В зазначений історичний період представниками самодержавної влади в губерніях були губернатори. Їм підпорядковувалися майже всі губернські установи. Губернатори призначалися імператором і підлягали йому та Сенату. Водночас губернатори залежали від міністра внутрішніх справ [1]. Центральна влада контролювала діяльність губернаторів, які у своїх звітах повідомляли про різні сторони життя губернії. Зокрема, вказувалося і про ремонти найзначніших казенних і громадських міських будинків [2]. Губернатор був головою губернського правління, яке підпоррядковувалося Сенату. В 1865 р. будівельному відділу Харківського губернського правління були передані функції Харківської губернської будівельної і дорожної комісії, в тому числі й пам’яткоохоронні.

Харківська губернія отримала свою назву у 1835 р., до цього іменувалася Слобідсько-Українською. На Харківщині з домонгольських часів збереглися лише археологічні нерухомі пам’ятки. Останнє масове заселення краю, що розпочалося з другої половини XVII ст. спричинило виникнення нових населенних пунктів, спорудження укріплень, розбудову міст. Переселенцями було принесено й традиції української архітектури, яка активно розвивалася на Слобожанщині. Характерно, що найвідоміша запорозька дев’ятикупольна Миколаївська церква 1775-78 рр. У Новомосковську нинішньої Дніпропетровської області була збудована майстром Якимом Погребняком із Нової Водолаги, що на Харківщині [3]. На архітектурних традиціях Слобожанщини позначилися і культурні впливи Московського царства, що виявилося у спорудженні сторожових укріплень, церков тощо [4]. 

З другої половини XVIII ст. в Україні розвивалася класична архітектура, що прийшла на зміну бароковій. Губернські і повітові міста почали набувати реґулярного планування, будинки зводилися тільки за “зразковими” проектами. З 1767 р. у Харкові працював губернський архітектор І. Вільянов. В 1837 р. в Харкові була запроваджена посада міського архітектора [5]. В класичному стилі на Харківщині було споруджено значну кількість маєтків і храмів. Однак протягом XIX ст. традиційне українське храмове зодчество занепало, значна кількість старих церков була зруйнована чи перебудована [6].       

На початку XIX ст. на Харківщині не вживалися ніякі заходи для збереження пам’яток історії та культури, якщо цього не вимагали практичні чи релігійні потреби. Так, Харківська фортеця на початку XIX ст. все більше занепадала, її залишки були зайняті крамничками купців.

Коли в 1805 р. стіни валу з-за бурі обвалилися, губернатор І.І. Бахтін наказав розібрати руїни до підмурків. Це викликало протест університетського начальства, оскільки будівлі навчального закладу знаходилися над валом, який теж міг обвалитися. Тому в 1806 р. губернатор рекомендував міському голові А. Анікеєву при розбиранні стіни під валом “оставлять ее на на целые три аршина вышиной от подошвы в целости”[7].

Окремі частини підземних ходів колишньої фортеці в XIX – на поч. XX ст. використовувалися як підвали купцями [8]. Зокрема, величезні льохи існували під Гостиним двором, зведеним у кінці XVIII ст. (до наших днів не зберігся, на його місці зараз знаходиться будинок із магазином “Покровський”, вул. Університетська) [9].

Однак у другій чверті XIX ст. пам’ятки історії та культури привернули увагу слобідсько-українського губернатора. Спонукою до цього було циркулярне відношення Міністерства внутрішніх справ від 31 грудня 1826 р., в якому повідомлялося імператорське повеління про збір свідчень по губерніям щодо залишків давніх замків, фортець та інших старожитніх будівель. Ці пам’ятки заборонялося руйнувати, за що покладалася відповідальність на начальників міст і місцевих поліцій. Водночас імператор наказував “чинить не нужного не надобно, а поддерживать одни ворота, или такие здания, в которых есть нужные помещения”[10]. Слід зазначити, що в час правління Миколи І імперська ідеологія стала ближчою до російських історичних традицій, значної ваги набула ідея “великоросійської” нації, що виявлялося й у теорії офіційної народності. Можливо, увага держави до старожитностей була зумовлена прагненням піднести авторитет російської монархіі. Звичайно, пам’ятки України сприймалися представниками державної влади лише як “загальноросійські”.

Цивільний губернатор В.Г. Муратов наказав зробити описи пам’яток харківському поліцмейстеру, городничим повітових міст, земським ісправникам, предводителям дворянства [11]. 

