Володимир Маслійчук ©

Балаклійський полк (1669—1677 рр.)

ВСТУП

Говорять, що коли в знаного письменника Андре Моруа запитали, хто, на його думку, найбільше вплинув на хід історії, то цей відомий біограф відповів: історики. Оглядаючи численні видання, переймаючись низкою проблем, далеких від історії і близьких до неї, важко не визнати, що дотепник мав рацію. Усяка генерація вченого люду по-новому намагається розтлумачити проблеми минулого, перебуваючи в полоні сучасних їм визначень та уявлень. Із цього погляду будь-яка історична тема є сама по собі актуальною, бо осмислюється щораз під новим кутом зору.

Очевидно, що дослідження історії, здавалось би, дрібного й одиничного має в собі чимало принад і без нього не можна простежити загальне. Саме минувшина міст і містечок, селищ, сіл, громад приховує ще багато несподіванок і відкриттів для систематизованих «історій». Слід відзначити й те, що українцям дуже далеко до західноєвропейців, у яких є добрі «локальні» історії. В Австрії, наприклад, майже кожне містечко має друковану історію, а тамтешні дослідники можуть писати узагальнювальні грубі праці з тих ділянок суспільних знань, про які українські історики лише мріють (зокрема про коріння соціального партнерства, сім’ю та поділ праці, усвідомлення держави протягом століть[1]). «Дрібна», «одинична» історія має й неабияке морально-виховне значення. Усвідомлення минулого, себе в минулому тісно пов’язане з тим місцем, де народилася чи живе людина. Риторичні сентенції про «любов до Батьківщини» часто знаходять відгук саме в того, хто асоціює свою Вітчизну з минулим, з дитинством та юністю, тими краями, де вони пройшли. Усе, пов’язане з тим місцем, легендарне й захопливе. Спрагла до пізнання минулого людина з певним пієтетом сприймає твори, присвячені «своєму», рідному. У наш час, гадаємо, вельми бракує фахово здійснених місцевих історичних досліджень, бо, попри шквал краєзнавчої літератури, дуже мало цікавих, добре написаних книжок. Вторгнення нефахівця, далекого від архівів і від розуміння особливостей досліджень з історії, часто створює інакшу, вигадану картину минулого, яка має небагато спільного з  попередніми пошуками істини. Принагідно хотілося б закликати численну когорту професіональних істориків зайнятися, бодай для розваги, історією якогось села, містечка, певної території.

Можливо, тому й автор цього твору, маючи певний матеріал, вирішив написати історію Балаклійського полку — козацької військово-помісної одиниці, що існувала лише протягом восьми років (1669—1677). Полково-сотенний устрій був однією з особливостей козацької державності, яка постала під час Хмельниччини, доби, дотепер неоднозначно іменованої та оцінюваної українськими істориками. Цей устрій був немов відображенням прикордонності українського суспільства й мав певні суперечності в управлінні: з одного боку, західні, європейські риси контролю над усіма сферами життя, мобілізаційні потуги шляхти у воєводствах Речі Посполитої; з другого — традиції козацького порубіжжя з системою розподілу повноважень та адміністративних одиниць, яка в чомусь навіть нагадувала управління східним, турецьким санжаком[2]. Усякий козацький полк залежно від розташування мав свої особливості як в управлінні, так і в підпорядкуванні. Та водночас полковий устрій другої половини XVІІ століття з його подібністю внутрішнього життя, здавалось, поєднував розділені силою історичних обставин Поділля, Лівобережну та Правобережну Гетьманщини, Слобідську Україну. Дослідження історії кожного полку є доволі важливим для створення цілісної картини функціонування полково-сотенної системи, для висвітлення проблем історії України XVІІ ст.

Слобідська Україна — особливий регіон. Слобідські полки не залежали від гетьмана, кожним із них управляв безпосередньо полковник, котрий формально підлягав представникові російського уряду в регіоні, білгородському воєводі. Тобто козацьке управління цих полків залежало від російського уряду й перебувало під його значним впливом. Взаємодія двох різних сил на прикордонні сприяла утворенню на східноукраїнських теренах своєрідних рис, які притаманні місцевій спільноті й зараз. (Маємо на увазі «політичну пасивність» населення; спроби придушити промислову ініціативу фіскальним тиском, у зв’язку з чим наявне постійне ухиляння від сплати податків; «суржиковість» місцевих говірок; регіональний патріотизм; тяжіння до Росії й таке інше.)

Хоч маємо змістовні дослідження Д. І. Багалія, В. Ю. Данилевича, Є. О. Альбовського, В. Д. Юркевича, історія слобідських полків вивчена слабко. Висловлювану інколи в літературі думку про лише п’ять слобідських полків (Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький) слід спростувати, бо за документами 1660 р. їх налічувалося шість (Колонтаївський, Сумський, Охтирський, Харківський, Зміївський, Острогозький)[3]. Крім того, в умовах нестабільності 60—80-х рр. певні слобідські полки то з’являлись, то зникали[4]. Найбільш відомий серед таких — Балаклійський. Саме цей найпівденніший у 70-х рр. XVІІ ст. полк вартий особливої уваги. По-перше, через недослідженість даної проблематики (за наявності репрезентативної джерельної бази) неможливо з’ясувати низку питань, пов’язаних зі змінами ландшафту й діяльністю людини в середній течії р. Сіверський Донець, що зараз особливо потрібно у зв’язку з екологічною ситуацією в цьому районі. По-друге, Балаклійський полк виник на татарських дорогах і бродах, населення полку тривалий час стримувало татарські набіги. Балаклійський полк — приклад неоднозначного діалогу на прикордонні українських козаків і татар, зіткнення політики Московської держави і Кримського ханства, своєрідної боротьби осілого населення і кочовиків. Таким чином, висвітлення історії полку допоможе з’ясувати особливості та проблематику цього діалогу. По-третє, звичайно, історичні дослідження побудови укріплень Ізюмської лінії, утворення Ізюмського полку, функціонування козацької адміністрації на цій території з 80-х рр. XVІІ ст. потребують висвітлення історії залюднення цього простору та початків управління в 1660-х—1670-х рр. Нарешті, історія Балаклійського полку — це дійсно цікава сторінка минулого Слобожанщини, і наше дослідження має сприяти історико-краєзнавчим студіям, допоможе з’ясувати низку нерозв’язаних проблем: походження й діяльність полковника Балаклійського полку Якова Чернігівця, особливості колонізації території, час заснування Ізюма, причини скасування полку тощо.

Так сталося, що про історію України XVІІ ст. ми часто дізнаємося не з власне українських джерел, а то з відомостей вищих московських інстанцій, то польських відписок. Незбереженість місцевих архівів — явище доволі болісне для історика. Спробуй-но дослідити історію за джерелами, які переважно писали особи, що недоброзичливо ставились до особливостей українського козацького життя! Багато в чому це стосується Слобідської України: документів місцевого походження з історії XVІІ ст. практично не збереглося, тому українську історію доводиться досліджувати не за вітчизняними джерелами.

Найпершу групу джерел з історії Балаклійського полку становлять архіви московських центральних установ XVІІ ст. Ці джерела зараз зберігаються в Російському державному архіві давніх актів, де слід відзначити фонд 210 (Білгородський стіл Розряду). Документами цього багатющого зібрання ми змогли скористатися завдяки копіям, зробленим у 1905—1908 рр. українським дослідником В. Ю. Данилевичем, що містяться в особистому фонді історика в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

Друга група джерел — матеріал місцевої установи Московської держави — «Чугуївської ізби», себто канцелярії чугуївського воєводи (зараз це фонд 1791 Центрального державного архіву України в Києві). Зокрема, у стовпцях цього фонду збереглися копії відписок Я. Чернігівця та відомості про цю особу й Балаклійський полк. Зазначимо, що документи цього фонду, зокрема потрібні нам стовпці, дещо попсуті.

Документи як першої, так і другої груп частково друкувались в археографічних виданнях. Так, деякі цікаві дані про Балаклійський полк можна надибати в такому солідному збірнику, як «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России»[5]. Чимало документів, що стосуються історії Балаклійського полку, насамперед із того ж чугуївського листування («Чугуївської ізби») друкували преосвященний Філарет, М. Петров[6], Д. Багалій. Узагалі, ми збирали «крихітками» фактичний матеріал не лише з манускриптів і опублікованих джерел, але й праць істориків, що базуються на досить широкому використанні московських архівів, особливо В. Данилевича, Є. Альбовського, В. Загоровського. Отже, джерельна база дозволяє дослідити історію полку та передумови його виникнення.

Не обминули увагою Балаклійський полк й історики Слобожанщини[7]. Перша історіографічна згадка про існування Балаклійського полку стосується чолобиття харківської старшини та козаків про полковника Федора Шидловського 1706 року. Прохаючи призначити нового полковника, чолобитники згадували й попередню історію цієї частини Слобожанщини, стверджували, що ще за царя Олексія Михайловича козаки оселилися по Сіверському Дінцеві та Осколу й було в них «два полковники»: у Харкові Григорій Донець і в Балаклії Яків Чернігівець, а 1677 року балаклійського полковника було відставлено від керівництва і його містечка приєднано до Харківського полку[8].

У панегірику І. Орновського Донець-Захаржевським 1705 р., який, на нашу думку, цілком можна прийняти як твір не лише літературний, а й історичний, теж згадується Балаклійський полк у зв’язку з подіями 70-х рр. XVІІ ст., а у відступі говориться «Połk Balaklіewskі ten jest codźіesda Іzіumskі» («Полк Балаклійський зараз є Ізюмський»). Далі, пишучи про подвиги Г. Донець-Захаржевського, харківського полковника, панегірист називає його «Stolnіk і Połkownіk Charkowskі і Balaklіewskі»[9].

Наступним дослідником, що звернув увагу на Балаклійський полк, був відомий церковний історик, харківський архієпископ Філарет. Його надзвичайно приваблювала діяльність Я. Чернігівця — єдиного балаклійського полковника: саме активному осадчому Філарет присвячує кілька сторінок своєї праці з історії Харківської єпархії. При цьому священик-історик не цурається пишних епітетів і порівнянь на зразок «хоробрий Чернігівець» або «він продовжував літати соколом за татарами по степах України»[10]. Але на причинах заснування й ліквідації полку, на функціонуванні полкових структур Філарет не зупиняється через брак джерел, основна його увага прикута до боротьби з татарами. Дійсно, джерельна база відомого твору Філарета дуже обмежена, у зв’язку з чим він сам і зазначає: «Невідомо, коли й де помер хоробрий Чернігівець. За збереженими паперами Чугуївського архіву після 1675 р. його вже не видно»[11]. Тобто Філарет користувався лише місцевими архівами й зумів виявити дуже важливі деталі з місцевої історії, котрі, попри неповноту, мали основну принаду для історика — закликали до подальших досліджень.

Не обминає існування полку, а навпаки, наголошує на цьому Д. І. Багалій, який, до речі, сам відшукав низку матеріалів про Балаклійський полк. Найбільш розгорнуту й виважену характеристику Я. Чернігівцю та цій структурі вчений дає у своїй відомій праці «Історія Слободської України»[12]. Однак багато тверджень Д. І. Багалія базуються на розвідках його колеги В. Ю. Данилевича. Останній з’ясував дату утворення полку, частково попередню біографію Я. Чернігівця[13], нарешті, зібрав чимало матеріалів з історії полку.

Зацікавлення історією цього козацького підрозділу виявив і Є. Альбовський. Подібно до Філарета, він ідеалізує Я. Чернігівця й зазначає: «В історії придонецької України Чернігівцю має бути відведене почесне місце як одному з перших і найенергійніших її колонізаторів». Є. Альбовський першим з’ясовує і більш-менш детально досліджує історію подій 1668—1670 рр. у Балаклії[14].

У радянський час, базуючись на багатому джерельному матеріалі, історію Балаклійського полку висвітлив у своїй праці «Изюмская черта» російський дослідник із Воронежа В. Загоровський. Оскільки поселення полку стали основою для укріплень т. зв. Ізюмської захисної лінії, то зацікавлення дослідника цим полком цілком закономірне. В. Загоровський з’ясував час функціонування, описав міста й поселення полку, відшукав документи про причину його скасування[15].

Наш час доволі жорстокий для історика: здається, усе, що можна було написати, написано до нас. Напевно, тому дедалі більше істориків-науковців займаються вивченням історіографії, перевиданням історіографічних пам’яток, готуючи тексти до друку та пишучи розлогі коментарі (займається цим, до речі, й автор цієї розвідки). Але всяка історія є неповною, завжди знаходиться джерело, зауваження, подробиця, які дозволяють інакше поглянути на минуле. Так само, додаючи до картини кілька мазків, дивуєшся її неподібності до попереднього зображення, бачиш те, чого не бачив досі. Картина історії ніколи не є завершеною, бо історію пишуть люди, і будь-яка людина має власні уподобання, переконання, смак... А шлях до досконалості нескінченний.

