Чимало у Харкові тихих куточків, один із них прямо в центрі міста – колишній провулок Харинський, який за збігом обставин перейменували на провулок Людмили Гурченко. Найяскравішим будинком цього провулка звичайно слід вважати будинок за № 3, збудований сім’єю спадкових дворян Харіних.

Звичайно вони не корінні харківці, Харини взагалі походять зі стародавнього калмицького роду, мурза Іван Харін очолював калмицьку козачу команду в Чугуєві. Його нащадки ображені чугуївцями у 1795 році продали майно та осіли у Старобільському повіті.

Микола Платонович Харін, власник садиби Танюшівка у Старобільському повіті зустрів тут свою долю, що походить із дворянського роду Суханових – Олександру Гаврилівну 1829 року народження. Батько її надвірний радник Гаврило Гаврилович Суханов служив у Харкові, Воронежі та Старобільську, був кавалером ордена «Св. Володимира» IV ступеня, володів у місті рядом дворових місць, на Великій та Малій Сумській, Катеринославській, Михайлівській площі та безіменному провулку недалеко від Римарської, який незабаром став Харинським.

Саме Суханов замовляє архітектору Андрію Тону збудувати на обширному дворовому місці кам’яний двоповерховий будинок. Дочці його Олександрі Гаврилівні дісталося неабияке нерухоме майно після смерті батька. Разом із чоловіком вони переїжджають до Харкова, де настає тяжкий тягар поставитися до отриманої спадщини з належним порядком. Більшість домоволодінь здається в найм, перебудовується та добудовується. Виручені кошти йдуть не лише на потреби сім’ї, а й на благодійність – Олександра Гаврилівна взяла на себе роль допомагати жіночій освіті у Харкові. Незабаром Харина стає начальницею Маріїнської жіночої гімназії, а пізніше увійде до Опікунської ради.

Не забували Харини і свій рідний Старобільський повіт, 1879 року було закінчено будівництвом нового Миколаївського кам'яного храму в Танюшівці.

Деякий час родина Хариних жила у власному будинку на Сумській, а коли почалося будівництво нового доходного будинку, Харини переїжджають остаточно до Харинського провулка, оцінивши тишу та спокій, яка тут панувала. У 1870 році архітектор Іван Петрович Гінш, що полюбився Харіною, перебудовує батьківський будинок, додавши йому надбудов посилили псевдо-готичні мотиви. Водночас характер заміської дворянської садиби зникає, дворове місце заповнюється кам'яними флігелями, службовими спорудами. Більшість їх здається у найм. До 1890 тут проживає неабияка кількість людей.

Однак був і святий, великий сад, був відокремлений від двору і вхід туди був лише зі старого садибного будинку, де любила проводити час Олександра Гаврилівна. За проектом архітектора Гінша тут були побудовані дві альтанки: літня та зимова, а садівник Прюферт створив неймовірні композиції з декоративних квітучих чагарників, ліан та хвойних, які з роками лише посилювали враження від куточків саду. Саме тут любила приймати гостей гостинна господиня. Життя цієї найдостойнішої жінки могло б прикрасити роман великого майстра слова, і так шкода, що її ім'я не відображено в імені провулку!  

Харинский переулок № 3, усадьба Александры Гавриловны Хариной

Немало в Харькове тихих уголков. Один из них находится прямо в центре города ― бывший переулок Харинский, который по стечению обстоятельств переименовали в переулок Людмилы Гурченко. Самым ярким зданием этого переулка следует считать дом под № 3, построенный семьей потомственных дворян Хариных.

Конечно, они не коренные харьковцы. Харины вообще происходят из древнего калмыцкого рода, мурза Иван Харин возглавлял калмыцкую казачью команду в Чугуеве[1]. Его потомки, обиженные чугуевцами в 1795 году, продали имущество и осели в Старобельском уезде.

Николай Платонович Харин, владелец усадьбы Танюшевка в Старобельском уезде, встретил здесь свою судьбу из дворянского рода Сухановых ― Александру Гавриловну 1829 года рождения. Отец её, надворный советник Гавриил Гаврилович Суханов, служил в Харькове, Воронеже и Старобельске, был кавалером ордена св. Владимира IV степени[2]. Суханов владел  несколькими имениями в Старобельском, Павловградском и Бахмутиском уездах, а в Харькове ― рядом дворовых мест, на Большой и Малой Сумской, Екатеринославской, Михайловской площади и безымянном переулке недалеко от Рымарской, ставшим вскоре Харинским.

Именно Суханов заказал архитектору Андрею Тону выстроить на обширном дворовом месте каменный двухэтажный дом. Дочери его Александре Гавриловне досталось изрядное недвижимое имущество после смерти родителя. Вместе с мужем они переехали в Харьков, где им пришлось отнестись к полученному наследству с должным порядком. Большую часть домовладений сдали внаем, перестроили и достроили.

Вырученные средства пошли не только на нужды семьи, но и на благотворительность ― Александра Гавриловна взялась помогать женскому образованию в Харькове. Вскоре Харина стала начальницей Мариинской женской гимназии, а позднее вошла в Попечительский совет.

Не забывали Харины и свой родной Старобельский уезд, где в 1876-1879 годы построили новый каменный Николаевский храм в слободе Танюшевке. Управлял имением уже известный нам крестьянин Иван Михайлович Зайцев, позднее перебравшийся с владельцами в Харьков.

Некоторое время семья Хариных жила в собственном доме на Сумской, а когда началось строительство нового доходного дома (вернее его перестройка), они переехали окончательно в Харинский переулок, оценив тишину и покой, что здесь царили. В 1870 году полюбившийся Хариной архитектор Иван Петрович Гинш перестроил отцовский дом, добавив ему надстроек, усиливших псевдоготические мотивы.

Вместе с тем характер загородной дворянской усадьбы исчез, дворовое место заполнилось каменными флигелями, служебными постройками[3], большая часть которых сдавалась внаём. К 1890 году здесь проживало изрядное количество людей.

Однако было и святое: обширный сад, отделенный от двора и имевший вход только из старого усадебного дома, в котором любила проводить время Александра Гавриловна. По проекту архитектора Гинша здесь построили две беседки: летнюю и зимнюю, а садовник Прюферт создал невероятные композиции из декоративных цветущих кустарников, лиан и хвойных, которые с годами лишь усиливали впечатление от этих уголков сада. Именно здесь любила принимать гостей радушная хозяйка. Жизнь этой достойнейшей женщины могла бы украсить роман великого мастера слова, и так жаль, что её имя не отражено в имени переулка!