9 лютого 1827 р. В.Г. Муратов надіслав також листа В.Н. Каразіну з проханням надати потрібні дані про старожитності. Засновник Харківського університету надіслав відповідь 19 лютого 1827 р. Він зазначав:

“1-е. Сколько мне известно, во всем пространстве Слободско-Украинской Губернии нет ни одного здания принадлежащего к древности: ибо церкви, колокольни и крепостные строения, каковы, например, в Свято-Горском монастыре, Цареборисовке и некоторых уездных городах отнюдь не старее XVII-го столетия.

2-е. Но (кроме зданий одних) встречается здесь довольно памятников: и некоторые из них принадлежат конечно к глубокой древности. Они состоят в насыпных курганах разных видов и в так называемых городищах…” В.Н. Каразін наголошував на необхідності виділення коштів на дослідження цих археологічних пам’яток [11].

Лист В.Н. каразіна яскраво характеризує розуміння поняття “старожитності” в першій половині ХІХ ст.

Губернатор В.Г. Муратов отримав також значну кількість рапортів щодо старожитностей від різних посадових осіб. Так, 16 лютого 1827 р. харківський поліцмейстер повідомляв, що в губернському місті “залишків давніх замків, фортець та інших споруд старовини немає”[11].

Подібні ж відписки надійшли від зміївського, куп’янського, вовчанського городничих та інших посадових осіб. Інші рапорти були змістовними. Так, про залишки фортець і валів та інших укріплень у губернії повідомили валківський, богодухівський, ізюмський городничі та земські ісправники, а також предводитель дворянства Валківського повіту Петро Костевський [11].

В окремих рапортах згадувалося і про храми. Однак ізюмський городничий сумнівався, чи слід надсилати свідчення про стару соборну Преображенську церкву в Ізюмі. З губернського міста городничий отримав ствердну відповідь [11].

Зібравши деякі дані про пам’ятки, 16 липня 1827 р. В.Г. Муратов надіслав відповідь у Міністерство внутрішніх справ. Департамент державного майна і публічних будинків Міністерства внутрішніх справ зацікавився отриманими даними, про що надіслав відгук 9 серпня 1827 р. Особливу увагу викликала інформація про Святогірський монастир та його печерні храми (тепер Донецька область). Однак МВС потребувало точних і повних даних про пам’ятки, яких харківський губернатор, як видно, не спромігся зібрати. 20 жовтня, 14 грудня 1827 р. з МВС надходили настійливі нагадування про імператорський наказ щодо пам’яток [10,11].

15 вересня 1827 р. Слобідсько-Українським губернатором був призначений М.К. Грибовський, оскільки В.Г. Муратова звільнили з цієї посади, і навіть притягали до суду за безлад, що мав місце у його правління [13]. Новий губернатор прагнув зібрати дані про пам’ятки за посередництвом тих самих посадових осіб, до яких звертався і його попередник. Харківський поліцмейстер знову відповів, що в губернському місті залишків давніх замків, фортець і споруджень старовини немає [11]. З повітів надійшли рапорти, які підтверджували вже надіслану інформацію. В окремих рапортах повідомлялися і нові дані.

Так, 4 лютого 1828 р. надійшов рапорт від ізюмського городничого. З Ізюма повідомлялося про п’ятикупольну соборну Преображенську церкву, земляні фортеці, цитаделі, шанці і вали. У рапорті богодухівського земського суда від 3 лютня 1828 р. повідомлялося про існування в Краснокутську кам’яної будівлі присутніх місць 1787 року. 26 травня 1828 р. Слобідсько-Український єпископ Віталій надіслав до цивільного губернатора описи монастирів, пустиней, Харківського духовного колеґіуму, Ізюмської соборної Преображенської церкви, складені Духовною консисторією.”Фасадов же на значащиеся в том описании монастири и другие здания доставить к Вашему Превосходительству не нахожу я возможности по неимению в ведомтсве духовном людей, знающих Архитектурное искусство” – писав єпископ Віталій [11].

Листування з губернаторами щодо пам’яток в різних губерніях Російської імперії тривало з 1827 по 1831 рр. [12 ]. Важливо, що зібрана інформація щодо старожитностей не зникла безслідно в архівах, однак частково була оприлюднена в “Журнале Министерства внутренних дел” за 1831 рік. У п’ятій книжці журналу було повідомлено “Об остатках древних зданий по Слободско-Украинской губернии”. Цікаво, що в цій публікації ,яка, судячи з назви, стосувалася старожитніх будов, було повідомлено і про кургани та городища губернії, і про фортеці Української укріпленої смуги, і про Святогірський Успенський монастир. Все це свідчить про нерозробленість класифікації пам’яток на той час. Безперечно, невелике повідомлення журналу ,обсягом трохи більше за 8 сторінок, не відображувало реального стану старожитностей Харківщини, і навіть не дозволяло читачам створити скільки-небудь повної уяви про значну кількість пам’яток губернії. Однак сам факт повідомлення інформації про старожитності в офіційному виданні, визнання необхідності їх збереження певною мірою характеризує тенденції державної політики щодо пам’яток історії і культури, що намітилися після видання наказу імператора 1826 р.

