© Андрій Парамонов (Харків)

Село Іванівка (сучасне село Сковородинівка Золочівської територіальної громади Богодухівського району) розташоване в самісінькому центрі Муравського шляху – напряму татарських загонів, які йшли на Москву. Муравський шлях проходить вододілом річок Дніпра і Дону, місцевість у XVII і XVIII століттях була надзвичайно дика і небезпечна. Фортеці Білгородської межі вздовж річки Мерло (Сінне, Богодухів, Городне, Краснокутськ) намагалися контролювати Муравський шлях найманими сторожами. Перетинати його дозволялося лише великими, добре озброєними військовим загонам. Будь-якої миті могли напасти татари чи загін запорізьких козаків чи просто розбійників.

Іванівка була заснована як хутір на землях при невеличкій річці Розсоховатій, яка впадає у річку Кадницю. Це сталось після 1722 року, засновником хутору слід вважати вільшанського сотника Івана Яковича Ковалевського, який придбав ці землі[1]. Землі на яких була заснована Іванівка відносились до Харківського слобідського козачого полку.  

На 1732 рік в ній було 30 дворів підданих черкас, 39 хат, 131 жителів чоловічої статі. Ми бачимо в Іванівці двір вільшанського сотника Івана Яковича Ковалевського, де проживає двірник (тобто управитель,  Іван Максимович Ковалевченко), та двір для худоби, а при ньому вівчар Єрофій Семенович Заволока та стадник Омелян Юрійович Ярко.

В тому ж 1732 році при «деревне» Іванівка проживали підданні черкаси з такими прізвищами: Дубина, Дерега, Малотужин, Зірка, Іщенко, Смоленко, Лисоєц, Криворучко, Добродєй, Міхін, Мисненко, Бондар, Михайленко, Горкуша, Подбойко, Андрєєв, Ворвідєт, Карпенко, Линєвєнко, Мирочник, Паросенко, Вдовиченко, Василченко, Пасяченко Сепенченко, Резник, Куцей, Данилченко, Удовиченко.

Представник іншої гілки роду полковник Іван Васильович Ковалевський перекупив Іванівку і Кадницю, а от нього перейшов до сина підпрапорного Якова Івановича Ковалевського. Після смерті останнього Іванівка дісталась у 1765 році до його дружини Марії Василівни, а у 1773 році до її доньки Варвари, яка на той час вже була дружиною полковника у відставці Назара Олександровича Каразіна.

Після ліквідації на Слобідщині полкового устрою, з 1764 року і  по 1779 роки в адміністративному відношенні Іванівка входила до складу Ольшанського комісарства Харківської провінції Слобідсько-Української губернії.

Жителі села Іванівка як парафіяни відносились до Іоано-Предтечівської церкви села Кадниця, на 1777 рік вони вважались підданими черкасами Назара Каразіна, хоча офіційно він не мав ніякого відношення до Іванівки, просто керував маєтком замість дружини.  На той час там жили представники таких родин: Деряга, Мєрошник, Тараненко, Міхно, Міхненко, Бондаренко, Ткач, Задорожній, Манзенко, Костенко, Дубіненко, Горкушенко, Руденко, Корнєєнко, Зерка, Рибалченко, Донець, Ужвєй, Степаненко, Соколенко, Онищенко, Кучеренко, Кудей, Лєнівенко, Манзенко, Свинаренко, Михайличенко, Краснощоченко, Удовиченко, Зозуля, Стрєлнік, Коваль, Лаптенко, Зайка, Шерстяк, Кодацький, Коробничка, Бойко, Крохмаленко, Корнейченко, Кудєєнко, Огіренко, Кравець, Опаренко, Козинка, Пересенський[2]. Скоріш за все деякі з них жили в Кадниці, оскільки частина підданих Каразіної відносились саме за цим селом.

У 1780 році замість губерній в Російській імперії були сформовані намісництва і повіти, Іванівка увійшла до складу Золочівського повіту Харківського намісництва. Після смерті імператриці Єкатєріни II, її син імператор Павєл I провів свою адміністративну реформу, повернувши губернії, а деякі повіти скасував. Так Іванівка увійшла до складу Харківського повіту Слобідсько-Української губернії (з 1835 року перейменована у Харківську губернію).

