Дневник, а также другие документы из личного архива писателя Емельяна Дмитриевича Розуменко – директора Украинского литературного фонда в предвоенные годы, любезно предоставлен для опубликования Ю.А. Шеиным. Среди различных документов, рукописей, фотографий, опубликованных произведений Е.Д. Розуменко, дневник касающийся периода эвакуации из Харькова в октябре 1941 года, поражает своей правдивостью и приземленностью. Если статьи из районной газеты “Большевик” периода 1941-1942 гг., в которой  Розуменко работал секретарем носят характер неустанной борьбы с фашизмом на фронте и в тылу,  повести и рассказы о периоде гражданской войны и строительства коммунизма в СССР призывают отбросить старый мир и стремиться к светлому будущему, то дневник показывает и раскрывает истинную сущность человека, интиллегента, более того – писателя брошенного государством на произвол судьбы и оказавшегося в среде своих собратьев по перу в страшное время отступления Красной Армии. Имеено этим и притягивает дневник Е.Д. Розуменко. В ближайших выпусках альманаха  мы опубликуем некоторые из произведений Е.Д. Розуменко. (примечание составителей)

Е.Д. Розуменко

Дневник эвакуации из Харькова, осень 1941 года.

22 вересня

Виїхали з Харкова на машині, що її оформив собі Микола Нагнибіда.

В Старому Салтові пофарбували грязюкою будку. В цьому брали участь ще: Нагнибіда, його двоюрідна сестра (пізніш виявилось, що вона лише подруга його дружини. У поведінці - тиха. Про неї можна б сказати “не риба, не м”ясо”. Знай одно чепуритися і мажется, в якому б стані не опинились), Масенко з новою дружиною (теж Катя), з дружиноюсестрою, Фомін, Катя Масенко і я.

З першої хвилини відчув нелад. За інших умов од цієї кампанії “різав би поли й тікав”, але що я мав зробити, коли посадочних талонів нам уже не було і Юхвід та Мамиконян внесли пропозицію влаштовуватись для виїзду з Харкова - хто як - на машині, на тракторі, на підводі, пішки.

Я був занятий по літфонду, родина зосталась. Треба було вивезти її. А як? Прохав, щоб узяли з собою (якщо знайдуть засоби виїхати з Харкова), Гортієнка, Радугіна, Муравичаї, Нагнабіду з Масенком, що вони, зустрівшись дорогою, заявили:

- У нас буде машина!

- Тоді я дуже прошу вас узяти й мене.

- Добре, - погодилися вони обидва.

Яка машина, звідки? - про це я довідався пізніше. Бачив, що Нагнибіда підходив до Бажана, щось з ним говорив.

Пізніше Нагнибіда пояснював мені, що взяти цю машину йому порадив Бажан. Юхвід з свого боку нібито цей вчинок благословив, мовляв:

- Дурень будеш, якщо не скористаєшся.

Не вдаючись у подробиці (однаково бо я чи хтось інший поїхав з Нагнибідою, а він поїхав би своїм маршрутом) я погодився з ними їхати, погодився з умовами:

- Роспоряджатимется, буде старший один.

Саме таким старим і був до кінця він, Микола Нагнибіда. У нього був дозвіл на виїзд з Харкова - лист до коменданта міста від ЦК КПІБУ за підписом помічника секретаря ЦК Лисенко з дозволом коменданта міста їхати за маршрутом Харків - Старобільск - Енгельс і командировочне посвідчення редакції “За радянську Україну”, підписане відповідальним секретарем редакції т. Жураховичем.

Чесно чи не чесно дістав ці документи Микола Нагнибіда - я над цим думав уже дорогою. Тоді ж мені треба було вивозити свою родину, бож падіння Києва й Полтави, масова евакуація з Харкова (Юхвід, Владко і дехто ще свої родини випорядили заздалегідь. Евакуйовані з Київа, та інших міст родини письменників виїхали19.ІХ. Мені Юхвід запропонував посадочні талони за годину до відходу поїзда, коли наші всі вже були у вагоні. А 20.ІХ. обкомівскім ешелоном сіли на поїзд відомісті і ближчі до них пісьменники. Доречі: Шовкопляк на цей поїзд посадив усіх своїх родичів і знайомих, діставши 10 талонів, а мені ніхто не запропонував).

Отже - вибора не було. Я виїхав з родинами, яких досіурався (і правильно!), з якими не товарищував (хоч і несварився ніколи).

Чому вони взяли мене? Можливо тому, що я перший попросився, а можливо й тому, що в мене мало бути коштів більше, ніж у Радугіна й бездомного, а речей менше. І, звісно, вони не прогадали щодо цього.