Таким чином, наказ Миколи І 1826 р. збудив увагу до пам’яток старовини і на Харківщині. Завдяки цьому наказу було зібрано деяку інформацію про стан пам’яток у губерніі. Однак губернським чиновникам, на яких покладалася справа виявлення  і збереження старожитностей, бракувало відповідних знань. Власне, діяльність губернських чиновників не виходила за межі звичайної бюрократичної реакції на циркуляр “згори”. До того ж і поняття “старожитності” ще не мало чіткого визначення, що викликало труднощі при поцінуванні пам’яток. Мистецька ж вартість пам’яток залишалася зовсім поза увагою місцевих чиновників. Тому й у подальші роки пам’яткоохоронні циркуляри були малодієвими.

Вже в останні роки правління Миколи І державною владою робилися спроби покласти справу охорони пам’яток на спеціально визначені організаціі. Найвище затвердженим положенням від 7 липня 1854 р. в обов’язок губернських і областних будівельних і дорожних комісій покладалося спостерігати за збереженням старовинних замків, фортець і будівель, споруджувати і охороняти монументи [14]. В 1864 р. замість будівельних і дорожних комісій при губернських і обласних правліннях були створені будівельні відділи, до яких перейшли функції скасованих комісій по охороні старожитностей [15].

11 листопада 1869 р. Технічно-будівельним комітетом МВС було видано циркуляр № 309 “О доставлении в Министерство описаний и чертежей памятников, крепостей, замков и других зданий древности”. Цей циркуляр отримав і харківський губернатор П.П. Дурново [16]. Будівельному відділу Харківського губернського правління було запропоновано представити необхідні дані до канцеляріі губернатора. Однак техніки будівельного відділу заявили, що “никому из них, нигде по всей Харьковськой губернии, никаких древностей по части архитектуры видеть не приходилось, а если и есть местами старинные церкви, то устройство самых древнейших из них возносится лишь ко временам царствования Императрицы Елизаветы Петровны” [17]. Факт існування в губерніі старожитностей одностайно заперечили й повітові земські управи. Губернатор також повідомив у МВС, що давніх пам’яток архітектури в Харківській губернії немає [17].

І це в той час, коли старожитностям Харківщини вже надали увагу в наукових працях історик, археолог та етнограф В.В. Пассек (“О древностях Харьковской губернии”, 1839р.; “Историко-статистическое описание Харьковской губернии 1836 года”; “Города Харьковской губернии”, 1839 р. тощо), архієпископ Філарет (Д.Г. Гумілевський) (“Историко-статистическое описание Харьковской епархии, 1857-1859 рр.) та інші дослідники. Мабуть,місцевим чиновникам ці праці були маловідомими, або ж вони просто не бажали завдавати собі зайвих клопотів справою охорони старожитностей.

Харківська будівельна і дорожна комісія, а з 1865 р. – будівельний відділ Харківського губернського правління, що контролювали будівництво державних і приватних споруд, зобов’язані були слідкувати і за ремонтами та розширенням будинків, а також охороною пам’яток. На ділі увага в першу чергу надавалася чисто практичним цілям, а не збереженню первісного вигляду пам’яток. Власне, і поняття “пам’ятка” в зазначений період не було чітко визначене. За сторожитності вважали об’єкти 150-річної давнини, хоч були спроби скоротити цей термін [18]. 

Природно, що державні будинки постійно ремонтувалися, а серед цих споруд були й такі, які можна назвати пам’ятками [19]. Будівельний відділ Харківського губернського правління збирав свідчення до “всепідданіших звітів” про стан губернії. У цих звітах повідомлялося про стан будинків центральних тюрем, присутніх місць, губернаторського дому тощо. Фіксувалися дані і про дозволені спорудження приватних будинків і церков [20].

Згідно відношенням Харківської духовної консисторії Губернська будівельна і дорожна комісія, а пізніше – Будівельний відділ губернського правління розглядали всі проекти на спорудження, розширення і перебудови церков [21]. Питання про побудову старообрядницьких і неправославних храмів також вирішувалися у Будівельномі відділі [22].

