Публікуючи свої дослідження по історії рідного краю, не можу обійти історію своєї рідної Малопавлівської школи, 8 класів якої я закінчив у далекому 1978 році і про яку зосталися найтепліші спомини в моїй душі. Прийшлося попрацювати немало. І ось що з’явилося на світ божий та на розсуд читачів. Думаю, що ця інформація буде корисна не тільки краєзнавцям, педагогам, що працюють в нинішній Малопавлівській середній школі, а й пересічним жителям села та округи.

Щодо розвитку освіти в нашому селі, яке засноване не пізніше 1640-1650 рр. скажу: в ті далекі часи, коли тільки-но заселявся наш край, про грамотність годі було й думати та й письменних людей всього нашого Грунського краю можна  було перелічити  на пальцях. Перш за все –  це священики і польські урядники. Простий народ, селяни та козаки, в своїй  масі були неграмотні. Їм просто було не до науки. Адже основою життя в ті часи було ведення натурального господарства, що розраховувалося тільки на свою силу і домашню худобу, та супроводжувалося  практично весь час холодом та голодом.

А у всій Малоросії тільки в великих містах були навчальні заклади, де могли навчатися лише діти багатих людей. Як же була поставлена освіта на селі та в невеликих містечках? Школи були при церквах і називалися за іменем назви престолу церкви: Петропавлівська, Михайлівська, Покровська і т. д. Будувався храм і в ньому, або біля церкви будувалося приміщення, де і проводилися заняття з учнями. Навчали дітей простих людей дячки. Називали їх в народі «пан-бакаляр» або «пан-директор». Він повинен був «вести службу боголепно» та навчати дітей грамоті. Вчилися в цих школах тільки хлопчики, а також, сироти. До речі із них потім і виходили піддячі та дяки, а якщо повезло людині, то і священником можно було стати. Дехто з учнів так і жив при церкві. Їх так і називали – «школяри». Разом зі священиками вони колядували, виконували обов’язки псаломщика, кліросника в церкві.

Після закінчення приходської школи ученики могли розходитися по світу та самим учити селянських дітей в приходах. Таких називали – «мандрівний дяк». Це була «писчая мандрова» голота». Підробляли учительством та дякуванням. Деякі з них ставали також вчителями в багатих сім’ях.

Чому ж навчали в цих старинних школах? Про це каже Лев Падалка у своїй статті в журналі Київська старовина за 1904 рік: «Приходские школы в старой Малороссіи… Обученіе обыкновенно начиналось съ «граматики» –букваря и затемъ изучали часословъ, псалтырь – две основныхъ бого служебныхъ книги, учили также и письму. Вотъ вся программа этой школы. Букваръ учили съ указкой и иногда нагляднымъ способомъ съ указкой и надо было викрикиватъ Азъ, Буки, Веди, Глаголь и т. д. Придумывали и позы для изображенія буквь. Дьячекъ подбоченится, выпрямится – сталь Ферть, подниметь руки вверхъ –выходить Пси, опустить ихъ – Ща; протянутъ одну руку вверхъ, другую внизъ наоткосъ-вотъ и Херъ; опустить руки, разставитъ ноги – вотъ и Люди. Наглядность эта такъ занимала учениковъ, что она служила дома для и ихъ игрой… Неизбежными спутниками обуче нія вь школе были побои и телесное наказаніе, безъ котораго вь то время казалась немыслимой возможность и самаго обученія…..».

Крім навчання, по суботах були так звані «суботники», тобто кара за проступки. Школярів били розгами або лінійками. Навчання було платним договорним. За вивчення букваря брали 50 копійок, за часослов – 2 рублі, за вивчення псалтиря від 2 до 5 рублів.

В розвитку освіти нашого краю велику роль зіграв Скельський Преображенський чоловічий монастир, що був недалеко від нинішнього села Скелька. Ще в 1681 році Указом гетьмана  Івана Самойловича «сельцо Павловочка» (нині Мала Павлівка) було пожалувано Скельському чоловічому монастиреві, серед монахів якого було й багато письменних людей. Є припущення, що вони якраз і побудували першу церкву в селі і перший її настоятель був з них. Та й скити монастирські були по ярах навкруги Павловочки.

