Пассеки не належать до забутих дворянських родів Слобідської України. Вже в ХІХ – на початку ХХ ст. генеалогії дворянських родів та пам’яткам поміщицького побуту, архітектурі садиб було присвячено значні публікації, в яких згадуються й Пассеки [5; 8; 10; 14 тощо]. Роду Пассеків “пощастило”, оскільки й за радянських часів його представникам було приділено увагу в історіографії. Причому, дідичі Пассеки згадувалися не лише як класові антагоністи селянства, згідно з відповідною марксистською теорією [1, с. 318 - 319], але й як продовжувачі культурної традиції [11; 15; 16], і навіть як вільнодумці [6; 7]. Все ж в опублікованих працях переважно викладаються лише загальні відомості про цей рід. Деякі усталені в історіографії твердження доведеться тут поставити під сумнів. У публікаціях останнього десятиріччя було приділено увагу насамперед постаті Вадима Васильовича Пассека лише як науковця. Помпезно видана в 2003 р. за авторством В. Федорченка енциклопедія біографій “Императорский Дом. Выдающиеся сановники” не береться до уваги, оскільки позбавлена суттєвих фактів з історії роду Пассеків, яких би не можна було виявити вже в дореволюційних виданнях довідкового характеру [18, с. 218].

Значно більший об’єм інформації міститься в опублікованих джерелах (споминах, листах тощо) [3; 12; 13; 17]. З неопублікованими архівними справами цілеспрямовано працював лише К.Є. Новохатський, який дав чудову характеристику відповідним фондам, виявленим у сховищах колишнього Радянського Союзу [11]. Однак і К.Є. Новохатський оминув Держархів Харківської області, досліджував насамперед життя Вадима Пассека.

Марними були б сподівання відразу вичерпно вивчити історію роду Пассеків. Для цього, можливо, необхідна кропітка кількарічна праця не одного дослідника. Прагнеться, щоб ці непретензійні вступні уваги до підбірки документів із фондів Державного архіву Харківської області з історії роду Пассеків не здалися зайвими для читачів.

Рід Пассеків відомий із XVII ст., походив із Богемії, звідки переселився до Литви, відтак - на Смоленщину. В Польщі відомі записи Паска (Pasek) з описом історичних подій XVII ст. [12, ст. 354, прим.]. Вже в другій третині XVIIІ ст. Пассеки стали відомими на Слобожанщині. Богдан Іванович Пассек, “смоленський шляхтич”, розпочав службу в Малоросійському Ґенеральному військовому суді, в 1739 р. був призначений товаришем бєлгородського губернатора, а в 1742 р. – бєлгородським віце-губернатором (“воєвода бєлгородський”) [14, с. 348; 8, т. 2, с. 74].

На Слобідській Україні в XVIIІ ст. Пассеки ствердили своє елітне становище шляхом здирства й шахрайства, як це нерідко траплялося за тих часів. Чужинці Хорвати, Гендрикови, Пассеки, Кантеміри вірною службою імперії, а то й шляхом звичайного грабіжництва здобули собі чималі маєтки на Слобідській Україні, поводилися тут свавільно, нехтували звичаями місцевого населення [13, т. 2, с. 168, 174]. У 1927 р. Гнат Хоткевич на основі архівних джерел вивчив процес салтівців із Пассеками, що тягнувся з перервами біля 100 років [20]. Уже 1749 року козаки Салтівської сотні скаржилися до Сенату на бєлгородського віце-губернатора статського радника Б.І. Пассека, який “отнял общих сенных лугов и земли немалое число и построил себе скотинной хутор…” [20, с. 78 - 79]. Підпрапорні салтівської сотні І. Урсул та Г. Картавий подали до Вотчинної колеґії ще й заяву на підпоручика Василя Богдановича Пассека, який заволодів і скупив “под видом сторонних людей местечка волчьих вод и села хотомли сенные полоси и протчия угодьи”. Вже 1754 р. з-за втрати ґрунтів обивателі Салтівської сотні “пришли во всеконечное к службе несостояние і последнее пожитков своих прощеніе”. Однак Б.І. Пассек оселяв на козачих землях кріпаків та підданих “черкасів”, розширював свої ґрунти.

Б.І. Пассек вдавався до досить плутаних махінацій, аби замаскувати свої нечесні дії. Зокрема, ще в 1738 і 1739 роках він, як підполковник і статський радник Бєлгородської губернії, велів силоміць приведеним людям оформлювати кріпосні акти на ім’я капітана Доброхотова та сотника І. Аксентьєва, які служили під його началом. Начебто “куплені” Доброхотовим землі Б.І. Пассек перевів своєму зятеві, ґенерал-майору К.К. фон-Венделю (точніше, фон-Веделю). В купчих зазначалося, що в 1744 р. ґенерал-майор Роднов (він же Кондратій барон фон-Вендель) продав прапорщику Бєлгородського гарнізонного полку Василеві Богдановичу Пассеку маєток у Салтівському повіті, що до 1741 р. належав капітану Доброхотову. Завдяки таким хитрощам Пассеки не лише привласнили згадані землі, але й могли не лякатися указу 1744 р., згідно з яким вищим службовцям заборонялося купувати землі в районах їхньої служби.

Сини Б.І. Пассека Василь і Петро довго й успішно вели процеси з салтівцями. Особливо великих “успіхів” у цьому досягнув сенатор Петро Богданович Пассек (1736 – 1804 рр.) – білоруський ґенерал-губернатор, ґенерал-аншеф. Він сприяв вступу на престол Катерини ІІ [12, ст. 354, прим.; 20, с. 90 - 91]. П.Б. Пассек здійснював дієві заходи, щоб заволодіти маєтками братів Василя та причинного Федора. П.Б. Пассек виявив себе особливо бездушною й нечесною людиною як опікун племінника, Василя Васильовича Пассека (1772 – 1831 рр.).

Року 1803-го Василь Васильович Пассек, перебуваючи в Санктпетербурзькій міській тюрмі, написав спомини про свої поневіряння. Вони були опубліковані в 1863 р. в “Русском архиве” за рукописом у 170 сторінок із бібліотеки П.П. Бекетова, що був придбаний до Чертковської книгозбірні [12, с. 659]. З цих споминів виявляється, що відставний підполковник Василь Богданович Пассек узяв за дружину свою двоюрідну сестру, Є.І. Обруцьку. Молоді інсценували перед родиною Є.І. Обруцької, що жила в маєтку в Смоленській губернії, трагічну загибель 14-річної панни, відтак вона жила під іншим іменем у Спаському на Слобідській Україні.

Після смерті (в 1778 р.) В.Б. Пассека його малолітній син Василь виявився цілком залежним від дядька-опікуна. Петро Богданович вигнав братову вдову зі Спаського до її родичів. Вона отримувала щорічно по 500 карбованців із провізією від синового опікуна П.Б. Пассека. В 1781 р. Петро Богданович віддав свого небожа до пансіону Масона, а через чотири роки записав на військову службу під прізвищем Паскова, щоб у майбутньому заплутати ведення справ про спадщину. В.В. Пассек відзначився у війні з турками (1787 – 1791 рр.), і за участь у взятті Ізмаїла був нагороджений майорським чином та відзнаками. Тим часом П.Б. Пассек розпоряджався колишніми братовими маєтностями на Смоленщині та Слобідській Україні.

