© Андрій Парамонов (Харків)

Про те хто саме побудував триповерховий кам’яний будинок по Московській вулиці по старій нумерації № 9, а з 1875 року під № 12, на сьогоднішній день сказати не берусь. Архітектором будівлі був городовий архітектор Андрій Тон, а значить його побудували до 1844 року. Окрім будинку в середині дворового місця був дерев’яний флігель з кухнею і такі ж служби, в останніх були каретний сарай, стайня.

Другим власником будинку став тимчасовий харківський купець 2-ї гільдії Едуард Карлович Шенвальд, який у 1866 році прибрав старі служби і флігель, а замість них побудував за проєктом колезького секретаря А. Колтуновського два кам’яних двоповерхових флігеля, кам’яні служби, а також до будинку додав двоповерхову прибудову. Перебудови здебільшого були необхідні під головного орендатора кондитера Марку, особливо прибудова до будинку, де розмістилась кав’ярня-кондитерська, на той час сама відома у Харкові. М. Марку прибув у Харків у 1857 році і спочатку відкрив кондитерську в готелі «Акули» на протилежній стороні Московській вулиці. Однак щось там його не влаштовувало і він перебрався у 1867 році будинок Шенвальда, який забезпечив йому нові приміщення. Пізніше Марку відкриє ще дві кондитерських одну в Торговому домі Павлових («Гранд-Готель») та в готелі Едуарда Християновича Машель Катеринославською вулицею.

Нові служби на дворовому місті Шенвальда надали змогу розміщувати в них чотири екіпажи, 11 коней, запаси сіна, льодовики, погреби для продукції. У флігелях на першому поверху розміщувалось виробництво, а на другому поверху жили майстри, які працювали у Марку. Сам кондитер жив над кав’ярнею де в його розпорядженні були три кімнати.

На новому місті Марку довів свої кондитерські творіння до досконалості у 1870-і роки і рівних йому в цьому не було, особливо на Пасху. Він пропонував на вибір на замовлення відразу кілька різного роду паски: петербурзькі, московські, варшавські баби, тюльові баби і малоросійські папошники. Їм же пропонувалися кілька варіантів пасок: вершкова, шоколадна, рожева, сирна. Робили тут на замовлення і крашанки, незвичайних кольорів та візерунків. У Марку можна було все запакувати до кошиків і отримати замовлення прямо додому. При кондитерській готували шоколад, шоколадні вироби, торгували чаєм, какао, кавою, пекли різного роду білосніжні булки і хліби.

У 1886 році кондитерські Марку були продані кондитеру А. Дельпеш, однак довго він у Харкові не працював, а виробництво по Московській вулиці 12 викупив більш вдалий кондитер – підданий Французької республіки Іустин-Луї Пок, який прибув до Харкова на початку 1860-х років.

Пок ропочав свою діяльність з того, що працював на власників ресторацій  при готелях. У Харкові він зустрів своє кохання в особі німкені Цецилії Германівни Шверцель, і наважується відкрити власний заклад, нажаль сьогодні не відомо де саме знаходилась перша кондитерська Пока. Справи йшли добре, родина Поків взяла курс на накопичення грошей на вкладання у нове приміщення чи будинок. У 1872 році у них народилась донька Антоніна, а у 1875 році син Генріх-Людовік.

У 1888 році Пок викупив не тільки колишнє підприємство Марку, але і все дворове місце Шенвальда. На «пригодованому місці» кондитерська Пока розцвіла, і тут звичайно слід зазначити, що майстерність кондитера Іустина Пока вдало поєдналася з ощадливістю та діловою хваткою його дружини Цецилії. У 1891 році колишній будинок Шенвальда по Московській вулиці був перебудований, а його фасад пофарбовано в колір молочного шоколаду. Триповерховий будинок Поків після перебудови став одним із найкрасивіших на Московській вулиці. Перший поверх будинку займало власне кафе-кондитерська, два верхні поверхи були житловими. В одному з флігелів діяла шоколадна фабрика, яка успішно конкурувала з більшими харківськими підприємствами завдяки високій якості шоколаду. У 1900 році фабрика Поків була перебудована, нове сучасне обладнання ще більше ставило її в один ряд із найдосконалішим підприємством Жоржа Бормана. На початку XX століття тут працювало понад 200 чоловік майстрів, службовців та робітників.

Якщо якість шоколаду на фабриці була вищою за всілякі похвали, то ось щодо тортів було чимало нарікань. Ще з часів, коли сам Іустин Пок брався за справу у своєму кондитерському виробництві, тут робили на замовлення величезних розмірів торти з неймовірно смачним кремом. Їх прикрашали фігурками із цукрової мастики та цукрової порцеляни, фруктами які оформлювались в желе з виноградних вин. Згодом ця традиція почала відмирати, та й кремові торти стали виходити з моди, але Пок завзято їх виробляв, виставляючи кілька різних варіантів у кондитерській на звичайний продаж. Доступність торта від Пока стала своєрідною рекламою! Ще б пак, якщо раніше замовлення торта обходилося в 10-15 рублів, то тепер він коштував 2 рублі в будь-який день, крім святкових.  

Цецилія Пок довго терпіла улюблені кремові торти чоловіка, поки одного разу в 1899 році не вибухнув гучний скандал. У середині вересня одночасно кілька сімей у Харкові отруїлися тортами Пока. Один із тортів купив дійсний статський радник Микола Адамович Савич-Заблоцький, який покликав до себе гостей. Другий торт купив доктор Сергій Володимирович Герцог для своєї родини, але почастував і слуг. Ще один торт купила на свої іменини вдова колезького радника Єлизавета Григорівна Туранська і пригощала їм гостей. Всім хто їв торт стало через деякий час погано, ну далі як завжди всі симптоми властиві харчовому отруєнню. На щастя, ніхто не помер.

Лікарська управа провела ретельне розслідування і з’ясувала, що всьому виною був крем на торті, який через спекотну погоду почав швидко псуватися, що спричинило появу токсинів, які й спричинили захворювання у людей. Цей випадок похитнув довіру до кремових тортів Пока, та й власники зрозуміли, що краще буде від них відмовитися.

Цецилія Пок пережила не тільки свого чоловіка, який помер на початку XX століття, тож 35-річчя фірми вона відзначала вже без нього, а й свого сина Генріха. Син здобув первинну освіту в Харкові, як підданий Франції служив в армії у морській піхоті, де й похитнулося його здоров’я. Повернувшись до Харкова, він став директором та розпорядником шоколадної фабрики батьків. У нашому місті його знали, як спортсмена та автомобіліста. Він помер 15 листопада 1915 року, відспівувався в костелі за великого збігу народу і був похований на католицькому цвинтарі.

Після націоналізації 1920 року фабрика Пока увійшла до складу державної мережі «Червоний кондитер». Крім кафе-кондитерської на Московській 12, колишнє Пока, до цієї мережі увійшли кондитерські на Сумській 5 та Катеринославській 4. Можливо, що колишня фабрика Пока на Московській вулиці виробляла основні види продукції для всієї мережі, тому покупці по-старому називали кафе Пока і кондитерську Сумській вулиці 5, що відбилося серед літераторів довоєнного періоду.

У роки Другої світової війни будівлі колишньої фабрики та кондитерської Поки постраждали в ході вуличних боїв і після війни були розібрані. На їх місці сучасна будівля та ніщо матеріальне більше не нагадує про цікаву та загадкову родину кондитерів із Франції та Німеччини, для яких Харків став батьківщиною. І все ж імена Юстина, Цецилії та Генріха Пок залишаться назавжди в історії нашого міста.