За IV-ю ревізією 1782 року в Іванівці, яка належала Варварі Каразіній, було 54 двори, в яких жили 267 чоловіків та 282 жінки підданих черкас[3]. Отаманом на той час був Роман Васильович Кучеренко, а серед прізвищ існували таки: Деряга, Свинаренко, Міхненко, Бондаренко, Задорожненко, Міхно, Манзенко, Костенко, Степаненко, Дубиненко, Гаркушка, Криворутченко, Гужвій, Соломашенко, Кравець, Кучер, Шерстюк, Кодацкой, Шмаленко, Бойко, Корнєєнко, Карпенко, Лаптенко, Долгорутченко, Стрєлник, Ясищенко, Ткаченко, Лисенко, Михайличенко, Линивенко, Кудєєв, Зайченко, Колмиченко, Іващенко, Краснощоченко, Филипенко, Крохмаленко, Соколенко.

У 1785 році земельна дача Іванівки нараховувала до 1753 десятини землі, з яких більшість 1215 десятин була орною, 360 десятин лісу та 131 десятина сінокосів, решта під поселенням та незручними землями[4]. Упорядник «Економічних приміток Золочівського повіту 1785 року» відзначив багато сусідніх землеволодінь, які вважались спірними (понад 330 десятин). Автор не відзначає, що у Іванівці існує панський будинок, а є лише млин на річці Розсоховатій. Селяни займаються хліборобством, сіють здебільшого жито, овес, гречку, причому поміщиці тільки 50 десятин, все інше на себе. В лісі, здебільшого дров’яному, росли дуби, осики та клени.

Між тим у документі 1783 року зберігся опис панського двору в Іванівці, який не потрапив чомусь до економічних приміток: «двор господский, в нем строение ветхая светлица с комнатою одна, чрез сени кухня и чулан. На дворе три амбара и конюшня все покрыты соломою… во оной же деревне на колодязе Завалином плотина с рыбною ловлею на коей один амбар в нем на ходу один мучной камень да внутре ивановских дач плотины одна ниже села ивановка на Расоховатом с рыбною ловлею на коей один амбар в нем на ходу два мучных камня другая на речке Каднице с рыбною ловлею на коей один амбар в нем на ходу три мучных каменей и при том на плотине мирошницкий двор»[5].

Іванівка була обмежована у 1777 році, на жаль, план села до наших часів не дійшов, існує другий геометричний план Іванівки 1788 року, тобто після другого одруження Варвари Яківни[6]. І хоча ми бачимо деякі розбіжності із топографічними планами XX століття, документ досить чітко показує сам маєток, розміщення винокурні, млинових гребель по річці Розсоховатій. На плані також є відмітки землемірів пізнішого часу – 1867, 1870, 1889, 1890 років, які підтверджували маєток в Іванівці в первісних межах. З огляду на цей план 1788 року ми розуміємо, що саме Андрій Іванович Ковалевський розпочинає активну діяльність з розвитку маєтку в Іванівці.

На 1795 рік, ми бачимо, що родина Ковалевських – підполковник Андрій Іванович, Варвара Яківна, та їхні діти –Надія (1786 р. н.), Любов (1787 р. н.), Олександра (1790 р. н.), Петро (1792 р. н.) та Олена (1795 р. н.) живуть у маєтку Іванівка, тобто в новому кам’яному будинку[7].

Маєток в Іванівці на момент прибуття в нього Сковороди у 1790 році належав Варварі Яківні, яка після смерті першого чоловіка у 1785 році вийшла заміж вдруге за дальнього родича капітана Андрія Івановича Ковалевського. Саме другий її чоловік розпочав розбудовувати маєток в Іванівці. На початку 1791 року Андрій Іванович, розуміючи, що грошей на це у нього не вистачає, умовив дружину взяти в борг 12000 рублів в Державному позиковому банку строком на 8 років під заставу 267 підданих селян чоловічої статі з села Іванівка та 33 чоловіків з села Кадниця.

У 1792 році Варвара Яківна продає маєток в Іванівці своєму чоловіку, після чого Андрій Іванович розпочинає масштабні зміни. Залишок боргу в 10000 карбованців погашають у 1795 році з грошей Василя Каразіна, який володів всіма маєтками батька, хоча і через матір як опікуна.