 

Розділ 1. ЗАСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦЯМИ ЗЕМЕЛЬ У БАСЕЙНІ СЕРЕДНЬОЇ ТЕЧІЇ СІВЕРСЬКОГО ДІНЦЯ

 

Так сталось (але чомусь на це мало зважають), що історія України — історія «екстенсивна». Це пов’язане з наявністю вільних територій, колонізацією незайманих земель. Таким чином, «енерґія інтенсивна» (розбудови суспільних структур) перетворювалась на «енерґію екстенсивну» залюднення нових територій. Пасіонарний елемент знаходив вихід саме в пільговому режимі рухливого прикордоння. Екстенсивне освоєння прикордоння — характерна риса української історії аж до початку ХІХ ст. Тут, як це не прикро для українського патріота, історія України багато в чому подібна до історії Росії, і до української історії ХVІ—ХVІІІ ст. можна цілком переконливо, змінивши лиш назву, застосувати вираз В. Й. Ключевського: «Це історія країни, яка колонізується». В умовах згаданого «рухливого кордону», постійної колонізації суспільні інституції українців не тривкі й не міцні. І саме тут маємо разючу відмінність української і російської історій. Московська держава мала могутнє осереддя, базоване на незаперечній владі монарха, жорсткому примусові напівазійської деспотії. Центр немов загравав із прикордонням, яке допомагало розширюватись державі, поступово підкоряв його й відсував на нові рубежі.

Результати «екстенсивності» історії не є однозначними для України. Звичайно, розширення території та «окультурена земля» — великий плюс. Але важко не помітити негативу: через цю екстенсивність формування української спільноти, розвиток політичної свідомості українства аж до модерної доби ХІХ ст. були уповільненими, соціальні відносини — невизначеними. Своєрідність становлення козацької державності середини ХVІІ ст., безперечно, пов’язана з наявністю широкого поля для колонізації — Слобідської України. Таким чином, із погляду заполітизованих істориків, колонізація «Дикого поля», зокрема утворення Слобідської України — негативний процес, що згубно позначився на становленні української козацької державності. Чому? Чи слід політизувати залюднення Слобідської України? На нашу гадку, ні. Так само можна, наприклад, звинуватити взагалі географічне розташування України в усіх лихах (мовляв, Карпати не з того боку або вихід до Балтійського моря був би кориснішим для комунікацій). Чомусь мало уваги звертається на людину того часу, її проблеми, як годилося б. А саме колонізація Лівобережжя та Слобожанщини врятувала від винищення у вирі кровопролитної Руїни тисячі людей. Урешті-решт, Хмельниччина — то величезні втрати й жертви. Досить показовим, напевно, є досвід німецьких князівств часу Тридцятилітньої війни, населення яких не мало такого широкого поля для втечі. Невелике князівство Бранденбурґ протягом 1618—1648 рр. утратило три чверті населення. Тобто освоєння нових територій — процес багато в чому позитивний, що потребує тривалого й ретельного дослідження, а не швидких узагальнень геополітиків.

Однак у цьому розділі хотілося б звернути увагу на «позитив», а саме «окультурену територію». «Дике поле» — незаймана протягом століть земля — з лісостепу та степу перетворилося за якесь століття на край із полями, млинами, церквами, пасіками, але й зі знищеними лісами та розораною степовою цілиною. Модернізація, індустріалізація прискорили процес вигублення природи, і досить сумні наслідки господарювання наших предків ми відчуваємо на собі, залишаючись, як це не дивно, чи не більшими варварами в знищенні природного ландшафту… У природному довкіллі відбулися значні зміни, тож зупинимося на тому, що являв собою простір середньої течії Сіверського Дінця напередодні масового залюднення середини ХVІІ ст.

Насамперед слід відзначити лісисті береги річок. Особливо це стосується лівого берега Сіверського Дінця, де «просторі ліси» збереглися дотепер. Щоправда, ліси понад Дінцем ще в середині ХVІІ ст. почали знищувати. На Дон возили ліс зі Святих гір, як видно з відписки 1655 р.[16] Саме тоді, як слушно зауважив В. Юркевич (правда, стосовно верхнього Дінця), байрачний характер лісів («поширення їх по берегах річок, по ярах, балках, серед просторих степів») «сприяв тому, щоб тут збереглися особливі господарські форми — уходницьке господарство, господарство напівмандрівне, розраховане передусім на полювання і рибальство в досить великому масштабі»[17]. Діалог між лісом і степом, осілим і кочовим способом життя є в чомусь визначальним для української історії.

Однак сама характеристика умов оселення вздовж середньої течії Сіверського Дінця та Осколу потребує бодай куценької географічної характеристики цих річок. Правий берег тутешньої течії Сіверського Дінця крутий та гористий, лівий — низький, із заливними луками. Найголовніше, що тільки на південь від Ізюма на правому боці вже немає лісів. Тобто місцевість функціонування Балаклійського полку — це лісиста територія. Долина Дінця багата на озера. За походженням це «стариці», тобто водойми, які виникли в старих руслах річок. Ці водойми глибокі, бо на місцях цих «стариць» б’ють джерела. Окремим винятком серед численних озер та заплав було непрісне озеро Лиман.

Щодо течії Осколу, лівий бік там — піщана тераса («борова»), на ній протягом тривалого часу формувалися соснові ліси — бори. Ландшафт берегів Осколу переважно степовий, хоча лівий берег помережений байраками. На правому боці Осколу існували степові території — «бурлуцькі степи».

Винищення лісів, пов’язане з господарюванням, тривало весь час після заселення цих місць. Винокуріння, заготівля дров та хмизу (для цього існували цілі дров’яні табори) і, власне, будівництво хат, церков, фортець постійно вимагали від переселенців деревини. Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. ХVІІ ст. уряд рішуче забороняв рубати ліси на лівому боці Сіверського Дінця, дозволяючи вирубувати на дрова ліс по дібровах і байраках із правого (кримського) боку. 1681 р. жителі Андрієвих Лоз слізно просили генерала Г. Косагова дозволити їм рубати ліс на дрова на лівому боці Дінця, «за Шабалиною… і вниз, до Леб’яжого озера», де андріївці вже встигли побудувати млини[18]. Заходи царського уряду для збереження заповідних лісів як природної перепони проти татарських набігів не були ефективними. Уже 1689 р. чугуївський воєвода Лачинов писав князеві Ґоліцину, що жителі придонецьких міст «засічні місця» та заповідні ліси вирубали, «а в річці Донець вода нині стала мала», це посилює небезпеку татарських набігів[19]. Отже, система господарювання українських переселенців почала істотно змінювати ландшафт уже в другій половині ХVІІ ст. Така проблема, звичайно, потребує детальніших та копіткіших студій.

Щодо багатої фауни придонецьких лісів преосв. Філарет у середині ХІХ ст., цитуючи відомість 1782 р. про ліси довкола м. Савинці, відзначав, що тоді там водилися вовки, лисиці, дикі кози, горностаї, білки; із птахів — тетері, куріпки, а поблизу води — дикі гуси. «Нині ані звірів, ані птахів такого кшталту не видно в околицях Савинців»,— підсумовує Філарет[20]. Що казати, коли назва річки Балаклійка в перекладі з тюркської означає «рибна ріка». Зміна ландшафту — характерна риса господарювання, і те, що в ХVІІ—ХVІІІ ст. робилось у великих обсягах, у ХХ ст. діялося в гігантських. Сучасний господарник чинить те, чого не могли зробити його предки — наприклад, опріснити озеро Лиман, тепер вода в цьому озері через викиди зі Зміївської ГРЕС цілий рік тепла. Привід для гордощів чи факт знищення природного середовища?

Увесь цей відступ про історію ландшафту і його зміни аж ніяк не зроблений на замовлення екологічних організацій. Ми лише прагнемо ще раз бодай на дрібку наблизити читача до розуміння минулого, людини в минулому, себто людини в іншому світі на рівні не лише звичаєвих та побутових умов, а й діалогу з природою. Місцевість, яку описує історик, нагадувала сучасну, напевно, ще менше, ніж тодішній поселенець схожий на сучасного селянина. Однак, попри винищення природи минулих років, середня течія Сіверського Дінця ще зберегла чимало принад. Власне, значна частина місцевості — Ізюмська лука, вигин річки нижче від с. Левківка — це й зараз збережена, частково незаймана природа. Збереглася частина колишніх лісів, особливо біля м. Ізюма.

На Сіверському Дінці існувало кілька переправ-перевозів. Певне уявлення про них дає «Книга Большому Чертежу» — географічний російський «посібник» 1627 р. Нижче від Змієвого городища, за 10 верст, на р. Гомільші було городище, поблизу якого розташовувався Абашкин перевіз; нижче від нього на 10 верст — Шабалинський, далі (знову 10 верст), поблизу впадіння Бакиня (Бишкиня),— Ляхів перелаз, упродовж наступних 20 верст Донець був «непереправний», наступним «перелазом» із «кримського» боку на «руський» був Савинський перевіз[21]. За 14 верст від Савинського був Ізюмський перевіз, і, нарешті, за 6 верст від того — Кам’яний. Отже, ще однією особливістю тодішньої території, крім «заповідних лісів», була суттєва відстань між перевозами на важкому для переправ Сіверському Дінці.

Однак географічної характеристики недостатньо, щоб висвітлити особливості залюднення цієї частини Дикого поля. Існував ще один надзвичайно істотний чинник, без якого уявлення про той час є обмеженим. Маємо на увазі так звану «татарську небезпеку». Наприкінці ХVІІ ст. зять осадчого Балаклії Я. Чернігівця, балаклійський протоієрей Данило, писав про тутешні умови життя: «На тій Україні жити не можна, прогодуватись нічим, бо через приходи татар орати не можна»[22]. Кочовики азовської та ногайської орд дійсно повсякчас загрожували переселенцям, брали їх у полон, знищували міста, села й містечка. Власне, переселенці мали великі пільги від царського уряду, зберігали військово-помісну козацьку структуру, бо обороняли перелази на Сіверському Дінці від татарського «приходу». Та чи слід стереотипізувати татарську небезпеку, себто розглядати контакти між українськими переселенцями і татарами однобічно, лише з точки зору постійної ворожнечі? Такий підхід до проблеми діалогу між кочовиками чи напівкочовиками і осілим чи напівосілим українським населенням є навіть не спрощенням, а неприпустимим трактуванням минулого. Зважмо на той факт, що топоніми в цій місцевості (Абашкин перевіз, Шабалинський перевіз, Бишкин, Балаклія, Ізюм, Бахтин-колодязь тощо) є часто тюркськими. Цю територію певний час вважали зоною інтересів Кримського ханства, і хан мав на неї такі самі претензії, як і, скажімо, московський цар. Додамо: до спалаху конфлікту між Москвою і Річчю Посполитою наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст. істотних набігів на цю частину Дикого поля не було. Численні загони, які ми чомусь уперто називаємо «татарськими», у середині ХVІІ ст. частково складалися з українських здобичників. Нерідко слобідські поселенці самі вирушали в похід на татарські улуси, щоб захопити бранців. Це, за виразом В. Юркевича, був «прояв своєрідного степового побуту»[23]. Так, на території, яку ми досліджуємо, у 30—50-х рр. ХVІІ ст. діяла українсько-татарська ватага Дмитра Бердника, що набігала на торські соляні розробки й аж на Валки[24]. Через брак досліджень із цієї тематики ми уникнемо широких узагальнень, але в одному певні: контакти між українськими козаками і татарами не слід оцінювати з позицій «добре—погано». Уявлення про життя на слободах у зв’язку з татарськими набігами потребує певних пояснень і уточнень. Будь-який діалог не є однозначним; зрештою, татарський чинник був, наприклад, засобом для випрохування пільг, більше того — підставою для утворення досліджуваного Балаклійського полку. Закриваючи татарам шлях до Московщини, слобідські поселенці сприяли розширенню кордонів Московської держави, витісненню татар зі смуги «Великого кордону», «нічиєї землі», власне, «України» в тогочасному розумінні.

Своєрідність географічних умов, татарський чинник, певна віддаленість від укріплених центрів — це неповний перелік причин, які пояснюють те, чому цей стратегічно важливий для контролю за головною водною артерією регіону простір не змогла колонізувати могутня прикордонна машина Московської держави. Утім, такі спроби були, і припадають вони на кінець ХVІ — початок ХVІІ ст. Річ у тім, що в той час до влади в Москві прийшов доволі-таки прогресивний цар Борис Ґодунов, який серйозно приділяв увагу обороні південних кордонів не лише для захисту від сусідів, але й із метою контролю над козацтвом. Для побудови найпівденнішої фортеці з Москви було послано одного з найпомітніших діячів того часу Богдана Бєльського. Отже, поблизу річечки Бахтина загін російських служилих 1599 р. заклав «Новый Царев город», або Цареборисів[25]. Дотепер можна сперечатися про роль Бєльського в побудові цього міста; вважається, що опальний дворянин будував його та наймав людей за власні кошти. Але 1605 р. південні міста Московської держави підтримали рух Лжедмитрія, і російське населення покинуло Цареборисів.

