На одному з відрогів величезного Грунського яру, найвищому місці в селі Мала Павлівка(Павловочка), до 1934 року здалеку виднілися золочені хрести та куполи місцевої церк ви - храму Святих Першопристольних Верховних Апостолів Петра і Павла. На початку 20 сторіччя ця споруда була окрасою не тільки Грунського краю, а і всієї Зіньківщини. Висока, кам’яна, фарбована червоною охрою з білими підводами, позолоченими хрестами і високою кам’яною дзвіницею, мурованою кам’яною огорожею та доріжками, все під стать своїм фундаторам – поміщикам панам Бразолям, що володіли землями в Малій Павлівці та окрузі. Про історію цієї величної споруди і піде річ у цьому історичному доробку.

Одразу ж після заселення і створення слободи Павловочки на землях ротмістра Зіньківської прикордонної стражі Григорія Павловича (родоначальника величезного розгалудженого роду Павловських у нашому краї) ним же й був побудований Храм Петра і Павла. Адже саме поняття село в ті часи вже означало наявність православного храму. А село Мала Павлівка вперше споминається в 1681 році. Якщо брати до уваги, що до першого спомину населений пункт вже мав бути не менше ніж 40-50 років, значить і перша церква була тут з того ж часу. Невідомо чи цю церкву привезли з собою переселенці чи побудували вже жиючі тут люди. Відомо, що велику роль в заснуванні храму відіграли ченці Скельського монастиря, підданими якого були жителі села. Є версія, що Григорій Павлович подарував свої володіння зновствореному монастирю. Перша церква, за моїми дослідженнями, знаходилася в самому яру, на місці самого першого кладовища, від якого зараз немає і сліду, недалеко від бувшого вівчарника. Коли ж поселення стало «підніматися» вверх на горби, розчистили на горбі над яром місце під нову церкву, поставившии її на місці старого городища. Для цього було вирівняно пологу його частину. Тут і простояла церква Петра і Павла до сумнозвісного 1934 року – року розвалення храму.

Перший же документальний спомин про Петропавлівську церкву я знайшов в Присяжних списках Грунської сотні Гадяцького полку на вірність цесаревичу Петру Петровичу. «1718 года. Присяги Гадяцкого полку духовныхъ и светскихъ жителей въ верности наследнику цесаревичу Петру Петровичу», де за мешканців підписався настоятель Петропавлівського храму села Павловочки отець Костянтин Григорієвич «…Завишше писаннихъ писма неумеучих Уприсяги бывших Іа Іерей Константътинъ Григориевич презвитер Села Павло вочки Храму Петра и Павла в освидетелство подписуюсіа власною рукою…»[1].

На жаль точно встановити ім’я першого священика мені не вдалося вияснити, але є версії. Є всі дані, щоб говорити, що з самого початку настоятелями цього храму був Даценко – сина або онука якогось Дацька, що мабуть був осадчим нашого краю та й доволі заможним чоловіком, а може й сотником Грунським або Зіньківським. Цьому свідченням є назви топонімів, що зустрічалися вплоть до XIX-XX сторіччя (Дацунів хутір, Дацунова галявина, Даценковщина). Так до початку XVIII сторіччя це отець Григорій, вже в 1718 році в церві править його син Костянтин Григорієвич, а в 1732 році Михайло Костянтинов – онук отця Григорія.

В 1731 році згідно ревізії (перепису) Грунської сотні в приході Петропавлівської церкви було 73 селянських господарств та 28 козачих і проживало 976 чоловік. Церква повністю дерев’яна з дзвіницею, священик проживав поряд з храмом. На подвір’ї знаходиться церковна сторожка або як її називали «школа», де жив дячок або «школник» – так його називали прихожани. Церковний притч церковний складався з священника и дяка. Пономарські обов’язки виконував школяри і молодики, які навчалися і навчали в школі. Побудована була  церква в класичному православному руському стилі – однокупольна з залізним хрестом.

За святою обителлю було кладовище. Але там хоронили лише священиків та членів їх сімей. Померлих в ті часи хоронили кожний у своїй садибі. Тобто в кожному дворі було своє кладовище.

