© Андрій Парамонов (Харків)

Знайомство з фондом Стефана Андрійовича Таранушенка нетерпляче  очікувалося мною ще з тих часів, коли я щойно почав займатись історією моєї улюбленої Батьківщини – Слобідської України. Ще на початку 2000-го року мені пощастило в приватній колекції проглянути декілька десятків його фотографій та кілька мистецтвознавчих творів, один з яких були «Старі хати Харькова». Ці фото та твори так вразили мене, що я взяв собі за мету якнайглибше ознайомитись з багатющою спадщиною Таранушенка. Але в нашій країні не все так просто, особливо для пересічних дослідників, яким я себе вважаю, тим більше, що в мене аж ніяк не має тієї історичної освіти, про яку мені так люблять дорікати всі, кому діяльність Харківського приватного музею міської садиби не до вподоби. Але то пусте. Я дуже ретельно взявся до вивчення біографічних даних Таранушенка, збирав по крихітках факти генеалогічного характеру, детально опрацював його карну справу, тим самим готуючись до найголовнішого – зустрічі з його архівом у Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. І, нарешті, влітку цього року мені вдалося не тільки ознайомитись з архівом Стефана Андрійовича, але й дещо скопіювати з його творчого доробку.        Сам архів (збережений у окремому фонді ІРНБУВ) мене приголомшив неймовірно цілісними, закоханими в Слобідську Україну десятками великих і не дуже текстів з історії нашого простого народу, сотнями рідкісних фотографій, які обов’язково увійдуть у наші наступні видання. І я,  як дослідник-шукач, що поважає архівні факти щодо біографічних моментів будь-якої людини, визначившись задовго раніше, що які б гіркі і неприємні дані я не відшукав би з Таранушенкового життєпису, чи життєпису іншої будь якої видатної людини, я обов’язково їх опублікую. Та після ознайомлення з його архівом, моє дослідницьке сумління змінилося; я вирішив напевно залишити масу біографічних нюансів щодо Таранушенка іншим, а я просто не зможу оприлюднювати факти, які можуть навести на Стефана Андрійовича хоч будь яку тінь. Мої асоціації певні, коли я проглядаю його щоденник, його світлини під час подорожей, то бачу себе і своїх друзів у мандрівках Слобідською Україною значно пізнішого часу. А стільки їх сіл, містечок, міст покинутих і вцілілих, у яких ми побували з різницею у 80-90 років. Однак мені не так пощастило, бо насправжки я вже не бачив тієї краси, яку довелося бачити Стефану Таранушенкові. І якщо ми зможемо пізнати щось нове з тієї краси, то лише завдяки усе ж тому невтомному Стефанові Таранушенку; його талант мандрівника, фотографа, мистецтвознавця передає всю цю красу в кожному фотознімку, в кожному рядку щоденників і звітів. На жаль, весь цей набуток майстра не був виданий в тому жорстокому і проклятому світі, що побудували більшовики. Спочатку всю нашу Батьківщину позбавили майже дев’яноста відсотків історичних пам’яток, а потім людині, яка зберігала інформацію про ці пам’ятки, навіть не дали змоги поділитися із іншими тим, що він бачив, пам’ятав, ретельно визбирував, замірював, зберігав. Лише кілька разів, лише окремі його твори побачили світ, спочатку в 1920-х роках, а потім вже наприкінці життя на схилі 50-х – 70-х рр., але це лише маленька дещиця, крапля в морі його великої праці і любові. Однак облишмо лірику про моє ставлення до цієї людини, переконаний, що, крім мене, знайдуться десятки людей, які висловлять свій пієтет щодо цієї постаті ще не раз, які не тільки бачили та чули Стефана Андрійовича, але й були його учнями.

Маленька книжечка «Старі хати Харькова», надрукована була в Харкові в 1922 році. До цього часу дожили декілька десятків примірників цього унікального твору, однак більшість науковців, що займаються історією Харкова, про неї просто не знають. Ще тоді, коли я вперше ознайомився з цією книжечкою, звернув увагу на зазначене, що було сфотографовано дві сотні знімків, але ж в книжці такої кількості фото не було. Обробляючи матеріали архіву С. Таранушенка, ми натрапили на підбір 117 фотографій, які мають стосунок до цієї теми. Фотографії наклеєні на картонні картки, підписи зроблені олівцем тогочасною українською мовою. Також в одній із папок були розміщені дані про хату по Єлизаветинському провулку № 35 та декілька оригіналів креслень щодо старих харківських хат. Саме тому при підготуванні даного видання були використані всі доступні насьогодні нам матеріали про старі хати Харкова з архіву С. Таранушенка.

Текстова частина передана нами повністю, без змін за виданням книжки «Старі хати Харькова» 1922 року. Власне, ми дотрималися поради одного із консультантів видання: «якщо ми виправимо тексти Стефана Таранушенка  сучасною українською мовою, то це вже буде не Таранушенко». Таблиці, щодо тієї чи іншої з описаних Таранушенком хат розміщуються поруч з текстовими матеріалами. Завершують книгу фотографії старих хат Харкова, які були сфотографовані Стефаном Андрійовичем у 1920 році. Нами були додані до підписів лише власники, яких ми змогли встановити за довідковими виданнями: «Весь Харьков» за 1915 рік, «Весь Харків» за 1922 рік та «Список домовладельцев города Харькова» за 1901 рік. Ініціали власників згідно з цими даними. У деяких випадках ми не змогли визначити власників, особливо, коли вулиця, або провулок не увійшли до 1918 року в межі міста Харкова.

Хочу запевнити, що дане видання, на мою думку, опубліковане не за всіма наявними можливостями і матеріалами нашого музею та його співробітників, тому, сподіваюся, уже наступного року побачить світ друге видання цієї книжки з багатьма додатковими матеріалами, здатними розкрити подальшу історію описаних та сфотографованих Стефаном Таранушенком старих хат міста Харкова.