В святій обителі вже тоді була  монастирська школа, де навчали простий народ грамоті. З побудовою в Малій Павлівці Петропавлівської церкви (приблизно це 50-60 рр. XVII сторіччя) і ініціативи духовенства краю, наряду з іншими, в Павловочці була відкрита та працювала школа грамоти при храмі. Так писалося в журналі «Київська старовина»: «…Строился храм и при немь строилась изба, называемая «школой», где обыкновенно жилъ дьячокъ, школьникъ, какъ его называли прихожане. Вь XVIII веке причтъ церковный состояль изь священника и дьяка: пономарей не было до введеній штатовъ, а дьяконы были редки. Пономарскія обязанности исполняли «школяры и молодики», обучавшіеся и обучавшіе въ школе. Дьякомъ вь то время могь быть всякій, но было надобности принадлежать къ духовному званію, что сделалось обязательным лишь со времени введенія вь Малороссии церковныхъ штатовъ въ 1786 году, точно определившихъ число причетниковъ при каждой церкви. Дьякь избирался приходомъ, громадой, за «добрый гласъ», за знаніе церковной службы и за уменье вести службу «благолепно и благочинно». Къ этому пану-дьяку общество предъявляло и педагогическія требованія; онъ долженъ быль уметь преподавать вь школе,…».

Але все таки першим учителем в школі був священик. Він керував усім педагогічним процесом. Тобто всі священники XVII-XVIII сторіччя – це і є перші вчителі в нашому селі. Це отець Костянтин Григорієвич, Михайло Костянтинов Даценки. Заняття проводилися в невеликій дерев’яній церкві. Діти училися в основному читати та раху вати, адже на письмо потрібен був папір та чорнила, що коштували на той час недешево. Навчання було однорічним  та платним, особливо здібні учні по черзі читали псалми на богослужіннях. Це була велика честь як для учня так і батьків. Кількість учнів була не більша 10.

Незважаючи на наявність школи, письменних людей серед Павлівчан в першій половині 18 сторіччя практично не було. Мабуть якість цієї освіти була такою, що закінчивши курс, людина не могла достатньо ні читати, ні писати. Так в 1747 році в супліці полчан Грунської сотні до Полкової Гадяцької канцелярії за козаків Павлівського куреня на чолі з отаманом Петром Нечаєм підписались так: «А воместо ихъ неграмотныхъ по ихъ прошенію Камишанский козак Никита Ковтенко руку приложилъ».

В ревізії Грунської сотні 1748 та 1750 роках в Павловочці вже вказується окремим приміщенням школа, а учителює в ній отець Михайло Костянтинов(Даценко) – ієрей Петропавлівський. Навчаються тут діти козаків, які на той час були більш заможними.

В 1763 році проводиться реконструкція нашої церкви, будується і нова церковна сторожка, де і знаходиться школа. Вчителями в ній священики Даценки: Василь Михайлович, Григорій Михайлович. Програма занять по нинішніх мірках вкрай проста –  читання, письмо, рахування в межах сотні і основний предмет – Закон Божий. Підручники: псаломник, Євангеліє, молитовник, книга «Житіє Святих». Заняття розпочиналися восени, в жовтні, після закінчення польових робіт і закінчувалися в середині квітня з їх початком, адже діти не сиділи вдома без роботи - всі в сім ї працю вали. Батькові потрібний був не стільки учений син, а помічник по господарству. Дівчаток на той час до школи не віддавали.

Навчання велося після богослужіння, 2-3 рази на неділю. Батьки оплачували хто грішми, хто продуктами, а хто відробітками на користь попа та церкви, адже приходи мали на той час великі земельні наділи – по 33 десятини ружної (орної) землі. На період навчання вчитель мав повну владу над учнем, карав його, міг заставити працювати в себе по господарству. На навчання віддавали дітей з 10 років.

Наскільки тоді потрібні були знання для народу? З одного боку навіщо, адже козак весь час у походах, а селянин біля землі, рахувати було нічого, писати ні на чому і нічим, читати –відсутні книги. Але були і діти, яких вабила наука та й батьки могли оплачувати її. Таких небагато, але ж були. Ось їх і вчили. Одна всіма була признана користь з навчання – діти-школярі краще знали всі молитви. До речі, незважаючи на всі мінуси, ця церковно-приходська школа і сама система викладання, збереглася аж до самої революції 1917 року і зіграла велику роль в подоланні неграмотності простого народу. Інша мова про освіту дітей козацької старшини та священослужителів.

