В мистецтві людина знаходить вираження свої найістотніших прагнень, свідомо, а не випадково виступає творчою життєдійною силою. Саме тому історія мистецтва, як історія найбільших культурних надбань того чи іншого народу, дає нам правдиве свідчення щодо його неповторності на тому складному шляху, який він пройшов в своєму розвитку.

            Так склалася історична ситуація, що слобожани не завжди мали змогу достатньо виразити, твердо закріпити в матеріальному світі те, що існувало в їхній свідомості, сфері їхньої душі. Тому, якщо залишились матеріальні пам’ятки їх матеріального та духовного досвіду, то вони були квінтесенцією всіх їх заповітних спрямувань і прагнень як народу, що має своє неповторне місце на землі. Взагалі мистецтво, як форма прояву своєї самобутності, слобожанської ментальності, було реалізовано не за рахунок безмежної войовничості – слобожани намагалися ствердити своє особисте “я” за рахунок мирного творчого процесу, що не виключав співіснування багатьох різноманітних форм, проявів та виступав синтезуючою і в той же час окремою неповторною силою, що здатна була боронити свою гідність. В цій силі було багато землеробського, від неї віяло родючюстю української землі. Саме риси землеробця стали основними при грунтуванні ментальності слобожанина. Навчили цінувати рідну землю і постійність ідеалів селянської родини. Але постійне сусідство з кочівницьким плем’ям загартувало дух селянина – землеробця, надаючи йому характерних рис вояків – кочівників: стійкойсті і незламності, що стають основними за мети виживання в безкінечних сутичках і суперечках.

            З історії  культури добре відомо, що сплески культурного життя неможливі без певного культурного шару – спільності людей. Також як і геніальні виразники цих культурних біфуркацій не з’являються, коли немає певної кількості талановитих людей, підготовлюючих і засіваючих культурний грунт буття народу. Але культурний грунт Слобожанщини не міг би плодоносити, коли б не було стійкої історичної основи, яка була закладена ще в праісторичні часи і яка залишається домінуючим чинником істориних процесів в народному житті і особливо в такій галузі як культура – духовне існування народу. Мистецтво ж служить своєрідним дзеркалом, яке відображає ті глибинні процеси, що протікають у народно-колективній свідомості, спрямовуючи таким чином в матеріальний світ те, що існувало в сфері колективної пам’яті, в сфері ментальності. Таким чином і саме мистецтво необхідно розглядати в контексті генетичного становлення “слобожанської душі”. Коріння явищ художньої творчості треба шукати не тільки в зовнішній сфері, а і у внутрішній самобутності людини, у сфері її ментальності, яка, зберігаючи свою індівідуальність, в той же час нерозривно пов’язана з народом тією “пам’ятю віків”, яка підсвідомо стає рушійною силою багатьох проявів творчих ідей особистості.

            Неповторне геополітичне положення Слобожанщини, яка опинилася на перехресті шляхів Сходу і Заходу, Півдня і Півночі, політичні, економічні, культурні течії з західних та східних обріїв звичайно впливало на розвиток культури Слобожанщини, але це не позбавляло її самобутності, власних характерних рис. 

            Так, вже на початку першого тисячоліття н.е. територія нинішньої Слобожанщини складала південно-східну окраїну придніпровського масиву слов’янських землеробських племен Роменської культури. З кінця X століття значна частина сучасної Харківської області входила до складу Київської давньоруської держави, а з XII століття стає крайнім пунктом поселень слов’ян на південному сході. Тут виникає місто Донець на річці Уди, згадане у “Слові о полку Ігоревім”.

            Таким чином, місто Донець, а потім полкове місто-фортеця Харків, розмістилося зеленою оазою на межі степу, шляхами якого зі Сходу на Захід, а потім у зворотньому напрямку проскакало за останні два тисячоліття багато племен та народів – скіфи, тюркомовні болгари, хозари, половці, татаро-монголи, кримські татари, запорожці, служники московськіх царів і радянських вождів. Майже кожна така навала з періодом в 2-3 століття закінчувалась для Слобожанщини катастрофою – “диким полем”.

            Останнє “дике поле” на ниві слобожанської культури утворилося вже в 1920-1930 роках – терор по відношенню до національної інтелегенції, голодомор для селян і робітників, носіїв української мови і традицій, заборона українства, знищення слобожанського генофонду, традицій і пам’яток культури.

            Але залишилось найголовніше, це спадкоємність – генна пам’ять про синтез різноманітних культур, терпимість до чужої релігії, культури, ідей, залишились і осередки культури. Про це свідчить як наша пам’ять, наші знання про новітню історію Слобожанщини, так і археологічні матеріали, знайдені у розкопках Донецького городища.

            Перетравивши у своїх нетрях все чужерідне, Слобожанщина створила свій тип людини, свій тип ментального сприйняття світу. Непевність часів, випадковість і потійна загроза смерті, постійна готовність до відновлення, бо напад кочівників міг зруйнувати весь жіттєвий набуток в одну мить, а звідси і необхідність його відтворення за короткі часи. Все це сформувало авантюрно-козацький тип людини – мандрівного воїна та землероба одночасно, якій не боїться зовнішніх загроз і при цьому вміє цінувати стабільність старого родинного, родового укладу життя.

            Створені в середині XVII століття як центри вільних свобод (слобод) полкові міста-фортеці – Харків, Суми, Охтирка, Острогожськ, Ізюм швидко зростають і розвиваються. На грунт місцевих традицій, частково втрачених у часи лихоліття, потрапила та побутова і обрядова культура, яку принесли з собою переселенці з Правобережної та Лівобережної України. Політична структура Слобожанських полків, отримані ними привілеї і свободи, звичність до демократичного устрою і високий ценз освіти переселенців з Речі Посполитої – європейської держави – все це створили умови для формування цілого прошарку вільних людей – слобожанських козаків. При цьому слобожанські полки постають як антитеза державним інстітуціям України, Росії і Запорізької Січі, ревно охороняючи свої права, привілеї. Слобожанські міста (селища) зберігають в значній мірі свою незалежність від центральних органів Московської держави майже до кінця XVIII століття.

            Така незалежність слобожанських людей, спрямованність “внутрішньо на себе” була результатом певної етничної ізоляції, яка поступово формувала спецефічний тип ментальності, де відчуття належності до етносу формувалось з урахуванням інтересів всього роду, з розумінням проблем роду і зрозумілим потягом до просвітництва, бажанням в першу чергу дати освіту тим представникам свого роду, що зможуть гідно продовжити його, тобто молоді.

            Завдяки формуванню такої нової людини і особливостям історичного стану та історичних процесів стає можливим культурне піднесення Слобожанщини. В 1726 році у Харкові відкривають колегіум. Тобто не пройшло і 70 років з часу виникнення полкових і сотенних міст Слобожанщини, а вже виникла необхідність в системі спеціальної, вищої за тих часів освіти. Ці досягнення стали можливими тому, що освіта була загальнонародною справою, мала стійкий фундамент багаточисленних початкових шкіл. Ці народні школи в подальшому сформували сприйнятливий грунт для функціонування спочатку колегіуму, а потім і для відкриття університету. Таким чином, ця “піраміда” мала міцний фундамент, а основою для неї слугували не тільки народні школи, але й достатньо багаточисленні в цьому регіоні популярні розповсюджувачі освіти, мандривні вчителі, серед яких можно виділити відомого українського філософа Григорія Сковороду, ім’я якого є критерієм рівня викладання того часу.

            Незважаючи на постійні напади кримських татар і довготривалі військові походи і сутичкі, в яких потрібно було брати участь слобожанським полкам, сотням, інтенсивно продовжувалась колонізація Дикого поля. Укріплювались і розширювались полкові міста, виникали нові поселення, будувались нові дома, церкви і школи при них, розвивалась культура, створювались ікони, портрети, предмети народних ремесел. Так, вже на кінець XVII – початок XVIII століть архітектура і іконопис Слобожанщини набувають своєрідних рис і виразних форм – виникають слобожанські стилі і школи.

            Постійні намагання зруйнувати ці надбання привели до того, що, намагаючись зберегти основне, найістотніше, населення на терні Слобожанщини створило своєрідні осередки, де в сконцентрованому вигляді виступають усі найголовніші цінності, незаперечність яких була доведена в чісленних випробуваннях. Найважливіших з таких осередків виступила церква, яка, синтезувавши в собі всі види мистецтва, стала своєрідною моделлю Всесвіту.

            Культурний підйом, що відбувся на Слобідській Україні у XVIII столітті, торкнувся і образотворчого мистецтва. З’являються такі імена мандрівних митців, як Володимир Дмітрієв та Венедикт Свідерський, Данило Пічентов та Василь Рудецький, з’являється поняття “Харківського мистецтва”.

            Але це були тільки окремі постаті. На рівень справжньої школи харківське мистецтво вийшло в часи відкриття Харківського колегіуму. Із заснуванням у 1726 році колегіуму в Слобідській Україні почався новий етап розвитку освіти, в тому числі мистецької і музичної. Колегіум було відкрито “для всякого народу і звання дітей православних”. В 1768 році при Харківському колегіумі було відкрито так звані додаткові класи, які по суті стали другим після петербурзької Академії мистецтв казеннокоштним художнім учбовим закладом у Російській імперії. З 1768 року по 1773 рік класи очолював Іван Саблуков (Саблучок) (1735-1778). Саблуков та його учні і послідовники репрезентують Харківську школу портрету, пов’язану з існуючими іконописно-парсунними традиціями. Саблуков виховав відомих в майбутньому архітекторів Петра Ярославського, Михайла Калиновського, Петра Горленка, іконописців та портретистів Василя Неминущого, Семена Маяцького, Лаврентія Калиновського, які визначили художні пошуки в Слобожанщині на зламі XVIII-XIX ст.

            Художні класи, які існували при Харківському колегіумі понад 25 років (їх було закрито у 1796 році), відіграли визначну роль у мистецькій культурі на Слобідській Україні у другій половині XVIII століття. Більш того, вони у значній мірі обумовили її подальший розвиток, принаймні на початку XIX століття.

            Наприкінці XVIII століття єдина досі культура Слобожанщини була розділена актом 1785 року, коли частина козацтва переводилася у дворянський стан, а частина зведена до простих посполитих або навіть закріпачена. Щоб отримати привілеї дворянська частина змушена була офіціюзувати свою культуру, рівнятися на імперські зразки. За таких умов більш 2благодійними”, важливими для імперських інтересів виглядали пластичні види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис), тому багато зусиль витрачалося саме на ці галузі. Саме цей час – це час становлення Харківськлї школи архітектури Петра Ярославського. Старе слобожанське мистецтво намагалися ж звести до рівня виключно селянського з нальотом провінційності, яке допускалося лише у аматорському вигляді. Незважаючи на те, що у слобожанських майстрів – художників, архітекторів було чому повчитися і це належним цином використовувалося Московською державою, слобожанське мистецтво намагалися звести до декораційності, тобто залишивши форму, позбавити її змісту або зовсім замінити самобутнє бездумною орієнтацією на західно-європейські зразки.

            Незважаючи на розкол, який відчувся певною мірою у слобожанському мистецтві, природній потяг до самозбереження примушує зберігати певну внутрішню єдність між дворянськими і селянськими виявами української душі, бо вони надихалися з єдиного джерела – національної самобутності. Це призводить, наприклад, до того, що Харківська школа романтиків на початку XIX століття закономірно розкриває багатство усної і ремісницької народної творчості, таким чином готуючи грунт для Київської школи і найвищого її зльоту – Тараса Шевченка.

            Взагалі після заснування у 1805 році Харківського університету як центру культурного життя слобожанське мистецтво поступово становиться на вищий професійний і науковий рівень – з’являються університетські професори-художники Яків Матес, Август Шепфін, Флор Рєпнін-Фомін, А.Ландез, Бонавентура Клембовський, Семен Чиріков, Євген Васильєв, Микола Алфйоров, Андрій Тон, Микола Львов. Увага до багатющої мистецької спадщини виявлялася у колекціонуванні – збору і збереженні найціннішого в університетському музеї і меценатстві – підтримці сучасного мистецтва на належному рівні (Василь Каразін, Іван Бецький, Аркадій Алфйоров). Харківська ж університетська школа мистецтвознавства (Дмитро Каченовський, Олександр Потебня, Олександр Деревицький, олександр Кірпічніков, Єгор Рєдін, Микола Сумцов, Федір Шміт, Стефан Таранушенко) намагалася дати теоретичного наукового обгрунтовання слобожанському мистецтву. Художнє мистецтво Слобожанщини подальший розвиток отримало через провінційні художні школи – борисівську, пов’язану з іменами Семена Тесленка, Володимира Боровиковського, Івана Безперчого, Дмитра Безперчого, Архипа Хвостенка, Олександра Хвостенка-Хвостова, Василя Хвостенка, та чугуєвську, пов’язану з іменами іконописців – родини Бунакових, Леонтія Персанова, Івана Триказова, Євгена Крайненка, Івана Шаманова, Якова Логвінова, Федора Мяшина, Івана Нечитайлова, Якова Піхтерова, Івана Данильченка, молодого Іллі Рєпіна. Зацікавлення широкого загалу питаннями художньої освіти привело до успіху Харківської школи малювання та живопису Марії Раєвської-Іванової, що виховала нове покоління художників, серед яких Андрій Данилевський, Порфирій Мартинович, Костянтин Пинеєв, Микола Уваров, Михайло Пестриков, Костянтин Первухін, Микола Сергєєв, справу котрих продовжили художники-передвижники Слобожанщини Ілля Рєпін, Петро Левченко, Микола Досекін, Сергій Виноградов, Олександр Виєзжев, Олександр Кисельов та представники Харківської школи пейзажу Сергій Васильковській, Михайло Ткаченко, Іван Похитонов, Опанас Сластіон, Михайло Беркос, Василь Кричевський, Євген Казарновський.

            Початок ХХ століття дав послаблення у національній політиці і дещо демократизував суспільство. У сфері мистецтва це одразу дало ефект більшої розкутності і як наслідок – потяг до давно очікуваного синтезу в мистецтві Слобожанщини, до цього розколотого на дворянське і народне. Таке несподіване звертання до найтрадиційнішого з намаганням універсалізувати мистецтво для усіх сфер людської діяльності надало несподіваного новаторства. Таким, наприклад, слобожанським феноменом – каталізатором нових напрямів стає родина Бурлюків, інша родина – сестер Синякових надає харківського забарвлення російському та українському футуризму (Марія Синякова – Василь Хлєбніков, Надія Синякова – Борис Пастернак, Оксана Синякова – Микола Асєєв). На початок ХХ століття слобожанське мистецтво мало палких шанувальників, що завдяки своїй діяльності стають його активними розповсюджувачами. З цього  приводу треба відмітити освітянську діяльність родини Алчевських, творчість Василя Кричевського, який став засновником справді національного українського стилю. Інша родина, що теж мала тісний зв’язок з Слобожанщиною, - Бенуа-Лансере – Серебрякових дала світу одного з найяскравіших представників модернізму Зінаїду Серебрякову, яка виступила одночасно представником Харківської школи портрету в інтер’єрі.

            Навіть під час епохи тоталітарізму у 1920-1930 роках слобожанське мистецтво, незважаючи на перепони, продовжило своє творче становлення. Це виявилося у графічній продукції УкрРОСТа, в Харківському конструктивізмі і конструктивному речизмі, в діяльності об’єднань “Авангард” Валеріана Поліщука, Асоціації художників Червоної України (АХЧУ), Асоціації Революційного Мистецтва України (АРМУ), Об’єднання митців “Жовтень”. Яскравими сторінками мистецького життя Слобожанщини стають Харківська графічна школа Івана Падалки, перебування Михайла Бойчука в Харкові, кубофутуристи “Нової генерації” Михайла Семенка, останнього осередка новітнього українського мистецтва в Харкові на початку 1930-х років.

            Розвиток мистецтва Слобожанщини спинила тільки чергова катастрофа “дикого поля”, на цей раз спричинена волею радянських вождів у 30-х роках ХХ століття. 

Сведения об авторах.

            Владимир Петрович Титар – генеральный директор института Голографии АН ПРЭ, заведующий лабораторией Харьковского Национального Университета им. В.Н. Каразина, кандидат физико-математических наук, академик АН ПРЭ автор более 120 статей по голографии и оптике и более 10 статей по истории и теории культуры.

            Елена Владимировна Титар – аспирантка философского факультета Харьковского Национального Университета им. В.Н. Каразина, автор более 10 публикаций по истории и философии культуры Слобожанщины.