Олексій Васильович Коробейник

 

Шлюбна церемонія в слободі Білка Охтирського повіту в XIX ст.

 

 

Корені міцності заможності держави та громади — в стійкості та працездатності сім’ї. Як тисячі громад України, і наша білчанська козача громада складається і складалася з сімей. Які сім’ї — така і громада.

В XVIII-XIX столітті в Білці переважала традиційна для нашого народу взагалі і для слобідських козачих полків і сотень — патріархальна сім’я, яка освячувалася і православною церквою. В такій сім’ї старі батько і мати (дід і бабуся) користувалися повагою синів, невісток і онуків. Батько, як правило, керував всім життям сім’ї, давав наряд на роботу неодруженим синам і онукам (зрідка переважно дітям наймолодшого сина, що залишався на батьківській садибі) по господарству, розпоряджався грошима, слідкував за розумним використанням землі, вів торг плодами праці всіх членів сім’ї, купував волів, коней; разом з синами і онуками заготовляв паливо, майстрував взуття, кожухи, шапки, хомути, дуги, ярма, вози, сани; кожного дня годував та поїв коней, волів, корів та овець; батько з синами орали поле, город, косили траву на сіно, косили пшеницю, збирали врожай інших культур. Порядок під час роботи підтримувався, дякуючи глибокій повазі до батька завдяки його майстерності та знанням по чоловічим справах в господарстві. Батька в білчанській козачій сім’ї поважали і слухались, а не боялись, як дехто з істориків козацтва хоче нас переконати.

В сім’ях наших предків великою повагою користувалась мати, мати-бабуся. Це вона була хранителька народної пам’яті. Бабуся вчила дітей молитвам, розповідала казки та спогади, виховувала у них повагу до дідуся і батьків. Вона ж була терплячою вчителькою різноманітних жіночих трудових навиків, методів лікування, хранителькою жіночих та дівочих таємниць. Повагу до матері підтримував дідусь, батьки і, звичайно, сам спосіб життя та поведінки жінки-матері в сім’ї.

Міцна, здорова козача сім’я базувалася на доволі демократичних засадах її творення, про що говорять, як народні перекази, художні твори, українські народні пісні, так і документи православної церкви, яка освящала сімейні відносини.

В дитячі роки майбутні чоловіки і жінки — наші пращури — знайомилися під час козачих ігор та забав, які були, як правило, спільними для хлопчиків і дівчат. «Коромисло», «Котики», «Гра в квача», «Гуси додому», «цурки», «переваги» та інші змагання, крім того, що виробляли силу, витривалість, виховували у дітей повагу один до одного та закладали основи дружби.

На вулиці, вечорницях та досвітках парубки й дівчата знайомилися ближче, залицялися, прислухалися до характерів один одного, пізнавали один одного, як майбутніх помічників в сім’ях.

Покохавши один одного, парубок і дівчина погоджувалися на шлюб між собою, а потім заручалися згодою своїх батьків. При цьому сім’ї молодих враховували, щоб жених не був ледачим, був працьовитим, знав усі сільськогосподарські роботи, був сильним, витриманим, не був п’яницею. Молода мала походити з чесної трудової сім’ї, бути звичною до всякої праці, вміти вести домашнє господарство, вміти прясти, ткати полотно, шити, жати, прати білизну, бути охайною.

Шлюби справляли завжди між постами. Тому наші дідусі і бабусі народжувались переважно через 9-10 місяців після посту: в березні — червні, та жовтні — грудні. Принаймні ці місяці рясніють новонародженими, зареєстрованими в книгах народжених Миколаївської церкви слободи Білка, Охтирського повіту Білгородської, а потім Харківської єпархії за 1799-1899 роки.