Саме у 1791-1792 роках Ковалевський перепланував село, переселив кріпаків східніше першого їх поселення, звільнивши місце для паркової зони. Західний став по річці Розсоховатій значно розширили, його гребля стала проходити по тій же лінії, що і майбутній будинок поміщика та церква. Гребля вела до винокурні та цегляного заводу, сам ставок набув форми штанів і до цього часу зветься «Панські штани».

Тоді ж у 1792 році Ковалевський зводить кам’яний одноповерховий будинок з підвальним поверхом. Він зберігся до наших часів, його було побудовано на одній лінії з майбутньою Преображенською церквою та греблею ставка. В офіційних документах сьогодні цей будинок називають Конторою управляючого, споруда взята на облік як пам’ятка архітектури місцевого значення. Вперше ми зустрічаємо відомості про будинок в «Економічних примітках на Харківський повіт за 1804 рік»[8]. Ба більше, жодних інших кам’яних будинків у маєтку Андрія Ковалевського на 1804 рік не зафіксовано. Саме в ньому і міг бувати або жити Григорій Сковорода. У радянські часи справжній будинок Андрія Ковалевського отримав назву як будинок управляючого і носить цю помилкову назву досі. Під цією ж назвою його взято на облік в офіційних документах наказом Міністерства культури України за № 1669/0-16-07 від 13.12.2007 року за № 55/7-Ха як пам’ятку архітектури місцевого значення.

Тут цікаво, що після Другої світової війни Харківський обласний відділ по справах архітектури взяв у 1951 році будинок у колишній садибі Ковалевського, який на той час не використовувався і перебував у власності місцевого колгоспу, що носив ім’я Сковороди[9]. На той час будинок, де з 1972 року розмістили музей, був школою і про нього взагалі не йшлося. У 1955 році цей будинок взагалі вилучають зі списку пам’яток архітектури як не збережений в первісному вигляді і передають на облік обласному відділу культури[10]. Ну і, власне, тут розмістили місцевий Будинок культури і правління колгоспу.

Те, що старий будинок Ковалевських не використовувався під музей Сковороди, дуже прикро. Адже варто тільки спуститись у підвальне приміщення, і ви ніби на машині часу опиняєтесь у XVIII столітті. Вік будинку підтверджує і  великоформатна цегла (довжиною 29-30 см, шириною 13,5-14 см, товщиною 6-6,5 см), характерна для кінця XVIII століття.

План підвального поверху свідчить про те, що він був типовим будинком і на свій час не дуже багато поміщиків могли собі дозволити кам’яні будинки такого типу. Підвал має загальну площу 357 м². Склепіння підвалу висотою близько 3 м, на вікні збереглися фігурні ґрати. Підвал до 2000 року використовували у господарстві місцевого колгоспу, а потім – агропідприємства.

Також за змінами вигляду цегли в підвальному поверсі можна простежити, як цей будинок було розширено, коли маєтком наприкінці XIX століття володів Олександр Антонович Крінер. Саме його клеймо «ААК» відбито на цеглі, покладеній деінде в нових розширених приміщеннях підвального поверху.

Сьогодні будинок розташований на території меморіального комплексу Г. С. Сковороди. Зі сходу – великий колишній поміщицький, пізніше колгоспний господарчий, двір, на протилежному боці двору, симетрично до будинку – дерев’яна комора. Західний бік будинку виходить на вулицю Приозерну. З південного боку асфальтова алея з’єднує його з будинком Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди. Паркова огорожа прилягає до споруди з північного боку. Сучасний стан будинку такий, що він має довжину 29 м, ширину 16,4 м, висоту 7 м, товщину стін 50-60 см. Дах перекритий шифером. Будинок має чотири входи. Три ґанки зі східцями – зі сходу, заходу і півдня. Фасад будинку пофарбований червоною вохрою, розписаний під шлакоблок. У двох кімнатах на стелі і по верхній частині стіни збереглися ліпні прикраси. Зараз у будинку розміщені сільський клуб та бібліотека, адміністрація, а також фонди музею, котельня, яка опалює і будинок музею.

Однак повернемось до маєтку часів Андрія Ковалевського, який продовжує зміни тим, що започатковує цегляний завод, де на 1804 рік вже виробляли до пів мільйона цегли на рік[11], скоріш за все, вона майже вся йшла на продаж. Окрім млина, стала діяти броварня, яка давала 40000 відер горілки на рік.

У 1793 році підполковник Андрій Ковалевський запропонував побудувати нову Преображенську церкву у селі Іванівка. Як пізніше писав Ковалевський, храм у Кадниці був недобудований з самого початку, зокрема там не було підлоги.

Дерев’яна церква на кам’яному фундаменті була побудована лише у серпні 1797 року, вже після смерті Сковороди, як пише Ковалевський, «через нескорую постройку церкви подрядчиком»[12]. Тоді ж він звернувся до Харківського духовного правління про видачу «просительной книги» для збору пожертв на оздоблення церкви. Григорій Савич, скоріш за все, був присутній на закладці храму і спостерігав перші місяці його будівництва, оскільки весною 1794 року перебував у Іванівці, 3 квітня цього року він відправив звідси лист до Михайла Коваленського.

Преображенський храм в Іванівці був освячений 17 грудня 1797 року префектом протоієреєм Андрієм Прокоповичем[13]. Побудований був за класичною архітектурою з трьома дверима та 26 вікнами з шибками та металевими решітками. На одній главі стояв металевий чотирикінцевий хрест без півмісяця. Іконостас був різьблений, пофарбований різними фарбами з позолотою; з трьома дверима; з місцевими іконами Спасителя, Божої Матері та храмовою. Все церковне начиння було куплене новим, як і книги, підписані в дар цьому храму від Андрія Ковалевського. Дзвони (7 пудів 20 фунтів; 3 пуди; півтора пуда) були перевезені із Кадниці і висіли на чотирьох стовпах. Храм оточувала біла нова дерев’яна огорожа. Будівля до наших часів не зберіглася, її зображення відоме нам за фотографіями Стефана Таранушенка у 1910 році.  

Недалеко від храму будують і доволі велику кам’яну каплицю-усипальницю роду Ковалевських, вона стояла поруч із сучасною могилою Григорія Савича Сковороди. Вже у 1800 році в ній буде похована Варвара Яківна Ковалевська.

На 1806-1808 роки при Преображенській церкві служив священник Антоній Мартинов. А після того як померла його дружина Ганна, він вийшов за штат. Вже в липні 1808 року при храмі служить священником Кирило Кривенков, а дячком Матвій Волятинський. В тому ж році паламарем було прийнято Сільвестра Афіногеновича Комісарова, який з 1802 року був відпущений на волю графом Дмитром Толстим і шукав духовного звання. Однак довго він паламарем не протримався і перевівся до канцелярії Харківської духовної консисторії без жалування.

Не витримав і року при Преображенській церкві і священник Кирило Кривенков, замість нього було представлено священника з села Семенівка Гаврилу Стелецького, який отримав схвалення від поміщика Андрія Ковалевського.

У 1810 році Андрій Іванович Ковалевський вирішив побудувати біля Преображенської церкви справжню дзвіницю, і просив для цього дозвіл забрати закриту у сусідньому селі Кадниця ветху церкву. А заодно забрати з тієї церкви і церковне начиння. Але виявилось, що начиння забрав самовільно у церкву села Рясне поміщик Іван Євстафійович Куликовський. Слобідсько-Українська духовна консисторія у 1811 році постановила дозволити Андрію Ковалевському перевезти стару церкву із Кадниці в Іванівку і побудувати з неї дзвіницю. Також поміщика Івана Куликовського зобов’язали повернути з церкви Рясного начиння з кадничанської церкви у Преображенську церкву Іванівки[14]. 

Андрію Івановичу довелось стати з 2 квітня 1811 року церковним старостою в Преображенській церкві, оскільки його кріпак Максим Кудаєнко, якого обирали на декілька строків, захворів і зістарився, а іншого селянина, якому б можна було довірити церковні суми та начиння, не виявилось[15]. Ще у 1804 році зазначалось, що у Ковалевського в Іванівці «…Крестьяне состоят на пашне зажиточных людей и скотоводства очень мало»[16].

Задля розширення свого господарства, скоріш за все, для виведення з маєтку худоби, Андрій Ковалевський заснував між 1811 та 1816 роками декілька хуторів: Бабайківський, де поселив 15 кріпаків; Кадницький, Дейнечин, Клюсовий. В останніх трьох він поселив по 16 кріпаків. 

Після смерті Андрія Івановича Ковалевського Іванівка відійшла до сина, колезького асесора Петра Андрійовича Ковалевського, розвитком помістя йому займатись було ніколи. По-перше, через накопичені батьком борги, по-друге, довелось судитись за землі із сусідами та рідною сестрою Любов’ю Андріївною Будаковою, бо вона хотіла відсудити частину спадщини батька. Петро Ковалевський був вимушений доводити очевидні речі: що вона отримала частину земель від батька, коли виходила заміж[17].

За Петром Ковалевським залишився і винний відкуп, який він утримував гірше за батька. У 1837 році вже не міг сплатити винне мито за продаж горілки у селі Лопані у розмірі 429 карбованців 56½ копійок. Справу передали до Харківського земського суду, а потім у губернське правління[18]. Скоріш за все, це була не єдина заборгованість Ковалевського, і він продає маєток в Іванівці відкупщику по Харківській губернії купцю, раднику комерції Кузьмі Микитовичу Кузіну.

З листа Василя Каразіна до Івана Бецького від 2 березня 1842 року ми знаємо, що він згадує купця Кузіна, який обіцяє поставити пам’ятник на могилі Сковороди[19].

За часів купця Кузіна в маєтку було створено парк а при ньому парковий павільйон. Павільйон являв собою квадратну споруду з колонним портиком без жодних кімнат. Після смерті купця Кузіна у 1844 році маєток переходить до його сина майора Олександра Кузіна, він теж небагато володів Іванівкою, помер до 1850 році і він переходить до його малолітньої доньці Катерини. Під час її володіння селом змінюється назва з Іванівки на Пан-Іванівку у проміжку 1850-1858 років.  Катерині Олександрівні прийшлось постійно судитись за Пан-Іванівку із рідним дядьком – статським радником Павлом Кузьмичем Кузіним[20]. Увесь цей час маєток не міг зростати, бо не було ані постійного власника, ані можливостей для розвитку.

По ревізії 1858 року в селі Пан-Іванівка проживало 399 чоловіків та 423 жінки зі стану дворових та поміщицьких селян, тобто кріпаків з таких родин: Головин, Міхно, Пленокос, Ходак, Лисиця, Погорєлєнко, Оніщенко, Бойко, Гончар, Голубенко, Мануйленко, Гоцкало, Щербак, Коркійченко, Серюженко, Харченко, Лапта, Деряга, Зозуля, Бондарь, Макаренко, Кучеренко, Дубовик, Степаненко, Лисенко, Михайличенко, Єрмош, Костенко, Зоря, Клименко, Кудієнко, Кравченко, Пуховой, Головченко, Задорожний, Зініченко, Молодожон, Коваленко, Криворученко, Стрєльнік, Вацюряба, Тесла, Саєнко, Лєнівенко, Богатиренко, Плченко, Плєнокос, Ісаєнко, Павленко, Пчелік, Шерстун, Конотопенко, Долгорученко[21].

На 1864 рік священником при Преображенській церкві села Пан-Іванівка був Кирило Аксененков.

На початку 1870-х років маєток придбала за власні гроші вдова-дворянка Зінаїда Василівна Жилінська. Вона постійно жила в Пан-Іванівці і 15 червня 1874 року вирішила побудувати нову дзвіницю до Преображенської церкви, оскільки стара вже згнила, як і церковна огорожа, зроблена на той час з хмизу. Разом з проханням власниця надіслала і проєкт майбутньої дзвіниці, автор якого невідомий[22]. Пам’ятаємо і про те, що на могильній плиті Сковороди вказана дата встановлення – травень 1874 року. То виходить, що саме Зінаїда Василівна Жилінська власним коштом поклала цю плиту. 

Дерев’яна дзвіниця була побудована лише у 1878 році (за іншими відомостями, у 1880 році), даних про побудову кам’яної огорожі немає, але це сталося приблизно в ті самі роки. Вочевидь, Зінаїда Жилінська померла до того, як була закінчена дзвіниця, бо з відомостей про церкву видно, що гроші у сумі понад 3000 карбованців сплатив її син – Микола Павлович Жилінський.

У 1881 році власником Пан-Іванівки стає австрійський підданий сумський купець 2-ї гільдії Олександр Антонович Крінер, який працював управителем Павлівського рафінадного заводу Харитоненка у повітовому місті Суми. Йому належала і частина акцій цього заводу, для якого він розробив власний спосіб виготовлення рафінаду.

Після купівлі Пан-Іванівки, новий власник Крінер вирішив розширити парковий павільйон, зробивши з нього більш сучасний садибний будинок. Це підтверджує цегла, з якої зроблена добудова, на ній стоїть клеймо «ААК», тобто Олександра Антоновича Крінера. В радянські часи в ньому розміщувалась місцева школа, а у 1962 році була зроблена окрема меморіальна кімната на честь Г. С. Сковороди, та сама яку пізніше будуть вважати кімнатою де жив і помер Григорій Сковорода. Ракета російських окупантів, яка влучила в музей в ніч на 7 травня 2022 року, знищила експозицію музею. Водночас це спричинило сплеск уваги до імені Сковороди в усьому Світі. Окрім того, архітектори-реставратори з’ясували деталі будівлі, якій помилково приписували походження з XVIII століття. Народжений у радянські часи міф про кімнату, де помер Григорій Савич, розвіявся.

Новий власник маєтку в Пан-Іванівці Олександр Крінер одразу запросив до співпраці інженера, дворянина італійського походження Михайла Миколайовича Барільотті, для того, щоб він провів в маєтку дослідження на підприємствах, серед яких відомі: цегельний завод, спиртовий заводі та цукроварня. В тому ж 1881 році в родині Барільотті народився син Олександр, який був охрещений священником Василем Любинським та псаломщиком Феодором Сукачевим 20 січня 1882 року в Преображенській церкві села Пан-Іванівка.

У 1891 році Олександр Крінер розпочав будівництво нового спиртового заводу, який отримав назву Костянтинівського. Завод примикав до маєтку в Пан-Іванівці з півдня, він виробляв спирт з картоплі та кукурудзи працюючи з середини вересня до середини квітня. На заводі працювали найманих дев’ять чоловіків, які були приїжджими з п’ятої години ранку до 16 години при трьох годинах перерви на сніданок, обід і відпочинок. Поки завод був невеликим за виробництвом, робітники жили в селі на власному продовольстві, але пізніше для робітників були побудовані окремі кам’яні будинки, один з яких вцілілий і досі. Поруч було побудовано кам’яний будинок контори заводу. У 1892-1893 роках новий управляючий Карл Федорович Віганд провів реконструкцію заводу: замість локомобіля поставили паровий котел, сучасну ректифікаційну колону, а також очисні споруди.

На 1890 рік при Преображенській церкві Пан-Іванівки служили священник Петро Іоаннович Мартинов та псаломщик Володимир Йосифович Волобуєв. Доживав свій вік при церкві і колишній диякон Михайло Васильович Грабовський[23]. В ці часи церковним старостою був солдат у відставці Федір Микифорович Гоцкало, а у 1897 році замість нього було обрано селянина Микиту Петровичу Стрєльніка.

У серпні 1895 року до Преображенської церкви було переміщено священника Дмитра Дорофійовича Сукачова, який у 1883 році закінчив Вовчанську семінарію. 20 жовтня 1895 року при Преображенський церкві була відкрита однокласна церковно-парафіяльна школа, яка будувалась дерев’яною, а пізніше обкладена цеглою. Утримання школи парафіянам обходилось щорічно у 120 рублів. На 1906 рік в ній навчалось 51 хлопчик та 16 дівчат. Місцевий псаломщик Родіон Байрачний був викладачем церковного співу при школі.

У 1896 році парафіяни побудували новий дерев’яний будинок для священника, критий залізом. А на початку XX століття було побудовано і будинок для псаломщика[24].

У 1900 році селянин Пан-Іванівки Маркіян Петрович Міхно подавав скаргу в Харківську духовну консисторію на священника Дмитра Сукачева, який під час великого посту розкидав по землі його товарів (хліби, бублики, пряники) на 25 рублів, хоча оренду за таку торгівлю біля церкви Міхно начебто сплатив. Виявилось однак навпаки і скарга залишилась для Сукачева без наслідків.  