Вигляд старих споруд без практичної потреби не змінювали, водночас їх намагалися пристосувати для нових цілей. Так, в 1864 р. Харківською будівельною і дорожною комісією було затверджено “Проэкт приспособления строений бывшей полковой канцелярии и церкви к помещению в них управлений в Чугуеве” [23]. Класичний будинок колишньої міської управи в Чугуєві нині включений до “Державного рєєстру національного культурного надбання”, де датований 1820-ми роками [24].

В цілому ж в другій половині XIX ст. класична реґулярна схема забудови міст не відповідала вимогам часу розвитку товарно-ринкових відносин, розгортання індустріалізації. Впливовими стали нові художні смаки. Вже в 1835 р. М.В. Гоголь різко критикував архітектуру пізнього класицизму: “Геть цей схоластизм, що приписує споруди підганяти під одну марку і будувати на один смак! Місто має складатися з різноманітних мас…”[25]. Архітектура другої половини ХІХ ст. набула електичних рис. З кінця ХІХ ст. почав розповсюджуватися модерн: архітектори звернулися до пошуку нових художніх форм, які б відповідали сучасним їм будівлям. Широко застосувався новий будівельний матеріал – залізобетон, метал, скло, кераміка.

Державна влада не вживала якихось заходів для збереження старої класичної забудови міст. Так, у Харкові деякі торгові ряди, зведені у формах ампіру, були спотворені господарями з-за відсутності належного будівельного контролю. Природно, що невеликі особняки у центрі поступилися місцем житловим чотири- шестиповерхівкам [26].

У зв’язку із розвитком нових суспільно-економічних відносин дворянство значною мірою втратило свої провідні позиції. Прийшла у занепад і значна кількість маєтків, часто зведених у класичному стилі. Про це повідомляли вже харківські газети останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. [27]. Такими публікаціями освічена громадськість намагалася збудити увагу держави і суспільства до історико-культурної спадщини. Так, у газеті “Утро” в 1911 р повідомлялося: “Повне знищення всіх слідів дворянського побуту відбувається тепер у маєтках, що перейшли до Селянського земельного банку”. Зокрема, у статті мова йшла про маєток Мечникових між ст. Дворічна і Грениківка Балашівської залізниці. Коли садиба потрапила до рук Селянського земельного банку, її було продано на злам. Врешті, було пограбовано і каплицю з похованням. [27 ].

Міністерство внутрішніх справ знову збудило увагу губернських владних структур до старожитностей на початку ХХ ст. Це було пов’язано зі сторіччям міністерства, яке планувалося відсвяткувати 8 вересня 1902 р. До ювілею було задумано видати нарис діяльності МВС. 20 лютого 1901 р. Харківському губернатору Г.А. Тобізену було надіслано листа від товариша міністра внутрішніх справ сенатора П.М. Дурново з пропозицією зібрати потрібні для згаданного видання матеріали. Зокрема, книгу планувалося ілюструвати “снимками (фотографиями) заслуживающих особого внимания общеполезных зданий, монументов, памятников и других сооружений, воздвигнутых по распоряжению министерства или попечением земских или городских общественных учреждений (например: дворцов, зданий присутственных мест, Генерал-Губернаторских и Губернаторских домов, дворянских собраний, зданий дум, земств, больниц, домов для умалишенных, колоний как правительственных, так земских и городских и т.п.); затем– древних зданий и памятников старины, реставрированных заботами Министерства или названных установлений, а также охраняемых ими музеев статистических, археологических и др.” [28].

У зібранні згаданих матеріалів губернатору сприяли харківський міський голова та голова губернської земської управи. 24 вересня 1901 р. П.М. Дурново було надіслано, поміж іншим, 43 фотографії храмів, казенних і громадських будинків зі стислими описами деяких із них [28].

Міністерство внутрішніх справ надіслало запит про збір даних щодо історичних пам’яток також 6 вересня 1901 р. Цей циркуляр був адресований губернаторам, градоначальникам та обер-поліцмейстерам. У циркулярі зазначалося, що в міністерстві немає достатньо повних свідчень “о многих древностях и памятниках, хотя и новейшего времени, но воздвигнутых в честь высочайших и других Особ или в память исторических событий(…) при чем имеются указания, что некоторые древности по отсутствию надлежащего надзора и охранения их совершенно разрушаются” [29]. У циркулярі вимагалося скласти список пам’яток губернії “с приложением подробных их описаний и указаний о том, когда и кем памятники сооружены, на чей счет, в чьем ведении находятся, на какие средства поддерживаются, отпускаются-ли на содержание их в исправности средства из казны и в каком размере, находятся-ли они в надлежащем виде и если нет, то приблизительно, какая сумма требуется на их исправление, и с приложением, по мере возможности, рисунков, планов или фотографических снимков с сих памятников” [29]. 