З Старого Салтова ми виїхали на Бурлук. Одразу збились зі пляжу, застряли в болоті. Возилися довго, вимазались, але не вилізли. Над нами тут низько-низько пролетів “Юнкерс 88”. Ми подали в борозни. Вилізти допоміг шофер військової частини, який вивозив дітей в тому он напрямі.

У Великому Буплуці заночували. Ми возилися з машиною, що була далеко не цілком придатна до експлуотації нкї, а Масенко з молодою дружиною подався на пахуче сіно.

Вечеряли “пішно”, замовили цілу гуску, заплативши господарці по 8 крб. з чоловіка.

 

23 вересня

 

Прокинулись не рано. Треба було діставати бензину. Хто піде, і куди?

- Іти Фоміну, як військовому, і Розумієнкові! - сказав Нагнібіда.

Фомін попом'явся, але пішли. Півтора кілометри як сказали хазяї, розтяглись на добрі 2¹/₂ ато і 3. В дворі, помітивши військових, Фомін хотів вернутись, а я вирішив іти. Тоді почелепав і Женько. Заст директора МТС пообіцяв нам дати бензину й автолу. Ми повернулись і потім під'їхали. Але його заст директора вже не було. Без нього ж нам не дали. Машину завели, щоб під'їхали до РПК чи РВК, де був директор МТС і його заступник, але машина, не проїхавши й півкілометра, зупинилась. (Запалення і краник лагодили військові). Директор МТС відмовився допомогти. Один з секретарів РПК, перевіривши документи, порадив голові Райради написати до директора Федорівського радгоспу тов. Козлова. Той так і зробив.

Добре попокрутившись на дорогах, виїхали з Великого Бурлука. Дорогою зустріли Козлова. Він написав до радгоспу розпорядження, щоб без нього відпустили нам бензину й автола.

Але їхати нам не судилось.

Від В. Бурлука до радгоспу 8 кілометрів. Ми проїхали 4, а там не вистачало бензину. Ми намагались докопити машину своею силою, але пішов дощ. Тоді знайшли колгоспника і той привів пару коней, запріг і потяг. І тут трапилось нещастя.

Дощ розквасив дорогу, а до радгоспу треба спускатися униз. Щоб не з'їжджати косо, де, здавалось, можна перекинутись, Нагнибіда спрямував обіч і... колнсом попав у рівок понад буряками.

От де розійшовся Масенко! От уже наговорився! Накричався, налякався. І як уже тільки благали його, щоб замовк - не помогло. Гірш за всіх. І на мене насипався, як допустив я щоб замість Каті сидів за столом Микола? (А шофером була його колишня дружина Катя, а її помічником назвався Нагнибіда). Поправді - хіба я міг щось заждачити? Мав право? Хіба б на моє слово зважили?

Витягали машину трактором, що його привів з радгоспу Фомін. Трактором затягли нашу машину до майстерні. Це дамченько, а ми всі пішкі до радгоспної контори і будинків поблизу.

Це й був початок найгіршого.

Увійшов в теплу хату, де наших (пішла Ліда з дітьми, Мура, Міла, Масенкова дружина з сестрою і Терень) прийняли, людей, Мура одразу сіла на ліжко і (дізнавшись од господарки, що воно вільне і що в неї можна заночувать) сказала:

- Отут я буду спать.

До речі, і минулу ніч вона зробила так само. Інші мусили спати на підлозі. (А тут господарка, пустивши заночувати, висловилась: - дітей можна покласти на ліжко, а самим долі)

- Чому саме ви? - устряв Масенко...

Коли зайшов до хати - там уже було по великій сварці. Перекидались лише злими словами.

- Де Коля? - спитала в мене Мура.

- Він ночуватиме в машині.

- А ще хто?

- Катя й Людміла.

Муро негайно схорилась, стягла дочку й потягла за собою. Скільки не просили, і я особливо, не помогло. (Чув я по “Слову”, що вона скандальна, башкетниця, але не вірив, щоб була така). Спитавши в мене напрям, вона пішла по багні, потягла в черевичках дівчинку.

Як вона повелась там - не знаю. Скоро прибіг з дочкою Микола босий, заляпаний (черевики його, казіни, Миліні я приніс, щоб помити й просушити). Миколі всі сказали, що сварку зачала Мура і він лише застогнав. Згодом хотів іти шукати, але йому розрадили. Микола ліг спати з дочкою на ліжку.

Опівночі хряснули двері. До хати увірвалась Катя і з нею повернулась Мура.

- До біса, щоб я вела машину і везла Масенка з його шлюхами! Тепер я мерзни в машині, а він з гаремом вилежуватиметься, - зачала Катя.