До шлюбу молоді йшли до церкви — сповідатися в батюшки. Разом з молодими до священика церкви Святого Миколая слободи Білки йшли й батьки та родичі жениха і нареченої. Проводилась бесіда з молодими про святість та вічність одруження, про моральні сторони сім’ї та виховання дітей, вчинявся так званий обиск. Бесіди велись на протязі трьох тижнів. В дні, коли молоді сповідались в церкві, тричі оголошувалось привселюдно про намір молодих одружитися. І якщо не від кого з громади не поступали заяви про неможливість цього одруження, священик благословляв молодих на одруження, а їх батьків на сватання та організацію весілля. В церковну книгу при цьому вносився запис:

«1804 року, грудня 24 дня обиск сотворив Охтирського повіту слободи Білки Миколаївської церкви священик Іоанн Якова син Рашевський про бажаючих одружитися села Олексини померлих майорів Надаржинських малолітньої спадкоємниці Олександри Тимофіївої дочки Надаржинської слобідського селянина Михайла Григорієва сина Биковця сина його Андрія й села Тучиви тієї ж поміщиці слобідського селянина Олексія Андрійового сина Жабки дочкою дівицею Агафією і одруженню та вінчанню перешкод немає

Священик Іоанн Якова син Рашевський

Дяк Ісидор Стеценко

Дячок Трофим Стеценко

Пономар Матвій Ковалевський

Пономар Олексій Стеценко»[1]

 

Такий дозвіл давався на одруження підлеглим слобідським селянам навколишніх сіл, які були приписані до Миколаївської церкви слободи Білка, в разі отримання клятви від поміщика чи поміщиці, чи від управляючого маєтком по дорученню поміщиків про те, що селяни одружуються без примусу і тиску, по своїй волі.

Після 1804 року води чимало витекло, виросла і вийшла заміж Олександра Надаржинська, спадкоємниця духівника Петра І, а підлеглі їй продовжували одружуватися, створювали сім’ї, вінчалися в тій же церкві.

«1822 року січня 25 дня Охтирського повіту поміщиці госпожі генеал-майорші Олександри Тимофієвої дочки Корсакової управляючий за дорученням помістям Іван Тимофієв син Селегенєв Охтирського повіту слободи Білки Миколаївської церкви священно і церковно служителям згідно Іменного Височайшого 1724 року січня 5 дня Указу і встановленого після того законного порядку дав цього заручного листа в тому, що я, управляючий помістям Іван Селегенєв вище названої поміщиці генерал-майорші Олександри Корсакової села Мащанки слобідського селянина Ігната Йосипового сина Могилевського сина його Павла, який має від народження 19 років, і села Тучного слобідського селянина Карпа Миронового сина Голуба дочку його дівицю Катерину, яка має від народження 18 років по вступу до законного шлюбу не неволю, а вступають вони по власній своїй згоді і бажанню і між цими особами ніяких заперечуючих шлюб причин немає в чому і підписуюсь.

Управляючий Іван Селегенєв»[2]

Достатньо було цього панського листа та згоди жениха та нареченої, і молодих вінчали в церкві.

Інколи до справи приставали церковники інших церков. Так, 22 січня 1822 року слободи Олешні Покровської церкви священик Василь Єннатський, дячок Іосиф Федосов та пономарь Костянтин Єннатський повідомляють служителям Білчанської церкви про те, що нареченій Катерині Голуб не 18, як буде зазначено в заручному листі управляючого Селегеня, а 16 років від народження. Але це, як пишуть церковнослужителі, не перешкодить шлюбу молодих, бо Павлові тільки 19 років. Заяву колег в Миколаївській церкві слободи Білки врахували, шлюб відбувся. Молода сім’я дожила до визволення із кріпацтва 1861 року, давши добре потомство.

Дещо складніша була підготовка до шлюбу в сім’ях казенних обивателів, бувших козаків, які не потрапили до панської кабали, а несли службу (платили податки) на користь всієї кріпосної держави.

Парубок, покохавши дівчину та дознавши про її згоду на шлюб, засилав сватів до батьків нареченої, як правило, трьох своїх родичів або друзів батька. Взявши подарунки для матері та батька нареченої, пляшку горілки та позичивши в сусідів цілу паляницю, свати прямували до хати нареченої. З ними йшов і жених, який до хати заходив останній.

Свати ж тим часом починали з батьками і матір’ю нареченої «дипломатичну» розмову, часто в художній, а то й у віршованій формі:  

 

«Добрий день Вам в вашій хаті —

Здраві будьте та багаті!»

 

— І Вам доброго здоров’я добрі люде, —

Відповідав господар. — Яким се побитом Вас привело на наш дальній куток?