Варто також зазначити, що служилі люди з російських прикордонних міст Рильська та Путивля, переважно найняті «севрюки», уже в 50—60-ті рр. XVІ ст. сторожували Бишкинський перевіз та околиці, Балаклійський перевіз, місцевість від Савинського перевозу до гирла Осколу, Святі гори (від гирла Осколу до гирла Тору)[26]. Однак ці роз’їзди не лише виконували функції оборони від татар, а й розвідували події у Великому князівстві Литовському та на Дону.

На цій місцевості московські сторожі зіткнулися з дуже вагомою проблемою — українськими козацькими розбійницькими ватагами. Із середини XVІ ст. українські здобичники вподобали місцевості поблизу Дінця та Осколу для своїх виправ на російських і татарських купців та на численні роз’їзди. У 1589 р. згадується погромник московських сторож Степан Євлашов. Чимало представників цього мандрівного елементу вступають на російську службу. Після відступу російської влади з низин Осколу на початку XVІІ cт. козаки-«промисловці» живуть тут цілими ватагами, грабуючи торські солеварні. До цього часу належать і згадки про відомих отаманів Грицька Торського та Семена Забузького (1642—1646 рр.). Урешті, 1648 р. білгородські сторожі доносили, що їм через українських «воров» не можна проїхати на службу[27].

Висвітлення історії заселення Слобідської України змушує звертатися до аналогій із давнішими часами й спробами залюднити ці місця — то досить цікавий приклад змін у культурному просторі. Розмірковуючи про численні археологічні знахідки, можна зауважити, що колонізації цього простору відбувалися хвилеподібно. Спочатку величезна територія залюднювалася, тут виникали численні поселення з досить високим рівнем матеріальної культури, однак через певний час населення цих місць ішло з обжитих земель, залишаючи руїни городищ, прадавні могили й географічні назви. Через століття чи навіть десятиліття знову на покинутих поселеннях з’являлися люди… Цікавою щодо цього видається так звана салтово-маяцька культура, численні знаходження пам’яток якої на території майбутнього Балаклійського полку пов’язані з існуванням у цій місцевості у VІІІ—ІX ст. прикордонних укріплень Хозарського каганату. Однак споруди городищ цієї культури мали оборонний характер, напевно, не використовувалися для постійного поселення, даючи, вочевидь, притулок сезонним гарнізонам. За межами цих фортифікаційних ліній хозари не утримували власних організаційних структур, обмежуючись лише помірним стягненням данини[28].

Чергове заселення цієї території, як уже зазначалось, розпочалося наприкінці XVІ ст. і було не зовсім вдалим. На початку XVІІ ст. московська влада мусила покинути Цареборисів, підтримуючи потому зв’язки з дуже нестабільним оселенням монахів у Святих горах на південь від описуваних місцевостей. Після поразки московської державної колонізації за освоєння цього простору взялися православні ченці.

На початку XVІІ ст. в «Донецькій волості», поблизу Савинського перевозу, була пустинь, що звалася Савиною, у ній була церква в ім’я Зосими й Саватія, а також дерев’яна «кліть», у котрій жив чорний піп Досифей. У Савиному монастирі було й сім осіб братії — старці, які жили на відстані від півверсти до версти один від одного й годувалися «своїми трудами». Тогочасна російська система землеволодіння дозволяла цій братії володіти величезними угіддями («уходами» та «юртами» — земельними наділами) — Чепелівським, нижче за течією від Савинського перевозу, та Ізюмським, по обидва боки Дінця[29]. У 1620-ті роки монастиреві належали аж три уходи: Савинський, Берецький (отже, по річці Береці) та Ізюмський; в обителі було кілька ченців на чолі зі старцем Левонтієм. У 1630 р. розбишацька ватага «Митька Бердникова» напала на Савинський монастир і зовсім його знищила, а старця Левонтія вбито; землі монастиря дістала Святогірська обитель[30]. Так відбувався процес залюднення простору. Ці місцини були дуже привабливими ще й для українських пасічників, які доволі часто з’являються тут у першій половині XVІІ ст.

Події на українських землях середини XVІІ ст., козацька революція істотно змінили геополітичну ситуацію на сході Європи, стали однією з основних причин заселення Слобожанщини, прискорили український колонізаційний потік на схід, розпочатий інтенсивним залюдненням лівобережжя Дніпра наприкінці XVІ — на початку XVІІ ст. Із другого боку, набиралася сил після виснажливих поразок Смути Московська держава, відновлюючи запустілі фортеці на прикордонні (особливо Білгород та Валуйки), а 1638 р. дозволивши українським переселенцям на чолі з гетьманом Яковом Остряницею оселитися на Чугуївському городищі. Щоправда, спроба контролювати козацьку громаду типовими московськими авторитарними методами була невдалою, що призвело вже 1641 р. до запустіння поселення, однак місто швидко відновилося з прибуттям російських служилих. Усі ці події підтверджували рішучість намірів російського керівництва щодо просування на південь. Нарешті, з кінця 30-х рр. розпочато інтенсивне спорудження Білгородської лінії — безперервної системи фортифікацій, що згодом багато в чому визначила північні межі Слобожанщини. Російській ініціативі неабияк придався український переселенський контингент, що на початку 50-х рр. «ринув потоком» у південно-західні фортеці Московської держави й почав опановувати простір на південь від них.

Величезну роль у залюдненні місцевостей середньої течії Сіверського Дінця відіграла розробка Торських соляних озер, що інтенсивно почалася в 40-х — на початку 50-х рр. XVІІ cт. Згаданий уже козацький отаман Грицько Торський, який набирав ватаги своїх здобичників поблизу Миргорода, 1642 р. значно пожвавив свою діяльність, з’являючись зі своїм загоном то біля річки Жеребця, то на Береці, а 1647 р. взагалі контролював із миргородськими уходниками середню течію Дінця та Оскіл[31]. Така активність розбійників стає зрозумілою у зв’язку з подальшими подіями. Нововиниклі поселення на Слобожанщині потребували солі як для промислу, так і для вжитку. Наприклад, щойно осівши на Харківському городищі, переселенці одразу, 1654 р., почали прокладати дорогу з далекого Харкова на Тор[32]. Контроль за шляхами з Торських озер і на Торські озера був стратегічно важливим з економічного погляду. Плани московської влади 1644—1646 рр. та прикордонних старост Речі Посполитої 1648 р. побудувати на Тору фортецю не реалізувалися[33].

У вересні 1654 р. московській владі стало відомо, що переселенці з Кременчука та Кобеляк, приблизно 50 сімей, почали будуватися поблизу покинутого Цареборисова і багато інших «черкас», як називаються українці в тогочасному російському діловодстві, «з Торських соляних озер на Царево-Борисове городище хочуть прийти на проживання нинішньої осені й по дружин, дітей і худобу послали»[34]. Ідеться про промисловців із лівобережних міст, які, перебуваючи на сезонних роботах на Тору, вирішили осісти поряд. Таким чином, поблизу річки Бахтина й старого Цареборисівського городища на початку 1654 р. виникла нова слобода українських переселенців. Спочатку «новий» Цареборисів, узятий під контроль царським урядом, був досить невеликим поселенням, однак із тенденцією до зростання: у 1655 р. тут було лише 127 козаків, а 1658 р. — уже 527[35]. Головне, що переселенці, отримуючи жалування від царського уряду, зберігали свій традиційний козацький устрій з отаманом та сотниками на чолі. Відомо й про конфлікти між місцевою українською громадою і присланим сюди воєводою.

Між верхньою та середньою течією Сіверського Дінця виникло ще одне значне місто, що відіграло помітну роль в історії Слобожанщини. На початку 1655 р. відбулось оселення на Змієвому городищі[36], а вже 1656 р. царський уряд вислав туди воєводу. Реєстр 1656 р. свідчить про значне зростання містечка й існування козацької адміністрації. 1660 р. маємо єдину згадку про Зміївський козацький полк на чолі з полковником Костянтином Щерським[37], що призвела до певної плутанини в історіографії[38]. Річ у тім, що згадка в переписі 1660 р. — єдине свідчення про існування Зміївського (як і Колонтаївського та Воронезького) полку. Полк згадується лише в документі, про його функції відомостей немає. Вочевидь, була спроба під егідою царського уряду створити козацький полк у Змієві, як і багато інших спроб, невдала.

За багату на природні ресурси територію по Дінцеві між Змієвом і Цареборисовом одразу ж, 1656 р., спалахнули істотні суперечки. Жителі Змієва оселилися по річці Балаклії й понад річками Балаклією, Берекою, Чепелем завели свої пасіки, почали ловити рибу в Дінцеві, що не подобалося цареборисівцям, які також претендували на багатющі «уходи». Наступного року цареборисівський воєвода з козаками забрав у зміївських рибалок на цих місцевостях 1000 «пластей» великої риби. Царський уряд, зважаючи на скарги жителів обох міст, дозволив тим і другим вільно рибалити на Дінцеві від Змієва до Святих гір[39].

Урешті з російських «зведенців», себто служилих, «зведених» з інших міст, та українських козаків-переселенців царський уряд почав формувати 1663 р. поблизу Цареборисова нове поселення Маяцьк, що мало б контролювати шляхи до Тору. Історія виникнення та перших років існування цього населенного пункту доволі своєрідна. У 1647 р. валуйський отаман Протасьєв одержав наказ оглянути район Торських соляних озер і знайти найкраще місце для будівництва укріплення. Висновки отамана після обстеження території були втішними: він відшукав місцевість, де можна було побудувати фортецю. Однак місцевим виконавцям удалося реалізувати проект побудови захисного острогу біля Тору аж через шістнадцять років. Фортечка була досить невеликою, населення — змішаним російсько-українським[40].

Продовження переселення українців та стратегічне значення території між Змієвом і Цареборисовом для московського уряду відіграли свою істотну роль в освоєнні важкопрохідних берегів Дінця в 60-х рр. XVІІ ст.

 

Розділ 2. ЯКІВ ЧЕРНІГІВЕЦЬ — ЛЮДИНА ДОБИ РУЇНИ

Балаклійський полк був проектом однієї людини, один полковник очолював його протягом усього часу його існування. Полковник Яків Чернігівець — колоритна постать своєї доби. Таких постатей було чимало як під час Хмельниччини, так і під час Руїни.

Роздвоєність і невизначеність характеризують українську людину ХVІІ століття. Власне, треба усвідомити трагічні моменти еміграції, коли людина покидала чи то обжиті десятиліттями, чи то лише нещодавно освоєні місця, вирушала до інших країв, часто, не знаходячи там прихистку, мандрувала далі або поверталася назад.

Заселення Слобідської України з політичного погляду було наслідком козацької революції середини ХVІІ століття. Старшинський прошарок, керівництво покозачених переселенських громад — це часто особи, опозиційно налаштовані проти гетьманської влади, з великими амбіціями та гонором. Слобідські міста й містечка, що виникали в 50—70-х рр. ХVІІ ст., не підпорядковані гетьманам, були немов більмом на оці в гетьманської адміністрації й частих союзників українських гетьманів — татар.

Якнайкраще цю ситуацію 50-х рр. ХVІІ ст. схарактеризував М. Грушевський: «Шкода для гетьманського режиму була подвійна: утікала жива людська сила, козацькі контингенти, і заразом під самою границею осідали елементи ворожі старшині і гетьманові, заінтересовані в тім, щоб зірвати кордон. При кожній спробі повстання проти гетьманського осередку, чи против старшини, сі приграничні емігранти могли дати дуже небезпечні контингенти. Ся ситуація яскраво виявила себе по смерти Богдана, ставши одним з головних моментів руїни української державности…»[41] Таким чином і з такого елементу поставала «друга Україна» — Слобожанщина. Амбітні старшини, часто виведені на управлінський кін із черні «подлих» станів силою козацької революції, після смерті Богдана Хмельницького втручались у боротьбу за владу. Московський уряд потурав їхнім амбіціям.

Перші опозиційні гетьманській владі елементи почали з’являтися на «слободах» уже за часів Б. Хмельницького. Яків Чернігівець належав до другої «генерації», до осіб, котрі в боротьбі за гетьманську булаву 1658 р. підтримали полтавського полковника Мартина Пушкаря.

