Документальних відомостей про поселення на цьому місці до XVII сторіччя дуже мало. Так відомо, що в 1909 році на території нинішнього хутора Крейдон (Бурячиха) було знайдено стоянку людини ранньозалізного віку (жаботинська культура), що проживали родами, займалися сільським господарством та скотарством. Ознаками життя на території села в скіфські часи є цілі групи курганів. Їх описують у своїй статті «Кургани та майдани басейну р. Грунь, р. Ташань» Коротя О. В. з авторами в 2010 році: «Межиріччя річки Грунь та Ташань – курганний могильник біля с. Неплатине, розташований на східній околиці села, за 0,2 км від останнього, по обидві сторони від дороги Охтирка-Зіньків поблизу від нафтопереробного заводу. Ймовірна частина курганів знищена під час будівництва заводу та прокладання дороги, як свідчить збереженість насипу, частково зруйнованого кюветом. Інший курган знаходиться на східній околиці села Неплатино, за 100 мет рів від крайньої садиби». До недавніх пір місцеві жителі знаходили кам’яні знаряддя праці на території села, що говорить про заселеність нашого краю в ті давні часи. Тоді територія нашого села та поселення на ній відносилися до скіфського державного утворення з центром в місті Гелон, яке сьогодні ототожнюють з селом Більськ Котелевського району. Це скіфи-орачі – земле роби, що вирощували злаки, випасали худобу. Під час Київської Русі – ми «сіверщина» – прикордонна територія і входимо до Чернігівського князівства, Верхньоворсклинської волості, Сновської тисячі з центром в поселенні, що ототожнюється сьогодні з селом Журавним Хотинського району. З 1197 року – це вже територія Новгород-Сіверського князівства. Під час монголо-татарського панування наша територія відноситься до улусу Мауці, і в жалуваній грамоті хана Менглі-гірея вона вказана як: «Черкасы зъ выходы и зъ даньми и зъ землями и водами; Звинигородъ зь выходы и зъ даньми и зъ землями и водами; ...... ино почонши отъ Киева и Днепромъ и до устья и Сънепорожъ и Глинескъ, со всими ихъ людми». Правителями нашого краю були хан Хумілай, Ногай, Берке.

Життя поступово відроджується після входження території Малої Павлівки до складу Великого Князівства Литовського. Наша територія називається в цей час «груні». Селяться тут у відрогах глибокого грунського яру нащадки степняків, татар, переселених князем Вітовтом черкесів та галичани, що і назвали «груні» цю місцину. Цих перших жителів в польських люстраціях (переписах) – називали «сіврюки». В ті часи це були володіння Черкаського замку – так звані «уходи», де проживали уходники: бортники (збирачі меду), мисливці, рибалки. З часом вони будують постійні житла в яру, у відрозі яру. Є всі умови для їх життя: в криницях вода, в широчезному яру посередині протікає невеличка річечка, яка мабуть тоді була повноводніша, навкруги пасовища для худоби, в яру повно глини та піску, а на горбі ліс – прекрасні матеріали для будівництва житла і місце для полювання та збору медів. Вся  територія нинішнього села до яру в той час  була вкрита непрохідним лісом. Він простягався від Полтави до Охтирки і називався – Букреєвським. Перші ці поселення називалися «грунські хутори». Серед них був і невеличкий хутір уходників, пізніше названий Павловочкою.

На початку XVII сторіччя територія Павловочки наряду з іншою територією входить до складу Речі Посполитої. Якраз про ці часи й пише Лазаревський в журналі «Киевская старина» в XIX ст. «..в томъ же 16 веке, берега Ворсклы, Псла и меньшихъ рекъ были незаселены и считались принадлежностью жителей правого берега Днепра, составляя ихъ уходы, т.е. места, где они промышляли зверя и заводили пасеки. Владельцы Ворсклянских и других уходов и были первыми колони заторами нашей местности...». Ось виписка з люстрації Черкаського замку 1622 року, де згаду ється і наша територія  «Медова данина З сіворів (siwiorоw), котрі є біля рік Груні, Псла і Ворс кли, також інших річок, всього 9, віддавали до черкаського замку сіворної 23 каді меду, тобто з сіворів при ріці Груні 3 каді, а з  тих, що біля Ворскли і Псла, 20 кадів. На цей час не дістається до замку, як виявилося при розслідуванні, тільки три з половиною каді меду…».  