5 жовтня 1901 р. харківський губернатор Г.А. Тобізен надіслав листа до професора Д.І. Багалія з проханням повідомити про давні будівлі і пам’ятки старовини, які знаходилися в межах Харківської губернії [30].

Відповідь відомого історика, датована 30 березням 1902 р. була адресована вже новому губернатору – І.М. Оболенському. Д.І. Багалій повідомив у листі про існування в Харківській губернії речових пам’яток “починаючи з доісторичних часів і закінчуючи ХІХ століттям” [29]. Зокрема, Д.І. Багалій повідомив про залишки Української смуги, збудованої за царювання імператриці Анни Іоанівни, які добре збереглися в деяких місцях Зміївського повіту, могилу Г.С. Сковороди, на якій Харківське історико-філологічное товариство зробило нову решітку, могильні пам’ятники Г.Ф. Квітці-Основ’яненку, І.С. Рижському, а також храми і каплиці, пов’язані з іменами монархів правлячої династії.

Однак у офіційній відповіді 28 березня 1903 р. на циркуляр МВС не згадувалося ні про могили видатних письменників та мислителів, ані навіть про Українську укріплену смугу. У Міністерство було надіслано перелік пам’яток, пов’язаних із іменами “Височайших осіб”. Згадувалося про храм Христа Спасителя біля ст. Борки, зведений на місці аварії 1888 р. царського потягу; “царський” срібний дзвін на дзвіниці Харківського кафедрального собору, вілитий 1888 року з тієї ж нагоди; каплицю в Харкові біля Лопанського мосту, зведену в 1890 р. на кошти членів купецького і міщанського товариств у пам’ять смерті Олександра ІІ; храм (1832 р.) у Стратилатівці  (Кам’янці) Ізюмського повіту, в якому зберігалися деякі предмети з похідної церкви Олександра І та інші речі, пов’язані з іменами членів царського роду. В документі було вказано і про існування археологічних пам’яток, які згадав у своєму листі Д.І. Багалій [29]. 

Слід зазначити, що в цілому на циркуляр від 6 вересня 1901 р. до МВС надійшли свідчення більш як із 80 губерній та областей, острова Сахаліна. В губерніях було зафіксовано 2456 давніх пам’яток, будинків і споруджень, 1652 історичні пам’ятки (усього 4108). Здебільшого у списки були включені пам’ятки церковної архітектури та спорудження, пов’язані з уславленням представників правлячої династії [31].

Державна влада надавала значної уваги тим пам’яткам, які, впливаючи на свідомість населення, сприяли зміцненню існуючого устрою. Найяскравішим прикладом цього може бути організація догляду за храмом Христа Спасителя і каплиці на місці аварії імператорського потягу біля станціі Борки (Зміївський повіт) 17 жовтня 1888 року. Це була дійсно визначна пам’ятка, зведена на пожертви у 1891-94 роках за проектом академіка архітектури Р. Марфельда у “стилі московських церков XVII ст.” [32] та рисами візантійської архітектури.

Комітет, що організовував спорудження храму і каплиці, діяв із 1889 р. і очолювався харківським губернатором. Пам’ятки залишалися у віданні цього комітету і після спорудження. Єпархіальне начальство в 1895 р. погоджувалося прийняти пам’ятки у своє відання лише за умови надання щорічної субсідіі по 4000 крб. чи одночасового асигнування 100 000 крб., що виявилося неможливим.

28 червня 1900 року молитовні пам’ятки були передані у відання Міністерства шляхів сполучення. Поточний ремонт і утримання храму і каплиці забезпечувалися щорічними асигнуваннями по кошторису влаштованого при них відділення інвалідного будинку для залізничних службовців. У 1908 р. на пожертви навпроти храму було відкрито бюст Олександра ІІІ [33]. 

21 липня 1900 р. імператором було дозволено утворити у Харкові під головуванням губернатора “Попечительство для турбот про благоліпність храму і каплиці, споруджених біля станціі Борки на місці чудесного спасіння Царської сім’ї 17 жовтня 1888 року і про притягнення пожертв на спорудження і розвиток доброчинних на тому місці пам’яток” [33]. У склад попечительства увійшли представник єпархіального начальства, начальники Курсько-Харківсько-Севастопольської та Харківсько-Миколаївської залізниць та управляючий справами інвалідного для залізничних службовців будинку імператора Олександра ІІ. До участі у Попечительстві після затвердження губернатора залучалися також представники дворянства, земств, міського громадського управління. Пізніше склад попечительства було значно розширено з дозволу Імператора.

