В долині, притулившись з обох боків до невеличкої річки Грунь-Черкаська, розташувалося невеличке село Шенгеріївка Зіньківського району Полтавської області, яке ще місцеві люди в окрузі називають – Шендерівка. Йдучи по селу, зустрічаються мені жителі цього села потомственні хлібороби: щирі, добрі, привітні. В центрі нова білокам’яна красуня школа, пам’ятник воїнам, а у яру стоїть невеличка капличка та відновлена життєдайна криниця з цілющою водою, що з давніх часів названа «Молодеча», і споминається в науковій літературі при описах Зіньківщини ще в 1847 році.

В доісторичні часи територія села це рівнина, вкрита пишною рослинністю, де водилися величезні травоїдні тварини, з теплим вологим кліматом. Дніпровський язик льодовика приніс сюди холодні вітри та морози. Замість листвяних лісів – тундра з низько рослими деревами та кущами. Гуляє пронизливий холодний вітер, бігають табуни оленів та інших тварин, що змогли вижити в період похолодання. Після розтанення льодовика встановився подібний до нинішнього клімат, хіба що дещо вологіший. На місці тундри з’явилися яри та провалля, по дну кожного з яких потекли життєдайні ручаї, що злилися в невеличку річку, правий корінний берег якої  був крутий, а лівий пологий, вкритий луками та очеретом, яка значно пізніше і стала називатися Грунню, але про це пізніше.

Десь приблизно починаючи з 5000 років до 2800 років до н.е. починається заселення нашого краю первісною людиною. Це кам’яний вік. Офіційно в ці часи на нашій території не зафіксовано слідів життя людини. В III-IV тисячолітті до нашої ери виникають поселення ближче: на території сучасного Зінькова, Ковалівки Зіньківського р-ну, Буймерівки, Охтирки, Котельви – так звана гребінцево-ямкова культура. Коли через тисячі років виникають перші людські цивілізації –давньоєгипетська, шумерська, егейська, наш край ще довго залишається на периферії цивілізованого світу. Ось як пишеться в Історії Переяславської землі на стор.88 «……Въ древнее время, насколько то знаетъ исторія, движеніе населения имело направленіе съ востока на западъ, при чемъ главную массу движенія составляли разнаго рода кочевники: скифы, сарматы, гунны, авары, печенеги, половцы, и проч.; съ востока же, изъ Азіи, пришли въ Европу и славянскія племена и частью поселились въ пределахъ Руси, частью подвинулась дальше, въ западную Европу. Затемъ, несколько позднее, кроме этого движенія съ востока, мы замечаемъ движеніе обратное – оседлое населеніе правой стороны Днепра движется по речнымъ участкамъ, съ запада на востокъ, но движеніе это медленное, идущее постепенно, шагъ за шагомъ, мало похожее на то, какое соверша лось въ этихъ местахь значительно раньше, при начале формированія русскаго государства…»[1].

Залізний вік це період в проміжку часу з 1600-800 рр. до н.е. Рахують, що тоді ж і стали густо заселятися долина річки Грунь Черкаська. Нашим краєм проходили збирачі, мисливці, бортники, але документованих фактів проживання людей тут в цей період не виявлено. В цей час уже формується те природне середовище де починає жити наше найдавніше аутохтонне населення. Тоді тут були степи та  росли величезні  густі трави, що зрошувалися річкою Грунь та безліччю маленьких річок-потічків, що протікали по дну кожного яру, пересихаючи влітку, і наповнювалися влітку, до середини червня густо зрошуючи землю, порізану на ділянки ярами, байраками та урочищами.

Через 2 тисячі років поступово дійшли до нас з Заходу та Правобережжя і густі, дрімучі ліси, що також приводило  до зміни клімату, флори та фауни нашого регіону. Ліси заселили спочатку всі рівнини, а потім менше вже яри та урочища. І лише пойми річок зосталися безлісими. Поступово ними заполонилося все межиріччя Псла і Ворскли (так виділялася наша територія, оскільки в ті часи ще не було топонімічних та гідронімічних назв на ній). Тут росли дуб, берест, граб, в’яз, де інде ясен, осина, липа, клен, береза, сосна, ялина, в вологих місцях верба.

В лісах водилися маса птиці та тварин, про які ми зараз можем читати лише в літера турі. Можливо це і були предки тих лісів, що збереглися і були відображені на першій відомій нам карті нашого краю Боплана в 1648 році, і називалися Бокруров ліс. В ті часи річка Грунь була набагато глибша, менш заболочена, в ній водилося багато риби.

Клімат помірний: м’яка зима, середні температури влітку, поряд повно вологи в річках. «…о некогда бывшихъ тутъ дремучихъ лесахъ. Они были также и по теченію Псла. Горы и нынешние луга по берегу этой реки некогда были покрыты самыми дремучими лесами. Мы видимъ ихъ ниже по Ворскле и теперь, какъ напримеръ, около Журавнаго, Переяславское княжество упорно боролось за свои границы и, благодаря лесистости своей территоріи, и въ XII в. удержало небольшія поселенія даже по Ворсклі. Все это факты известные. Мы вправе, поэтому искать въ более лесныхъ местностяхъ остатковъ славянскихъ поселеній въ гораздо боліє продолжительное время, чемъ въ местностяхъ открытыхъ[2].