Соціальну історію Гетьманщини доби перетворень козацької революції та початку Руїни досить складно висвітлити. Зміни в соціальному статусі, нові прошарки населення, нестабільність політичної ситуації на сприяють усталеності «картини доби». При цьому суперечності всередині старшинського прошарку, мілітарна соціалізація індивіда доби, коли «в полки купчилися ті, хто й козацтва ніколи не знав» (за означенням Самовидця), утворення прошарку «гультяйства», що жило з війни і для війни, строкатість соціального поділу, відмінність цілей, прагнень і засобів для їх здійснення в середовищі козацьких старшин — усе те базувалося на попередній історії України, було закладене вже соціальним переворотом 1648—1649 рр. і легко вийшло назовні відразу після перших перемог козацької революції. І якщо харизма Хмельницького стримувала шал «дітей революції», то після смерті гетьмана почалася боротьба на самознищення. Діти революції мусять упасти її жертвами. Суспільство, стабілізуючись, обов’язково звільняється від революційного, радикального елементу — то, напевно, аксіома.

Однак не слід, характеризуючи ті події, залишати поза увагою геополітичний чинник, дуже важливий для подальшої історії України. Правобережне осереддя Гетьманщини зі столицею в Чигирині істотно відрізнялося від козацького устрою на лівому боці Дніпра. Не дивно, що саме те осереддя й було спустошене. Лівобережні козацькі полки, які виникли у вогні революції, відрізнялися від «старого» козацтва, та й між собою були подібні далеко не в усьому. Такі північні полки, як Чернігівський, Стародубський, частково Ніжинський, були менше зачеплені вихором революції, там збереглися шляхетські родини, певний консерватизм життя, монастирсько-шляхетське землеволодіння й т. ін. Вони стали основою для «Мазепинського ренесансу» чи навіть «Мазепинської реставрації», коли Гетьманщина багато в чому стала такою собі Річчю Посполитою «в мініатюрі». Зовсім інакша ситуація спостерігалася в південних полках — Гадяцькому, Полтавському, Миргородському: нестабільність прикордонного населення, близькість бунтівливого Запорожжя надавали тим полкам непостійності, соціальна стабілізація в них тривала довго. Саме з контингенту оцих південних полків багато в чому поставали й слобідські формування.

Яків Чернігівець належав до кола старшин, котрі після смерті Богдана Хмельницького підтримали як претендента на булаву полтавського полковника Мартина Пушкаря. Останній, вважаючи, що писар Іван Виговський незаконно узурпував владу 1658 р., почав із кошовим Яковом Барабашем підбурювати населення південних полків й вести листування з царськими урядовцями, намагаючись залучити й Москву до внутрішніх проблем Гетьманщини. Однак цей заколот було придушено гетьманським військом узимку—влітку 1658 р.

Прихильники Мартина Пушкаря знайшли собі прихисток на новоосаджуваних слободах за кордонами Речі Посполитої та Московської держави, а також на території останньої.

Постать Я. Чернігівця чи не найколоритніша в слобідських полках 60—70-х рр. ХVІІ ст. (після І. Сірка), цей діяч був доволі вагомим і в Гетьманщині. Прізвище Чернігівець свідчить про походження його носія. Означення Чернігівець трапляється стосовно Якова Влєзцова (Лєскова), посланця російського путивльського воєводи: цей воєвода, князь Ю. Долгорукий, у січні—лютому 1648 р. відписував: «Послав той лист до тебе, великого государя, зі своєю відпискою разом із Чернігівцем, із Яковом Влєзцовим»[42]. Однак дуже сумнівно, що то була постать, яка нас цікавить. Слово «Чернігівець» свідчить про походження людини з певного місця (щодо когось іншого в документі могло бути зазначено: «з Путивльцем» або «з Білгородцем»), однак згадана особа має прізвище Влєзцов. Згідно з усіма відомими нам документами 60—70-х рр. XVII cт., осадчий Балаклії Яків Чернігівець ніколи Влєзцовим не писався.

Сам Яків Чернігівець зазначав у своїй відписці 1671 р., що був чернігівським полковником, а після «зради Виговського» приїхав у «Білгородський полк»[43], тобто на територію Слобожанщини. У 1658 р. Чернігівець буцімто очолював полк у війську промосковського наказного гетьмана Івана Безпалого. Така біографія, з огляду на наявні в нас документи, де в чому, особливо щодо чернігівського полковництва, малоймовірна, хоча доволі важлива для характеристики цього старшини. Із відомих нам чернігівських полковників 1648—1657 рр. немає нікого на ім’я Яків. Найвідоміші чернігівські полковники того часу — Мартин Небаба (1648—1651) і Степан Пободайло (1651—1654)[44]. Однак, імовірно, за умов козацької демократії Яків цілком міг одержати полковницьке звання за вибором місцевого населення. Наприклад, голова переселенської громади, що осіла в Острогозьку, Іван Дзиньковський теж іменувався «чернігівським полковником». Ішлося не про призначення гетьманською адміністрацією на посаду, а про обрання. За умов мінливості тогочасного соціального статусу та обставин життя попередня біографія більшості козацьких старшин досі є радше широким полем для здогадок, аніж добре дослідженою ділянкою.

Перша вагома згадка про Якова Чернігівця датована червнем 1658 р. — це відписка путивльських московських урядників на грамоту царя про події в Гетьманщині, де серед найближчого оточення М. Пушкаря згадується «Яцько Чернігівець»[45]. У пізнішій згадці Я. Чернігівця називають «миргородським черкашенином»[46]. Отже, 1658 р. Яків Чернігівець жив у Миргороді, місті, звідки часто йшли люди на подонецькі терени майбутньої Слобожанщини.

Як ми вже зазначали, у своєму чолобитті Яків Чернігівець писав, що після «зради» Виговського, а точніше сказати, поразки М. Пушкаря він утік із полковником Іваном Безпалим на Слобожанщину. У зв’язку з цим він, напевно, підтримав І. Безпалого як наказного гетьмана й брав участь у російсько-українській війні 1658—1659 рр. на московському боці. 1660 р. Я. Чернігівець неодноразово згаданий як «зміївський черкашенин»[47], тобто житель уже слобідського міста Змієва, причому доволі значний: він возить листування між наказним гетьманом Якимом Сомком та білгородським воєводою Григорієм Ромодановським у листопаді 1660 р. Він же допомагає московитам у сутичках із гетьманцями під Охтиркою. Себто впродовж 1658—1660 рр. Яків Чернігівець помітно зарекомендував себе в царського уряду.

Власне, старшинська кар’єра Якова Чернігівця сприяла його осадницькій діяльності. Місцеве московське керівництво йшло назустріч осадницьким проектам таких старшин. Певна особа з оточенням бралася освоювати ту чи іншу частину Дикого поля, але щоб узаконити те в царського уряду, обійти конкурентів і отримати певний матеріальний зиск, мала випрохати дозвіл на осадження нових поселень. На початку 60-х рр. знову загострилася ситуація довкола Гетьманщини, непевним було становище цареборисівського населення, а отже, захист території центральних російських регіонів і контроль над прикордонням, інтенсивно залюднюваним «черкасами», стали нагальною проблемою для російського уряду. Урядовці дозволили Якову Чернігівцю осадницьку діяльність у середній течії Сіверського Дінця. Здається, при цьому можновладці мали на меті спробувати контролювати цю ділянку прикордоння.

Заснування Балаклії репрезентує дуже цікавий тип «осадництва» з дозволу російської влади. 7 липня 1663 р. Яків Чернігівець з’явився в Білгороді й подав чолобитну воєводі Григорієві Ромодановському. У документі Чернігівець просив закликати на «государеве ім’я» (тобто від імені російського царя) охочих жителів із задніпровських міст і брався з ними на татарських перелазах побудувати місто «вниз по Дінцеві між річками Устею та Балаклією». Ромодановський дозволив своєю владою втілювати цю ініціативу Чернігівця, але государя не повідомив. Через рік, 31 липня 1664 р., Яків Чернігівець знову приїхав до Білгорода, сповістивши про те, що побудовано дерев’яну фортецю з баштами й у Балаклії оселилися «з двісті сімей». Уже 1664 р. жителі Балаклії орали землю й сіяли хліб[48]. Отже, більш-менш точно можна визначити дату заснування міста Балаклії: напевно, це весна 1664 р.

Наостанок — цікавий факт. Скільки ж років мав Яків Чернігівець, коли засновував Балаклію й був балаклійським полковником? Як відомо, осадницьку діяльність Чернігівець вів зі своїм зятем, священиком Данилом, тобто вже на той час у нього була доросла донька. У 1678 р., коли Якова Чернігівця відставили від керівництва полком, воєвода Григорій Ромодановський відписував щодо того: «Відставлений він за провину і тому, що постарів, і в такому чині через старість бути не в змозі» (російською мовою в документі — «не мочно»). Є звістка, що 1679/80 р. полковник Чернігівець помер[49]. Тобто за складну справу керівництва заселенням Яків Чернігівець узявся, будучи літньою людиною.

 

Розділ 3. УТВОРЕННЯ ПОЛКУ

Заснування Балаклійського полку тісно пов’язане з ситуацією другої половини 60-х рр. ХVІІ ст. в Гетьманщині та на півдні Московської держави.

Той контингент переселенців на «слободи», який залюднював середню течію Сіверського Дінця, мав низку характерних рис суспільного устрою, що й визначили подальше існування регіону. Насамперед, у своїй основі колонізатори Дикого поля були «вихованцями» козацької революції середини ХVІІ ст. Тобто ці постаті тяжіли до визнання себе «козаками», пільговою категорією з власними правами та власним управлінням. До всього, ця людність була доволі «пасіонарною», здатною на рішучі дії проти обмеження власних вольностей. Водночас ситуація на «батьківщині» колонізаторів, Гетьманщині, часто спонукала їх покидати обжиті місця й мандрувати від злигоднів перманентних воєн на необжиті простори Дикого поля з твердим переконанням у належності до пільгового стану та власній винятковості.

Поштовхом для утворення Балаклійського полку послугували події в Гетьманщині та на Слобожанщині 1667—1668 рр.

Як відомо, уже на початку 50-х рр. ХVІІ ст. царський уряд розпочав цілеспрямовану політику щодо облаштування українських переселенців за колишнім кордоном між Річчю Посполитою та Московською державою. Досить часто переселенські громади мали козацький устрій з отаманами, сотниками, осавулами на чолі. Так, 1652 р. до недобудованого росіянами міста Острогозька переселився цілий полк з усією старшиною, на чолі з полковником Іваном Дзиньковським.

Звичайно, нестабільна ситуація в Гетьманщині, напружені відносини з Кримським ханством і, власне, потреба запобігти татарським нападам спричинили істотну реформу російських збройних сил, розташованих на південно-західному прикордонні Московської держави. Це підштовхувало царських урядовців зважати й на військову організацію переселенців. Зберігаючи традиційне козацьке управління, але впорядковуючи його на свій кшталт, білгородський воєвода Г. Ромодановський залучив до свого війська протягом 1658—1660 рр. і кілька «черкаських полків»: спочатку давніше сформований Острогозький, потім «нові» — Сумський та Охтирський, нарешті, за відомостями 1660 р., ще й Колонтаївський, Харківський, Зміївський. Однак ці військово-помісні одиниці ще не були тривкими. Складається враження, що існували вони переважно на папері. Слід було вдосконалити й розширити ці полки, затвердити компетенцію старшин, сформувати помісну систему мобілізації (підпорядкувати полковому місту навколишні населенні пункти), налагодити військове постачання тощо.

Усі ці питання, які поставали внаслідок організації слобідських полків, розв’язати було практично неможливо, бо під час облаштування переселенців існувала проблема двовладдя переселенських старшин і місцевих російських воєвод. Ці конфлікти необхідно було залагодити, щоб ситуація стабілізувалась і не була загрозливою. Восени 1665 р. полковником козаків у Харкові став Іван Дмитрович Сірко, легендарна постать української історії. Перша згадка про його полковництво пов’язана з боєм козаків із татарами поблизу Балаклії й захопленням у полон двох татар[50]. До того тривожного для балаклійців часу належить і згадка про Я. Чернігівця у відписці до тогочасного білгородського воєводи Бориса Рєпніна від зміївського приказного Василя Рєбініна. 15 липня 1665 р., пише Рєбінін, приїхав до нього в Зміїв зі слободи Балаклії отаман Яків Чернігівець і повідомив, що чимало ногайських татар перебувають біля Балаклії, багатьох балаклійців узяли в полон і стоять біля слободи[51].

Вочевидь, Іван Сірко прагнув підпорядкувати собі майже все населення слобід на південь від Харкова. Але навряд чи це йому вдалося. До того ж, Сірко часто прагнув здійснювати нагальні масштабні проекти, як-от похід на Крим 1667 р. Заваду для козацького устрою на слободах і в Гетьманщині Іван Сірко, як і більшість тогочасних старшин, убачав у воєводському управлінні українськими містами.

Наприкінці 1667 р. лівобережний гетьман Іван Брюховецький скликав у тогочасній гетьманській столиці Гадячі раду, на якій заявив, що визнає зверхність Османської імперії, і закликав знищувати воєвод у козацьких містах. Його заклик підтримав (спочатку таємно) харківський полковник Іван Сірко, який перебував у своїй слободі Мерефі біля Харкова. На початку березня 1668 р. він підняв повстання.

Але суперечності становлення слобідських полків одразу далися взнаки. Місто Харків не підтримало полковника, і харків’яни обрали нову старшину. Однак інакшою була ситуація в південних слободах. Зміїв, Цареборисів, Маяцьк — ті міста, де конфлікти між українськими поселенцями і російськими управлінцями набули гострих форм,— відгукнулися на заклики Сірка. Місцеві жителі знищили воєвод і через певний час, зруйнувавши укріплення, покинули згадані поселення.

Дещо інакше повелися жителі Балаклії. Одразу слід зазначити, що про участь Я. Чернігівця та балаклійців у подіях 1668 р. відомо мало. Значно пізніше, 1700 р., балаклійський протоієрей Данило писав, що він «з колишнім полковником, своїм тестем, місто Балаклію від зради Івашка Брюховецького стерегли»[52]. Згадує протоієрей і «осадное сидение», тобто облогу Балаклії повстанцями. Це можна підтвердити й тим, що, зокрема, улітку 1668 р. довкола Балаклії діяли загони сина Івана Сірка[53]. Також відомо, що Яків Чернігівець із вірними цареві балаклійцями перевезли з запустілого Цареборисова до Балаклії три гармати, щоб ними не скористалися повстанці[54]. Така вірність під час подій 1668 р. відіграла велику роль для подальшого кар’єрного просування Я. Чернігівця. «Вірні» слобідські полки отримали жалувані грамоти, за якими їм надавалися пільги у винокурінні та інших промислах і скасовувалася попередня недоплата.

Але однозначно стверджувати про цілковиту «вірність» балаклійців не слід. Історик Є. Альбовський відшукав цікавий документ. Ідеться про те, що значна частина балаклійців усе-таки підтримала Івана Сірка. Чернігівець намагався вмовити все населення Балаклії не підтримувати повстанців і спробував навіть силою не дозволити козакам «измены и ухода». Між жителями Балаклії спалахнули сутички, після яких прихильники повстанців покинули місто й подалися до Сірка[55].

Пояснює Є. Альбовський і «вірність» значної частини населення: як і дещо пізніше, у Балаклії не було воєвод і приказних людей, тобто й тієї конфліктності, що характеризує інші міста в середній течії Сіверського Дінця (згадані Маяцьк, Зміїв, Цареборисів).

Саме 1669—1670 рр. — час утворення Балаклійського полку. Після «измены» Івана Брюховецького, тобто наприкінці 1668 р., Яків Чернігівець із балаклійцями вирушив до Москви. У Москві осадчого Балаклії разом з балаклійським сотником Мартином Васильєвим нагородили, дали сукна та корму[56] і, найголовніше, царську грамоту з «милостивим словом». На жаль, нам не відомий текст цієї грамоти. Але в пізніших документах зазначено, що жалування дано за «Булыклейское городовое строение, за службы и за осадное сидение». У той же час Якову Чернігівцю почав сприяти могутній білгородський воєвода Григорій Ромодановський. У наданій царським урядом «сказке» останній наголосив, що в Якова і «балаклійських черкас служби багато»[57]. І, певно, з кінця 1669 р. за наказом того ж таки всесильного Ромодановського Яків Чернігівець став у балаклійських козаків полковником.

Сама дата виникнення полку доволі суперечлива. Преосв. Філарет зазначав, що «за паперами Яків Євстафійович Чернігівець з 1668 р. постійно називається полковником»[58]. Інший, ближчий до сучасності історик В. Загоровський пише: «У 1672 р. в документах Розрядного приказу (російської установи, що керувала й слобідськими полками — В. М.) Я. Чернігівець постійно називається полковником “черкаського” Балаклійського полку»[59].

Однак в історії Балаклійського полку сталася певна перерва, також пов’язана з політичними подіями того суворого часу.

Річ у тім, що наприкінці 60-х рр. ХVІІ ст. на сусідніх із колонізованими українськими переселенцями землях, на козацькому Дону, виникла вагома політична криза, яка переросла у велике козацьке заворушення — повстання Степана Разіна. Риторика про відвічні козацькі вольності, досить близькі й українським переселенцям, сприяла тому, що це повстання швидко поширилось і на новозасновані слободи. Зокрема, його підтримував слобідський острогозький полковник Іван Дзиньковський.

Повсталі донські козаки за підтримки місцевого населення вирушили вздовж Сіверського Дінця на Харків і Білгород. Очолював повстанців Леска Черкашенин (Олекса Хромий) родом з Опішні, який мав під своїм керівництвом двісті кінних козаків і п’ятсот тих, що пливли Дінцем на бударах. На початку жовтня 1670 р. цей загін захопив щойно відновлені Маяцьк і Цареборисів, цареборисівського воєводу скинули з башти, у цих містах обране нове керівництво за вказівкою разінців[60]. Із місцевими жителями, які приєдналися до них, разінці вирушили на Балаклію, Зміїв, Чугуїв. У середині жовтня ці міста опинилися під контролем повстанців. Однак зосередження урядових сил, їхня значна перевага примусили Олексу Хромого відступити з його військом до Маяцька. Звідти отаман відійшов із кіннотою на Дон, решту ж повстанців було розгромлено 5 листопада 1670 р. на Ріпинському юрті. У листопаді проти повсталих почалися каральні екзекуції. У Маяцьку повішено російських служилих і українських козаків, які підтримали Олексу Хромого. У Цареборисові страчені названа мати Степана Разіна, Матрона Говоруха, отаман Лаврін Федоров і ще кілька осіб; у Змієві скарано на смерть сотника Панька Рябуху, отамана Павла Сторожа. Кількість страчених балаклійців теж свідчить, що Балаклія була осередком повстання. Зокрема, у Харкові страчено козака з Балаклії Андрія Вогня, а в самій Балаклії — вісьмох козаків Олекси Хромого[61], а потім, певно, ще чотирьох балаклійців. Серед повішених названі отаман Марко Линник, Остап Веприцький, Іван Коляда, Олекса Єрьомін[62]. Однак дозволимо собі не зовсім довіряти останній інформації, зокрема тому, що Іван Коляда пізніше згадується як старшина Балаклійського полку[63]. Отже, низка джерел того часу дещо хибно зображує події. Це стосується й висвітлення долі балаклійського полковника.

Дії Я. Чернігівця восени 1670 р. не цілком зрозумілі. За опосередкованими згадками відомо, що він утік із Балаклії, а донські козаки пограбували його майно та вбили дружину[64]. Інша згадка: 25 жовтня 1670 р. до Білгорода приїхав священик із Балаклійської слободи Данило Степанов, зять полковника Якова Чернігівця, і привіз із собою заарештованого Андрія Биня (напевно Вогня — В. М.), балаклійського козака, що був із разінцями під Балаклією та Змієвом і «вбив зі злодійськими козаками полковника Якова Чернігівця»[65]. Важливо також, що в час, коли «бунтівливі» козаки Балаклії складали присягу наприкінці 1670 р., про полковника не згадано, лише зазначається, що до «віри приведено» отамана, писаря та 187 рядових козаків[66]. Але Яків Чернігівець уцілів під час повстання й продовжив свою бурхливу діяльність.

У таких перипетіях виник новий слобідський полк, основним завданням якого став контроль над середньою течією Сіверського Дінця від Змієва до Цареборисова з недопущенням «приходу» туди татар та їхніх союзників, прихильників ворохобних гетьманів.

 

Розділ 4. БАЛАКЛІЙСЬКИЙ ПОЛК І ПРОЦЕСИ КОЛОНІЗАЦІЇ

Білгородський воєвода Григорій Ромодановський відписував: «Зі 177 (1669 р.) наказали ми в нього, Якова (Чернігівця), у полку бути новозбудованих міст балаклійським, зміївським, дворічанським, цареборисівським, маяцьким козакам»[67]. Таким чином, під керівництвом Я. Чернігівця зосередилися козаки міст по Дінцеві, нижче від Чугуєва — резиденції воєводського управління й російського анклаву — і аж до Тору, «солевидобувної вольниці». Крім того, козакам треба було пильнувати території понад нижньою течією ще однієї річки, Осколу. Тут 1666 р. виникла слобода Дворічна. Додамо, що міста-фортеці Зміїв, Цареборисів, Маяцьк були відчутно поруйнованими та знелюдненими внаслідок повстання на Слобожанщині 1668 р. під керівництвом Івана Сірка[68].

Перед Балаклійським полком постало кілька завдань, основним з яких було відбиття татарських нападів й охорона бродів і «перелазів» через Донець та Оскіл. Наступним завданням стала побудова укріплень та організація нових населених пунктів. До функцій полку належала також військова розвідка: повідомлення про пересування татарських загонів, передача російським управлінцям звісток про події на Запорожжі та Гетьманщині. З погляду сьогодення найважливішою виглядає осадницька діяльність козаків Балаклійського полку.

Однією з основних ознак Слобожанщини того часу була несталість населення. Деякі містечка та слободи або поступово зникали, або не мали постійних жителів. Так, у 1700 р. протоієрей Данило згадував, що за освячення 24 церков на Ізюмській лінії він отримав жалування землею. На тих ґрунтах, поблизу одного з бродів на Дінці, Данило осадив слободу й закликав із задніпровських міст чоловік із двадцять. Однак татари розорили тих переселенців і позабирали майно самого протоієрея, а землею під слобідку пізніше заволоділи жителі Балаклії[69]. Тобто заселення території через постійні татарські набіги й суперечності управління проходило вкрай складно.

Колонізаторська активність козаків під керівництвом Якова Чернігівця дійсно вражає. Описуючи початок діяльності 1663 р. майбутнього балаклійського полковника й заснування Балаклії, найвідоміший історик Слобожанщини Д. І. Багалій зазначав: «Се місце лежало у 80 верстах од Харкова і у 50 верстах од Змієва і за ним не було ще ніякої оселі (виключаючи Святі гори). (Тут помилка: існували ще Маяцьк і Цареборисів — В. М.) Пройшов тільки один рік — і той же Черніговець докладав воєводові у Бєлгороді, що місто він уже сам збудував, назвав його Балаклією і що у нього у кріпості та на “посаді” поселилося у 150 дворах 200 семейств і се число безперестанку збільшується. Окрім Балаклії, Черніговець збудував ще кріпості на татарських бродах — міста та слободи по Донцеві — Андрієві Лози, Бишкин, Савинці і Лиман (послідній у степу між двох озер — лиманів). А що найважніше — балаклійський осадчий збудував і кріпость Ізюм»[70]. Власне, це твердження Дмитра Багалія ґрунтується на важливій письмовій згадці. Після ліквідації Балаклійського полку, прагнучи повернути полковницьку посаду, 1679 р. Яків Чернігівець зазначав про свої заслуги, що він керував будівництвом «на татарських бродах із ногайського боку» шести міст[71]. Далі самі царські чиновники перелічують ці міста: Бишкин, Лиман, Андрієві Лози, Балаклія, Савинськ, Ізюм. У 1679 р. в цих містах нараховувалося 1539 козаків, а з цареборисівськими козаками — 1673[72]. Треба зазначити, що разом із так званими «черкасами полкової служби» в цих містах жило й козацтво, яке відбувало «городову службу». У 1679 р. в Балаклії було 249 козаків «городової служби».

Зупинімося детальніше на заснуванні й існуванні міст Балаклійського полку та колонізації полкових земель.

 

Балаклія

Мала важливе значення як центр полку. У 1663 р. Яків Чернігівець отримав дозвіл закликати на місцевість поблизу гирла р. Балаклійки (де вона впадає в Донець) переселенців. Сама територія, де осадчий збирався закладати місто, була перевірена російськими служилими: з лівого боку від Дінця тут текли три річки — Балаклійка (довжина — 18 верст), Середня Балаклійка (26 верст), Суха Балаклійка (25 верст). Саме місто Чернігівцеві рекомендували будувати з «ногайського» (лівого) боку Середньої Балаклійки при впадінні в неї Сухої Балаклійки й ще якогось безіменного потічка[73]. Біля двох Балаклійок переселенці збудували дерев’яну фортецю з проїжджими глухими баштами[74].

У квітні 1677 р. було проведено перепис міського населення Балаклії («черкас городової служби»). Крім полковника, у місті виявилося 2 «воротники» (особи, що охороняли ворота фортеці й стежили за ними), 319 козаків «городової служби» та 33 чол. «їх дітей і братії» — усього 355 чол.[75]. За даними 1679 р., «полкових козаків» у Балаклії було 246 чол.[76], городових — 249 чол.[77] Отже, чоловіче служиле населення в Балаклії орієнтовно сягало 500—600 осіб. Наприкінці 70-х років ХVІІ ст. Балаклія була значним поселенням.

Балаклійська фортеця, збудована Я. Чернігівцем, після неодноразових ремонтів і перебудов збереглася в залишках аж до середини ХІХ ст. Історик Слобожанщини Філарет зазначав близько 1857 р.: «За теперішнього стану Балаклії вже не перший десяток років намагаються згладити рови та вали колишньої фортеці, але ще не все встигли знищити»[78].

 

Бишкин

Неподалік Балаклії 1663 р. Чернігівець заснував невелике поселення на Бишкинському перевозі біля затоки Дінця й озера, група українців оселилася там і під його керівництвом побудувала острог[79]. Перевіз через Донець біля Бишкинського озера мав важливе стратегічне значення й уже з кінця ХVІ ст. постійно охоронявся російськими роз’їздами[80]. У 1679 р. в Бишкині перебувало 205 полкових козаків[81].

 

Савинський (сучасні Савинці)

Потужним і вдалим проектом стало заселення місцевості біля Савинського перелазу, дуже важливого броду через Донець. Як уже згадувалося, до 1630 р. в цій місцевості існував монастир св. Саватія, розорений розбишаками.

У 1671 р. до Савинського перелазу прийшло, щоб оселитися, близько ста українських сімей на чолі з сотником Гаврилом Могилкою. Чолобитні про виникнення поселення йшли через Якова Чернігівця, тобто полковник узявся керувати й тут. Фортецю українці зробили власними силами[82]. Одразу ж першою проблемою й великим лихом для переселенців став голод. Через часті татарські набіги орати землю та збирати хліб було небезпечно. Тому переселенці розраховували на «царське жалування» — видачу хлібних припасів царським урядом. Однак якщо 1671 р. таке жалування було видане, то 1672—1673 рр. хлібного утримання козаки не одержали. Населення почало покидати місто. Полковник Яків Чернігівець 1674 р., у свою чергу, став уживати заходів для збереження фортеці та гарнізону, прохаючи провіанту в царських урядовців[83]. Поселення на чолі з сотником Г. Могилкою вдалося зберегти. У 1679 р. в Савинському було 67 полкових козаків[84]. Містечко було досить значним, наступного 1680 р. під час будівництва Ізюмської лінії російський воєвода Григорій Косагов нарахував у Савинському близько 200 дворів українських поселенців[85].

 

Лиман

Поблизу двох озер слідом за Бишкином, орієнтовно на початку 70-х рр. ХVІІ ст., виникло поселення Лиман. Фортеця була збудована на відкритій місцевості. У 1679 р. в Лимані перебувало 394 полкові козаки колишнього Балаклійського полку[86].

 

Андрієві Лози (сучасна Андріївка)

Близько 1670 р. почала заселятися місцевість поблизу урочища Андрієві Лози, на лівому березі Дінця, над озером Ступиним. На початку 70-х рр. ХVІІ ст. тут збудовано фортецю[87]. Населення містечка було змінним. У 1679 р. в Андрієвих Лозах був 381 козак, а в 1680 р. — лише 130[88].

 

Ізюм

Питання про виникнення Ізюма, міста, яке надалі відіграло значну роль в історії Слобідської України, дало назву величезній укріпленій лінії й стало центром слобідського полку, досі є доволі дискусійним. Ізюмський брід, Ізюмський шлях, що вів із низин Осколу в глиб Московської держави, висоти поблизу Ізюма, які давали змогу контролювати довколишню територію, були в полі уваги російського уряду з другої половини ХVІ століття. Осадження міста на цій території було стратегічним виграшем, бо забезпечувало домінування на подонецькому прикордонні. Так, у 1680 р. воєвода Г. Косагов, підтверджуючи свою думку міркуваннями харківського полковника Григорія Донця, пропонував: «Між сакми Ізюмської та містечка Ізюма на галявині, на перевозі пристойно бути місту великому», і від того «всій Україні безпека буде велика»[89]. Дійсно, володіння Ізюмом давало контроль над Торськими озерами (це припиняло часті набіги татар на Тор), Ізюм розташований недалеко від верхів’їв р. Самари, де сходилися татарські шляхи й сакми.

На жаль, через цілком помилкову згадку М. Гербеля[90] початок міста відносять до 1651 р. Загалом про твір Гербеля щодо Ізюмського слобідського полку найкраще висловився преосв. Філарет: «Шкода й праці заперечити необґрунтовану думку, що Ізюмський полк засновано 1651 р. […] Твір пана Гербеля, що обіцяє говорити про Ізюмський полк, дуже мало говорить про нього, а що говорить про слободи його, усе не правильно»[91]. З другого ж боку, не є слушною й гадка про заснування Ізюма разом із побудовою Ізюмської лінії 1680—1681 рр.

Коли ж виник Ізюм? До якого часу належать перші письмові згадки про це місто?

Побудова Ізюма пов’язана з діяльністю балаклійського осадчого Якова Чернігівця. Про це зазначено в неодноразово згаданій чолобитній Чернігівця 1679 р., де він перелічує шість збудованих ним міст, серед яких Ізюм, і в доповіді московському цареві з приводу отримання жалування полковниками Харківського, Сумського, Острогозького та Балаклійського полків у 70-х рр. ХVІІ ст.[92]

Можна у зв’язку з цим припустити, що на середину 70-х рр. ХVІІ ст. Ізюм уже існував, але не на тому місці, що зараз. Гадку про існування «першого» Ізюма на лівому боці Дінця висловив Філарет[93]. Це підтверджено й документами. Восени 1680 р. фортечка Ізюм розташовувалася на лівому боці Сіверського Дінця (від річки до фортеці була 1 верста 60 сажнів — 2 км 258 м). Навесні 1681 р. фортецю перенесено на правий берег Сіверського Дінця[94].

Існує й інша згадка — повідомлення ізюмського отамана про розгром табору харківських козаків татарами 1676 р.[95] Але можемо сміливо віднести заснування Ізюма до дещо ранішого часу — орієнтовно 1673 р. Того року Яків Чернігівець прохав у царського уряду гармати для новозбудованих ним п’яти міст та Балаклії[96] (перелік новозбудованих міст ми вже наводили, і серед них є Ізюм). 1679 року в Ізюмі перебувало 246 козаків колишнього Балаклійського полку[97].

 

Маяцьк (сучасні Маяки) та Цареборисів (сучасний Червоний Оскіл)

Після знищення фортець унаслідок повстання 1668 р., а потім і руху на підтримку Степана Разіна 1670 р. обидва ці поселення занепали. У листопаді 1670 р. в Цареборисові виявилося всього росіян і українців 155 чол., причому росіян була більшість (для порівняння: у 1663 р. в Цареборисові було 557 українських козаків та 58 донських[98]). У 1679 р. там перебувало 134 козаки[99].

У Маяцьку, вочевидь, також переважало російське населення, в основному «зведенці» для служби з різних слобідських міст: Валуйок, Салтова, Чугуєва, Харкова. І хоча маяцькі «черкаси» були передані в підпорядкування Чернігівцю, їх кількість була дуже незначною: у 1674 р. у фортеці жили 101 служилий росіянин із 51 дорослим родичем та 49 українських козаків із 12 родичами[100]. В обох містах були російські приказні, і це, як і переважання російських «зведенців», робило ці населені пункти непривабливими в 70-ті рр. для українських переселенців.

 

Колонізація понад р. Берекою

Важливою колонізаційною діяльністю козаків Балаклійського полку став початок оселення українців на доволі відкритій місцевості понад річкою Берекою, що впадає в Сіверський Донець. Дані про це фрагментарні. Ми знаємо беречанського сотника 1675 р. Панаса Трохимова, який надавав відомості про татар[101]. На жаль, щодо стійких поселень того часу над берегами Береки відомостей немає. Більше того, ще й 1680 р. Берецький «перелаз» біля гирла цієї річки був одним із найнебезпечніших місць, татари не боялися тут навіть заглиблюватись у ліс на лівому боці: «Татари ходять лісом між озер, бо міст поряд немає»,— зазначав російський розвідник[102].

 

Колонізація понад середньою й нижньою течією Осколу

Щоб забезпечити власні тили та оборону на всьому терені середньої течії Сіверського Дінця, козакам-переселенцям слід було укріплюватися й над берегами притоки Дінця — Осколу.

У верхів’ях Осколу вже з кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. існували російські фортеці — Валуйки та Новий Оскол. Уже в середині ХVІІ ст. метою російського уряду стала колонізація й побудова фортифікацій у пониззі річки.

У 1669 р. полковникові Якову Чернігівцю підпорядковувались і дворічанські козаки[103]. Себто Балаклійський полк повинен був стерегти Дворічну та околицю.

Містечко Дворічна виникло близько 1666 р. Тоді «черкашенин старого виїзду» з м. Нового Осколу (тобто український козак, який оселився в цій місцевості до побудови Білгородської укріпленої лінії 1656—1658 рр.) Василь Бакаринський запропонував білгородському воєводі «нижче від Валуйок, між Дворічних на татарському перелазі, на річці Осколі побудувати місто й осаджувати слободи дворів із тисячу». Царський уряд дозволив реалізувати таку ініціативу[104]. Щоправда, у середині 70-х рр. ХVІІ ст. у Дворічній жило лише двісті, а не тисяча українських родин[105]. Але на той час це було досить велике поселення. Відома слобода й під час повстання 1668 р.[106] У 1678 р. Дворічна була зруйнована татарами: як пізніше відписував сотник Григорій Федоров, татари «багатьох людей убили, багатьох повели в полон і слободи спалили». Навесні 1680 р. у Дворічній жило лише 54 родини росіян та українців[107].

Під час функціонування Балаклійського полку з околицями Дворічної пов’язане виникнення ще одного, пізніше дуже відомого міста на Осколі — Куп’янки (нині Куп’янськ). На жаль, чомусь зараз виникнення цього міста зовсім безпідставно здавнюють до 1655 р. Напевно, причиною є помилка преосв. Філарета, який побудову куп’янського Покровського храму відніс до 1662 р.[108] Перша ж згадка про Куп’янськ належить до 1675 р. Саме тоді «черкашенин» Іван Трохимов, який згадується і як дворічанський сотник 1677 р.[109], отримав від воєводи Григорія Ромодановського лист із дозволом закликати жителів з «малоросійських міст» і селити їх біля Осинового перелазу на річці Оскіл. Однак Трохимов заснував поселення не на вказаному небезпечному місці, а за кілька верст далі на північ, у гирлі річки Куп’янки. Куп’янська слобода була дуже маленькою, 1680 р. там жило лише 8 українських родин[110].

Наприкінці 70-х рр., ще до скасування Балаклійського полку, Дворічна й Куп’янка перейшли під керівництво харківського полковника Григорія Донця. У 1679 р. у фортецях на Осколі перебували козаки Харківського полку — 33 особи у Дворічній та 48 козаків у новому містечку Остропіллі[111] (Горохуватці).

 

Розділ 5. ПОЛКОВЕ КЕРІВНИЦТВО

Забезпечення озброєнням

Важливо висвітлити, бодай і з уривкових даних, озброєння козаків. Російський уряд, як уже зазначалося, був зацікавленим у ретельній обороні від татар. У 1673 р. Яків Чернігівець подав чергове чолобиття до царя «від новозбудованих польових» (тобто розташованих «на полі», поза укріпленою Білгородською лінією) п’яти міст і Балаклії про надання цим фортецям зброї, насамперед «двох залізних пищалей». За наказом царських урядовців із тульських заводів, відомих уже виробників російського озброєння, Якову Чернігівцю було видано двадцять сім гармат по сімнадцять пудів та до тих гармат по сто ядер. Цікаво, що перед видачею з нових гармат «постріляли тричі», перевіривши якість, а виготовив їх ще до згаданих подій іноземець Петро Марселіс, усі витрати відшкодував царський уряд[112].

 

Структура полку

Очевидно, що полковник мав доволі велику владу в різних місцях над Дінцем і Осколом. Про це свідчить цікавий лист самого Чернігівця від 26 червня 1676 р. Річ у тім, що напередодні написання цього листа татари розгромили табір харківських козаків на р. Кам’янці, у зв’язку з чим полковник звертався до підлеглих сотників. Подаємо цей лист без перекладу, тогочасною українською писемною мовою: «Яков Євстахевич Чернhговецъ полковникъ Балаклийский пану сотнику Андреевскому і теж Бышкинскому приказую вамъ обомъ, жебы вы тот час ишли у войска же доневне татары побили табур великий Харковский і вам сие письмо придет, жебы тот час усh шли, а не мh вhри которий ити, тот певне будет каран, а череду держите у города и сее письмо отсилайте до Чугуева тот час Іюня 26 день»[113]. Це послання справді дійшло й до чугуївського воєводи. З листа можна зробити низку висновків. Звернімо увагу на фразу: «...а не мh вhри которий ити, тот певне будет каран». За непослух Яків Чернігівець погрожує розправою. Ці слова свідчать про широку владу полковників у слобідських полках. Цікавою є й згадка про череду худоби, яку слід за умов небезпеки тримати біля укріплень. Якщо через постійну татарську загрозу переселенці майже не займались (або займались мало) рільництвом, то, можливо, основним заняттям жителів слобід було скотарство.

У містечках Балаклійського полку (крім Цареборисова й Маяцька), здається, не було воєвод і приказних людей[114]. Тобто в традиційне козацьке управління не було втручання. Лише з часу скасування полку спостерігаємо появу російських управлінців, зокрема 1677 р. в Андрієвих Лозах.

Крім полковника, за документальними свідченнями, у Балаклії був «пан сотник» Максим Шумейко. Вочевидь, пізніше, 1680 р., він так і залишився сотникувати[115], а в 1681 р., напевно, був схоплений татарами біля Цареборисова[116]. Крім нього, відомо про отамана полкового балаклійського Івана Коляду. Максим Шумейко та Іван Коляда зоставалися «на уряді» під час постійних від’їздів Якова Чернігівця. Окрім керівництва військом, обороною та забудовою місцевості, полкові чиновники мали й цивільні функції, зокрема, засвідчували документи на купівлю та продаж. Так, наприклад, у 70-х рр. ХVІІ ст. кілька балаклійських жителів продали свої угіддя харківському Курязькому Преображенському монастиреві, засвідчивши це «перед урядом міста Балаклії, і перед Максимом Шумейком, сотником Балаклійським, і перед товариством»[117].

Відомо про існування сотників в Андрієвих Лозах, Бишкині, отамана в Ізюмі. Відомий і беречанський сотник Панас Трохимов[118]. На жаль, вважаємо недоречним асоціювати сотників 1680—1681 рр.[119] зі старшиною попередніх років згаданих міст і слобід Балаклійського полку.

Найвідомішим старшиною Балаклійського полку, який виявив себе в пізніші часи, був савинський сотник Гаврило Могилка. Після скасування Балаклійського полку він став наказним полковником. У документах 1681 р. він називається «балаклійським полковником»[120]. У 1678 р. «боликлівський» наказний полковник Гаврило «Могилников» бився під Савинцями з татарами (під містечко прийшло близько 540 татар на чолі з азовцем Сінеєм-агою). 25 липня вороги «перелізли в Савинський, і городок Савинський зовсім узяли, і людей побили та в полон піймали з жінками й дітьми, і Дворічну спалили»[121]. Упродовж 1680—1681 рр. Могилка керував будівництвом укріплень Ізюмської лінії[122]. Доля рідні цього старшини була сумною: у 1679 р. він прохав про обмін його полоненої дружини та двох дітей на двох татар[123]. Далі, протягом 80-х рр., він залишався наказним полковником у містах на Дінці й Осколі[124]. Остання згадка про цього разу балаклійського сотника Гаврила Могилку датована груднем 1693 р. Сотник перебував на пасіці біля гирла річки Береки, «приходили туди татари і його, сотника, залишили, а взяли були його челядника, і той челядник утік від них». А ще Гаврило Могилка зазначив, що приходили недруги до нього на пасіку 21 грудня «на ранній зорі» й він від них відбився[125].

Життя цього старшини показове щодо прикордонного побуту й долі старшин колишнього Балаклійського полку.

 

Боротьба з татарами

Насамперед, створюючи Балаклійський полк, царський уряд був зацікавлений у стримуванні татарських набігів, тим більше, що Московська держава з 60-х рр. ХVІІ ст. була втягнута в тривале протистояння з Османською імперією. Українські гетьмани в боротьбі з російським урядом уже з кінця 50-х рр. ХVІІ ст. регулярно використовували татарських вершників як потужну союзницьку силу. Це не є дивиною чи відкриттям, адже ще до часу виникнення Слобожанщини гетьман Богдан Хмельницький здобув упродовж 1648 р. низку перемог над військами Речі Посполитої саме завдяки татарській допомозі. Перший великий татарський набіг на Слобожанщину 1658 р. пов’язаний із початком відверто антимосковської політики гетьмана Івана Виговського. Під час подій 1668 р. татари як союзники гетьмана Петра Дорошенка, котрий прагнув об’єднати козацьку державу, неодноразово з’являлися біля слобід. Та й, власне, перші згадки про вже засновану Балаклію пов’язані з рухом татар біля цього містечка[126].

На козаків Балаклійського полку покладався обов’язок охорони величезної території. Показовими щодо протистояння з татарами є події 1673 р., пов’язані з діяльністю Якова Чернігівця. Щоправда, через брак даних відтворити їх можемо лише епізодично. Отже, 24 квітня 1673 р. Яків Чернігівець писав чугуївському воєводі Федорові Соковину, що перебуває зі своїм полком на Осколі, на бродах, уже посилав козаків-розвідників на Шабалину долину (певно, зараз це с. Шебелинка), на шлях, і козаки помітили свіжу сакму[127], тобто за витоптаною травою й низкою інших ознак визначили: щойно в цій місцевості проїхали татари. Полковник попереджав воєводу, що «в неділю вночі» через Оскіл перейшло приблизно півтори сотні татар. Але, напевно, це ще була неточна інформація. Уже через три дні сотник містечка Печеніги (Харківського полку) повідомляв того ж чугуївського воєводу про новини з Тору: «Татари (вже) на цьому боці Осколу, на річці Сенькові, і багато товариства Чернігівець утратив»[128]. Тобто все-таки Балаклійський полк зустрівся з татарами й зазнав значних утрат. Той же сотник зазначав: йому втеклий від татар полонений казав, що близько шести тисяч ногайських татар збираються йти на прикордонні міста. 23 квітня 1673 р. з півтори сотні татар, певно, тих, про яких уже писав Чернігівець, напали на містечко Мерефу; крім того, харківським козацьким старшинам стало відомо, що велике татарське військо стоїть на річці Берестовеньці, збираючись розділитися на три частини й «таємним способом» зробити набіг на нові слободи. Напевно, ці звістки й згадана поразка Чернігівця від татар примусили князя Ромодановського послати харківського полковника Григорія Донця з усім його полком на південь, бо «в балаклійського полковника Якова Чернігівця в полку малолюдно й козаки люди нові»[129]. Саме тому Григорієві Донцю наказувалося стояти в «польных» (себто прикордонних) містах, де «пристойно» тримати варту, посилати до степу роз’їзди «козаків добрих» і належно охороняти сакми та перелази.

У травні 1673 р. Яків Чернігівець повідомляв, що зо дві тисячі татар переправилися через Оскіл[130]. Тривоги, спричинювані татарами, продовжувалися далі. 8 липня балаклійський полковник зазначав: «Приїхав до нас козак полковий, житель балаклійський, із пасіки й сказав: орда сильна стоїть на Береці, й остаточно невідомо, куди вона поверне, ганялись (татари) за пасічниками, і насилу пасічники втекли до лісу»[131]. Навіть ці уривкові відомості про небезпеку 1673 р. яскраво малюють нам злигодні прикордонного життя, постійну непевність щодо господарювання, службові повинності й, нарешті, загрозу для місцевих жителів у будь-який час поповнити лави численних кримських бранців.

Доволі цікавою є інформація про наступну тривогу через татар. 4 квітня 1675 р. беречанський сотник Панас Трохимов повідомив полковника Якова Чернігівця, що за Осколом кочують калмики й татари навіть із жінками (себто родинами) та збираються чинити набіги на прикордонні міста. Яків Чернігівець, у свою чергу, почав прохати вище російське начальство, щоб дозволили балаклійцям і Харківському полку на чолі з Григорієм Донцем «піти війною й прогнати ворога з тих кочовищ». Лист із таким проханням до чугуївського воєводи Чернігівець закінчив: «А що в тебе з приводу того учиниться, відписати до мене в Бурлук»[132]. Це перша згадка про поселення Бурлук, зараз Великий Бурлук — районний центр Харківської області. Діставши дозвіл, з 16 травня 1675 р. Яків Чернігівець із козаками «ходив за Оскіл і доходив до Валуйок», але ні на татар, ні на калмиків не натрапив. Попри це, тривога не була марною. 8 червня 1675 р. козаки Чернігівця зіткнулися з татарами на річці Ізюмі. Після бою шістьох азовських татар було схоплено. Від цих полонених стало відомо, що біля Азова збираються ногайські татари, які згодом ітимуть війною на прикордонні міста.

Щойно перед цим, 4 червня 1675 р., біля Балаклії було захоплено кількох башкирів, які розповіли під час допитів про перехід чималої кількості їхніх одноплемінників до Криму на чолі з Сеєром Маметом та Салтиганом[133]. Тобто кримський хан залучив на свій бік незадоволених російським правлінням кочовиків Поволжя. Власне, це листування 1675 року засвідчує дуже важливий момент: на прикордонні відбувалися зіткнення українського козацтва не лише з ногайськими татарами, але й із калмиками та башкирами. До всього, звістки, які дійшли до нас, підтверджують, що Яків Чернігівець мав замало сил, щоб стримувати татарські набіги. Уже 19 червня 1675 р. полковник пише до чугуївського воєводи, що татари, розділившись біля Цареборисова на два чи три загони, подалися вгору по Осколу й відповідно Чернігівець із козаками вирушили слідом за «здобичниками», які вже загрожували Чугуєву, Печенігам та іншим містам[134]. Наступного 1676 року, у квітні, Григорій Ромодановський відзначає заслуги Якова Чернігівця, котрий керує розвідуванням про прихід татар, по бродах тримає сторожі, щоб татари «безвісно не прийшли» й людей не побили, однак наказує чугуївському воєводі також висилати сторожу на Оскіл і відписувати про татар Якову Чернігівцеві та в інші міста[135].

Наприкінці червня 1676 р. прикордонні сторожі зазнали нового випробування. Процитуємо лист ізюмського отамана до Якова Чернігівця: «Его царскаго пресвhтлаго величества пану полковнику Якову Єстаповичу Чернеhвцу, Балаклийськом ознаймуем сим писаня нашимъ, же (та)таре доконечне есть на Каманци, розбили табор харковцув и не малый був, так тhлко два утекли з рук та пошли на низ Донца із Каманки. Вам (в)сего добра зычливый отаман Изюмський»[136]. Ця подія сталася на річці Кам’янці нижче від Ізюма й спричинила мобілізацію козаків Балаклійського полку.

Наступний 1677 рік був також сповнений «татарських вістей» і небезпеки. Приблизно сорокатисячна орда перебувала біля Валуйок. У серпні 1677 р. російський службовець Андрій Авдєєв із Балаклії повідомив дворічанського сотника Івана Трохимова, що сам кримський хан іде війною на прикордонні міста понад Муравським шляхом[137]. Такі масштабні військові дії 1677 р. легко пояснити. Московська держава і Османська імперія зійшлись у битві за гетьманську столицю Чигирин, використовуючи як з одного, так і з другого боку українське козацтво.

Події Чигиринського протистояння призвели до перманентної загрози російським тилам через слабку оборону південних слобід, де постійна татарська присутність і набіги давалися взнаки впродовж 1677—1678 рр. 21 липня 1678 р. великий татарський загін (азовців та ногайців) зненацька напав на Савинський. Гарнізон козаків на чолі з сотником Гаврилом Могилкою півтора дня сидів в облозі. Татари на чолі з Сінеєм-агою відігнали всю худобу, забрали в полон родини козаків, що залишилися поза межами фортеці[138].

У російського уряду наприкінці 70-х рр. ХVІІ ст. визрів план зробити чергову систему укріплень, щоб уберегти від татарської небезпеки нововиниклі слобідські міста. Реалізація цього плану потребувала значних ресурсів і суттєвих змін у середовищі прикордонних українських козацьких полків.