Попечительство передавало в Управління справами інвалідного будинку всі кошти, що до нього надходили. Лише Бухарський емір пожертвував 5000 крб. перед самим влаштуванням Попечительства [33].

До 1913 р. справочинством Попечительства завідував дійсний статський радник Н.П. Савицький. З весни 1913 р. його змінив управляючий канцелярією харківського губернатора статський радник А.Є. Зеленін [33]. 

До 1905 р. охорона храму Христа Спасителя здійснювалася двома сторожами, яких утримували на кошти інвалідного будинку. За наказом губернатора і поліції до 1903 р. на допомогу сторожам наряджалися поліцейські десяцькі від найближчих волостей. У 1905 р. (з 11 січня) при храмі за наказом начальника губернії потижнево чергували два охоронника у зв’язку зі збільшенням випадків пограбування церков. Так, 21 травня 1905 р. невідомими було здійснено невдалу спробу пограбувати приходську Преображенську церкву у Борках [34].

26 липня 1913 р. за розпорядженням виконуючого обов’язки губернатора, віце-губернатора П. Масальського було утворено комісію, що оглянула храм Христа Спасителя. В комісію увійшли Харківський губернський інженер П.П. Рудавський (голова), губернський архітектор І.П. Тулінцев, архітектор академік В.В. Величко, який здійснював роботи по спорудженню храма та інші особи. В стінах храму було виявлено тріщини. В.В. Величко та священик І. Филипович стверджували, що ці тріщини з’явилися відразу після завершення побудови храму і небезпеки для ведення служби не несли. Однак у майбутньому храм потребував капітального ремонту [33]. В 1916 р. на цей ремонт потребувалося 54 247 крб. 50 коп. Однак Попечительство храму могло розраховувати на дещо меншу суму. Основну її частину складав утворений із пожертв капітал у 31 тис. крб. (на 1914 рік), що знаходився у розпорядженні Канцелярії міністра шляхів сполучення. До 1917 р. капітальний ремонт храму не було здійснено [33].

Таким чином, охорона пам’яток біля ст. Борки здійснювалася при сприянні і прямій участі представників державної влади і місцевого управління.

23 березня 1911 р. до харківського губернатора М.К. Катеринича надійшов лист від Комісіі при Військово-Похідній канцелярії імператора по опису бойових трофеїв російського воїнства і старих російських прапорів. Комісія прохала повідомити її не лише про рухомі пам’ятки, але й про “памятники и храмы, сооруженные ( где бы то ни было) в память сражений и боевых подвигов отдельных лиц”, а також могили “отдельных героев, похороненных на местных кладбищах или в других пунктах” [35].

Архієпископ Харківський та Охтирський Арсеній на прохання М.К. Катеринича повідомив про деякі рухомі пам’ятки, а також про храм Св. Миколи у сл. Нова Рябина Богодухівського повіту, “устроенный в 1854-57 гг. в память смерти адмирала Нахимова о успокоении его души, убитого на Малаховом кургане в Крымскую войну. Храм этот третий на месте устроенного в 1775 году второго храма и на месте мечети, обращенной в православный храм в 1669 г. изгнателем татар генералом Романиусом, и освященный в 1670 г.”[35]. Ці дані архієпископ повідомив і Комісії по опису бойових трофеїв.

Деякі дані про рухомі пам’ятки були нідіслані губернатору також із штабу 10 армійського корпусу, що перебував у Чугуєві, предводителя дворянства Богодухівського повіту, богодухівського повітового ісправника. Предводителі дворянства та ісправники інших повітів, а також Харківський поліцмейстер стверджували відсутність пам’яток “боевой русской жизни” [35].

Харківський губернатор і його канцелярія листувалися з Імператорською археологічною комісією щодо деяких пам’яток. Так, у 1910 р. харківський губернатор повідомив Археологічну комісію про ветхий стан класичної каплиці-усипальниці князів Кантемирів біля с. Рогань Харківського повіту. Однак комісія не мала коштів на ремонт пам’ятки і запропонувала губернаторові  у цій справі взяти практичну участь [36]. У 1917 р. граф М.В. Клейнміхель та мистецтвознавець Г.К. Лукомський писали про цілком занепалу гробницю князів Кантемирів у Рогані – маєтку, що належав Селянському банку”. Г.К.Лукомський припускав, що мавзолей у Рогані був зведений у 90-х роках ХVІІІ ст. [37]. 