Вся козача старшина в XVIII сторіччі проживала в Груні, їх діти вже в 11-12 років служили писарчуками в канцеляріях, діти сотника – в полковій, а інших -в сотенній. Перед цим їх навчали ті ж самі попи та дяки вдома за плату. Чоловіча половина дітей священиків готувалася йти батьківськими стежками. На Полтавщині, території куди входило раніше наше село, таких шкіл було 87, навчалося в них 837 чоловік, з них дворян 149, козаків -151, духовних 6, церковно-служителів 17, селян 55, міщан 102, купців 18, інші – діти чиновників, солдат.

Після відкриття Полтавської губернії її Генерал-губернатор князь Куракін активно вимагав відкриття шкіл в Малоросії за що отримав подяку від тодішнього Міністра Освіти Росії.

В 1804 році виходить Височайший Монарший Указ про розвиток освіти в Російській імперії, який розділяє освіту для простих «сословий» та привелійованих. Основою освіти для народу стали якраз церковно-приходські школи. І  якщо до Указу школа при нашому Петропавлівському храмі – це ініціатива духовенства, то з 1804 року - це вже частина державної освітньої політики. Вчителем зостається священик - настоятель храму. В Малій  Павлівці на той час - ієрей Костянтин Цареградський та диякон Микита Даценко.

А на початку XIX ст. на наші землі приходять жити дворяни Бразолі. Це високо освічені багаті поміщики – бувший сотник Грунський Василь Трохимович трьом своїм синам надає вищу університетську освіту. Його онуки Никон та Євген Григоровичі живуть уже в Малій Павловочці. Євген Григорович займає високі пости в зновствореному Зіньківському повіті, опікується народною освітою, зокрема він директор повітового училища, з 1844 року предводитель повітового, а потім і губернського дворянства, займається відкриттям шкіл по селах повіту та всієї Полтавщини.

Він і створює тут своє родинне дворянське гніздо, перш за все опікуючись церквою та приходською школою. В 1849 році 53-річний Євген Григорович одружується на випускниці Полтавського інституту благородних дівчат Софії Дмитрівні Селецькій, яка внесла вагомий внесок в розвиток освіти в нашому селі. Вона походила з давнього аристократичного литовського козацько-старшинського роду, відомого на Київщині своїми статками та освіченістю. Софія з відзнакою закінчила  Полтавський Інститут Благородних Дівчат, непогано малювала та зналася на літературі, мистецтві, добре грала на фортепіано і навіть писала музику. Також  захоплювалася поезією, зокрема Тарасом Шевченком, а після смерті поета 280 олівцевих робіт поета знаходилися в особистій колекції Софії Дмитрівни. Вона була до самої смерті в 1903 року беззмінним попечителем та меценатом Малопавлівської земської та церковно-приходської шкіл, які були завжди одні з кращих в  повіті.

1 січня 1864 року відкрилося земство на Зіньківщині. З перших днів своєї роботи воно стало опікуватися освітою. Ось одне із його рішень в 1867 році «…относя къ числу самыхъ близкихъ интересовъ всехъ сословий народное образование, земская Управа не можетъ пройти молчаниемъ, что въ числе нашого уездного земства сословие господъ дворянъ высказало вполне лишъ одно стремление – къ благотворительности въ интересахъ обществъ, не принадлежащихъ къ ихъ сословию…».  

Сказати, що ситуація з освітою на Зіньківщині була найгірша в губернії. Практично 95% населення неграмотна, на селах шкіл або немає, або вони вкрай занехаяні, відсутні вчителі, катастрофічно не хватає коштів. На 1000 душ чоловічого населення повіту – письменних 55, учнів – 10. На 1000 чоловік жіночого населення – письменних всього 18, а дівчаток-учнів – 2. В повіті тільки 2 школи де навчали дівчаток – в Груні та в Великих Будищах.

Одразу ж 9 шкіл повіту земство одразу бере на свій бюджет. В більшості населених пунктів вчителюють по старому священики. В цей час вчителює в  Малій Павлівці  священик Петропавлівської церкви Костянтин Цареградський. Ще три роки буде працювати церковна школа грамоти, що знаходиться в старенькій церковній сторожці, фінансується за рахунок попечителів та жителів села – козаків і селян. Авторитет її був незначний, може і тому в більшості простого населення й відношення до науки було погане. Тим паче що Мала Павлівка або як тоді називали Павловочка була невеликим селом, жив тут народ небагато. Учнів було мало. Батьки воліли навчати сина якомусь ремеслу, а не читати й писати.