Цікаво, що церковним старостою до Преображенської церкви села Пан-Іванівка у 1901 році було обрано тимчасового жителя селянина села Битиця Сумського повіту Стефана Юлійовича Геращенка. Тільки з 24 серпня 1912 року його замінив місцевий селянин Захарій Йосифович Лапта.

З 1904 року до Преображенської церкви було назначено дияконом Василя Матвійовича Кривеченкова.

У 1906 році до парафії Преображенської церкви в селі Пан-Іванівка відносились села Кадниця та Кленове, а також хутір Оксаки. Загалом нараховувалось 1212 чоловіків та 1139 жінок. Серед них у 164 дворах села Пан-Іванівка проживали 587 чоловіків та 596 жінок.

В серпні 1915 року до Преображенської церкви назначили нового священника, їм став Іоанн Іоаннович Буткевич. А у грудні того ж року до храму перейшов і новий псаломщик – Сергій Омелянович Удянський. До парафії Преображенської церкви приєднались ще два хутори: Бурди і Тихоненків. На 1915 рік при церковно-парафіяльній школі вчителькою працювала Ольга Косьянова, яка закінчила Харківське єпархіальне училище для дівчат духовного звання і отримувала на рік 360 рублів зарплатні[25].  

У радянський час перші згадки про маєток у Пан-Іванівці датуються 1920 роком саме у зв’язку з іменем Сковороди. 7 грудня 1922 року село відвідали представники педагогічних курсів імені Григорія Сковороди, щоб доповісти Комітету для святкування 200-річчя з дня народження Григорія Сковороди про стан його могили. «…Могила обведена  залізною оградою, поновленною літом місяці липні. На могилі побудовано пам’ятника з цегли, якого літом також поштукатурено. На пам’ятнику покладено мармурову плиту з надпісю...». Відзначили відвідувачі і каплицю Ковалевських: «…Поуз могили находиться велика цегляна будівля – це каплиця в якій поховано як оповідають селяне попів і панів Коваленських. Двері в каплиці пошкоджені і не зачиняються. В каплиці нема ні підлоги, ні стелі а також нема вікон. По словам селян, там що року складувалось сіно, тому помітно на землі багато грязі. Дах, який вкриває каплицю, пошкожений, по належному ремонті можна переименувати  цю каплицю на хату, дати стола, лавки, записну книжку, в якій записувано-би одвідувачами і свої постереження…»[26].

Відвідали вони і панський сад: «…В другій частині бувшого панського саду помічається кращий стан, як фруктових дерев так і загального вигляду. В цій частині саду розрісся великий дуб на узбіччі, під яким думав Сковорода. Цей дуб має великі розміри. В середині дуба есть дупло, в якому може поміститись до 4-5 чоловіків. В цьому дуплі було зроблено лавочку, а літом висів портрет Сковороди. Тепер лавочку знищено, а портрета забрано. Десять літ тому запалено було пастухами дупло, але селяне потушили вогонь, так що дуб остався. Весною і літом роскидає свої зеленіючи віти в простори. Нище дуба, де зараз есть огороди, був штучний ставок, над берегом якого гуляв Сковорода».

У тому ж 1922 році село Пан-Іванівка отримало нову назву на честь 200-річчя з дня народження Григорія Савича Сковороди – Сковородинівка. На зборах селян 9 грудня 1922 року вони так висловлювали своє бажання перейменувати Пан-Іванівку: «Т. Лінивенко зазначає, що наше село зветься іменем ката пана-Івана, що катував наших селян, а тому ми не хочемо, щоб наше село звалося цим іменем, а хочемо назвати його іменем великого філософа Гр. С. Сковороди. Дружніми словами селяне підтримують пропозицію свого односельчанина т. Лінивенко»[27].

Ще у грудні 1922 року селяни Пан-Іванівки побажали, щоб у Сковородинівці було встановлено пам’ятник Григорію Савичу. Його встановили у 1926 році[28]. У 1972 році до 250-річчя з дня народження філософа пам’ятник замінили на інший, якій стоїть і сьогодні. Тоді ж, у 1972 році, у будівлі школи відкрили і Літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди. З 2008 року він отримав статус національного.