Сумнівними здаються присвячені В.В. Пассеку статті харківського автора П. Лещенка “Наш земляк – учень Радіщева” та “Приверженец А. Радищева на Харьковщине” (1956 р.) [6; 7]. П. Лещенко стверджував, що працював із матеріалами Центрального державного історичного архіву в Ленінграді та філіалі Держархіву в Харкові. Однак жодного посилання у його розвідках немає. Натомість у статтях наявні фактичні помилки, що свідчать про необізнаність автора зі споминами Василя Пассека та іншими джерелами до історії роду. П. Лещенко стверджував, що В.В. Пассека вперше судили в Петербурзі 1791 року (дата хибна) як відвертого прихильника О.М. Радіщева, який ще й начебто “прилюдно говорив про свої симпатії до Пугачова” [6, с. 113]. На суді він буцімто поводився сміливо, визнав, що переписав і давав знайомим, в тому числі й катеринославському губернаторові, “Путешествие из Петербурга в Москву” О.М. Радіщева. Потребує документального підтвердження й повідомлення П. Лещенка про те, що під час обшуку у В.В. Пассека знайшли антиурядову “Оду на рабство”, написану в радіщевському дусі, та копію “Путешествия из Петербурга в Москву”.

У споминах В.В. Пассека зазначено, що без достатніх підстав “Екатеринославской губернии правитель, покойный Каховской … в начале 1794 г. описал и меня и других в донесении своем государыне императрице яко опасных отечеству; а прежде обьявил мне, что будет писать к моему дяде, что я обращаюсь с людьми подозрительными правительству” [12, ст. 371]. В 1794 р. в Яссах В.В. Пассека закували в ланцюги й повезли до Петербурґа, він перебував в ув’язненні пів року [13, с. 205; 14, с. 352]. У нього знайшли акровірші на Катерину ІІ, написані знайомим. Долею В.В. Пассека, який узяв на себе чужу “провину”, перейнявся граф Самойлов, у віданні якого знаходилася Таємна експедиція, що й урятувало в’язня.

Катерина ІІ ніяк не могла наказати тримати В.В. Пассека в Дюнаміндській фортеці в 1791 р., бо сталося це насправді в грудні 1796 р. за наказом імператора Павла. Можновладний дядько розповсюдив чутки про В.В. Пассека як начебто якобінця та фальшивомонетника, якого Катерина ІІ помилувала за його, опікуновим, проханням. Бідолаху позбавили волі вдруге [12, ст. 376; 13, с. 211; 14, с. 353]. Василь Пассек потрапив без достатніх підстав до однієї з Дюнаміндських в’язниць, а Петро Богданович приховував заповіт брата, і називав небожа годованцем.

З приходом до влади Олександра І, в 1801 – 1802 рр. виправданий і визнаний невинно постраждалим В.В. Пассек перебував на свободі, навіть отримав чин надвірного радника. Тож і на заслання він потрапив не з Дюнаміндської фортеці, як це стверджував П. Лещенко.

Спритний Петро Богданович відразу подав новому імператору прохання, аби “вихованцеві” його брата Паскову були надані герб і прізвище Пассеків. П.Б. Пассек повернув своєму племінникові лише 1550 крб. замість 6400 крб., призначених на утримання з 1796 до 1801 рр. [12, ст. 518]. Рідні сестри Василя Пассека взагалі залишилися без статку. П.Б. Пассек повернув племінникові маєток лише на Слобідській Україні (село Нітайлове та слобода Спаська-Пассеківка на Вовчанщині, де й народився В.В. Пассек), але з шістнадцятьма тисячами карбованців зробленого опікуном боргу. За період із 1778 до 1801 р. В.В. Пассек втратив до 500 000 крб. прибутку лише з цього українського маєтку. Єдиним багатством маєтку залишався ліс. Будинку загрожувала руйнація, в ньому зникли бібліотека, срібний і мідний посуд, меблі, екіпажі. Винокурню слід було відновлювати, найкраща худоба була перегнана до дядькових маєтностей. П.Б. Пассек забрав до себе, на Маятську Засіку й на Буг багатьох кріпаків [12, ст. 522 - 524]. До всього цього на В.В. Пассека покладалися й клопотання за позовами щодо маєтку (процеси з Д.І. Хорватом та хотімлянськими козаками) [12, ст. 650 - 651].

П.Б. Пассек дошукувався шляхів позбутися небезпечного племінника. Спершу він спробував представити його розпутником, але пізніше використав необдуманий учинок небожа. В 1802 р. свояк П.Б. Пассека, ґенерал від кавалерії О.В. Обрєсков доніс імператорові про лист В.В. Пассека до двоюрідного брата, князя Д.К. Кантеміра, з образою монарха. Це було брехнею. О.В. Обрєсков мав за жінку рідну сестру дружини П.Б. Пассека, прагнув догодити останньому [12, ст. 610].

Як спадкоємці князя Костянтина Антіоховича Кантеміра, третьою дружиною якого була Софія Богданівна (уроджена Пассек, померла 17 червня 1784 р.), Петро Богданович та Василь Васильович Пассеки могли претендувати на 16 тисяч кріпаків та більше 400 000 карбованців у державному банку [12, ст. 633]. Князь Дмитро Костянтинович Кантемір (1749 – 1820), 17 років просидівши за навіженство в Ревельській фортеці, збожеволів. Як нащадок Палеологів і дунайських господарів, він сподівався мати корону Молдавії та Валахії. В 1801 р. був звільнений стараннями Василя Пассека. Князь Дмитро Костянтинович прагнув залишити свою власну родину без спадку [12, ст. 534 - 605]. Відомо, що його шлюб із Є. Хрущовою не був визнаний [8, т. 1, с. 235]. Д.К. Кантемир узяв шлюб у кінці масляної – “сырной недели”, тому його діти вважалися незаконними [13, т. 1, с. 371]. Однак Василь Васильович Пассек (якщо вірити його споминам) відмовлявся від такої спадщини, з-за чого й написав Д.К. Кантеміру листа за підписом П. Волконського, який потрапив до рук О.В. Обрєскова. В цьому листі В.В. Пассек запевнював свого нещасного божевільного брата, що імператор “доставит ему Валахию, Молдавию и прочее из наследия его прародителей, и провозгласит его герцогом Романийским, если он устроит свое бедное семейство” [12, ст. 641; 17, с. 377]. Василь Пассек переконував двоюрідного брата у необхідності узаконення своїх дітей і той дійсно через ґенерал-прокурора подав таке прохання [13, т. 1, с. 372]. П.Б. Пассек скористався нагодою, і посприяв тому, щоб за цей лист його небожа засудили до покарання на горло. Як шляхтича, В.В. Пассека покарали засланням на каторгу, позбавили відзнаки, чинів і дворянської гідності. Т.П. Пассек, В.І. Срезневський, услід за В.В. Пассеком, відзначали, що приводом для його заслання до Сибіру було написання епістоли до князя Д.К. Кантеміра. Спомини В.В. Пассека закінчувалися зворушливим висновком: “Если бы я рожден был от ремесленника или сельского и казенного обывателя, то покой был бы уделом моим!” [12, ст. 658].

Року 1803-го, перебуваючи в петербурзькій в’язниці напередодні заслання, В.В. Пассек дійсно роздумував про недосконалість російського законодавства, сваволю суддів, а також про звільнення кріпаків [12, ст. 643 – 645; 655]. Однак у його споминах немає ніяких революційних ідей, ба більше: В.В. Пассек висловлював свою любов до імператора. Відданий імператорові Олександру в’язень навіть встановив у власній камері бюст монарха та імператриці, які винесли за вимогою губернського прокурора Харламова.

Спомини В.В. Пассека (1803 р.) були написані у в’язниці, а тому можна припустити, що автор свідомо уникав у них гострих моментів. Однак П. Лещенко відзначав, що В.В. Пассек вже на суді повідомив про свою прихильність до радіщевських ідей. Тож навіщо йому було приховувати свої переконання у споминах ?