Правда щодо освіти дітей поміщиків треба сказати інше –всі п’ятеро дітей місцевого поміщика Євгена Григоровича Бразоля отримали прекрасну домашню освіту. До семи років їх вдома навчали вчителі та так звані «бонни» – виписані з Полтави та Харкова учителі аж до вступу їх у Харківську гімназію. Дочки навчалися потім в Харкові в Інституті Благородних Дівчат, а Григорій і Сергій в Харківському університеті на факультеті права, Лев Євгенович закінчив Санкт-Петербурзьку Медико-Хірургічну Академію і став професором медицини.

З переказів старих людей при домі в них служили навіть письменні лакеї. Наприклад, домашнього кухаря пан відсилав на навчання до ресторану Гранд-отеля в Харкові. Діти священиків отримували первинну освіту від своїх же батьків, пізніше сини ставали священиками, розпорошуючись по Полтавській єпархії, після навчання в духовній семінарії. Дочки навчалися в єпархіальному учительському училищі в Полтаві, а потім багато з них працювали вчителями на селах. Так працювала вчителькою в Пірках (Комсомольське) Дарія Цареградська – донька Костянтина Цареградського. Інші дворяни з  Малої Павлівки винаймали місцевих  священиків для навчання своїх дітей вдома, та їх сами, оскільки самі були освіченими людьми. Пізніше вони все таки віддавали їх до гімназії. Але з часом все більше і людей з простого народу старалися навчати своїх дітей грамоти, адже це все стало давати явні переваги їм у житті. Та якщо ще дитина й мала хист до науки. Так і в нашому селі спочатку більш заможні селяни та козаки, а потім і інші, стали віддавати своїх дітей до парафіяльної школи та на приватне навчання.

На фоні цього в 1867 році  і відкривається в нашому селі однокомплектна (однокласна) земська школа, що працювала наряду з церковно-приходською і стала називатися – «сельская земская школа». Ось як про це пишеться офіційно в Журналі Зіньківського повітого земського зібрання. Засідання від 30 вересня 1867 ріку № 3. «Докладъ Зеньковской уездной управы уездному земскому собранію, о распостраненіи народнаго образованія…Кроме техъ училищъ и школъ, которые имело въ виду собраніе въ прошлом году, еще открыты следующія школы: 1) въ с.Шенгареевка; 2) с. Малая Павловка…при чемъ общества те обязались для помещенія  школъ отвести помещенія, снабдить ихъ классными принадлежностями и дать сторожей; о назначении же учителямъ жалованья  и о ассигнованіи суммъ на покупку учебниковъ, просятъ уездное собраніе. При семъ представляется ведомостъ о числе училищъ и школъ …18) Малопавловская  - открыта в семъ году, учениковъ – 36, учителя – наставникъ діаконъ Лавръ Вассаковскій, помощникъ дьячекъ Евлампій Михайловскій, планируемая зарплата одному учителю – 75 руб...». На цей час в Малій Павлівці проживає -614 чоловіків та 698 жінок в 252 дворах, з них: відставні солдати – 2, державних селян- 778, міщан - 29, так званих «временно-обязанныхъ» селян – 218, козаків -270 чоловік, на хуторах: Обертень – 9 дворів та 44 жителі, Качанівка – 6 дворів 69 чоловік. Заробітна платня першим учителям від земства не платилася і школа зовсім не фінансувалася. Все це лягло на плечі попечителів школи: дворян Бразолів. Знаходилася вона в будинку для проведення зборів і сільського правління - «сходні».

В Зінькові при Повітовій Управі був створений «училищний советъ» – першим його головою був дворянин К. В. Гундіус, який опікувався народною освітою. Зі звітів видно, що якість навчання в ті роки був низька, школи повіту знаходилися або в пристосованих приміщеннях або і досі  в церквах, відстань учнів до школи була більше 5 верст. Вчителями були священики, яким з-за відсутності спеціальних знань, важко навіть було організовувати навчальний процес, не було підручників та навчальних приладів. Заробіток учителя був мізерний.

Все, по крайній мірі в нашому селі, держалося на перших порах на меценатах, тобі місцевих заможних людях, а найбільше на панах Бразолях. У вересні 1871 року Полтавське Земство публікує наказ про введення обов’язкової освіти для населення :«мы не можемъ сделать нашъ народъ образованнымъ, мы должны его сделать грамотнымъ, т.е. научить его елементарно считать, читать и писать».

Зростає і фінансування школи, яку тепер називають  «Народное Училище». З 14 липня 1875 року земським вчителем в ньому в Малій Павлівці призначається настоятель місцевого Петропавлівського храму Лев Вассаковський. Це молодий ініціативний священик, який всією душею переживає за свою паству, жертвує заради своїх прихожан і своїм майном. Так він в 1876 році надає для школи навіть свій будинок. Малопавлівчани зобов’язалися за це ремонтувати приміщення та відпускати з загальних сум 6 руб на його отеплення. Земство йде назустріч Вассаковському. Йому виділяється заробітна платня в розмірі 75 рублів на рік. Спочатку тут навчається 15 дітей.

З 1877 року підвищується зарплатня вчителям. Він отримує заробітної платні 240 рублів на рік, а його помічник – 50. Зростає і загальна сума витрат земства на освіту. Якщо в 1867  році це 2400 рублів на рік, то в 1880 році це вже 12648 рублів 33 копійки. Тим часом на зміну батькові Євгену Григоровичу на роботу в земство приходять його сини Сергій та Григорій: спочатку гласними дворянського зібрання, потім Сергій Євгенович буде і головою Дворянського зібрання і головою Повітової Управи, а Григорій Євгенович безсмінно практично до своєї смерті головою Земського Дворянського зібрання та попечителем Малопавлівської сільської школи після смерті матері – Софії Дмитрівни в 1903 році.

В 1880 році Малопавлівські жителі на сходці постановили перенести школу знову в приміщення «сходні», відремонтувавши його та забезпечувати всім необхідним (само ж приміщення сільського правління мало вже іншу будівлю). З жовтня 1880 року в новому приміщенні й починаються заняття. Про кількість учнів відомості різні. Одні документи кажуть 15-20, інші 38-40. Це тому, що в залежності від кількості учнів виплачувалася заробітна платня та дотації земства школі, а по-друге - учні відвідували школу вкрай нерегулярно в основному з-за того, що були зайняті в домашньому господарстві. Батьки їх здавали по 25 коп. на рік на письмові приладдя і 10 рублів на рік для отоплення приміщень, а також збирали з поспольства 20 рублів на рік на ремонт приміщення (кожний рік вимазували і білили стіни, вставляли стекла, ремонтували меблі).

На рік в 1885 році для школи закупалося 4 стопи паперу, 36 олівців, 12 грифелів, 3 коробки пір’їв, 50 ручок та чорнило. Сільське правліня за свій рахунок також винаймало сторожа з оплатою 40 рублів на рік. Приміщення сільської школи вже замале і на черговій сходці жителі подають клопотання до повітової управи про її розширення, бо приміщення, яке може вміщувати 40 дітей, відвідує вже 50 дітей. Вирішено добудовати за рахунок попечителя та жителів ще один комплект(клас).

З 1888 року в школі працює вчителькою випускниця Полтавського Єпархіального жіночого училища дружина диякона Петропавлівського храму Афанасія Крошкіна – Дарія Миколаївна. До 1896 року вона працює в школі одна, а потім з священиком Львом Вассаковським. Завідує школою Крошкіна, її платня –240 рублів на рік, священника – 50. В школі 42 учні. При цьому земство  з свого бюджету фінансувало лише оплату вчителів та виділяло 30 рублів на рік на господарчі витрати. На всі інші потреби гроші збиралися з населення села та надавалися попечителями: Софією Дмитрів ною та Григорієм Євгеновичем Бразолями.

В 1897 році виходить Височайше затверджений Монарший Указ  «О введеніи всеобще го обученія». Сам по собі він був утопічний, адже держава на нього грошей не виділяла. Все повинно було фінансуватися з місцевих земських бюджетів. Та позитивним моментом було те, що вперше на державному рівні було звернуто увагу на необхідність освіти всього населення. На той час в Малій Павлівці проживає вже 1370 чоловік в 232 дворах (перепис 1897 р.), а в народному училищі учителюють крім Дарії Крошкіної та Лавра Вассаковського ще й помічниця вчительки Єлизавета Іванівна Придатченкова (дочка заможного селянина) і законоучитель – диякон Петропавлівської церкви Афанасій Крошкін. Навчалися лише хлопчики – 41, за рік до неї поступило 68 дітей, а вибуло 21 і закінчило курс в 1899 році – 8 дітей.

