Територія нинішнього села Гнилиці до початку XVII сторіччя була вкрита непрохідними дубово-липово-вязовими лісами. Відносилася вона спочатку до Великого Князівства Литовського, а потім до Речі Посполитої себто Польщі і була прикордонною. Адже недалеке село Ясенове вже була Слобожанщина. Однак, незважаючи на те, що сьогодні це село широко невідоме в наших краях воно чи не найдавніше не тільки на Грунщині, а і всьому Лівобережжі Дніпра.

«…Поворсклье не осталось во владеніи татаръ, а вошло въ составь Литовско-русскаго государства, благодаря тому обстоятельству, что занявшій эту местность татарскій князь Лекса, одинъ изъ сторонниковъ Тохтамыша (по принятіи крещенія назвавшійся Александромъ и ставшій родоначальникомъ князей Глинскихъ), сталь въ зависимыя отношенія къ Витовту, владелъ Поворскльемъ на вотчиномъ праве, где въ начале ХV века уже существовали Глинскъ, Глиница и Полтава…Полтава, Опошня, Глинскъ (Глинескъ) и Гнилица (Глиница) поселения и ныне существующие въ Зеньковскомъ уезде близъ границы Полтавской губер  ніи съ Харьковской, Глинскъ на Ворскле несколько выше Опошни, а Гнилица возле реки Грунь»[1].

Тут якраз десь і бере витік невеличка річечка Грунь-Черкаська, і проходить один з відрогів величезного Грунського яру. Тому тут були ідеальні умови для проживання людей. Відомо що пер шим володарями місцевості і поселення був князі Глинські. Можливо назва поселення була така ще з Київської Русі. Якщо це так, то одними з першими жителів тут були татари.

На початку XVII ст. це вже одне з поселень так званих «грунскихъ хуторовъ» і тоді ж ця територія стала заселятися людьми. Це був різний народ – степовики-кочівники, що проживали тут з давніх давен, місцевий автохтонний народ, які зосталися ще з часів Київської Русі, мешканці Черкаського та Канівського замків, що на правобережжі Дніпра, що займалися риболовством, мисливством і бортничеством, проживаючи на «сіверах-зимівниках» – так звані «севрюки-уходники», а також різний пришлий люд, наприклад жителі московського царства, що втікали від панів з Московії, а також поля ки та інші жителі правобережжя, серед яких було багато і непевних людей. Під час Хмельниччини сюди валом повалив люд з Правобережжя, де йшла братовбивча війна, а деяких просто силком селили сюди новоспечені можновладці – сотники та полковники. В ті часи по величезному Грунському яру, у його відрогах балках, поблизу від життєдайних ручаїв та попід лісом лежали хати козаків та їх хутори. Балки та урочища ці звалися іменами цих козаків Грунської сотні Гадяцького полку, куди територіально входила ця місцина. Всі вони тулилися, як діти до матері, до великого на той час містечка Груні – сотенного центру.

Найбільшим хутором з цього краю була Нестерівщина, де проживало більше 10 сімей. За переказами, в кінці XVII ст. напала на цей хутір морова хвороба, багато людей померло, а декілька сімей втекли до Груні. Повернувшись на свою батьківщину через деякий час, вони застали пустку. Боячись тут жити далі, спалили хутір та оселилися недалеко в іншому місці, а спалене урочище прозвали Занудіевкою. А переселилися на рівне місце, в яру, біля невеличкого потічку, що, розливаючись, утворював заболоченою практично цілий рік цю місцевість, що була прозвана Гнилою, а сам потічок Гнилим. Тут здавна випасалися коні козаків Грунської сотні та особисто худоба пана сотника. Так ці люди і дали початок невеличкому хуторові прозвавши його за іменем місцевості – Гнилиця, що відносився до так званих Грунських хуторів. Чоловіки поселення служили у козачому війську та обробляли землю навкруги, пасли худобу. Це народна версія виникнення села, що була записана в середині XIX ст краєзнавцями. Вона дещо перечить історичним документам, але також має право на життя. Адже в присяжних списках Грунської сотні 1718 року такого села ще не значиться. Може тоді це був дійсно це один з Грунських хуторів.