«Та полювали ми з нашим красним князем, — показують на жениха, котрий примостився на лаві коло дверей, — та й добре вже і наполювали: за дві пари буйволів, та три коня для упряжі, та отару баранів, та безліч гусей і качок. А на послідок погналися за куницею, а куниця втекла. Сліди привели до вашої хати. То ж не ховайте цю куницю — красну дівицю, просимо вас віддати цю красну дівицю нашому князеві!

—         Ехе-хе, — зітхав батько нареченої. — Та воно ще й мале, ще й не виспалося та й з батьками не навтішалося. А то піде в чужу хату та, може, до лихих людей.

Тут свати ще дужче починали розхвалювати жениха та його рід, та просити батьків віддати заміж свою доньку.

—                      Ні, сам рішити не можу, — відповідав батько. — Що скажеш ти, мати?

—                       А що ж казати? І я,  і моя мати йшли заміж, та й ніхто нас не неволив, не будемо й ми. Давайте спитаємо дівчину. Улянко, а йди-но сюди!

Входила дівчина і, зашарівшись, ставала біля печі.

—                      Ось, доню, прийшли добрі люди кликати тебе в нову сім’ю. Чи згодна ти взяти шлюб з цим князем, добрим козаком Прокопієм Левцуном? — запитували мати та батько.

—                      Згодна, — тихо казала дівчина, тримаючись за піч.

—                      Бачите ловці-молодці, що ви наробили, мене з жінкою засмутили, дочку нашу пристидили, що вона й піч скоро розвалить. Так ось що ми зробимо: доброї слави молодця-мисливця не цураємось, а щоб ви нас не порочили за те, що ми передержуємо в себе куницю-красну дівицю, то ми Вас перев’яжемо і тоді усе добре вам скажемо. Дочко! Прийшов час і нам добре слово казати. А чи маєш чим цих ловців-молодців пов’язати? Чи слухала бабцю й маму, чи навчилась прясти і ткати? Чи маєш рушники, чи, мо, мені внести віжки з воза?

Після цих батькових слів, дівчина вискакувала в іншу кімнату, брала там велику тарілку зі складеними хрест на хрест вишитими рушниками, заносила до світлиці та клала рушники на принесену сватами паляницю. Цілувала руки матері й батькові. Перев’язувала рушниками через плече сватів, а вишиваною хусткою ліву руку вище ліктя жениха. Свати вклонялися батькам і нареченій в пояс та казали:

«Спасибі батькові і матері за те, що дочку рано будили і доброму ділу навчили. Спасибі і тобі дочко, за те, що рано вставала, тонко пряла та гарні рушники виткала та вишивала, а молодому вишила ще й красну хустку. То ж сватаємо тебе, дівице, в дружини нашому князеві-парубкові. А в знак цього залишаєм у вас наш хліб і могорич та добрі дари». Подають матері хліб, батькові могорич, а молодій подарунки від жениха (шубу чи сукню, чи черевички). Батьки виставляють на стіл наливки та підбадьорюють дочку:

—                      Подай-но, Уляночко, що там у тебе в печі. Хай свати пригощаються та сили набираються.

Поки дочка з матір’ю накривають стіл, батько наливає чарки:

—                      Пийте на здоров’ячко. Оце йшла баба від ляхів, та несла здоров’я сім міхів, так ми у неї купили, сім рублів заплатили, та в цю горілочку положили.

Перший сват, прихвалюючи горілочку, говорив до інших: «А ну, товариші, спробуйте і ви та скажемо, чи мали ми таке у Туреччині або в Німеччині?»

Свати випивали, та промовляли:

—                      Ні в Туреччині, ні В Німеччині такої горілки ми не пивали, та такої закуски не бачили й не куштували. А запросіть-но до хати молодь. Он там, за тином ховаються!

В хату входять подружки молодої, співають:

 

«Облітайте двори,

Застиляйте столи,

Кладіте ложечки,

Срібні блюдечка,

Золоті мисочки,

Ось ідуть дружечки!»

 

За дружками входять бояри від молодого з музикою й починаються веселі танці. Сватання закінчувалося пізнього вечора. На другий день в церкві священик, який раніше узнав про сватання, проводив обиск щодо жениха і нареченої та перший раз привселюдно оголошував про можливе весілля. Тепер вже вся слобода знала молодих.