Починаючи з 1620 -30 років – бум колонізації нашого краю. Хто тут тільки не селиться – московські люди, татари, вихідці з Правобережжя, збіднілі шляхтичі з Польщі, всі, хто шукав щастя на вільних землях, а з ними авантюристи та злодюги різної масті, що втікали звідусіль від правосуддя – благо місцева влада цьому не перечила. Тому до середини 17 сторіччя населення нашого, невеличкого тоді поселення, було дуже різношерстне, та важкі умови життя згуртовують цих людей. Найперша небезпека – напади татар, які невеликими кінними загонами ярами, по руслах річок, шукають та грабують сіверянські поселення, де основний товар – люди. Мабуть неодноразово і наші пращури відчули на собі ці навали. Недарма ж до недавніх пір знаходять хлопчаки в яру біля копанки глибокі ходи-нори. То й були схованки людей від агресора. А зверху над яром з частоколу була зроблена засіка, де чергували озброєні люди, і куди збігалося нечисленне населення під час небезпеки, адже татарин був героєм у полі та й загони в них були невеликі. Тож дружно бралися всі за зброю, обороняючи своє. Пізніше якраз ця місцина і стане центром села. Ось такими були наші перші сільські козаки.

В 1620-30 рр. виникає містечко Грунь, а грунські хутори також отримують кожний свої назви, перш за все, по імені першого поселенця, а тут ще в 1630-40 рр. наші землі надаються ротмістрові литовської прикордонної стражі в містечку Зіньків Григорію Павловичу, православному шляхтичу, що заснував тут свою слободу та заселив її вихідцями з Правобережжя, які переходять сюди цілими селами, втікаючи від свавілля уніатів. По одній із версій він і називає поселення своїм іменем – Павловочка (з наголосом на перше «о»). 

Зважаючи на віддаленість нашої території від центрів, сюди приходили й різні кримінальні елементи, втікаючи від покарання та влади. Найбільше було жителів з Подолії – нинішньої Житомирщини та Київщини. Адміністративно – наше село відноситься до Київського воєводства, Переяславського староства, обводу Миргородсько-Полтавського, Гадяцького ключа. В розвитку села зіграв немалу роль і старовинний шлях, що проходив по дну Грунського яру від самого Криму до Києва. Подорожнім треба ж було і попоїсти, і переночувати та і худобу нагодувати. От біля дороги і жили потрібні люди. Володіє землями у нас спочатку Лукаш Жолкевський, потім землі передалися його племіннику Станіславу Жолкевському, який віддав їх як придане за дочку коронному гетьману  Конецьпольському. Останній передає їх в оренду поляку пану Длузькому.

Територія нашого села найбільш інтенсивно заселялася в 1630-1640 рр. якраз в часи найбільших селянських повстань. Після їх придушення повсталих засилали на життя на кордони для побудови фортець. Так було заслано на насипання Гадяцької фортеці повсталих Наливайченків, в 1634 році наші землі заселені козаками Остряниці в кількості 700 сімей, які прийшли до нас з Чугуєва. Свого часу після поразки, вони втекли на Слобідську Украйну Московського царства, де заснували на чугуївському городищі місто Чугуєв. Але не вжилися вони там з жорсткими московськими законами, і в кінці кінців вирішили повернутися під крило Польщі. Остряниця сам поселився побіля Полтави – тоді невеличкого прикордонного містечка, і дав початок знаменитому полковницькому полтавському роду Іскрів. А його підлеглими й були заселені береги Ворскли, Груні-Черкаської та Груні Ташанської (Грунщина та Зіньківщина). В  слободі можливо Павлович будує в 1650 році церкву, престол якої і було названо на його честь, іменем Петра і Павла, що стояла на вершині горба, на території старого городища, дерев’яна, однокупольна. Поряд з нею кладовище. Навпроти свій двір ставить сам Павлович, тут починають будувати домівки інші поселяни. Тепер тут центр села. Біля дороги стоїть шинок. Офіційно поселення ще знаходиться в складі так званих «грунских хуторов».