Напроти  стояв приїжджий дім полковника Семена Милорадовича та його шинок. Роботи, дорогі друзі, в священика Костянтина Михайлова хватало. Без нього нічого в селі не робилося. Чи то дитя народилося – охрестити, чи обвінчати молодят та і в скрутну хвилину для людей – втрату рідні, похоронити; скрізь потрібен був батюшка, або як раніше в документах називали «поп». А в Малій Павлівці ні багато, ні мало, а в рік на той час було до сотні новонароджених, 70-80 похорон, 15-20 весіль.

Крім цього, вже в той час при церкві була невелика школа грамоти, а священик виконував роль і лікаря, і писаря, і першого порадника для жителів села. В 1723 році закінчилась церковна реформа в Малоросії, результатом якої стало вихід указу священного синоду. За новими правилами померлі хоронилися на нових приходських кладовищах, що повинні були бути розміщені не менше як за версту від населеного пункту, також всі люди один раз на рік повинні були сповідатися в церкві, всіх тяжко хворих та помираючих батюшка повинен був причастити перед їх кончиною.

Якщо до 1723 року молоді могли жити разом після весілля  а вінчатися могли й потім, то зараз все стало навпаки – вінчання, а потім весілля. З 1723 року в Малопавлівському храмі, як і у всіх церквах Малоросії, були введені приходські книги, де велися записи про вінчання, народження та смерть. Церква в Малій Павлівці  мала великі земельні володіння.

Село було монастирським – його посполита частина працювала на Скельський монастир, багато жителів відписували по смерті свої наділи церкві та монастирю – за упокой своєї душі. З плином часу церква розбудовується. Так в 1748 році вже окремим приміщенням за церквою рахуються двір священика Михайла Костянтинова, сина Костянтина Михайлова та двір церковний.

В 1750 році тут офіційно вже є окреме приміщення церковної школи грамоти. У дворі в попа Михайла Константинова  живе вже підсусідок Ничипор Ковалюшенко з сім’єю, працюючи на священика. «..Попа Костантинова дворецъ в немъ наемній Ничипоръ Ковалюха. Двори жилие…Попа Михайла Костантиева….»[2].

В 1763 році стара дерев’яна церква прийшла в негодність. Вона була повністю розібрана, замінене старе дерево і поставлена на кам’яний фундамент та цоколь. Зроблено новий іконостас. До нас дійшли сповідальні розписи Петропавлівської церкви села Малої Павлівки . Згідно сповідальних розписів 1778 року в Малій Павлівці в приході Петропавлівської церкви був 991 житель, з них 384 чоловіки та 402 жінки, 205 дітей (100 хлопчиків та 105  дівчаток), 2 священики, 2 дячки і пономарь. Всього духовного стану було 22 душі, козаків 238 чоловіків та 238 жінок, посполитих 195 чоловік та 224 жінок, дворових 9, поселян 34 чоловіків та 29 жінок.

Продовжував правити в церкві священицький рід Даценків, отримавши цю професію від діда та прадіда, бо в ті часи спеціальної духовної освіти в більшій своїй частині священики отримати не могли. Згідно тієї ж церковної реформи першої чверті XVIII сторіччя після встановлення духовного стану священиком міг стати лише син попа, диякона люди ж могли вибрати з громади з числа письменних та віруючих людей. Були також фіксовані ціни на церковні треби.

Отже і в нашому селі правили діти Михайла Даценка – Василь Михайлович 49 років та його брат Григорій Михайлович 38 років. Вони проживали на церковному дворі в хаті з сімями. Отець Василій мав дружину Феодосію Василівну та дітей Стефана, Івана, Федора, Никона, Мирона, а також робітницю Агафію Кондратівну 18 років. Його брат, також священик Григорій Михайлович Даценко 38 років тут проживав з сім’єю: дружиною Євдокією Прокопівною та дітьми Йосипом, Ганною, Прокопом, Григорієм та служницею Марією Павлівною.

З ними жила їх мати Агрипина Василівна Даценко 69 років та служники матері - 6 чоловік. Це була заможна по тим міркам сім я. Поряд був дім дячка Андрія Антиповича Перехрестова, де він проживав з дружиною. Дітей в  них не було.