Мура всіляко вторила їй.

Дійшло до того, що Масенко, міцно висловивший з дружиною і її сестрою кинув хату і серед ночі пішов геть, заявивши, що він у ремонті машини (а вже біля майстерні виявили потребу чимало відремонтувати, навіть капітально, машину) участі не братиме.

За цей день ми втікли од німця на 8 кілометрів і то вбік, а не прямо. Закінчився він тим, що ночувати в машину з речами пішов я, а господарка проклинала себе, що змилостивилась і пустила наших заночувати.

- І зроду, з віку я недумала, щоб такі були городські. Ніч мене мучать, а мені ж рано йти на роботу, - говорила вона.

 

24 вересня почалось з відшукання Масенка. У ньго було оформлення на пальне і документи на проїзд. Де він був - ми так і не знаемо. Насилу домовились про ремонт машини (бо радгоспп теж одержав попередження про евакуацію). З втручанням директора насилу вговорили завмайстерні Ушенка замінити нам підшипника, шатуна, выдремонтувати нам запалення, трішки “поворошити” краник от бензинового бака, почистити картер і т. і. За ремонт дали від себе майстрові Дохі і Івану Петровичу 70 крб., а за бензин, авто і частини з нас не взяли.

Масенко прийшов опівдні, коли закінчувався ремонт і виставив умови:

- В ремонті я участі не беру (матеріально) і зможу поїхати з вами далі за умов, якщо (подібне не повториться) Катя і Мура попрохають пробачення в моєї дружини і її сестри.

Звісно за прохання пробачення нічого й говорити. Массенко гедзьнув, зняв свої речі.

Того дня ми доїхали до Уразово, Курської обл.

Ночівля в Уразово була другою пекельною ніччю. За вечерею Микола посварився з Мурою (та шльопнула дочку, а він її). Мура зібралась бігти на станцію, щоб виїхати Таганрога поїздом, але її затримала на світанку Людміла. Ранком же наче нічого й не було. Нікуди Мура не пішла.

 

25 вересня ми виїхали з Уразово пізно, бо заморозило машину і заводити її довелось на волах (волами тягли в майстерню і дорогою вона сама завелась).

Їхали обік Венделівки й потрапили до Вікторопольского радгоспу. Туди нас теж дотягли на буксирі, бож зіпсувалась вихлопна труба (вінчик). Знову ремонт. Відремонтували трубу, поставили новий гук, бо той, додивились, був паламаний, знову льотчики відремонтували запалювання, і знов ми поїхали блудити.

 

Пам'ятаю, в Росоті купували бензин, відмічав Фомін проїздний документ у коменданта чи нач. НКВД. У цій ж справі заходили в Павловську, Єлань-Коліна. Багато разів зупинялись ночував зрання, бо Катя не хотіла їхати далі, а ранком Мура і Міла довго чепурились, або ходили на базар. Ми ж уже возились з машиною, яка була коверзувата і вимогала до себе дуже великої уваги. Часто і багато доводилось платити за ночівлі, за бензин, що виходив непомірно, витікав крізь ганчіркову затичку замість краника.

З муками 5.Х.41. доїхали ми до Михайливки, що за 23 километри від Саратова. Далі їхати не було начому, та й Коля прийняв таке рішення, щоб не просто в'їжджати до Саратова, а зупинитись десь поблизу, самим піти за призначенням і потім поїхати машиною на місце. Я не міг заперечувати, бож він був господар становища (адже Масенко відстав у Федорівському радгоспі, і ще на Харківщині, а Фомін зійшов у Баланді, де треба було понад 60 крб. платити за пальне).

 

5 жовтня ми з Миколою пішли пішки в Саратов. Вітер був у спину. Дорогою нас минали машини, ми просились, але не взяв ніхто. Вже під містом з гори звіз нас заводський шофер, що віз камінь. Ото й усього. Ми пішли до трамваю.

Трамвай старенький, однокомійний. Ми намучились, поки доїхали ним до комбайнового заводу.

На зупинці біля комбайнового завода чекали щось з годину № 1, але він не підходив. Тоді,щоб не гаяти часу, ми пішли пішки, водночас розглядаючи місто.

Околиці міста розкидані. Щодо чистоти - вона нагадувала трохи Харківську Іванівку і ніяк не нагадувала нагірного району. В цьому світлі якось разюче впадало в очі великі корпуси нового завода, кілька нових три й чотириповерхових будинків новобудов (без прикрас), деінде посаджені дерева і поряд хибарки. Коли вже сіли в трамвай і поїхали далі, у вікна спостерігав стару вулицю з низенькими дерев'яними будиночками-хібарками, що схожі скоріш на будиночки в Михайлівці, ніж на міські. І так досить довго (чи то справді була така довга ця вулиця, чи так уж довго волікся трамвай!).