Нові часи настали в історії Гнилиці, коли сотником Грунської сотні був призначений Ілля Олександрович  Милорадович у 1724 році, якому на ранг(себто - користування на час перебування на посаді в якості оплати за службу) було і надана ця територія. Сюди під приводом необхідності несення сторожової служби він переселяє більше двох десятків козачих сімей, гатить невеличку річку, утворюючи два величезних стави, де розводить рибу, будує селітрений заводик на один котел. В 1725 році ставить за свій кошт невелику дерев’яну церкву названу на честь свого фундатора – Святого Пророка Іллі, яка вміщувала в себе ледве 200 чоловік. Тут же були збудовані і загони для сотникової худоби – коней та волів та дерев’яний, з місцевого дерева, великий «приезжий дом». Всі землі та ліс навкруги, крім козачих наділів, стали належати Милорадовичу. З хутора воно стає селом і в офіційних документах називається – «слободка сотника Іллі Милорадовича».

Козаки з цієї слободки замість несення військової служби доглядали за сотниковою худобою та обробляли його землі; спочатку за плату, а згодом це ввійшло в їх повинності. Хоча до речі сказати, в той час це були неабиякі привілеї – не ходити в виснажливі та доволі небезпечні для життя походи. А тут люди мирно працювали, віддавали частку вирощеного та зробленого сотникові, відробляючи поденщину на його землі та й годі. Так пан сотник уже в 1731 році жителів своєї слободки в реєстрі записав у посполиті (тобто селяни) і вони вже не входять в козацький реєстр, а в податних відомостях значаться як «слободка сотника Милорадовича». В 1736 році вони платять подать в розмірі 84 з половиною копійки, а в 1737 році 93 копійок до Гадяцької полкової скарбниці. В селі нараховується 25 дворів та проживає 202 жителі.

З 1745 року «слободка» з рангової маєтності передана в особисту власність Іллі Олександровичу. Сам він проживає в Груні, має там великий двір, а тут в домі згідно перепису проживає 18 чоловік. Ось що пише тодішня перепис: «Иліи Милорадовича служители: Староста Сидор Василіевъ Клунній, комисарецъ Семенъ Бутъ, маетніе Его Милорадовича люде - Господаръ Данило Посухъ, Демянъ Захаріевъ майданній бондар, Грицко Снопъ свинаръ, Дмитро Григоріевъ дубей сторожъ, Василъ Николаевъ Ковтунъ і Леско Полтавецъ пасечники, Корней Гавриленко тютюнникъ, Прокопъ Соболъ з синомъ Даниломъ  мерочникъ, Юско Хоминъ Маляр з синомъ Артемомъ і Федор Ткачъ плугатар, Кондратъ Пшеничний  гумений, Остапъ Ладенко винникъ, Владимер Павленко овчар, шинок, а в нем шинкар Андрей Розумний Іаременко».

Після Іллі на місці Грунського сотника стає його син Семен Ілліч Милорадович. Батько його через деякий час переїжджає жити до своєї нової дружини і слободка достається синові. Він перейменовує поселення в село Семенівку, капітально ремонтує церкву Святого Пророка Іллі, ще більше закріпачує селян. Тепер вони вже зобов’язані доглядати за його скотиною та обробляти 3 дні на неділю його землю, а хто хотів, то мав просто віддавати десятину з вирощеного та виробленого.

Доречно мабуть сказати ще те, що Милорадовичі були непогані хазяїни та люди. Про це кажуть численні перекази старожилів, які були опубліковані в кінці XIX – на початку XX ст., де прості люди відгукуються про них як про добрих та чуйних панів, що з великою увагою ставилися до своїх підданих, часто й густо допомагаючи їм у бідах та негараздах.

Так в 1736-37 рр. на нашій території був голод, однак жителі села майже не постраждали – Милорадовичі надали хліба з  своїх запасників. В 1753 році в знаменитому  Румянцевському перепису Малоросії значиться село Семенівка і входить воно до Грунської сотні Гадяцького полку. Після Указу Катерини II селяни, піддані Семена Милорадовича, жителі Семенівки, переходять у його власність.

В 1774 році  тут нараховується 30 селянських дворів де проживають 145 чоловіків та 135 жінок. З них 45 дітей. Тут проживають сім’ї Максима Галушки, Івана Іваха, Корнія Громаки, Івана Макогона, Григорія Мизузулі, Василя Маляренка, Якова Мойсеенка, Іллі Кучера, Данила Гноєвого, Петра Дерев’янка, Лук’яна Висторопського, Федора Бондаренка, Івана Сеченя, Федора Ладя, Гната Соболя, Прокопа Ковтуна, Григорія Варохи, Василя Бондаря, Григорія Бондаренка, Сергія Пащенка, Сава Мандича.