В окремому будинку жив пономарь Петропавлівської церкви Стефан Семенович Єдленко 40 років з дружиною Тетяною Федорівною 25 років та сином Федором 4 рочків. В них на подвір’ї жили їх служники Катерина Федоровна – вдова з синами Стефаном та Кузьмою. Село на той час було невеликим – 42 козачих двори та 36 дворів посполитих (в додаток 7 бездвірних) та 4 сімї працювало та жило при дворі полковника Милорадовича Семена.

В 1778 р служителями храму також були диякон Никифор Федоров, якого вибрали з посполитих за добрий голос, а також він умів читати й писати, знав і добре читав молитви. Пономарем став бувший «школяр»  Степан Швець з козаків. Отже члени притчу храму Петра й Павла не бідували, мали достатньо землі, худоби, багаті ошатні двори, на них працювали підсусідки. Поступово на початку 19 сторіччя Даценків все менше ми зустрічаємо серед церковного притчу. Натомість їх прізвище серед багатих та впливових дворян-землеволодарів Охтирщини та Зіньківщини.

Нові часи для церкви настали, коли на постійне місце проживання переїхали в Малу Павлівку пани Бразолі. В середині XIX сторіччя вони будують напроти церкви собі будинок і стають основними меценатами Петропавлівського храму. Євгеній Григорович та його дружина Софія Дмитрівна (вроджена Селецька) прикрашають все навкруг. Внизу церкви кріпосні люди викопали став, навкруги посадили дивний фруктовий сад, святу обитель огородили мурованою огорожею. Пишно відмічається в селі храмове свято Петра і Павла з народними гуляннями, подарунками від пана громаді та церкві.

На початку 19 сторіччя в Малій Павлівці в храмі настоятелем є іерей Костянтин Цареградський – віточка знаменитого священицького роду в Полтавській єпархії. Це відомий священик в Грунському краї, мав великий авторитет як в селі, окрузі та серед дворянського середовища. Він являється духівником сім’ї Бразолів. Отець Костянтин охрещує дітей відомих людей в Зіньківському повіті  – Бразолів, Лейбиних, фон Ротів. Дещо пізніше його діти та онуки будуть служити в Пірках, Груні та інших церквах повіту, з цього роду вийдуть народні вчителі, що працювали в земських сільських школах повіту.

Так наприклад в с. Більськ в 1873 році служить священик Олексій Цареградський, а в середині  сторіччя в Зінківському повіті зустрічаємо учительку Пірчанської земської школи Дарію Цареградську. В середині XIX сторіччя Полтавські Єпархіальні Відомості за 1865 рік писали так: «Священнослужители Церкви Петра и Павла священникъ Константинъ Цареградскій, дячекъ Евлампій Михайловскій, пономаръ Андрей Даценко». В церкві служать в цей час диякон - Микита Даценко, який помер в 1867 році після тяжкої хвороби. псаломщиком – Андрій Даценко, нащадки та родичі Даценків-священників 18-го сторіччя. Вперше в 1872 році в тих же Єпархіальних відомостях ми зустрічаємо про  призначення на сільській сходці  церковним старостою Малопавлівського козака Володимира Лавріновича Дейка, що дещо пізніше за свої труди був нагороджений від Єпархії. «20 июня 1880 года награжденъ похвальной грамотой от Епархии церковный староста Петропавловской церкви Владимиръ Дейко».

У другій половині XIX сторіччя притч Малопавлівської церкви очолює і далі вже в роках отець Костянтин Цареградський, з 1867 року дияконом служить нащадок знаної священицької родини 25 річний Лавр Іванович Вассаковський, дячок – Евлампій Михайловський (нащадок Грунського сотника XVII сторіччя Левка Михайловського), пономарь – Андрій Даценко, псаломщик Іваніцький. «..1867 Метрическая книга данная изъ Полтавской главной Консисторіи въ Петропавловскую церковъ села Малой Павловки Зеньковскаго уезда для записей родившихся браком, сочетавшихся и умершихъ за 1867 год.Священникъ Константинъ Цареградскій,діаконъ Лавръ Вассаковский дъячекъ Евлампій Михайловскій, пономаръ Андрей Даценко»[3].

31 березня 1868 року рукоположений в сан священника до Петропавлівської церкви села Малої Павлівки Зіньківського повіту Дмитро Олександрович Хилецький – вихованець Полтавсь кої Духовної семінарії, про що й пише і Єпархіальна газета. Він тут служить до 1880-го року.