Починаючи з VIII-VII ст. до н.е. на цій території живуть племена будинів. Про них Геродот пише, що це землероби, живуть у лісах, що це великий та численний народ, вирощують злаки: пшеницю овес, просо, ячмінь, обробляють землю сохами з залізними наконечниками та  вирощують худобу. Проживають у городищах, селячись по річках. Ними заселяється і басейн річки Грунь. З заселенням на нашій території людей дещо змінювалася і сама природа. Паралельно з будинами проживають тут і люди жаботинської культури. Є відомості, що і на території села Шенгеріївки були поселення цих людей.

Більш повніші відомості про постійне життя людей з’являються тут значно пізніше і зв’язані з появою в наших краях скіфів-орачів. Скіфи обробляли землю та давали воїнів до війська. Цього ж часу датуються і безліч земляних насипів та курганів, що й нині поодиноко стоять на полях і в XIX ст. були описані Полтавською ученою архівною комісією, в тому числі і на території нинішнього села Шенгеріївки. Багато ще народностей проживали в різні часи на нашій території в тому числі і на території нинішнього села, адже умови для життя були ідеальні: поряд вода, в долині родючі грунти, на горі ліс, де було повно дичини, а в річці риби. Це кіммерійці, сармати, готи, роксолани, склавени, угри. Пізніше територія входить в склад багатоплемінної держави – Велика Булгарія, що існувала декілька сот років. Після них ми плавно перейшли до складу хазарської держави.

В Київську Русь ми входимо в складі сіверянських народів до Чернігівського, а пізніше Новгород-Сіверського князівства, а точніше до Сновської тисячі, Верхньоворсклинської волості. Територія де нині знаходиться село була кордоном між двома великими князівствами Київської Русі – Чернігівського та Переяславського і була розмінною в між усобицях руських князів. Тому в різних історичних працях її відносять то до Переяславського князівства, то до Новгород-Сіверського.

Ось що пише про нашу територію історична література: «…Въ числе другихъ рекъ, впадающихъ въ Пселъ, необходимо указать на Локню, Грунь, Ташанскую Грунь и Голтву; последняя въ велико княжеску эпоху носила назваше Голтавъ. Незначительныя по своей величине, они, однако, благодаря удобству своего положения, своей близости другъ отъ друга, давали возможность оседлому населе нию двигаться понемногу отъ одной реки къ другой, все далее и далее на востокъ...Крайней рекой Переяславльскаго княжества, замыкающей его съ востока, была р. Ворскла или иначе –Върьскла, известная въ начальной летописи подъ именемъ Върскла …»[3].

До Київської Русі ми ввійшли плавно, просто правителі сіверянські перестали плати ти данину хазарам, а стали під руку руських князів. Під час давньоруської держави по річці Груні знаходилися сторожові вежі, адже вже за Ворсклою були володіння печенігів та інших степовиків. Та і до сьогоднішнього дня ми точно не знаємо чия це територія була – чи степняків, чи Руських князів. Адже основна оборонна лінія проходила по річці Сула, а межиріччя між Пслом та Ворсклою, як рахують, було просто полем битв. Тому в наших місцях з давніх давен було дуже багато могильників та курганів. Недарма значно пізніше в XVII ст. тут скрізь добували  селітру – а це органічні рештки, тобто рештки тварин та людей. В ті часи наше населення сіверяни проживало рука об руку зі степовими народами. Знали мову один одного, звичаї, торгували між собою.

З середини XIII ст. ми завойовані монголо-татарами і знаходимося під їх владою близько 150 років. Багато населених пунктів занепали, хоча наше населення не постраждало. Вони і дальше вирощували хліб та надавали молодих юнаків для армії монгольських ханів. Потихеньку життя відроджувалося. Люди повертаються на старі місця. Починаючи з 1362 року руські землі переходять під владу Великого Князівства Литовського. Межиріччя Псла та Ворскли, входить в володіння правнука хана Мамая мурзи Лекси Мансуркіятовича.

В 1399 році відбулася битва між об’єднаними силами руських князів проти монгол біля нинішнього села Лихачівки Котелевського р-ну. З цього періоду і приходить до нас назва «грунь, груні». А справа ось у чому. В війську Вітовта було багато вояків з Галичини з місцевості під назвою «груні». І на сьогоднішній день в Карпатах є гора Грунь і населені пункти з такою ж назвою. А після розгрому литовсько-руських військ, останні втікали з Більська в ліси від татар, адже ті не могли їх там дістати. Ось і забрели ці люди на невідому річечку та й стали тут проживати, а місцевість та річку назвали «груні». Та і схожа вона була на батьківщину, адже слово означає «горб, глина», а ці містини були якраз у ярах та горбах , і глинисті. Лекса після розгрому князя Вітовта під Опішнею і Більськом, вивів його до Москви, і пізніше перейшов під його підданство разом зі своїми землями та населенням, охрестившись, і став князем Олександром Глинським.

В XV-XVI ст. він та його нащадки і стають першими володарями наших земель. Литовські князі Гедимін та Вітовт провели ряд успішних походів на південь до Кавказу. Там вони взяли багато полонених. Серед них була і черкеська княжна з своїм народом. Литовці розселили полонених по своїх прикордонних річках з умовою несення ними сторожової служби. Були вони поселені і по річці Грунь. Після цього аж до 20 років XX ст. річка вона і зветься Грунь-Черкаська. В 1480 році через наші краї прошуміла орда Менглі-Гирея, кримського хана, яка зруйнувала все дощент. На цей раз наші краї уже були зруйновані так, що життя в ньому відродилося аж на початку XVII ст. Правда можливо «груні» – тюркська назва, адже межиріччя Псла і Ворскли – це дідичні землі мурзи Лексади (Лекса), де проживали татари, в мові яких «грунь» означає глина. З цього випливає, що ця місцевість обжита  задовго  до Вітовта і має вік наряду з Опішнею та Полтавою.