Після смерті Малоросійського полковника Семена Ілліча Милорадовича його село Семенівка переходить до рук його сина  Івана Семеновича, який будучи офіцером, в одному з походів одержав тяжке поранення і після відставки, одержавши чин колезького асесора був  предводителем Зіньківського дворянства в 1791 році, прожив у селі Семенівка.

З  1782 року після скасування сотенно-полкового устрою на Україні Семенівка входить до Зіньківського повету спочатку Малоросійського, а пізніше Чернігівського намісництва. А з 1803 року Гнилиця ввійшла в Зіньківський повіт знов створеної Полтавської губерній, в складі якої й пробула до самої революції 1917 року.

Невідомо з якої причини, але вже з 1799-1800 років в «Переписи населенных пунктов Российской имперіи» Семенівка знову значиться Гнилицею і з тих пір назва Семенівка в офіційних документах вже не зустрічається. Власник Гнилиці колезький асесор, відставний підпоручик Іван Семенович Милорадович в 1826 році будує нову кам’яну Іллінську церкву, яка була першим кам’яним храмом в повіті. Але до її освячення він так і не дожив, померши в 1826 році, за місяць до свята Святого Іллі 2 серпня. Все село та округа дуже сумувало за своїм паном, на похорони зібралися всі жителі, від мала до велика.

Недарма Гниличчани сумували за своїм померлим хазяїном, тим хто, продовжую чи традиції свого батька та діда, відносився з любов’ю та повагою до своїх підданих, як до своїх дітей. А вже його семеро дітей розпорошили батькові багатства. Зокрема власниками Гнилиці стали пани Гежелинські з Охтирки, що пізніше продали частину земель та селян генералу Людвігу фон Роту.

В «Переписи населеннихъ местъ Российской империи»  за 1859 рік  за Гнилицю пишеться так: «…село Гнилица владельческое, при реке Ташани 24 версты от Зенькова и 8 от станового- Груни, 138 дворов, проживают 398 душ мужского полу и 406 женского, имеются 2 селитренных заводика и 2 пруда». Жителі займаються сільським господарством, влітку також чоловіки ходили на заробітки на Дон, чумакували.

Декілька слів про господарську діяльність в Гнилиці. Все населення займалося хліборобством. Сіяли в основному жито. Землю орали волами упряжжю по 6-8 волів, починаючи в липні закінчуючи в жовтні під озимі культури. Їх засівали вручну на початку вересня, ярі зернові в березні квітні місяці. Були жителі відносно заможні, багато з них мали пасіки, благо навкруги були високі трави та ліс з акаціями. Для особистих потреб мешканці села сіяли льон, тютюн, коноплі. Ткали та вишивали самі для себе.

В селі був свій бондар, гончар, ткач, швець. Також був шинок. Займатися винокурінням селяни по закону не мали права, а могли тільки дворяни та козаки. Всі лишки продукції жителі Гнилиці продавали на ярмарках у Груні, Олешні, Чупахівці, Комишах, Куземині. З утворенням волосних правлінь Гнилиця входить в Грунську волость, в ній мається два «общества крестьянъ-собственниковъ».

На 1900 рік тут проживає 545 душ: чоловіків – 275, жінок 270. Там було 2 стави. Малася земська школа. Ось як описують побут жителів Гнилиці Полтавські єпархіальні відомості в № 13 від 1907 року «…Избы жителей села Гнилицы малороссійскія, какъ и везде по селамъ; состоятъ  изъ трехъ отделений: 1 проходные сени съ дверьми с одной и другой стороны, 2  одного помещения хаты,  и 3 на проти воположной стороне хаты – комора или хижка.

В одежде у Гниличанъ такие изменения. Раньше у бабъ были белаго домашнего сукна свитки, длинные, съ тремя усиками сзади, очіпки у пожилых бабъ высокие, съ углубленіемъ посредине въ виде седла, поверхъ очипковъ завязывалися чернымъ с белой канвой или золотистой мишурой платком; затемъ сверху набрасывалась еще намитка (белая вуаль), спадающая до самихъ коленъ. Молодицы носили такие жъ парчевые очипки (шапки женские) и тоже повязывались такими же платками, когда шли въ церковъ, или въ гости, а дома и на улицахъ франтили въ очипкахъ безъ повязокъ. Старухи носили женские сапоги (чоботи), а девки красные- чернобривцы, т.е. голенища красные, а передки черные.