Це нащадок давнього литовсько-руського шляхетського роду на Україні: «...На лівій стороні Дніпра не вказуються села, згадуються «дідичні добра пана Хилецького, Aндрій Йо­сипович Xилецький (помер до 1595, за іншими даними — до 1598), дворянин Cигізмунда-Aвгуста (з 1560), який обіймав ряд важливих посад у Pечицькому старостві, мав розлогі маєтності на Київщині (Pжищевська волость). Його син Йосип (Юзеф Ян) (др. пол. XVI ст. — після 1640 р.) отримав 26.03.1618 р. привілей Сігізмунда ІІІ на с. Pжищев у Київському воєводстві «обывателеви земли Киевское» «Юзефови Янови Xилецкому».

У отця Димитрія з дружиною Марією Іванівною було п’ятеро дітей. Я знайшов відомості про Дмитра 1870 р. н. «…1870. Св Димитрій Александровъ Хилецкий и жена Мария Іоанновна родился сын Димитрій. Восприемніки дворянинъ сынъ поме щика Студентъ Харьковскаго Университета Сергей Евгеньевичъ Бразоль и Надворного Советника жена Евгенія Григориевіча Бразоля София Дмитриевна…»[4], доньок Олександру 1869 р. н. «8 февраля 1869 г у Димитрія Хилецкого и жены Марии Іоанновны дочь Олександра. Восприемники: священникъ изъ Великихъ Будищъ Василій Іоан новъ Костенко и Надворного Советника Евгения Григориева Бразоль дочь Ирина.. …»[5], та Єлизавету, що народилася  в 1872 році «…16 октября 1872 года с. Малой Павловки Петропавловской церкви священника Димитрія Александровича сынъ Хилецкий и его жена Мария Ивановна родилась дочь Елисавета. Восприемники – села Власовки Троицкой церкви священникъ Іоаннъ Іоанновъ Костенко и дочь священника Анисия Іоанновна Костенко. Крестилъ о. Іоанн Костенко…»[6], і син Петро «У священника Хилецкого Димитрия 9.05.1879 и его жены Марии Іоановны сынъ Петръ  Крестилъ подпоручикъ 34 Артполка Михаилъ Іоанновичъ Костенко, дворянка Мандрикина.…»[7].

Тим часом в 1869 році отець Костянтин Цареградський за віком та станом здоров’я виходить поза штат і через рік в 1870 році помирає. Ще 10 років, до 1880 року настоятелем церкви в Малій Павлівці являється отець Димитрій (Хилецький). 9 березня цього року він за своїм проханням переміщений на священицьке місце Георгієвської церкви с Попівки Зіньківського повіту на батьківщину.

На його місце рукоположений 17.05.1880 р. Лавр Іванович Вассаковський, нащадок польського шляхтича з Правобережжя, в роду якого родичів було багато священиків. «…Полтавскіе Єпархиальные ведомости за 1880 рік № 3…Изъ распоряженій Епархиального Начальства: Мартъ 1880 года Лавр Вассаковский былъ  перемещенъ священникомъ къ Петро павловской церкви села Малой Павловки Зеньковского уезда изъ диякона той же церкви и назначенъ 17 мая 1880 года законоучителемъ при Малопавловскомъ Народномъ училище». Багато з Вассаковських служили в Полтавській єпархії: Семен Вассаковський – настоятель храму с. Борки Хорольського повіту, Олексій та Федір попи  в Лубенському повіті, Петро та Віктор Переяславському повіті, Михайло – священик села Остапівка Миргородського повіту, а потім в с Біликах Хорольського повіту.

Син самого Лавра Івановича – Микола Лаврович Вассаковський, 1867 р. н. після закінчення Полтавської духовної семінарії також служить в селі Капустино Гадяцького повіту: «Священникъ Михаилъ Вассаковскій был назначен в Хорольский район село Белики въ 1865 году; …Семенъ Вассаковскій Хорольского уезда с Борки, закончилъ Полтавскую Духовную Семинарию в 1837 году, отец священникъ Василій; …Алексей Вассаковскій священникъ въ Глобино, псаломщикъ закончилъ Полтавскую Духовную Семинарию въ 1896 году; …Священникъ Вассаковскій въ селе Беляки Переяславского уезда; …Михаилъ Вассаковскій былъ въ Беликахъ священникомъ Хорольского уезда;… Священникъ Федоръ Вассаковскій служилъ в Кременчуцкомъ уезде с Омельникъ….»[8].