Через кілька днів після сватання за домовленістю зі сватами та женихом батьки нареченої з дівчиною їхали до жениха оглядати його господарство, ближче знайомитися з ріднею. Жених з батьком проводили майбутню невістку з батьками по погребах, засіках та хлівах, показуючи своє багатство. Мати жениха хвалилася одежею, взуттям, полотном, меблями, прикрасами та все примовляла: «Приходь до нас, дочко. У нас тобі буде як у рідної матінки!» На другий день після розглядин батьки з нареченими знову йшли до церкви. Тут батюшка читав молодим божі настанови та побажання, а з батьків брав клятву. Оскільки в православні церкви слободи Білка правилось російською мовою, ми приводимо цю клятву мовою оригіналу.

№ 9. Присяга

Мы ниже поименованные обещаем и клянемся Всемогущим Богом пред святым его Евангилием в том, что сочетавающиеся ныне первым браком племянник мой при мне обретающийся казенной обывателе Прокофий Андреев сын Левц_______________________________________________________________________________________________________________________________ун который поемлет в жену себе девицу у казенного обывателя Антония Леонтиева сына Бублика, дочь Ульяну намерен с нашего позволения законно сочетаться своим произволением добрым и непринужденным имеют крепкую на то мысль у усердное желание и непревратное намерение и честно по достоянию таины сея в супружество между собою совокупиться хощуть и сродства между оными духовного и плотского присвоения до супружества не допущающого и иного никакова правильного препятия супружество возбраняющего необретается и от нас оним  сочетавающимся ни единого к тому с оными персонами супружеству принуждения никаким образом на перед сего не происходило и ныне нет и сие клятвенное изъявление заключаем тако: ежели хотя  едино что от вышереченного явится когда неистинно то по вини мы будем истязанию церковному и политическому в заключение же сей нашей клятвы целуем слова и крест Спасителя нашего и подписуемся 1822 года января 29 дня. По сей присяге присягали слободы Белки обыватели Иван Васильев сын Герасименко и Антон Леонтиев сын Бублик а вместо их неграмотных по их личному прошению той же слободы обыватель Иван Вовк руку приложил.

К присяге приводил священник Иоанн Губский.

Поручители Карп Петров сын Герасименко Фома Никифоров сын Кащенко.[3]

Присяга написана без жодної крапки і коми, читається одним духом зі смисловими паузами, які й означають окремі речення. З тексту присяги ми взнаємо, що молоді йдуть до шлюбу з власної волі, без тиску з боку рідні та один на одного, по власному ж великому і сердечному бажанню, добре обдумавши сей судьбоносний крок. Ні з боку законів («никакого правильного препятия»), ні з боку рідні і громади ні яких перешкод не мається. Правдивість клятви підтверджується готовністю рідні жениха та нареченої нести сувору кару, як церковну, так і цивільну, якщо коли б то не було буде встановлено хоча би одно не правдиве слово, та цілування Євангелія та Христа Спасителя ріднею і поручителями, які теж були близькими родичами або сусідами. З присяги видно, що рідняться між собою відомі в селі достатньо заможні трудові селянські сім’ї, які завжди дорожили своїм авторитетом, своїм іменем. Священник який приводив до присяги, в даному випадку ієрей Іоанн Губський, який прослужив в цій церкві більше 40 років, в цей же день вже вдруге оголошував привселюдно в церкві наведену клятву та про близьке між рабом Божим Прокофієм та рабою Божою Уляною весілля.

Ввечері того ж дня або на другий день (по домовленості) відбувалися заручини або зговорини. На них були присутні всі близькі родичі жениха та нареченої. Проходили в досить урочистій формі. Як правило, головували на заручинах хрещені батьки молодого і молодої, яким присутні віддавали особливу шану. На зговоринах домовлялися про матеріальний бік та порядок весілля: хто і коли везе скриню з приданим молодої, яке придане піде за нареченою, які подарунки отримують тесть, теща, брати та сестри нареченої від молодого, яка сторона і  які кошти вкладає в весілля. Тут же повідомляється про те, що жених придбав обручки, весільне плаття та фату для нареченої. По попередньої домовленості з церквою вирішують день і час вінчання молодих.

Поки батьки та родичі Прокофія та Уляни готують весілля, майбутні чоловік і дружина відвідують свого духовного наставника отця Иоанна, сповідаються у нього. Нажаль запису про сповідь Прокофія Левцуна та Уляни Бублик в архівах Миколаївської церкви слободи Білка не збереглося та є такий запис по іншій парі в слободі Білка Миколаївської церкви обискної книги, виданої Харківською духовною консисторією в 1848 році і «в коей значится ниже сего декабря 1851 года».

Знову приводимо за оригіналом, без скорочень і правки, з першого запису за 1851 рік:

«1851 года Генваря 14 числа

По указу его Императорского Величества Ахтырского уезда слободы Белки Николаевской церкви священно и церковно-служители производили обыск о желющих вступить в брак и оказалось следующее: 1) жених Ахтырского уезда Слободы Белки казенный крестьянин Василий Демидов сын Мысенко православного исповедания жительствует слободы Белки в приходе Николаевской церкви. 2) Невеста солдатская дочь деревни Становой Мариямна Шевченкова православного исповедания жительствовала до ныне деревни Становой в приходе Николаевской церкви. 3) Возраст к супружеству имеет совершенный а именно жених сорока восьми 48 лет, а невеста тридцати двух 32 лет и оба находятся в здравом уме. 4) Родства между ними духовного или плотского и свойства возброняющего по установлению святой церкви  брака никакого нет. 5) Жених вдов после первого брака, а невеста девица. 6) К бракосочетанию приступают они по своему взаимному согласию и желанию и не по принуждению. И на то имеют жених от брата своего слободы Белки казенного крестьянина Василия Данилова Мищенка а невеста от сродника своего оной же слободы казенного крестьянина Евстафия Гаврилова сына Соседки позволение.

7) По троекратному оглашению сделанному в означенной Николаевской церкви сего 1851 года Генваря 6-7 и 14 чисел препятствие к сему браку никакова ни кем не объявлено.

8) Для удостоверения беспрепятственности сего брака представляются письменные документы:

а) присяжный лист брата жениха слободы Белки Казенного крестьянина Василия Данилова сына Мысенка прилагаемый при сем в подлиннике,

б) присяжный лист сродника невесты оной же слободы Белки Казенного крестьянина Евстафия Гаврилова сына Соседки прилагаемый при сем в подлиннике.

9) По сему бракосочетание означенных лиц предположенно совершить в выше упомянутой Николаевской церкви сего 1851 года Генваря 14 дня в узаконненое время при посторонних свидетелях.

10) Что все показанное здесь жених и невеста справедливо в том удостоверяют своею подписью как они сами так и по каждом два поручителя с тем, что если что окажется ложным, то подписавшиеся повинны за то суду по правилам церковным и по законам гражданским.

Подлинный подписали: к сему за неграмотных слободы Белки Казенного крестьянина Василия Давыдова сына Мысенка, невесты деревни Становой солдатской дочери Мариамни Шевченковой, по женихе поручителей слободы Белке Казенных крестьян Иосифа Васильева сына Малимона, Стефана Кононова сына Гончаренко, по невесте поручителей оной же слободы Казенных крестьян Василия Петрова сына Мысенко и Ивана Васильева сына Герасименка по их личному и рукоданному прошению слободы Белки Казенный крестьянин Павел Волков руку приложил.

Обыск производили слободы Белки Николаевской церкви священник Александр Иванов сын Губский, диакон Григорий Васильев сын Леницкий, дьячек Семен Алексеев сын Животовский, нономарь Константин Семенов сын Должанский»[4].

Всі процедурні церковні формальності виконані. На все життя вони запам’ятаються нареченим, батькам та родичам і, як обручами, будуть кріпити нову сім’ю на протязі десятків років. Можливо це допит дячка, а  може могоричем писарчуку, що писав ці папери, а може іншими речами, які безумовно нам зараз не зовсім зрозумілі.

А нам пора на весілля!

Ще в п’ятницю у жениха і нареченої виготовили по пишному короваю — щоб на всіх родичів і сусідів вистачало! Напекли весільних шишок, разом з тим випікали маленькі шишки, якими матері молодих пригощали тих 5-9 молодиць, які готували коровай, та запрошували їх на весілля. Без короваю і шишок весілля не буває.

В суботу парубки і дівчата відвезли на санях скриню, а в ній все придане, що надбала та виготовила своїми руками наречена: одяг, білизну, постіль, скатерті, рушники, платки та інше, — до женихової господи. Пісні лунали на все село, щоб було чутно, що Уляночка йде заміж не аби як, а з приданим!

Весь день молодий і молода вкупі ходили по селу. Дружки йшли з ними поряд. Молоді обділяли своїх родичів, друзів, сусідів і добрих знайомих родини весільними шишками і запрошували: “Просили батько й мати і ми просимо, приходьте до нас на весілля!”

Коли запрошення закінчені, до молодих сходяться родичі. У дворі молодого грає музика, хлопці й дівчата танцюють. Батьки молодого запрошують старших на сімейну нараду. Обирають «дружка». Від розсудливості «дружка», знання ним весільних обрядів залежить подальший хід весілля, а то й доля шлюбу. «Дружко» повинен ходити на весіллі обов’язково з паляницею, символом влади, підперезаний червоним поясом та перев’язаний рушником, в баранячій папасі або кубанці (влітку в кашкеті). Виступати вільно, не вимушено, з гумором та поважно розпоряджатися. Завтра людей зійдеться багато, одному керувати важко, тому за вказівкою «дружка» обирався «піддружник». Дружко наказує старшому боярину набрати дружину «бояр» із п’яти — семи парубків для підтримання веселощів і порядку на весіллі. З близьких родичів молодого, хоч і двоюрідну чи троюрідну сестру, призначають «світилкою» Потім ватага на чолі з молодим з піснями, музикою, танцями рушають до молодої.

У молодої разом з її подружками вечеряли. Молода, зі молодим з старшою дружкою і старшим боярином вечеряли окремо. На дівич-вечорі дівчата співали пісень, пришивали молодому і боярам до шапок (а влітку до картузів) квітки й червоні стрічки. Молодий й старший боярин кидають на тарілку кілька монет, задобрюють дівчат.

У неділю з ранку молода з дружками готувалися до приїзду молодого. Після накривання столів дружки розчісували косу молодої, заплітали в косу стрічки, одягали на молоду весільне вбрання і тонку шовкову білизну, білу сукню, фату, нові черевички, подаровані молодим, приміряли на голову вінок, виготовлений із воскових квітів. Співали приємних весільних пісень.

У цей час у молодого ставили і квітчали «гільце» — верхівку сосни, зрізаної ще в суботу старшим боярином з боярами. Дерево обвивали кольоровими стрічками, пучком жита з колосками, зрізаного серпом в минулі жнива, калиною та барвінком. Рясно вбирали квітами, при цьому найбільшу і яскравішу квітку кріпив на вершину гільця молодий. При вбиранні гільця весь час співали веселих пісень.

Коли гільце було готове, дружко кликав «весільних» і разом з молодим, старшим боярином і боярами, свашкою й світилкою йхали по молоду. На лінійці з крилами, засланій кольоровим килимом, в яку впряжено трійку коней до блиску в начисто начищеній збруї, заквітчану квітами та кольоровими стрічками. Дуга корінного коня охайно обгорнута широкими кольоровими стрічками або відповідно пофарбована, під дугою — три дзвіночки. Кіньми трійки правив досвідчений виїжджаючий, якого коні завжди слухались. За молодим з боярином їхали родичі, друзі на інших лінійках і легкових дрожках (взимку на легкових (виїзних) санках). В поїзді молодого мало бути від трьох до семи транспортних засобів. На другій лінійці (чи санях) обов’язково їхали музики. При виїзді з двору хор жінок від імені матері співав молодому:

 

Долом, долом іди, сину,

З Богом. Дай тобі

Боже добрую годиноньку,

Привезти чужую дитиноньку!

 

Протягом усієї поїздки старший боярин навперемінки з підстаршим тримають «гільце» з нахилом над головою молодого.

Перед ворітьми у молодої поїзд зупиняється. Ворота зачинені на «замок», перед ворітьми шеренга молодих хлопців з вулиці нареченої. Вимагають викуп. Приїжджі бояри пробують силою відчинити ворота, та де там! До тутешніх хлопців підходить і підходить підмога, перед ворітьми вже стоїть ціла ватага. «Не віддамо Уляну!» Тут вступає у суперечку старший боярин:

—                      Скільки?

—                      Три четверті.

—                      Та хлопці, немає стільки.

—                      Дві й гуска чи інша закуска.

—                      Одна чверть і баста! Сало та ковбаса!

—                      Згодні!!! — гуде ватага.

Боярин передає могорич хлопцям, ті відчиняють ворота.

Поїзд молодого в’їжджає в двір, лінійка з молодим зупиняється коло ґанку хати. Виходять батько й мати молодої, обдаровують приїжджих рушниками, хустками, свашці дарують очіпок, запрошують до хати. В цей час мати молодої одягає на себе вивернутого кожуха й обсипає молодого ячмінним зерном: «Скільки зернят, стільки й малят вам, дітоньки мої».

Молодий зі старшим боярином пробують сісти за стіл до молодої. Не пускають! На сторожі сестри наймолодший брат з києм із реп’яхів. Так і цілиться в кучері молодому та старшому бояринові:

—                      Без викупу — не віддам!

—                      Скільки? — запитує старший боярин.

—                      Три рублі серебром, — відповідає підліток.

—                      Та таке! За оцю малу? Он корова велика — три рублі на базарі. Віддай за полтинник.

—                      Дружина — не корова, вона не оціненна, — парирує молодший брат нареченої.

—                      Я ж і кажу, що безкоштовна, піймав його на слові боярин. — Бери рубль серебром і шапку–кубанку — це тобі за те, що добре торгуєшся.

—                      Згода! — вимовляє молодець, отримує свій серебряний рубль, шапку та біжить до ровесників хвалитися. Молодий з «весільними» друзями сідають за стіл, на якому бояри вже поставили «гільце».

Під час снідання у молодої її подруги співають прощальних пісень, гості розхвалюють горілку, закуску та господарів. Поспілкувавшись з родичами молодої, жених бере наречену на руки і виносить до лінійки, садовить перед собою, з ним сідають старший боярин молодого та дружка молодої. Всім весільним поїздом їдуть до церкви на вінчання. Не знаю, де як буває, а в нашій слободі перед вінчанням молодих церква повна молодих і старих слобожан, чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, дітей підліткового віку. Бо батюшка, згадайте, тричі оголосив, що весіллю Прокофія та Уляни бути в такий-то час 29 січня 1822 року. Молодий і молода із старшим боярином і дружкою підходять до аналоя, де на них коло святого Євангелія і хреста очікує ієрей Іоанн Губський. З правого боку від батюшки церковний служка Іван Вовк з кадилом, з лівого боку на криласі хор півчих і дяк Ісидор Стеценко. Священик тільки подав знак, а дячок Трофим Стеценко вже передає старшому боярину і старшій дружці вінці. Вони будуть тримати їх над головами молодої і молодого впродовж всього обряду вінчання.

Священик Іоан Губський голосно оповіщає:

—                      Божою милістю жениться раб Божий Прокофій на рабі Божій Уляні.

Дяк Ісидор Стеценко затягує басом:

—                      Господу помолимось, Господу помолимось! — хор підхоплює молитву і вона несеться під 20-метровий купол церкви Святого Миколая, відлунюється і помножена резонансом опадає на молодих і прихожан, які теж підхоплюють і повторюють молитву. Далі священик запитує молодих по черзі, чи з доброї волі вступають в брак, чи розуміють вони відповідальність за сім’ю і дітей, чи зможуть вони витримати настанову церкви і Бога про вічність і непорушність шлюбу. Молоді відповідають, як говорили і на допросі кілька днів тому.

Батюшка привселюдно в церкві повідомляє, що всі процедури шлюбу виконано, що ніяких перешкод до шлюбу не виявилось, що батьки і поручителі здали до церкви свої письмові клятви. В цей час молодший пономар Олексій Стеценко подає батюшці блюдо, на якому два золотих (серебряних або мідних —в залежності від статку молодих) кільця — обручки. Батюшка подає кільце нареченої молодому — той одягає її на другий безимянний перст (палець) подруги. Наречена одягає облучку молодому.

—                      Поцілуйтеся, — дозволяє священик. Молоді цілуються, цілують руки священика, цілують слова Євангелія і хрест.