У квітні 1912 р. розпочалося розбирання старої євангельсько-лютеранської кірхи (1827-30 рр.) у Харкові. Імператорська археологічна комісія в листі до харківського губернатора оцінила церкву як пам’ятку, яку слід зберегти [38]. Не дивлячись на це, в 1913 р. розбирання кірхи було закінчене [39]. В 1914 р. було споруджено нову кірху.

13 жовтня 1912 р. валківський повітовий ісправник надіслав до губернатора два рапорти поліцейського наглядача Валок щодо виявленого у місті підземелля. Давнє кам’яне спорудження по Богодухівській вулиці виявив 5 жовтня 1912 р. селянин М.К. Дудник. А 8 жовтня 1912 р. стався провал на садибі селянина М.Г. Синявського по Ков’ягівській вулиці. 24 жовтня 1912 р. харківський губернатор М.К.Катеринич надіслав розпорядження валківському міському голові вжити заходи для охорони спорудження. 25 жовтня губернатор повідомив про підземелля Імператорську археологічну комісію.

Відповідь із Санкт-Петербурґа була відіслана 10 листопада 1912 р. Археологічна комісія припустила, що “кам’яний погрібець” виник не раніше XVII ст. і планувала дослідити пам’ятку. Губернатора прохали “не отказать сделать распоряжение о совершенном закритии его (підземелля – Авт.) и о доставлении (…) точного плана расположения провала”. Це прохання було виконане [40]. Про подальшу долю пам’ятки ніяких даних не маємо.

Таким чином, ще з 1826 р. держава виявляла ініціатіву по вивченню та збереженню пам’яток Харківщини. Однак органи державного управління Харківської губерніі в більшості випадків не були здатні належно організувати охорону пам’яток та їх дослідження. Держава не бажала витрачати значних коштів на охорону та дослідження пам’яток, на створення мережі спеціальних організацій та підготовку фахівців, оскільки усвідомити необхідність цих заходів могли не байдужі імперські чиновники, а лише добре обізнані зі справою високоосвічені люди, патріотична національна інтеліґенція. Навіть столична археологічна комісія не мала змоги примусити губернську владу вжити заходи для порятунку пам’яток. В умовах Харківської губернії справа ускладнювалася ще й тим, що більшість місцевих нерухомих пам’яток були споруджені в час після останнього масового заселення краю (з другої половини XVII ст.), а, отже, не були достатньо “старожитніми” щоб привернути значну увагу місцевих представників державної влади, які не усвідомлювали цінності цих об’єктів історико-культурної спадщини. Поруч із цим, державні владні органи надавали увагу в першу чергу тим пам’яткам, що символізували міць імперії та самодержавства, оскільки ці пам’ятки виявилися потрібними для утвердження існуючого устрою.

 