Центр міста значно кращий. Він несхожий на центр Київа чиХаркова, але це вже місто, його центр, з магазинами, кіно, винницями, з вивісками.

Біля великого будинка ми побачили чергу, прочитали вивіску “Ресторан” (це було по довгих відшукуваннях де б попоїсти) і зайшли туди. Коли стояли в черзі, щоб повісити одежу, мені стало погано. Я знепритомнів. Микола вже вішав одежу, відшукав місце і всадовив мене. Підтримували мене: один польовкий жовнір і ще якийсь евакуйований. В черзі й за столом потратили ми щось біля 4 годин. Обіду вже не застали. За м'ясне заплатили понад 7 крб. і за рибне біля 4 крб. хліб окремо. Чи наїлись? Не скажу. Але в ресторані ми зустріли Олексу Кундзича і той одвів нас до Терещенко.

Микола Іванович Терещенко зустрів нас досить привітно. Родина його - теж. Ще до нашого приїзду там повелося так, що саме в Терещенка був “штаб”. Туди збиралися з усіх, бож привітніше не приймали ніде. Живе Терещенко в одній хаті, відведеній йому в Кандидата Медичних наук В.А. Юдіна - досить людяного, привітного, подільчивого. Меблі - стіл маленький, столик для друкарської машинки в кутку, великий сундук і 1-2 стільці. Жили там Миколо Іванович з дружиною й сином, з тещею, дружинина сестра з сином і оселились Ушакові. Спати доводилось усім на підлозі, бож ліжка жодного не було.

Де ж нам поспати?

В Терещенка і так було бік-о-бік, Ільченко десь у відрядженні, а його дружину послали копати картоплю. Вказали нам квартиру Г.Б. Цинового-Виноградова (доречі - 2 кімнати на 4 душі), але достукатись не могли. Чи то не почули вони, чи змовчали, догадавшись, що це хтось приьув непрошений (бо пізніш запросили мене до хворого Г.Б., я просидів досить довго, вони готувались обідати і - хочби тобі одним словом обмовились, не спитали навіть, як же тобі з харчуванням? А їм була добре відома ця проблема в місті, повному евакуйованих, приїджих з таборів польської і чехословацької армії). Довелось нам піти в редакцію обласної газети “Коммунист”. Чергувала саме Жукова - з партвідділу. По короткій розмові виявилось - це добра душа, влаштувала нас на диванах, чимала розповіла за Саратів і область. (А дорогою до  “Коммуниста” нас зупиняв міліціонер і на наше запитання “де б переночувати?” - бож у гостиницях і будинку колективіста міста не матимеш - порадив: “якщо в редакції не пустять - зайдеш в 5 район мілмції. Там близько”).

Жукова наговорила нам, що можна влаштуватись на роботу до районних газет чи спецкорами “Коммуниста”. І те і те вірно. Другого дня я пішов у дорученнях по деяких установах, а Микола вже мав розмову з редактором про “нашу” роботу спецкорами. “Нашу”, бо ж мене він інформував, що в розмові говорив і за себе, і за мене, а виявилось - про мене і не згадував, говорив лише за себе і договорився. Редакторові ж він запропонував узяти собі нашу машину з тим, щоб іноді давати її пісьменникам.

Редактор - Іван Петрович Тріфонов - вищесередній на зріст, повний, у чоботях, галіфе з синього діагоніля, у гімнастерці військового сукна, круглолиций, червоний, голова - маківка - голена, широконосий, сіроокий. Рухи його досить жваві. В розмові іноді вживає грубеньких слів, і взагалі не слідкує за словами, не втримує себе в “солідних” (про таких колись сказали б - “парень-рубаха!”), але серце чуле і добре. Це хочби з того можно зробити висновок, як він поставився до товаришів:

Ільченкові, довідавшись про його неумебльовану квартиру, - запропонував редакційний диавн і зобов'язав господарів при першій же нагоді одвезти.

Ушакову Н.Н. допоміг з квартирою. Котромусь із своїх спївробітників він дав кредит 2500 крб. на обладнання квартири з 3 кімнат. Тепер він його викликав і спитав:

- Скільки ти повернув з кредиту на обладн. квартири?

- Одну тисячу, -відповів тот.

- А квартиру обладнав?

- Одна кімната не зовсім.

Так от: цю кімнату ти відпусти і тимчасове користування Ушакову. Меблі я йому дам, а тобі спишу решту боргу півтори тисячі.

