Колода В.В.

Так починався Верхній Салтів.

Сучасне селище Верхній Салтів Вовчанського р-ну на Харківщині вже понад століття привертає увагу дослідників: істориків, археологів і етнографів. Його археологічне вивчення пов’язане не тільки з ранньосередньовічними старожитностями славнозвісної салтово-маяцької культури (сер. VIII – сер. Х ст.), а й з рештками часів заселення Слобожанщини (починаючи з середини ХVII ст.), які перекривають культурні нашарування попередніх епох. Цей населений пункт, за даними Д.І. Багалія, був заснований в 1659 році. Практично відразу став осередком значної поселенської округи, відіграючи важливу роль у засвоєнні українцями північно-східної України.[1]

Археологічні дослідження, які з невеликими перервами продовжуються тут з 1900 р., дали безліч цінної інформації, але до останніх 10 – 12 років житлово-господарчі та культурні комплекси і знахідки козацького часу нехтувалися археологами. Нашарування ХVII– ХVIII ст. просто проходили наскрізь, як перешкоду, не помічаючи їх культурної цінності. Та часи міняються, і зараз тема „козацької” археології стала популярною: проводяться пошуки старожитностей козацької доби на Україні, розширюються розкопки пам’яток, багато друкується і видається різноманітної літератури.

Планомірне масштабне вивчення селища у Верхньому Салтові почало проводитися лише з 1996 р. (Фото 1) На сьогоднішній день вивчено понад 2 тис. м² Це дало змогу виявити понад 20 об’єктів, що відносяться до початкового етапу існування сучасного села – ²/₂ ХVI1 – ХVIII ст.[2] Серед них 4 житла, 3 погреби, 4 господарські споруди (дві з них, скоріш за все, були хлівом для утримання худоби) та кілька господарчих ям (Фото 2).

Значна суцільно досліджена площа поселення дає змогу виявити окремі садиби ранніх слобожанських мешканців Верхнього Салтова, окреслити їх площу, з’ясувати склад житлових та господарчих приміщень окремої родини і, тим самим, розширити уяву про минуле нашого краю.

З цієї точки зору значний інтерес для нас представляє північна частина дослідженої ділянки, яка розташовується на самому узбережжі Печенізького водосховища, що частково поглинуло піл своїми водами колишнє село В.  Салтів з частиною його історії) – (Рис. 1). Тут виявлені рештки двох садиб, одна з яких має всі свідчення перебудови (десь на межі ХVIII – ХІХ ст.)

Тут у межах однієї садиби впритул одне до одного виявлено два житла. Одне з них (яма № 24)* трохи перекриває інше (№ 38), що свідчить про більшу давнину останнього. Поряд з ними, на відстані 4 – 5 м, знайдено два погреби-льохи (№ 23 і № 33), дві мало заглиблені господарські будівлі чіткої чотирьохкутної форми (№ 17 і № 30) на відстані 3 і 5 м, а також хлів для утримання худоби (№ 41)в 10 м від житла.  Навколо жител, на відстані від 3 до 11 м, знайдено 7 господарських ям (№ 1, 14, 22, 29, 39, 48, 50). Слід зазначити, що більшість з них разом із хлівом розташована практично по колу навкруги житла; таким чином, вони можуть бути маркерами для з’ясування зовнішніх меж садиби.

Наявність подвійної кількості основних житлово-господарчих споруд (житлове приміщення, погріб-льох та чотирьохкутна господарська будівля), а також значного числа господарських ям дає можливість виділити два періоди існування цієї садиби. Умовно їх можна назвати "ранній" і "пізній". Справа в тім, що проблема датування старожитностей пізнього середньовіччя та нового часу є однією з головних в Слобожанській археології. За відсутністю писемних джерел матеріалом для хронологічного визначення об’єктів і явищ можуть слугувати монети. Але й тут є певні „підводні камені”. Більшість монет мала доволі широкий час „ходіння”, а золоті та срібні використовувалися, до того ж, як засіб накопичення багатства. Тому, виходячи із нумізматичних знахідок та стратиграфічних спостережень, а також загальної характеристики археологічного матеріалу, можна зробити висновок про датування „ранньої” садиби початковим періодом заселення Слобожанщини – друга половина ХVII – початок ХVIII ст. Про датування „пізньої” садиби ми вже повідомляли вище.

У "ранній" період центром садиби було заглиблене житло, що представлено комплексом № 38. До цього ж періоду відноситься погріб (№ 33), який був перерізаний господарською ямою з матеріалами ХVIII ст. (№ 29), та господарська будівля № 17, що, як і погріб, була перерізана господарською ямою № 22. Другий – "пізній" – період існування садиби відзначається використанням більш просторої житлової споруди (№ 24), погреба (№ 23) та малозаглибленої чотирьохкутної господарської споруди (№ 30). Впевнено віднести залишки хліву (№ 41) та господарські ями №№ 1, 14, 39, 48 та 50 до того чи іншого періоду зараз не виявляється можливим. – Рис. 1.

Що можна сказати про життя ранніх мешканців В.Салтова, які проживали в означеній садибі? Історичні та етнографічні дані значно доповнюють археологічні матеріали і допомагають відновити вигляд конкретної будівлі,  виходячи із традиційних рис українського і, зокрема, слобожанського домобудівництва.

В той час переважали однокімнатні житла, в яких мешкали навіть заможні люди (останні за звичай мали житло більшого розміру). Інколи житлова кімната доповнювалася сінцями чи коморою.[3] Житла, а тим більше господарчі приміщення, не мали фундаментів. Долівки розташовували на певній глибині, яка була нижче за межу промерзання  ґрунту в даній місцевості (іноді її вимазували ще й глиною). Дощаті підлоги були рідкісним явищем навіть в помешканнях заможних осіб.[4]

Будівельний матеріал був місцевий і базувався на використанні природного середовища та продукції традиційного сільського господарства. Найбільш бажаним матеріалом було дерево. Але якісного будівельного лісу не вистачало, і він був достатньо дорогим. Тому з колод створювали найчастіше лише основу (каркас) житла, або невеликі господарські приміщення. Звичайно, що у заможних людей цей матеріал використовувався значно ширше, аніж у звичайних слобожан. Виходячи з цього, а також з даних етнографії та живопису (тільки подивиться на картини українських художників ХVIII – ХIХ ст.), можна зробити висновок, що в житлобудуванні застосовувалися переважно дві конструктивні схеми створення стін: дерев’яний зруб та каркасно-стовпова конструкція. Однак, нестача і висока вартість якісного лісу викликала до життя й використання фахверкової конструкції. Фахверк являв собою дерев’яну прямокутну раму, внутрішній простір якої був набірним з товстого гілля та тонкостовбурного лісу, чого вистачало в гаях та по заплавах річок. За археологічними спостереженнями можна дійти висновків щодо використання плах, якими облицьовували господарчі приміщення та службові приміщення жител (сінці, комори). Широко використовувалися глина та солома, а інколи й горіхове або вербове пруття.[5]

Таким чином, ми маємо змогу спробувати відновити загальний вигляд житла „ранньої» садиби та її господарських будівель. Житлове приміщення (№ 38) неодноразово привертало до себе увагу дослідників і графічно вже відновлено  на підставі археологічних та історико-етнографічних даних (Рис. 2).[6] Особливо хотілося б відзначити наявність тут печі, прикрашеної кахлями (Фото 3, 4), що, на нашу думку, є ознакою певного достатку хазяїна оселі.[7] Доречно буде сказати, що багаторічні спостереження над археологічним матеріалом під час дослідження Верхньосалтівського поселення свідчать про значну кількість кахляних решток (Рис. 3). Це, на наш погляд, говорить, що дане поселення (Верхній Салтів) заснували не біженці, яки шукали будь-якого притулку від буремних подій „Хмельниччини” та „Дорошенківщини”, а люди, що планомірно заселяли наш край і облаштовувалися тут ґрунтовно.

Про бажання осісти тут надовго свідчать і добротні господарські приміщення. Археологічні розкопки та врахування етнографічних даних це дозволяють зробити із значною долею вірогідності. До того ж, загальний зовнішній вигляд та окремі деталі допомагають відновити малюнки І.Є Репіна.[8]

Льох (№ 33 – Фото 5), який входив до складу «ранньої” садиби із вище названим житлом (Рис. 2), являв собою заглиблене майже квадратне в плані приміщення з корисною площею біля 6,5 м² (Рис. 4). Тут виявлено кілька стовбових ям, більшість яких розташовувалися вздовж стін та дерев’яного тліну від плах (дощок), що є основою запропонованої реконструкції. Вхід в нього був з півдня, боку житла. Три його стіни  були створені з плах (дощок), які були закріплені між стінками ґрунтового котловану та вертикальними стовбурами, що підтримували ще й дах будівлі. В одній з стіно було виявлено нішу, тому тут, скоріш за все, між котлованом і  вертикальними опорами закладалися фахверкові щити. А у відкриту нішу могли ставити глечики. Будівля мала й центральну опору для посилення даху (Фото 6), який, судячи із розташування пристінних стовбурів, був двосхилим. Окрім ямки від опори, в центральній частині льоху виявлено ще дві неглибоких ямки, які могли слугувати для розміщенні в них діжок. Відсутність ґрунтових сходинок і опорного стовбура по середин південно-східної стіни, свідчить про те, що тут розташовувався вхід із драбиною.