На 1.01.1900 року в Малопавлівському Народному Училищі було 90 учнів-хлопчиків. Крім цього при Петропавлівській церкві працювала у будинку диякона Афанасія Крошкіна ще й церковно-приходська школа, що фінансувалася Полтавською єпархією. Тут вперше навчаються вже учні-дівчатка.

Ось як писали Полтавські Єпархіальні Відомості в 1894 році: «При Петропавловской церкви села Малой Павловки Зеньковского уезда, діяконом Афанасіем Крошкиным была открыта школа грамоти для девочекъ с 14 марта 1894 года. Школа помещается в доме того же диякона. Учащихся 7 девочекъ, школьные принадлежности пожертвованы Софіей Дмитріевной Бразоль, обязанности законноучителя взял на себя священникъ Лавръ Вассаковский, а учителя – дияконъ Афанасій Крошкинъ. Резолюция Его Преосвященства на донесение объ этомъ благо чинного протоиерея Феодора Павловского отъ 11.апреля 1894 года сказано «Законно учителем новооткрытой школы утверждается св. Вассаковский, а учителем дияконъ Крошкинъ».

Про це читаємо в Клірових відомостях за 1902 рік. У звіті Преосвященного Тихона, Єпископа Полтавського про стан церков та приходів Зіньківського повіту з  12 по 22 липня 1896  року також вказується: «...въ  Петропавловскомъ приходе имеется 2 школы: 1) земская где учителем Дарія Крошкина и обучается 42 мальчика; 2) церковная школа грамоты  учитель Афанасий Крошкин где обучалося 13 девочек. Существует она 2 года, находится в доме діякона. Из 13 человек 3 закончили со свидетельствами. Ученицы хорошо читают  молитвы, псалтырь, рассказывали евангельские притчи…».

Вже в 1900 році земський бюджет народного училища в Малій Павлівці збільшився до 569 рублів, працює бібліотека для учнів. З предметів, що вивчали тоді були – російське читання та письмо, переказ, граматика, арифметика. Але час ішов далі. І 30 травня 1901 року на сільській сходці в кількості 132 чоловік, що проходила в приміщенні сільського правління за пропозицією  Зіньківського предводителя дворянства Г. Є. Бразоля та в присутності земського начальника 2 дільниці  Зіньківського повіту фон Ротта, волосного старшини Могилки, сільських старост від козаків – Кирила Борисенка та селян – Івана Кіяшки, слухали вже питання про побудову нового цегляного приміщення для народного училища(школи). Для цього люди виступили з проханням до місцевого поміщика Григорія Євгеновича прийняти участь в організації будівництва, а йому для допомоги призначили уповноважених від громад: козаків Афанасія Дейка, селян - Петра Пономарьова.

Але від рішення сходки жителів села до побудови пройшло ще довгих 9 років. Адже такі питання в ті часи вирішувалися в кожному селі повіту. Грошей на все у влади не хватало.  А тим часом старе приміщення в 1902 році було капітально відремонтоване. Кількість учнів в школі невпинно зростала. Так в 1903 році в народному училищі в нас навчалося 72 учні-хлопчики, з них успішно закінчило курс навчання 13. Заняття починалися 20 жовтня, закінчувалися 7 травня. Було 128 навчальних дні, за рік пропущено учнями 29 днів. Школа мала 321 підручник, за рік ще Бразолями куплено ще 35 книжок. Працює шкільна бібліотека, в якій нараховують 507 книжок. В школі проводилися так звані читання з «туманними картинками»(показ діафільмів) в основному на тему історії російської держави та царської сім ї. Крім цього до послуг учнів були без платні народні бібліотеки в Груні та в Комишах. З обладнання –лінійка, циркуль, віси, компас, магніт, карта по географії, картинки по історії, атлас внутрішніх органів людини. З 1899 року навчання стає трьохрічним, в програмі -  вивчення закону божого(старий катехізис), читання по книжкам громадянської та церковної преси, перші чотири дії арифметики, церковні співи.

А, цікаво, як жили учителі в той час. Ясно, що в полі ці люди не працювали, однак і не розкошували. Недарма так довго в Малій Павлівці не було дипломованого вчителя: село вдалині від великих міст, невелике. На той час в ньому проживали люди, що працювали на землі, кола для спілкування для молодих педагогів не було. Хоча, земство все таки звертало свою увагу на побут учителів. Так була введена доплата за 10 років вчительського стажу, та за кожні 5 років потому, при умові роботи на одному місці. Їх отримувала і Малоправлівська вчителька Дарія Крошкіна.