Дивчата подвязывали свои головы цветными и чернями платками, но не совсемъ закривали головы, а сверху несколько раз платок, обводили нимъ головы так середина головы  оставалась незакрытою. Въ праздники и на свадьбах дивчата вместо платковъ лентою обводили свою голову, а сзади прикалывали по несколько разноцветныхъ лентъ… у мужчинъ раньше было собственно два покроя одежды: чернаго домашнего покроя сукна свитка, да сирякъ съ кобкою сзади; штаны были или белые холщовые или же выбойчатые. Теперь же имеютъ франтовые чумарки и «пижаки», и даже у некоторыхъ галоши…».

З давніх давен обабіч Гнилиці проходила важлива транспортна артерія – дорога з Зінькова на Охтирку та Харків. З початку XX ст. це вже була бруківка.

Жителі села сповідували православ’я. Перша дерев’яна церква, як було вже сказано, була побудована сотником Іллею Милорадовичем за свій кошт в 1725 році. Достеменно невідомо про пер ших священників. Народні перекази кажуть, що першим настоятелем храму був козак Січень (Сечень), який дав початок розгалудженому на Полтавщині священицькому роду Сеченів. Один з них, наприк лад, правив в Комишанському храмі.

Першим дяком був козак на ймення Григорій, котрого звали прос то Грицько, давши початок роду Дяченків. Правили в XVIII-XIX ст. тут представники Грунського знаменитого роду Яновських – Максим та Іван. В різні часи тут служили ієрей Зіньківського Рождественського храму Стефан Яковлев, Стефан Зарицький, Микола Ромашевич, Євгеній Фесенко-Навроць кий, Костянтин Лободович. Дяками були Захар Іванович Сечень, Герасим Малоштан, Іван Іващенко, Іван Іваненко, Микола Климок, Петро Чичибабін (представники цього роду в радянський час стали визначними письменниками).

Дяки, псаломщики та пономарі це виходці з козаків та посполитих (селян): Стефан Чорномор, Іван Голокозаков, Тимофій Пашковський, Георгій Виноградський, Яків Мойсеєвич Римаренко. Коли в 1826 році була відбудована нова кам’яна церква, стару дерев’яну пере несли в Зіньків на кладовище, яка до 1907 року там ще стояла.

В Клірових відомостях Полтавської єпархії за 1902 рік пишеться, що при церкві була бібліотека, в приході була школа грамо ти та народне училище(земська школа), церковно-приходське попечительство. В Іллінський приход ввійшли такі хутори – Качанівська станція(нинішнє село Качанівка), Щоминий хутор(Щоми, Жовтне ве), Кладьківщина).

Прихожан було 1230 чоловік. Жителі Гнилиці були глибоко віруючими людьми і багато з простих людей жертвували на свій храм свої кошти. Про це я читаю в тих же Єпархільних відомостях: «…1908 год казачка Параскева Кисиленко пожертвовала 120 руб. на 2 металлические хоругви, Николай Радченко на 2 священнических облачения белого розового и посеребренного  тришря – 100  рублей, Илья Мордовец  - на Икону Божьей Матери троеручницу 115 рублей, женщинами прихода было собрано 52 рубля (бархатный напрестольный покров зеленого цвета, Евангелия). В 1912 г прихожане пожертвовали 112 рублей на гробницу и плащаницу….».

З 13 квітня 1869 року при Іллінській церкві працює церковно-приходське попечительство, в обов’язки якого входило господарська діяльність приходу. В його правління ввійшли найбільш заможні та поважні прихожани- дворяни, козаки та селяни. Серед них Олександр Людвигович фон Ротт, Василь Федорович Гежелинський – дворяни, з простого народу: Семен Щома, Симон та Тимофій Федоренки, Антон та Сидор Кладьки, Архип Кисиленко, Афанасій Куделя та інші. Розмірено та спокійно протікало життя в невеличкому селі Гнилиця, поки буревійні події XX ст. не сколихнуло їх, як і весь наш народ, але про це вже в іншій історії.

Ось дорогі друзі і закінчився мій невеличкий екскурс в історію невеличкого села Гнилиці Охтирського району Сумської області – одного з маси сел та хуторів на Україні, які, на жаль переживають на сьогодні не кращі часи, багатьох з яких уже немає, але ж кожне з них  має свою історію, яка  і складає по краплинах історію нашої держави України.