Під час литовсько-польської держави шенгеріївський край це уходи «Ворскол-сівер», і  відносяться до володінь Канівського та Черкаського замків, що на березі Дніпра. Сюди приходили мисливці, рибалки, бортники(пасічники) на свої пасіки (хутори), де сезон но займаються промислами. Також тут займалися будництвом, селітроварінням, смоловарінням.

Найбільш прибутковим з них було  бортництво, адже мед – стратегічний продукт того часу. Літні уходники працювали тут до пізньої осені, а потім поверталися в Черкаський і Канівський замок додому, а на зміну їм приходили зимові уходники, що займалися полюванням взимку. А ще процвітали тут «копачі» - люди, що розкопували скіфські могили, виймаючи все цінне звідти. Постійних же поселень тут не було, хоча землі ці були роздані польсько-литовським магнатам. Правда після нападу Менглі-Гирея татари рахують все лівобережжя своїм. Так ми зустрічаємо у 1508 році ярлик кримського хана на княжіння литовським князям нашими землями. Але підтвердити силою свої зазіхання монголи вже не можуть. Їх славна Золота Орда розпалася і сами вони потихеньку переходять з своїми людьми на службу до Литви.

Життя ж тут було вкрай небезпечне, що й стримували колонізацію, в тому числі й території села Шенгеріївки. Все що людина своєю тяжкою працею нажила, можна було позбутися за якусь мить після нападу степняків, що приходили з-за Ворскли, забравши людей в полон, знищуючи старих та немічних. А в тодішній Речі Посполитій ще не було достатньо сил, щоб захистити свої прикордонні землі. Ось і хазяйнували тут татари та свої «джентльмени удачі» - козаки, що жили за рахунок грабунків. Тому вже тоді ці перші поселення уходників були напіввійськові, охороняючи свої пасіки зі зброєю в руках, вони охороняли і кордони держави.

На початку XVII ст. проходить активне заселення всього лівобережжя. Поселення Грунь в однойменному урочищі та біля невеликої річки виникло в 1634 році.  24 жовтня універсалом Польського короля Владислава урочище Грунь було надано Станіславу Жолкевському, старості Київському та Переяславському. Навкруги неї і починається  активне заселення  басейну річки Грунь-Черкаська та відрогів величезного Грунського яру. Спочатку ці поселення називалися Грунськими хуторами, потім  в середині XVII ст, починають з’являтися назви і в них. Так приблизно в 1630-50 роки і виникає поселення під назвою Шендерівка. В переліку «старих поселень» Гадяцького полку (тих, що виникли до 1649 року) наряду з Грунню та Комишами значиться й «Шиндирівка - присілок Груні».    

Від чого пішла ця назва? Перша і найбільш вірогідніша версія–Шиндирівка від однойменного села Шиндиріївка на правобережжі Дніпра на Канівщині, ймовірно звідки переселилися або насильно переселили жителів до нас. Інша версія: за іменем першого поселенця. Так відомо, що на право бережжі Дніпра проживали Шиндировські. Так в описі Вінницького замку 1552 року ми і знаходимо «….Шандиревское дворъ, сына ее Андреевъ дворъ…., Барановъ Шандыревского зятя дворъ….»[4]. Це були доволі заможні  бояри, які мали свої будинки в замку, та і в списках Зіньківської сотні 1649 року серед козаків знаходимо Федора Шендеренка. Саме село довго (я ще пам’ятаю з дитинства) люди звали  Шиндирівка. Так воно називається в присяжних списках 1718 року.

Інша версія – Шенгаріївка від татарського Шагин-гірей, які стали потім дворянами Шагингіреями (що проживали на правобережжі Дніпра, один з них був навіть полковником у Богдана Хмельницького. Яка б причина назви та виникнення поселення не була, але одне очевидно – люди в ті часи не селилися на пустих місцях, а поселялися на старих городищах. Адже навкруги був непрохідний ліс. От і вибирали місцини вже обжиті та покинуті людьми.

Перші поселення називалися пасіки і урочища. Це був невеличкий острог, який був розташований на вищому правому березі річки Грунь-Черкаська, обнесений земляним валом. В його центрі височіла Михайлівська церква, яка дуже відрізнялася від нашої уяви про церкви. Це звичайна хата, може хіба трішки вища від інших, вкрита соломою, або очеретом. Всередині бідно вбрана – одна або дві мальовані на дошках ікони своїми умільцями-малярами. Навкруги маленькі хати, а деякі сім ї проживали навіть в землянках і ямах.

Спочатку поселяни жили на «слободі» – тобто на панській землі, протягом 10-20 років не платячи ніяких податів. Шиндирівка перед повстанням Богдана Хмельницького  належала гетьману Конецьпольському, відносилася до Переяславського староства Миргородського обводу (району) Київського воєводства. Крім того територія Шенгеріївки, Зінькова, Миргорода, Опішні, Груні, Пірок відносилася до Гадяцького ключа, належачи  польському королю. Вона входить в ті часи до «селітренної держави» під керівництвом Бартоломея Обалковського.