Під час повстання Богдана Хмельницького населення Павловочки покозачилося і влилося в Грунську сотню Полтавського полку. Село заселяється ще більше людьми, які масово втікають з Правобережжя з Білої Церкви. Звідси і друга версія виникнення назви – Павловочка. Відомо, що до нас з Білоцерківщини переселилися й жителі Паволочі – сотенного містечка Білоцерківського полку. Цьому свідчення прізвища Сагун, Бедрицький, що тут зустрічаються в 1654 році. В ці часи тут знаходяться пасовиська для худоби Війська Запорожського. На жаль імена перших поселенців нам маловідомі та й документи, якщо вони і були, то канули в «лєту». В 1654 році козаки з Павловочки складають присягу на вірність московському цареві в складі Грунської сотні. Землі та селяни стали підвладні Гадяцькому замку, що став належати Гетьману «на булаву». В 1653 році неподалік від Павловочки засновується православний Скельський Свято-Преображенський чоловічий монастир вихідцями з правобережного міста Зеславля. В часи становлення монастиря можливо вже тоді воно було надане володарем Гадяцького ключа Богданом Хмельницьким знов створеному монастирю.

Під час «руїни» наше село, як і сусідні, страждало від гетьманської міжусобиці. Декілька раз тут проходили козаки Виговського та Дорошенка, татари. Гинули жителі, багато їх було забрано в татарську неволю. В 1672 році гетьманом України стає бувший Веприцький сотник, людина, яка добре знала наші краї, Іван Самойлович. Одним з першими його універсалів було надання маєтностей монастирям та церквам. Серед них і надання «сельца Павловучки» в володіння Пустинно-Скельському Спасо-Преображенському чоловічому монастиреві. Про це ми визнає мозі скарги скельського ігумена митрополиту 1761 року, в якому той, між іншим, вказує на те, що село було надане монастиреві гетьманом Самойловичем «осьмьдесят лет назад». При цьому все посполите населення працює тепер на нього. Видається охоронна грамота від гетьмана, тепер їх не мають право забирати до себе на роботи козацька старшина та козаки, не мобілізують на вій ну, не забирають худоби для війська, вони не повинні брати на постій війська. Селяни платять фіксований річний податок або натурою, або роботами на користь святої обителі, обробляють монастирські поля навкруги, яких стає все більше після випалювання лісу, збирають меди та віск, в лісі полюють звіра. Ніхто, крім ігумена ними розпоряджатися не може.

Козаки ж окрім служби у війську в складі Павловського куреня Грунської сотні та роботи в своїх господарствах, могли займатися винокурінням, виробляти поташ для пороху та добувати селітру, якої так багато на території Павловочки. Недарма до сьогоднішніх днів місцина, де побудовано містечко нафторозвідників, за кладовищем, називається «бурти». Село адміністративно входить до Грунської сотні Гадяцького полку, Грунського  повіту.

Дещо пізніше до нас дійшов унікальний документ: Універсал гетьмана Івана Мазепи від  6 липня 1691 року, в якому гетьман Мазепа підтверджує своїм універсалом володіння Скельського монастиря на село Павлівочка, що було надане йому раніше: «….Пресветлейшихъ и державнейшихъ великихъ государей ихъ царского пресветлого величества Войска Запорожского гетманъ Іоаннъ Степановичъ Мазепа. Іхъ же царского пресветлейшего величества Войска Запорожского всей старшине и черне, особливе пану полковникове Гадяцкому, сотнику Грунскому, отаманове городовому, війтове, и всем тамошнимъ обивателямъ и кожному, кому о том ведати надлежит, ознаменуемъ, ижъ яко за пришлого антецезссора нашого бывшего гетмана и за нашого гетманского уряду законники монастира Скелского селцем Павловочкою, в уезде Грунском  найдучомъся  владели и изъ оного вспартю ихъ монастырскихъ недостатковъ всякую звичайную повинност отбирали, так мы, гетьманъ, тепер тое же селце Павло вочку при превелебном отцу Пахомию Федоровичу, теперешнему ігумену Скельскому, зъ повагою сего універсалу нашого приказуемъ, абы нихто зъ старшини и черне полку Гадяцкого, а особ ливо господар нашъ ему, отцу ігуменови, зъ братіею в владению оного села жадное не важилися чинити перешкоди и становиська войсковимъ людемъ, жеби не давали, а войтъ з посполитими тяглими людми (опрочь козаковъ) абы всякую  повинность и послушенство отдавали.

