Интерес к событиям связанным с Харьковским пасквилем проявился у нас благодаря одному нашему знакомому, который прочитал художественную книгу Георгия Шторма «Страницы морской славы» где описывались события 1800-1801 года связанных с пасквилем прибитым на дверях Вознесенской церкви города Харькова. Знакомый наш не только попал в сети недостоверного рассказа, но и стал запутывать других харьковчан. Именно это обстоятельство и вынуждает нас опубликовать статью Николая Горбаня о Харьковском пасквиле. Источник этой публикации в журнале «Прапор» нам подсказал историк В.Л. Маслийчук. Кроме этого мы постарались обнаружить и другие сведения об этом событии, так в ГАХО есть документы касающиеся иностранца Бренка и его супруги, а также ябедников, фамилии которых проходили по делу о пасквиле. Так уже после смерти Павла I его бывший лакей Бренк по указу от 7 ноября 1801 году должен был быть выслан заграницу. Однако 9 декабря Александр I меняет свое решение, и новым указом отменяет действие первого и Бренка отправляют снова на жительство в Харьков, куда он и прибывает в августе 1802 года, его задержала в Санкт-Петербурге болезнь жены. С ябедниками, упоминаемыми в деле о пасквиле, разобрались также после смерти Павла I. В 1802 пришел в Харьков указ из Санкт-Петербурга, с требованием указать всех лиц занимающихся подачей прошений и жалоб за других лиц, таких набралось по губернии более трех десятков, в том числе и лица проходящие по делу о пасквиле. Мы думаем, что это еще не последние дела, связанные с этим периодом и когда у нас соберется больше материала об этом событии в жизни Харькова, мы обязательно его опубликуем.    

Микола Горбань 

Харківський “Пасквіль” 1800 року

 

            В 1800 році, за царя Павла І, Харкову загрожувала смертельна небезпека. У місті, на стіні Вознесенської церкви, прибитий був “Пасквіль” на Павла І.

            За спогадами сучасника, уродженця Слобідсько-української губернії Цебрикова, “пасквіль” фактично був спрямований проти вищих харківських урядовців, які 1 травня перепилися і вчинили бійку. На аркуші паперу, прибитого до стіни церкви, намальовано було, як сваряться поміж собою п’ниці, а під цим віршований підпис, що закінчувався словами: «Нечего дивиться: каков поп таков и приход». 

            Тодішній слобідсько-український губернатор Петро Сабуров вирішив, що слова про попа стосуються до особи самого царя, і негайно надіслав “пасквіль” цареві. Почалося слідство. 

            За іншими спогадами харківських старожилів, кілька жінок вранці, йдучи на базар, побачили аркуш паперу, приліплений до стіни Вознесенської церкви. Незабаром підійшов диякон, узяв аркуш і, прочитавши його при жінках, побачив, що це “пасквіль” на імператора Павла І. Диякон передав “пасквіль” священикові Василеві Фотїєву, той – губернаторові, а губернатор негайно послав донесення в Петербург. З наказу царя потягли до Петербурга усіх, кого вважали за причетних до цієї справи: Фотієва і жінок, що перші побачили “пасквіль”, і генеральшу Бердяєву, що жила на майдані, де стояла церква. Їх допитував сам Павло І. Як розказували старожили, «испуганные  хохлушки своим наречием и простотою заставили… рассмеяться Павла; они конечно, ничего не понимали: “чули, щось читали – та ми нічого не знаємо». Отца Василия Фотиева высекли…»…Однак автора “пасквіля” так і не знайшли.  

            Тоді Павло І звелів поставити у Харкові на майдані шибеницю, відшукати “злочинця” і повісити його. А якщо “сочинителя”, “пасквілянта” не відшукають, то цар наказав бити кожного десятого харків’янина “кнутом”, всіх заслати на Сибір, а місто зруйнувати.

            Шибеницю поставили, але другого дня побачили, що на ній висить опудало самого царя Павла. Жах обійняв усіх харків’ян. З днини на днину вони чекали на страшну кару. Старожили розказували, як мешканці Харкова зібрались у церкві, службу правив архієрей Христофор Сулима, присутні молились і плакали. Раптом до церкви увійшов фельд’єгер з Петербурга і подав до рук архієреєві якогось указа. «Все бывшие в церкви так и замерли, стоя на коленах. Архиерей развертывает ужасную бумагу и не может читать ее от волнения, передает ее мужественному протодиякону, который и прочел торжественно…манифест о восшествии на престол Александра I. Всеобщую радость харьковчан в тот момент нельзя выразить. После ожидаемого кнута и Сибири, все они почувствовали себя на седьмом небе – начали плакать и целоваться. Все дело о пасквиле было предано забвению, как бы его и вовсе не было».

            Про появу в Харкові “пасквіля” розповідає у своїх спогадах також уродженець Харківської губернії В.Ї Ярославський. На його думку, у “пасквілі” “был расхвален Костюшко, предводитель польского возмущения, а управления государя Павла с невыгодной стороны описаны”; губернатор, щоб показати свою відданість цареві, надіслав “пасквіль” при рапорті Павлові І, проте його негайно звільнили, а до Харкова відрядили генерала Бердяєва, який дуже суворо проводив слідство і допити. В той час у Харкові всі так боялися цих допитів, що навіть родичі не відвідували одне одного. Священик Фотієв безневинно постраждав під час допитів, а колишнього семінариста Лохвицького заслали на Сибір, звідки він повернувся після смерті Павла І.

            На думку багатьох харків’ян, написав “пасквіля” Лохвицький з молодим графом Михайлом Подгорічані, що любив з усього поглузувати.

            Хоча оповідання сучасників та спогади старих мешканців дещо різнять між собою і щодо дат, і щодо змісту “пасквіля”, і щодо окремих подробиць, проте в основі їх лежать дійсні події з життя Харкова. Про це свідчить справа “О пасквиле, найденном в Харькове, и о прикосновенных к оному”, що переховується в Москві, в Центральному державному архіві давніх актів. Справа ця до цього часу не була використана істориками, а в ній є все слідство “о пасквиле, найденном в Харькове” 1800 року і навіть лежить, як речовий доказ, самий “пасквіль”.

            Документальні матеріали розгортають перед нами цікаву сторінку з історії Харкова. Вони значно доповнюють і змінюють все досі відоме про харківський “пасквіль”. В 1800 році справді у Харкові трапились події, що стурбували все місто. 1 липня того року титар Вознесенської церкви Вас. Вербицький ішов вранці із запрошеним для роботи столяром Андр. Львовим  одчиняти церкву. Раптом на стіні, ліворуч од церковних дверей, вони побачили прибитий залізним чоботарським цвяхом великий аркуш грубого паперу. Аркуш зірвали із стінки, і столяр почав читати, а потім сказав, що це “бумага …нехорошая”. Тоді титар приніс папір в церкву і віддав дияконові Самойленкові, а той наказав передати його протопопові Фотієву. З наказу Фотієва папір однесли командирові батальйону Чугуївському полку, що стояв у Харкові, полковникові Чемесову, який тоді був і за начальника міської поліції. Чемесов негайно розпочав слідство, а 3 липня одіслав “пасквіль” при такому донесенні самому цареві:

            “В Харькове 1 числа сего месяца поутру усмотрен прибитой к церкве Вознесению пасквиль, сорван титаром и ко мне доставлен дьяконом той церкви. Не смею содержания его Вашему императорскому величеству изъяснить. Оно плод богомерзкой дерзости, сочинитель забыл страх божий, забыл честь и совесть, коснулся вместить туда священнейшее имя Вашего императорского величества, коснулся дать идею противную всякому благомыслящему. Вашему императорскому величеству с чувствами верноподданного тот пасквиль подношу. И хотя последствие замыслов по оному и не предвидится, однакож к изысканию злодея приняты возможные меры и за подозрительными делаются замечания. Да конечно бог мститель беззаконным по сему немаловажному преступлению обличит язык клеветника”.

            Того ж дня губернатор Петро Сабуров теж секретно повідомив генерал-прокурора Обольянінова про “пасквіль” і про те, що вжито всіх заходів, щоб виявити “пасквілянта”.

            Рапорта про подію, що сталась у Харкові, надіслав Обольянінову і харківський губернський прокурор Чайковський.

            Як бачимо, харківське начальство дуже занепокоїлось появою “пасквіля”, адже це був справжній “пасквіль” на царя та його найближчих царедворців.

            На великому аркуші грубого паперу паличкою була намальована чорним чорнилом частина шибениці, на котрій висів вензель Павла І.

            Вгорі над шибеницею так само паличкою великими літерами написано: “Вот их хто визселнитца достигайить”. Внизу під шибеницею йшов великими літерами текст, теж написаний паличкою чорним чорнилом:

            “Расаритель наш отечества да напрасной крови пралитель и тиран Оболянинов генерал прокурор вор безразсудной и нежалестной смеи леститель Линденер генерал вор обманщик тиран и мучитель да фалшивой леститель.

            Бренке вор и тиран котор суды прислан и изъзменчик проклятой и неблагодарной бывше принета в некатором пачетном и именитой службе капитаном експедитци и командором онъной но мы непременно его из етаго свет в тот сеть правим.

            Кожин генерал адютант варвар безъталковой катрой толко стоит что его убить и что изъполнил будит.

            Сенитсен шеф которой толко своиго ябитънику Мутовъкин однаго слушаит и патом наз въсех абижаит и мучит.

            Неплунов и Бризкорн тайны советники воры и абманщики котори зажигайуть просби нечасни а дерут из неизсправедливых и астанитъся их правъда в перви будут виноват но сот реки ….. слози ни их плашут.

            Шидловски вицегубернатор губернской вор и грабител он кашной год боле сорок тысячи рублей воруит Министер машеник и плут котор ис таво и живот.

            Лопатинско машеник он за денги умеит сакони крвить.

            Городнит каторого безшадно воруит грабит и из сех дерот”.

            На звороті аркуша написано:

            “Из здраствоит наши благодетили Косюшко и наш верной Цикалов друизя чаловетчества

            И Сабуров губернатор да Чейковски прокурор

            Мир и светаго Дух воснеси нам и к веру да помаги нас от ига и тиранство москали

            Дарум что мы хахли

            Из смыслем самой тожо

            Что смыслут и цари прокляти”.

            Отже, у “пасквілі” на першому місці серед тих, хто заслуговує на шибеницю, стояв сам цар, вензель якого висів на шибениці. За ним ішов улюбленець Павла І, генерал-прокурор П.Х. Обольянінов, котрий відав і Таємною експедицією. Обольянінова вся Росія знала як надзвичайно люту, безжалісну людину.

            Потім згадується Ф.І. Лінденер, теж улюбленець Павла І, гатчинець. Павло І призначив його на інспектора кінноти. Навіть “благонадійні” історики згадували про Лінденера так: “Долго помнили его имя в кавалерийских полках; он сотнями считал людей, коих удалось ему погубить в царствование Павла І”. Брікнер у роботі “Смерть Павла” пише: “Павел ценил таких злодеев, как Линденер, Аракчеев, несмотря на их грубость, а именно за их грубость”. В “пасквілі” названо прізвище Бренка, колишнього лакея Павла І, що з 1798 р. перебував на засланні у Харкові з особистого розпорядження царя.

            Безтямним варваром, який тільки й вартий того, щоб його вбити, названо павлівського генерал-ад’ютант і статс-секретар Павла І. Його в 1798 р. призначено приймати прохання на ім’я царя. І про нього пишуть, що він “поступал произвольно”. Таким же загарбником і неправедним суддею був і Брізкорн.

            Після представників вищої центральної влади йде мова у “пасквілі” про харківських урядовців: віце-губернатора Гр. Шидловського, радника Харківської палати суду і розправи Мінстера, асесора тієї ж палати Лопатинського та харківського городничого Дмитра Грекова.

            Зграї тиранів, хабарників, злочинців протиставлені “друзья человечества” Костюшко, харківський губернатор Сабуров (до речі, типовий, обмежений адміністратор того часу), губернський прокурор Чайковський та Цікалов (хто він був, установити не вдалося).

            Закінчувався “пасквіль” закликом боротися проти “ига и тиранства” москалів, а царів названо проклятими.

            Цілком зрозуміло, що “пасквіль” такого змісту наполохав владу. Негайно почалося слідство. Його проводили одночасно губернатор Сабуров, згодом віце-губернатор Шидловський, полковник Чемесов та городничий. Ніяких даних, щоб відшукати автора “пасквіля”, місцева влада не мала, але обвинуватити когось у цьому “злочині” було потрібно. І адміністрація вирішила арештувати підозрілих, на її думку, людей. Такою підозрілою особою був одставний прапорщик Михайло Шапочкин 36 років. Він походив із дрібних дворян, певної роботи не мав, “занимался составлением просьб” і вже двічі сидів під арештом.      

            2 липня 1800 року городничий Греков і Чемесов з’явилися на квартиру Шапочкина. Тут вони застукали не тільки самого хазяїна, а й його приятеля, корнета в одставці Опанаса Довбню. Довбня, вийшовши в одставку, жив, як і Шапочкин, з того, що писав різні заяви на скарги. Він відсидів п’ять місяців у тюрмі за те, що написав фальшивого паспорта. Довбня, коли до кімнати увійшли городничий та Чемесов, хотів був сховатися.

            На допиті і Шапочкин і Довбня заявили, що про “пасквіль” вони нічого не чули. Свою спробу сховатися Довбня пояснив тим, що дуже перелякався, бо саме в цей час він з хазяїном писав скаргу генерал-прокуророві на городничого. Обидва – і Шапочкин і Довбня – були заарештовані. А що у своїх свідченнях Шапочкин згадав, що в нього 1 липня обідав одставний осавул Клементьєв, то зараз же зроблено трус і у Клеменьєва. На квартирі в нього був його приятель Роман Ковальчуков. Арештували не тільки хазяїна, а й гостя.

            Такі були перші арештовані в справі харківського “пасквіля”. Безпосередніх доказів проти них місцева адміністрація не мала, але вважала їх за “людей дурного поведения”, котрі “изобличены в сочинении ябеднеческих прозб” і були незадоволені та скаржилися “более на тех, которіе в пасквиле обруганы”. У своїх свідченнях Шапочкин заявив, що він за порадою баби Сліпихи двічі ходив до німця Бренка просити допомоги, тому затримано було і Сліпиху і Бренка, дарма що його прізвище теж стояло у пасквілі із різними погрозами. Бренк розказав (зізнання він давав німецькою мовою), що справді до нього приходила баба Сліпиха й просила допомоги. Очевидно, харківські мешканці думали, що хоч Бренка і вислано з Петербурга, але він має зв’язки прицарському дворі і може допомогти.

            Бренк розповів також, що до нього приходив і Шапочкин просити поради, куди йому писати скаргу: цареві чи в сенат, “объясняя при том, что он человек честной и не пользуется казенными деньгами так, как протчие здешние; также выходил из священного писания, что мы имеем все равную дорогу и равное право”. Свідчення Бренка про Шапочкина, про його погляди були, на думку харківських слідчих, одним із доказів, що саме Шапочкин написав “пасквіля”.

            Хоч сам Бренк підкреслював, що він радив звертатися до влади і ніякої допомоги Шапочкину не давав, ба навіть вдруге не прийняв Шапочкина, проте Бренк був, на думку влади, підозрілий “непозволенным и совсем ему непринадлежащим трактованием о делах государственных, единственно зависимых от узаконенного правительства, также прикосновенность и внимание ево на подлость народа”. Отже, Бренка винуватили й у тому, що він доброзичливо ставився до простих людей.

            Місцева влада проводила далі слідство. Притягнутий до слідства капітан Рудольф свідчив, що Шапочкин лаяв Мінстера та Лопатинського, на городничого казав, що його не гріх і вбити. Шапочкин ніби хвалився, що нехай він втратить жінку і дітей, хай піде на заслання чи на шибеницю, але городничому “докажет”.

            17 липня цар Пало дістав донесення полковника Чемесова і наказав генерал-прокуророві Обольянінову розглянути його, щоб “виновники в сочинении изысканы были”. 19 липня генерал-аудитор кн. Семен Салагов наказував генерал-майорові Синицину разом із полковником Чемесовим розшукати “гнусного пасквілянта” і “кто б он таков ни был (ибо такой преступник лишил сам себя и права человечества), заковавши его рук и ноги, содержать под крепчайшим караулом”.

            Одного за одним звільнено з посад харківського губернатора Сабурова, віце-губернатора Шидловського та губернського прокурора Чайковського.

            Шапочкина та Довбню наказано було негайно вирядити в Петербург, в таємну експедицію. Їх допитували, вони ні в чому не призналися. Цареві подавали докладні відомості про перебіг слідства.

            31 серпня з наказу царя до Петербурга вислали Бренка та Сліпиху.

            Сліпиха, за характеристикою слідчих, була жінка “ума простого и привержена к религии”. На допитах Сліпиха від усього відмовлялася. Усіх привезених з Харкова не раз допитували в Таємній експедиції, зводили їх віч-на-віч. 

            Розглянувши надіслані з Харкова матеріали слідства, генерал-аудитор кн. Салагов, дійсні статські радники Фукс і Макаров визнали, що в Харкові слідство провадилося дуже недбало, отже треба для слідства послали туди спеціально призначеного урядовця. 23 вересня цар Павло дав такого наказа новоросійському губернаторові Ніколаєву: “По получении сего повелеваю вам отправится в Харьков и по известному случаю об оказавшемся там пасквиле употребить все средства к исследованию оного и открытия виновных. О последствиях мне донести”.

            Ніколаєв приїхав до Харкова 8 жовтня. Почалися нові допити всіх, хто чув про “пасквіль”. Ніколаєва особливо цікавило, чи знають у Харкові зміст “пасквіля”, хто його читав.

            Ніколаєв на підставі допитів Клементьєва та інших прийшов до висновку, що викрити винуватця “никаких следов не открывается, одно токмо признание людей участие в том имеющих может к сему способствовать”. Він разом із тим вважав, що “производителями такого богомерзкого сочинения” є Шапочкин та Клементьєв, а також, очевидячки, і Довбня. 14 жовтня він одправив до Петербурга Клементьєва, якого довго й уперто допитував. Але Клементьєв не признавався. “И что я не делал, - писав Ніколаєв, - но ни на что не отвечал”.

            Зроблено трус у офіцера Чугуївського полку поручика Лохвицького. Лохвицький досить цікава постать. Це був дворянин 25 років, вчився в Харківському колегіумі, потім працював у казенній палаті, з 1792 до 1795 рр. Грав у харківському театрі, у 1795 році вступив у Чугуївський полк, брав участь у походах до Персії, Литви. На Лохвицького вказав Ніколаєву командир Чугуївського полку Чайковський. Лохвицького допитували. Допитували і його знайомих – графа Подгорічані, одставного офіцера Гаражу, виключеного з служби майора Квітку, ба навіть кріпаків Лохвицького.

            Докази проти Лохвицького були нікчемні: він жив поблизу церкви Вознесення, від церкви йшли сліди чобіт, які носять чугуївці, його двічі призначив не в чергу на варту генерал-ад’.тант Кожин і віддав під арешт Синицин (обох їх згадано в “пасквілі”). А найголовніше було те, що на Лохвицького падала підозра раніше, що саме він склав “пасквіля” на секретарку Любицьку та капельмейстершу Капцевичеву.

            Закінчивши слідство, Ніколаєв послал свою доповідь цареві і Обольянінову. Ніколаєв гостро критикував колишнього харківського губернатора Сабурова, прокурора Чайковського, полковника Чемесова, віце-губернатора Шидловського та генерал-майора Синицина за їх невміле та недбале слідство, внаслідок чого, мовляв, винуватця не можна знайти.

            Хоч і на які способи бралися слідчі і в Харкові, і в Петербурзі, проте добитися признання, хто писав “пасквіль”, їм не вдалося. Кінець кінцем генерал-прокурор Обльянінов доповів (дати немає) цареві про наслідки слідства і запропонував, “поелику при всех возможных изысканиях виновник пасквиля не найден, по причине его необнаружения в самом начале, и присланные сюда люди Шапочкин, Довбня, Бренк, жонка Слепиха и есаул Клементьев находятся только в недоказанном подозрении, то не благоугодно ли будет высочайше повелеть тот пасквиль в Харькове сжечь на публичном месте, а тех людей Шапочкина, Довбню, Бренка, Клементьева и Лохвицкого как праздно там живущих отослать на жительство в Сибирь. Жонку же Слепиху в рассуждении старости ее отправить в Харьков”.

            Цар наказав усіх вищезгаданих людей, крім Сліпихи, одіслати “в Иркутск на житие за Байкал, а жонку Слепиху отправить на прежнее жительство”. Про самий “пасквіль” цар не дав ніякого розпорядження, через це “пасквіль” прилучений був до справи про “пасквіль”, що велась в Таємній експедиції, і зберігся до наших днів.

            Наказ царя був виконаний: усіх причетних до справи поодинці одіслали до Сибіру, в Іркутську губернію. Жінці Бренка наказано було Павлом І видавати з поштових прибутків по 300 карбованців на рік, які і раніше діставав Бренк, але з тим, щоб вона грошей не посилала чоловікові в Сибір. Коли ж вона попросила, щоб їй дозволили вернутися до Петербурга, то дістала відповідь: “Как в Харьков отправлена она по высочайшему повелению, то и должна пребывать там безмолвно”.

            Заслані в справі харківського “пасквіля” до Сибіру підлягали звільненню після смерті Олександра І 15 березня 1801 року.

            Підлягав звільненню і Бренк. Однак він ще в 1807 році перебував у Східному Сибіру, в Іркутській губернії.

            Як бачимо, документальні матеріали малюють іншу картину подій, ніж перекази старих мешканців Харкова. Одпадає зовсім історія з опудалом Павла І, що його ніби хтось повісив на шибениці. Оповідання про це пішли від того, що на “пасквілі” намальована була шибениця з вензелем Павла І. Одпадає оповідання про те, що Павла І хотів зруйнувати все місто, хоча, звичайно, у тривожній обстановці того часу могли виникнути такі думки. Документальні матеріали дають правдиву картину всіх тих подій, що відбувалися в Харкові в 1800 році після появи “пасквіля”.

            Хто був автором “пасквіля”? Владі не вдалося встановити це. Але на підставі аналізу тексту самого “пасквіля” можна зробити деякі висновки про автора “пасквіля”. Насамперед склала “пасквіль”, безперечно, людина політично свідома, перейнята ненавистю не тільки до Павла І, а й загалом до царів проклятих. Такі вирази, як “тиран”, “друзья человечества”, - це вирази, типові для доби французької революції, характерні для російського вільнолюбного письменства. Автор “пасквіля” знає і найближчих і найлютіших помічників Павла І – Обольянінова, Лінденера та інших – і дає їм правдиві та гострі характеристики.

            Разом із тим автор “пасквіля” – цілком малописьменна людина. “Пасквіль” написано крученою, ламаною російською мовою, хоч автор звертається від імені “хохлов”. І стилістичні звороти, і характер орфографічних помилок свідчать за те, що автор “пасквіля” не росіянин і не українець. Наприклад, такі звороти, як “вот их хто визселництва достигайить”, “из здравствоит наши благодетили”, “он за денги умеит сакони крвить” та інші, виразно свідчать, що “пасквіль” писала людина, для якої російська мова не була рідна.

            Такі помилки, як постановка ъ в кінці слова після голосної ніяк не могли зробити навіть наймалописьменніші росіянин чи українець. Автор змішує постановку “з” і “с” і пише “сакони”, “наз”. Ніколи б малописьменний росіянин чи українець не написав замість “Синицын” “Сенитсен”.

            Затримані владою Шапочкин, Клементьєв, що вчив дітей російської мови, Лохвицький, Довбня, як свідчать їх власні папери (чернетка листа Лохвицького, папери, одібрані під час трусу у Шапочкина), писали як на ті часи, досить добре.

            Писав “пасквіль”, безперечно, чужоземець, політично свідома людина, але мало обізнана з російською мовою.

            Можна висловити гадку, що автором “пасквіля” міг бути один із поляків, якого за участь у повстанні Костюшка призначили на військову службу у Харкові. Стверджують цю гадку такі факти: у “пасквілі” на першому місці серед “друзей человечества” названо Костюшка, і прізвище його написано значно більшими літерами, ніж увесь текст. Заклик про звільнення од “ига и тиранства” москалів – це ж одне із гасел повстання на чолі з Костюшком. Звичайно, справжнє ім’я автора “пасквіля” встановити тепер, більш ніж через 150 років, неможливо. Автор-поляк виступає від імені українців і звертається до українців із закликом до боротьби. Таких польсько-українських відозв чимало з часів пізніших польських повстань ХІХ ст.

            Харківський “пасквіль” 1800 року є такою першою відозвою, перейнятою палкою ненавистю до тиранів великих і малих.

            Таким чином, харківський “пасквіль” 1800   року являє собою цікаву історико-революційну пам’ятку минулого, а слідство а справі “пасквіля” розгортає яскраві сторінки з життя старого Харкова.

 Публикуется по журналу “Прапор” 1957 г. №12. Стр.119-123.