Ще одним господарським приміщенням цієї садиби була будівля № 41, яку ми вважаємо рештками хліву для утримання домашньої худоби (Рис. 1). Нажаль, за наявними археологічними даними мине можемо навіть припускати до якого з визначених вище періодів існування садиби вона відноситься. Розміри основного приміщення означеної будівлі дорівнювали 2, 5 × 1, 65 м. З південного заходу в неї був невеликий тамбур 1,4 × 0,9 м. все це дозволяє визначити її площу близько 5,4 м² (Рис. 5). Наявність трьох ямок від вертикальних опор на одній лінії, дві з яких розміщуються по краю тамбуру, дають можливість реконструювати означене приміщення по іншому (ніж попереднє). Розміщення стовбурів вказаним чином, без додаткових опор, свідчить, що із південного заходу ця будівля була перекрита двосхилим дахом, який перетворювався на шатрове перекриття у північно-східній частині (основне приміщення). Відсутність решток опорних конструкцій вздовж стін, або по кутах приміщення свідчить на користь того, що стропила спиралися на денну поверхню за межами котловану. Тим самим створювався хороший функціональний обсяг робочої частини хліву. Саме таке призначення приміщення опосередковано підтверджується наявністю кількох невисоких сходинок для зручності подолання їх худобою.

Загальні розміри садиби встановлюються по крайніх комплексах, що були віддалені від житла на відстань 10 – 11 м. Її площа дорівнювала трохи більше 500 м². Таким чином ми бачимо, що означена садиба являє собою компактне розвинуте подвір’я. Опосередкованим археологічним доказом вірно визначених розмірів є той факт, що за його межами кількість знахідок ХVII – ХІХ ст. різко зменшується.

У 10 – 12 м на захід від описаного життєвого осередку знайдені рештки ще однієї садиби, що досліджена поки ще не повністю. На цей час вона представлена однокамерним житлом ( № 36) із хижею та сінцями (Фото 7) та рядом господарських приміщень (№ 45, 54 – 56) – Рис. 1.  Стосовно житла можна відзначити, що наявність хижі  свідчить про використання в цьому приміщенні дощатої підлоги, яка є характерною для більш заможних мешканців. Відсутність ям від стовбових опор говорить про використання безкаркасної конструкції стін, які, скоріш за все, були фахверковими. Особливістю саме цього житла було використання склепінчастої печі, яка виявлена в куті на материковому останці і складалася з глиняних вальків (тут можливо припустити й певний зв’язок із традиціями давньослов’янського населення нашого краю: на межі І – ІІ тис. серед мешканців майбутньої Слобожанщини широко були розповсюджені саме такі обігрівальні пристрою жител).

Дещо більшу заможність мешканця цієї садиби (по відношенню від раніше описаної) підтверджують і господарчі будівлі: погріб та хлів.

Погреб-льох (комплекс № 45) – Фото 8 – був облицьований деревом (колоди), що „в паз” кріпилося з вертикальними палями каркасу. До нього вели грунтові сходи (Рис. 6). Його корисна площа була дещо меншою, ніж описаний вище – всього 5 м², але стіни були зроблені з кругляку діаметром 15 – 20 см (тобто будівельного лісу). Конструкція даху була аналогічною – двосхилою -  з опорою на вертикальні стовбури. Над сходинками був додатковий дах, доказом чому є додаткова опора на нижній сходинці. Внутрішній простір теж мав чимало заглиблень, два з яких були практично круглі (могли використовуватися для розташування діжок).

Частково розкопаний хлів теж свідчив про більший достаток його господаря. Він мав значні розміри і каркасно-стовпову конструкцію стін, яка найчастіше застосовувалася для створення жител. Цікаво буде відзначити, що в одній з внутрішніх ям хліву був похований великий собака, а поверх поховання було покладено каміння (Фото 9).

Друга садиба добре датується монетою часів російського царя Петра І, що дозволяє віднести час її існування до початку ХVIII ст.

В цілому ж, підводячи попередні підсумки розгляду початкового етапу заселення Верхнього Салтова слід сказати про ґрунтовність і міцність господарств. Та незважаючи на невеликий обсяг житлових приміщень (9–12 м²) в кожному з них були знайдені пічні кахлі, що дозволяє припустити певну заможність першопоселенців. Погреби для зберігання припасів були добротні та значні за розмірами (5 – 6,5 м²). Вони мали зручний інтер’єр: сходинки, ніші, полиці, додаткові ямки для діжок. Їхні стіни облицьовувалися плахами,  фахверковими конструкціями і навіть кругляком. Простою й максимально просторою була корисна   площа малозаглиблених господарських будівель Рис. 1 - № 17, 30). Вони, скоріш за все, мали стіни з легкого матеріалу (плахи, гілки, пруття) та шатровий або односхилий дах. Вся конструкція спиралася на стовпи-опори, що були винесені за межі прямокутних котлованів для збільшення корисної площі.

Все це свідчить про те, що перші мешканці В. Салтова відразу по-господарськи, влаштовувалися на новому місці. Вони приходили сюди з певними власними матеріальними ресурсами, що разом із протекціоністською політикою Московського і Російського урядів давало можливість швидкого й прогресивного розвитку як нового поселення – В. Салтів, – так і Слобожанщини в цілому.