Про Миколаївський храм у 1671 р. читаємо: «За городом[1] за хотьмыжскими воротами на посаде церковь Николая рубленая, небольшая. У той церкви поп Иван Васильев, пришел он с Хоружевки. Около той церкви места 74 сажени, у той церкви школа».[2]

Отже, у 1671 р. уже діяли Миколаївська церква і церковнопарафіяльна школа при ній. Ця невеличка дерев’яна церква не могла проіснувати довго, бо ж з часом приходила у непридатність, потребувала значних коштів на перебудови і капітальні ремонти, та й з ростом чисельності населення виникала потреба у більшому приміщенні, щоб правити службу.

Тож у 1885 р. був збудований прекрасний кам’яний храм у формі хреста з високою дзвіницею. Храм був освячений, як і попередній, на честь святого Миколая-Чудотворця.

За християнськими джерелами св. Миколай народився при імператорові Валеріані біля 280 року в багатій родині в Лікійському місті Потарі (Мала Азія). З допомогою дядька-єпископа висвятився в сан священика. Після смерті батьків роздав усе майно бідним, після чого оселився в одному з монастирів Палестини. Якось під час моління вирішив, що його не задовольняє чернече служіння, що більше користі він дасть у важкій праці на пастирській ниві. Микола вирушив до м. Мир, де його обирають єпископом Мир Лікійських. При Діоклетіані з багатьма християнами потрапив у в’язницю і був там до воцаріння Костянтина Великого. Потерпаючи від труднощів і кривд, Микола допомагав знедоленим, боронив скривджених, наставляв на путь істини, здійснив за життя багато чудес. В Україні шанується нарівні з Богом, вважається оборонцем від всіляких негараздів і бід, стихії загалом, рятує людей на морі й на суші. Помер у глибокій старості, а 9 травня 1087 р. останки його перепоховані у храмі Іоанна Предтечі Бар-граді на півдні Італії.

Багато часів і подій пережили стіни Миколаївського храму в Миропіллі. Тут були охрещені відомі в нашому краї особистості як Гнат Васильович Михайличенко – письменник, державний діяч, перший нарком освіти України, а також генерал-майор авіації Михайло Харитонович Гордієнко, котрий у часи становлення радянської авіації разом з відомим льотчиком Володимиром Костянтиновичем Коккінакі здійснив перший у світі безпосадочний трансатлантичний переліт до Америки.

Потім прокотилась буря втілення в життя фізичних заходів боротьби з релігією. Як не дивно, але з усіх миропільських храмів Миколаївський храм єдиний вистояв, пережив жорстокі часи свавільної руйнації культових християнських споруд і самої віри. І після Великої Вітчизняної війни він відродився. Але ж по зовнішньому вигляду це вже був не той величний білий монумент втілення віри й надії; дзвіниця руйнувалася на очах, одного крила храму вже не стало, а центральну частину обжили горобці. Служба правилася лише в правому крилі. Взагалі вигляд цієї колись красивої будівлі став жалюгідним.

Такий вигляд занедбаності храму глибоко вразив Миколу Дмитровича Вітушкіна, котрий тут народився, закінчив школу, звідси ступав перші кроки в життя, а потім, переїхав в Маріуполь, дуже сумував за рідним краєм. Туга за батьківщиною спонукала його відвідати рідне село. Оглянувся Микола Дмитрович навколо і вжахнувся: як же запустіло село. А особливо болісно стало від запустіння й руйнації храму. І в нього зародилася думка: треба цю красу відродити. Із своїх власних коштів він виділив чималу суму грошей для відбудови храму. Очолювавши акціонерне товариство «Азовбудкомплект», він мав в своєму розпорядженні певні матеріальні можливості для здійснення робіт по реставрації храму.

М. Вітушкін говорив: «Ми люди не бідні, а тому чому ж не допомогти землякам зробити благодійну хорошу справу, - вирішив він, поговоривши з друзями. Микола Дмитрович – справжній патріот свого краю. Достойного сина виростив Дмитро Васильович Вітушкін – колишній хоробрий воїн, котрий в роки Великої Вітчизняної війни був снайпером 63-ої гвардійської стрілецької дивізії, про що згадував у своїй книзі „Тривожна служба” генерал-лейтенант А.П. Козлов, описуючи один з бойових епізодів. Патріотичні почуття й розуміння щастя в житті – жити для задоволення потреб народу передалися Миколі Дмитровичу від батьків».

Йдуть роботи по реставрації Свято-Миколіївської церкви в Миропіллі, поступово відтворюється минула її краса. І в цій красі відроджується віра в непорушну спадкоємність поколінь, в християнство, яке ось уже два тисячоліття вчить людей любові до добра, до прагнення Людини досягти світлого майбутнього і її великого призначення бути будівничим свого щастя.