Данъ в Батурине, июля 6 року 1691. Звишъменованый гетман, рукою власною. К сей копыи во верности сходства с поденнимъ універсалом владелецъ иеромонахъ Прокопий Бочковский, игуменъ монастира Пустинно-Скелского свято Преображенского своеручно подписался, а подленный универсалъ къ себе принялъ. Сводилъ с поденними універсалами писар полковой гадяцкий Ситенский»[1].

Село в ті часи було відносно заможним, а може точніше сказати, життя в ньому було більш стабільніше та спокійніше, тому що вони не знали над собою сваволі українських та російських  чиновників.

             Малопавлівські козаки, як і весь Гадяцький полк, не приймали участь у Полтавській баталії. В часи, коли на нашій території велись бойові дії (грудень 1708–січень 1709 р.) тут шведів немає. Жителі Павловочки за наказом того ж таки Мазепи перейшли під захист земляної фортеці в Грунь. Та населення Грунської сотні й не підтримало виступ гетьмана Мазепи. В основному це звязано з тим, що ще восени 1708 року сюди були введені російські війська, а в Груні весь час знаходився російський гарні зон. Після Полтавської баталії груняни за вірність престолу отримали подяку від головнокомандувача російських військ графа Головкіна, а в 1710 році гетьман Іван Скоропадський підтверджує своїм універсалом права Скельського монастиря на село Павловочку, що пізніше дублюється Гадяцьким полковником Іваном Чарнишом – «Его Царского Пресветлого Величества Войска Запорожского Полковник Гадяцкий Іванъ Чорниш. Вамъ Пану Сотникове Грунскому Атаманови Городовому и Войтове ізо всеею громадою тамошнею, а особливе тоей же сотне Села Павловочки Войту зо всеми Посполитими людми тамошными, доброго от себя всемъ зичачи здоровья, сымъ листомъ моимъ обьявляю; Поневеже яко за бившихъ Антецессоровъ, Села Павловочки люде в подданстве до Монастиря  Скелско–Пустинного житель нов, для вшелякихъ ихъ монастирскихъ недостатковъ остаться; знадбудовались. Такъ и за Щасли вой нашей нинешней Ренасентаде Изне Вельможное Его Мосце Пана Гетмана довго ему богоденствуять и Панувать: Подтвердительний Поважний Его Панский Универсалъ натихъ же Посполи тихъ людей жителей села Павлувочки виданъ и жебы оны в темъ кое до Обытели Святой отдавали послушенство, и безъ жадной спреки повиновение Про то и Я Полковник стосуючись  Гетьманс кому Універсалу; а надто зглянувши на разоренную от неприятелей шведов близко не доконца обитель святую Прошению Превелебного Отца Гервасия нинешнего Ігумена зо всеею братиею Скелской с усадебами месце; войтови Сельця того Павловучки з посполитими людми абы нывчом до наданого Послушенства в отдаваня оного не били спеки Приказую, им вижепомяненой Старшине Грунской послушность доводить а надто непослушнихъ воле и указовъ Ігуменскихъ и супротивящихъся ихъ правом карати посполитих  повеліваю.

Данъ в Гадяче сея Июня месяца 30 дня 1710 Року Вишепоменований Полковник Рукою Собственною. Лист Пана Полковника Чарниша маетность Монастирскую даную….»[2].

Найбільш повні перші відомості про населення села я Вам приводжу з присяжних списків Грунської сотні Гадяцького полку від 1718 року: «1718 Года. Присяги Гадяцкого полку духовныхъ и светскихъ жителей въ верности наследнику цесаревичу Петру Петровичу…..Сотне Грунской… Село Павловочка. Товариство. Кость Бихкаленко, Супрун Бедриченко, Хведор Зозуля, Игнат Нестеренко, Карп Бедриченко, Михайло Сахненко, Данило Левченко-атаман, Грицько Тара сенко, Федор Нечай, та інші…Того ж села Павловки посполитые: Роман Мулий, Яков Максиме нко, Максим Карпенко, Тимош Самойленко, Яцко Вакуленко, Гаврило Даценко, Василь Радченко, Самуйло Дудченко, Иван Ткач, Хома Кравец, Грицко Дейко, Василь Плевенко та інші. Тобто згідно цьому перепису в Павловочці в 1718 році проживало 17 сімей козаків, що служили в Грунській сотні та 45 сімей посполитих(селян), що були підданими Скельського монастиря. Тут же вперше споминається і священик Петропавлівської церкви – Костянтин Григоровичем, з чого можна взнати і ім'я першого приходського священика храму Петра і Павла – отець Григорій (Даценко), як покажуть про це подальші дослідження. Малопавлівські козаки згадуються ще в списку козаків, що вирушили в похід до фортеці Св. Катерини в 1725 році та реєстрах Грунської сотні тих часів  «Виденія Полку Гадяцкого хто іменно з якой сотне в низовой походъ до крепости святой Катерини на перемену прежнимъ козакамъ в семъ 1725 году июля 21 дня виправлений, Василій Рожанский сотникъ Зенковский полковий командиръ.…Села Павловочки козаки Хвилонъ Колодка, Андрушко Тарасенко, Савка Охматовский»[3].

Все тогочасне населення села в XVIII сторіччі поділялося на три стани – козаки, що входили в малопавлівський козацький курінь на чолі з курінним отаманом і відбували військову службу в Грунській сотні за свій кошт, маючи своє господарство, за що їм надавалися наділи землі, які могли передаватися в спадок. По майновому стану( кількість десятин землі) вони поділялися на можних, середніх, убогих та «крайнє убогих», причому наявність коней та волів у козаків була обов’язкова. Проживали великими сім’ями, сумісно ведучи господарство. За походи платили їм невеликі гроші. Крім цього козаки варили горілку на продаж, селітру, виробляли поташ, у багатьох з них були вітряні млини. Серед них виділялася також місцева старшина – отаман та осаулець. Як правило це були більш заможні та впливові люди в селі.

Більшою частиною населення нашої села були посполиті(селяни), які були підданими Скельського Свято-Преображенського чоловічого монастиря, що знаходився біля нинішнього села Скелька, на горі. Старшим над ними був війт. Він збирав податі, передавав розпорядження ігумена селянам. Це також був один з найзаможніших селян у селі. Життя монастирських селян, якими і являлися жителі Павловочки було дещо легше, ніж в інших населених пунктах. Заборонялося окремими універсалами гетьмана забирати худобу та тягло на війни, сотнику не можна було притягати посполитих до інших робіт. Бо ігумен і монастирська братія всіляко берегли та захищали своїх підданих. На всякі їх утиски ігумен відповідав супліками в Генеральну Військову Канцелярію. Та інколи селян все таки забирали на війни з худобою в якості погоничей. Іноді їм навіть приходилося приймати участь у бойових діях. Тоді вони могли перейти до козачого стану. По майновому стану посполиті також поділялися на грунтових, середньогрунтових та убогих, а ще виділялися такі, як «живучі за рахунок тільки своїх городів».

Козаче ж життя було зовсім нелегким: загибель та хвороби під час походів, важка праця по господарству, часто і густо нічим було обробляти землю бо гинули в походах коні, а вдома без чоловічих рук занепадало господарство. Тому багато хто з них старався навпаки перейти у поспольство, або спродував землю та йшов у підсусідки до своїх більш багатших родичів – лиш би не брати участі в походах. В селі козаки та селяни жили окремими громадами: були окремі суди і навіть одружувалися парубок та дівка одного стану. Хоча деякі питання й вирішували «зупольно» –  тобто разом.

Серед жителів села того часу ще виділялося духовенство. Перш за все священицький рід Даценків: отець Григорій, Костянтин Григорієв, Михайло Костянтинов, Костянтин Михайлов, Григорій Михайлович, Василь Михайлович, Микита та Андрій Даценки. Це нащадки якогось поселенця Дацька, що був мабуть серед перших жителів нашого краю та одним з засновників нашого села і які до середини 19 сторіччя правили в Петропавлівській церкві та їх сім'ї. Священики в селі мали окремі обійстя, землю, робітників. До них односельці відносилися з великою повагою. Їх діти були також дияконами та псаломщиками в храмі.