Можна сказати, що в редакції до письменників ставились усі хорошо. Цьому перебувала робота Ільченка, Терещенка, головним чином. Бо до того часу місцеві пісьменники не ходили в професіоналах, а десь працювали, і ставлення до них було, як до службовців, трохи передовіших правда, але інакше, ніж, скажімо, в Харкові, а не те, що в Києві.

 

16 жовтня ми зайшли до директора вид-ва “Коммунист” тов. Меркулова. В його кабінеті сидів чоловік, з усього видно (по одежі) - приїжджий з района.

- Знайомтесь! - промовив до нас Меркулов. - Це редактор одної з наших районних газет.

Я пристальніше глянув на редактора. Прицьому він піднявся з стільця, злегка наїжачився, підвів голову. Це був широкоплечий, коренастий безбородько, чолов'яга середнього росту, з розкуйовдяненою зачіскою, впалою на лоб. Очі внього безкольорові і в них застигло не то здивовання, не то байдужість. На продовгастому трохі обличчі приліпився широкий, по-орлиному загнутий унизу ніс. Під ним - товста висока губа, великий рот і високе підборіддя.

- Бучарський, - прказав він.

Що йому було трохи не по собі, я не чіпав його більше. Більше ми не проронили й слова один до одного.

 

17 жовтня я пішов до обкому поговорити щодо роботи. Те що мені пропонували в Саратові - стати на роботу уповноваженного літфонду на 400 крб. мене аж ніяк не могло задовольнити при Саратовьских цінах. В районах ціни були на той час значно нижчі. До того ж у Саратові проблема опалення стояла дуже гостро. Наприклад, родина Терещенка трічі на день ходила на базар купити вугілля чи трісок, щоб поставити самовара й не купила, бо не було.

В обкомівському буфеті, в самому куточкові сидів уже знайомий мені редактор Бучарський. Узявши й собі перекусити, я сів поряд, привітався, заговорив.

- Їдьмо зі мною, - запропонував він. - мені потрібен секретар, ставка в мене секретареві 525 крб., але якось проживемо. Можна прожити в районі.

- А дрова? - спитав я, навчений гірким досвідом.

- Село стоїть у лісах, а редакція має коня. Возити можна скільки завгодно. От. Іди до Кашіріна, я йому залишив вимогу, а ти скажи, що зі мною погодив. Так і скажи, на секретаря нехай оформляє. Якщо поїдеш - їдьмо сьогодні.

- Ні, сьогодні я не поїду. Очевидно завтра.

- Тоді я приготую квартиру. Сповісти лише.

По цій розмові він був пішов, але згодом завернув з коридора, підступив до мене.

- Як твоє прізвище? - перепитав мене.

Я сказав.

- То я чи не з твоїм братом учився в Ростові на факультеті журналістів?

Виявилось, що мій брат дійсно учився з ним разом на факультеті журналістів Ростовського Комвижу.

- Ну, тоді до чого розмови! Їдь. Житимемо разом! Однаково будемо. А на випадок чого - то разом і евакуватись будемо.

Хоч це було й чималенько назад у сторону Харкова, а не за Волгу, як я погодився про себе на неодноразову мову Миколи Нагнибіди, але пропозиція здавалась мені цілком приємною. Редактор приятелював із братом. Чого ще бажати?! Я сказав, що приїду працювати до нього в редакцію. З тим і розійшлись. Він у своїх справах подався геть, а я зостався випити шкланку чаю і потім пішов до Кашіріна.

 

У кімнаті сектора преси за столом сидів сухуватий чоловічок років 40. Обличчя його продовгасте, всипане віспою - дрібною і глибокою. Костюм на ньому темносизий, чистий.

- Ви Кошірін?

- Я. Сідайте.

Я сів. Розповів у чим справа. Показав свої документи.

- У нас, знаєте, така справа. Ми й редакторів республіканських газет посилаємо літробітниками та секрктарями. Вони попадаються сильніші од наших редакторів і на місці не міряться з ними.

• Я на редактора не претендую і не прпретендуватиму. Підсижувати  мені немає кого. Сподіваюсь що редакторові дужче допоможу, якщо він послухається. А протиставляти себе немає потреби.
• От, - він відкинувся назад, подивився на мене.
• Не заперечую. На секретаря тов. Бучагський уже дав згоду одній товаришці, але йому потрібно двоє. Я запишу, що ви їдите, а ви йдіть на вокзал до голови евакокомісії Гущіна, нехай вас пошле в Дурасовку.

На столі я бачив районну газету. Вона не була привабливою, але не була й гіршою од багатьох районних газет.

18 жовтня ми виїхали в район…