“Путешествие из Петербурга в Москву” О.М. Радіщева, як відомо, було опубліковане в 1849 р. за кордоном О.І. Герценим. У коментарях до сповіді “Былое и думы” О.І. Герцена (видання 1956, а також 1967 років) укладачі відзначали, що в 1794 р. під час арешту у В.В. Пассека були виявлені рукописні списки “Путешествия из Петербурга в Москву”, а також низка його власних антимонархічних віршів, написаних під впливом О.М. Радіщева [3, с. 459]. Однак джерела такої інформації не вказуються. В будь-якому разі, сповідь О.І. Герцена до них не належить. О.І. Герцен залишив чимало згадок про родину Пассеків, зокрема, - про члена свого гуртка Вадима Васильовича Пассека: “человек, родившийся в Сибири и притом в семье сосланной, имеет уже то преимущество перед нами, что не боится Сибири. Вадим, по наследству, ненавидел ото всей души самовластье” [3, с. 136]. Однак О.І. Герцен не був обізнаний із обставинами арешту Василя Пассека, знав лише, що він був затриманий “внаслідок якогось політичного доносу” [3, с. 138].

Кузина О.І. Герцена Т.П. Пассек (в дівоцтві Кучіна, дружина Вадима Васильовича Пассека з 1832 р.) у споминах “Из дальних лет” також нічого не говорить про копію “Путешествия из Петербурга в Москву” О.М. Радіщева, начебто зроблену В.В. Пассеком. Навпаки, вона цілком довіряє споминам свекра. Т.П. Пассек повідомляла, що В.В. Пассек, перебуваючи в Дюнаміндській фортеці, написав статті, чотири з яких були спалені: “Каким образом завести лучшего разбора скот так, чтобы это ничего не стоило казне и обывателям”; “Правила народного просвещения”; “Улучшение воспитательных домов, больниц, смирительных домов и институтов”; “Улучшение земской полиции для произведения дешевизны без угнетения кого-либо”, декілька статей щодо злочинності [13, т. 2, с. 209].

Відомий науковець Вадим Васильович Пассек, після приїзду на Батьківщину в 1834 р., виявив у Спаському декілька зшитків та розрізнених аркушів записів свого батька [13, т. 2, с. 204]. Він привів їх до ладу й хотів опублікувати в своїх “Очерках России”. Але в першій книзі видав друком лише уривок під назвою “Записки моего отца. Картина Сибири, 1804 – 1809 года” з даними про географію, клімат, флору і фауну, господарство, перспективи освоєння цих земель для Росії (с. 117 – 124).

У Сибіру Пассеки зазнали утисків тобольського губернатора фон Брина, який змусив їх переселитися з Тобольська до Абалата [13, т. 2, с. 182]. В.В. Пассек перебував у Сибіру два десятиріччя. У 1824 р. Пассекам було дозволено повернутися до Москви. Всім нащадкам В.В. Пассека дворянські права були повернуті в 1836 р. [17, с. 378-379; 14, с. 348, 355]. Про деякі обставини повернення дворянських прав див. також документ № 1.

Василь Васильович Пассек мав багатьох дітей: Петра, Йвана, Валеріана, Єгора, Євгена, Леоніда, Діомида, Вадима, Василя, Помпея, Вячеслава, Богдана, Ольгу, Людмилу [8, т. 2, с. 74]. Цей список неповний, бо в 1863 р. “Русский архив” повідомляв, що у В.В. Пассека було 13 синів і 5 дочок [12, ст. 659]. Дійсно, у джерелах згадуються ще й Евальд Васильович (Петро Дюрозоа - здається, вже згаданий старший син), Вільгельм (мабуть, це Йван, бо співпадає рік народження – 1798) [12, ст. 651], Зінаїда [3, с. 502], Євгенія, Леоніла [13, т. 2, с. 769], Олена [22, арк. 14].

Троє із синів В.В. Пассека стали відомими в Росії людьми. Вадим Васильович був відомим науковцем. Василь Васильович Пассек (1816 – 1864 рр.) відомий як письменник, мав маєток ув Ізюмському повіті. Діомид Васильович Пассек (1808 – 1845 рр.) – ґенерал-майор, учасник Кавказької війни, вбитий у бою з горцями при Дарго [14, с. 355 - 356]. Як згадував О.І. Герцен, “умер блестяще, окруженный признанием врагов, среди успехов, славы, хотя и не за свое дело сложил голову” [3, с. 140]. Т.П. Пассек присвятила Діомидові Васильовичу цілу главу своїх споминів [13, т. 1, гл. 22]. Вадим Пассек помістив у третій і четвертій книгах “Очерков России” коротенькі спомини брата Діомида “Воспоминания о Сибири и Казани” та “Кучумово городище. Воспоминания о Сибири”.

В Держархіві Харківської області збереглися справи, що характеризують майнове становище братів Пассеків, свідчать про напружені відносини Євгена та Леоніда Васильовичів із державними селянами слобід Хотімлі та Верхнього Салтова Вовчанського повіту [23; 24; 29, арк. 72 – 74; див. документ № 4]. Пассеки вели боротьбу за маєтності з іншими землевласниками [25 - 30].

Вмираючи, князь Д.К. Кантемір (1749 – 1820 рр.), як останній представник роду, заповів свої маєтки, в тому числі й ті, що дісталися від матері, княгині Софії (уродженої Пассек), троюрідній племінниці графині Булгарі [13, т. 1, с. 443]. Однак на спадщину княгині Софії претендували державна скарбниця та князі Олександр, Володимир і Лев Шаховські – діти княгині Анастасії Федорівни Шаховської (уродженої Пассек). Тоді ж про свої права заявили і ґенерал-майорша Гедеонова та пані Енгельгардт, які називали себе також доньками Федора Богдановича Пассека. Процес виграли Шаховські, які судилися з графинею Булгарі біля двадцяти років. Повернувшися з Сибіру, Василь Васильович Пассек розпочав десятирічний процес із Шаховськими, і його нащадки таки володіли половиною з цих маєтків [13, т. 1, с. 444; 26; 27]. Документи про розмежування датовані 1853 роком [30, арк. 7]. У другій половині ХІХ ст. Володимир Вадимович Пассек володів Кантемирівкою, його вуйко Помпей Васильович – Роганню з похованням Кантемирів [8, т. 1, с. 235 - 236].

Істориків садиб Харківської губернії цікавив насамперед роганський маєток Пассеків. В “Харьковском сборнике” - виданні Харківського губернського статистичного комітету – знаходимо згадку протоієрея М.О. Лащенка про ґенерал-поручика князя Костянтина Кантеміра та його дружину княгиню Софію Богданівну, з бажання яких 1774 року було влаштовано домову Благовіщенську церкву в роганському маєткові [5, с. 5-7]. Г.К. Лукомський згадував дідича Помпея Васильовича Пассека, який у 1873 р. (дата викликає сумнів, мабуть-таки, на два десятиріччя раніше) став власником маєтку в Рогані. Мистецтвознавець осуджував Пассеків за недбале ставлення до каплиці-склепу з похованнями князя К. Кантеміра та його третьої дружини Софії (уродженої Пассек). Такі звинувачення потребують доказів. І до 1873 р. роганські маєтки вже були в руках Пассеків, однак Г.К. Лукомський чомусь вважає саме цю дату початком занепаду мавзолею.