Найповніші відомості про населення села Павловочки ми отримуємо з ревізії  1731 року: «Году Іюня 8 дня. Сведеніе Сотне Грунской Сочиненное по Указу  коликое число всей Сотне нине налицо, дворовъ козачихъ з найзамож нихъ, убогихъ, и крайнъ убогихъ, и такожъ подсусед ковъ козачих, по розписе сей явствуетъ. Той же сотне села Павловочки можние козаки – Атаманъ Козьма Бедрицкий, Уласъ Охматовский з братомъ, Гаврило Гриценко, Федоръ Нечай,…Ітого – 10; Того ж села средние козаки - Феско Костенко, Ярема Овечка, Гарасимъ Мусъенко, Захарко Дячен ко, Грицко Богатиренко, Евтухъ Сердюкъ, Карпъ Бедрицкий,… , Ітого 13; Того ж села крайне убо гие козаки - Іванъ Цибулка, Остапъ Муленко, Палъй Чередникъ - Ітого 3; Того ж села козачие подсуседки – Іванъ Литвинъ, Іванъ Кучмеенко -– Ітого 2; 1731 году іюня 8 дня виденіе Монастиря Свято Преображенского Пустинно Скелского коли кое в селе Малой Павловочке до оного Монас тиря имеются поместия можнихъ среднихъ и крайне убогихъ, ниже сего показуемъ: можнихъ -Іванъ Шелестъ з братом, Яковъ Самойленко, Ітого – 2; Средніе - Василь Плевко з синами, Яковъ Галецкій, Степанъ Кударъ, Назаръ Дорошенко, Хведко Романенко, Василиха Романенкова удова,……Ітого 20; Убогіе - Яковъ Гайдичъ, Павло Шелепуха, Кирикъ Батирець, Михайло Кобезький, Хведко Перехрестенко, Іванъ Романенко, Савка Лесенко, Никита Пустоваръ, Павло Ткачъ, Грицко Соловей з братомъ, Кирикъ Ярового братъ, Прокопъ Вовкъ, Мартинъ Литвинъ, Левко Зачерило,…….. - Ітого 21; Крайне убогіе - Матвей Соболь, Грицко Дейченко, Остапъ Муленко з братомъ, Михайло Ремезенко, Павло Ремезенко з братомъ, Супрунъ Колесниченко, Никита Кобезкий, Семенъ Прувский з синомъ, Степанъ Павлишинъ зять, Василь Меняйленко, Пахомъ Савченко,…, Итого – 30. Итого всех 73».

Отже в 1731 році в Павловочці 28 козачі двори та 73 двори посполитих. Статистика каже, що в ті часи в середньому сім’я складалася з 8 чоловік, то можна сказати і про кількісний склад населення – 800-900 чоловік проживало. З 1735 року козаки стали поділятися на козаків виборних, підпомошників та підсусідків. Виборні –найбільш заможні, постійно несли військову службу. «Підпомошники» постійно не служили, а працювали над спорядженням виборних в похід. А козачі підсусідки проживали на подвір’ях у більш заможних козаків, своєї землі не мали, повністю залежачи від хазяїна. Та й козак не мав права покинути місця проживання без дозволу сотенних властей навіть на короткий період без згоди або наказу сотника. Продажа грунтів козаками та їх перехід у посполиті також заборонявся тодішніми законами.

Багатство жителів села тоді оцінювалися по кількості десятин землі та кількості тяглової худоби. Є земля - повинні були бути в господарстві воли та коні, щоб її обробляти. Є худоба - потрібно мати достатньо землі, щоб годувати коня та вола. Тому практично все населення села й мало худобу. Землі в ті часи у жителів було достатньо. Цьому свідчення назви урочищ та місцин, що бачимо в пізніших межових записах. Коней та волів в більшості люди вирощували в своїх господарствах з бичків та лошат, бо ціна їх була висока.  Чим більше худоби, тим багатше господарство. Населення Павловочки поступово зростає, хоча смертність в середині XVIII ст. висока. Так в 1744 році за рік було 22 весілля, народилося 54 дитини, померло 50. Померлий 65 років вже записувався – «глибокий старец». Середня продовжуаність життя складала 45-50 років. Так уже в 1740 році в селі було 30 козачих дворів, де було 30 хат і проживала 31 сім я. А в 1750 році воно нараховує вже більше 1000 чоловік, в 115 дворах. В селі розташований двір, шинок та воловня  полковника Семена Милорадовича,  двір священика Костянтина Михайлова, двір Молдавського Гусара. При церкві є школа. Місцеві курінні отамани відносно багаті та поважні товариством козаки – Данило Левченко, Петро Нечай, Кузьма Бедрицький, Яцько Бедрицький, Стефан Бедрицький, Петро Никифорович Ковалюха, асаулець – Іван Сердюченко. Війт – Кіндрат Мулей, Ілля Іванович Кударенко. Про майновий статус посполитих  – 21 двір мав худобу: воли та коні і наділи землі з сінокосами, 6 сімей рахувалися заможними. Це двори Федора Романенка, Лук’яна Івановича Цимбаленка, Гаврила  Тимофійовича Самойленка, Гаврила Гагіна, Матвія Зажериленка, 34 дво ри, в яких було 36 хат, відносилися до  бідних -  не мали наділів землі та сінокосів, вся їх земля бу ла біля хати. Всі вони мали лише 5 коней та одного вола. Дивлячись на ці ревізії видно, що багато землі в Павловочці належало Милорадовичам – сотникам Грунським. Також їм належали двори, воловні, шинки. У 1780 році в Павловочці народилося 46 дітей ( 20 дівчаток і 26 хлопчиків), померло 44 чоловіки (з них дітей 19). Одружень було 11.