Лавр Іванович з дружиною Тетяною Костянтинівною мали четверо дітей. Про декого з них я знайшов такі дані «…11 июня 1873 года, священникъ Лавръ  Иоанновъ Вассаковский и жена Татьяна Константиновна сын Александр. Восприемники подпоручикъ м. Грунь Павелъ Іоанновичъ Кривошеевъ, священника с. Бельск Алексея Цареградского дочъ Марія девица; 3 апреля 1869 года діаконъ Лавръ Іоановъ Вассаковскій и жены Татьяны Константиновны дочъ Елизавета восприемники Коллежский секретаръ Григорій Стефановъ Лейбинъ и жена Надворного Советника Бразоля  Софья Дмитриевна…»[9].

В Малій Павлівці  Вассаковський проживе все своє життя, тут пройде вся його пасторська діяльність. Отець Лавр вніс вагомий внесок в розвиток нашого села. Це при його участі відкриваються церковна та народна школа, де він являється беззмінним викладачем Закону Божого, він займається перебудовою та ремонтом приміщення храму, побудовою нової мурованої кам’яної церкви в селі. На початку 20 сторіччя проводить в школах сел Комиші, Пірки, Шенгеріївка покази так званих «туманныхъ картинокъ» – тобто діафільмів, нового для того часу методу навчання селянських дітей. Користується величезним авторитетом у односельчан. За свою роботу відмічений Полтавським єпархіальним керівництвом. Так  13 вересня 1890 року був нагороджений набедреником «за добрую пастирскую деятельность и усердное исполнение обязанностей», а в 1895 році «фиолетовой бархатной скуфьей».

В 1883 рік в Малу Павлівку призначений на посаду псаломщика Афанасій Крошкін, про що ми читаємо в газеті Полтавські Єпархіальні відомості за 1884 рік № 2: «….Изъ распоряженій Епархиального Начальства отъ 29 июля 1883 года. Диячковский синъ Афанасій Крошкинъ къ Петро–Павловской церкви села Малой Павловки Зеньковского уезда определенъ справляющимъ должность псаломщика»[10]. А через 11 років в  1894 р. він був рукоположений в Полтавському Кафедральному Успенському соборі в диякона Петропавлівської церкви. А в 1903 році він переміщений до священицького місця в храмі села Максимівки Гадяцького повіту.

Тим часом, що ж проходило в церковному житті  Малої Павлівки до початку XX сторіччя? В ці часи велику роль в житі церкви відігравали поміщики Бразолі. Вони були основними меценатами цього храму. В 1886 році ними була збудована кам’яна церковна сторожка, де знаходила ся церковна бібліотека. А в 1894 році проводиться  капітальний  ремонт храму. Заміняють дерев’яні частини храму, ззовні викрашують масляною фарбою, а стіни зсередини вибілюють вапном, дерев’яні фарбують масляною фарбою в червоний колір, білою іконостас, обновляючи його, бо він аж 1763 року виготовлення. Ремонт коштував громаді в 700 рублів серебром.

В кінці XIX сторіччя з церковної утварі в храмі було – два срібно-позолочених потира, 5 Євангелій (з них 2 в срібній оправі), 7 напрестольних хрестів (з них 3 срібних), 5 «облачений» для престолу, 17 священичих риз та 4 дияконських. При церкві в той час була бібліотека, де були цінна старовинна Біблія на старослав’янскій мові.

Церква виписувала і тодішні періодичні православні видання. Та найбільшою цінністю Петропавлівського храму в той час було наявність церковного капіталу в розмірі 17 тисяч 570 рублів, з яких 1700 рублів пожертвував місцевий поміщик надвірний радник Бразоль Евгеній Григорович.