Г.К.Лукомський припускав, що мавзолей і церква у Рогані були зведені у 90-х роках ХVІІІ ст. В 1910 р. харківський губернатор повідомив Археологічній комісії про ветхий стан класичної каплиці-усипальниці князів Кантемирів біля с. Рогань Харківського повіту. Однак комісія не мала коштів на ремонт пам’ятки і запропонувала губернаторові у цій справі взяти практичну участь [21]. У 1917 р. граф М.В. Клейнміхель та мистецтвознавець Г.К. Лукомський писали про цілком занепалу гробницю князів Кантемирів у Рогані – маєтку, що належав Селянському банку (на якому й лежала провина за це) [10, с. 59 - 60].

Помпей Пассек у 1839 р. закінчив Московський університет кандидатом математичного відділення [3, с. 502]. Син Помпея Пассека Микола був російським ґенеральним консулом у Монреалі, пізніше представляв свою країну в Іспанії, як дипломат працював ув Австралії, з Мельбурна переїхав до Персії. Пішовши у відставку, працював мировим суддею, служив у земстві, товаристві взаємного кредиту. Микола Пассек – автор сходознавчих досліджень, праці, присвяченої російській торгівлі. У міському музеї в Харкові експонувалися подаровані М.П. Пассеком речі з Канади, Австралії, Персії, Іспанії. М.П. Пассек подарував бібліотекам Харківського університету та громадській (нині ХДНБ ім. В.Г. Короленка) біля 1,5 тисяч книг із родинної книгозбірні [16].

Серед онуків засланця Василя Пассека слід ще згадати Олександра Вадимовича (старшого сина відомого науковця). О.В. Пассек після закінчення Московського університету став юристом, і був відряджений МВС до країн Західної Європи вивчати тамтешні в’язниці й збирати матеріали для проекту нового тюремного уложення. Протягом 60-х років ХІХ ст. МВС вивчало питання модернізації системи покарань. Однак реформа в’язничного режиму не відбулася. Закон про скасування тілесних покарань (1863 р.) дозволяв використання різок для правопорушників із народу [2, с. 126 - 128].

У Дрездені О.В. Пассек познайомився з відомою письменницею М.О. Маркович (Марко Вовчок). Цей період життя Марка Вовчка досить докладно висвітлений у загальнодоступних виданнях [2; 9]. У статтях, надрукованих у “Библиотеке для чтения” та “Современнике”, О.В. Пассек ставив питання про створення виправних закладів для малолітніх правопорушників із метою полегшення їхньої долі. В результаті поїздки до Англії та Ірландії, де панує доволі вологий клімат, загострилося захворювання О.В. Пассека на туберкульоз. У вересні 1866 р. О.В. Пассек помер у Ніцці. За побажанням його матері О.В. Пассек був похований на Тіхвінському цвинтарі Симонового монастиря (Москва). В 1867 р. “Проект преобразования тюрем”, дописаний М.О. Маркович під диктовку хворого О.В. Пассека, був надрукований окремою книгою, але не використовувався практично.

Пассеки як дідичі Слобідської України завершили своє панування досить неславно. Здається, аж до початку ХХ ст. Пассеки не знаходили спільної мови з селянами Вовчанського повіту. Стримувана протягом десятиріч ворожнеча, що передавалася з покоління в покоління, виявилася в 1905 р. Того року селяни з Великої Бабки заходилися спустошувати пассеків ліс і навіть учинили опір драґунам [19, с. 196 - 197]. Кривди, завдані Пассеками предкам-козакам, особливо запам’яталися хотімлянам, які, до речі, ніколи не були кріпаками. В 1905 р. хотімляни громили маєтності Пассеків, у 1917 р. ділили між собою їхні землі, а в 1918 р. вбили управителя Свинаренка, що сподівався на підтримку німецьких військ [4, с. 130].

Щоправда, ці факти потребують перевірки, бо взяті з недостатньо переконливих публікацій. Наведений у збірнику “Харьков и Харьковская губерния в первой русской революции 1905 – 1907 годов” (1955 р.) документ № 110 “Рапорт командира эскадрона драгунского Ингерманландского полка харьковскому временному генерал-губернатору о захвате крестьянами села Большая Бабка Волчанского уезда помещичьего леса и столкновении их с войсками. 31 октября 1905 г.” викликає сумнів у достовірності. Після перевірки посилання на шосту справу фонду 948 ДАХО виявилося, що такої одиниці зберігання взагалі не існує. Дві справи фонду 948-го стосуються зовсім інших років. Доводиться припустити, що фонд зазнав переформування, або ж документ взагалі вигаданий. Книга І.І. Захарова “Історія Вовчанщини” (1995 р.) справляє добре враження як популярна краєзнавча праця, однак чіткі посилання все ж наблизили б її до рівня справжньої наукової роботи. Доводиться лише дійняти віри повідомленням І.І. Захарова як досить поважного краєзнавця.

Таким чином, Пассеки, прийшовши на Слобідську Україну як чужинці й навіть грабіжники, з часом до певної міри сприйняли місцеву культурну традицію й зробили чимало для її розвитку. “Дворянські гнізда” нерідко засновувалися справжнісінькими шахраями та зайдами, однак перетворювалися освіченими нащадками засновників у культурні осередки. Серед представників роду Пассеків були діячі, якими Слобідська Україна може пишатися й нині. Й це здається закономірним, бо освіта ушляхетнює людину. Рафінована дворянська культура, що викликає в нас нині таке замилування, була неспроможною витримати невблаганні ритми часу. Народний менталітет виявився стійкішим, бо сягав значно глибших коренів людського буття, ніж будь-яка штучна замкнена елітарна культура. Природно, що його носієм залишалися консервативні селянські маси, в силу соціальних обствин сповнені руйнівної енерґїї, і, водночас, - почуття справжніх господарів своєї землі. Ірраціональні заколоти виплеснули в нікуди потужну енерґію мас, що з часом укотре зостались упослідженими. Нові й нові ґенерації еліт продовжують невпинні змагання за статки та впливи.

У Держархіві Харківської області збереглися об’ємні справи до історії роду Пассеків, найцікавіші документи з яких здається за необхідне опублікувати. В міру можливості, якщо це не спотворює зміст і стиль документів, тексти відтворюються згідно з нормами сучасної російської мови.

 

Джерела та література:

1. Борисова Т.М., Дяченко М.Т., Уманський М.В. Історичні та пам’ятні місця Харківщини. – Х., 1966.
2. Брандис Е.П. Марко Вовчок. – М., 1968.
3. Герцен А.И. Былое и думы. Части 1 – 3. Комментарии Н.П. Ждановского при участии В.П. Гурьянова и Я.Е. Эльсберга. // Собрание сочинений в 30-ти тт. – Т. 8. – М., 1956.
4. Захаров І.І. Історія Вовчанщини. – Вовчанськ, 1995.
5. Лащенков Н. Домовые церкви в покоях слободско-украинских дворян-помещиков // Харьковский сборник. – 1889. - Вып. 3. – Отд. ІІ. - С. 1 - 34.
6. Лещенко П. Наш земляк – учень Радіщева // Прапор. – 1956. - № 12. – С. 113 – 114.
7. Лещенко П. Приверженец А. Радищева на Харьковщине // Красное знамя. – 1956. – 3 июня.
8. Лобанов-Ростовский А.Б. Русская родословная книга. – В 2-х т. – Изд. 2-е. – СПб., 1895.
9. Лобач-Жученко Б.Б. Про Марка Вовчка. Сторінки до біографії письменниці. – К.: Дніпро, 1979.
10. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской губернии. Птг., 1917.
11. Новохатский К.Е. Архивные материалы о жизни и творчестве В.В. Пассека // Археографический ежегодник за 1975 год. - М., 1976. – С. 277 – 287.
12. Пассек В.В. Отрывок жизни Василия Пассека, им самим сочиненный в Санктпетербургской градской тюрьме в 1803 году // Русский архив. – 1863. – Ст. 353 – 383; 497 – 536; 577 – 659.
13. Пассек Т.П. Из дальних лет. Воспоминания. В 2-х т. – М., 1963.
14. Русский биографический словарь. Т. 12. – СПб., 1902.
15. Саппа М. Запізніле визнання // Вечірній Харків. – 1983. – 16 квітня.
16. Саппа Н. След Пассеков // Красное знамя. – 1986. – 14 сентября.
17. Срезневский В.И. Вадим Васильевич Пассек и его письма к И.И. Срезневскому (1837 – 1839) // Русская старина. – 1893. – Май. – С. 377 – 402; Сентябрь. – С. 545 – 562.
18. Федорченко В.И. Императорский Дом. Выдающиеся сановники: Энцикл. Биографий: В 2 т. – Красноярск: БОНУС; М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. – Т. 2.
19. Харьков и Харьковская губерния в первой русской революции 1905 – 1907 годов. Сборник документов и материалов. - Х., 1955.
20. Хоткевич Г. До історії Слобожанщини (процес салтівців з Пассеками) // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. – 1927. - № 6. – С. 79 – 91.
21. Харьковские губернские ведомости. - 1910, 8 сентября.
22. ДАХО. – Ф. 4, оп. 1, спр. 581. Об отыскании прав на дворянство детям Евгению и Леониду Пассекам. 1823 – 1824 гг., на 20 л.
23. ДАХО. – Ф. 4, оп. 3, спр. 315 . По отношению харьковского губернского прокурора о завладении у государственных крестьян помещиками Пассеками земли. 1842 года, на 8 л.
24. ДАХО. – Ф. 4, оп. 3, спр. 716. По указу Правительствующего Сената. О дозволении помещикам Пассекам выемки мела из горы, принадлежащей государственным обывателям слободы Верхнего Салтова для загачения мельничной плотины их Пассеков. 1844 года, на 31 л.
25. ДАХО. – Ф. 4, оп. 3, спр. 929. По прошению титулярного советника С.Д. Богданова о командировании землемера для отрезки леса Х. Беренгоршту, доставшегось от Е.В. Пассека. 1845 – 1847 гг., на 343 л.
26. ДАХО. – Ф. 4, оп. 5, спр. 346. О имении князя Дмитрия Кантемира, отсужденном в собственность князей Шаховских и помещиков Пассек. 1848 г. Справа в незадовільному фізичному стані.
27. ДАХО. – Ф. 4, оп. 6, спр. 1289. О выполнении требования гражданской палаты по делу князей Шаховских Пассек об имении Кантемира. Справа в незадовільному фізичному стані.
28. ДАХО. – Ф. 25, оп. 1, т. 1, спр. 185. О измерении леса, доставшегося от помещика Пассека подполковнику Беренгоршту. 1845 г., на 19 л.
29. ДАХО. – Ф. 25, оп. 1, т. 1, спр. 59. Об отводе подмельничной земли на реке Донце помещиков Пассеков и о возобновлении меж по имении их. 1840 – 1848 гг., на 206 л.
30. ДАХО. – Ф. 25, оп. 1, т. 2, спр. 285. О измерении дачи села Рогани владения гг. Пассека и Шаховского наследников. 1852 – 1854 гг., на 16 л.
31. ДАХО. – Ф. 51, оп. 1, спр. 1. Циркуляры и переписка об избрании членов-корреспондентов [статистического] комитета по порученной им работе. Статистические сведения о количестве дворян и крестьян по уездам. 1837 г., на 354 л.

 

Документ 1

 

Выписка о детях бывшего надворного советника Пассека, Евгении и Леониде, отыскивающих права своего на дворянство, извлеченная из дела по сему предмету в корпусном дежурстве сибирского отдельного корпуса Августа        Дня 1823 года

Бывший сибирский генерал-губернатор Сперанский от 10 февраля 1822 года № 60 уведомил г. корпусного командира сибирского корпуса, что по представлению его, Государь император высочайше повелеть соизволил сыновей лишенного чинов и дворянства Пассека принять в военносиротское отделение на казенное содержание. По собранным сведениям значит:

 

1-е, Пассек сослан за преступление в Сибирь по высочайшей конфермации 1804 года 26-го генваря.

2-е, Слободскоукраинского губернского правления волчанскою дворянскою опекою признаны наследниками Пассека из детей его Петр, Иван, Валлериан и Георг, коим в 820 году показаны были от роду лета: первому 24, второму 21, третьему 19, и четвертому 17 (если лета сии с метрическими книгами сходны, то последний сын Пассека 17-летний рожден в последний год бытности его в дворянском достоинстве, все же  прочие его дети рождены уже по лишении его дворянства,

3-е, Сверх тех 4-х состоят еще дети у Пассека: Евгений, Леонид, Деомид, Вадим, Василий, Помпей, Вячеслав и Богдан, из коих, по утверждению Пассека, первые два прижиты еще в 1802-м и 1803 годах до лишения его дворянства, а последние 6 уже в Сибири, и они только поступили в 1822 году в Тобольское военно-сиротское отделение.

Как о вышеупомянутых первых двух Евгений и Леонид на одном показании Пассека, что они рождены до лишения его чинов, удостоверится было не можно, а потому деланы были выправки с тобольскою духовною консисториею о их рождении и крещении, которая, хотя сперва тобольское губернское правление уведомила, что они по метрическим книгам показаны рожденными, первый 1805 июня 10, а последний 1806 ноября 29 чисел в Сибири уже, но как Пассек доказывал, что рождены они еще до ссылки его в Сибирь, и вслед за ним ехали в Сибирь по подорожне, данной 22 апреля 1804 года от казенного губернатора Мамурова [можливо, прізвище відтворено з помилкою – В.Р.], которая хранится в Тобольском губернском правлении, а потому губернское правление и представило на сей случай две подорожни, одну действительно данную 22 апреля 1804 года № 289 от губернатора Мамурова от Казани до Тобольска малолетнему сыну бывшего надворного советника Пассека Евгению с одним при нем будущем на две лошади запрогоны, а другую 4 апреля 1805 года № 391 от пермского и вятского генерал-губернатора Модераха жене Пассека с двумя малолетними ее детьми и одним будущим от Екатеринбурга до Тобольска на три лошади.

Между тем 20 генваря 1823 года за № 98 по прошению Пассека Тобольская духовная консистория выдала означенному Евгению свидетельство, что в представленной в сию консисторию градотобольской Михайлоархангельской церкви от священно церковно служителей за 1805 год троечастной книге, под № 31-м написано следующее: июня 10 дня у несчастного надворного советника Василия Васильева Пассека сын Евгений крещен священником Степаном Поповым, восприемниками были коллежский советник Алексей Петров Рязанов и генерал-губернатора Ивана Селифонтова дочь девица Екатерина, - поелику ж в сей троечастной книге не означено время рождения того Евгения, то консистория в следствии прошения отца его, Евгения, отобрала писменное от помянутого священника Михайлоархангельской церкви Стефана Попова объяснение, в коем, между прочим, значит, что он, священник Попов, действительно помянутого дворянина Евгения Пассека 10 июля 1805 года крестил, сей Евгений был рожден не в том годе, а прежде, ибо он уже ходил, когда священник призван был для окрещения его, но на котором он именно годе от рождения его был, о том знать совершенно, да и ныне предположительно назначить ему лет не может он, священник, задолго прошедшим временем, посему и в упомянутой троечастной книге не означено, каких лет был тогда тот Евгений и во оной книге показано только одно его, Евгения, крещение. – В том же самом содержании и того же 20 генваря 1823 года за № 99 дано свидетельство из консистории и другому брату его, Евгения, Леониду Пассеку, о крещении его 29 ноября 1806 года, у которого восприемниками показаны тот же коллежский советник Резанов и тобольского губернатора Корнильева жена Александра Ефремова.