В 1904 році школа працює з 13 вересня по 28 квітня і навчається в ній 77 школярів. В тому ж році рішенням Зіньківської повітової управи вводяться нові норми побудов шкіл в повіті – одна школа на 750 жителів (було 75 шкіл – одна на 2012 чол.) –найгірший показник в губернії.

В 1906 році в Народному Училищі села Малої Павлівки  працюють учителька Дарія Миколаївна Крошкіна, з 17 жовтня 1902 року і Єлизавета Іванівна Придатченкова. А  з 17 жовтня 1902 року в Малу Павлівку після закінчення Полтавського єпархіального училища приїжджає на батьківщину дочка дворянина Кривошеєва Надія Василівна і починає працювати в нашій школі помічницею вчительки. Кривошеєви досить відомий дворянський рід в наших краях, має старовинний козацько-старшинський родовід. Надія Василівна відома ще тим, що вийшла заміж за художника Никанора Онацького, що організував в 30-х роках 20 ст. перший художній музей в Сумах.

Онацький часто в Малій Павлівці малював натури, був у дружніх відносинах з Бразолями. Ті замовляли йому свої портрети. На жаль я не зміг знайти цих картин. Відомо що Онацький був репресований, а Надія Василівна проживала до кінця життя в Полтаві. Але повернемося до роботи Народного училища. Наряду з учителями Крошкіною, Придатченковою і Кривошеєвою, тут працював законовчителем отець Афанасій Крошкін – настоятель місцевої церкви. Заробітна платня 270 рублів у Придатченкової і Крошкіної, 210 в Кривошеєвої і 60 рублів у законовчителя. В  Малопавлівській двокомплектній школі навчається за звітом 1905 року всього 80 учнів. За рік поступило 21, вибуло 14, а закінчило – 7 дітей. Радіус проживання учнів було більше 5 верст, було 130 навчальних днів в учбовому році, пропущено учнями – 96 днів. Навчальних посібників – 654(з них закуплено за рік 181 на суму 17 руб 45 коп). Згадується і шкільна бібліотека, яка була створена в основному на пожертви заможних жителів села, де було 521 книжок. Нею могли користуватися і інші жителі села.

З 1907 згідно царського указу «О всеобщей грамотности населения имперіи» держава виділяє Зіньківському земству  на розвиток освіти 666 тис рублів на рік. Планується побудова  шкіл в селах та хуторах повіту. На цей час в Малій Павлівці 1541 житель. Її двокомплектна (двокласна) школа обслуговує крім своїх жителів, де маються 142 дитини від 8 до 11 років, ще і жителів прилягаючих до села хуторів: Обертень де проживає 133 душі з них 12 дітей вказаного віку, хутора Вакуловського, де живе 16 чоловік і 1 дитина, Борячиха (Крейдон) –194 чоловік та дітей шкільного віку 18, Закаблукова хутора – 155 чоловік і дітей вказаного віку 14, Кударі – 20 чоловік з них дітей 8-11 років 2 та Шелудькова хутора 40 жителів з них 5 учнів. Крім заробітної плат ні народному училищу виділяється 96 рублів на оплату сторожа, на отоплення 17 руб, та ремонт 30 руб на рік. Силами вчителів та дітей та при сприянні Григорія Бразоля садиться біля школи плодовий сад там же на ділянці вирощуються лікарські трави. Керує школою вибрана господарська рада в складі – учителя, попечителя Бразоля Г. Є. і священика Крошкіна Афанасія.

З кожного учня збиралося по 50 коп. на рік на потреби школи. Жителі села самі робили меблі і проводили поточний її ремонт. Але все таки приміщення було старе, часті ремонти не робили її новішою. Жителі на сходках постійно повертаються до плану  побудови в Малій Павлівці нової школи – на 150 учнів 3-х комплектної(класної) з 3 учителями. Радіус обслуговування повинен бути не більше 3-х верст. В 1907 році Григорій Бразоль піднімає знову це питання в Повітовій Управі, позитивне рішення якої живо підтримується жителями села. Однак воно тоді не змогло втілитися в життя – не хватило коштів в повітовій скарбниці. На цей час в Малопавлівській школі працює 2 вчительки і законовчитель при допомозі з земського бюджету 702 руб. Це і заробітна платня освітянам, і оплата сторожу – 62 руб. і господарчі витрати – 40 руб. на рік. На прохання Григорія Бразоля на отоплення школи добавлено ще 20 рублів.

Нарешті Зіньківське земство при допомозі попечителів школи та жителів села, взявши кошти в кредит в банку, в вересні 1909 року будує в нашому селі нову трьохкомплектну школу, яка і простояла тут до 80 років XX сторіччя. Будував її підрядник Д. П. Алексейченко. Всього було виділено коштів на це 7481 руб. 25 коп., а обійшлася в 6896 руб. 51 коп. 500 рублів, які зосталися, були повернуті земству.

В новій школі навчається 65 хлопчиків, школа працює з 21 вересня до 28 квітня, випускний екзамен – 24 квітня. Навчальних днів – 126. Пропущено учнями 561 день за учбовий рік. Кількість підручників – 693, на протязі року було закуплено ще 324 (на 94 руб. 36 коп.) та 707 книг є в шкільній бібліотеці. Була підвищена заробітна платня і працівника бібліотеки, зросла сума на ремонт приміщення та господарські нужди до 220 руб. Приміщення нової школи застраховано.

В цьому ж році побудована та введена в дію двокомплектна школа і в Щомах. Це було дерев’яне приміщення довжиною 34 ¾ аршина, шириною – 25 ¼ аршина, рублена знадвору та торцоване зсередини, і обійшлася в 5219 руб 70 коп. Тут в цей час працюють учителями – А. Г. Лазаревич з Груні, Євдокія Іллічівна Чернишевська. З 1910 року завідує Малопавлівським народним училищем І. Г. Кизька, а з 1912 року – П. А. Казута. Зростає і кількість учнів тут. Поступово в неї приймаються й дівчатка. Так в 1912 році навчаються в нашій школі 64 хлопчики та 24 дівчинки, невпинно збільшується фінансування народного училища. Це вже 1631 руб. 65 копійки на рік. Учителям зі сторони земства ще є доплата - 360 оклад плюс 90 руб. щорічної доплати та ще 60 рублів за стаж роботи.

Продовжуються покази так званих «туманних картинок»(діафільм), які вже дивляться й дорослі сільські жителі. Їх проводить Комишанський учитель С. Я. Міщенко. Після закінчення народного училища більшість випускників зоставалися дома, працюючи на землі, але деякі з них все таки поступали в ремісниче училище в Зіньків, та Полтаву в Єпархіальне Училище. Так син козака Петро Борисенко 15 років та селянський син Ковтун Іван навчалися в Зіньківській учбово-ремісничій майстерні, а потім працювали слюсарями  в економії Бразоля.

Найвищого рівня розвитку, дивлячись на документи, освіта досягла в 1913 році. Фінансування в повіті її становило 358143 руб. 70 коп. на рік. А загалом в плані до 1917 року заплановано було бюджет земської освіти повіту довести до 1 млн руб. Тільки можна подумати що було б тоді зроблено і в Малій Павлівці і по всіх селах. Точно була б ліквідована  безграмотність. Але грізний 1914 рік, вступ Російської імперії в війну, змінили всі плани, а події, які розгорнулися потім  - революція та  громадянська війна і зовсім закреслили всі надбання, що на протязі 55 років так напрацьовувало земство в нашому краї, і лише в 20-30 роках знову відкриваються школи грамотності та сільські школи, яким за матеріальним станом було далеко до рівня того ж 1913 року.

Не знаю, хай вирішують мої земляки, коли ж заснована Малопавлівська школа: чи при Гетьманщині в 1748 році, чи 30 вересня 1867 року наказом по Земству, але однаково її історія давня та цікава. Думаю, що золотими буквами колись в її історію все таки впишуть її засновників, учителів та меценатів. Може тоді не забудуть, наряду з іншими видатними її людьми, також і перших, що розбудовували освіту в нашому селі – священиків Петропавлівської церкви: рід Даценків-отців Григорія, Костянтина, Михайла, Григорія Михайловича, Василя, Микити; ієреїв – Костянтина Цареградського, Лавра Вассаковського, Афанасія Крошкіна, і перших учителів – Дарію Миколаївну Крошкіну, Єлизавету Іванівну Придатченкову, Надію Василівну Кривошеєву, перших відомих директорів народного Малопавлівського училища – І. Г. Кизьку та П. А. Казуту, благодійників-меценатів панів Бразолів: Євгена Григоровича, Софію Дмитрівну, Григорія Євгеновича, Сергія Євгеновича. Вічна їм народна пам'ять у всі часи.