—                      З цього часу раби Божі Прокофій та Уляна — чоловік та жінка, — проголошує Іоанн Губський. Хор співає «Ісая». Батюшка тричі обводить молоде подружжя круг аналою, священик робить добрі настанови на подальше життя, як молодим, так і їх батькам та іншим прихожанам. Старший псаломщик читає підходящі до обряду церковні вірші, хор з дяком виконують пісні. Покропивши молодих і їх друзів і рідних, батюшка відпускає молодих, вінчання закінчується. Прихожани розступаються перед молодою парою, яка в супроводі доброзичливих земляків покидає церковний двір. В цей час паламар заносить запис до церковної книги шлюбів.

Поки родичі повертаються додому з церкви, молоді і всі «весільні» на святково вбраних лінійках катаються по слободі і ближніх навколишніх селах і хуторах, в яких обов’язково проживає хтось із їхньої рідні. Через деякий час поїзд повертається до двору молодої. Мати нареченої зустрічає молоду сім’ю біля воріт. Весільні разом з молодими обідають, дружко ділить коровай, роздає присутнім. Родичі молодої дарують: хто гроші, хто одежу, а дехто щось із живності на господарство новій сім’ї. Потім брат молодої виплітає з її коси стрічки, дружка розчісує косу. Засмучена молода в цей час сидить на діжці, яка покрита вивернутим кожухом.

Після розплітання коси на голову молодої обов’язково замужня жінка одіває очіпок. Зриває молода очіпок та двічі кидає до порога, не бажаючи попрощатися з дівоцтвом та з батьковою рідною сім’єю, з подругами. Втретє — молода дружина упокоряється.  Очіпок на голові, а чоловік, її володар, поруч. В цей час дружика з подругами співають:

 

«Прощай, прощай сестро наша,

Тепер ми не твої, ти не наша…»

 

та інші прощальні пісні.

Молода, попрощавшись з батьками та подругами, виходить з хати. Ставши на крило лінійки, прижимаючи до грудей ікону, подаровану матір’ю вона кланяється на чотири сторони, прощаючись з рідним подвір’ям, ріднею та сусідами.

При виїзді весільного поїзда з двору батько та брати нареченої осипають нову рідню вівсом, пшеницею, цукерками, дрібними грошима:

«На щастя, на здоров’я, на добро!».

Батьки і родичі молодої лишаються в хаті. Мати молодого у вивернутому кожусі зустрічає нову сім’ю хлібом-сіллю і вводить до хати. Садовить під образами на почесному місці, прикрашеному снопом жита, барвінком (взимку хвоєю) та квітами, вишиваними рушниками. Поруч з молодими сідають старший боярин і дружка, потім батьки молодого і зараз вже і молодої (бо мати жениха назвала її донькою), хрещені батьки, старші родичі, близькі сусіди та запрошені на весілля. На весілля міг зайти кожен, випити чарку, привітати молодих. Столи накриті. Звучать поздоровлення, лунають тости. П’ють здебільшого горілку, бо і в самій Білці, та в найближчих хуторах були гуральні ще з XVII ст. Окрім горілки були настоянки і наливки, медовуха. На весіллі багато співали, танцювали під музику. Було торжественно, радісно і весело.

В понеділок у молодого ділили коровай, рідня, друзі і всі присутні на весіллі дарували молодим. Знову співали і танцювали. Гості — до вечора. А молода з молодим, зі своєю «челяддю» набирають в кошик пирогів, шишок, пряників, горілку, гуску і іншу закуску і йшли до батьків невістки дякувати за гарну дочку. В перезві брали участь переважно старші родичі жениха і невістки.

З вівторка для молодої починалося нове життя в новій сім’ї. Вона вставала рано зі свекрухою, топила піч, пекла хліби і пироги, бо годині о дев’ятій прийдуть родичі дивитися: чи прибране місце весілля, чи заметено в дворі, чи чисто в хаті, чи готовий сніданок. І хоча все добре, а все ж знайдуть до чого причепитися: поб’ють горщики, посадять на візка свекруху і свекра, «що погано вчили невістку» або «що рано збудили чужу дитину», відвезуть їх до річки, викупають, а потім те ж зроблять хрещеними, якщо ті не відкупляться. Певно, відкупалися, бо весілля розгоралося з новою силою, та гуляли вже здебільшого старші і старі поважні люди. Молодь впряглась в нескінченні господарські роботи. Без праці не було б ні нашої слободи, ні весіль, ні родин.

 

17 березня 2005 р.