Из числа воспреемников статской советник Резанов утверждает, что действительно был он восприемником детей Пассека в 1805 году – Евгения и после по крайней мере близко года Леонида, которые тогда хотя и не имели еще возможности ходить сами, однако не были в младенческом виде и имели каждый уже около года или может быть и более. От восприемницы же за неизвестностию их местоприбывания сведений не отобрано.

Соображая все вышеупомянутые сведения, по которым, хотя Волчанская дворянская опека не включила в число наследников бывшего надворного советника Пассека детей его Евгения и Леонида [...], требовать, чтоб опека сия о времени рождения их произвела с кем следует достоверные выправки и доставила сюда сведения […].

 

ДАХО. – Ф. 4, оп. 1, спр. 581, арк. 10 – 15. Документ публікується зі значними скороченнями.

Документ 2

 

Его Высокоблагородию

Господину командиру Харьковского Внутреннего Гарнизонного батальона подполковнику Гарицкому

 

Проживающей в городе Харькове солдатской жены Елены Прокофьевой дочери Колодежной   Прошение

 

В 1813-м году, октября 9-го числа муж мой, бывший здешней губернии Волчанского уезда слободы Новоспасской помещика надворного советника Пассека крестьянин Сидор Иванов сын Колодежной отдан оным помещиком Пассеком в военную службу – после коего я, оставшись с грудною дочерью Настасьею, коей было не более двух месяцев, и не давая оный помещик мне никакого пропитания, хотя для оставшегося после мужа при мне дитяти, изгнал меня вместе с оным с тем, что когда муж мой находится в военной службе, то я и не принадлежу ему, по каковым обстоятельствам я с самого того времени находилась в разных людей в услужении без всякого жалованья собственно для воспитания малолетнего дитяти по существующей в то время дороговизне хлеба за единственное дневное пропитание, во уважение какового мною воспитания помянутой дочери дана была Аверьяном Пассеком 1825-го года, февраля 16-го дня партикулярная записка, дозволяющая оной воспитанной мною дочери, яко солдатской, где ей заблагорассудится жить, почему и по сие время находилась при мне; а сего числа каким-то опекуном помянутого помещика Пассека оная дочь моя требуется к отобранию; а посему, прилагая при сем паспорт о звании моем и записку, данную Пассеком, Вашего Высокоблагородия покорнейше прошу войти в бедственное мое положение, и с своей стороны учинить мне, яко солдатской жене, защиту сношением куда следует о учинении справок, состоит ли оная дочь моя Настасья, рожденная от мужа до поступления в военную службу, записана по ревизским сказкам за помещиком Пассеком, и буде подлежать оному Пассеку во владение, то прежде отобрания оной дочери моей от меня об взыскании с кого следует за воспитание, употребленное мною для оной дочери моей с 1813-го по сей 1827-й год, как законы повелевают в удовлетворение меня не оставить Вашего Высокоблагородия где следует содействием.

К сему прошению вместо солдатской жены Колодежной по ее прошению отставной подпоручик Филипп Детроников руку приложил –

Мая 9-го дня 1827 года.

 

ДАХО. – Ф. 3, оп. 74, спр. 260, арк. 14 – 17.

 

Примітка

Походження Овер’яна Пассека потребує уточнення. Можливо, в документі ім’я згадане помилково.

 

 

Документ 3

Сведение о проданных в Харьковском губернском правлении помещичьих имениях и других лиц в течении трех лет, именно с начала 1834 года по 1837 год

… В Волчанском уезде: капитана Валериана Пассека 213 десятин лес мелкодровяной разного качества дерев, состоящий в Волчанском уезде, оцененный в 11, 715 р., утвержден по закладной в 9, 340 р. 63 коп. за подполковником Сталинским

 

ДАХО. – Ф. 51, оп. 1, спр. 1, арк. 95, зв.

 

Документ 4

 

Получено 25 апреля 44 г.   копия

 

Указ Его Императорского Величества Самодержца Всероссийского, из Правительствующего Сената

Харьковскому губернскому правлению. По Указу Его Императорского Величества Правительствующий Сенат слушали дело по рапорту Харьковского губернского правления о дозволении помещикам Пассекам выемки мела из горы, принадлежащей государственным обывателям слободы Верхнего Салтова для загачивания мельничной плотины их, Пассеков. Приказали, входя в рассмотрение дела сего, оказывается:

1-е, в имении титулярного советника Евгения и флота лейтенанта Леонида Пассеков Харьковской губернии в Волчанском уезде находится на реке Северный Донец мукомольная мельница, плотина коей примкнута к берегам казенной общественной дачи государственных поселян слободы Верхнего Салтова.

2-е, в 1829 году Харьковская казенная палата, по донесении Хотомлянского волостного правления о подтопе устроенного Пассеками в общественной той слободы даче мельничною плотиною сенокосных поселянских островов по выломке Пассеками без согласия поселян из горы их мела для угачения той плотины, поручали [нерозбірливо: асессору ?] своему произвести исследование, но он к оному не приступил под предлогом ненахождения помещиков Пассеков.

3-е, Харьковский гражданский губернатор по частной записке Евгения Пассека предписал волчанскому земскому исправнику, в 1836 году исследовав, почему салтовские поселяне препятствуют Пассеку угачивать мельничную его плотину, доставить ему законное удовлетворение, и хотя вследствии сего опрошенные смежные с слободою Верхней Салтовой помещики, крестьяне и однодворцы, всего 48 человек показали, что чрез перенесение Пассеками старой мельничной плотины сажень на полтораста вверх, в летнее время по возвышении воды, заливаются по берегам реки Донца усадьбы и сенокосы салтовских обывателей, но никакого по оному производства дано не было.

4-е, в 1838 году казенная палата, видя, что исследование по вышеизложенному донесении Хотомлянского волостного правления не произведено, о произведении оного сообщила в губернское правление, которое и предписало о том волчанскому земскому исправнику 30 сентября, но это предписание оставлено без всякого действия и к исполнении оного настояний ни со стороны Губернского правления, ни со стороны казенной палаты делаемо не было до подачи титулярным советником Евгением Пассеком в Губернское правление прошения, в коем он, показывая, что означенная мельница состоит в роде их около 100 лет и во все это время для гачения плотины пользовались они мелом из близ лежащей горы, но ныне салтовское сельское начальство, по приказании окружного начальника Бородоевского воспретило производить ломку мела и даже гатить самую плотину, чрез что ему, Пассеку, с братом причинен, может быть, значительный убыток, и затем, объясняя о несостоятельности показания салтовских поселян о подтопе якобы их лугов перенесением оконечности плотины вверх по реке на несколько сажень, просил воспретить салтовским поселянам делать препятствие к укреплению мельничной их, Пассеков, плотины, а о перенесении левой оконечности оной на добывании мела произвести исследование, тогда Губернское правление, не истребовав сведения о положении порученного им волчанскому исправнику исследования, а приняв в уважение означенное показание Пассека, сообщило в Харьковскую палату государственных имуществ 18 мая 1840 года о предоставлении Пассеку на основании 345 ст. 10 т. Свод. Зак. Межев. ломки мела для угачения мельничной его плотины из близ лежащей горы, об устранении окружного начальника Бородаевского от участия по делам Пассеков и о назначении вместо его другого депутата, хотя о сем Пассек даже и не просит, а Волчанскому земскому исправнику предписано произвести при депутате со стороны салтовских поселян исследование о подтопе якобы их лугов плотиною Пассеков и отослать оное к судебному рассмотрению. Между тем отвратить усилие тех поселян в пропущении Пассеков к гачению плотины. Тогда она на это, Палата государственных имуществ, отозвалась Губернскому правлению, что она не может дозволить Пассекам ни ломки мела из казенной горы, ни устранить окружного начальника Бородаевского от дел Пассеков с государственными поселянами, так как это составляет прямую его по должности обязанность, то Губернское правление, сочтя этот отзыв отменою своего распоряжения, представило о сем Правительствующему сенату, в который вслед за сим обратился и помещик Пассек с жалобами на управляющего Палатою государственных имуществ Молиневского и волчанского окружного начальника Бородаевского в воспрещении ему выемки мела из Салтовской горы и ссылаясь на данную предками поселян бывшему владельцу имения их, Пассеков, капитану Доброхотову 25 августа 1739 года запись, предоставляющую им не токмо ломку мела, но даже обовязывающую поселян к угачению самой плотины просить на имения Молиневского и Бородаевского за понесенные ими, Пассеками, убытки наложить запрещение, отстранив их действия, нарушающие права владения по упоминаемой записи.