Тут в кожному населеному пункті біля річок вироблялася селітра та випалювався на будах поташ(попіл): благо був поряд ліс та багато могил-курганів. На жаль списків перших поселенців у мене немає, та думаю вони мало б мені що дали, адже тоді в людей прізвищ не було, звали тільки по імені. Поляків на нашій території було мало, адже це була окраїна Речі Посполитої. Відомостей що Шиндирієвки була в складі володінь князя Єремії Вишневецького немає. Територія ця вплоть до Охтирки та Олешні займалася ним неодноразово «кгвалтовно», але потім все таки віддавалася назад королю за рішенням суду. Село поповняли заслані сюди повсталі козаки під час козацьких війн 1632-34 рр. Їх після поразок  поселяв польський уряд на кордонах, тобто в наших краях. Так достеменно відомо, що в 1634 році тут Конецьпольським були розселені прибувші з Чугуєва козаки отамана Остряниці, який був Полтавським полковником. Вони також були поселені і в Шиндирієвці.

Після повстання  Богдана Хмельницького населення Шиндирієвки покозачилося і влилося в Грунську сотню Полтавського, потім Зіньківського, а з 1672 року Гадяцького полку. Та після того, як Богдан Хмельницький отримав на ранг Гадяцький ключ все населення Шенгеріївки було посполите і віддавало повинності до замку. До початку XVIII ст. територія населеного пункту активно заселяється людьми, переселенцями з правобережжя, бойових дій немає. Тут випасається худоба для козацького війська.

Хвиля військових дій пройшла по території Шиндирієвки в часи «руїни» на Україні, невідомо було куди ввійде наша територія: до Польщі, Московського царства чи стане придатком Кримського ханства. Кого тільки тут не було: спочатку Грунщина була розорена Іваном Виговським за те, що вони підтримали Полтавського полковника Мартина Пушкаря, неодноразово тут був і Петро Дорошенко. Через нашу територію часто проходили на Вкраїну найманці – кримські татари, якраз людьми з нашої території і розраховувалися гетьмани за їх послуги. Лише коли до влади прийшов промосковськи настроєний, бувший Веприцький сотник, гетьман Іван Самойлович, наш край зажив спокійно. Тоді ж в Шиндирієвку прийшла нова хвиля переселенців з правобережжя Дніпра, нинішньої Київщини та Житомирщини, переселених сюди.

Більш детальніші відомості про село та про населення його ми знаходимо в архівних документах XVIII сторіччя та в переписах (ревізіях) Грунської сотні Гадяцького полку. Перший список жителів у мене датується 1718 роком: «1718 Года Присяги Гадицкого полку духовныхъ и светскихъ жителей въ верности наследнику цесаревичу Петру Петровичу…..Сотніа Грунскаіа….Сотне Грунской, Села Шиндириевки».

Це невелике село – найменше серед поселень сотні. Його жителі в ці часи в основному селяни. Так нараховується 60 дворів посполитих(селян) та 9 дворів козачих. В селі козачим отаманом – Іван Симончик, серед селян війт (ктитор) – Гаврило Борисенко. В цей час уже в селі є Михайлівська православна церква. Там служить священик Кирило Лук’янович. Однак через незначний період часу практично все населення  переводиться до козачого стану невідомо з якої причини.

Так уже в 1731 році в Шенгеріївці 57 козачих двори, 4 підсусідки і 6 селянських господарств. Серед усіх сел Грунської сотні –Груні, Комиші, Павловочка (Малої Павлівки), Семенівки (Гнилиці) воно найменше. Козаки служать у Грунській сотні Гадяцького полку. Селян згідно ревізій після 1731 року мало. Козаки шенгеріївські у складі Грунської сотні беруть участь у всіх походах Гадяцького полку. Серед них: жовтень 1693 – похід до Коломаку на форпости; 1705 рік - Кримський похід; 1708-09 рр. – Балтійський похід; 1711 – польський похід; 1721-22 рр – Ладозький похід для побудови Ладозького каналу в Санкт-Петербург; 1722 р – Дербентський похід, Царицинський похід; 1725 – Терський похід; 1725 – Сулакський похід.

В 1725 р. 10 козаків із Шенгеріївки (Семен Чижманенко, Грицько Кузьменко, Іван Карпенко, Стецько Довгаленко, Лаврін Оприщенко, Яким Басан, Антон Кривоносенко, Іван Скрипченко, Василь Андрущенко, Юско Ратушненко брали участь у поході до фортеці Св.Креста на чолі з наказним Грунським сотником Федором Нечитайлом. В 1728-1731 рр походи на будівництво Української оборонної лінії; 1737 рік – похід на Тайні Води; 1737 рік – похід до фортеці Св.Парасковеї та під Карасьово; 1738 – похід до Дніпровських порогів і на охорону кордонів; 1739 – Азовський похід; 1768-72 служба на форпостах; 1769 – служба в фортеці Козловськ; 1772 рік – похід до Алешек; 1774 рік – приймає участь в літній військовій компанії під проводом сотника Бразоля.

Шенгеріївчани були організовані в козацький курінь, на чолі якого стояв курінний отаман, призначений сотником. З них відомі  –  Іван Симончик, Василь Лобась, Харко Педченко та асаулець Корній Руденко. Згідно реєстру в Шенгеріївці проживало -  62 козачих господарства, що були розділені по майновому стану на можних: Василь Лобась, Роман Ослам, Іван Северин, Іван Борисенко та інші); «средніе козаки»: Федір Маляренко, Стефан Черняховець, Степан Довгаль, Савка Кривонос і інші; «убогіе»: Данило Шульженко, Сидор Цибулка, вдова Яциха і інші. Виділялася також група козаків-підсусідків. Вони жили на подвір’ях у більш заможних своїх сусідів: Тарас та Антон Тесля, Стефан Швець, Павло Погребняк. Посполиті(селяни), що проживали в селі – Герасим Костюченко, Феско Телний, Максим Московенко, Матвій Чередник, Іван Римар та інші.

В 1740 році в Шенгеріївці козачим отаманом є Стефан Довгаль, асаульці (вістові) – Василь Каптан, Прокоп Михайлен ко, десятником(поліцейський) – Данило Царенко та Корній Родик. Тут в цей час проживає 42 козаки, є 61 хата, де проживає 31 козача сім'я. В Шенгеріївці знаходяться двори сотенного Грунського Асаула Семена Кирилова, сотенного збірника податків  – Павла Цибулки, отамана сільського Василя Лобася, асаульчика Корнія Руденка, гусара Щербакова, а також попівські двори, що служать у місцевій Архангеломихайлівській церкві – попа Василія Павлова та Василія Васильєва. При Михайлівській церкві, є також церковна хата, де знаходиться школа. Є також і жителі, що харчуються та проживають з милостині «З милостини питающіеся: Дмитро Кучеръ, Іванъ Родинка, Катра Сердючиха.

Для того щоб зацікавити нинішніх жителів села Шенгеріївки, приведу в повно му складі перепис села Шенгеріївки 1740 року: «Села Шенгереевки Атаманъ Стефанъ Довгаль, Асаулець Василь Каптанъ, Десятникъ Данило Царенко; Виборніе козаки можніе -Стефанъ Костира з сином Омелкомъ Грицко Костенко з братом Михайлом, Севериномъ,  Романъ Осламъ з братомъ Романом, Василь Лобасъ з синомъ Кондратомъ и Пантелеймоном,Іванъ Симончикъ; Виборніе козаки средніе -Василь и Карпъ Ващенки, Хведоръ Онищенко з сином Карпомъ, Хведоръ Педикъ з сином Харкомъ, Павло Цибулка; Виборніе козаки убогіе - Савка Криво носъ, Іванъ Носань з племенником Василем Пилипенкомъ, Петро Костюкъ з братом Микитою да племінницею вдовою Гапкою, Юхимъ Гуленко з братом Гарасимомъ да племенникомъ Василемъ Левченкомъ и вдовою Фенною Шевчихою, Стефанъ Пушкеля з братаничемъ Корнеемъ, Леско Симоненко, Михайло Гусакъ. Козаки подпоможчики средніе -вдова Настя Сидоречиха з сином Федором, вдова Кулина Васильченкові, Хведоръ Черніаховець с племенницею вдовою Мариею, Динис Вовкъ, Кирикъ Гетманчикъ. Виборніе козаки можніе -  Іванъ Жайворонокъ з зятемъ Стефаном, Левко  Циганъ  с племенникомъ Іаковомъ, Петро  Лобась з братаничемъ Мартиномъ, Вдова Говорунка з сином Василем, Стефанъ Швець з зятем Иваномъ Юрченком, Вдова Маліарка з сином Іаковомъ, Вдова Борисика, Ігнатъ Циганенко, Мойсей Резникъ з синомъ Грицкомъ, Іаковъ Борисенко с племенницею Христиною. Крайне убогіе -Ілко Павленко, Вдова Цибулина, Вдова  Вевзіа, Гиршанка, Вдова Данилиха Задорожна, Вдова Настіа Федоренкова, Удова Оприщиха, Ілко Шевченко, Грицко Закаблукъ, Панасъ Гуленко, Михайло Опришко; Подсуседки с хазяями жиючіе - в дворе  Хведора Онищенка козак сусед Игнат,Прокопъ Михайленко в дворе Моисея Резника, сусед Корней, в дворе Ивана Носка суседъ Игнат Безкоровайний. Подсуседки в особових хатах жиючіе - Микита Левенець, Грицко Кируша, Іаковъ  Діакъ, Удова Варка  Нужнаіа. Стрелце - Федоръ Опаренко  зіатемъ Иваномъ и Юскомъ, Левко  Хабленко  с  племенникомъ Хомою, Антонъ Костира з синомъ Тарасом.»[5].

На кінець XVIII ст, згідно ревізії 1778 року в Шенгеріївці проживало: священослужителів 19 чол, козаків – 347, жін – 394; селян всього – 57 чоловік. В селі було 46 козачих дворів. Чисельність сімей була різною. Так наприклад сім'я у Василя Івановича Гребінника – 21 чоловік, отамана Кіндрата Васильовича Лобася 17 чоловік, але менше ніж 5-6 чоловік сімей не було. Проживали сумісно батьки, діти, племінники і вже дорослі онуки. Адже тільки разом можно було обробити ті земельні наділи, що були у людей. У можних козаків – це більше 10 десятин(1 дес- 1 га 10 сот), середніх – від 5 до 10 дес, убогих – до 5 десятин землі. Крім того вони мали у власності ділянки ліс у та пасови ща. В селі проживали 33 сім'ї «бездворнихъ» козаків, які не мали своєї землі в полі, а жили тільки при огородах(тобто мали тільки подвір’я та город до 1 дес.). Навкруги села у заможних людей було 4 «футори» -  невеличкі поселен ня, де проживали селяни, що працювали на хазяїна. Це хутори: значкового товариша Гадяцького полку – Данила Павловського, де проживало 11 чоловік сім’ї Кирила Романенка; хутір Марії Якововни-вдови(Шимоновської); футор Марії Тернавської вдови, а також безіменний хутір, де проживала сім'я Каленика Данила.

З ліквідацією полково-сотенного устрою України в 1785 році козаки Грунської сотні Шенгеріївського куреня перейшли служити до Сіверського карабінерного полку. В 1786 році вийшов височайший Указ Цариці Катерини про введення кріпосного ладу, населення Шенгеріївки перейшло в кріпацьку залежність. В цей час володарями земель та людей у Шенгеріївці стають сім'я бувшого Грунського Отамана Лисенка, Лавриненка, нащадки Грунського сотника Милорадовича, Бразоля, Дрофановського, багато земель мають у Шенгеріївці грунські священики Шимоновські та Дуб’яги, проживаючі в Зінькові. Має тут значні володіння і Данило Павловський – син Куземинсь кого сотника, нащадки якого пізніше стали знаними людьми в краї (протоієрей Грунський Федір Павловський, краєзнавець XIX ст. Іван Павловський).

Близько 100 десятин землі тут у володінні Якова Серебрянського, сина покійного майора Серебрянського  – жителя Груні, майно якого після смерті розпродують його нащадки. Тут проживають також сім’я дворянина Антона Раєвського, Чеслава Леоновича Дурача. Михайлівський храм має 33 десятини орної землі. Більше ніж по 15 десятин землі та вітряні млини мають священики з Шенгеріївки: Василь Яновський, Григорій Мильгевський. Більшість корінних жителів села зостаються вільними, не попадають у кріпацьку залеж ність. Вони працюють на своїх невеликих від 3 до 5 десятин наділах землі, що колись надавалися їхнім батькам та дідам за участь у військових походах. На хуторах же поселяються пришлі люди та частина безземельних козаків, що переходять добровільно в посполиті. В 1799 – 1801 році згідно перепису населених пунктів Малоросійської губернії в селі Шенгеріївці було 418 ревізських душ (кріпосних). В загальному користуванні громади було 28 десятин землі, з них 7 десятин під дорогами та ярами. Однак на початок XIX ст. найбільшим володарем землі навкруг Шенгеріївки стає Іван Федорович Дуб’яга – нащадок давнього зіньківського старшинського козачого роду.

З утворенням Полтавської губернії село Шенгеріївка входить у Зіньківський повіт, Грунську волость. Воно віддалене від повітового міста та невеликими дорогами зв’язано з Грунню, Куземином, сусідніми Пірками (Комсомольським), Малою Павлівкою і входить до 2 поліційного стану. Тут знаходиться церква, шинок, сільська зборня, при церкві невелика церковна школа грамоти, загальний з селом Мануйлівка так званий «запасний продуктовий магазин», де був посів ний матеріал. Село розташовано в яру, обабіч річки Грунь-Черкаська (її тоді ще називали «Черкеса»).

На хуторі Дуб’яги – володінні дворян Дуб’яг мається ґуральня. Вперше в Зіньківському повіті поміщик Леонтій Іванович Дуб’яга сіє цукровий буряк на своїх полях, та варить з нього горілку. А його двоюрідний брат Михайло Іванович Дуб’яга, що живе в Зінькові, має земельні володіння та двір у Гнилиці і довгий час був Головою Зіньківської повітової Управи. Він Дійсний Статський Радник, гласний повітового та губернського земських дворянських зібрань на протязі багатьох років. Його ж син Іван Михайлович Дуб’яга закінчив медичний факультет Харківського Імператорського Університету, лікар за фахом, також працював у Зіньківському земстві.

Згідно перепису 1859 року «Шенгаріевка (Шенгереевка), село владельческое и казачье, находится по правую сторону отъ почтового тракта Зеньковъ-Ахтырка, находится отъ уездного центра (Зеньковъ) – 14 верстъ, отъ становой квартиры (Грунь) – 4 версты, имеетъ 225 дворовъ, жителей – мужскаго полу – 510, женскаго – 517, при реке Черкесе, церковъ православная, базаровъ, почтовыхъ станций, учебныхъ заведений не имеетъ…».

Ось М.И.Арандаренко  в Записках про Полтавську губернію в1847 році так писав зокрема про Шенгаріївку  і знамениту її «Молодецьку криницю», що зараз знову відреставрована: «..Зеньковский уезд …Вода в колодцах содержит много селитры, особенно вкусная вода с Молодецкой криницы под Зеньковомъ въ селе Шенгареевка …».

Дорога в Шенгеріївку була по правому березі річки Грунь-Черкеська і зі свідчень очевидців, була вкрай погана, йшла низами та бур’янами, а в непогоду зовсім була непрохідною. Саме село також було неказистим. З давніх давен тут вирощують цукровий буряк. Серед місцевих жителів довго ходила легенда, що в церкві, коли не було дзвонів дзвонили «въ вершу бурякомъ». Правда місцеві жителі не знали коли і від кого це пішло. В 1861 році вийшов Височайший маніфест. Згідно його 418 кріпосних людей стали вільними.

В селі стояв дім Леонтія Івановича Дуб’яги, де потім проживає його син, відставний пору чик Петро Леонтійович. Перша школа в селі відкрилася при Михайлівській церкві. Так писали Полтавські Єпархіальні відомості в 1879 році: «Об открытіи церковно-приходской школы» Благочинный Зеньковского уезда Феодоръ Павловский рапортомъ своимъ от 26 октября 1878 года за № 185 донесъ Его Преосвященству, что Священникъ Михайлов ской церкви села Шингиреевки Василий Яновский 16 октября представилъ ему общественный приговоръ Шенгареевских жителей о желании открыть у себя сельскую школу для которой помещение назначено в общественномъ доме.