Та на превеликий жаль, через непорозуміння із корумпованою владою колишнього Президента Кучми, Микола Дмитрович, рятуючи своє життя, змушений був залишити рідні місця, а із його від’їздом припинилися і швидкі темпи відбудови, реставрації,  як Свято-Миколаївського храму, так і усього Миропілля, його давньої величі і краси. Та жителі цього села не втрачають надії, що із зміною політичної влади у нашій країні зміниться і їхнє життя.

 

 

В опису міста Миропілля за 1671 р., коротко дана довідка про миропільські храми. Є там декілька рядків і про храм Покрова Пресвятої Богородиці: «Церковь Покрова Пресвятой Богородицы рубленая, небольшая, место по мере 82 саж., а у той церкви поп Павел Антонов, пришел из малороссийских городов, из Ромен».[3]

Ось і все, що ми знаємо про цей храм. Після ремонтів і перебудов був збудований у ХІХ ст. новий кам’яний храм, але від нього ніякої пам’яті не лишилося: ні фото, ні малюнка. Храм зруйнований під час боротьби з релігією.

Невідомо навіть чи була при храмі парафіяльна школа. Старі прихожани лише знають, що 14-го жовтня – це їх храмове свято.

 

 

Свято-Преображенський храм був збудований майже разом з будівництвом фортеці. І місце йому було відведено в посаді. Як свідчить опис міста за 1671 р. «церковь Преображения – рубленая, небольшая, места вокруг кругом 78 саж. У той церкви поп Иван Алексеев; притом он из малороссийских городов, из Козельца, на церковном месте поставлена школа – у ней дьячек Семен Богданов».

Отже, при храмі діяла церковнопарафіяльна школа. Звичайно, цей храм не задовольняв потреб парафіян, він руйнувався, його часто ремонтували. Та й був він малий, бо городський посад швидко заселявся новоприбулими жителями. І в ХІХ ст. був збудований новий кам’яний храм. Як і інші храми, в часи боротьби з релігією, його зруйнували. І тільки на єдиній фотографії панорами міста Миропілля, зробленій на початку ХХ століття ми можемо оцінити, яка то була велична архітектурна окраса міста. Немає тепер цієї окраси, а від цього примеркла й панорама Миропілля.

 День Преображення Господнього – 19-го серпня – це храмове свято парафіян. Храм Архистратига Михаїла. Про час заснування і будівництва цього храму маємо такі ж відомості, як і про всі миропільські храми. Будували його разом з будівництвом фортеці Миропілля. Єдиним джерелом знання про цей храм є також опис міста Миропілля за 1671 рік: «За Суджанскими вороты в Старом селе церковь Архистратига Михаила, рубленая, небольшая; около церкви места кругом 58 саженей. У той церкви поп Григорий Романов пришел из-за Днепра, из Субботова, у той церкви дьячек Захарка Григорьев, а у него двор да школа».

Значить при храмі була церковнопарафіяльна школа.

Цей храм, як зазначено, був невеликий і в зв’язку з цим та через те, що стіни швидко піддавались руйнації, в ХІХ ст. був збудований кам’яний храм, котрий дожив до часів організованої руйнації храмів.

Храмове свято прихожани відзначають 21-го листопада.

 

 

В «Памятной книжке Курской губернии» про цей храм записано: «Духовенство миропольских церквей было пришлое. В большом городе – церковь соборная Успения рубленая, небольшая. Около церкви места по мере кругом 92 саж, а у той церкви протопоп Дмитрий Мировицкий, у него два сына, поп Григорий и поп Авраам; пришел он из Конотопа; подле церкви же у него, у протопопа, дворего со всеми строениями; место дворовое мерою вдлину 22 сажня; в ширину 33 сажня. У той же церкви пономарь Исайка Федоров; у него двор близ церкви мерою в длину 8 саж., поперек 7 саж.».

Визначити точно, коли саме збудований храм, тепер неможливо, але зазначимо, що вищенаведене записано з опису за 1671 рік. Храм декілька разів перебудовувався, а в ХІХ столітті був збудований кам’яний.

Деякі сини священиків навчалися в Харкові у відомого просвітителя – українського поета і філософа – Григорія Савича Сковороди. У другому томі повного зібрання його творів опублікований документ, що стосується служителя цього храму: «города Мирополья Успенськой церкви священника Григория сын Иван Мировецкий, 13 лет. В 1760 году определен в школу. Изучился грамматике. Обучался синтаксиме. Понятлив».

Пам’ятником часів бездумної фізичної розправи з християнською вірою стоїть у центрі Миропілля цегляна руїна Успенського собору, нагадуючи колишнім прихожанам, що 28 серпня – храмове свято.   

 

 

[1] Мається на увазі Миропілля.

[2] Памятная книжка Курской губернии на 1894 год.

[3] Памятная книжка Курской губернии на 1894 год.