5-е, По предписанию Правительствующего Сената вследствии сделанного харьковским генерал-губернатором распоряжения произведено было по обоюдным жалобам государственных поселян слободы Салтовой и помещиков Пассеков на месте исследование, по коему, во первых, оказалось

а, что мельничная плотина состоит во владении Пассеков более 100 лет, перенесена с прежнего на другое место вверх реки Северного Донца на 150 сажень в 1829 году по случаю размытия обеих сторон берега и невозможности устроить гать для удержания стремления воды, но было ли на это перенесение плотины изьявлено согласие от общества салтовских поселян, того не обнаружено,

б, что выемка из горы камня и мела при наблюдении полицейских предосторожностей никакой опасности не предоставляет;

во вторых, в доказательство того, что салтовские поселяне обязаны гатить плотину своими материалами, капитан-лейтенант Леонид Пассек представил совершенную в Салтове у крепостных дел 25 августа 1739 года запись, заключенную казаками и обывателями бывшего города Салтова с капитаном Доброхотовым, бывшим владельцем нынешнего Пассеков имения о полюбовном между ними соглашении насчет владения землями и другими угодьями, купленными им у ратных людей, а о мельнице на Сев. Донце в той записе сказано, что в прежние годы был им, казакам и обывателям, свободный чрез оную в поля их переезд и прогон скота, за что они её починивали, а как она опустела и в переезде имели они нужду, то по возобновлении Доброхотовым мельницы договорились с ним ездить чрез оную и скотину гонять по прежнему, а мельничную плотину починивать им повсегодно с надлежащими припасами, но того, чтобы можно было брать из горы мел и камень для угачивания плотины бесплатно, в той записи не сказано,

в третьих, салтовский поселянский старшина показал, что мельничного Пассеков [одне слово нерозбірливо] подтопляет общественных лугов примерно до 13-ти десят. и огородных мест до 2 десят., а понятые не отвергая сего, изьясняют, что при лучшем устройстве плотины и возвышении её не может быть подтопа ни лугам, ни огородам салтовских обывателей, но какое именно должно быть устройство плотины, и как она должна быть возвышена, чтобы не было подтопа общественных поселянских дач в известность не приведено, то по всем вышеизложенным обстоятельствам, признавая, что Пассеки за одно [то, что] перенесена плотина вверх реки на несколько сажень выше противу прежнего её существования, не могут подвергаемы быть никакой ответственности, так как оная издавна существовала и перенесена по необходимости, Правительствующий Сенат, согласно мнению г. министра государственных имуществ, полагает плотину помещиками Пассеками при мельнице их устроенную, по точной силе 411 ст. 10 т. свод. Зак. Гражд. /изд. 1842 года/ оставить на настоящем её месте, а о том, обязаны ли салтовские поселяне по записи 25 августа 1739-го года заимоченной гатить своими материалами плотину Пассеками устроенную, а Пассек пользоваться мелом из дач тех поселян, представить рассмотрению надлежащего судебного места, затем, обращаясь к представлению Харьковского губернского правления о действии тамошней Палаты государственных имуществ в неудовлетворении требования оного правления о дозволении палате производить ломку мела для угачения мельничной их плотины из горы салтовских поселянам принадлежащей, и к жалобе титулярного советника Евгения Пассека на управлявшего Палатою государственных имуществ и на волчанского окружного начальника Бородаевского в воспрещении ему брать мел из означенной горы Губернскому правлению дать знать, что действие палаты государственных имуществ по сему предмету не может быть признано противозаконным, как правление в представлении своем называет, а напротив того, действие согласно правления оказывается неправильным, ибо оно, назначая по просьбе Пассека произвесть исследование, не должно было делать своего заключения о дозволении ему, Пассеку, ломки мела из горы, казенным поселянам принадлежащей. Евгению же Пассеку обьявить, что жалоба его на вышепоименованных двух лиц не может признана быть уважения заслуживающею потому, что лица сии по обязанности на них лежащей защищать казенных поселян, не могли дать дозволения на ломку мела из горы поселянам принадлежащей, ни оставить без преследования показания поселян о подтопе сенокосов плотиною Пассеков, и о том для учинения к исполнению по сему, в чем следовать будет надлежащего распоряжения в Харьковское губернское правление, с препровождением представленного исследования, которое при сем и препровождается, послать указ, каковым и дать знать тамошней Палате государственных имуществ, и уведомить г. министра государственных имуществ. Апреля 10 дня 1844 года подлинный подписали обер-секретарь Вейнбран, скрепил коллежский секретарь Жуков

Верно

Подлинный указ принял

К исполнению

ДАХО. – Ф. 4 (Харківське губернське правління), оп. 3, од. зб. 716, арк 1 – 6, зв.

Примітка

Документ належить до однієї зі справ, що характеризують тривалі суперечки між Пассеками та нащадками козаків Салтівської сотні, першопричини яких з’ясував Гнат Хоткевич. У його ж статті використано документи XVIII ст., що відкривають й історію пассекових млина та греблі (спершу коло Салтова був млин Липецького сотника Йвана Черняка) [20, с. 90]. У фондах ДАХО збереглися й інші документи до питання про ці судові процеси та земельні чвари в першій половині ХІХ ст. [23; 24; 29].

 

 

Документ 5

 

Копия

 

Господину землемеру Волчанского уезда, Ивану Гавриловичу Помазанову.