Ремонтъ помещения, мебель, отопления и служителя соглашаемся доставить от себя и кроме того на первый учебный годъ на жалование учителя от себя 60 рублей, но на дальнейшее время просить вспоможения в земстве. Резолюция «Принять к сведению. Священника Яновского назначить законоучителемъ». Таке ж прохання сельчан було подано і Грунським волосним правлінням до Зіньківської управи. Однак 2 червня 1879 року на засіданні Зіньківського земства прохання шенгеріївців прийняти їх школу на рахунок земства було відхилене. Дещо пізніше Грунське волосне правління від 8 травня 1880 року ще надало в повітову Управу «приговоръ» Шенгеріївського сільського сходу від 16 грудня 1879 року, де було постановлено: ремонтувати школу за рахунок громади, для чого виділяти на рік з зібраних у жителів грошей 10 рублів, на отоплення та освітлення приміщення – 20 рублів, сторожу – 30 рублів на рік. Ту половину будинку, де була сільська сходня було вирішено пристосувати під квартиру учителю. А 60 рублів на рік, що збиралися з громади повинні були йти на різні потреби школи.

Вчителями були: Ярешченко, з 1883 року Іван Йосипович Соколовський, з того ж року тут працює Олена Миколаївна Бутович-Тарасенко та священник Михайлівської церкви Василь Яновський. З 1880 року школа прийнята на рахунок Зіньківського земства, але з нього фінансувалася лише заробітна платня: вчителю 240 рублів на рік та законоучителю – 50 рублів.

Також велику допомогу школі надавала вдова Колежського Асесора Пелагія Іванівна Дуб’яга – незмінний попечитель її та меценат аж до самої своєї смерті в 1897 році. Навчаються тут 40 дітей: з них 38 хлопчиків та 2 дівчинки. З роками кількість дітей у школі зростає. Однак, приміщення було старе, пристосоване, і при інспекторській перевірці 1897 року воно визнане як незадовільне. Після смерті в 1897 році попечительки Пелагії Іванівни, попечителем школи стає її син, відставний поручик Іван Леонтійович Дуб’яга. І одразу ж ставиться питання в земстві про побудову нової школи. В 1899 році розпочато її будівництво, яке закінчено в 1900 році.

При школі діяла безплатна 25-рубльова бібліотека. В XIX ст. в Шенгеріївці працює водяний млин на річці Грунь Черкаська сім ї Дуб’яг, та їх же цегельний завод (правда працював він лише сезонно), декілька вітряних млинів. Один з них  на одну поставу у козака Григорія Павленка, у Павла Микитовича Закаблука, Потапа Гордійовича Тарасенка, Лисенка, корчма у козака відставного вахмістра Гаврила Черняховця, син якого Павло Гаврилович вивчився в Полтаві на фельдшера та служив в Полтавському кадетському корпусі; маслобойня у Спиридона Яковича Педька.

З 1883 року в Шенгеріївці дві громади: козаків та селян, кожна з них мала своє правління. Так громада державних селян налічувала 144 чоловіки – це 31 двір, козача – 194 двори, де проживало 192 сім’ї - 990 чоловік (508 чол і 482 жін.). В 1898 році побудована нова дорога з Зінькова до Груні через Шенгеріївку (нинішня дорога на Шенгеріївку через Комсомольське (Прілівщину).

В кінці XIX ст. село входить до третьої лікарської дільниці. Найближ чий фельдшер знаходився в Груні, там же була і невеличка лікарня, де був і лікар і лікувалися селяни. Серед захворювань якими хворіли тоді жителі села найбільш розповсюдженими були застудні хвороби, і як не дивно на сьогоднішній день сифіліс, що мав в той час розмір епідемії в повіті. Так в Малій Павлівці була навіть відкрита венерична лікарня на 20 ліжок. Венеричні ліжка були і в містечках, де були лікарні, та в Зінькові.

На початку XX ст. в Шенгеріївці працює державна казенна винна лавка. Побудовано  за рахунок земства три невеликі мости на річці Грунь Черкаська. Навкруги Шенгеріївки в 1908  році розташовані хутори: Прілівщина, Терновщина, де живе 10 жителів, Балки – 81 житель, Костюків яр 74 житель, Свічкарівщина – 102 жителі. В школі працюють в різні часи учителі: Базилевич Марія Олександрівна, Стороженкова Марія Миколаївна, О. В. Голдяховська, А. І. Курдіновська, закон божий викладає та співи отець Костянтин Садовський.

В 1912 році тут навчається 51 хлопчиків та 29 дівча ток. Бюджет школи на рік становив 1261 руб 44 коп.. 28 травня 1906 року в Шенгаріївці відкрита одна з чотирьох  у повіті земська безплатна народна бібліотека імені Миколи Васильовича Гоголя, що знаходилася в найманому приміщенні. Режим її роботи щоденний, першим завідувачем її був псаломщик Михайло Вернега, потім козак Антон Циган. В ній було 706 книг на суму 290 рублів 90 копійок. Щорічно на бібліотеку виділялося 125 рублів, крім заробітної платні бібліотекарю.

На початку XX сторіччя в Зінькові працює Учбова реміснича майстерня, де навчалися діти простих жителів повіту різних ремесел: ковалі, шевці, теслі, каменярі, слюсарі. Наряду з нею, в Опішні була також учбова гончарна майстерня, а в Великій Павлівці садово-бджолярська школа, в Романівці – корзиночна майстерня, у Груні  класи  теслярські. Випускники цих закладів легко знаходили роботу в окрузі, адже в кожного поміщика в повіті були економії, де працювала техніка, яку треба було обслуговувати і молоді технічні працівники ох як там були потрібні.

Так в ремісничій учбовій майстерні Зінькова (в наші часи це сільське профтехучилище) навчався і житель Шенгеріївки Кропивний Лев, що закінчив її в 1913 році, а Афанасій Закаблук закінчив Зінківське трьохкласне училище і був направлений псаломщиком у село Велика Рудка Полтавського повіту. З 1913 року в селі був свій базар – в четвер. В 1914 році в село в приміщення для сільських сходок був проведений земський телефон.

Знаю, зараз людей хвилює одна важлива деталь зі старовини, те, що всупереч їх волі колись порушила влада. Це історія православних храмів, які були в кожному селі. Так от декілька слів про Архангело-Михайлівську Шенгаріївську церкву, яка тут стояла з середини XVII ст. Перший спомин про неї датується 1718 роком. В тому році в церкві служить ієрей Кирило Лук’янович. Ще відомими священниками були Василій Павлов, Василій Василєв. В 1778 році тут служать священик – ієрей Ніколай Андрєєв, диякони Андрій Кирилович Свєрчевський, Андрій Федорович Граєнський, паламар – Кіндрат Іванович Найденко. В приході в цей час 384 чоловіки та 373 жінки.

В XIX сторіччі  священики Михайлівської церкви Василь Яновський, Максим Каменецький, Костянтин Садовський, диякони Ісидор  Мильгевський, Слухаєвський. Пономар Федір Рогальський. Церковний староста Свиридон Педько. Церква була дерев’яна, неодноразово ремонтувалася силами громади.

Найбільш відомий капітальний ремонт був проведений в 1795 році. Вона була повністю розібрана, поставлена на кам’яний фундамент, були замінені дерев’яні колоди, зроблений новий іконостас. Ще раз капітальний ремонт був проведений в 1895 році, тоді храм був пофарбований, такою церква і достояла до останніх своїх днів. В 1820 році був перероблений іконостас на кошти поміщика Івана Федоровича Дуб’яги та священика Івана Федоровича.

Зберігся опис іконостасу Михайлівської церкви села Шенгеріївки. Він був весь різьбляний з колонами і випуклими фігурами ангелів та святих. Під іконою, на якій була намальована картина «Тайна вечеря» – балдахін, який осіняв царські ворота. На ньому був зображений Спаситель в виді Агниця, на якому стоїть хрест, хоругва, і гілка з дерева в листях. На царських воротах чаша з сіянням, вліво від неї скрижалі, справа Євангеліє. Ікони оригінальні місцевого живопису, деякі підправлені при реставрації.

В церкві маються Акафісник 1625 року випуску, а також Львівське Євангеліє 1690 року і Мінея часів царя Федора Олексійовича, а також Євангеліє 1705 року, ноти 1729 року та журнал вхідних документів церкви 1718-1735 років.

В середині XIX ст. при церкві створено церковне попечительство, що займалося господарськими справами в приході. Цих людей вибирали на сільській сходці. Головою його був Колезький Асесор Леонтій Іванович Дуб’яга. Члени: козаки Іван Лагода, Сергій Васильченко, Іван Пушкеля, відстав ний унтер-офіцер Спиридон Педько, казенний селянин Карпо Шамота. Багато людей жертвували свої кошти на храм.

Ось як пише про це газета Полтавські  Єпархіальні Відомості: «7 марта 1889 года от Епархии благодарность и благословение прихожанам Михайловской церкви вдове Коллежского Ассесора Пелагеи Ивановне Дубяге за пожертвование на храм 100 руб для пользования процентами за помин душ ее родственниковъ отъ 1 января 1894 года. Благословление и благодарность от Епархии; Отъ 4 декабря 1893 года священнику  Архистратига Михаила церкви села Шенгареевки Константину Садковскому, крестьянамъ – Спиридону Педько, Гавриилу Черняховцу, Павлу Яковченку, Исидору Хвостовному оказанное за устройство четирехкомнатного деревянного дома для священника с амбаромъ и сараемъ на сумму 980 рублей и вдове коллежского ассесора Пелагеи Ивановне Дубяге за пожертвование – 150 рублей – божее благословение….».

В офіційному документі – клірових відомостях Полтавської єпархії за 1902 рік писалося так: «…села Шенгеріївки Архангело Михайлівська церква, дерев’яна, на кам’яному фундаменті, з такою ж окремою дзвіницею, побудована в 1795 році, холодна, має церковну бібліотеку, в приході земська школа і школа грамоти, мається церковно-приходське попечительство, дім для квартири священика. Землі церковної 7 ¾ десятини, ружної 33 десятини, усадебної – ¾ десятини. Зарплатня священику в рік – 120 рублів, псаломщику – 30 рублів. Прихожан 975 чоловіків, 978  жінок. В приході хутори – Прилів щина, Івковщина, Балки, Цирловщина, Даниловщина. Священник Костянтин  Федорович Садовський в сані священника з 1880 року, нагороджений скуфією в 1897 році, псаломщик Ісідор Стефанович Мильгевський на посаді з 1835 року має золоту медаль за 50 річну службу та Іоан Олександрович Леонтович з 1865 року. Церковний староста – Гаврило Савич Пасяда. В 1912 році псаломщиком тут Іоанн Михайлович Базилевич, церковний староста Сергій Романович Носенко.

Оце і все що я хотів Вам розповісти дорогі друзі. Надіюся, що таким чином всі ми разом зможем написати історію нашого краю  і правдиву історію нашої неньки України. Свою, правдиву, без ідеологічних додатків…