               В 1760 році гетьманом України стає Кирило Розумовський. Своїм указом від 26 листо пада 1761 року він забирає село Павловочку з-під володінь Скельского монастиря до свого рангового володіння – Гадяцького замку. Для селян правда нічого не змінилося. «Онъ же гетманъ положилъ при монастыряхъ быть темъ привилегиямъ, которые имъ даны отъ техъ же королей, которыми наданы имъ деревни въ вечность; между прочими-же правами наконецъ конституциями положена со стороны шляхтичей давность 60-детняя…,но въ противность правамъ гетманы отдали монастырю Гадяцкому деревни изъ урядныхъ гетманскихъ. Гетманъ графъ Разумовский приказалъ возвратить къ замку Гадяцкому отъ монастыря  и отъ разночинцевъ все надлежащие къ нему села и деревни, которые розданы гетманами ненадлежаще»[4].

В 1788 році тут було населення 991 чоловік, козаків – 476 (дітей 264), селян - 422, духовних – 22 чоловіки. Козачих дворів – 39, посполитих – 41,бездвірних – 7, посполитих в дворі Милорадовича – 3. Великі сім ї були у козаків Григорія Федоровича Павленка(12 чол.), Гаврила Мироновича Дейко(13 чол.), Петра Никифоровича Ковалюхи (6 чол.), Трохима Григоровича Бедрицького (11 чол.), Оврама Никифоровича Єдленко (14 чол.), а також багаточисельні сім ї Тарасенків, Левченків Шапарів, Шелестів, Нечаїв, а серед  селян – сім’ї Іллі Івановича Кударенка, Трохима Максимови ча Павленка, Івана Федоровича Романенко, Леонтія Леонтійовича Зажерила.

Після ліквідації полково-сотенного устрою в 1785 році козаки Грунської сотні ввійшли до Сіверського карабінерного полку. А Мала Павлівка входить спочатку до Малоросійського, а потім до Чернігівського намісництва Зіньківського повіту. Землі в селі належать графу Разумовському, полковнику Семену Милорадовичу, що проживає в Груні та Василю Трохимовичу Бразолю – бунчуковому товаришеві, бувшому Грунському сотнику.

Всі жителі Павловочки сповідують православ’я. В  Петропавлівській церкві, побудованій ще в середині XVII сторіччя в  1763 році проводиться капітальний ремонт. В її приході на кінець 18 сторіччя 1004 чоловіки. Священиками в цей час Даценки – Василь Михайлович та Григорій Михайлович, які проживають тут же при храмі. Дияконом  Андрій Леонтієвич Перехрест, а паламарем Єдленко Стефан Семенович. В 1810 році Розумовський спродує остатки своїх володінь в наших краях. Після цього селом володіють  Бразолі –  Василь Трохимович, бувший сотник, та його нащадки. Яким чином землі Милорадовича та Розумовського перейшли до рук Бразоля, я достеменно не знаю. Частину земель більш за все він купив у Розумовського, а землі Милорадовича, можливо, відійшли йому як придане його старшому синові Стефанові, що одружився з дочкою того ж Милорадовича і проживав у Груні. На протязі XIX сторіччя Павловочка інтенсивно розвивається, виростає її населення, само поселення виходить за межі ярів, та забудовуються багато нових вулиць, будується школа, саме село стає ошатнішим  та красивішим.