Волчанского уезда помещика капитана-лейтенанта Пассека

Отзыв:

В даче Камышеватой Поляны, состоящей Харьковской губернии Волчанского уезда, заключающей в себе лес, сенокосные луга и пашни и доставшейся по разделу мне и покойному брату моему, титулярному советнику Евгению Васильевичу Пассеку, по закладным и долговым обязательствам, учиненным до раздела братьями нашими: подполковником Валерианом и штабс-ротмистром Егором Васильевичами Пассеками было заложено и описано часть леса в пользу гг. подполковника Сталинского, ротмистра Мосьпанова, коллежского ассесора Помазанова, протоиерея Цибулевского и подполковника Беренгорста, но как по упомянутому разделу мы, я и покойный брат мой, приняли на себя, в числе прочих долгов братьев наших, Валериана и Егора, и долги, обеспеченные тем лесом, а с тем вместе, в числе прочих имений получили тогда же в свое владение и части в даче Камышеватой Поляны, принадлежавшие до последнего раздела тем братьям нашим, Валериану и Егору; вследствие чего и все население дачи Камышеватой Поляны записано по 8-й ревизии только за нами двоими, т.е. за мною и братом моим, титулярным советником Евгением Васильевичем. – После сего, желая успокоить кредиторов наших братьев, мы по мировому прошению, поданном в 1839 году, удовлетворили гг. Сталинского, Помазанова и Мосьпанова лесом в натуре из дачи Камышеватой Поляны, г-на же протоиерея Цибулевского уплатою. После чего из всех кредиторов оставался один Беренгорст, который до сего времени не являлся; следовательно, и удовлетворить его при всем нашем желании мы не могли. В настоящее же время явился от него поверенный, титулярный советник Богданов, который, конечно, противно воле своего доверителя, обьявил требование свое Вам и г. становому приставу взять не по описи и сказке, указывающим первоначальную межу скраю дачи, отделяющую, как сказано в описи, наши владения от 2-го округа военного поселения Белгородского уланского полка, а по указанию его, г. Богданова, в самой середине нашей дачи, и, вместо леса, овладеть сенокосами, деревнею, шинковым домом и единственною изобильною водою, внутри леса находящеюся, после такового требования г. Богданова, основанного не на актах и законах, а на причинах ему одному известных, при всем нашем желании удовлетворить г. Беренгоршта, я в ограждение от разорения и невознагражденных убытков, которыми угрожает нам г. Богданов своими требованиями, - честь имею изложить следующее:

1-е, Лес в пользу г. Беренгорста описан в 1833 году, в котором годе еще сия дача, Камышеватая Поляна, в полном составе принадлежала нам, Пассекам, и первоначальная межа указана от 2-го округа военных поселений; г-н же Богданов силится дать словам “округу военных поселений” смысл частного владения, Гремячанской дачи, принадлежащей ротмистру Попову и военным поселянам Даценкам; но не желая огорчить г. Богданова и доказывать ему всю несообразность с действительностию такового толкования, не исследую целей его и причин руководящих его, скажу только, что деревня и сенокосные места, которые он так усердно желает получить, и которые, как он обьявил Вам, готов принять вместо описанного леса, даже и не граничит с Гремяченской дачей, а граничит также с частию Камышеватой Поляны, отошедшей от нас только в 1839 году: опись в пользу г. Беренгорста была сделана, как сказано выше, в 1839 [виправлено: 1833] году, по упомянутому мировому прошению во владение гг. Сталинского, Помазанова и Моспанова и уже ими проданного Даценкам. – Следовательно, умеренное, по мнению г. Богданова, желание его состоит в том, чтоб не с трех сторон, как сказано в описи и сказке, а со всех 4-х сторон окружить будущее воображаемое владение дачею Камышеватою Поляною и занять середину оной; - нас же лишить деревни, шинкового дома, сенокоса, а что всего важнее, обезводить, так сказать, лес, ибо от деревни той до реки Донца не менее 5-ти верст. Оконечность же нашего леса в 7-ми верстах от Донца.

2-е, Толкование г. Богданова, что слова урочище Камышеватая Поляна означают именно то место, которое он желает получить, столь же основательно и доброжелательно, как и предыдущее. В даче Камышеватой Поляны урочища Камышеватой Поляны не существовало и не могло существовать потому, что вся дача, заключающая более 2000 десятин леса и лугов называется Камышеватою Поляною, чему служат доказательством книга и план Генерального межевания и обычное название ее местными жителями; и дабы не смущался г. Богданов словами: Комышеватое и Камышевато, я обьясняю, что по планам и обычным названиям в Комышеватой Поляне действительно есть урочища: Камышеватый Яр, Камышеватый лог, Камышная вершина, но урочища Камышеватая Поляна нет и не было, и все эти Камышные названия не могут запутать ничьих понятий при добросовестном и справедливом взгляде на дело. Полагаю же, что г. Богданов, как человек новый в Камышеватой Поляне, мало имел времени для приобретения нужных топографических сведений, а от того впадает в недоразумение и лишает своего доверителя выгод, предстоявших ему, не столько по закону, сколько по готовности моей успокоить его, - что ниже будет изложено. – Разноречие описи и сказки, поясняя мои доводы, с тем вместе доказывает потешность, неосновательность и незаконность оных; ибо в сказке сказано: “в даче Комышеватой Поляны”, а в описи: “в урочище Камышеватой Поляны” ! в сказке сказано: “от межи военных поселян Белгородского уланского полка”, а в описи “сей лес граничит с 2-м округом военного поселения Белгородского уланского полка” ! Это доказывает, что гг. ценовщики или вовсе не были на месте, или были в другом месте, что очень вероятно потому, что при этой описи не было ни владельца, ни его поверенного, и, следовательно, некому было указать, и все делалось и составлялось по одним догадкам, даже самая оценка сделана неправильно, ибо в Волчанском уезде ценность земли, без леса, вышеозначенной в описи цены земле с лесом; при том, если владелец в отсутствии, то по закону, ст. 2585 Х т. Зак. Гражд. до продажи имения троекратно публикуется в Ведомостях обеих столиц о вызове владельца, и уже в случае неявки его через 9-ть месяцев со дня публикации, только обьявляют и приступают к продаже. Но вызова владельца чрез столичные ведомости мною не отыскано, а обьявлено только было уже о продаже сего леса в Московском губернском правлении на февраль месяц 1837 года, и все сие учинено в противность 2084, 2085, 2086 и 2087 стат. Х тома Зак. Гражд., и следовательно, как опись, так и отчуждение того леса в пользу г. Беренгорста не действительны. Нет сомнения, что таковые противные законам действия отклонили покупщиков, не обеспеченных законными формами, относительно предстоявшего приобретения, и 3-е, так как г. Беренгорст в доверенности уполномочивает г. Богданова только на законные действия, а как требование его противно актам и следовательно законам, да и самое ходотайство по делу, в коем, ко вреду нашему, не соблюдено порядки, предписанные законами, то и сила доверенности, и все действия по оной сами собою уничтожаются на основании 2016 ст. Х тома Зак. Гр., почему покорнейше Вас прошу о всем вышеизложенном довести до сведения Вашего Начальства. – 1845 года, августа 31 дня. – Подлинный подписал: помещик Волчанского уезда, капитан-лейтенант Леонид Васильев сын Пассек. – С подлинным отправленным в Харьковское губернское правление верно

 

ДАХО. – Ф. 25, оп. 1, т. 1, спр. 185, арк. 9 – 13, зв.

 

Документ 6

 

Указ ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА, САМОДЕРЖЦА ВСЕРОССИЙСКОГО,

из Харьковского губернского правления

Г. Харьковскому губернскому землемеру

По указу ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЕЛИЧЕСТВА, сие Правление

Слушав рапорт Ваш от 17-го февраля сего года за № 58-м по делу об отделе земли границею села Рогани между владельцами оной помещиками Пассеком и князем Шаховским

Приказали: Вам предписать указом, чтобы Вы по поступлении удобного к полевым работам времени, в то же время командировали для сказанной выше надобности уездного землемера, и потом прямо от себя уведомили Харьковский земский суд, а сему правлению донесли, о чем и о донесении Вашем дав знать. Указом Харьковскому земскому суду предписать, чтобы он по окончании размежевания в дачах села Рогани, в то же время рапортовал сему правлению. Апреля 15 дня 1853 года

Старший советник Рева

Секретарь

Столоначальник

ДАХО. – Ф. 25, оп. 1, т. 2, спр. 285, арк. 7.