 

Розділ 6. ЛІКВІДАЦІЯ БАЛАКЛІЙСЬКОГО ПОЛКУ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

З 1677 р. Балаклійський полк припиняє своє існування, а його міста й населення переходять у підпорядкування харківського полковника Григорія Донця[139]. Таке несподіване закінчення історії козацького полку викликало неоднозначну та цікаву оцінку історика Євгена Альбовського: «У 1677 році відбулося об’єднання Балаклійського полку з Харківським. Чернігівець, який подарував Москві чималу площу землі й був винагороджений соболями та сукном,— за якусь “полкову провину”, думається, підтасовану князем Ромодановським та Григорієм Донцем, зійшов зі сцени»[140]. Себто історик вважав припинення діяльності Якова Чернігівця наслідком інтриг білгородського воєводи та харківського полковника. Але все виглядає значно простіше. Про причину своєї відставки писав сам Яків Чернігівець. Бажаючи продовжити своє полковництво, він 1679 р. приїхав до Москви й так висвітлив цю пригоду: «У 1675 році під Балаклію й під інші новозбудовані фортеці приходили військові люди татари, і він, Яків, із балаклійцями ходив за тими татарами в похід, і взяли язиків чотирьох, і тих упійманих татар козаки порубали; та він же, Яків, із козаками після того був у поході поблизу Азова з тиждень, і, їдучи зі степу, козаки його полку з цареборисівським приказним чоловіком учинили бійку й у тій бійці в того приказного козаки сина забили»[141].

Після цієї події кілька років тривало слідство, й урешті воєвода Ромодановський усунув Чернігівця від керівництва полком — «за провину і тому, що постарів». Прохання Чернігівця 1679 р. про відновлення на полковництві російські бояри не задовольнили, і старий полковник того ж таки 1679 або 1680 р. помер.

Містами та слободами полку мав керувати могутній харківський полковник Григорій Донець. Але контролювати величезну територію свого підрозділу, та ще й новоприєднані слободи Балаклійського полку він не міг. Балаклійським полком із 1677 року керував певний час «наказний полковник», котрим був савинський сотник Гаврило Могилка. Балаклійське полковництво, незважаючи на всі труднощі, залишалося «ласим шматком» для окремих старшин. У 1687 р. Роман Яницький (Ященко), колишній осавул Харківського полку та печенізький сотник, подав чолобитну, у якій перелічив свої заслуги й писав: «Із сотників я змінений і ні в який чин не пожалуваний. Та в минулому, государю, у 187-му (1679/1680 р.) балаклійського полковника Якова Чернігівця не стало, а після нього дітей не залишилось, і тим полком володіє харківський полковник Григорій Донець. Милостиві государі, пожалуйте мене, холопа свого, за моїх багато служб, звеліть, государі, мені бути на того Якова місці в Балаклії полковником»[142]. Однак відповідь царського уряду на це прохання була негативною: «Відмовити, бо ті міста наказано відати харківському полковникові»[143].

Однак певну рацію Євген Альбовський усе-таки мав. За умов існування традиційних відносин у козацькому середовищі того часу виглядає цілком імовірним, що Григорій Донець доклав зусиль, щоб підпорядкувати собі територію Балаклійського полку. Г. Донець заслужив остаточну довіру царського уряду після подій 1678 р., коли він у супроводі полку відвозив на Дон викуп за російських бранців татарам[144]. Переведення фортець Балаклійського полку під єдине командування Донця мало певну стратегічну мету. У 1679 р. царський уряд розпочав широкомасштабне будівництво Ізюмської укріпленої лінії, основою якої ставали містечка Балаклійського та Харківського полків. У 70-х рр. харківський полковник уже керував Змієвом та Дворічною — містечками, які 1669 р. входили до складу Балаклійського полку. Та найголовніше — у харківського полковника Григорія Донця було два сини, один із яких — Костянтин — був наприкінці 70-х рр. повнолітнім; треба було подбати про забезпечення служби, а отже, і подальший добробут власної дитини. Зважмо на цитоване вище прохання Романа Яницького щодо балаклійського полковництва, де прохач зазначає, що в Якова Чернігівця не залишилося дітей. У слобідських полках соціальний статус успадковувався, син обіймав посаду після батька. А для кращого узаконення такого становища дитина починала службу разом із батьком, і слобідський полк немов поділявся на дві частини (приклад — родина сумського полковника Герасима Кондратьєва, де поряд із батьком упродовж 70—90-х рр. XVІІ cт. полковникували його сини[145]). Збільшення службових обов’язків було дуже доречним для харківського полковника. У 1681 р. Григорієві Донцю наказано розбудовувати найголовнішу фортецю лінії — Ізюм. У зв’язку з цим у Харкові залишився полковникувати син Григорія Донця, Костянтин. У 1681 р. йому як харківському полковникові було наказано зібрати тисячу найкращих козаків із Харкова, Золочева, Змієва, Вільшани й поїхати в Ізюм до батька в полк[146].

Старшина Харківського полку 1682 р. звернулася до царського уряду з проханням. У ньому йшлося, що Григорій Донець побудував велику фортецю Ізюм, закликав туди для проживання близько трьохсот українських поселенців і сам тепер хоче жити «на Ізюмі» для охорони від татар та оселення нових переселенців. Далі старшини полку пишуть: «І як він, Григорій, із Харкова піде на проживання в те новозбудоване місто, то їм у Харкові без полковника бути не можна». Отже, харків’яни просять, щоб цар пожалував бути в Харкові полковником синові Григорія Донця Костянтину. За свою дитину прохає в наступній чолобитній і сам Г. Донець[147]. При цьому цікаво, що клопотання про високу посаду для Костянтина мотивувалося не його власними заслугами, а заслугами його батька. Уже через три роки, 1685 р., батько з сином обмінялись, і Костянтин став жити в новозбудованому Ізюмі, «а в полку в нього бути старшині, й урядникам, і козакам: ізюмським, остропільським, дворічанським, Нового Перекопу, балаклійським, Андрієвих Лоз, бишкинським, лиманським, савинським, цареборисівським, сеньківським, купецьким, кам’янським, усього тринадцяти міст»[148]. Отже, на основі козаків та поселень колишнього Балаклійського полку виникав новий полк — Ізюмський. Однак через згадані вже традиційні відносини Ізюмський полк відокремлювався від Харківського надто довго. У 1693 р. під час бою з татарами харківський полковник в Ізюмі Костянтин Донець загинув, і його місце посів зять Григорія Донця (себто швагер Костянтина), російський служилий Федір Шилов (Шидловський). Останній 1706 р. об’єднав під своїм керівництвом Харківський та Ізюмський полки, посадивши на наказне ізюмське полковництво свого племінника Михайла Костянтиновича Донець-Захаржевського. Остаточно Харківський та Ізюмський полки роз’єдналися лише в другому десятилітті XVІІІ ст.

 

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

Коли написання брошури було завершене, я вирішив (звичайно, запізно) помандрувати тими місцями, про які писав. Моя подорож не надихнула мене на внесення багатьох виправлень і не поглибила постійного комплексу історика щодо непізнанності минулого. Крім Ізюма, в інших місцях не було збережених пам’яток, й асоціації з досліджуваними «людьми в часі» в мене відбувалися лише «географічно» понад схилами Дінця та численними річечками. Розбурхана, романтична уява швидко вгамовувалася з розумінням забуття й незнання козацького минулого як пересічним населенням, так і можновладцями. Така сумна ситуація характерна для Харківщини. Властиве нашій сучасності очікування «вшанування» історії або створення нової історичної картини (свідченням чого могли б стати пам’ятник Чернігівцю в Балаклії, відтворення десь маленького оборонного острожка, встановлення знаків на місці звитяг Балаклійського полку) не виправдане. Цього не буде. Історія дійсно нагадувала вислів Германа Гессе про «барвисту книжку з картинками, у якій відобразилася основна потреба людства — потреба забути». І вкотре я подумав, що, може, і не слід мандрувати: за письмовим столом, заваленим виписками, історик краще уявляє предмет дослідження. Проблема в тім, що дослідник минулого працює не для себе. Історія була й залишається «цементним розчином» для будівлі суспільства. Незнання минулого й недбале ставлення до нього — свідчення глибокої суспільної кризи.

Козацький устрій на території Слобідської України — це хронологічно майже половина існування постійного населення в краї. Цей час не позбавлений знакової, символічної сутності для сучасної людини. Колишня Слобожанщина й тепер істотно відрізняється ставленням до минулого й окремими виявами громадської активності від сусіднього Донбасу. Ота козацька минувшина багато в чому визначила рівень національної свідомості й місцевого патріотизму, своєрідність побуту населення зі збереженням маси традицій (від народних ремесел до міжетнічних взаємин).

Висвітлення заселення берегів середньої течії Сіверського Дінця та систематизація даних з історії Балаклійського полку мають низку важливих наслідків. Насамперед, наявність цієї військово-адміністративної одиниці й заснування населених пунктів на великій і дотепер мальовничій та привабливій для туристів території — речі взаємопов’язані. В умовах постійної татарської небезпеки, суперечок із російськими воєводами, голоду, нестерпних навантажень з побудови укріплень місцеві козаки освоїли багатий на природні ресурси і доти малолюдний край. Постать же діяльного осадчого Якова Чернігівця потребує, на нашу думку, увічнення в Балаклії та Ізюмі, оскільки він керував заснуванням цих донині значних міст краю.

Тут, напевно, треба зробити невеличкий відступ. У 1918 р., захоплений кардинальними національними та соціальними змінами, історик Дмитро Багалій у досі неперевершеній «Історії Слободської України», вважаючи, що часи нехтування пам’яток минулого та роботи історика минають, зазначав у розділі про заселення Слобожанщини: «Діло заселення вели осадчі. Такі осадчі були, мабуть, при усіх ватагах переселенців. Ми маємо багато цікавих звісток про їх діяльність. Се були ватажки, отамани народа, що вели його на нові місця, що порядкували нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівлею, зносинами з урядом і таке інше. Їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. Їх повинна була добре знати уся ватага переселенців, здаватися на них, покладати на них надію яко на певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводарів та спорудників у громадських справах. Тим-то і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльність для народа з великою шаною та подякою і як мога закріпити пам’ять про них там, де вони працювали… Треба, щоб кожне місто і слобода у Слободській Україні знали й шанували пам’ять свого осадчого, коли він відомий історії… Особливо се треба зробити тепер, коли свою долю, своє щастя у нас творить, кує сам нарід»[149]. Мрії Багалія 1918 р. переважно й залишилися нездійсненими, лише в Харкові було поставлено пам’ятник засновникові міста. Сам цей монумент 2004 року вражає своїм нездалим мистецьким виконанням. Найгірше, що «засновник Харкова» не будить асоціацій із харківським минулим, його встановлення не спричинило переосмислення, дискусій про особливості історії міста. Це пам’ятник сучасної влади, далекий від суспільства. Сподіваємося, що все-таки увічнення пам’яті Чернігівця, якщо це колись станеться, не буде такою жалюгідною пародією на козацькі часи.

Ще у висновках, незважаючи на основний зміст самої нашої праці, хотілося б застерегти читача від спрощеного сприйняття минулого. Один з істориків, висвітлюючи початки Харківського університету, зазначає доволі цікаву річ про місцеву історію: «Страшні часи переживало населення Слобідської України в другій половині XVII ст.; під час читання історичних матеріалів того часу, перед нами постає понурий образ минувшини, замученої невпинними нападами татар. Населення було змушене спрямовувати свої сили не на створення культури, а на опір кочівникам і захист життя та майна. У зв’язку з безперервною боротьбою матеріальне й економічне становище не могло бути стабільним…»[150]

Дійсно, усе це важко заперечити. Але не слід забувати, що лише на території, яку ми описували, у ці часи другої половини XVII ст. виникли Миколаївський та Зміївський монастирі й продовжував існувати Святогірський, будувалися церкви, а в Ізюмі наприкінці 80-х рр. було побудовано досі збережену барокову перлину — Преображенську церкву. «Творення культури» відбувалося завдяки книжкам, привезеним переселенцями, ретельно переписуваним і доповнюваним у пізніші часи. «Сплеск» літератури того часу не минув безслідно для Слобожанщини. На початку XVIII ст. Пантелеймон Переяславченко купив за вісім шагів у дворі Воздвиженської церкви в «граді Ізюмі» рукописний збірник у Супруна Цимбалістого. Зміст того збірника: «Руно орошенноє» Дмитра Туптала, «Боги поганскіє» Іоаникія Ґалятовського, низка інших казань та описів чудес[151]. Тобто українська література другої половини XVII cт. знаходила відгук серед жителів Слобожанщини.

Загалом емоції, пов’язані зі «століттям революцій» у Європі, тривалими війнами, освоєнням нових просторів «угамовувалися» в мистецькій сфері. Як почуттєвий поштовх зі світу позараціонального з’явився стиль, наповнений рухом і невпорядкованністю, вишуканий і налитий через вінця своїм натуралізмом, захоплений космізмом та містикою. Спостерігання могутності людських сил і пристрасті, забаганок та насолод — такою виявлялась психологічна потреба людини, яка жила в час воєн, голоду, епідемій, руйнацій, страждань та смертей. Поза цим стилем неможливо помислити становлення української національної психології. Бо «усі ми діти отого козацького бароко».