Ось як пише оригінал документа: «Отчетъ Преосвященного Тихона, Епископа Полтавского Викария Полтавской Епархии о  состояніи церквей и причтовъ при обозреніи приходовъ Зеньковского уезда с 12 по 22 июля 1896 года. …Церковь в селе Малая Павловка деревянная на каменном фундаменте съ такою же колокольнею с каменною оградою, одинъ престолъ во имя Святыхъ Апостоловъ Петра и Павла, ремонтирована в 1894 году 700 рублей серебромъ. Ремонтирована в средине и снаружи, выкрашена снаружи и снутри стены, кровля,полы. Иконостасъ выкрашенъ въ белый цвет, иконы старинные, но въ хорошемъ состояніи. 15 летъ тому назадъ Антимиксъ освященъ Преосвященнымъ Иоанномъ, чистъ и крепокъ, св Миро хранится в пузырьке с надписью. Церковной утвари и облачений достаточно. Имеется два сребно-позлащенныхъ потира, 5 Евангелий (две в серебряной оправе) 7 напрестольныхъ крестовъ(4 серебрянныхъ), 5 облачений для престола, священническихъ облачений 17(6 праздничныхъ и одно ветхое), дияконских облачений 4(одно праздничное). В церковной библиотеке журналы: Полтавские Епархиальные Ведомости, Проповеднический листок, Библия на славянском языке на русскомъ нетъ. Церковь обладаетъ капиталомъ в процентныхъ билетахъ 17570 рублей. Въ эти деньги входитъ капиталъ пожертвованный местнымъ помещикомъ Евгением Бразолемъ принадлежащий причту 1700 рублей. Наличныхъ денегъ 132 рубля 35 копеек. Для хранения денегъ железный сундучокъ окованный железомъ. Притч составляетъ священникъ – Лавр Вассаковскій 54 летъ, из среднего класса Полтавской Духовной Семинарии, дияконъ-псаломщикъ Афанасій Крошкинъ 30 летъ. Церковный староста крестьянинъ Яковъ Власенко. В приходе имеется церковно-приходское попечительство где председателемъ козак Варнава Клименко. Имеется 2 школы 1) земская где учителемъ Дария Крошкина и обучается 42 мальчика 2) церковная школа грамоты  учитель Афанасій Крошкинъ где обучалося 13 девочек. Существуетъ 2 года находится в доме диякона. Изъ 13 человекъ 3 закончили со свидетельствами. Учениицы хорошо читаютъ молитвы, псалтырь, рассказывали евангельские притчи. Ведется церковная летопись, внебогослужебныхъ собеседований 10»[11]

 Ось така була церква в Малій Павлівочці на кінець XIX сторіччя. Особливо дивним був капітал церкви. Таких грошей не мав жоден церковний приход Зіньківського  повіту, а їх тоді було 73. Це говорить про те, що храми і клірос продовжував жити за рахунок громади. Так громада своїм рішенням часто надавала вільні або покинуті землі храмам, ті в свою чергу мали право їх продавати. Гроші ж використовувалися на особисті потреби церкви. Це й була основна причина багатства храму Петра і Павла в Малій Павлівці в XIX сторіччі.  В неї у власності було багато земель у власності. Адже храм був тісно звязаний з Скельським монастирем, підданими якого були жителі Малої Павлівки і йому могла достатися частина володінь святої обителі в кінці XVIII сторіччя. Окрім того цей капітал - це багаторічні пожертви мешканців села – козаків та селян, які добуваючи своїм кров’ю і потом гроші, частину з них жертвували на святу обитель.

Ось так шанували і поважали бога - і словом, і ділом. На ці гроші й було розпочато в 1900 році будівництво нового кам’яного храму. До речі ця величезна церковна сума грошей знаходилася в банку під процентами, куди їх вигідно вклав один з Бразолів володар батьківського маєтку в Павловочці – Григорій Євгенович, на той час Голова Зіньківського Земства. Церковна громада церковне попечительство Петропавлівського храму з їх головами Яковом Власенком та Варнавою Клименком в кінці XIX ст. займаються всіма господарськими проблемами храму та приходу в тому числі і роботи земської школи, де навчалося 42 хлопчики і вчителькою була Дарія Крошкіна та церковної школи грамоти, де навчалося 13 дівчаток, що знаходилася в будинку Крошкіна. «При Петропавловской церкви села Малой Павловки Зеньковского уезда, диякономъ Афанасіемъ Крошкинымъ была открыта школа грамоти для девочекъ съ 14 марта 1894 года. Школа помещается въ доме того же диякона. Учащихся 7 девочекъ, школьные принадлежности пожертвованы Софией Дмитриевной Бразоль, обязанности законноучителя взялъ на себя священникъ Лавръ Вассаковский, а учителя – дияконъ Афанасій Крошкинъ. Резолюция Его Преосвященства на донесение объ этомъ благочинного протоиерея Феодора Павловского отъ 11 апреля 1894 года сказано «Законноучителемъ новооткрытой школы утверждается св. Вассаковскій, а учителемъ дияконъ Крошкинъ».

Про життя церкви та всього Петропавлівського приходу села Малої Павлівки, хоча і короткі та скупі, надають Полтавські Клірові Відомості, що почали видаватися 1 раз в 3-4 роки, відомості куди надавали дані самі ж настоятелі храмів. З них видно, що в 1902 році в приході є земська школа та школа грамоти для дівчаток, маються 2 хати для священиків. Садибної землі навкруг церкви 1078 кв. саж., ружної (для обробітку – 33 дес.), священик має зарплатню 120 руб на рік. Прихожан 896 чоловіків та 860 жінок. В приході крім села Малої Павлівки, хутори: Закаблуки, Бурячиха, Обертень, Качанівка. Священики – Лавр Іоаннович Вассаковський з 1878 року, нагороджений скуфією, набедреником в 1890 році 13 вересня, псаломщик-диякон Афанасій Тимофійович Крошкін з 1894 року. Церковний староста – козак Гаврило Трохимович Шевченко. В цей час церква грає важливу роль в суспільному житті села. Наприклад, 2 рази на рік, напередодні свята Петра і Павла, та по необхідності і на вимоги громади священики проводять хресні ходи. Один з яких і зафіксовано невідомим фотографом.

В 1900 році на сільській сходці за ініціативи братів-поміщиків Бразолів, до речі дуже набожних людей, було вирішено побудувати поряд зі старою нову кам’яну церкву, зоставивши стару назву її престолу. Брати Бразолі: Сергій, Григорій та Лев виділили значні свої кошти для будівництва. Саме для цього  був побудований в урочищі «Караван» цегельний завод. Сергій Євгенович Бразоль, що жив на той час в Санкт-Петербурзі запросив відомих архітекторів для проектування та побудови храму. Будували її каменярі з Росії. Підсобними робітниками були прихожани – жителі села та хуторів.

Кожна сім’я повинна була відпрацювати на будові безоплатно. Цегла клалася на цементний розчин англійської марки «Портланд», але його було небагато. Була збудована унікальна система отеплення церкви. На диво церква була побудована швидко. Всього за два роки замість старої дерев’яної, до речі ще ошатної церкви, стоїть висока, струнка мурована церква з позолоченими хрестами, ззовні фарбована червоною охрою з білими колонами та піддашшям.

Камяна 33-х метрова дзвіниця зі спеціально замовленими та виготовленими в Петербурзі дзвонами. Їх мелодійність дивувала всіх. Всередині сяяв позолотою новий іконостас, де золотими буквами був вписаний весь  рід Бразолів – фундаторів церкви.

Сама споруда потопала в зелені, за якою вів догляд панський садівник. Недарма з усієї округи сюди приїжджали вінчатися молоді, і не тільки прості люди, а і друзі та родичі Бразолів з Харкова, Полтави, Зінькова та Охтирки. За церковним муром – сімейне родове кладовище панів Бразолів, де і були поховані  Василь Трохимович, Євгеній Григорович, Софія Дмитрівна, Григорій Євгенович Бразоль, їх померлі ще в малолітстві діти; перша дитина Сергія Бразоля, а також перша дружина Григорія Бразоля – Надія  та сестра другої Ганна Петрівна Милорадович. Вулиця, де стояв храм, була сама ошатна та заможна. До церкви вела так звана дубова алея – остаток древнього дубового лісу від Охтирського поштового тракту. Це і був тодішній центр села. Недалеко від церкви стояв шинок та лікарня для венеричних хворих. На початку 1905 року тяжко захворів настоятель церкви 63-х річний священик Лавр Іванович Вассаковський і вже з травня цього ж року за станом здоровя він не може служити в церкві. 17 липня 1905 року на 64 році життя він помирає, його хоронять з належними йому почестями і як пишуть ті ж Полтавські Єпархіальні відомості «….При большомъ стеченіи народа ….».