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 

1. Грицак В.М. Губернатор в державному механізмі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. (на матеріалах Харківської губернії): Історико-правове дослідження. Спец. 12.00.01. – теорія та історія держави і права; Історія політичних і правових вчень. Автореферат дис. …канд. юрид. наук (Одеська державна юридична академія). -Одеса, 1999. -С.10.
2. Обзор Харьковской губернии за 1896 год. Приложение ко всеподданнейшему отчету Харьковского губернатора. –Х., 1897. – С.68.
3. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т.І. –К.: Наук. думка, 1990, -С. 283-286 тощо.
4. Фомин. П. Церковные древности Харьковского края. Историко-археологический очерк. Вып. І. –Х.,1916. – С.83-89.
5. Лейбфрейд А.Ю., Полякова Ю.Ю. Харьков. От крепости до столицы: Заметки о старом городе. –Х.: Фолио, 1998. –С. 14,22.  
6. Романовський В. Доля українських церков Харківщини в другій половині XIX – на початку XX ст. //Збірник наукових праць. Серія “Історія та географія”/ ХДПУ Ім. Г.С. Сковороди. – Х., 2001. –Вип.7. – С.46-52.
7. Устинов И.А. Харьков в начале нынешнего столетия (1798-1801 гг.) //Харьковский календарь. – 1886. –С.88-89.
8.  Іволгін В. Старий Харків. Нариси.-Х.: ДВУ, 1929. –С.15-18.
9. Романовський В. Дослідження харківських підземель у другій половині XIX-XX ст.//Збірник наукових праць: історичні науки. Науковий вісник ХДПУ, Вип. № 2.-Х.-1999.-С.53,55.
10.  ДАХО. Ф.3, оп.71, од. зб.360, арк.3.
11.  ДАХО. Ф.3, оп.71, од. зб..371, арк.6-127.
12. Об остатках древних зданий// Журнал МВД.-СПб.,1831.-Часть V, кн. 4.
13.  Посохов С.И., Ярмыш А.Н. Губернаторы и генерал-губернаторы. 2-е изд., испр. и доп. – Х.: Ун-т внутр. Дел, 1997. – С.40-43.
14.  Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. Том XXIX. Отд.1. 1854. СПб., 1855, 910 с. № 28405. С.689.
15.  Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. Том ХХХІХ. Отд.2. 1864. СПб. 1867. 573, 5, 3, 6, 9, 215 с. № 41394. С. 100-103.
16. ДАХО. Ф.3, оп.236, од. зб.385, арк.1,2.
17. ДАХО. Ф.4, оп.17, од. зб.627, арк.6, 8-20.
18. Егоров В.Л. Развитие и становление понятия «памятник истории» //ж. История СССР. 1988, № 1, с.102; Піскова Е., Федорова Л. Нерухомі пам’ятки історіі (теоритичні аспекти проблеми)// Київська старовина. 1999. № 5. С.151.
19. ДАХО. Ф.4, оп.144, од. зб.214; ДАХО. Ф.3, оп.283, од. зб.1109 тощо.
20. ДАХО. Ф.4, оп.114, од. зб.1215; ДАХО. Ф.4, оп.118, од. зб.45 тощо.
21. ДАХО. Ф.161, оп.1, од.зб.140; ДАХО. Ф.4, оп.36, од. зб.707; ДАХО. Ф.4, оп.42, од. зб.2351 тощо.
22. ДАХО. Ф.4, оп.105, од. зб. 909; ДАХО. Ф.4, оп.116, од. зб.1118; ДАХО. Ф.4, оп.151, од. зб.42; ДАХО. Ф.4, оп.139, од. зб.814; ДАХО. Ф.4, оп.168, од. зб.108 тощо.
23. ДАХО. Ф.161, оп.1, од. зб.318, арк.12-13.
24. Державний рєєстр національного культурного надбання (пам’ятки містобудування і архітектури України) /Відп. ред. В. Вечерський //ж.Пам’ятки України. 1999 р. №2-3. С.147.
25. Асеев Ю.С. Стили в архитектуре Украины. К. Будівельник, 1989.-С.65.
26. Тимофеенко В.И. Застройка Харькова во второй половине ХІХ – начале ХХ вв.//Материалы к своду памятников истории и культуры народов СССР. Вып. 2. Харьковская область (материалы в помощь авторам)/ П.Т. Тронько и др. К., 1984.- С.34, 16.
27. С.С.Л. Забытая усадьба //г. Харьков. 1880 г. мая. № 617: 27 мая. № 618. ; Дядя Ваня. Склеп Мечниковых (Письмо из деревни) // г. Утро.-1911.-10 августа, № 1418.
28. ДАХО. Ф.3, оп. 283, од. зб.218, арк.1-15.
29. ДАХО. Ф.3, оп.283, од. зб.214, арк.1, 3, 10.
30. ІР НБУВ. Ф.1, № 45429.
31. Разгон А.М. Охрана исторических памятников в дореволюционной России (1861-1917 гг.) // Труды НИИ музееведения. Вып.І. История музейного дела в СССР: Сборник статей. М. 1957.- Сс.73-128, с.99.
32. Народный памятник на месте события 17 октября// г. Южный край. 1894. 14 июня, № 4616.
33. ДАХО. Ф.3, оп.283, од. зб.1136, арк.9-13, 16-16зв, 25, 111-112, 160-160 зв, 207, 211.
34. ДАХО. Ф.3, оп.283, од. зб.676, арк.1-6.
35. ДАХО. Ф.3, оп.285, од. зб.92, арк.3, 14, 15-41.
36. Харьковские губернские ведомости. 1910, 8 сентября.
37. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской губернии. Птг., 1917.-С.27, 34, 59-61.
38. Харьковские губернские ведомости. 1912.- 12 апреля; 24 мая.
39. ІР НБУВ. Ф.278, № 570, картка № 1018.
40. ДАХО. Ф.3, оп.285, од. зб.255, арк.2-16.

Список скорочень:

1. ДАХО – Державний архів Харківської області.
2. ІР НБУВ – Інстітут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернандського.