорні зрубики в головному вівтарі Вознесенської церкви – були цікавим і корисним конструктивно-технічним досягненням. Однак ця дотепна, глибоко продумана, надійна і проста конструкція не набули поширення[23].

Щоб ще більше зміцнити стабільність будови, майстер південну й північну грані вівтаря[24] в’яже не одним брусом-стяжкою, як у бабинці, не двома, як у південного і північного рукавів, а чотирма. Перша стяжка з двох брусів заложена над опорними зрубиками. Нижче цих брусів кінці ще чотирьох брусів уже самого опорного зубика виходять назовні його у вигляді підкоса, що підтримує стяжку. Другу стяжку (теж з двох брусів) заложено на висоті 8 м. Третій брус лежить на тому ж рівні, що і бруси бабинця та обох рукавів, там, де починаються трикутні «клини», що переводять шестигранний зруб стін вівтаря у восьмигранний. Останній четвертий брус-стяжку заложено на рівні середини висоти «клинів».

Південна і північна грані зрубу стін вівтаря вгорі сполучені зі східною різьбленими ригелями, оздобленими такими мотивами: вгорі – вервечка, посередині – «ови», внизу – бордюр з півкруглих фестонів.

Сполучається головний вівтар з боковими невисокими дверними просвітами. Над цими дверима (на рівні 6 м) прорізано голосники хрестовидного профілю (1 × 1 м).

Залом вівтаря – восьмигранний в плані, трохи витягнутий по лінії схід–захід. Східна й західна грані залому вівтаря при підошві утворюють напружену «криву». Хоч грані залому дають кути нахилу в межах 58°–46°, форма залому сприймається як помірно стрімка і помірно висока. Завершує вівтар стрункий ліхтар, прорізаний 4 вікнами. Його грані дають легку опуклість досередини. Вгорі зрубик ліхтаря обшито навколо різьбленим бруском, оздобленим сухариками.

Обидва малі вівтарі – прямокутні в плані зруби. Довжина їх плану дорівнює половині довжини плану центральної дільниці, а ширина – половині довжини плану головного вівтаря. Зруби стін їх дуже тягнуті догори. Висота їх (10 м) становить 2 ²/₃ ширини плану. Вікон у кожному з них по три. На схід виходить по два вікна; вони такого ж розміру і прорізані на тій же висоті, що і вікна південно-східної чи північно-східної граней головного вівтаря (але не в одній вертикальній осі). Південне вікно південного вівтаря прорізано на тій же висоті, що і вікно нижнього ярусу південно-східної грані зрубу стін південного рукава. Аналогічно прорізане вікно і в північній грані північного вівтаря. З паламаркою південний вівтар сполучається невисокими чотирикутної форми дверима. Такі ж двері ведуть з північного вівтаря у ризницю. В сторону бокових рукавів малі вівтарі відкриваються внизу невисокими просвітами, а над ними прорізано хрещатої форми голосники, такого ж розміру і такої ж форми, як і голосники між головним і боковими вівтарями. Західні кінці зрубів стін обох бокових вівчариків спираються на опорні зрубики.

Верхи зрубу стін обох бокових вівтарів вгорі зтягнуті різьбленими ригелями (мотиви різьби: «ови», сухарики), що переводять об’єм зрубу стін у восьмигранний залом. Пазухи в кутках під ригелями зашито похилими рівносторонніми трикутниками-«клинами». Грані залому дають кути в межах 65°–50°, проте сприймаються заломи, як помірно стрімкі. Завершують заломи глухі низенькі «ліхтарики».

Паламарка в плані – нерівносторонній шестигранник. Приміщення її низеньке, перекрите плоскою стелею по сволочкам. Має двоє дверей, одні назовні, другі до південного вівтаря. Покрито паламарку зовні крутим дахом на два схили. Ризниця відмінна від паламарки лише тим, що зовнішніх дверей вона не має.

Тепер погляньмо, що дає нам аналіз обмірних креслеників. Вихідний розмір при розбівці в натурі плану – ширина центральної дільниці. Центральна дільниця в плані – прямокутник з відношенням ширини до довжини 4 : 5. Бабинець – прямокутник, близький до квадрату: його ширина = ширині центру, а довжина довша ширини на товщину брусу. Вівтар в плані шестигранник; ширина його = ширині центру, а довжина більша ширини на товщину бруса. Південний і північний рукави в плані шестигранники; їх довжина = довжині центру, а ширина дорівнює довжині бабинця. Малі вівтарі в плані прямокутники; їх довжина = ½ довжини центру, а ширина = ½ довжини головного вівтаря, або – апофема трикутника з стороною = довжині самого малого вівтаря. Ширина паламарки і малого вівтаря, разом взяті, дорівнюють ½ діагоналі центру; ризниця на товщину 2 брусів ширша паламарки. Слупи в плані – прямокутники; їх повна довжина наближається до половини довжини центру, а повна ширина = ½ ширини центру. Відстань між слупами дорівнює довжині слупу. Південна і північна грані вівтаря та східні й західні грані південного й північного рукавів дорівнюють ½ діагоналі плану центру. Східна грань вівтаря = ½ ширини дільниці. Південна грань південного і північна грань північного рукавів = ½ діагоналі плану бабинця.

Розміри верхніх восьмигранних частин зрубів стін усіх дільниць визначають нахил стін всередину, що дорівнює 2 см на метр висоти зрубу.

Довжина й ширина восьмерика центральної дільниці дорівнюють ½ довжини плану дільниці; у ліхтарі тої ж дільниці довжина й ширина = ½ довжини восьмерика (вгорі). У ліхтаря головного вівтаря довжина і ширина дорівнюють ¼ довжини плану дільниці. У ліхтаря бабинця довжина й ширина дорівнюють ¼ ширини плану бабинця. У ліхтаря північного рукава довжина й ширина = ¼ ширини плану дільниці. У південного рукава довжина й ширина ліхтаря = ¼ довжини зрубу стін рукава (вгорі). У ліхтаря північного малого вівтаря довжина й ширина = ¹/₃ довжини його плану, а у південного малого вівтаря довжина й ширина ліхтаря = ¹/₃ ширини його плану.

Загальна внутрішня довжина будови без слупів дорівнює подвійній повній ширині плюс довжині плану центру. Повна довжина будови разом із слупами = чотирикратній ширині плану центру; ширина будови дорівнює подвійній діагоналі плану центру.

Як бачимо, взаємозв’язки розмірів усіх частин плану будови прості, ясні, чіткі. Такими ж залишаються взаємовідношення і розмірів висоти зрубів компонентів будови. В основі пропорційності їх лежать розміри плану будови.

Березинська Вознесенська церква належить до того типу, у якого зруби стін усіх дільниць мають одну висоту. В натурі, як показали обмірні кресленики, висота окремих граней зрубів центру, вівтаря, бабинця, бокових рукавів має незначні розходження. За 137 років існування зруби окремих дільниць могли дати неоднакову осадку. Ми бачили, що взаємозв’язки частин плану будови всюди прості. Це дає підставу припускати, що і висотні розміри зрубів теж мають бути простими і чіткими. Найбільш забезпеченою проти деформації була східна грань центральної дільниці, що обома кінцями спирається на спеціальні опорні квадратові зруби. Її висота дорівнює сумі повної довжини плану центра і бабинця. Цю висоту ми і приймаємо за первісну висоту зрубів стін усіх дільниць. Висота зрубів стін малих вівтарів = діагоналі чотирикутника, в який вписується план головного вівтаря.

Висота верху центральної дільниці зараз дорівнює діагоналі чотирикутника, що становить південну половину плану центральної дільниці. Відомо, що в 1808 р. буря зірвала «большую баню»; в 1811 р. її відремонтували. Під час ремонту первісну висоту зрубу верхівки центрального верху могли в якійсь мірі порушити; можливо, первісна висота ліхтаря (спочатку відкритого) центрального верха дорівнювала висоті ліхтарів вівтаря й бабинця. Внутрішня висота центральної дільниці тоді дорівнювала б довжині плану будови (з слупами).

Вікна нижнього яруса в зрубах стін заложено на висоті = довжині плану бабинця. Центр хрещатого вікна міститься від підлоги на висоті довжини плану центру. Віддалення від підлоги до першого бруса-стяжки і початку «клинів» дорівнює діагоналі плану центру. Вікна верхнього ряду в зрубах стін заложено на висоті = полуторні повній довжині плану центру. Вікно у восьмерику центрального верха заложено над верхнім вінцем зрубу стін дільниці на висоті = ½ довжини зрубу стін бабинця (вгорі), а вікна в ліхтарях бабинця і північного рукава заложено над верхнім вінцем зрубу стін дільниці на висоті = ½ довжини зрубу стін бабинця (вгорі); вікно ж у ліхтарі вівтаря заложено над верхнім вінцем зрубу стін дільниці на висоті = ½ довжини зрубу стін (вгорі).

Хори в бабинці наслано на висоті = ½ діагоналі плану центру, а лоджія лежить на висоті = сумі повної довжини плану центру і половини довжини плану бабинця. Висота зрубу стін центральної дільниці до початку перехода в восьмигранник = подвійній довжині плану бабинця.

Архітектурно-художній образ Вознесенської церкви в Березні визначається в першу чергу корпусом зрубів стін. Висота ж верхів становить лише частину висоти зрубів стін. Верхи рукавів пропорційно невисокі, висота кожного становить ¾ його довжини. Висота центрального верху в сучасному вигляді дорівнює приблизно ⁴/₇ висоти зрубу стін; і навіть в первісному вигляді (за нашими припущеннями) становила ²/₃ висоти зрубу стін.

Проаналізовавши структуру і пропорції компонентів верхів, приходимо до висновку, що, заводячи верхи, майстер вживає нескладні форми і прості взаємозв’язки їх розмірів. Верхи вівтаря, бабинця, південного та північного рукавів складаються лише з одного залому та світлового ліхтаря. Форми й розміри цих верхів близькі, а відміни, помітні на обмірних креслениках, в натурі мало відчутні.

При заготівлі на землі зрубу залому бабинця майстер використав шаблон-трапецію, у якої основа – довжина зрубу стін бабинця (вгорі), верхня грань = ¼ основи, а висота = довжині південної грані зрубу стін дільниці (вгорі).

При попередньому складанні на землі залому південного рукава майстер використав шаблон-трапецію, у якої основа – ширина зрубу стін дільниці (вгорі), верхня грань = ¹/₃ повної ширини зрубу стін дільниці (вгорі), висота трапеції така ж, як і у трапеції, за якою складався залом бабинця. Висота залому бабинця і південного рукава = ½ ширини зрубу стін центральної дільниці (вгорі), а висота залому вівтаря і північного рукава на товщину брусу менша.

Довжина ліхтаря вівтаря, бабинця, південного й північного рукавів, як ми вище зазначали, дорівнює або наближається до ¼ довжини зрубу стін центру (вгорі). Висота ліхтарів вівтаря й бабинця = ¹/₃ ширини плану бабинця; у ліхтаря північного рукава висота дещо менша і ще менша у ліхтаря південного рукава.

Верх центральної дільниці розміром і пропорційно вищий верхів рукавів; його висота більша довжини. Перший залом центрального верху нижчий заломів рукавів. При заготівлі на землі зрубу першого залому центрального верху майстер користався двома шаблонами-трапеціями. Для складання східної й західної граней трапеція мала основу = довжині зрубу стін дільниці (вгорі), верхню грань = ½ довжини плану дільниці і висоту = ¹/₃ довжини зрубу стін бабинця (вгорі). У трапеції для заготівлі південної і північної граней основа – ширина зрубу стін (вгорі), верхня грань і висота такі ж, як і у трапеції для складання східної й західної граней першого залому центрального верху. Перший залом центрального верху мав перевести об’єм дільниці у восьмерик, у якого ширина й довжина дорівнювали ½ довжини плану дільниці. Висота восьмерика (правильного восьмигранника) = апофемі рівностороннього трикутника з стороною = довжині восьмерика.

Другий залом центрального верху у подовжньому розрізі дає трапецію, у якої основа – довжина восьмерика (вгорі), верхня грань = ½ основи, висота = висоті першого залому, цебто ¹/₃ довжини зрубу стін дільниці (вгорі); в поперечному розрізі верхня грань трапеції довша і = ¹/₃ довжини зрубу стін бабинця (вгорі). Висота першого залому, восьмерика і другого залому = повній довжині плану центру. Глухий ліхтар центрального верху має довжину й ширину = ½ довжини восьмерика (вгорі), а висота ліхтаря разом з другим заломом = висоті восьмерика.

Льох[25]. Під бабинцем Вознесенської Березинської церкви перед початком складання зрубу стін зложено було цегляний мурований льох (цегла 27 × 14 × 6 см). Зовнішня надземна цегляна отинькована прямокутна клітка-присінок приставлена впритул до південної стіни бабинця. Стіни присінка зовні оздоблені тягами. Вкрито присінок залізним триспадистим дахом; стелі він не має. Вхід до присінка з заходу; освітлюється він малесеньким віконечком-відтулиною в західній стіні.

Вхід до льоху з півдня. Спуск до льоху виложено по кружалам; в бокових стінах дві невеликі аркасолії. В південній стіні льоху невеличкі вхідні двері. Приміщення льоху перекрито коробом; його п’яти – при долівці. В західній і східній стінах льоху – дві аркасолії різної глибини; розпалубки від них врізаються в короб. Маленька ніша виложена також в південній стіні на південь від дверей. В північній стіні льоху вибрано два маленьких просвіти – люкарни, що виходять назовні трохи вище рівня землі.

Церква стояла по сусідстві с базаром. Льох церковна громада віднаймала крамарям для переховування в ньому краму.

З досліджених дерев’яних монументальних пам’яток Лівобережжя Троїцька церква в Пакулі та Вознесенська в Березні справила на нас наймогутніше враження, залишила найяскравіші спогади.

Обидві будови – дочки одної матері, але художній образ кожної, внутрішній світ цього образу, його ідейний зміст, емоційний стрій настільки відмінні, що викликають потребу розібратися у викликаних ними враженнях, переживаннях, спробувати намітити хоча б кількома рисами контури психологічного портрету творця кожної з цих пам’яток.

Творче обличчя обох майстрів зложилося внаслідок довгого, складного і нелегкого процесу – розвитку архітектурно-художної естетики попередніх віків. Обидва майстри – виключно яскраві творчі індивідуальності, у кожного своє світосприймання. Різними очима дивляться вони на природу. Не схожі їх особисті характери, почуття, переживання. По-різному розуміють вони творчі завдання в архітектурі. Відмінний у них психологічний стан в процесі творчості.

Події наступної другої половини XVII і XVIII вв. не могли не наложити свого відбитку на характер тогочасних архітектурних пам’яток, але в художньому образі архітектури, в основі її ідейного змісту, в шляхах розвитку її – визначальним продовжують залишатися людина, її внутрішній світ, ідеї гуманізму. Засвідчили це і згадані нами вище дві пам’ятки.

Вознесенська Березинська церква, вся її структура, композиція об’ємів (особливо в інтер’єрі) – гранично ясні. Вони чітко сприймаються з першого погляду, однаково яскраві і виразні з будь-якої точки. Архітектурні форми, їх сполучення – урівноважені, гармонійно спокійні, величаві.

В інтер’єрі майстер з вражаючою легкістю сполучає всі дільниці в єдиний об’єм. Широко, з великим розмахом розкриває він внутрішній простір, дематеріалізує вагомість будівельного матеріалу. Розглядаючи в інтер’єрі верх центральної дільниці, його вільне ширяння на великій висоті, мимоволі згадуєш легенду про баню царгородської Софії, яку нібито не муровані опори несуть, а архангел тримає в руці на срібному ланцюзі.

Кожен визначний художній твір завжди і обов’язково відбиває в собі характерні риси свого творця. Відбивають їх і наші пам’ятки. Вдивляючись в архітектурні форми Вознесенської Березинської церкви, усвідомлюючи враження від художнього образу цієї пам’ятки, приходимо до висновку, що у майстра Вознесенської церкви – лагідна вдача, світлий розум, теплі почуття[26], витончений смак. Він великий життєлюб. Весь навколишній світ, тепло сонця, пишна рідна природа для нього – джерело радості, ясної краси, творчого покликання і натхнення. В них він бачив, шукав і знаходив спокійну розміреність, простоту і благородство форм, мужньо-елегантні їх сполучення. Природа відкривала майстрові об’єктивні закони гармонії, визначала зміст і характер художнього образу пам’ятки. Допитливому разуму майстра природа розкрила ідею сміливої, але урівноваженої раціональної системи – композицію архітектурних форм.

Залита світлом будова Березинської церкви звеличувала людину, опромінювала кожного почуттям мажорного оптимізму, об’єднувала всіх світлим настроєм, залучала до участі в радісному урочистому святі мистецтва. Осяяна світлом Березинська церква підносила горде почуття людської гідності, викликала в душі почуття умиротвореності.

Інші думки й відчування збуджував твір майстра Пакульскої церкви. В Пакулі архітектурні форми, композиція їх, освітлення інтер’єру будови породжують схвильовану збентеженість, викликають душевний трепет. Пакульська церква зустрічала глядача в інтер’єрі навальною лавиною складних, фантастично захоплюючих аспектів архітектурних форм. Ці аспекти кожну мить, з кожним зробленим в будові кроком, калейдоскопічно змінюючись, все більш ускладнюють наші враження. Будова полонить грою сполучень об’ємів, площин, ліній; вони безнастанно стикаються, пересікають одна одну, в нескінченому коловороті створюють все нові й нові вражаючі комбінації; вони ні на хвилинку не дають перепочинку, постійно збуджують, хвилюють почуття, приваблюють новизною, несподіваністю, кличуть в незвідані далі. Художній образ пакульської пам’ятки зачаровує грандіозним надлюдським напруженням. В ньому бринить трагічна нота.

У суворого замкненого в собі майстра Пакульської церкви ми не помітимо нахилу до спокійних роздумів, не відчуємо споглядальності. Він живе у світі візій, переповнений в екстазі бурхливими пристрасними емоціями. Його артистично-архітектурна творчість базується не на вдумливій спостережливості і аналітичному дослідженні явищ навколишньої природи, не на розкритті розумом і використанні заложених у зовнішньому світі об’єктивних закономірностей і норм, а на стривожено-мінливих, напружених внутрішніх переживаннях.

На творчість майстра Пакульської церкви не справляла враження ні ніжна привабливість весняного ранку, ні пишна краса гарячого сонячного літнього дня, ні замріяна чарівність тихої місячної ночі.

Вона осяяна спалахами зигзагів блискавок, що роздирають клуби хмар; у ній відбились відгомони глушиливих ударів грому.

Відчування напруженої динаміки могутніх процесів, що виявлялися в розбурханих силах стихій, і було основним джерелом і вирішальним чинником його творчості. Відчування ці стояли на грані ірраціональної фантастики. Вони визначили наше відчування художнього образу Пакульської пам’ятки як архітектурного «чуда» і роздуми, які цей образ викликає.

Багато монументальних дерев’яних пам’яток Лівобережжя вражають «поліфонізмом» звучання архітектурних форм, але лише Березинська і Пакульська церкви піднеслись до вершин «симфонізму».

Архітектурно-художній образ їх найбільш повно розкриває філософські глибини народної «душі».