А незадовго перед цим, в зв’язку з хворобою настоятеля Петропавлівської церкви, 11 травня 1905 року сюди переводиться на священицьке місце з с Максимівки  Афанасій Крошкін, який стає тепер отцем Афанасієм і буде тут служити до самого закриття в буремних 30-х років. Багато його родичів також служать у церквах: диякон в Кременчуці Констянтин Крошкін, а в Констянтиноградському повіті Павло Крошкін. Це отець Афанасій править у церкві в часи революційного лихоліття, коли на божу обителі і нього особисто виливали скільки бруду та нечисті. І що було прикро, що серед них було багато односельчан – тих яких він хрестив та благословляв. На початку 30-хроків він вивозить у Бєлгород свою сім’ю, а сам повертається в Малу Павлівку далі нести свою пасторську службу. Чим це не подвиг? Тут за словами жителів села він і помер з голоду в голодному 1933, до кінця розділивши долю своїх прихожан.

Повернемося ж до відносно спокійних років початку 20 сторіччя. Так «Клировые ведомости Полтавской епархии за 1912 годъ….- №230 с. Малая Павловка. Петро-Павловская церковъ, каменная, въ одной связи съ такой же колокольней, теплая, построена в 1902 году, квар тира священника 4 комнаты, 17 куб саж, 25 куб арш, квартира для псаломщика  - 3 комн, 11 куб саж. 11 куб арш, жалование священника – 117 руб 60 коп, псаломщика 35 руб 28 коп, ружной земли 33 дес, прихожан привелигированного состояния – 35, мещан – 6, казаков 957, крестьян – 561, деревень – 4, отъ 1 до 5 верстъ, разст. отъ Консистории 80 верстъ, отъ благочиния – 5 верстъ. Священники – Афанасій Тимофеевъ Крошкинъ, награжденный набедреником від 6 травня 1912 року, псаломщикъ Петръ Владимировичъ Вениаминовъ, церковный староста Афанасий Косминъ Борисенко». Перед революцією 1917 року клірос храму складався з псаломщика Дмитра Слухаєвського і священика Афанасія Крошкіна.

Будуючи новий кам’яний храм Петра і Павла жителі села думали, що стоятиме вона віки, прославляючи бога та своїх меценатів, але на жаль, кам’яна красуня не так довго радувала людей. Починаючи з 1917 року церква занепадає. Ні про яке меценацтво вже не йде мова. Людей, а особливо молодь активно відлучують від віри. Наразі в Малій Павлівці відкрито «Колбуд», куди в перші часи просто заганяють народ.

До 1928-30 року служба в церкві правиться, але акти громадянського стану в ній вже не ведуться. Її останній настоятель разом зі своїми прихожанами важко переживав голодні 1932-33 роки і за розповідями односельців помер з голоду, розділивши, як і подобає пастирю долю своїх односельчан, зоставшись вірним до останнього подиху богові та своїм людям. А з 1934 року вона закрита. В 1937 році вона розібрана на господарські нужди Грунського району, як «ветхая и аварийная».

Сьогодні на місці, де вона знаходилася стоять садиби жителів села. Лише велика кількість битої цегли на огороді людей, проживаючих на бувшому церковному обійсті, говорить про те, що колись тут стояла велична кам’яна споруда. Родинне кладовище Бразолів занехаяне. А в далекому 1937 році за розпорядженням тодішньої влади могили Бразолів розкриті пограбовані та забрані з них цінні речі. Старі люди розказували ще довго валялася в яру надмогильна плита Бразолія Євгена Григоровича, а їх останки були закопані невідомо де. Імена колишніх священників: Григорія, Костянтина Григорієвича, Михайла Костянтинова, Костянина Михайлова Даценків, Костянтина Цареградського, Дмитра Хилецького, Лавра Вассаковського, Афанасія Крошкіна несправедливо забуті. Вже не кажучи про те, що мабуть вони заслуговують хоча б на те, щоб їх іменами були названі принаймні вулиці Малої Павлівки.